Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

Ганна знизала плечима і підвелася.

– Який жах! – прошепотіла вона.

– Так… людство ще не знало такого цинізму, – додав Микола. – Я гадаю, що фашисти зроблять все, щоб відновити апарат Гросса й пустити його в діло… проти нас, звичайно. Оце і є та загроза, про яку, ризикуючи життям, попередив нас невідомий друг.

– Але хто ж він?

– На це немає ніяких вказівок. І він правильно робить, що не каже нічого про себе. Коли б цю радіограму перехопили й розшифрували вороги, то всякий натяк на особу її автора назавжди позбавив би нас можливості узнати ще що-небудь про цю страшну машину… А вороги можуть бути й тут, у нас…

Ганна, яка схвильовано ходила по кімнаті, заклавши руки за спину, різко обернулась.

– Що ж треба робити, Миколо Арсеновичу?

Микола витримав чималу паузу, під час якої на його обличчі поволі виступала спокійна, ледь помітна усмішка. Одразу зникли гострі, тривожні думки і непотрібний острах друзів, і вже весело зустріли вони відповідь Миколи.

– Спати. Ми всі добре попрацювали сьогодні, чесно заслужили відпочинок. А вже… скоро дві години. Завтра я піду до наркома й розповім йому все. Він член ЦК партії. Партія повинна знати це, і вона зробить усе, що потрібно. А ми свою місію поки що виконали. Але, друзі мої, сьогодні сталася ще одна подія, велика, приголомшлива, про яку ви й гадки не маєте. Вперше в житті я відчув, як багато можна зробити, коли працюєш і живеш не сам, коли тебе оточують друзі.

– О! – вигукнув Федір, кидаючись до столу. Він давно вже мав на думці останній, прощальний тост…

* * *

– Товаришу нарком?

– Так, я. Хто це?

– Інженер Тунгусов. Здрастуйте, товаришу нарком!

– А-а! Добрий день! Ви що ж це зникли вчора так поспішно?

– Була невідкладна справа, про яку я й хочу з вами поговорити і, якщо можна, то зараз же. Хвилин на десять…

– Щось трапилося з машиною? – в голосі наркома прозвучала тривога.

– Ні, зовсім інше.

– Ну, ну, кажіть, слухаю уважно.

– Ні, по телефону не можна…

– Ага… розумію! Що ж, приїздіть. Я зараз замовлю перепустку.

Через півгодини Микола сидів у кабінеті наркома, в тому самому глибокому шкіряному кріслі перед величезним письмовим столом.

Він коротко розповів наркомові всю історію, починаючи з першої зустрічі з німцем в ефірі й кінчаючи вчорашньою розшифровкою таємничого повідомлення.

– І ось що виявилось під цим шифром, – закінчив він, передаючи наркомові акуратно переписаний текст радіограми.

Брови наркома насупились, як тільки він пробіг очима перші рядки. Ще й ще раз він прочитав повідомлення, вдумуючись у кожне речення. Потім поволі поклав аркуш на стіл, відкинувся в кріслі, дивлячись на Миколу, і несподівано спитав:

– «Проміння смерті», чи що?

– Так… Вам знайома проблема іонізації?

– Дуже приблизно. Я догадався і з загального тону повідомлення, і з фрази про дальність дії. Ну, розповідайте, в чому тут річ.

Микола виклав свої міркування. Нарком слухав уважно, погладжуючи голене підборіддя.

– Іонізоване повітря може бути хорошим провідником електрики. І якщо Гроссу справді вдалося знайти метод іонізації повітря в межах вузького й безмежно довгого променя, то тим самим проблему «проміння смерті» вирішено, бо навіть звичайний струм від динамо-машини, спрямований по цьому невидимому шляху, може бути джерелом смерті й руйнування. Ідея ця виникла давно, але досі нікому не вдавалося іонізувати повітря більше, ніж на відстані двох-трьох метрів.

– А Гросс зумів зробити це на безмежну віддаль? – спитав нарком. – Це що ж… виходить, сидячи де-небудь на кордоні, вороги зможуть обробляти своїм «промінням смерті» будь-які наші міста?

– О ні! Не так, товаришу нарком. Ви випустили з уваги два слова повідомлення: «По прямій». Виходить, іонізований промінь Гросса не спроможний огинати кривизну земної поверхні. Дія «проміння смерті» можлива лише в межах видимого обрію, тобто у звичайних умовах кілометрів на п’ятнадцять-двадцять… Правда, можна підняти апарат на літаку або аеростаті, тоді радіус дії буде значно більшим.

– Ну, а що можна буде застосувати як протидію або захист?

– Важко сказати… Коли пускати по такому «повітряному кабелю» звичайний струм від динамо, то майже всякий екран, усяка перешкода, що трапилася на шляху променя, замкнуть цей струм або на землю, або на сусідній такий самий «кабель». Тоді нам доведеться екранувати всю нашу військову техніку, а може, і бійців. Якщо ж вороги скористаються з ультракоротких хвиль, які будуть убивати, а не руйнувати, тобто діяти тільки на нашу живу силу, то все залежить від методу іонізації… якого ми не знаємо.

– Так. Ну гаразд. За дві години я буду на засіданні Ради і побачуся з наркомом оборони. Усе це я розповім йому. Хто ще знає зміст повідомлення?

– Тільки друзі, які допомогли мені розкрити таємницю. Але вони знають, як треба поводитись, – додав Тунгусов упевнено.

Нарком уважно подивився на нього.

– Обіцяйте мені, що ніхто більше не довідається про цю справу. Не забувайте, що люди, зацікавлені в цьому, можуть знати про ваш таємничий зв’язок з Мюнхеном і стежити за вами навіть тут. А як ви думаєте, чи становить для нас це «проміння смерті» непереборну загрозу? – він примружив очі.

Микола помовчав. Потім сказав нерішуче:

– Якщо машину Гросса відновлять, то це буде, мабуть, найсильніше з усіх існуючих знарядь війни.

– А я думаю, що коли в світі є такі люди, як ви, як ваші друзі, то ніякі наймогутніші знаряддя знищення не зламають нашої фортеці. І це не пустий ура-патріотизм, товаришу Тунгусов. Не забувайте, що техніка сама по собі мертва. Її силу, її дієвість визначають люди. Я не знаю, яких заходів вживуть наші військові спеціалісти у зв’язку з вашим повідомленням, але хіба це «проміння смерті» вже не стало на якийсь процент менш грізним хоча б тому, що ми знаємо про його існування завдяки вам і вашим друзям? І хіба це не крок до того, щоб ще зменшити небезпеку?.. Проте час іде, – перебив себе нарком, глянувши на годинника. – А в мене є до вас серйозна справа. Пам’ятаєте, минулого разу ми з вами говорили про різне застосування високої частоти. Ви тоді мимохідь згадали про стерилізуючу й консервуючу дію ультракоротких хвиль. Скажіть, чи реальна ця перспектива, якщо мислити про неї практично?

– Це складніше завдання, ніж сушарка, – відповів Тунгусов. – Воно не розв’язане ні теоретично, ні експериментально. Проте я певен, що воно може бути реалізоване, і ось чому. В нашому інституті харчування кілька років тому група вчених працювала над консервуванням м’яса. Спочатку вони вивчали вплив високочастотного поля на ізольовані культури гнильних бактерій. Виявилося, що за певних умов ці бактерії вмить гинуть під дією поля. Тоді дослідники почали опромінювати м’ясо й незабаром пересвідчилися, що ферментативні процеси, які призводять до розпаду тканин, внаслідок опромінювання дуже сповільнюються, а іноді й зовсім припиняються. Перші ж досліди дали разючий ефект: опромінене свіже м’ясо у великій закупореній пробірці пролежало в термостаті двадцять три дні без будь-яких ознак гниття. Але це був єдиний вдалий випадок. Повторити дослід з таким самим або близьким до нього результатом їм не пощастило, хоч і багато пророблено спроб. Так оцей єдиний, випадковий результат і переконує мене в тому, що завдання консервування м’яса можна розв’язати. Якщо хоч раз вийшло, то вийде і багато разів. Треба тільки знайти правильний метод роботи. Цього якраз і бракувало нашим харчовикам, як я помітив.

– Добре. Припустімо, що ми знайшли метод і розв’язали завдання. Що це дасть?

– О, дуже багато. По-перше, значно спроститься транспортування й збереження всіх продуктів, які швидко псуються. Не потрібні будуть холодильні установки, ізотермічні вагони, рефрижератори, льодники. Техніка виготовлення консервів зміниться. Продукти, приготовлені для консервування, не треба буде варити в автоклавах, досить тільки опромінити їх. І якість консервів, яких не підігрівали до високої температури, буде набагато вищою, вітаміни збережуться; у будь-який час року і в будь-якій точці Союзу ми матимемо свіжі фрукти, овочі, молоко, м’ясо… Свіжі!

– Слухайте, товаришу Тунгусов… Цими днями на одній урядовій нараді ми обговорювали питання про постачання нашої армії. Ви не можете уявити, яка це складна, громіздка й дорога справа. І от постала потреба збудувати цілу систему нових холодильних установок і консервних заводів. Так і вирішено: все це ми будуватимемо, бо ні при яких обставинах наша армія не повинна зазнавати перебоїв у постачанні продуктами харчування. Тепер ви догадуєтесь, чому я заговорив про це з вами? Гаятись не можна. Ми вже почали роботу. От подумайте… Якщо ваші припущення справдяться, ми Переробимо все заново. Обдумайте і завтра сповістіть мене про своє рішення. Виходьте з того, що люди, матеріали, приміщення і взагалі все потрібне у вас буде.

Микола вийшов од наркома похмурий. Відмовитись можливо. Немає підстав. Нарешті, він не має права відмовлятися: цього вимагає держава. Виходить, братися за нову роботу? Скільки часу буде потрібно на це? Він прикинув у думці: генератор для дослідів є, до нього треба тільки зібрати новий стабілізатор частоти. Це дрібниці, три-чотири дні. Далі підуть досліди. Вони можуть тривати і місяць, і рік. Усе залежатиме від організації справи, від масштабу… Потім, коли завдання те розв’язане, почнеться проектування установки, виготовлення деталей, монтаж. Це в усякому разі надовго. Як же бути з професором, адже він певен, що Тунгусов уже вільний і готовий сьогодні-завтра взятися за підновлення «ГЧ». Крім того, не тільки Ридан чекає цього. Для Ганни така відстрочка в роботі батька теж буде ударом…

Микола вирішив відверто поговорити з професором, щоб разом з ним з’ясувати становище. Увечері вій подався в ординський особняк.

Ридан зустрів його радісно. Він відчував, що сьогодні Микола прийде.

– Ну, насамперед поздоровляю! Майстерно зроблена ця сама сушарка! Шедевр!..

Коли враження вчорашнього вечора були вичерпані, професор з надією подивився на Миколу.

– Отже, ви вільні тепер… – сказав він. – Розпочнемо?

– Сьогодні я бачився з наркомом, – обережно почав Микола. – Боюсь, що нам з нашою роботою доведеться ще зачекати.

Він докладно розповів про цю розмову, пропозицію наркома. Ридан замовк і уважно слухав. Спочатку він був прикро вражений. Коли ж Микола згадав про досліди в інституті харчування, професор відкинув назад волосся, насторожився, очі його заблищали.

– Стривайте, стривайте… Як ви кажете? Консервувати ультракороткими хвилями? Виходить, теж шляхом нагрівання? Так само, як ви виганяєте воду з деревини у вашій сушарці? Чого ж ви кажете свіже м’ясо? Адже воно буде варене?

– Ні, ні, Костянтине Олександровичу! Тут зовсім інше. Про варіння немає мови. Температура, правда, підніметься під час опромінення, але небагато, не більше ніж до сорока – сорока п’яти градусів. Так що білок лишається неушкодженим. Опромінення триває всього якусь там секунду, навіть менше. Тут, очевидно, тільки біологічна дія високочастотного поля. У тому досліді, про який я вам щойно розповів, м’ясо, пролежавши в термостаті двадцять три дні, було зовсім свіже.

– Результати аналізу ви бачили?

– Звичайно. Ніяких змін, порівняно з аналізом, проведеним перед опроміненням, не виявлено, якщо не брати до уваги загибелі бактерій і дуже незначної втрати вологи. Проба була герметично закупорена.

Ридан жвавішав дедалі більше.

– Дозвольте… Якщо це так… А ви певні, Миколо Арсеновичу, що вас не обдурили ці самі харчовики?

– Певен. Та це не так і важливо.

– Як?!

– Бачите… Я й сам деякі досліди проробив. Такого результату, як у харчовиків, я, правда, не здобув, зате переконався в двох основних положеннях. По-перше, старанно добираючи умови опромінення – хвилі, потужність генератора, експозицію – можна порівняно легко добитися повного знищення бактерій, у тому числі і всіх гнильних. А по-друге, мені в багатьох випадках вдавалося значно затримати хід хімічних процесів, які призводять до розпаду. Мабуть, високочастотне поле якось впливає на ферменти, що викликають ці реакції. І я не здивуюсь, коли виявиться, що в цей спосіб можна зовсім припинити реакції розпаду. Так що ефект харчовиків принципово цілком реальний.

Професор Ридан був явно схвильований.

– А ви знаєте, наскільки було свіже м’ясо в цьому досліді?

– Його привезли з бойні в холодильній машині при температурі близько чотирьох градусів вище нуля. Опромінювали через годину сорок хвилин після забою худоби.

– Так це ж була жива тканина! Ви розумієте? Не «свіжа», а жива!

– Чому жива? – дивувався Микола. Він бачив, що від засмучення, викликаного початком розмови, у Ридана не лишилось і сліду. Професор був захоплений якоюсь новою ідеєю, що, очевидно, тільки-но виникла в нього під впливом розповіді Миколи.

– Тому, що вона нічим не відрізнялася від живої, і коли б це був не шматок м’яса, а який-небудь цілий орган тварини, то його можна було б знову приживити до організму, поставити на місце такого ж, але зіпсованого органу в іншої тварини, і він функціонував би через двадцять три дні після вилучення! Тепер ви відчуваєте, в чому тут справа? До речі, скажіть, ви знаєте що-небудь про так зване «переживання» органів або тканини?

– Ні, нічого не знаю.

– То слухайте. Зараз ви побачите, чому мене захопила ваша розповідь про консервування. Ви, звичайно, розумієте, ще мене цікавлять не консерви для кухні…

Микола вже розумів, що справа повертається якнайкраще: завдання, поставлене наркомом, було для професора, очевидно, не менш важливим, ніж відновлення «ГЧ». Виходить, вони зможуть разом працювати в цій галузі!

– А ви знаєте, – вів далі Ридан, що близько дев’яноста процентів людей помирає не тому, що їхній організм нездатний більше жити, а тільки тому, що який-небудь орган вийшов із ладу, зіпсувався або не встиг пристосуватися до змінених чомусь умов. Здоровий, цілком життєздатний організм перестає жити тільки тому, скажімо, що зіпсувався який-небудь клапан у серці або закупорилась артерія. І от лікар констатує смерть.

Смерть! Ми звикли до того, що коли життя в організмі завмерло, зупинилось хоч на хвилину, то це кінець, смерть. Дурниці! Те, що звичайно констатує лікар, є тільки зупинка. Тут важко утриматись від заяложеного, але чудового порівняння Бахметьєва: живий, діючий організм – це маятниковий годинник. Зупинимо маятник – годинник стоїть, незважаючи на достатній запас енергії, зібраної в заведеній пружині. І він ніколи більше не піде, якщо ми не штовхнемо маятника. А штовхнемо – він знову йде, так же, як раніше. Те саме з організмом, який зупинився, його клітини перестали одержувати живлення, кисень, почали голодувати, задихатись і тому припинили роботу. Але вони зовсім не мертві. Як тільки відновимо нормальні умови температури, живлення, дихання – клітини знову працюватимуть.

– Невже це так?!

– Ну звичайно! Досліди над ізольованими органами викрили цю «несправжню смерть». Нам довелося зовсім відмовитись од такого, освяченого віками непохитного уявлення, як нерушимість, неділимість організму. Це, як виявилось, був помилковий погляд. Незважаючи на всю зв’язаність і величезну координованість у своїх функціях, усі органи тварини разом з тим цілком автономні і можуть існувати й діяти без організму. Виявилось навіть, що вони досить невибагливі і нормально працюють і тоді, коли умови, в які ми їх переносимо, тільки приблизно подібні до природних умов у живому тілі… Ви маєте сумнів? – перервав він себе, помітивши мимовільний рух протесту на обличчі Миколи. – Так, нам важко собі уявити це. Надто сильні традиції в наших уявленнях. Проте все саме так, як я кажу. Хочете пересвідчитись?

– Як? – розгубився Микола.

– Дуже просто. Я покажу вам це. Ходімо в лабораторію.

Микола швидко підвівся. Ридан раптом затих і якусь мить був нерухомий. Потім він узяв в’язку ключів і мовчки почав перебирати її, підшукуючи потрібний ключ. Здавалося, він не наважується виконати свою обіцянку. Микола помітив це вагання.

– Може, незручно зараз?

– Ні… я думав про те, що не все можна бачити. Ходімо.

У «свинцевій» лабораторії, де вже раніше побував Микола, Ридан відчинив непомітні двері праворуч і, пропустивши гостя, швидко пішов у глиб кімнати. Микола встиг помітити тільки, що Ридан підняв там якийсь великий циліндр і накрив ним щось на круглому столику.

– Будьте обережні, Миколо Арсеновичу, тут тісно.

Справді, велика кімната була вся заповнена довгими столами, химерними штативами з якимись складними комбінаціями скляних куль, рурок, колб і ковпаків, під якими видно було інші пристрої із скла, гуми та металу. Скрізь слух уловлював якийсь рух. Капали рідини, ритмічно цокали лічильники, дзижчали механізми самозаписуючих приладів, гули моторчики насосів. Трубки різної товщини звисали від великих бутелів по стінах, обплітали столи й апарати.

– Тут нас троє, – сказав Ридан, і Микола швидко озирнувся, але нікого не побачив. – Третій… у розібраному вигляді.

Ридан говорив поволі й різко. Рухи його стали спокійними, впевненими. Так він перетворювався завжди, коли входив у свої робочі кімнати.

– Кілька днів тому мені привезли самовбивцю, який пролежав у холодильнику моргу три дні. Чоловік був фізично цілком здоровий. Він повісився, стрибнувши із столу. Смерть настала вмить від вивиху шийного хребця. Тепер ідіть сюди. Ось його серце…

Микола припав до скляного ковпака.

Там на міцному штативі, спираючись на кільце, обтягнене марлею, билось велике людське серце. Відрізок його аорти був прикріплений до кінця гутаперчевої трубки. Серце ритмічно стискувалось, фонтаном викидаючи з себе прозору безбарвну рідину, і знову розширювалось, набираючи цю рідину з трубки.

Серце пульсувало. Воно жило, працювало, серце мертвої людини, і гутаперчева трубка, що звисала біля ковпака, здригалася в такт його пульсу.

Микола мовчки, не відриваючись стежив за його рухами.

– Поясніть же, Костянтине Олександровичу, – промовив він нарешті.

– Тут усе дуже просто. Я відділив серце, промив його в звичайному розчині Рінгер-Локка, стиснув рукою кілька разів, і воно почало скорочуватись. Коли б цей масаж не допоміг, я впорснув би трохи адреналіну, ефект вийшов би той самий, і воно працювало б зовсім без живлення, без цієї рідини до того часу, поки не вичерпало б усі свої енергетичні ресурси.

Серце черепахи, тільки покладене у вологе середовище, працює справно протягом дванадцяти діб. Ну от. Потім я укріпив його на цьому штативі і, щоб продовжити йому життя, почав живити також розчином Локка, до складу якого входить як живильний елемент виноградний цукор. Серце почало не тільки витрачати свою енергію, але й набувати її, живитися. Тепер воно житиме довго, кілька місяців.

Як бачите, серцю треба дуже небагато, щоб жити. Адже рідина Локка це далеко не кров: у ній немає білка, немає всіляких гормонів, ферментів і багатьох інших елементів. Тут немає і тієї температури, при якій серце звичайно працює. Умови далеко не органічні. І, незважаючи на це, воно живе – навіть після триденної смерті.

– Костянтине Олександровичу, а хіба можна це назвати життям у тому ж розумінні, що і за нормальних умов організму? Може, тут, так би мовити, біологічний автоматизм, несумісний із справжнім життям?

– Е-е, ні! Це дуже істотне питання, але на нього доводиться відповісти негативно. Це серце не тільки скорочується. Воно зберігає всі свої нормальні властивості та реакції. Зараз покажу вам… Ви знаєте, звичайно, для того, щоб посилити роботу серця, досить, наприклад, ввести в кров людини камфору. Ось камфора…

Він відкрив спеціальний краник у трубці, що входила під ковпак, і піпеткою ввів у розчин для живлення серця краплю камфори.

– Тепер дивіться сюди. Це кардіограф.

Тільки тепер Микола побачив, що поруч із ковпаком стояв прилад, сполучений із серцем. У цьому приладі рівномірно рухалася паперова стрічка, і кожне скорочення серця відмічалося на ній чорним штрихом. Виходила зигзагоподібна крива, по якій Можна було стежити за ритмом і розширенням серця.

За хвилину Микола побачив, як чорнильний штифтик трохи швидше накреслив па стрічці один за одним кілька довших зигзагів.

– Бачите! – вигукнув Ридай. – Камфора діє. Цим препаратом ми користуємося для вивчення впливу різних лікарських речовин на діяльність серця. І реакції, які викликає препарат, точнісінько повторюються на живому серці. Виходить, це не автомат. Ну, тепер прошу сюди.

Один за одним перед враженим Миколою проходили органи померлої людини. Він бачив частину кишечника, занурену в розчин, який замінює кров. Кишечник працював. Перистальтика його тривала. Він стискувався, як черв’як, щоб проштовхнути їжу, введену всередину. Він виробляв потрібні соки і перетравлював їжу. Він навіть всмоктував цю їжу в свої стінки і виділяв її назовні в розчин, куди він був занурений. Нирки виробляли сечу. Залози виділяли всі потрібні речовини. Нервові клітини утворювали відростки.

Здивування Миколи досягло крайніх меж, коли він побачив перед собою кисть руки самовбивці. Живильна рідина крізь парафін, що покривав зріз, входила під невеликим постійним тиском в артерію і, пройшовши всі судини, рясними краплями стікала з вени. Кожний день Ридан робив невеликі порізи на руці. І от вони загоювались; від перших порізів уже лишились тільки шрамики, пізніші були вкриті струпами. Нігті продовжували рости. Завдяки пілокарпіну, введеному в живильну трубку, шкіра руки покривалася потом так самісінько, як у живої людини.

Людина порвала зв’язок між своїми органами в одному лише місці і перестала існувати. Ридан розібрав її на складові частини, і, виявилося, що всі вони живуть.

– А тут що у вас? – спитав Микола, проходячи повз круглий столик-штатив, накритий циліндричним ковпаком і густо обплетений з усіх боків різними трубками й приладами.

– На це… дивитись не варто. Микола зрозумів і зупинився.

– Невже… голова?

– Так.

– Чому ж…

– Я не знаю ваших нервів, Миколо Арсеновичу, – перебив Ридан, – але вважаю, що дивитись не варто.

Микола здригнувся.

– Скажіть тільки, вона теж… живе?

– Так.

– Як, чує? Дивиться? Може, навіть…

– Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.

І вони швидко вийшли з лабораторії.