Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.

Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.

І ось він повернувся знову до Москви.

Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.

Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.

– Що це? – тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.

Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.

Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».

Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила його. Тільки вона ніяк не могла звикнути до його «людських» набутих звичок, які її глибоко вражали і здавались несумісними з його мавпячою природою.

Для Ридана повернення Сімки було важливою подією. В будь-який момент міг статися вирішальний злам у ході досліджень. І тоді йому негайно потрібен був би представник тваринного світу, який займає передостанній щабель на скалі еволюції.

* * *

Розмова з Риданом не минула безслідно для Миколи. Раз у раз він у думці повертався до неї і щодалі, то менше його задовольняли аргументи професора. Усі міркування про гальмувальні процеси, звичайно, були правильні, загадка, що виникла перед Риданом, уявлялась значною, і все ж Микола сприймав усю цю логіку, як ширму, яка давала змогу професорові щось не договорювати. В усякому разі, в його аргументах Микола не бачив підстав для тієї поспішності, з якою зараз працював Ридан.

Настав, проте, день, коли професор «видав себе». Принаймні, Микола був певен, що розгадав таємні задуми Ридана.

Вони були самі в цій глухій, оббитій свинцем лабораторії, коли Ридан раптом спитав інженера:

– Скажіть, Миколо Арсеновичу, є які-небудь новини із Заходу? Німець ваш повідомляє що-небудь?

– Ні, він тепер не з’являється в ефірі. Останні повідомлення ви знаєте.

– А що коли він догадався про підміну? Адже тепер вас імітує в ефірі Анатолій Васильович?

Анатолієм Васильовичем Ридан за своїм звичаєм величав Толю Ниркіна, який тепер акуратно чергував у Миколи в призначені дні й години. Зовсім молодий, тільки що скінчив школу, маленький, вихрястий, до комізму серйозний і безнадійно мовчазний юнак завоював симпатії професора своїми надзвичайними радіотехнічними здібностями, про які часто розповідав Микола.

– Здогадатись неможливо, – відповів Микола. – Ниркін артистично наслідує мене. Ніхто з наших любителів не помічає підміни.

От і все. Спочатку Микола не надав значення цій розмові, але вже вночі, у ліжку, він пригадав несподіване запитання Ридана, і раптовий здогад вразив його. Ридана хвилюють апарати Гросса, «проміння смерті»! Так ось у чім річ! От, очевидно, чого він шукає в спектрі променів «ГЧ» – смерть! Так, це, справді, реакція проста і яскрава. Раптова смерть… І ось чому він так поспішає!

Микола пригадував, підсумовував свої спостереження. Усі вони тепер підтверджували його здогад. Ці розмови про гальмування! Ну, звичайно… Припинити діяльність серця, наприклад, ось так само помахом променя, як він примушує собаку вмить піднімати лапу! Ох, Ридан! Яка послідовність, яка могутня логіка в цій геніальній голові! Усе вірно в його діях, навіть таємниця, якою він завуалював усю роботу з самого початку. Але коли він шукає «проміння смерті» з такою впевненістю, значить він його знайде! А тоді… нічого гаяти час. Смертоносні апарати Гросса в будь-який момент можуть змінити хід подій…

На другий же день Микола повитягав усі свої креслення, що стосувалися «ГЧ», уважно переглянув їх, деякі відібрав, став щось виправляти в них, накидати нові… Хай Ридан уперто мовчить! Це право великого вченого – мовчати доти, поки результати досліджень не примусять говорити. Але йому, Миколі, тепер усе ясно, нове відкриття професора не застане його зненацька. У нього все буде готове – і для необхідних польових випробувань, і для запуску у виробництво на якому-небудь оборонному заводі цілої серії «бойових» «ГЧ»…

Потяглися дні напруженого чекання. З кожним днем усе далі рухалась по своєму колу тонка стрілка «ГЧ», і чим менше лишалося не досліджених ще поділок шкали, тим помітніше хвилювався професор, підходячи ранком до генератора, тим заклоотанішим виходив увечері до чаю.

Мовчав, замикаючись у собі, Ридан, мовчав Микола, щоб не виказати професорові своїх здогадів і підготовки нового сюрпризу.

* * *

Два уривчастих тріскотливих сигнали примусили Миколу здригнутися, хоч нічого особливого не було в тому, що Ридан викликав інженера в свою лабораторію. Часто професор показував йому нові цікаві реакції тварин або просив перевірити роботу «ГЧ».

Але цього разу звук зумера схвилював Миколу. Він швидко вийшов. Коридор видався йому трохи довшим, ніж звичайно.

Ридан зустрів його на порозі, блискаючи очима, перебираючи скуйовджене волосся.

– Еврика! Еврика, рідний мій, готово! Микола ввійшов у лабораторію.

– Дивіться.

У кутку великої клітки, що стояла перед «ГЧ», безсило розкинувши свої довгі руки і схиливши голову на груди, темною застиглою опукою сидів Сімка.

– Помер! – вигукнув вражений Микола. Бурхлива зміна почуттів приголомшила його. Жалість пройняла серце: він дуже любив цього милого шимпанзе, майже людину. Як же міг Ридан так жорстоко святкувати перемогу? Ось те, чого добивався професор! Вій знайшов, нарешті, «хвилю смерті»! Мороз пішов у нього поза шкірою. Це грандіозно. Ридан має рацію. Він робив те, що зараз найважливіше за все.

Професор мовчав і усміхаючись стежив за Миколою. Він весело розсміявся, коли той глянув на нього, ладен висловити своє похмуре захоплення.

– Знаю все, що ви думаєте, любий мій. Але заждіть, я певен, що ви зробили правильний висновок з помилкової думки. Це буває. Так що дозвольте вас, передусім, заспокоїти: я зовсім не такий безнадійний вбивця, як ви гадаєте. Сімка живий!

– Живий! – зрадів Микола.

– Живий, шельма… Тільки… – Ридан багатозначно і урочисто скінчив: – Він спить.

Усі переживання Миколи промайнули в ньому знову в протилежному порядку: Сімка живий, професор не вчинив убивства, але… тоді, виходить, і «хвилі смерті» не існує. І вже майже байдуже він сказав спроквола:

– Спи-ить?

Ридан підніс руку до «ГЧ» і загасив генерацію.

Сімка зітхнув, хитнувся на бік і підвів голову, сонно кліпаючи очима. Потім став на ноги, підійшов до ґрат, високо підняв руки і схопився за прути, спокійно розглядаючи знайомих людей.

– Сімка! – Микола хотів, було підійти й погладити тварину.

– Зачекайте, Миколо Арсеновичу… Дивіться ще. – Він змінив настройку генератора і знову дав струм. – Я бачу, ви ще не зрозуміли, в чім річ.

Повіки Сімки знову почали стулятися, одна рук ковзнула вниз по пруту, потім друга… Він сів, повалився на бік і знову заснув. Усе це сталося протягом чотирьох-п’яти секунд.

Ридан вимкнув генератор.

– Тепер відчиніть дверцята і спробуйте розбудити його.

Микола ввійшов у клітку і схилився над бідолашним шимпанзе. Кликав його, гладив, торсав, перевертав… Нарешті, взяв на руки і виніс з клітки. Сімка сопів, серце спокійно, ритмічно билося в маленькій, зовсім дитячій грудній клітці. Але він не прокидався.

Раптом Микола зрозумів усе.

Він кинувся в клітку, поклав Сімку і щільно причинив дверцята. Все-таки Ридан знайшов саме те, що потрібно! «Проміння смерті» немає, але є «проміння сну». Це – те саме, ні, це далеко краще! Ось навіщо йому потрібно було гальмування!

– Костянтине Олександровичу, скільки часу триватиме цей сон?

Ридан, замість відповіді, змінив хвилю, дав струм. Сімка вмить прокинувся.

– Скільки завгодно, Миколо Арсеновичу. Як бачите, променем можна розбудити, коли хочете. Природне ж пробудження настає тим пізніше, чим більшу частоту на цій ділянці сну я даю. У даному випадку Сімка прокинувся б через кілька годин, може, через добу. Коли ще збільшити частоту, настане безпробудний, патологічний сон, щось подібне до летаргії. Але «ГЧ» завжди може вивести і з такого стану. Я вже перевірив усе це. Тепер ви, сподіваюсь, зрозуміли, чим тут пахне? Кажу, еврика!

– Це чудово! – шепотів Микола, захоплено дивлячись на Ридана. В його уяві миттю виникали картини майбутньої дивовижної війни. Ворог наступає. Його армія, озброєна найновішою винищувальною технікою, страшними машинами Гросса на вантажних машинах наближається до нашого кордону… Промінь «ГЧ» здалеку, з укриття, яке неможливо виявити, або з літака спокійно ширяє по фронту, заглиблюється в тил. Люди падають, охоплені раптовим, непереборним сном… Ворожа техніка мовчить, вона мертва. Не рвуться снаряди артилерії. Ніхто не вбитий. Смерті немає в цій війні… Руйнування немає… Наші війська виходять уперед, роззброюють сплячих ворогів, відбирають усю їхню смертоносну техніку і на ворожих машинах вивозять до себе в тил… Знову пробігає по сплячій армії промінь «ГЧ» – вже інший… Беззбройні солдати прокидаються, шикуються і під конвоєм ідуть теж у наш тил. Це вже полонені… Авіація не зможе навіть наблизитись до місця «бою», пілоти заснуть, тільки-но їхні літаки з’являться на обрії. Тут не обійтись без жертв. Але кілька таких, незрозумілих для ворога катастроф, і авіація противника буде паралізована…

– …Це перемога… грандіозного… історичного значення, – шепотів Микола.

– Авжеж, мабуть, так. – Ридан задоволено потер руки. – Лишається зробити тільки один, останній крок – перекласти все це на мову людського мозку. Але то вже дрібниці, техніка. Головне вирішено.

– Ви ж, певно, вже визначили величину поправки для людини!

Професор зам’явся.

– Так, але… поправки ці тільки теоретичні, експериментально не перевірені… Перевірити треба! А от як це зробити, я поки що й сам не знаю.

Микола занепокоївся. Він уявив собі цю перевірку в звичному для Ридана стилі, як нову тривалу, кропітку роботу, подібну до градуювання «ГЧ». Але тепер уже він сам вважав за неприпустиме зволікати. Якщо машини Гросса з’являться раніше, ніж Ридан перевірить свої поправки, це буде непростимим недоглядом!..

– Дозвольте, Костянтине Олександровичу, очевидно, я знову чогось не розумію. Ви самі казали, що ваші поправки виявилися правильними.

– На тваринах, Миколо Арсеновичу, тільки на тваринах, починаючи від рептилій і кінчаючи Сімкою. І до того ж то були рухові центри, серце, дихання… Вийшло, правда, здорово… Ви пригадуєте, яка виявилась закономірність: елементарні функції опинились па початку шкали, на нижчих частотах. Очевидно, мозок у своєму історичному розвитку оволодівав усе вищими частотами. Функції організму й керовані ними частоти мозкових клітин виникали і розвивались паралельно. Адже у вищих організмів функції дуже ускладнені, а багатьох з них зовсім немає у нижчих. Тому поправки на найбільш складно організований мозок людини можуть виявитись іншими… До того ж тут гальмівний процес, особливий, своєрідний.

– Загалом, прогресія ваших поправок уже визначилась на всіх класах тварин. Чому ж для людини вона повинна зламатися?

Ридан розвів руками.

– Не повинна, але може…

Микола бачив, що тільки педантизм заважає йому зробити останній, вирішальний дослід. Ридан сам не вірив у можливість помилки, це було ясно. А Микола вірив Риданові-вченому…

– Слухайте, Костянтине Олександровичу, – сказав він, узявши його за руки, – не треба гаяти часу. Перевірка може затягтись надовго.

– Що ж ви пропонуєте?

Микола замість відповіді рішуче підійшов до клітки з Сімкою, різким рухом відкотив її вбік і, схопивши стілець, сів перед свинцевим екраном.

– Починайте, Костянтине Олександровичу! Давайте промінь. Зараз же ми перевіримо хвилю, і все буде ясно…

Якусь мить Ридан стояв нерухомо, наче борючись сам з собою. Потім поволі відійшов до стіни, підніс руку до головного рубильника і вимкнув його.

– Ні, – сказав він, – я цього не зроблю… Не треба гарячкувати, Миколо Арсеновичу, так пуття не буде. Вставайте і підемо до наших дівчат святкувати перемогу й вечеряти. Завтра придумаємо що-небудь менш ризиковане. А Сімка хай спить… це не зашкодить.

Трохи зніяковівши від свого пориву, Микола слідом за Риданом вийшов з лабораторії.

* * *

Ганна прокинулась раніше, ніж звичайно. Ясний червневий ранок вривався крізь щілини між фіранками і полум’яніючими смугами освітлював кімнату. Сонячне полум’я й розбудило Ганну. Вона безмірно любила сонце, називала себе «сонцепоклонницею» і вважала за злочин спати в такі от яскраві, ясні ранки, що сповнювали її якоюсь особливою бадьорістю, сприйнятливістю; в такі ранки враз ставали простішими, приступнішими всі навчальні предмети, потрібні клавіші рояля наче самі підскакували під її тонкими пальцями, а в старих, давно, здавалось, вивчених і до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.

В такі ранки, якщо дозволяв час, Ганна зачинялась у вітальні і з насолодою віддавалась музиці: розучувала нові речі, опрацьовувала, шліфувала старі, щоб у найближчий вечір, коли батько вимагатиме «концерту», піднести йому свої знахідки. Та й не тільки йому, звичайно…

Останнім часом Микола став більше цікавитись її грою.

Після одного з таких «концертів», коли вони на хвилину лишилися самі в кімнаті, він з погано прихованим хвилюванням сказав їй:

– Дякую вам, Ганно Костянтинівно. Раніше я просто любив музику, а ви навчили мене розуміти її. Тепер я знаю, що це таке: це засіб висловлення тих складних і тонких емоцій, які не можна передати ніякими іншими засобами. Є такі… Адже жодна мова, жодна література не можуть так повно висловити відразу всю суму почуттів, думок з їхніми характерами, ступенем напруженості, глибиною, щирістю, як музика… як пісня, чавіть зовсім простенька, який-небудь наспів… Це – мова душі. Я починаю розуміти її… А ви, очевидно, чудово володієте нею.

Ганна дуже зніяковіла, і не так від похвали, як від побоювання, що Микола справді зрозумів її. Вона тоді імпровізувала на теми з Оффенбаха, і любовні муки Гофмана нестримно і дивно зливались у її музикальній фантазії з образом Миколи… Невже він відчув це? Але тоді, виходить, вона справді оволодіває «мовою душі» – найважчою вершиною мистецтва!

Після цього інциденту робота над своєю майстерністю набрала для Ганни особливого змісту і ще більше захопила її…

Сьогодні, цього чудового ранку, вона попрацює!

Наталя солодко спала, розкинувшись, як звичайно, на своєму ліжку, і Ганна вирішила не будити її так рано.

Вона швидко одяглася, вмилася і вийшла в їдальню.

Тітка Паша поралась біля паруючого самовара. Це була її вигадка. Тітка Паша глибоко зневажала електричний чайник, запевняла, що чай з нього ніякого смаку не має і навіть шкідливий. Ридан у свій час захоплено підтримав господиню і всі її аргументи, для яких, із своїм звичайним серйозним гумором, мало не щодня за столом вигадував найнеймовірніші «наукові» обгрунтування. Самовар ставився за всіма правилами, освяченими віками, – розпалювали вугіллям із скіпками; для цього на кухні зробили спеціальний пристрій із залізною трубою на подвір’я, і тільки Матуся, на долю якого припали, крім всього іншого, і стосунки з органами пожежної охорони, знав, чого варто було здійснити цю дивну старечу витівку…

А втім, і молодь, спочатку скептично зустрівши самоварну реформу, згодом почала виявляти в ній то одні, то інші позитивні якості. І накритий стіл з самоваром став набагато затишнішим і кращим, і чай був довше гарячим, і пара все ж трохи зволожувала надто сухе при центральному опаленні повітря… А головне – спогади дитинства, які раз у раз спалахували в них під тихе бурчання киплячої під покришкою води або під ні з чим не зрівнянні «розмови», мелодійний спів, пташине щебетання, «дзвіночки», «срібні молоточки» – усі ті чудові звуки, що їх видавав, як жива домашня істота, поволі холонучи, самовар, і для яких у тітки Паші завжди знаходилась готова назва.

Ось і зараз він стояв на блискучому підносі, шумів ображено й нетерпляче, мов сердячись, що люди не йдуть до столу. Ганна усміхнулась йому, господині… У кімнаті приємно пахло старовинним самоварним димком.

– Доброго ранку, тьотю Пашо!.. Невже всі ще сплять?

– Чоловіки, либонь, прокинулись давно… А от чай пити не йдуть. Клич-но. Та й Наталю буди.

Ганна подзвонила до батька в лабораторію. Відповіді не було. У кабінеті його теж не застала.

Побачивши його постіль, Гайна зрозуміла, що він і не лягав. Стривожена, вона подзвонила вниз, Миколі.

– Батько у вас, Миколо Арсеновичу?

– Ні, я його ще не бачив сьогодні.

– Він не лягав спати!.. Може, він поїхав уночі?

– Ви, здається, хвилюєтесь, Ганно Костянтинівно? Заспокойтесь, зараз я все з’ясую й прийду.

Спокійний тон вдався Миколі, але вмить його охопило хвилювання. Він швидко засунув руку в кишеню. Так! Ось ключ від лабораторії, який Ридан навіщось дав йому вчора, прощаючись. «На всяк випадок, у мене є другий», – сказав він тоді.

Микола вискочив у коридор і побіг.

Лабораторія професора була зачинена. Він постукав, прислухався; відповіді не було, але слух вловив якийсь рух. Він вставив ключ, розчинив двері і на мить застиг па порозі.

Просто перед «ГЧ», глибоко в шкіряному кріслі, очевидно принесеному з кабінету, сидів Ридан. Голова його безсило схилилась набік, ліва рука, посиніла й набрякла, ніби мертва, звисала на підлогу. Трохи праворуч, у клітці, яку відсунув учора Микола, стояв Сімка, вгорі обхопивши руками прути ґрат, і леді, чутно скиглив.

– Тату! – з жахом скрикнула Ганна за спиною Миколи, кидаючись уперед.

Микола встиг схопити її і стримати.

– Туди не можна, бачите – апарат працює. І заспокойтесь: він спить.

Справді, «ГЧ» дивився на них збоку великим круглим оком світної шкали.

Микола відразу все зрозумів: професор на собі ви рішив перевірити «хвилю сну», і от…

– Що ж робити? – тривожно спитала Ганна.

– Зараз зміркуємо…

Микола підійшов до «ГЧ». На аркуші паперу, прикріпленому до апарата, великими буквами було написано:

«Обережно! «ГЧ» увімкнений! Увага!»

Поруч на столі, куди показувала стрілка, намальована внизу аркуша, лежала записка, написана чітким почерком Ридана:

«Мик. Арс.!

У мене щось не вийшло. Але не хвилюйтесь, я сплю. Будіть так:

1. Вимкніть «ГЧ» і чекайте п’ять хвилин. Якщо не прокинусь сам, спробуйте розштовхати.

2. Якщо і це не допоможе, лишайте ту саму настройку (перевірте, повинно бути 959,8 – це «легкий сон»), увімкніть знову струм, скеруйте промінь просто в голову і відведіть настройку назад, до 959,6. Тоді вже обов’язково прокинусь!

К. Рид.».

Микола швидко вимкнув вхідний рубильник, глянув на годинник і, підійшовши до Ридана, обережно поправив йому голову, підняв і поклав зручніше його руку, зняв з пальця прив’язаний до нього обривок якогось тонкого шнурка.

Майже в ту саму мить професор зітхнув. М’язи злегка зарухались, важко піднялись і знову опустилися повіки. Потім усмішка заворушила вуса. Потягнувшись, Ридан сонно пробуркотів, майже не розтуляючи рота:

– Ч-чорт… рука затерпла…

Хвилини через дві він підвівся. Ганна кинулася цілувати батька. Очі її наповнились слізьми. Ридан усміхнувся.

– Ну чого ти, дурненька! Бачиш, як усе просто?

– Еге, просто!.. Але все-таки «щось не вийшло»? Ще добре, що так…

– Шнурок підвів? – спитав Микола, догадуючись, яку механіку спорудив професор.

– Та ні, шнурок досить міцний! Це все Сімка, шельма. Ось послухайте, як було діло. Я прив’язав один кінець шнурка до важільна вимикача, а другий – до пальця. Розрахував довжину так, щоб можна було сісти в крісло з витягнутою рукою. Як засну, рука опуститься, потягне і вимкне генератор, я й прокинусь… Разів десять репетирував без струму. Сімка з цікавістю стежив за мною, я навіть звернув на це увагу… Нарешті я пустив струм, увімкнув генератор, націлився в крісло з витягненою рукою і швидко опинився в зоні променя. В той самий момент я побачив, що Сімка, вирішивши, очевидно, за моїм прикладом клацнути вимикачем, раптом далеко просунув руку з клітки і на льоту перехопив шнурок біля самої моєї руки. Я за інерцією смикнув, шнурок обірвався, але Сімка впустив його і вже не міг дістати з підлоги. Я це все зміркував відразу, але вже було пізно. Промінь діяв. Плюхнувшись у крісло, я так захотів спати, що не міг не те що підвестись, але навіть прибрати відповідної пози…

Ну, друзі мої, це був сон! Справжнісінький, нормальний, але штучно викликаний! Я навіть бачив якісь сни. Моя прогресія виявилась правильною, Миколо Арсеновичу, як я й думав. Усе виявилось вірним! Навіть сумнів щодо надійності моєї хитрої механіки із шнурком, через що я й написав записку на всяк випадок. Ви як будили мене, просто вимкнули генератор?

– Лише вимкнув. За хвилину ви вже почали ворушитись.

– Чудово! Так і повинно бути. Це був градус нормального легкого сну… Однак я дуже зголоднів. Котра зараз година?

– Та ми оце тільки прокинулись і збиралися пити чай. Ходімо швидше!

– От і чудово. Я тільки вмиюсь. Цього троглодита теж нагодувати треба. Молодець усе-таки, він свою місію виконав навіть з перевищенням. Ходімо, Сімко, чай пити, давай руку! – додав Ридан, відчиняючи клітку.

Шимпанзе проворно викотився і, серйозно глянувши на професора, простягнув свою волохату лапу.

За столом Микола так кумедно розповідав про подію сьогоднішнього ранку Наталі і тітці Паші, що всі аж качалися від сміху. Навіть Сімка пронизливо пищав і вищиряв зуби, наслідуючи людей. Але ще гучніше сміявся Ридан, наче він уперше чув цю незвичайну історію.

Наприкінці сніданку Ридан раптом замовк, став серйозним, як у лабораторії перед дослідом. Через кілька хвилин він підвівся.

– Тепер слухайте уважно, друзі мої. Сьогоднішній інцидент випадково, всупереч моїм намірам, зробив для вас очевидним те, що повінню було лишатися таємницею. Сподіваюсь, ви розумієте, що без дуже серйозних підстав ми з Миколою Арсеновичем не приховували б що-небудь від вас… Отже, запам’ятайте добре: жодна жива душа не повинна знати нічого про це! Ну, от. А тепер – хто куди, а ми – до мене…

Пропустивши Миколу в кабінет, Ридан щільно замкнув за собою двері.

– Ну, Миколо Арсеновичу, давайте руку. Ось так… Тепер, коли не лишилось уже жодних сумнівів, ми можемо поздоровити один одного. Не будемо скромничати, наша з вами перемога… Як ви сказали вчора? «Історичного значення»? Може, це надто урочисто сказано… але, по суті, мабуть, так і є. Завдяки вашому чудовому генератору, ми здобули, нарешті, владу над власним, людським мозком, а значить, і організмом! Над людиною, Миколо Арсеновичу!.. А крім того, ми знайшли засоби захисту нашої країни від будь-якої воєнної загрози.

Ридан стискав руку інженерові, і Микола відчував у цьому потиску, міцному, енергійному, дещо більше, ніж саме задоволення вченого від перемоги.

Тунгусов зніяковів. Сьогодні він уже не поділяв так беззастережно, як учора, цієї впевненості Ридана. Вчора, після епізоду з Сімкою, вражений несподіваною для нього ідеєю професора про «проміння сну», він весь поринув у мрії про могутність цієї пової сили, винайденої радянською людиною. Він воював, відбивав атаки, переходив у наступ, створював і вдосконалював іншу тактику «бою», він винайшов засіб насильної посадки ворожих літаків. Для цього використовується хвиля «легкого сну»: Микола ловить літак, що тільки показався, в окуляр візира і дає цю хвилю на дві-три секунди, скільки потрібно, щоб пілот на мить втратив керування машиною. Ручка настройки «ГЧ» повертається, пілот опановує себе і вирівнює літак. Він тільки трохи збентежений. Але тут знову промінь кидає його на кілька секунд у незрозумілий сон. Пілот переконується, що він не спроможний продовжувати політ: це загрожує йому загибеллю. І якщо він не посадить машину одразу ж, Микола повторює свій маневр утретє, вчетверте… А коли він сяде, Микола присипляє його міцним сном надовго, до приходу наших… Цей маневр можна застосувати і для цілої ескадрильї, навіть якщо місця посадки не видно! Екіпаж іде в полон, машини цілісінькими переходять до нас… Це все було чудово!

Однак близько півночі бойова фантазія Миколи вичерпалась. Він уже був у ліжку, коли в мозок його врізалась холодна, як лезо ножа, думка: а чи справді «ГЧ» має такі можливості?.. В експерименті, в лабораторії це було так. Але тут відстань всього якихось три-чотири метри. Випромінювання концентроване. Перевірка дала поки що тільки якісний результат, визначила частоту хвилі, настройку. Ридан гадає, що це – все. Але ж практика вимагатиме інших віддалень на кілометри, на десятки кілометрів. А це вже інше. Тут можуть позначитися кут променя, розсіювання, ефект Комптона; максимальна потужність випромінювання «ГЧ» виявиться недостатньою, і дія хвилі сну зведеться до нуля! Дивно, проте, що Ридан, всупереч своєму звичаєві, вважає перемогу досягнутою, не провівши цього останнього випробування на дальність… Ідея про дифракцію променя повинна була спасти йому на думку.

Сумніви не давали спокою Миколі і вранці, з тієї хвилини, як він прокинувся. Потроху вони перетворювались у певність того, що Ридан помиляється, що робота над «ГЧ» ще далеко не завершена. А втім, Ридан має підстави радіти й справляти перемогу: для основної його мети, фізіологічної, генератор цілком готовий. Тут не потрібні великі віддалі…

Тепер Микола стояв перед Риданом, тримав його руку в своїй і мучився, уявляючи, якої прикрості він завдасть зараз професорові своїми сумнівами.

– По-перше, – обережно почав він, – не називайте «ГЧ» моїм апаратом. Ви добре знаєте, що це моя помилка, що я створював цей генератор для іншої мети. Тільки ваша чудова ідея перетворила його в те, про що ви кажете.

– Моя ідея лишилася б мертвою схоластичною гіпотезою, коли б ви не знайшли способу відтворювати біологічне проміння. Не варто сперечатися про це, Миколо Арсеновичу. Ваш апарат і моя теорія нарізно безплідні, а поєднані разом, дають дещо дуже цінне. Погодимось на тому, що наша участь у цій перемозі однакова. А що по-друге?

– Ну, гаразд, – усміхнувся Микола, і далі вважаючи все ж свою участь перебільшеною. – Тепер друге: повинен визнати, Костянтине Олександровичу, мені не зовсім зрозуміла ваша впевненість у такій високій досконалості «ГЧ». Може, чогось я знову не розумію або не знаю. У ваших дослідженнях завжди була якась частка таємниці. Особливо в останніх. Я це відчував, але… міг тільки припускати і, звичайно, помилятися. Тому до вчорашнього вечора, до того моменту, коли ви пояснили мені свою «евріку» я думав, що у вас… трохи інша мета.

– Цікаво, – стрепенувся Ридан, – що ж ви думали?

– Що ви шукаєте… а може, це так і було?.. «Хвилю смерті».

Ридан розсердився.

– «Проміння смерті»! – злісно сказав він. – Психоз воєнізованої науки сучасного капіталізму… Ото вже ні за що б не взявся за цю безглузду справу!

– Як це безглузду!? Чому?

– Насамперед тому, що шукати серед функцій мозку хвилю смерті безрозсудно, бо її там не може бути. Ви ж знаєте мій погляд на це. Некробіотичне випромінювання – не хвиля, а потік дуже багатьох і різних хвиль. Щоб його відтворити, потрібна була б одночасна робота, може, тисячі або мільйонів генераторів. Крім того, «проміння смерті», наскільки я розумію, вже винайдено і може опинитися в руках наших ворогів. Припустімо, що й ми озброїмось «промінням смерті». Які ж переваги дасть нам у війні ця зброя? Аж ніяких! Ні, любий мій, коли вже вигадувати щось нове, то таке, проти чого ворог міг би тільки руки догори підняти. Оце ми й зробили, до вашого відома.

Микола зрозумів, що настав момент, коли він повинен піднести Ридану свою гірку пілюлю. Він розвів руками.

– Якщо «ГЧ» виявиться сильнішим за апарат Гросса…

– Як? – здивовано перебив Ридан, – Ви ще в цьому сумніваєтесь?

– Але ж ми цього ще не знаємо! Не знаємо, як поводитиметься «ГЧ» на полі бою, у воєнній обстановці. Потужність його мізерна, навіть порівняно з любительським радіопередавачем. На якій відстані діятиме промінь? Чи довго діятиме?.. – і Микола стисло виклав Ридану всі фізичні перепони, які чекають енергію «ГЧ» на більш-менш великому шляху її в земній атмосфері.

Ридан відкинувся в кріслі, слухав, зануривши руку у волосся і здивовано поглядаючи на Миколу.

– Так ось що вас бентежить! – промовив він, нарешті. – Тепер я розумію ваш скепсис, такий невластивий вам. От уже ніяк не чекав, що ваш фізичний зір такий недосконалий, що ви могли прогавити одну з найважливіших властивостей нашого проміння! Ха-ха, голубе мій, біологія знову бере гору! Я не знаю ваших «ефектів Комптона», але ще задовго до появи «ГЧ», до нашого з вами знайомства, Миколо Арсеновичу, і навіть до того, як я сам зрозумів природу цього явища, я вже знав, що випромінювання біологічного генератора – мозку – здатне перемагати величезні – так, так, величезні за нашими земними масштабами – відстані, і до того ж у звичайній, природній обстановці – безперешкодно! Як я міг знати це наперед, ви спитаєте? Дуже просто. Адже я цього проміння не вигадав, Миколо Арсеновичу, я його знайшов. Був час, коли я, як уся наша наука ще й тепер, навіть гадки не мав про те, що воно існує. Але я бачив факти якогось таємничого і своєрідного зв’язку між організмами на відстані, зв’язку без участі відомих нам органів відчуттів. Я почав шукати, збирати і вивчати ці факти і, природно, намацав деякі основні властивості мого невідомого агента. Вони й привели мене до думки про променисту енергію біологічного походження і, нарешті, до мозку-генератора. А серед цих властивостей була і дальність їх дії. Тепер ви піддаєте її сумніву… Але тоді доведеться визнати, що і вся моя концепція помилкова, що я нічого не знайшов. Жодних випромінювань мозку не існує, і ми з вами просто спимо, Миколо Арсеновичу, а всі чудеса, які ми з вами проробляємо над тваринами перед свинцевим екраном, усе моє градуювання, вчорашній сон Сімки і сьогоднішній мій власний – усе це нам тільки сниться!.. З цим досить важко погодитись, чи не так?..