Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

– Вперше, чи що, ведете пліт? – спитав він, коли той трохи заспокоївся.

Хлопець з досадою труснув мокрою головою.

– Де там уперше! Я цю Уфімку напам’ять знаю. Це все камінь. Раніше його тут не було, певно, нещодавно звалився.

Микола підвів очі на правий берег. Величезні кам’яні брили громадились одна на одній, вкриті товстим килимом світлого моху. На брилах і між ними росли дерева.

Федір причалив до хвоста плоту. Більша половина його залишилась цілою. Другий плотар, кремезний і рудобородий, бачачи, що товариш не потребує його допомоги, продовжував свою роботу і вже виводив пліт з небезпечного виру на спокійну течію до лівого берега.

– Причалювати будеш? – спитав Федір, знаючи, що без переднього стерна не можна рухатися далі, не ризикуючи знову налетіти на скелю.

– Причалювати, – похмуро відповів плотар.

– Давай кінець. – Федір підхопив веслом кинуту у воду петлю каната.

Вийшовши на положистий берег, чоловіки підтягли величезний пліт і закріпили канат. Рудобородий підійшов по воді до човна, де сидів його товариш, і спитав:

– Ну як, цілий?

– Та сам я цілий, – відповів той, – тільки тепер, мабуть, обженуть нас. Ось тобі й ударники! Ех, камінь клятий, усю справу зіпсував! Його ж не було тут раніше.

– Правда, не було, камінь новий… Та хто його знає, – додав рудий, загадково дивлячись угору проти течії, – може, і не обженуть. Василеві до нас години три ходу.

Хлопець похитуючись вийшов на берег. Сили швидко повертались до нього.

– Збирати ліс треба, а то і за добу не переловиш.

Вони взяли снасті, багри, поклали все це в легенький човен, прив’язаний біля корми плоту, і вирушили на ньому ловити колоди, що відпливли вже далеко. Федір багатозначно поглянув на Миколу.

– Зрозумів?

– Ясно. У них, очевидно, змагання – хто швидше прижене пліт і, звичайно, цілим.

– Еге. І за ними слідом іде пліт якогось Василя, який через три години повинен бути тут. Але за три години їм, мабуть, не впоратися з колодами… Тому…

– Тому, – усміхнувся Віклінг, – рудий сподівається на те, що Василь розіб’є собі носа об той самий камінь. Ось вам і ударники!

– Смішного тут мало, – насупилася Ганна.

– Не думаю, щоб у нас були підстави запідозрити їх у такому злочині проти товаришів, – вів далі Федір. – Тому нам треба допомогти їм зібрати ліс.

– Правильно! – схвалили дівчата.

Віклінг дивився здивовано. Йому здавалося, що старший плотар – справжній шахрай.

– Це буде чудова гімнастика для ваших м’язів, – весело уколов Микола.

Через кілька хвилин плотарі повернулись, повільно буксуючи за собою першу партію колод. Вони, видно, дуже втомились, були мовчазні й похмурі. Пропозиція Федора трохи підбадьорила їх. Рудий підійшов, хлюпаючи мокрими «поршнями», до «капітана» і сказав:

– За допомогу вам дякуємо! З лісом ми помаленьку впораємось. Є справа далеко важливіша. За нами йдуть чотири плоти, а цього каменя ніхто ще не знає. І місце там таке, що не звернеш, сильно тисне до берега. Треба завчасно зійти з течії ліворуч. Так от: якщо у вас є час і охота, піднімайтесь угору від каменя на півкілометра і там перехопіть перший пліт. Плотареві, дядькові Василю, про все й розкажіть. А то розіб’ються всі, вони майже один за одним ідуть.

Друзі не гаючись зайняли свої місця в човні.

– Ось вам ударники, – сказала Наталя, пильно дивлячись у вічі зніяковілому Віклінгу.

До полудня наслідки аварії були ліквідовані. Попереджені туристами, плотарі причалили свої плоти вище від небезпечного місця, обстежили річище на човниках, спустились до потерпілих і допомогли їм налагодити пліт. Вони зрозуміли, що завдяки рудому та його товаришеві зберегли цілими свої плоти, а може, і власне життя.

Плотарі, що зазнали аварії, вирушили в дорогу, як і до цього, на чолі флотилії з колод. Вони тепло попрощалися з туристами, а ті налягли на весла і через кілька хвилин випустили з поля зору нових друзів.

* * *

Час минав, позаду набиралася вже друга сотня кілометрів пройденого шляху. Річка ставала повноводнішою, небезпечні стрімкі перекати траплялись усе рідше.

Погода сприяла мандрівникам. Щедро сяяло сонце. Нечасті й короткі грозові дощі нічого, крім задоволення, не приносили. Туристи швидко натягали свою «покрівлю» і пливли далі.

Іноді здіймався свіжий попутний вітер. Над «плавучим будинком» вмить звивалося просте чотирикутне вітрило, щогла згиналась, вода за кормою починала клекотіти й дзюрчати. Стрімкий рух бадьорив, п’янив, змушував широко й вільно вдихати живлюще річкове повітря.

Раз у раз плавання переривалося екскурсіями на берег. Таємничі печери, лункі й прохолодні, сповнені шелесту води, що краплями спадала згори, і сполоханих кажанів, надовго заводили друзів у мокрі надра скель.

Зарості дикої малини, смородини, які примічала здалеку гострозора Наталя, давали приємне доповнення до звичайного раціону туристів. Завзята любителька збирати гриби Ганна уміла вгадувати грибні місця і так благально дивилась на «капітана», що він негайно спрямовував човен до берега. Грибів було мало в це засушливе літо, але тим більше захоплення викликав кожний знайдений червоноголовець чи боровик, що причаївся під сухим листям. Шукання грибів перетворювались у змагання, в якому Ганна незмінно виходила на перше місце.

Микола захоплювався рибальством і тому майже щодня вставав до світанку. На перший сніданок він уже звичайно приносив улов – десятка півтора окунів або головнів. Федір полював і частенько постачав кухні крижнів та чирок. Так визначались основні заняття кожного з мандрівників.

* * *

Ніхто не знає, як і чого виникає кохання. Коли-небудь люди розберуться в цьому краще… Іноді воно захоплює людину, як гроза в полі, і вражає її бурею, блискавкою, громом. Іноді скрадається тихо, непомітно, то тішить, то завдає суму своїми легесенькими дотиками.

Легенькі його дотики Микола відчував уже давно, ще з того часу; коли він працював над створенням «сушарки» на заводі. Але про кохання Тунгусов не думав. Він схилявся перед розумом, тактом, безпосередністю, хистом до музики, витонченістю та багатьма іншими якостями Ганни. Тепер його захоплювали нові – її розуміння природи, вміння плавати якось незвичайно легко, вільно, по-риб’ячому віддаючись воді, її влучна стрільба з подарованого їй батьком дрібнокаліберного пістолета «монте-крісто», який вона завжди носила з собою. І як було не захоплюватись, коли на змаганнях, що їх вони іноді влаштовували де-небудь на пустинному березі, меткий стрілець Федір влучав у яблуко на відстані десяти метрів двома кульками з п’яти, а Ганна незмінно клала чотири, а то і всі п’ять. Це викликало у Наталі велику радість, і вона душила Ганну в обіймах. Альфред тиснув їй руки і, грубувато жартуючи, висловлював жаль, що не може наслідувати приклад Наталі. А Микола тихо посміхався до неї, і серце його сповнювалось гордістю й повагою. Може, це й було кохання?..

Він не робив ніяких кроків до зближення з Ганною ще й тому, що помічав, як ці кроки настирливо робив Віклінг і як Ганна щоразу майже непомітно, але рішучо відкидала всі його наміри. Миколі здавалось, що він згорів би від сорому, коли б це сталося з ним, і ще впертіше тамував пориви ніжності.

А Ганна так порівну розподіляла свою увагу між друзями, що навіть найдосвідченіший психолог не догадався б, як напружено чекає вона Мнколиного кохання, які болісно-щасливі видіння бентежать її часом і як, засинаючи, боїться вона промовити у сні його ім’я. Ганна відчувала: найменша перевага кому-небудь з її боку могла порушити дружні стосунки, і тоді чудова мандрівка втратила б усю принадність.

Дуже рідко траплялось їм лишатися наодинці. Ой, як дивно створені люди. В такі хвилини, коли доля підштовхувала їх до самої межі щасливих, відвертих розмов, вони ніби лякались одне одного та й самих себе. Микола замикався в собі, втрачав дар слова. Ганна, навпаки, брала ініціативу в розмові, не допускала мовчання, вміло обираючи теми, досить інтимні для таких побачень, але… але… такі далекі від їхніх потаємних думок і почуттів. Вони обговорювали листи Ридана й Ниркіна, одержані в заздалегідь визначених пунктах на річці, робили здогади про долю невідомого німецького друга, який знову зник з ефіру, говорили про значення праць професора, про свої «культурні» плани після повернення додому.

Під час одного з таких випадкових побачень Ганна розповіла Миколі, як перед самим їхнім від’їздом з Москви Ридан увечері покликав її в лабораторію, посадив у крісло, надів їй на голову якусь круглу металеву сітку з проводами і довго порався біля «ГЧ», записуючи щось у свій зошит. При цьому він примушував Ганну розв’язувати в голові арифметичні приклади, читати вибрані ним уривки з різних книжок, розглядати креслення. Вона так і не встигла розпитати батька, що все це означає.

– Професор просив мене пристосувати «ГЧ» так, щоб він міг бути не тільки генератором, але й приймачем випромінювань мозку, – пояснив Микола. – От він, мабуть, і скористався з експериментів над вами, щоб подивитись, як змінюється картина мозкових імпульсів залежно від різних видів напруження думки, вражень.

– Навіщо це?

– Не знаю, Ганю. Я знаю деякі деталі, окремі ланки роботи професора. Ідеї його дуже глибокі й нові. Мені бракує знань, щоб осягнути все…

…Не так було у Федора з Наталею. Їхнє кохання перестало бути таємницею далеко раніше, ніж самі вони освідчилися в ньому одне одному. Всі щиро милувалися щасливою парою і ласкавими жартами та прозорими натяками дружньо узаконили те, що довго ще могло краяти сумнівами закохані серця.

* * *

Нарешті мандрівники досягли пункту, ще в Москві поміченого на карті хрестиком. Тут Віклінг повинен був залишити друзів днів на два-три, щоб за дорученням головкому відвідати новий завод, де він мав прийняти нещодавно встановлене електрообладнання. Завод, за даними Віклінга, знаходився кілометрів за п’ять від річки. Друзі вирішили отаборитися на березі й використати цю зупинку, щоб поблукати в околицях і відремонтувати «плавучий будинок.», який почав десь у «трюмі» протікати.

Місце, обране для стоянки, було дуже гарне. Високі пірамідальні гори обступали широкий розлив річки з трьох боків. З підточених водою скель на вузьку стрічку положистого берега в кількох місцях били сильні джерела крижаної води, утворюючи невеликі кришталево-прозорі озерця, що струмками стікали в річку. З одного боку скелясте пасмо зненацька обривалось, і мальовнича долина, вкрита листяним лісом, підходила до самого берега.

Тут і влаштували табір. На протилежному березі виднілися споруди сплавного пункту, який жив своїм звичним, напруженим життям, поспішаючи вчасно закінчити літній план. Там снували люди з баграми, пихкали плотов’язалки, поверхня річки біля берега була вкрита темною корою плотів, які чекали відправки. А тут, навколо табору, панував спокій, людей не було; тиша порушувалась тільки пташиними криками та дзюрчанням джерельної води. Коли-не-коли від сплавного пункту відпливав човен і хто-небудь переправлявся на тихий берег, пристаючи біля нижнього краю долини, край дороги, що вела від річки на південь.

Цією дорогою на другий день рано-вранці пішов Віклінг.

Провівши його, друзі взялися до роботи. «Плавучий будинок» витягли на берег і поставили на борт. Федір та Микола, набравши свіжої смоли в лісі, конопатили клоччям ненадійні місця обшивки й заливали їх розтопленою на вогнищі смолою. Дівчата порались коло речей: треба було провітрити постелі, висушити випрану білизну. Біля палатки простяглись вірьовки з розвішаними на них речами, задиміло вогнище під закуреним казанком, – табір набрав затишного, обжитого вигляду. Друзі квапились закінчити всі необхідні роботи, щоб встигнути наступного дня зайнятись поповненням харчових запасів. Зграйки диких качок, що раз у раз пролітали, не давали спокою Федорові, а листяний ліс оцінювався Ганною і Наталею в п’ять балів за грибно-ягідною шкалою.

* * *

Жаркий, безвітряний день застиг над долиною. Сонце, здавалось, застряло десь у зеніті і не могло зрушити з місця. В такий час задушно стає в лісі. Нерухоме повітря, насичене важким диханням рослин, наповнюється імлистим, блискучим пилком, немов кристалами, що випадають у яскраво освітленій колбі.

Ганна втомилася. Грибів було небагато, довгенько довелося ходити, щоб назбирати невеликий кошик. Обличчя вкрилося рясними краплями поту, якісь лісові смітинки неприємно лоскотали спину; захотілося додому, до води, до свіжої прохолоди річки. Вона повернула на захід і вийшла з лісу. Попереду розстилався відкритий лужок, обпалений спекою. Це та сама долинка, якою подався Альфред… Ось і дорога. Ганна пішла по ній, прямуючи до річки, але незабаром порівнялася з невеликою самотньою групою кущів, що витяглись ліворуч вздовж дороги. І відразу знайшовся привід зупинитись: треба перебрати гриби, вони злежались, у кошик нападало багато сміття… Шукаючи затінку, Ганна обійшла кущі й лягла в траву, біля самого підніжжя зеленої ширми – по той бік дороги.

Ноги налилися втомою. Ганна заплющила очі, і відразу ж у неї приємно запаморочилось у голові, як це буває, коли людина поринає в сон…

Навколо в траві цокотіли коники. Найголосніший з них через хвилину задзвенів десь серед листя зовсім над головою…

І коли б мимо дорогою проходила людина, вона нізащо не подумала б, що хтось ховається за цією самотньою групкою з невеликих зів’ялих від посухи кущиків.

…Навколо вода. Вона пестить ноги. Але яке яскраве світло! Небо сліпить, у воді відбивається сонце, не можна розплющити очей. Куди ж іти? Де берег?

Ганна хоче трохи розтулити повіки… Ні, неможливо, світло б’є гострим, колючим промінням. І не чути нікого навколо… Але ось вдалині – голос. Микола!.. Він говорить тихо, наче сам до себе, але Ганна чує кожне слово. Микола!..

«Не треба кричати, Ганю. Я все знаю. Зараз я буду з тобою…»

Плескіт води поруч, сильні кроки по воді. Він бере її на руки, як дитину, і несе, вона обнімає його плечі. Яке щастя! Як радісно б’ється серце. Він каже їй:

«Тепер ми будемо йти разом… Завжди разом… Ось і берег, полеж тут».

Він кладе її па траву, відходить убік, і вже здалеку лине його тихий голос:

– Тут ми розійдемось… До річки вже недалеко, і в лісі можна стріти кого-небудь з моїх «друзів». А в мене є ще одне дільце. Отже, Рено…

«Це не він!» – блискавкою майнуло в голові Ганни. Вона враз прокидається, серце стрибає біля самого горла, але вона не може розплющити очей. Сонце вийшло з-за верхівок кущів і світить просто їй в обличчя. Тінь падає тепер в бік дороги.

Кроки наближаються, вона чує кожне слово людини. Дивно, який знайомий цей голос, а впізнати вона ніяк не може.

– Давай сядемо, тут є невеликий затінок. Хай йому чорт, я втомився від цієї клятої спеки.

«Віклінг»! – впізнає нарешті Ганна. «Хай йому чорт» – його улюблений вислів. Вона вже робить зусилля, щоб підвестись, як раптом втямлює, що Альфред розмовляє незвично: ніякого акценту й сліду нема, вільно говорить чистою російською мовою. Що це значить? Може, то не він? Ганна чекає не ворушачись, і холодок страху потроху проймає її всю.

– Отже, Рено, з заводом, я вважаю, все ясно. Пуск призначено на п’ятнадцяте, і цей пуск повинен відбутися неодмінно – так би мовити, для заспокоєння верхів. Вам для розгону, для переходу на повну потужність дадуть декаду, не більше. І ось ваше основне завдання: ця декада повинна перетворитись на дві, може, на три, словом, до останнього моменту завод не повинен стати на повний хід, інакше, ви розумієте, що вийде? Уявіть собі, що наші хазяї там… затримаються з якихось причин. Тоді цей гігант до своєї загибелі встигне насипати стільки смертоносної продукції, що вся наша з вами робота виявиться майже безглуздою.

– Це ясно, – високим тенорком відповідає співрозмовник Віклінга, чиркаючи сірником. – Але й затримувати без кінця-краю не можна. Боюсь, що навіть ці дві декади викличуть велику підозру і ліквідація заводу у вирішальний момент може бути зірвана.

– Цього не можна допустити. А строк залежить не від нас.

– А від становища з цими іонізуючими апаратами? До речі, ви знаєте, як там ідуть справи?

– Звичайно. Три тижні тому була готова перша серія: п’ятдесят штук.

Тенор скептично чмихає.

– Надто точні відомості, гер Віклінг. Неймовірно! Особливо, коли взяти до уваги, що ці таємничі апарати – єдина обставина, яка дає право сподіватись на успіх. Та й то тільки тоді, коли Москва ще не пронюхала про нове відкриття.

– Ви скептик, Рено. Я стежу за цим. А втім, про дещо ми дізнаємось, може, зараз же, не сходячи з місця… – В руках Віклінга шелестить папір. – Бачите, в потрібний момент я виступаю в ролі поштаря… Листи з Москви, як домовлено заздалегідь, одержано в місцевій поштовій філії. І ось: «Миколі Арсеновичу Тунгусову», очевидно, від радиста Ниркіна, який стежить за повідомленнями з ефіру… Так і є. Ет, хай йому чорт, знову шифр!

– Звідки повідомлення? – питає Рено.

– Не сказано… «Твій таємничий друг, нарешті, з’явився сьогодні, дуже поспішав, дав тільки одне слово: «Приймайте», і потім цифровий текст, який я наводжу повністю».

– Ключа у вас немає, звичайно?

– Ключа нема, Рено… Чому «звичайно»? – раптом спалахнув Віклінг.

– Тому що ви неправильно дієте, дорогий колего. Ви полюєте на дівчину, щоб одержати шифр і все інше, так би мовити, на підносі, готовеньке, без клопоту й риску. Дівчина виявилась міцнішою, ніж ви гадали, і це треба було зрозуміти вже давно. Не знаю, чи не закохались ви в неї часом справді? Цю можливість теж треба було передбачити, ви не хлопчик. Замість того, щоб брати участь у веселій подорожі по цій дурній Уфі, ви повинні були взяти ключ ще в Москві, у Тунгусова. Взяти, а не чекати, що вам його піднесуть з поцілунками.

– Дурниці!.. Ви не знаєте конкретної обстановки.

Ганна каменем притискується до землі. Розмова відбувається за два кроки од неї. Кожний звук, подих можуть видати, і тоді… вони вб’ють її, щоб сховати кінці у воду, і ніхто не дізнається про злочин, який вони готують. Ага! Вона згадує про свій пістолетик, що лежить, як завжди, в спеціальній кишені. А хвилювання стискує груди, удари серця лякають своїм калатанням і сиплими звуками в горлі. Вона відчуває, що свідомість затьмарюється від цього страшного нервового напруження, шаленого стукоту серця. Ось запаморочилось у голові…

…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…

Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй – очевидно, люди пішли.

Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.

Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.

Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.

Приємно пахне димком від табору.

Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.

– Що-небудь трапилось, Ганю?

– Що з вами, Анні?

«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.

– А що? – питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»

– Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?

– Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!

– Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.

– Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.

Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.

– Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. – Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. – Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.

– Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, – нерішуче заперечує Ганна.

Лишитись на самоті з ним зараз – надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.

«Як би прихопити з собою і Миколу?» – думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.

– Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки що закінчить готувати обід. Наталя з Федором пішли, а вам зараз же після купання треба буде добре поїсти.

Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.

– Більше нікому не було листів, Альфред?

– Ні, Анні, нікому.

Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї – двох качок – і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.

«Листів більше немає», – настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.

Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» – радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…

У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».

Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.

Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, – важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.

– Анні, – каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, – ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…

– Ні, Альфред, не знаю, – відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.

– Мені дуже шкода, що ви так відповідаєте, Анні, слухайте… Ці два дні, проведені без вас, були дуже тяжкими для мене. Я сам не уявляв, що так… кохаю вас…

Крок розрахований тонко. Ганна здригається, як від удару батогом. Жар обурення кидається їй в голову і остаточно позбавляє її самовладання.

– Негідник ви! Зрадник! – глухо скрикує вона, забувши про всяку обережність, і рука її немов сама собою блискавично вихоплює револьвер.

Очі Віклінга круглішають, обличчя стає сірим. Кілька секунд триває мовчанка. На мить Ганна усвідомлює, яку небезпечну помилку вона зробила, не витримавши своєї ролі. Але…

– Я нічого не розумію, Анні… Надто неймовірно, щоб моє освідчення… – каже Віклінг, і нова хвиля гніву охоплює дівчину.

«Тепер усе одно», – думає вона.

– Облиште прикидатися, Віклінг! Можете говорити без цього безглуздого акценту. Тепер відповідайте, куди ви поділи лист Ниркіна?

– Який лист Ниркіна? – як і раніше, з акцентом питає той.

– Я стрілятиму, якщо ви не припините цю гру. Ви дуже добре розумієте, що я кажу про лист, який ви розкрили і не передали Миколі. Я знаю більше, ніж досить, щоб не вірити зараз жодному вашому слову. Я знаю, навіщо ви ходили на завод. Знаю, як вам хочеться розшифрувати деякі радіограми… Цього досить?.. А тепер повертайте човен до табору.

Віклінг підводить голову і роздивляється навколо, начебто для того, щоб взяти потрібний напрямок. Тепер він оволодів собою, обличчя його стало спокійним. Це здається Ганні підозрілим, і вона додає:

– Дивіться… один зайвий рух – і я вистрілю. Ви знаєте, як я стріляю…

– Гаразд, Ганно Костянтинівно, – поволі вимовляє Віклінг чистою російською мовою, – я бачу тепер, що моя роль скінчилась. Здаюсь… Сказати правду, я давно втомився від цієї ролі. Але ви не все знаєте. Я міг би розповісти вам дещо цікавіше, ніж моя диверсійна робота. Хочете?

– Чого ви не повертаєте човна?

– Заждіть, Анні. Я хочу урвати ще кілька хвилин до того часу, який мені лишилося жити. Ви тільки що винесли мені вирок. Я маю право сказати останнє слово… Правда, воно мені вже не принесе користі, але вам знадобиться. Хоч як це і парадоксально, я хотів би бути корисним вам хоч чим-небудь.

Очі Віклінга шастають по річковому плесу, раз у раз зупиняються на чомусь, що лежить попереду човна за спиною Ганни. Може, він хоче змусити її обернутись, щоб ударити веслом по голові. Ні, вона не відведе очей од нього…

Тим часом човен виходить на бистрину, мчить вниз і, підхоплений течією, знову відхиляється од берега, на якому розташований табір. А попереду – трохи нижче – якийсь випадковий широкий пліт, причалений до берега товстим канатом. Струмінь течії зникає під ним, дзюркочучи біля передньої лінії зв’язаних колод.

– Отже, слухайте, Анні, – повільно говорить Віклінг, – через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…

– Не говоріть дурниць!..

– Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.

– Апарати Гросса?

– Так… Ви знаєте про них?

– Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.

– Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши хвилю, нахилився бортом, зачерпнув води…

В наступну мить він перекинувся і разом з Ганною, яка не встигла навіть втямити, що сталося, зник під плотом.

Наперед розрахованим стрибком Віклінг плиском упав на воду і відразу ж вибрався на пліт.

Виринаючи на поверхню, Ганна широко розплющила очі, побачила над собою темну запону, пересічену світлими пунктирами тонких щілин між колодами.

«Кінець!» – промайнуло в свідомості.

Відчайдушними змахами вона кинулась уперед, проти течії, до зеленкуватої смуги освітленої води. Край плоту не наближався. Тому вона шугнула вгору, схопилась за пов’язь між колодами, що випадково потрапила їй під руку, і відчайдушним ривком викинула тіло вперед. Пальці її намацали зріз колоди. Вона перевернулась на спину. Світло вдарило у вічі.

Ще зусилля, щоб підтягтися на м’язах… Спазми вже стискають груди…

…Віклінг стоїть навкарачки, непорушно схилившись над водою, як звір, що чигає на здобич. Пальці, білі, наче папір, з’являються з-під колоди праворуч від нього. Він кидається до них і швидкими рухами спихає їх із слизької поверхні дерева.

Потім знову чекає…

Минає хвилина, друга…

Пальці не з’являються більше.

Віклінг схоплюється, бере весло, відламує його гребну лопать у щілині плоту, потім підводиться на весь зріст і кричить жахливим, нелюдським голосом у бік табору, розмахуючи руками.

Його почули. Три постаті відокремлюються од табору й швидко рухаються по мілині біля самої лінії води.

…Микола зрозумів, що сталося, далеко раніше, ніж він і Федір, пробігши вузьку смугу води, скочили на пліт. Крики Віклінга, його поза, відсутність човна і самої Ганни – усе говорило про те, що трапилося щось жахливе.

Віклінг сидів на плоту, розставивши ноги, ліва рука підпирала ззаду його тулуб, права, куйовдячи мокре волосся, робила якісь нестямні безупинні рухи навколо голови. Широко розплющені очі, здавалось, нічого не бачили перед собою. Він був схожий на божевільного.

– Що таке?! Альфред! – крикнув Микола, підбігаючи до нього.

Віклінг мовчав, нижня щелепа його стрибала, звуки, схожі на здавлене ридання, виривалися з його грудей.

Федір, підскочивши, сильно трусонув його за плечі.

– Що з Ганною? Швидше!

– Вона… там… – Слова Віклінга важко було розібрати. Він показав рукою вниз. – Весло зламалось… човен пішов на дно. Анні… теж… ось тут… – Зламане весло, прибите течією до плоту, плавало в тому місці, куди показав Віклінг.

Першим рухом Миколи було кинутись під пліт. Федір рвонув його за руку.

– Миколо, не роби дурниць! Це марно. Вона вже там. – Він махнув рукою в напрямку протилежного кінця плоту. – Біжімо!

Спотикаючись і падаючи, роблячи величезні стрибки, вони стрімголов побігли по колодах. Пліт протягся метрів на п’ятдесят. Добігши до хвоста, вони побачили Наталю, яка мчала берегом поруч з ними. Вони стрибнули у воду. Тут було мілкіше, ще трохи нижче струмінь виходив на мілину, далі починався перекат. Коли б течія вже винесла Ганну з-під плоту, вони побачили б її світло-синє з білими горошинками плаття у прозорій воді.

Бліда, із міцно стуленими губами й мокрим від сліз обличчям, Наталя теж кинулась шукати. Вони втрьох рухались зигзагами, напружено вдивляючись у воду, від мілини до середини плоту. Ганни не було.

Глибоко вдихнувши кілька разів підряд, Микола пірнув під пліт. Темна зеленкувата імла розступилась перед ним. Як привиди, біля самого дна виразно ворушились довгі коси водоростей, вихоплені слабким світлом, що падало із щілин між колодами. З хвилину Микола рухався вперед, стримуючи дихання. Судорожні поштовхи діафрагми примусили його повернутись назад. І в цей момент зовсім недалеко попереду показалась розпливчаста ясно-синя пляма…

Микола виринув біля Федора, що стояв по пояс у воді. Мало не задихнувшись, не маючи сили що-небудь сказати, жадібно ковтаючи повітря широко відкритим ротом, він жестом наче крикнув другові: