Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Розділ четвертий
ЧЕТВЕРТА ГРУПА АКУМУЛЯТОРІВ

Була за десять хвилин п’ята, коли Мюленберг ввійшов у «локаль», де він умовився зустрітися з Гроссом.

Біля вікна виявився вільний столик. Це зручно: звідси він побачить Гросса раніше, ніж той увійде до залу.

Гросс любить точність. Що це за властивість? Мабуть, це своєрідний спорт, який вимагає твердої волі, наполегливості, здатності вимірювати події часом, чесності. Все це у Гросса є. Якщо він сказав: «Рівно о п’ятій», – значить, він уже постарається увійти в зал під час бою годинника.

Лишається чотири хвилини.

Мюленберг замовляє два кухлі пива. Бархатного, найкращого. Ось воно. Товсте скло вкривається легким туманом роси. Трохи коричнювата піна здіймається над кухлем, як шапка гриба.

В барі у цей час порівняно тихо, і перший удар годинника виразно долинає до Мюленберга. Повз вікна рухаються перехожі тільки в один бік: зліва направо. І лише чоловіки. Інших для Мюленберга не існує, бо серед них не може бути Гросса.

Другий удар. Третій. Четвертий.

Мюленберг не відривається од вікна. Якщо Гросс пройшов непоміченим, його голос зараз пролунає за спиною.

П’ятий удар.

Піна в кухлях починає осідати. Шапки грибів робляться плоскими, потім увігнутими.

Все-таки безглуздо так сидіти. Мюленберг не відриваючись випиває півкухля і в цей час починає відчувати серце. Потім він допиває решту і йде до телефону.

– Фрау Ліз, доктор ще не повернувся?

Ні, не повернувся. Серце починає стрибати десь біля самого горла. Мюленберг намагається заспокоїти його другим кухлем пива. П’ятнадцять хвилин наростаючого хвилювання перетворюються на впевненість: сталося…

Він притискає руку до серця: трубка іонізатора тут, у кишені. Треба негайно сховати її або знищити. Так, звичайно, знищити. Як це зробити? Кинути в Ізар?

– Кельнер, візьміть гроші.

Він сідає в автобус і через десять хвилин виходить з нього біля мосту. Пішоходи тягнуться по його тротуарах безперервною стрічкою. Дехто стоїть біля поручнів, милуючись прозорими струменями річки.

Чорт забирай, це не так просто. Якщо кинути трубку, вона попливе, і її можуть одразу ж піймати. Треба її спочатку розкрити. Але й тоді вона стане вертикально і може не потонути. До того ж неодмінно хто-небудь побачить усе це. Ні, тут нічого не можна зробити.

Мюленберг знову сідає в автобус і їде на Вольфратсгаузенське шосе: там, по дорозі до полігона, він бачив підходящі місця. Ось, наприклад. Він проходить назад від зупинки, звертає праворуч і спускається до річки. Нікого нема. Кругом кущі. Тут він виймає трубку, розкриває її. Потім щільно забиває мокрим піском усі проміжки між її дрібними деталями, які він сам придумував, монтував, впаював… Закриває і кидає далеко в Ізар. Невеличкий сплеск, і ідея Гросса йде на дно.

Руки в Мюленберга тремтять. Це ж злочин. Це схоже на вбивство. Що ж робити! Ціною одного злочину знищується другий. Іншого виходу нема.

Задихаючись, він знову піднімається на шосе і, добравшись до зупинки, важко ввалюється в автобус. Тепер він майже спокійний.

Так, Гросс, очевидно, відмовився. І навряд чи зможуть примусити його погодитися. А це означає, що Гроссу кінець: він стає ворогом держави. Що робити?..

Однак треба перевірити, чи все це так.

Фрау Ліз зустрічає Мюленберга з широко відкритими очима, бліда, розгублена.

– Щось трапилося, фрау Ліз?

Вона нічого не може сказати від хвилювання, але жести її говорять: «Сталося щось жахливе! Заходьте, заходьте, пане Мюленберг». Нарешті, мова повертається до неї: вони приходили сюди, троє, наказали відімкнути лабораторію, щось шукали, питали, де пан Мюленберг.

У лабораторії скрізь сліди обшуку. Мюленберг кидається до вогнетривкого ящика. Він розламаний, і папки Гросса нема.

Чорт забирай, удар за ударом! Тепер нема нічого: нема Гросса, нема його записів, нема машини. Все в їхніх руках!

Черга за ним, Мюленбергом. Він тепер теж ворог. Це цілком зрозуміло. Порятунку нема. Дивно, що його не взяли, коли він повертався в лабораторію. Мабуть, якась випадковість…

Можна було б скористатися нею і спробувати вислизнути за кордон. Так роблять герої пригодницьких романів: вони купують аероплан з пілотом, переодягаються, гримуються і летять. Гримаса, трохи нагадуючи гірку усмішку, настовбурчує вуса інженера. Так, у житті це виходить трохи інакше. Його заощаджень ледве вистачило б на купівлю нового костюма або на те, щоб прожити дуже скромно протягом місяця. Лишається чекати.

Дзвінок унизу примушує його здригнутися. Фрау Ліз входить і мовчки завмирає на порозі лабораторії в запитальній позі.

– Вигляніть з вікна, – тихо говорить Мюленберг. Хазяйка підходить до вікна.

– Це Ганс!

Ганс… Мюленберг відчув себе так, немов він – стомлений замерзлий подорожній, що добрався, нарешті, до свого затишного теплого житла. Ганс… Як добре! Він сповнений довір’я, навіть ніжності до цього юнака. Тепер можна буде хоч обговорити становище. Ганс – єдиний учасник усієї цієї історії, який може не постраждати. Адже він тільки електротехнік.

Мюленберг розповідає все швидко, намагаючись нічого не пропустити, не втратити жодної хвилини. В будь-яку мить по нього можуть прийти.

Ганс приголомшений подіями. Протягом десяти хвилин він переживає щось схоже на те, що Мюленберг пережив за день.

– Виходить, – схвильовано говорить він, – «машина смерті» буде створена?

– Важко сказати, Ганс. Я вже кілька разів переглядав записи Гросса, придивляючись, чи не можна відновити по них конструкцію іонізатора. Думаю, що це під силу тільки дуже винахідливому і високоосвіченому інженерові. Але, мабуть, і такі люди працюють в лабораторіях військового відомства.

Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?

– Дивно, що нас досі не чіпають, – міркує Мюленберг. – Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж можуть бути. В усякому разі, пам’ятайте основне: наш обов’язок зробити все можливе, щоб вирвати назад ідею Гросса і… знищити її. Інакше, Ганс, величезне нещастя загрожує світові.

Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…

* * *

Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.

Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.

– Пан Мюленберг? – спитав він.

– Так, – важко дихаючи, відповів інженер.

– Будь ласка, я проведу вас.

Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.

– Сідайте; пане Мюленберг, – запросив він. – Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?

– Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.

Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.

– Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…

– І?.. Я запитую про його долю.

– Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.

– Так. А чому він відмовився підписати договір?

– Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.

– Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? – підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.

Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.

– Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.

– Не сумніваюсь, – вставив Мюленберг.

– Так от. І становище це ще погіршиться, якщо ви й далі стоятимете на позиції Гросса. З другого боку, ваше становище може різко змінитися на краще…

Мюленберг мовчав.

– Умови, які ми пропонували Гроссу, лишаються в силі. Нам треба вдосконалити машину, як пропонував Гросс. Ви могли б керувати цією роботою в наших електротехнічних лабораторіях…

– Військових?

– Звичайно.

– Дякую за відвертість! Відповім тим самим. Скажіть, пане Вейнтрауб, ви маєте яке-небудь уявлення про такі речі, як честь, обов’язок? Відкриття Гросса належить Гроссу. Я був його другом і помічником протягом десяти років. Гросс довіряв мені. Тепер він відмовився передати вам своє відкриття. Ви хочете заплатити мені, щоб я видав його таємницю? Мовою чесних людей це називається зрадою і підлістю!

– Все це так, пане Мюленберг. Але ви не можете не розуміти, що в даному разі ми маємо справу з явищем великого політичного значення. Володіючи відкриттям Гросса, Німеччина стає наймогутнішою державою в світі. Попереду – Росія, ви не можете цього не розуміти. Невже ви не бачите, що тут ваші аргументи про особисту мораль стають об’єктивно мізерними і шкідливими для цілої нації, до якої ви належите? Мюленберг з обуренням підвівся.

– Ні, ця софістика придатна тільки для лоботрясів, яких ви навчаєте у ваших штурмових загонах. Ви дбаєте про сумнівне благо нації, пане Вейнтрауб, а я виходжу з інтересів людства. Як бачите, у нас різні масштаби. Можу уявити, яку б пожежу ви запалили в світі, якби вам пощастило справді оволодіти машиною Гросса!

– Ми нею оволодіємо, – прошипів Вейнтрауб. – Сумніваючись у цьому, ви обдурюєте себе. Розрахунки Гросса у нас. Відновлення іонізатора – питання часу. Ми запрошуємо вас лише для того, щоб прискорити справу. А коли треба буде, ми змусимо вас допомогти… Не забувайте цього!

– Та-ак… – непевно протягнув Мюленберг. – Я гадаю, розмова закінчена?

– Ще запитання. Скажіть правду: деталь іонізатора, яку ви тоді взяли з собою, у вас?

– Я завжди кажу тільки правду, пане Вейнтрауб! Вона знищена.

– Я так і думав. – Він подзвонив. – Можете йти. Раджу гарненько подумати про мою пропозицію, у вас буде тепер досить вільного часу. Цими днями ми ще поговоримо.

Мюленберг повернувся і вийшов. Той же незнайомий чоловік ішов за ним пустими коридорами установи.

* * *

Минуло три тижні болісної самотності.

Це було незвичайне для таких випадків ув’язнення. Мюленберг бачив, що умови, в яких його тримають, зовсім не схожі на звірячий режим, встановлений для людей, що показали себе противниками фашизму. Його не морили голодом, не змушували виконувати безглузду і непосильну роботу, прибирали кімнату, міняли білизну. Зате це було катування самотністю, мовчанням і бездіяльністю. Вейнтрауб мав рацію: Мюленбергу лишалося тільки думати. Ні книг, ні паперу йому не давали.

І от він думав. Спочатку це було нормально. Він обмірковував головним чином становище Гросса. Судячи з розмови з Вейнтраубом, вони не покладали на нього ніяких надій. Так, Гросс – героїчна особа. Якщо вже він сказав «ні» – то й край. Ніякі умовляння, погрози і навіть насильство не змусять його зрадити своїм принципам. Вони, мабуть, одразу відчули його фанатичну незламність. Певно, його життя в небезпеці.

Звичайно, можна було б викупити Гросса, зрадивши його ж самого: видати таємницю, одержати Гросса і… власну волю.

В уяві Мюленберга поставали картини винищувальної тотальної війни. Цілі армії людей падають мертві під помахом невидимого променя. Палають мирні міста, злітають у повітря склади снарядів і порохові погреби. Загони розгнузданих солдатів вриваються у квартири жителів, музеї…

Ні, ні… Гросс прокляв би його, одержавши волю такою ціною.

Мюленберг сидів на ліжку, обіпершись спиною об стіну, розкинувши руки, і думав, думав… Уява малювала картини ув’язнення Гросса, жахливі катування, яких він зазнає… Потім виникало його власне майбутнє – наступна розмова з Вейнтраубом.

Розмова тривала цілі години. Для Мюленберга дійсність переставала існувати. З кожним днем розпалений мозок працював усе гарячковіше, думки летіли, набігаючи одна на одну, не даючи жодної секунди забуття.

Все важче було заснути. Болісне безсоння терзало хворе серце, змушуючи його стрибати підстреленим птахом і тремтіти в лякаючих припадках.

І от двері кімнати відчинилися. Це було по обіді. На порозі стояв штурмовик.

– Прошу йти слідом за мною, – сказав він.

Вони вийшли у двір, сіли в закритий автомобіль.

Подорож тривала довго, понад годину. В темній, закупореній машині було жарко, душно; інженер задихався і вкривався потом.

Нарешті автомобіль зупинився.

Постоявши трохи, він пройшов ще кілька десятків метрів і знову зупинився. Дверцята широко відчинились.

Майже в ту саму мить Мюленберг побачив кремезну, затягнуту постать Вейнтрауба на фоні машини Гросса, яка стояла на тому самому місці, де Мюленберг бачив її минулого разу.

Це був полігон.

Мюленберг, похитуючись і мружачись, вийшов з машини. У нього паморочилась голова. Він знову бачив світло-голубе баварське небо, хмари, яскраве сонце, ледь похилене на захід, і широкий, безмежний горизонт. Легенький вітрець із заходу і повітря, напоєне ароматом трав, сп’янили його. Він відчув слабість, опустився на підніжку автомобіля і заплющив очі. Надто різким був перехід від одиночки і задушливої темряви машини, в якій його привезли, до цього справді раю земного.

– Що з вами, пане Мюленберг? – трохи стривожено запитав Вейнтрауб, швидко підходячи до нього.

Інженер повільно розплющив очі і так само повільно, хворобливо усміхнувся. Він помітив тривожну увагу Вейнтрауба. Це була непогана ознака. Мабуть, він їм ще потрібен.

– Я – не звик до такої розкоші, – кинув він дотеп, вказуючи рухом голови на екіпаж, яким він приїхав. – Нічого… все проходить. – Він важко підвівся.

Вейнтрауб мовчки розвів руками, немовби знімаючи з себе відповідальність за впертість інженера.

Машина Гросса полонила тепер всю увагу Мюленберга. Ось вона, витвір геніальної думки, предмет боротьби, причина нещастя. Ненависна машина, знищити яку вже неможливо! Навіщо це нове побачення з нею?

Пояснення було несподіваним і, як грім серед ясного неба, вразило Мюленберга.

– Наші ролі помінялися сьогодні, – грайливо сказав Вейнтрауб. Ви будете глядачем, а я продемонструю вам наші досягнення.

Що? Невже вони відновили іонізатор? Мюленберг швидко взяв себе в руки. Не треба хвилюватися, не треба проявляти слабодухості. Спокійно чекати, спокійно спостерігати…

Група військових оточила машину. Мюленберг зрозумів, що це були спеціалісти з військової електротехнічної лабораторії.

Вони стримано вклонилися, коли Вейнтрауб здалеку відрекомендував Мюленберга.

Все було готове. Очевидно, чекали тільки приїзду Мюленберга, щоб почати випробування.

І от воно почалося.

Вейнтрауб зійшов на місток і завів мотор. Мюленберг відійшов убік і притулився до радіатора одного з автомобілів. Звідси він бачив маніпуляції Вейнтрауба над щитом керування і величезний безлюдний сектор полігона. Уважно оглянувши цей простір, інженер із задоволенням констатував, що приймальні агрегати розташовані менше ніж за кілометр від машини. Виходить, завдання ще не цілком розв’язане. Це все-таки було якоюсь втіхою.

Один з військових швидко підійшов до Мюленберга і, очевидно, за розпорядженням Вейнтрауба, передав йому чудовий цейсівський бінокль.

– Отже, починаємо, – сказав Вейнтрауб. – Сьогодні ми випробовуємо машину за її прямим призначенням, – додав він, похмуро усміхаючись Мюленбергові.

– Номер перший – модель дерев’яної споруди. Він нахилився до візира, маніпулюючи водночас двома штурвалами. Мюленберг підняв бінокль. Внизу невеликої дерев’яної споруди з’явився вогонь. Швидко поширюючись по передній стіні паралельно землі, лінія вогню немов підрізала «будинок» і широкою смугою поповзла вгору. За кілька секунд уся споруда була охоплена полум’ям.

У групі інженерів пролунали вигуки схвалення. Вейнтрауб переможно усміхнувся, уважно поглядаючи на Мюленберга. Той стояв з байдужим виглядом і не обертаючись дивився вперед.

– Номер другий – макет складу вибухових речовин. Рядом з першим, праворуч…

Всі спрямували туди свої біноклі.

За мить над невеликим низьким макетом блиснув вогонь, чорний клубок диму злетів угору, і пролунав вибух.

Інженери зааплодували. Вейнтрауб вимкнув мотор і, зіскочивши з містка, підійшов до Мюленберга.

– Ну, що скажете?

Той мовчки зробив жест, що означав: нічого, мовляв, несподіваного для нього не сталося.

– Як бачите, ми відновили іонізатор протягом двадцяти днів.

– Що ж, вітаю!

– Ви хочете сказати, що це небагато?

– Судячи з ваших апетитів, це далеко не те, що вам потрібно. Тут, певно, навіть менше кілометра.

Вейнтрауб знітився. Мюленберг помітив, що той хвилюється.

– Так, це не те. Але тепер ви самі бачите, що завдання не виходить за межі наших можливостей. Логіка технічної думки неминуче приведе до правильного розв’язання, а ми вже стали на правильний шлях. Це питання часу, тільки часу. Але ми не хочемо чекати. Ось чому я знову пропоную вам волю… на тих самих умовах. Сподіваюсь, ви обміркували становище, і мені не доведеться користуватися іншими аргументами, щоб переконати вас.

Погроза вжалила Мюленберга. Він гнівно смикнув ремінець бінокля і, дивлячись у вічі Вейнтрауба, твердо сказав:

– Ні!

Люті вогники спалахнули в примружених очах Вейнтрауба.

– Ні?

– Ні!

– Гаразд, побачимо. – Швидко відійшовши, Вейнтрауб злетів на місток машини.

– Продовжуємо випробування, панове. Давайте сигнал!

Пролунав постріл. У правій частині сектора над невеликим парканом-щитом з’явився жовтий прапорець. За хвилину з прихованої за щитом траншеї штурмовики вигнали кілька овець і охлялу корову. Слідом за ними вийшов якийсь літній чоловік і розгублено зупинився між стадом і щитом. Штурмовики пішли назад у траншею, жовтий прапорець зник. Вейнтрауб взявся за штурвали і припав до окуляра візира.

– Починаю зліва, – сказав він.

Мюленберг бачив у бінокль маленьке стадо, що повільно рухалося на захід.

Раптом дві передні вівці, судорожно задерши голови вгору, шарахнули назад, розштовхуючи інших, і витягнулися нерухомо на землі. Решта овець у паніці кинулися врозтіч, потім пробігли вперед. Невидимий промінь наздоганяв їх одну за одною. Корова зупинилася. Чоловік вийшов уперед і схилився над трупом найближчої вівці. В ту ж мить, дико вдаривши передніми ногами об землю, корова якось боком стала дибки і повалилася.

Чоловік відскочив, випростався і почав озиратися на всі боки. Здавалось, він зрозумів усе і шукав очима джерело смерті.

Мюленберг не відриваючись стежив за ним. Уся постать цього обідраного чоловіка, його рухи викликали в пам’яті інженера якісь невиразні асоціації.

Нарешті той повернувся прямо до машини, придивився і, незграбно, по-старечому перебираючи ногами, побіг.

«Гросс!» – блискавкою промайнуло в голові Мюленберга. Серце його завмерло. Не опускаючи бінокля, він швидко повернув голову до машини.

Вейнтрауб стояв на містку випроставшись і мовчки дивився прямо на нього. Погляди їх зустрілися. Кілька секунд тривав цей мовчазний, нерухомий поєдинок. Вейнтрауб вимагав і погрожував. Мюленберг закам’янів і… чекав, він навіть не шукав відповіді, бо відповіді не могло бути… Обличчя його зробилося сірим. Бінокль наливався нестерпною вагою.

Нарешті Вейнтрауб круто повернувся, припав до візира і, весь зігнувшись, обома руками почав крутити штурвал…

– Що ви робите?! – в нестямі крикнув Мюленберг, кидаючись до нього.

Його схопили. Темна пелена заслала весь простір перед ним, і він утратив свідомість.

Мюленберг опритомнів не зразу. В усій його істоті ще діяла енергія відчайдушного руху до машини, до Вейнтрауба, руху, яким він хотів зупинити, поламати, знищити цю потворну комбінацію людини і машини, щоб врятувати Гросса.

Він не встиг і – все скінчено! Це була його перша думка, але після пережитого ним збудження вона вже не кинула його в темну безодню горя, а пролунала як відбій після страшної тривоги. Одразу розслабилися занімілі в конвульсивному напруженні м’язи, і по всьому тілу потекли теплі струми.

Мюленберг трохи відкрив повіки і знову стулив їх, бо світло неба різко вдарило в очі. Невпевнені, злякані рухи серця потроху набирали свого ритму. Він чув голоси людей десь поблизу, відчував легкий подих вітерця і зрозумів, що лежить на землі, там же, на полігоні, і що його чекають. Оголені груди, мокра сорочка… Все-таки про нього подбали.

Шкода, що він не встиг добратися до цього недолюдка. А втім… Що? Жалюгідна, безглузда спроба? О ні! Схопити, стягти його, скинути з містка, як отруйну гадюку, головою вниз… Він міг би зробити це навіть однією рукою, бо гнів його не мав меж. Усе це, звичайно, не для того, щоб врятувати Гросса, – так, врятувати його не можна, – а щоб усі зрозуміли, що не десь там, за кордоном, а тут же, поруч з ними, є люди, які не бояться їх і готові боротися проти їх підлості.

Хто цей Вейнтрауб? Інженер, як і він, Мюленберг, інтелігентна людина? Взагалі, всі вони хто? Люди, що розтоптали свою людську гідність, відмовилися від совісті, мислення, свободи, що стали злочинцями, аби зберегти сумнівне благополуччя. Боягузи! Тільки боягуз здатний отак просто вбити беззбройну, беззахисну людину. Чому? Із страху перед її думками, її моральною силою…

Мюленберг лежав на землі – повалений, оточений ворогами, але він уже не відчував себе переможеним. Навпаки, з кожною хвилиною його все більше сповнювало почуття якоїсь урочистої переваги над цими людьми… Щось відбулося в його внутрішньому світі після того, як він зробив оцей відчайдушний, несподіваний для самого себе стрибок до Вейнтрауба. Дивовижна ясність прийшла на зміну всій складності і гнітючій безпорадності його становища. Він зрозумів раптом, що він дужий і може боротися. Треба боротися! Не чекати нападу і потім оборонятися, пасивно, як він робив досі, а нападати, – обдумано, обачно і сміливо.

Тепер йому раптом стало ясно все: що робити, як поводитись, що буде… План дій, простий і бездоганний, враз виник перед ним.

Зараз він підведеться. Його доля залежатиме від того, з чим він підведеться, з яким рішенням. Адже це був останній аргумент Вейнтрауба, тепер розмова буде коротка. Вони можуть його просто відвести туди, в поле, і поставити перед машиною… Чом би не так!

Він розплющив очі. йому допомогли сісти на купу брезенту, біля якої він лежав. Ввічливі запитання про самопочуття лишилися без відповіді. Мюленберг мовчав. Зробилося холодно; він повільно застебнув сорочку, піджак, підняв комір, надів люб’язно поданий капелюх.

Потім підвівся.

Відкрита машина Вейнтрауба, круто розвернувшись, зупинилася біля нього. Шофер відчинив дверцята. Важко опустившись на м’яке сидіння, Мюленберг відчув блаженство: вперше за останні три тижні він сидів так зручно. Як це багато, виявляється…

Вейнтрауб підійшов до машини, його супутники відійшли вбік. Шофер теж пішов. Остання розмова настала.

– Дуже шкода, що мені доводиться вдаватися до таких крайніх заходів… – почав Вейнтрауб крижаним тоном.

Мюленберг не повернувся до нього.

– Не треба ніяких пояснень, усе зрозуміло, – сказав він. – Признаюсь, я не чекав, що ви можете виявитися просто убивцем.

– Я не вбив його, – недбало кинув Вейнтрауб, немов кажучи: «Міг убити, та не схотів, а захочу – і вб’ю».

Мюленберг повірив одразу, без вагань. Незвичайна ясність думки і впевненість у собі не залишали його. Гросс живий! І це він, Мюленберг, врятував його своїм стрибком! От тобі й «безглузда спроба!..»

– Дивно. Чому ж? – спитав він тим самим байдужим тоном.

– Так вийшло. Він упав раніше, ніж я піймав його в окуляр, мабуть, просто спіткнувся, а потім мене відвернуло ваше падіння…

«Напад!» – у думці виправив Мюленберг, торжествуючи. – І не «відвернув», а «налякав».

– Якщо хочете, – продовжував Вейнтрауб, – можете побачитися з ним, доки він ще тут. Я влаштую вам побачення.

– Ні. Не треба, – відрізав Мюленберг і, опустивши голову, тихо додав: – Я – згоден прийняти вашу пропозицію…

Вейнтрауб ледве стримав жест торжества.

– Оце інша справа, – протягнув він. – Повірте, ви не пошкодуєте…

Мюленберг не слухав його.

– Я згоден, – перебив він, – але на деяких умовах.

– Давайте обговоримо. Якщо це не будуть умови, зовсім неприйнятні…

– До закінчення роботи я не хочу бачити ні вас, ні ваших… помічників. Постарайтеся зрозуміти мене. Між нами надто мало спільного. Режим, який ви підтримуєте, ваші методи терору, залякування і деморалізації народу – все це я вважаю злочинним. І вас – злочинцями. Не Гросс і такі, як він, а ви і подібні до вас повинні сидіти за гратами, бо ви несете моральну і фізичну загибель нашій нації… Погодьтеся, що з такими моїми переконаннями будь-яке спілкування з вами неприйнятне для мене…

Все це Мюленберг говорив без тіні страху, без роздратування або гніву. А він говорив жахливі речі. За кожну таку фразу, сказану вголос, людей у кращому разі позбавляли волі. Вейнтрауб слухав мовчки, і лише незвичайно скам’яніле обличчя видавало його збентеження. Він оторопів, розгубився. Була мить, коли він почав було, але стримав рух – повертатися назад, – жест людини, що побоюється випадкових свідків. Крім того, він не міг зрозуміти, чому Мюленберг так упевнено заговорив з ним цим задирливим тоном переваги і сили. На що він сподівається? Що він придумав?..

– Єдине, заради чого я міг би піти на угоду з власним сумлінням, це врятування доктора Гросса, – продовжував Мюленберг. – Ви повинні звільнити його. Я не вимагаю цього зараз, більше того, я прошу вас залишити його поки що, на час моєї роботи, в ув’язненні, але, зрозуміло, припинити будь-які знущання над ним.

Мюленберг спокійно глянув на ненависну йому людину, зробив паузу, паче вів звичайну ділову розмову, і знову заговорив:

– Машина перероблятиметься там же, в лабораторії Гросса. Можете ставити довкола неї яку завгодно охорону, якщо вважатимете за потрібне. Записи Гросса ви, звичайно, повернете мені. Людей я доберу сам. Сподіваюсь, що всі потрібні матеріали і апаратура доставлятимуться мені негайно на телефонну вимогу. Замовлення на окремі деталі ви також виконуватимете негайно. От і все. Вважаю, що за таких умов машина на десятикілометрову дальність дії буде готова через три тижні.

Вейнтрауб думав. Тепер він шукав, чи нема в цих умовах якоїсь каверзи. Мюленберг зрозумів це і знову глянув на нього.

– Я знаю, що вас бентежить, – сказав він. – Ви, очевидно, не звикли мати справу з людьми, які говорять те, що думають, а не те, що їм «належить» думати… Зараз я можу дозволити собі цю розкіш тому, що ви не будете доносити на мене. Вам це невигідно. Наскільки я розумію, вам доручено будь-якими засобами вибити з мене машину доктора Гросса в удосконаленому вигляді. Для цього вам потрібен я. Справа в тому, бачите, що збільшити хоча б на кілька метрів дальність дії іонізатора, який ми вам демонстрували, не можна. Метод, застосований тут, вичерпаний до кінця, і ви помиляєтеся, вважаючи, що шляхом дальшого вдосконалення конструкції ваші інженери доб’ються більшої дальності. Це теоретично неможливо. Ми з доктором Гроссом переконалися в цьому після трьох років марних зусиль. А Гросс є Гросс! Сумніваюсь, щоб у ваших лабораторіях знайшлися вчені такого масштабу…

– Дозвольте, – злякано прошепотів Вейнтрауб, – виходить, усі розмови про десять кілометрів – вигадка, обман?

– Тримайте себе в руках… інженер, і будьте обережніші у виборі висловлювань… – Мюленберг зробив визивну паузу, відверто пропонуючи противникові реванш у цьому поєдинку: він знав напевне, що той зараз не здатний вивернутися, а переконавшись у цьому сам, ще більше скисне. Ніколи Мюленберг не думав, що можна так ясно відчувати психіку людини. – Я кажу про метод, використаний тут, – він кинув у напрямі машини Гросса. – І повторюю: з цього іонізатора витиснути більше нічого не можна. Але зовсім недавно Гросс знайшов інше розв’язання проблеми, принципово нове розв’язання, зрозумійте, ви повинні знати, що це означає, якщо ви справді інженер… Воно прийшло в результаті виняткової концентрації в одній голові специфічних знань теорії, досвіду, власних досліджень і майже двадцятирічної цілеспрямованої роботи. Теоретично розв’язання дуже складне, а конструктивно виявилося простішим, ніж цей іонізатор. Конструкція належить мені. Вона розв’язує проблему дальності і на десять, і на двадцять чи й більше кілометрів. До горизонту! І вона у мене отут, – він ляснув складеними пальцями по лобі. – Розрахунки Гросса, які ви захопили, допомогли вам відновити старий іонізатор. Це було дитяче завдання. Але розрахунки, які стосуються нової ідеї Гросса, вам уже нічим не допоможуть, бо там нічого не сказано про те, як і звідки беруться вихідні дані, а саме в цьому і полягає нова ідея… Отже, вирішуйте. Мої умови спрямовані на те, щоб якнайшвидше, без перешкод закінчити роботу. Через три тижні, – думаю, не більше, – ми знову зустрінемося тут і випробуємо новий варіант машини. Гросса ви звільните тоді ж і привезете сюди, на випробування. Давайте укладемо джентльменську угоду, це краще і міцніше від різних паперових договорів. Якщо все буде гаразд, я хотів би дістати можливість разом з Гроссом назавжди розпрощатися з вами, з Мюнхеном. Сподіваюсь, ви дасте мені цю можливість.

– Ну, звичайно ж! – Вейнтрауб з полегшенням вибухнув потоком стандартних фраз. – Я чудово розумію вас… Всі умови будуть виконані, ви знаєте, що швидкість – в ваших інтересах… Можете працювати спокійно… Коли ви думаєте розпочати?

– Завтра… якщо ви перевезете машину назад у пашу лабораторію.

– Прекрасно! Це буде зроблено завтра ж уранці. Ну, ви вільні. Я подбаю сам про формальності. – Він кивнув у напрямі арештантської карети. – Можете користуватися моєю машиною. До речі, мій телефон… Дзвоніть, як тільки щось буде потрібно.

Він нахилив голову, швидко, не дивлячись на Мюленберга, повернувся і пішов, розуміючи, що відповіді на його прощальний жест не буде.

Шофер вернувся. Машина рушила. Через кілька хвилин Мюленберг знову побачив смарагдову стрічку Ізара.

* * *

Зовні все лишилось так, як і було. У другій кімнаті стояла та сама машина Гросса, правда, вся розібрана, немов роздягнена, з оголеним шасі, знятими деталями: всюди стирчали болти і лапки відкріплених проводів. З черева її раз у раз з’являлася спина Ганса, голова його весь час ховалася десь всередині машини.

Іонізатор, знятий цілим, стояв окремо в кутку: він був уже непотрібен. Новий монтував сам Мюленберг у своїй кімнаті. В цьому, власне, і полягала основна робота.

Вона була справді важкою, вимагала величезного напруження думки і уваги, бо перетворювати наукову ідею на реальну технічну річ по суті означало придумувати, винаходити її заново, тільки в іншому плані, і кожна помилка тут могла поховати саму ідею. Але крім цього, Мюленберг діяв і на грані фізичних сил. Ще ніколи йому не доводилося працювати так багато.