Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)

– Які там «випадкові обставини»! – із звичайною експансивністю накинувся Ридан одного разу на Тунгусова, немов саме він один був винуватцем цієї помилки. – Дурниці! При нашій точності роботи не повинно бути ніяких випадковостей.

Микола вже знав, що означають подібні випади професора. Він одразу схопив думку: зовсім незначні коливання в ступені розкладу м’яса були не випадкові – в них і треба шукати закономірність.

– Гаразд. Перевіримо, – відповів він. – Завтра дам усю серію проб тільки в двох повторних варіаціях.

Наступного дня кожний з його генераторів випромінював тільки дві хвилі: година – одну, година – другу, потім знову першу і знову другу. «Випадкові обставини» могли бути зв’язані з деякою різноманітністю в структурі м’яса, з неточністю настройки. Тепер це мало з’ясуватися.

Пробірки надійшли в термостат.

А ввечері Микола взяв у Ридана книгу записів і засів у своєму кабінеті. Він зрозумів, що професор має рацію. Виходить, треба інакше діяти. Навички інженера підказали йому правильний шлях…

Він розчинив вікно в сад. Ніжне листя липи, яка щойно розвилася, освітлене верхньою лампою з кабінету, тихо й таємниче ворушилось під самим вікном. Смарагдова молода крона, наче підніжжя горба зарослого чагарником, здіймалась і зникала із смуги світла кудись угору, в пітьму інших темних древесних громад, що застилали небо. Ледь відчутними струминками проривались у кімнату знайомі з дитинства могутні пахощі землі, листя, природи, що не скорилась місту… «Яка чудова нині весна!» – подумав Микола і здивувався. Вперше за багато років міського життя він помітив, відчув її саме тепер, коли так рішуче змінилось його життя, здавалося б зовсім в інший бік, – геть від природи! Так, багато змін… Нові перемоги, принципи роботи, нові люди зовсім іншого масштабу, – Ридан, нарком… Він перейшов із старенької підвальної кімнати одиночки в квартиру на другому поверсі, з цим світлим, спокійним кабінетом… Хіба він добивався цих знайомств, цієї квартири? Навіть не думав про них ніколи. Це прийшло. Настала нова фаза в його житті; він піднявся на другий поверх раніше, ніж перебрався сюди…

Ридан… Зближення з ним означало більше, ніж просте співробітництво. Воно переростало в дружбу, можливо, більше: вони зливалися в одне ціле. Дві людини «з’єднали голову в одну», як пропонував професор, коли вони ще тільки познайомились. Микола розв’язував складніше завдання, ніж міг розв’язати сам. І Ридан – теж… І ніколи ще Микола не відчував такої творчої бадьорості, впевненості в своїх силах.

Легенький вітерець знову зашарудів листям за вікном, і знову, як рядок вірша, повторив Микола: «Яка чудова нині весна!»

Щось було в ній іще – приховане, звабливе, неспокійне.

Може, в ній, а може, в самому серці людини, що замислилася біля вікна.

* * *

Через два дні, закінчивши черговий цикл опромінення, Микола поспішив у лабораторію до Ридана. Той зустрів його, переможно вимахуючи своєю величезною книгою записів.

– Аналізи перевірної серії закінчені. Дивіться! – він провів пальцем по рядках підсумкових цифр, які показували ступінь розпаду. – Ось наслідки першої хвилі, найкоротшої. Бачите, усі цифри однакові до сотих часток процента! А ось друга хвиля: розпад інший, але теж в усіх повтореннях однаковий, незважаючи на те, що генератор щоразу настроювався наново і проби м’яса мінялися. Ясно: ніякі не «випадкові обставини», а прямий вплив хвилі й експозиції. Щоправда, закономірності поки що не видно, але вона повинна бути, її треба знайти!

Микола мовчки вислухав професора, подумав трохи.

– Ви, звичайно, маєте рацію, Костянтине Олександровичу. Доведеться трохи змінити план: будемо протягом кількох днів працювати тією самою хвилею при різних експозиціях, а потім кожну експозицію дослідимо при різних хвилях.

Ридан нахмурив чоло.

– Дозвольте, але ж отак нам доведеться, можливо, кілька років шукати закономірність. Та й навіщо? Адже коли, скажімо, при зменшенні хвилі розпад білка закономірно збільшується або зменшується…

– Закономірно, але не прямолінійно, – перебив Микола. – Я ось до чого дійшов, Костянтине Олександровичу. Очевидно, всі явища біологічного порядку, зв’язані з хвильовими процесами, змінюються хвилеподібно. Мабуть, так і повинно було статися в історії розвитку. Живе тіло не може бути тісно зв’язане з будь-якими зовнішніми умовами, воно повинно мати хоч якусь свободу вибору в певних межах. Фізично це й означатиме, що його реакції на всяку зміну умов змінюються хвилеподібно, ніби підшукуючи для себе якийсь оптимум… – Микола раптом зніяковіло глянув на Ридана. – От… бачите… яке нахабство… заліз до вас, у біологію; мабуть, усе це дуже наївно…

– Далі, далі, Миколо Арсеновичу… Що ви! Це дуже цікава думка! Що ж виходить?

– А виходить, що ми неправильно шукаємо нашу хвилю. Чого розпад у нас стрибає то вгору, то вниз, коли ми змінюємо хвилю тільки в одному напрямку і рівними «кроками»? Та тому, що він сам коливається хвилеподібно. Отак… – Микола розгорнув чистий аркуш міліметрівки й швидко накреслив на ньому правильну хвилеподібну лінію синусоїда. Потім узяв циркуль, розсунув його й показав Риданові.

– Це «крок» наших хвиль, узятий довільно. Ось ми йдемо, як сліпі, по цій невидимій кривій розпаду, намацуючи її ступінь. Дивіться, що виходить. Тут ми натрапляємо на зліт. Наступний крок припадає трохи нижче. Ще. Ще нижче. А тепер вище. Знову нижче. Знову підвищення розпаду… Бачите, яка нісенітниця! І який би крок ми не взяли, завжди діставатимемо ці коливання, які аж ніяк не відбивають справжніх змін розпаду… Отже, доведеться пожертвувати деяким часом, спинитись на одній, довільній хвилі, щоб з’ясувати вплив дози опромінення, і потім вилучити її. Потужність залишимо поки що сталою. Я гадаю, потрібно буде щонайбільше місяць, щоб знайти закономірність. Тоді шукання хвилі та інших умов, за яких розпад припиниться зовсім, займе дуже небагато часу.

– Що ж, очевидно, ви маєте рацію, – згодився Ридан. – Тут вам і книжки в руки. Признаюсь, я не дуже добре розбираюсь у ваших хвильових процесах… – Він усміхнувся якось заспокоєно. – І знаєте, з того часу, як ми працюємо разом, мене ця обставина зовсім перестала тривожити!..

Ще місяць пролетів у напруженій праці. Микола, як і раніше, забуваючи про себе, захоплено йшов до поставленої мети. Як і раніше, не вистачало днів. Закінчивши опромінення пробірок, Микола спускався вниз у свою радіотехнічну лабораторію. Тут було його царство, де панували закони фізики – такі ясні й тверді, коли вони не вторгалися в чужу для нього «країну живої матерії». Усе тут було близьке й знайоме – завдання, методи, прилади, інструменти, матеріали, мова, якою розмовляли люди так легко, з півслова розуміючи одне одного. Та й самі люди. Штат своєї лабораторії Микола набрав без усяких труднощів, з відомих йому радіолюбителів, а отже, ентузіастів: він добре знав, хто йому потрібен тут, у цій дивовижній риданівській установі. А головними помічниками його стали давні друзі-короткохвильовики Толя Ниркін і Володя Суриков, ті самі, з якими він у свій час почав експерименти з ультракороткохвильовим телефоном у столиці.

У цьому маленькому царстві ентузіастів уже з’явилися паростки нової споруди – деталі великого генератора для консервування цілих м’ясних туш. Порадившись з друзями, Микола сміливо знехтував звичним порядком і почав цю роботу, ще не розв’язавши завдання в лабораторному масштабі. Але він був певен тепер, що розв’яже його, знав розв’язання в загальних рисах. А це давало можливість розпочати побудову майбутньої споруди, яка вже дістала точну назву: «консерватор».

Увечері Микола брав у Ридана книгу аналізів і йшов у свій кабінет. Цифри розпаду живої речовини перетворювались у крапки на великому аркуші паперу в клітинку. Починались шукання кривої, яка сполучила б ці крапки. Вона вперто не хотіла, щоб її знайшли. Вона обманювала і петляла, неймовірними стрибками прослизала повз точки, зникала зовсім, лишаючи порожні ділянки. Але кожний день приносив новий аркуш, нові крапки й нові шматочки кривої; вони складалися, заповнювали прогалини.

Заняття ці припинялись на той час, коли священний обов’язок короткохвильовика-любителя кликав Миколу до передавача. Нове коло інтересів вступало в дію. Може, це був відпочинок. Відкинувшись на спинку крісла, близько присунутого до стола, заплющивши очі, Микола зникав в ефірі. Тут, у своєму кабінеті, в цьому особняку-інституті, він переставав існувати. Весь перетворившись на слух і увагу, він літав над світом, метався з країни в країну, пронизуючи закличним «це-ку» прибій ефіру й циклони електричних бур.

Тут він розшукував знайомі голоси, що линули з комфортабельних кабінетів міст, з палаток мандрівників і радіорубок, загублених в океанах кораблів…

– 73!

– 73 es Dx! – вітали вони один одного, поспішаючи до нових зустрічей.

А інколи ніжний, трохи вібруючий наспів зупиняв на мить стрімкий політ Миколи і, сп’янілий від свободи, грайливо кидав йому:

– 88!

– 88, y1^[6]_{6
  «73» – в міжнародному радіожаргоні означає: «найкращі побажання, «es Dx»– «і далекого зв'язку», «88» – «побажання кохання», «y1»– звертання до дівчини.}


[Закрыть], – пізнаючи жіночий почерк сигналів, впевнено вистукував Микола.

І знову повертався до хвилі, на якій звичайно з’являвся його німецький друг…

Може, це був відпочинок. Але мандрівки по ефіру часто закінчувались тільки на світанку, а о восьмій ранку Микола завжди був уже в лабораторії. Величезне захоплення роботою тримало його на ногах, та сили занепадали, від постійного напруження думки він відчував дивну, незнайому йому кволість. Насилу він примушував себе ранком підвестися з ліжка, а коли траплялася нагода раніше лягти спати, довго не міг заплющити очей, марно намагаючись зупинити вихор думок, що непокоїли втомлену свідомість.

Якось увечері, коли суворим декретом Ридана всі мешканці верхнього поверху збирались до столу, Ганна, уважно глянувши на Миколу, зауважила:

– У вас поганий вигляд, Миколо Арсеновичу. Ви хворі?

– Ні, начебто нічого. Погано спав сьогодні. Безсоння.

– А коли «начебто», то пропоную вам, товаришу професор, звернути серйозну увагу на вашого колегу. Мені відомо, що він ніколи в житті по-справжньому не відпочивав, навіть короткочасного, але справжнього відпочинку в нього не було. Правда ж, тьотю Пашо?

– Усе правда, Ганю, – охоче підхопила та. – Скільки вже я казала йому!..

– Тим часом, наскільки мені теж відомо, – вела далі Ганна, – вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович зляже і…

Це «і» з промовистою паузою було адресоване просто до Ридана. Ганна замовкла.

Микола усміхаючись чекав, що буде далі.

Професор уважно глянув на Тунгусова і замислився. Слова Ганни злякали його. Справді, це могло скінчитися погано. Його навіть страх пройняв від цієї думки. Він сам працював з таким самим захопленням, як Микола, так само нетерпляче ждав кожного наступного дня, але це не був нестримний азарт молодості, який полонив Миколу. Його захоплення трималось у рамках давно і міцно укоріненого розпорядку дня, відпочинку й роботи. Він звик до цього і не помічав перевтоми свого молодого друга. До того ж Микола ніколи не хворів, ніколи ні на що не скаржився; здавалося, його міцний організм взагалі не був здатний піддаватися будь-яким хворобам.

Якось, ще взимку, Ганна й Віклінг, повернувшись із ковзанки, відновили звичні спроби залучити Миколу до спорту.

– Мені спорт не потрібен, – напівжартома відбивався Микола. – Я здоровий, як віл. Я вже років двадцять п’ять нічим не хворів. І знаєте чому? Мене покійна мати відучила хворіти. У дитинстві, коли я захворював, вона вкладала мене на піч, ставила поруч гарячий горщик з тільки що звареною кашею і накривала всю оцю комбінацію кожухом. Мене й зараз від однієї згадки про цей звірячий спосіб лікування кидає в жар. Я зовсім знемагав, задихався, обливався потом. Горщик обпікав мене до пухирів. Не знаю, як я не вмер. Навпаки, це допомагало! Але я сприймав таке мордування не як лікування, а як страшну кару за хворобу, а саме захворювання – як тяжкий гріх і негідний вчинок, якого не можна допускати. От я й перестав хворіти…

Усі сміялися. Ридан, поглядаючи на дочку, багатозначно підіймав палець.

– Гаразд, – знову наступав Віклінг. – Припустімо, що спорт як джерело здоров’я, вам не потрібен. Але хіба погано завжди бути свіжим, фізично сильним, відчувати свої м’язи! Невже ви навіть не робите гімнастики ранком?

– Ні, не роблю.

Віклінг пильно глянув на змарніле, бліде обличчя Миколи.

– Якщо нема вправ для м’язів, вони стають млявими, слабкими. Я щоранку…

Микола починай сердитись.

– Виходить, у вас погані м’язи, коли їх щоранку треба… підбадьорювати…

Віклінг самовдоволено посміхнувся.

– Давайте спробуємо?

Вони сиділи край стола один проти одного і, впершись ліктями правої руки в стіл, з’єднали кисті рук угорі. Кожний намагався покласти руку супротивника. Всі присутні з цікавістю стежили за поєдинком.

– Стривайте, – зупинила їх Ганна, – давайте домовимось: якщо Микола Арсенович буде переможений, він завтра ж піде з нами на ковзанку.

– Гаразд! – згодився Микола. – А в противному разі?

– В противному разі Альфред завтра позбавиться цього права. Починайте.

Повільний у своїх рухах, недосвідчений у тактиці змагання, Микола не встиг ще прибрати відповідної пози, як Віклінг несподіваним ривком пригнув його руку до стола. Це сталося так швидко, перемога здавалася такою легкою й безсумнівною, що всі весело розсміялися.

Микола спалахнув.

– Мені здається, що ми випробовуємо фізичну силу, а не… спритність рук, – сердито сказав він.

– Повторити, повторити! Не рахується! – втрутилася Ганна, бачачи, що становище загострюється.

Вони знову з’єднали руки.

– Тепер ви готові? – демонстративно спитав Віклінг.

Очевидно, він добре знав, що значить у змаганні вивести супротивника з рівноваги. І знову стрімким зусиллям натиснув на руку Миколи.

Рука ця ледь хитнулася, але лишилась на місці. Віклінг не сподівався зустріти такий опір. Він ще раз повторив маневр, подвоївши натиск. Це було максимальне напруження його м’язів. Тепер він ясно відчув, що з таким самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця кам’яну стіну. М’язи Миколи наче налилися свинцем, стали масивними й непорушними. Він не нападав, тільки оборонявся, промацуючи силу супротивника.

Віклінг змінив тактику. Він припинив атаки і, продовжуючи натискувати, вирішив дочекатися, коли рука Миколи втомиться. Але було вже пізно, він сам витратив надто багато сил на свої агресивні випади. Аж почервонів від напруження, на чолі здулася жила.

– Здаєтеся? – спокійно спитав Микола.

– Ви спочатку добийтесь перемоги, а тоді…

– Тоді, власне, не буде, про що питати. Ну, тримайтесь, «іду на ви»…

Микола натиснув. Секунди дві тривав плавний і неухильний рух униз, доти, поки рука Віклінга тильним боком безсило лягла на скатерку…

Віклінг пояснив свою поразку так: він помилився в тактиці. Він був надто впевнений у своїй перемозі і витратив сили на перші, неправильно розраховані натиски.

– Тоді давайте спробуємо ще. Змініть вашу тактику, – запропонував Микола. Віклінг змушений був погодитись.

Тепер вони схрестили над столом ліві руки.

– Лічіть до трьох, Ганно Костянтинівно, – сказав Микола. І додав: – З будь-якою швидкістю.

І коли Ганна сказала «три», рука Віклінга покірно опустилася на стіл…

Після того, як Віклінг пішов, до Ридана причепилися Ганна і Наталя, яка особливо раділа з перемоги Миколи: в глибині душі вона і досі недолюблювала Віклінга, – він був для неї якимсь складним і незрозумілим.

– Як же так? – дивувалися дівчата. – Виходить, що спорт не потрібен?

– Ні, ви помиляєтесь, – заговорив запально Ридан, звертаючись до Миколи. – Робота м’язів потрібна організмові так само, як їжа, як кисень. Без руху людина не може існувати: вона загине, бо робота м’язів дає енергію тисячам інших внутрішніх функцій, необхідних для життя, для того, що зветься здоров’ям. Це особливо яскраво проявляється у тварин. Пригадайте, як кидаються з кутка в куток вовк, лисиця та майже всі звірі, посаджені в клітку, пригадайте білку в колесі. Кожній тварині треба робити певну кількість рухів, щоб підтримувати організм у порядку. Недостатність рухів, як недостатність їжі, веде до повільно наступаючих серйозних порушень у роботі всього організму. М’язи в людини в порядку, але працюють вони мало. І ось виявляється, що кишечник починає розладжуватися, людина стає дратівливою, з’являються болі в голові або починається безсоння. Це вже погано. Баланс порушений, відновити його не так просто. Ось чому людині, яка мало рухається, потрібен спорт, потрібна гімнастика. Інакше вона рано чи пізно стане інвалідом. Раджу вам подумати про це, Миколо Арсеновичу. А щодо вашої перемоги над Віклінгом, то вона свідчить лише про те, що у вас від природи дуже міцна мускулатура, а Віклінг, коли б не займався своїми вправами, був би, очевидно, ще слабшим…

Тепер, коли Ганна звернула увагу батька на стан здоров’я Миколи, Ридан неабияк сполошився. Він учинив Миколі суворий медичний огляд.

В операційній були пущені в дію складні риданівські апарати. Вони оповили своїми гнучкими щупальцями голе тіло, м’яко припали до грудей, до спини. Уперше в житті Микола почув биття власного серця й шум легенів. У багато разів посилені знайомими йому приладами, ці таємничі звуки наповнювали всю кімнату, здавалися чужими й страшними. Ридан стояв нерухомо й слухав. Він розумів цю мову людського тіла. Кожен відгук, кожен шерех і тон говорили йому, як працює найскладніший у природі апарат.

Потім якісь оптичні рурки втупилися в очі Миколі. Вони зазирали всередину очного яблука, ковзали по сітчатці. Ридан обмацував, стискував тіло Миколи, знаходив якісь нервові вузли, лоскотав його, вистукував, дряпав.

Професор то захоплювався, то стурбовано похитував головою. Діагноз був загалом невтішний.

– Ну й конституція! Я ще не зустрічав такого могутнього організму, такої міцної конструкції. Але нерви вкрай виснажені. Надто натрудили голову, Миколо Арсеновичу, баланс порушений. Голова потребує відпочинку, а тіло – рухів.

– Може, зайнятися спортом? – іронічно спитав Микола.

– Може й спортом, але роботу треба облишити, хоч би тимчасово. Інакше вам доведеться припинити її незалежно від вашої волі.

Кілька хвилин тривало мовчання. Ридан шукав компромісу, розуміючи, що зараз неможливо примусити інженера покинути роботу; в душі професор погоджувався з ним.

– От що, – знайшов він, нарешті, вихід, – вам треба розвантажитись. Давайте поставимо кого-небудь з ваших техніків на опромінення. Зрештою, не так уже необхідно саме вам стовбичити цілими днями біля генераторів.

– Ні, ні! – Микола немов злякався. – Зараз це неможливо, зовсім неможливо… У мене інша пропозиція: дайте мені ще три дні. Нічого не трапиться, я почуваю себе досить добре. А тим часом у мене остаточно визначиться методика дальшого дослідження.

Професор неохоче згодився.

Микола був задоволений собою, він вдало викрутився з небезпечного становища. А головне, він не проговорився! Відпочинок… Ха!.. Цікаво, як би Ридан зважився наполягати на перепочинку, коли б він знав, як стоїть справа…

Микола непомітно прошмигнув у свій кабінет, щільно причинив за собою двері і нетерпляче схилився над великою креслярською дошкою. Ще вчора він знайшов, нарешті, цей «крок хвиль». Складні хвилеподібні криві вже підкорялися законові: три математичні формули визначали їх спади і зльоти на плямистому від нескінченного стирання гумкою полі міліметрівки. Тепер лишалося перевірити востаннє.

Користуючись знайденими формулами, він накреслив ще кілька зльотів цих кривих, які визначали коливання ступеню розпаду тканини, залежно від зміни хвилі, експозиції, потужності. Так! Досить. На цій вертикалі вказані умови, за яких він опромінював м’ясо два дні тому. Згідно з кресленням, ступінь розпаду тут має дорівнювати 68,53 процента. Сьогодні аналізи готові, ось результати. Він розгорнув книгу риданівських записів і відразу звичним оком пробіг останню графу, швидко затуливши від самого себе пальцями низ сторінки. 08,50… 68,57… 68,55… Правильно. Правильно! Потім розкрив кінець запису. Там навскісним риданівським почерком була виведена середня із всієї серії: 68,53 процента.

Серце посилено стукотіло. Він закурив, примружив очі, відкинувся в кріслі. Усе це були акти насильства над собою, можливо, продиктовані слабістю, якимсь ворожим началом, що непомітно й хитро оселилося в ньому. Хотілося іншого: схопитися, рухатись, розмовляти. Хай йому дідько, адже, власне кажучи, розв’язано найскладнішу проблему, знайдено закон! Так, ці формули кривих визначають закон… збереження тканини. Професор запевняє, що тканина, яка ще не почала розкладатись, може жити. Виходить, закон збереження життя?! Існує закон збереження енергії, збереження матерії. Закону збереження життя досі не було…

Зусиллям волі Микола стримав розбурхані думки. Гаразд, це не його справа, його завдання скромніше: треба консервувати м’ясо. І ніякого «закону» поки що немає, звичайна закономірність: за таких от умов опромінене м’ясо через дві доби розкладається до такого-то ступеня. От і все. Ні, не все, хай його дідько візьме! Адже тепер можна розв’язати таке завдання: а за яких умов ступінь розпаду дорівнюватиме нулю, тобто м’ясо зовсім не розкладається?

Микола заглибився в обчислення. Це була складна математична робота, в якій доводилось оперувати абстрактними величинами, які не виражали ні координат кривих, ні ступеня розпаду. Те, що раніше передбачалося шукати практичною роботою на генераторах, тепер Микола визначав математикою. Він шукав діапазон, у якому повинні міститися потрібні умови.

Нарешті обчислення були закінчені. Микола прикріпив на дошці свіжий аркуш міліметрівки й почав креслити…

…За дверима, в їдальні, ще було чути рух, зрідка долинали голоси. Це Ганна і Наталя, як завжди в цю пору року, готувались до екзаменів. Микола піймав себе на тому, що він, як школяр, намагається працювати тихо: хай думають, що він спить. Він усміхнувся, лунко чиркнув сірником, закурюючи, потім підвівся, недбало посунув крісло, з грюкотом розчинив вікно.

Густі, високі і вже темні пагінці липи тепер нагадували ліс, дрімучий і казковий, обсипаний мерехтливими блискітками роси.

У двері обережно постукали, і Микола відчинив.

– Знову! – докірливо промовила Ганна.

– Знову… – машинально повторив Микола, думаючи про те, що тепер він уже не спроможний мовчати про свою перемогу. – Облиште, Ганно Костянтинівно, турбуватися про мене. Ідіть сюди. Наталя теж. – Він тихо причинив за ними двері. – Ну, товариші, перемога! Я тільки що розв’язав нашу задачу. Дивіться… Оце – крива розпаду залежно від зміни хвилі. Ця – залежно від експозиції. Третя – від потужності. Тут, дивіться, усі три криві перетинаються в одній точці. Вона лежить на лінії нульового розпаду. Це вузол таких умов опромінення, при яких м’ясо не буде розкладатися! Завтра я настрою генератор за цими даними, а ще через два дні професор одержить пробірки з термостата із зовсім свіжим м’ясом. Уявляєте, що буде, коли лаборанти більше не знаходитимуть розпаду? Жодних процентів! Нуль!

– А зараз у вас скільки?

– Шістдесят вісім з половиною.

– Виходить, батько і не догадується про це?

– Ні, звичайно!

Вони склали план дії. Професор нічого не повинен знати. Це буде сюрприз.

З цього дня події почали наростати, нагромаджуватись одна на одну. Кожний день приносив щось нове.

Тихий на вигляд риданівський особняк, де завжди кипіло всередині напружене життя, тепер був схожий на казан, готовий вибухнути від подій, що клекотіли в ньому.