Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)

Втома, що раз оволоділа Миколою, тепер легко поверталася знову. Він ледве тримався на ногах і не хотів думати.

Ридан, нарешті, збагнув це і, обнявши Тунгусові, повів його в їдальню. Намагаючись робити все тихо, він знайшов у буфеті закуски, дістав коньяк, налив дві великих чарки.

– Ну, Миколо Арсеновичу… – Ридан хотів сказати щось урочисте й задушевне про перемогу розуму, про могутність їхньої співдружності, але помітив, як напружено стежить Микола за своєю рукою, боячись розхлюпати коньяк. Він швидко цокнувся і додав: – Пийте швидше. Це вам дуже потрібно зараз…

Частина четверта
ПРОМІННЯ ЖИТТЯ

Розділ тринадцятий
ПРОФЕСОР ШУКАЄ ХВИЛЮ

Минуло вже більше тижня після того, як Ридан і Тунгусов потай від усіх домашніх, наче підлітки, що вирішили втекти з рідного дому в країну індійців, провели цілу ніч за випробуванням відбудованого, нарешті, «ГЧ».

Справді, це була ніч чудес. І почалася вона таким яскравим і несподіваним ефектом, що експериментатори відразу втратили будь-яке уявлення про час, про те, що Миколі небезпечно перевтомлюватися, і взагалі про всякі доводи розсудливості.

Перед тим, як увімкнути «ГЧ», об’єктив якого був спрямований на кролика, що сидів біля кормушки перед екраном, Ридан раптом відчув невпевненість; вона швидко наростала, межуючи з боязкістю. Він спіймав себе на тому, що посилено шукає причин, завдяки яким вплив променя не буде помічено.

Шансів на вдалі наслідки випробування справді було небагато. Впевненість Ридана, що грунтувалася на домислах з приводу випадку в Будинку вчених, тут піддалася цілком реальним сумнівам. Новий екземпляр «ГЧ» міг ховати в собі конструктивні помилки, які відрізняли б його від першого. Частоти хвиль навіть того старого генератора могла відрізнятися від хвиль мозку – адже невідомо, які саме випадкові обставини допомогли тоді передати потрібну хвилю від Миколи до Ридана. Нарешті, діапазон мозкових хвиль кролика міг взагалі бути іншим, ніж у людини, і не входити в частоти «ГЧ».

Словом, на той момент, коли Ридан уже з відчаєм («хай буде, що буде!») повернув важельок вимикача, він був майже певен, що випробування нічого не дасть…

Чи не такі самі сумніви охоплювали й Миколу, якщо він, втомлений монтажем, міг взагалі думати про що-небудь.

А в наступну мить кролик злетів угору… Це був гігантський стрибок, яких звичайно кролики не роблять – метра на півтора вгору і близько метра вбік від кормушки. Опинившись знову на підлозі, кролик спокійно повернувся і, наче нічого не сталося, знову попрямував до їжі.

Сам по собі стрибок цей міг і не означати перемоги Ридана. Конвульсивне скорочений м’язів легко викликати, наприклад, струмом від звичайної шкільної котушки Румкорфа, коли її електроди прикласти до тіла. Для цього не потрібні ніякі впливи на мозок. Могло статися, що й тут промінь генератора просто збудив нерви ножних м’язів і викликав цей різкий поштовх йогами.

Та ні! Хоч Ридан, як старший і вожак з цих двох «підлітків», і не втримався від честі першим самостійно ввімкнути промінь і, прийшовши сюди, насамперед досконально вивідав у Миколи нескладну техніку керування генератором, але з самого початку випробування, вже як досвідчений експериментатор, не зводив очей з кролика. І він бачив, що цей стрибок, незважаючи на всю його безглуздість і необгрунтованість у даних умовах, не був якоюсь автономною конвульсією кролячих ніг. Ні, це був рух організований, підготовлений, умисний; раніше ніж відштовхнутись од підлоги задніми лапами, кролик підгорнув під себе передні, потім витягнув їх, відкинувся весь назад, словом, зробив так, начебто якісь обставини, що виникли раптово, примусили його стрибнути – і саме так високо.

Усе це сталося в якісь частки секунди, але Ридан не пропустив жодної найдрібнішої деталі цього комплексу рухів, що свідчив про довгождану перемогу.

І Ридан, безмежно радіючи, кинувся до Миколи з обіймами й поцілунком – першим у їхньому житті і таким же значним та неминучим, як перший поцілунок кохання, бо тут було те саме: безмірне хвилювання душ, що знаходять щастя.

Ридан повторив дослід, не міняючи настройки. Кролик зробив той самий стрибок з точністю знову прокрученої кінострічки.

Йдучи сюди, професор не мав наміру займатись будь-якими дослідженнями, він хотів тільки перевірити «ГЧ». Але тепер, оскільки так точно визначилась дія на кролика цієї випадкової хвилі, навмання взятої десь на початку шкали настройки, безглуздо було б не записати її фізіологічного значення. Ридан це й зробив, – швидко, на клаптику паперу, олівцем.

Кінець, випробування закінчено, усе ясно, можна йти спати, головне, покласти Миколу, йому не можна перевтомлюватись…

Але, чорти б його вхопили… Ридан збагнув це, вже ховаючи запис у кишеню, – адже найголовніше не перевірено: чи містить у собі діапазон хвиль генератора всі хвилі мозку? А що як ця, тільки що випробувана на кролику хвиля, взята на початку шкали, одна з останніх хвиль мозку?! Тоді це означатиме, що «ГЧ» має в своєму розпорядженні тільки невеликий відрізок усієї смуги мозкових частот.

Неправильно почато випробування! Треба випробувати дві хвилі: першу і останню. Тільки так з’ясується, чи придатний взагалі генератор.

Вони вирішили виправити помилку.

Перша хвиля не дала ніякого видимого ефекту. Але він міг бути й невидимим – яка-небудь внутрішня функція, що одразу і безпосередньо не позначається на поведінці тварини. Щоб знайти її, треба інакше організувати дослід – з верстатом, приладами, які реєструють пульс, температуру, дихання, потрібні аналізи крові і т. д. Тепер про це пізно говорити, звичайно. Що робити далі?

Микола запропонував іти по шкалі вперед, поки помітить перший явний ефект на тому кроликові, а потім повторити те саме, почавши з другого кінця у зворотному порядку.

Професор назвав цей план кустарщиною, але не встояв і погодився, бо в противному разі довелося б просто відкласти все на завтра…

Випробовували, звичайно, тільки великі поділки шкали – двотисячні. Мікрометра не чіпали, хоч Риданові так і кортіло зсунути стрілку на одну двохсоттисячну від уже знайденої «хвилі стрибка» і подивитися, що буде…

Друга хвиля не дала нічого. Третя – теж. Четверта, п’ята, десята – теж.

Так перейшли за п’ятий десяток, коли, нарешті, кролик ліг набік і потягаючись простяг ноги.

Промінь вимкнули. Кролик лежав.

Знову постало питання: що робити?

Хоча щоразу, вимикаючи генератор, кормушку в кролика забирали, він все ж устиг непогано закусити за час дослідів, цілком міг наїстись і відчути природну потребу відпочити, навіть без впливу чергової хвилі. Могло бути й інше: позначилась дія хвилі, але вона або збіглася з потребою кролика, або викликала цілий комплекс функцій відпочинку, який і буде тепер, як заведений годинник, діяти доти, поки зв’язані реакції, пущені в хід, не завершаться самі собою.

– Не забувайте, Миколо Арсеновичу, – казав Ридан, усе більше проймаючись цікавістю до того, що відбувалося, – це вам не досліди старого Гальвані! Те, що в нас зараз відбувається, це не фізика, це біологія! Знаєте, що ми робимо? Ми штучно викликаємо природні явища в живому організмі. Ось що важливо! Це дуже важливо!..

Ридан, звичайно, одразу збагнув, як з’ясувати причину кролячого «відпочинку»: взяти другого кролика і поставити його під ту саму хвилю. Так він і зробив, але, вже випускаючи нове звірятко до кормушки, зрозумів, що тільки повторення того самого ефекту вирішить питання. Якщо цей кролик не ляже відразу, як його попередник, нічого не з’ясується. Виникла нова проблема: чи викликає кожна хвиля генератора однакові реакції в усіх тварин, – хоча б одного виду? Негативна відповідь призвела б до величезних ускладнень у майбутньому…

Так щохвилини у Ридана зринали нові думки. Досліди ці вже трохи відкривали широку перспективу майбутніх досліджень.

У наступну хвилину професор тріумфував: він увімкнув генератор, не змінивши попередньої настройки, і – другий кролик спокійно і м’яко ліг набік, потягаючись, наче навмисне демонструючи недоладну довжину своїх задніх ніг з розчепіреними пальцями.

Тут, захоплений новою перемогою, Ридан не втримався від диверсії, що явно порушувала намічений план. Швидко, нічого не кажучи Миколі, він забрав кролика, посадив на його місце морську свинку і знову дав той самий промінь.

Свинка відразу ж з люттю почала чухати спинку то однією, то другою задньою лапкою, смішно перевалюючись, іноді падаючи набік; вона, мабуть, ніяк не могла дістати потрібне місце. Ридан вимкнув промінь – свинка перестала чухатись, ввімкнув знову – почалося те саме. Так він повторив кілька разів.

– Бачите, Миколо Арсеновичу? – констатував він, поблискуючи своїми сірими очима. – Різні види – різні хвилі!.. Закономірність, звичайно, повинна бути… але… як її знайти!.. І як бути з найголовнішим – з людиною?.. Ой, яка робота попереду!

Ридан гарячково записував, гранично скорочуючи слова і фрази, все, що діялось, – хвилі, реакції тварин, висновки, нові думки. Уже третю сторінку довелося Миколі вирвати з записної книжки – паперу тут у нього не знайшлося.

Перейшли до другої частини випробування «ГЧ» – з другого кінця шкали. «Сама остання» хвиля не дала нічого. Передостання – теж. Повторилась майже точно картина, виявлена спочатку: тільки через кілька десятків поділок позначився влив променя на поведінку тварини. Тепер це був собака в станку. Він почав гавкати…

Мабуть, з усіх вражень тієї «ночі чудес» це було найсильнішим. Такого гавкання ніхто з експериментаторів ще не спостерігав. Дивлячись прямо у вічі тому, хто стояв ближче до нього, собака неголосно, чітко, з невеликими і точно однаковими паузами наче промовляв якесь своє собаче слово, повне таємничого значення, немов попереджав людину про щось важливе…

Як тільки вимикали генератор, ефект враз припинявся, зникав безслідно. З усієї поведінки собаки Ридан бачив, що в його мозку при цьому затухає цілий комплекс явищ, певно, рефлекторно зв’язаних з тим центром, який був збуджений променем. Це теж треба було з’ясувати.

Тут Ридан і припинив, нарешті, роботу тієї ночі…

Перше, що він зробив другого дня, почав серйозну розмову з Миколою наодинці у своєму кабінеті. Мета розмови, спочатку дуже проста, потім значно ускладнилась; ішлося про те, щоб усунути Миколу від роботи, принаймні до повернення з уфімської подорожі. Цього разу професор удався до аргументів, які примусили інженера серйозно насторожитись. Він говорив про загрозливу вузькість діапазону Миколиних інтересів. На цілому ряді історичних прикладів він показав Миколі, до яких трагічних наслідків у психіці людини призводить тривала концентрація думки на обмежених ділянках мозку.

– Ви ще молодий, – казав він. – У вашому віці це дуже небезпечно. Тим часом перші ознаки вже є. Нервова слабість, безсоння, втомлюваність, «чехарда думок» – все це симптоми психічного розладу, який уже почався. Ще не пізно відновити рівновагу: треба дати солідний відпочинок усім «радіотехнічним» клітинам вашого мозку, а всі інші, які вже почали хиріти від неробства, включити в роботу. Більше різноманітності думок, вражень, інтересів!.. А крім того… Ви вже дозвольте мені, Миколо Арсеновичу, на правах старшого закинути вам це… За останні роки ви явно відстали од культурного життя. Навіть у нашому родинному колі… вас починає обганяти Наталя своєю обізнаністю в політиці, в мистецтві… Порівняння з Віклінгом – явно не на вашу, користь, хоч, по суті, він за своїми якостями, звичайно, і в слід ваш не годен ступити. Буржуазне виховання допомагає йому зберігати й підтримувати тільки зовнішній лоск інтелігента. У вас цієї основи немає, але ви – інтелігент іншої формації – радянський інтелігент. Це ширше, вище поняття, Миколо Арсеновичу! Тут немає місця нічому зовнішньому, все повинно бути по суті. І радянський інтелігент повинен мати своє обличчя – обличчя, а не маску! – обличчя благородне й привабливе, позбавлене тих рис, які колись породили отаке собі зневажливе визначення – «напівінтелігент»…

Ридан влучив у ціль. Це була жорстока операція. Микола зрозумів усі прозорі натяки професора, він побачив себе збоку, пригадав свої ляпсуси під час вечірніх розмов у присутності Віклінга, відчув і глибший зміст риданівського зіставлення з Віклінгом, хоч про Ганну не було сказано жодного слова…

А крім того, перед Миколою з невблаганною ясністю визначився провал його «життєвої системи», його боротьби за Інженера. Адже саме про це говорив Ридан!

Хоч яким прикрим був зміст риданівської «операції», на Миколу він подіяв, як холодний, протверезний душ.

– Я зрозумів усе, – сказав він Ридану, вдячно стискуючи йому руку. – Ви маєте рацію. З цієї хвилини міняю курс. – Він вимовив це, як клятву, і з радістю, бо вже знав, що наступний крок його буде до Ганни; з ким же міг він обміркувати, намітити програму цього вирішального повороту, щоб потім – діяти!..

І ось потекли дні нового життя. Від попереднього лишились тільки «ефірні вахти», але й вони набули нового значення. Микола готував зміну – тренував Анатолія Ниркіна, передаючи йому свій «почерк» роботи на ключі.

У своїй майстерні-лабораторії Тунгусов не бував, та й робити там тепер нічого було.

Микола ще більше, ніж колись, захопився завоюванням культури. Але тепер це захоплення стало іншим – організованішим, дозрілішим. Внутрішньо звільнившись з полону своїх науково-технічних справ та ідей, Микола в розмові з Ганною постав раптом перед нею, як людина широких запитів і планів, до виконання яких він тільки тепер зміг перейти.

Його думки захопили Ганну. Вона відчула, що завдання самовдосконалення як особливе, усвідомлене завдання життя стоїть і перед нею, що самоплив, яким досі культура йшла до неї, уже не може та й не повинен її задовольняти! Треба йти вперед, завжди, невтомно, підніматися все вище… Це необхідно всім… Наталці… Федорові…

Уся четвірка була втягнена в цей новий рух за високу культуру. Вони складали списки своїх прогалин, які треба було заповнити насамперед: художньої і спеціальної літератури, тем рефератів і обговорень, екскурсій, відвідувань музеїв, концертів, лекцій і т. д. і т. ін. Складали програми й розклади… усі поринули в роботу тим більш захоплюючу, що кожний знаходив у ній те, що вважав для себе потрібним і цікавим. Мало який вечір проходив без спільного відвідування театрів, кіно, концертів, без розмов на різні теми. Усі щось записували, відмічали в заведених зошитах, щоб міцніше закріпити в пам’яті надбане.

Не забували і про підготовку до подорожі: купували потроху інвентар, одяг, різні припаси.

Микола багато читав, – грунтовно й захоплено, як робив усе, за що брався. Більшу частину дня він проводив у саду, в альтанці, обвитій плющем. Він був на становищі хворого, що одужував. Професор навіть подбав, щоб це було формально закріплено лікарняним листком.

Тим часом з Риданом діялося щось дивне.

Після цієї «ночі чудес» його звичайна весела експансивність стала ще помітнішою, відчуття великої перемоги позначалося на всій його поведінці. І хоча всякі розмови про риданські справи були тепер суворо заборонені, дівчата загалом розуміли, що сталося і чого професор, приходячи додому, так весело кидає дотепи, наспівує, кепкує з їхніх «культурних заходів». Вони були досить обізнані з риданівськими мріями й сподіваннями.

Через кілька днів, однак, усе це скінчилося. Ридан притих, замовк, почав замислюватись. З кожним днем він усе більше заглиблювався в себе й хмурнів, немов не знаходячи виходу з якихось нових серйозних ускладнень.

Ще ніколи він не працював так напружено, як тепер. Звичайний суворий розпорядок дня його був порушений. Після спільного вечірнього чаю Ридан уже не відпочивав у родинному колі протягом години, як звичайно, і не йшов потім у кабінет, щоб підбити підсумки дня, а відразу ж притьмом повертався знову в лабораторію. Підсумкам присвячувався початок ночі, і ніхто тепер не знав, коли професор лягає спати.

О восьмій ранку він завжди був на ногах, випивав свою склянку міцного чаю, приготованого тіткою Пашею, і зникав в інститутському коридорі. Тут він звичайно зустрічав Тирсу. Поволі, обережно, щоб не потривожити тварин, той приставляв до професорської лабораторії клітки з тваринами, піднімаючи їх знизу на ліфті і, за звичкою, щось бурмочучи, нібито розмовляв із своїми вихованцями їм одним зрозумілою мовою. Може, це було й так. Принаймні Ридан запевняв, що тварини розуміють Тирсу краще, ніж люди.

Спочатку професор розмовляв із співробітниками. Вони обговорювали наслідки вчорашньої роботи, вже обдуманої і оціненої; якщо потрібно – оглядали опромінених напередодні тварин. Уточнювали програму досліджень на сьогодні.

Потім Ридан з одним із головних своїх соратників-асистентів Іваном Лукичем, худорлявим, сивим дідком, дуже досвідченим анатомом і хірургом, або з Вікентієм Сергійовичем, талановитим фізіологом, спеціалістом по крові і внутрішній секреції, йшли в «свинцеву». Біля входу їх уже чекала гірка кліток. Тут стояли Тирса в білому халаті і ще один лаборант. Усі зникали за дверима, які відчиняв і потім знову після всіх защіпав професор.

Там починалось чаклунство, за яким закріпилася зручно-узагальнююча риданівська назва: «фізіологічне градуювання генератора». Суть його полягала в тому, щоб встановити, які фізіологічні функції викликає в організмі тварини кожна хвиля «ГЧ».

Кругла шкала, сконструйована Віклінгом, охоплювала весь діапазон біологічних мікрохвиль, випромінюваних генератором. Вона давала змогу поділити цей діапазон на двісті тисяч часток, тобто одержати двісті тисяч різних, точно фіксованих хвиль. З погляду фізіології це не так уже й багато: самі тільки великі півкулі людського мозку містять у собі мільярди клітинок – центрів нервової діяльності. Правда, вони здебільшого сполучаються в групи, об’єднані спільним родом роботи. Це рятувало становище, бо двісті тисяч хвиль являли собою надзвичайно складне завдання. Ридан уже підрахував: щоб з’ясувати фізіологічне значення кожної хвилі, йому з одним «ГЧ», навіть маючи в розпорядженні великий штат співробітників-фізіологів і сотні піддослідних тварин, потрібно було б не менш як шість років при восьмигодинному робочому дню!

Деяку невелику частину шкали Ридан уже «відградуював» у перші ж дні. Йому пощастило: серед найнижчих частот, з яких він почав своє градуювання, виявилась ціла серія хвиль, що контролювали основні вегетативні функції – дихання, роботу серця, судин та інші.

Як і треба було чекати, на початку дослідження цієї невидимої сфери було особливо багато нових надзвичайно цікавих спостережень. Ридан робив одне відкриття за одним.

Насамперед виявилося, що найпримітивніші функції організму відповідають найнижчим частотам у діапазоні хвиль «ГЧ». Скидалося на те, що розвиток функцій, ускладнення їх у процесі еволюції відбувалися паралельно з виникненням чимраз вищих частот у нервовій системі. Потім підтвердилося спостереження, що дуже налякало професора в ту «ніч чудес»: відповідність між хвилями й функціями, встановлена для тварин одного класу, була непридатною для представників іншого класу. «Невже, – думав Ридан, – у кожному зоологічному класі призначення частот інше? Якщо так, то все це градуювання на тваринах виявиться непридатним для головного – для людини!»

Та незабаром професор заспокоївся: він з’ясував, що кожний клас потребує тільки деякої зміни шкали, введення певної поправки, сталої для всіх хвиль.

Тоді він почав визначати ці поправки для різних класів. У лабораторії, крім кроликів, собак та інших ссавців, з’явились найрізноманітніші тварини – молюски, риби, жаби, комахи, змії, птахи…

Були знайдені й інші дуже цікаві закономірності. Кожна з них потребувала спеціальної серії досліджень, і в ці перші дні роботи з «ГЧ» Ридан, не шкодуючи сил, виділяв їм певний час, раз у раз припиняючи своє градуювання.

Зараз пішло все інакше. Ридан уже не відривався, які б нові ідеї не спадали йому на думку. Він просто поспішав. Та й сама робота його набрала якихось незвичайних для професора спрощених форм. Він уже не чекав, як раніше, – іноді годину й більше, – коли дія нової хвилі ніяк не позначалася на поведінці тварини і, очевидно, ховалася в якихось внутрішніх процесах, що повільно протікали в організмі. Зовнішні реакції проявлялися майже раптово: після клацання вимикача «ГЧ» тварини покірно лягали, чухались, зазнавали різних видів збудження, напружували мимоволі окремі м’язи або цілі групи їх – і все це залежно від положення стрілки на шкалі: досить було найменшої зміни настройки генератора, щоб зразу ж змінився і вплив променя. Стан, викликаний опроміненням, тривав незмінно, поки діяв генератор; коли його вимикали – одні реакції зникали так само раптово, як і з’являлися, інші тривали деякий час. Потужність випромінювання, що регулювалася спеціальною ручкою, певно, аж ніяк не позначалась на виді реакції, але, можливо, трохи позначалася на інтенсивності її прояву. Цього Ридан поки що не з’ясовував.

Але якщо впливу чергової хвилі не було помічено через п’ять хвилин, Ридан пропускав запис у своєму зошиті: ці хвилі будуть розшифровані потім, у другому турі градуювання, тепер його цікавили тільки швидкі реакції організму.

– Чому? – спитав його якось Микола. Він частенько навідував професора, з великим інтересом стежачи за його справді чарівною роботою.

– Щоб визначити загальні закономірності, – ухильно відповідав Ридан, – треба ж переходити до людини. Якщо я вивчатиму дію всіх частот, мені не вистачить життя, щоб проградуювати шкалу до кінця. Зараз потрібно з’ясувати, на яких її ділянках розташовані ті чи інші групи функцій. От коли б у мене було двадцять «ГЧ»… Та ще рано…

Це було переконливо, але… незрозуміло. Навіщо потрібні ці «ділянки»? І чому Ридан з такою ретельністю все-таки перевіряє всі частоти, боячись пропустити найменший рух стрілки?

Створювалось враження, що саме серед швидких реакцій організму Ридан шукав чогось цілком певного.

Крім того, основні закономірності вже визначилися, і їх, на думку Миколи, було цілком досить, щоб перейти до людини хоча б на найпростіших функціях. Адже не збирається Ридан уже зараз, перед другим туром градуювання, взятися до лікування якоїсь певної хвороби! Така непослідовність була б зовсім невластива професорові.

Ні… Микола бачив, що Ридан своїм спрощеним градуюванням наполегливо шукає в шкалі «ГЧ» чогось дуже простого і дуже важливого… І, здається, не знаходить. Цим і пояснюється його зосередженість останнім часом. Микола добре знав, що означає в науковій роботі шукати і не знаходити того, що неодмінно треба знайти!

Але що саме і чому з такою напруженою поспішністю шукав тепер Ридан?

Одного разу він перехопив Миколу, привів його до себе в кабінет і почав плутану розмову, змісту якої Микола довго не міг збагнути.

– Зараз ви почуєте запитання профана, – почав він з розпачем у голосі. – Скажіть, чи можна… так… змінити промінь генератора, щоб він набув… протилежного значення?

– Якого протилежного значення?

– Ну, або негативне, чи що… Миколо Арсеновичу, любий, я розумію, що кажу якісь дурниці. Але що ж робити? Постарайтесь мене зрозуміти. Хвилі «ГЧ» викликають у нервових клітинах активний стан, збуджують їх, це ви знаєте. Але фізіологія організму грунтується не лише на збудженні тих чи інших нервів і функцій, а й на гальмуванні їх. Павлов дуже переконливо показав надзвичайно важливу роль цих гальмівних явищ у нервовій системі і в житті організму. Тепер ви розумієте? Щоб справді керувати функціями, мені треба опанувати й цей процес. Хвилі нашою «ГЧ» повинні мати здатність не тільки збуджувати, але й у міру потреби гасити збудження нервових клітин, начебто паралізувати їх тимчасово… Я не знаю, що означають такі терміни в радіології, як фази, форми коливань, лінійні й нелінійні – не знаю, що… Може, є можливість використати яке-небудь з цих явищ так, щоб, не змінюючи хвилі, змінити її якість, змінити її, так би мовити, значення на протилежне?..

Розмова ця закінчилася нічим.

Миколі здалося тільки, що професор так і не торкнувся того головного й важливого, що викликало у нього таку відверту розгубленість.

А Ридан зрозумів принаймні, що потрібне йому розв’язання не криється в радіотехніці. І це вже було добре.

– Виходить, – замислено зауважив він, – щоб одержати ці гальмівні реакції, потрібні… просто інші хвилі. Дивно. Поки що я їх не знайшов. Але коли знайду, то, можливо, наші уявлення про цей процес доведеться змінити, бо це означатиме, що гальмування насправді нема, а є тільки інша форма збудження. Що ж, шукатиму далі.

І от він шукає, шукає…

Він перечитує праці Павлова, – все, що стосується процесу гальмування, ним відкритого. Все це не дуже ясно. Гальмування – процес протилежний збудженню. Якийсь зовнішній вплив, прийнятий «антенними» – периферичними нервами (Ридан уже створює нову, радіо-фізіологічну термінологію), збуджує нервовий центр, клітину? Потім збудження припиняється, і в клітині починається протилежне явище – гальмування. Чим більше збудження, тим сильніше гальмування. Стомлення. Вичерпуються запаси енергії. Це зрозуміло. Але гальмування, доводить Павлов, може іррадіювати – поширюватись, охоплювати сусідні клітини, переходити на інші ділянки мозку. Що це означає? Як стомлення може захоплювати клітини, які до цього не працювали?! Як уявити собі стомлення без роботи? Може, це хімія? Отруєння? Робота нервових елементів породжує якісь токсини, вони просочуються в навколишні тканини і уражають сусідні нервові клітини, начебто отруюють і паралізують їх? Ні, це припущення вже спростоване. Навіть у Павлова є факти, які свідчать про те, що гальмування з’являється в деяких випадках відразу, ізольовано, без попереднього подразнення сусідніх ділянок мозку.

Усе це можна пояснити, коли ми маємо справу з умовними рефлексами, цебто якимись нервовими зв’язками, що утворюються між різними і спочатку незалежними один від одного центрами мозку. Ці зв’язки, природа й реальна форма яких так і лишились нез’ясованими, створюються в процесі життєдіяльності всякої тварини. Тільки завдяки їм тварина пізнає, як поводитись, як жити, щоб не загинути.

Але в Ридана зовсім інші завдання. Він не вивчає ні рефлексів, ні взагалі вищої нервової діяльності. Він ігнорує їх. Йому непотрібні ніякі природні або штучні сигнали – побічні подразники, щоб викликати в тварини дію якоїсь функції. Обминувши все це, він збуджує безпосередньо потрібний йому центр мозку. Собака в нього починає виділяти слину, не бачачи ніякої їжі, без будь-яких умовних сигналів, лише під впливом хвилі певної частоти.

Професор провадить такий дослід. Ставить «свіжого» собаку перед «ГЧ» і дає вже знайдену «слинну» хвилю максимальної потужності. Одразу ж слина починає текти цівкою в пробірку, прилаштовану до фістули на щоці собаки – за всіма правилами павловської техніки. За кілька секунд витікання припиняється, тепер краплі падають все рідше, нарешті встановлюється рівномірне виділення слини – близько тридцяти крапель на хвилину, мабуть, максимум того, що може виробляти залоза, яка витратила зібраний раніше запас.

Минає година, друга, третя… Ридан не змінює умов: досліду. На четвертій годині собака починає явно засинати. Гальмування? «Іррадіація його в корі мозкових півкуль», як твердив Павлов? Ні, контрольний собака, що стояв поруч у станку і не зазнавав опромінення, уже давно заплющив очі й похилив голову…

Професорові аж ніяк не хочеться плутати фізіологію з психологією, але він чудово розуміє, що така «робота» цих бідних «сірків» у станках, у тихій лабораторії не може не скінчитися сном…

Нарешті, через п’ять годин генератор вимикається. Виділення слини припиняється відразу. Собаці дають їсти. Слина з’являється в трохи зменшеній кількості проти норми. Ясна річ, клітини всього слинного апарат втомлені. Після кількох хвилин відпочинку вони працюють нормально. Де ж гальмування?!

Ридан шукає. Він випробовує всі ступені потужності випромінювання, усі зміни хвиль, поки вони не виходять за межі резонансу із слинним центром мозку. Він повинен знайти такі умови опромінювання, за яких виділення слини зовсім припинилося б або хоча б зменшилось навіть у голодного собаки під час їди. Ось що йому потрібно.

Таких умов він не знаходить.

Щодня професор занотовував у своєму розграфленому зошиті перебіг серій нових, викликаних ним, функцій. І щовечора, закінчивши останній запис, він незадоволено куйовдив волосся, з досадою згортав зошит та іноді бурмотів, настовбурчуючи вуса:

– Г-м, чортовиння, знову не добився!..

* * *

Чергова подія трохи розвіяла похмуру зосередженість Ридана. Сталося це так. Одного разу перед обідом до Ридана в лабораторію влетів Матуся.

– Сімка приїхав! – повідомив він.

Ридан радісно стрепенувся.

– Нарешті-таки! Ось хто зараз мені потрібен до зарізу. Ведіть його просто до мене в кабінет. Подивимось, чи не забув він мене.

За кілька хвилин у кабінет до Ридана постукали.

– Зайдіть!

Двері розчинились навстіж, і якась темно-бура істота, шкутильгаючи і перевалюючись по підлозі, м’яко вкотилася до кімнати.

– Сімка! – вигукнув Ридан.

У ту саму мить істота кинулася назустріч, стрибнула йому на груди; довгі волохаті руки обхопили шию, сумна мордочка шимпанзе притислася до плеча професора.

Сімка був найціннішим з експериментальних тварин у «звіринці» Ридана. Вперше він з’явився тут років п’ять тому зовсім ще молодим і виявився виключно здібним. Він уже побував у руках дресирувальника і всією своєю поведінкою настільки не був схожий на тварину, що професорові довелося створити для нього особливі умови. За кілька днів Сімка став загальним улюбленцем сім’ї. Він часто виходив із своєї великої клітки в мавпятнику й цілі години проводив у квартирі Ридана, граючись з Ганною і Наталею в м’яча, розважаючи їх своєю майже людською цікавістю до всякої нової речі і особливо до рухомих іграшок, які спеціально для нього купували і багато яких гинули в його допитливих руках.

Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.

Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.

Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз – ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.