Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 33 страниц)

– Усе або нічого, – зауважив, нарешті, Микола. Це повинно було означати, що його дивує впевненість Ридана. Помилки, і до того найнесподіваніші, завжди можливі!.. На щастя, Ридан не чув цього зауваження. Він далі викладав свою думку.

– Я розумію, все це не аргументи для вас. Інших, солідніших, фізичних, не знаю… Проте ваші сумніви для мене – несподіванка. Учора їх не було, і я гадав, що ви вже якось обгрунтували для себе всі особливості поширення енергії «ГЧ». Виявляється – ні! Це тим дивніше, що ви ж самі були одним з тих небагатьох безпосередніх свідків дії проміння мозку на досить великій відстані…

Впевненість Ридана ще більше засмутила Миколу. Гірку пілюлю проковтнув він сам. Справді, аргументи професора не були переконливі, а останнє зауваження його навіть нагадало Миколі єхидні характеристики, якими нагороджували Ридана його супротивники – світила біології: «гаряча, необачна, схильна до захоплень людина»…

Справді, як міг учений обгрунтовувати своє переконання, будувати важливі прогнози на таких випадкових, до того ж експериментально не перевірених фактах, як цей знаменитий інцидент у Будинку вчених!

– Якщо мати на увазі оборонне застосування «ГЧ», – заговорив він, нарешті, бачачи, що Ридан чекає відповіді на свій прямий докір, – то нам потрібні принаймні десятки кілометрів, Костянтине Олександровичу. А не метрів! А там було менш як півкілометра.

– Де це «там»?

– Між моєю квартирою і Будинком учених.

– Ах, ось ви про що! – Ридан усміхнувся, похитав головою. – Як люди можуть забувати такі речі… «Там», про що кажу я, було сто кілометрів! – люто закричав він, схоплюючись з місця. – Влаштовує вас така відстань?!

– Але ви сказали, що я був свідком… Я не знаю іншого…

– Ні, знаєте! Повинні знати, або я доведу, що ви кажете неправду, голубе мій!.. Перевіримо. Ви добре пам’ятаєте обставини смерті вашого брата… Ничипора, якщо не помиляюсь?

– А-а! – втямив, нарешті, Микола. – Звичайно, пам’ятаю! Галюцинація матері…

– Ото ж бо воно. Ви розповіли цей епізод, здається, в перший день нашого знайомства. І запевняли тоді, що ці два моменти – смерть брата і «видіння» вашої матері збіглися в часі. Адже так? Ви й зараз можете це підтвердити? Об’єктивно, без усяких знижок на красне слівце, таке корисне лише на початку знайомства.

Микола замислився. Ридан нагадав йому один з найгостріших моментів дитинства, тих, що запам’ятовуються назавжди з безліччю деталей – з їхніми характерними для тієї пори особливостями відчуттів, смаків, запахів, рухів…

Рідна хата… Вечірня зірниця згасає за Волгою… Сутінки, в яких майже губиться волосінь у руках, заплутаний вузлик на чорному поводку (на чорну волосінь краще клює риба)… Різкий рух матері… Страшний зойк: «Ничипоре!..»

Потім – пішки до Москви, Федір, а вже в Москві – його батько, який дізнався про все і приніс недобру звістку. І дата, позначена на якомусь лікарняному друкованому бланку, що назавжди лишився в Федорового батька: помер 13-го серпня цього року о 8-ій годині 30 хвилин вечора… Пригадалося, ще в селі молодиці-сусідки просторікували, що тринадцяте число «нещасливе», – це Микола почув тоді вперше і тому запам’ятав.

Так встановлювався збіг моментів. Точніших даних, звичайно, не було. Але не було і підстав сумніватись у вірогідності реєстрації смерті, це обов’язок персоналу лікарні. Не виникли б і сільські пересуди, коли б «видіння» Миколчиної матері не сталося саме цього числа. В середині серпня сонце заходить о восьмій годині… Отже, на початку дев’ятої в приміщенні настає та півтемрява, коли важко навіть десятирічним метким очам розгледіти чорну кінську волосину в далеко не білих пальцях хлопчини-рибалки.

– Отож, можна констатувати збіг з точністю до… ну, хоч би до двох годин? – спитав Ридан.

– Певно, навіть точніше…

– А мені точніше не потрібно. У моїй колекції подібних фактів багато, ваш – один з найбільш вдалих за збереженими прикметами часу. Звичайно розходження більші, в той чи інший бік, але статистична картина ясна: моменти ці збігаються. А точна реєстрація часу – важка справа: ніхто не дивиться на годинник або на календар, коли йому що-небудь видасться, причується, привидиться або присниться. Час подій взагалі дуже погано запам’ятовується. Через рік, якщо не лишилось якихось об’єктивних прикмет, ви навряд чи пригадаєте навіть той місяць, коли вам спала на думку вдала ідея, яку ви, проте, пам’ятаєте чудово!.. Але ми відхилилися… Словом, ось мої положення: моменти спалаху випромінювання і його приймання іншим мозком збігаються. Є всі підстави вважати, що ми маємо справу з електромагнітною енергією і з швидкістю її поширення, що дорівнює швидкості світла. У тому випадку, свідком якого ви були, вплив випромінювання мозку виявився на відстані близько ста двадцяти трьох кілометрів по прямій, – це я встановив за допомогою циркуля й масштабу, по карті Московської області. В інших випадках ця відстань була в десятки разів більшою. Метикуйте, як хочете. Частоту коливань ви знаєте краще за мене…

Розмова ставала все важчою, і Микола вже шкодував, що почав її. Позиція того, кого брали сумніви щодо успіху, така незвичайна в їхній спільній праці, вносила якийсь неприємний душок розладу, здавалась упередженою; Микола відчував це і все ж не міг виставити проти логічних доказів Ридана нічого, крім своїх «фізичних законів», які професор зараз просто ігнорував. Та й не варто було сперечатись, адже все одно доведеться випробовувати «ГЧ», перш ніж випускати його в світ.

Одне сумнівне місце в своїй позиції – спершу, як лазівку, щоб припинити суперечку, – Микола все ж знайшов. Його напоумили слова Ридана про частоту коливань. Частота… Справді, які властивості має ця божевільна частота, що ллється з об’єктива «ГЧ»? Адже, створюючи свій генератор, він знав, що бореться за цю маленьку ділянку спектра променистої енергії, яка зовсім ще не досліджена. І це зрозуміло, для нього не існувало хоч трохи сталого генератора. Ці хвилі не можна було одержати звичайними засобами елементарної радіотехніки, як не можна створити, користуючись лише ними, генератор інфрачервоного проміння або просто проміння світла. Для кожного діапазону частот – свій принцип генерації. Ось чому, щоб одержати «хвилі речовини», Миколі довелося будувати свій прилад на нових принципах і як початкові випромінювачі використати просто чисті хімічні елементи. Радіотехніка потрібна була лише для того, щоб зібрати, сконцентрувати, оволодіти їхніми випромінюваннями, про існування яких можна було тільки здогадуватись.

Це він зробив. «ГЧ» дає стале випромінювання, яке добре регулюється. Що воно таке? Які його властивості, як воно діє, поширюється? Тепер, нарешті, можна вивчати його! Ридан знайшов головне: це – промені мозку. А він, Микола, звичайно, спасував, зазнавши невдачі із своєю алхімічною ідеєю і зайнявшись сушаркою, замість того, щоб шукати фізичні закони, яким ці хвилі підлягають.

Чому не може статися, що промені «ГЧ» поширюються так, як запевняє Ридан на підставі своїх біологічних міркувань?! Адже було ж щось схоже, і зовсім недавно, з короткими радіохвилями, хоча генерація їх тоді вже не становила ніяких труднощів. Їх віддали любителям, бо закони радіології твердили, що короткі хвилі непридатні для далекого зв’язку, бо вони поширюються лише в межах видимого горизонту. А любителі відкрили, що на коротких хвилях простіше, ніж на довгих і середніх, можна досягти найдальшого міжконтинентального зв’язку. Лише тоді, пояснюючи це відкриття любителів, наука в свою чергу відкрила властивість коротких хвиль відбиватись од іонізованих шарів атмосфери і від поверхні землі…

– Ну от бачите! – розсміявся Ридан, коли Микола, нарешті, здаючись, виклав йому ці нові міркування. – Ніколи не треба сліпо вірити законам, для вченого це – загибель. Ними можна керуватись, але істинність їх завжди треба брати під сумнів! Неодмінно брати під сумнів! – гаряче додав він, розмахуючи в повітрі рукою з довгим вказівним пальцем.

Микола підвівся з крісла, вважаючи, що тема вичерпана. Та ні, Ридан розбалакався, як це частенько з ним бувало.

– І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» – в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, – ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям – усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я – не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! – нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку – оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!

Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…

Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.

Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.

А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…

Як дивно… Уже який раз Микола робив цю спробу в думці відтворити образ Ганни перед собою, зовсім близько, так, щоб можна було розгледіти кожну рису, посмішку, блиск очей… Він легко викликав так усіх добре знайомих йому людей. Але викликати найближчий, найжаданіший образ не вдавалося. А чи може вона так само побачити його? Але тут перед Миколою постало третє – його власне обличчя, і на душі його стало похмуро. Грубе, вилицювате, по-теслярськи вирубане сокирою, прямокутне, з якимись гулями по обидва боки чоло, зеленкуваті невеличкі очі, гудзиком, завжди чомусь червонуватий носик, рівне білясте, як у пастушка, волосся. Хіба міг хто-небудь серйозно зацікавитись таким «видом»?!

Микола був дуже невисокої думки про свою зовнішність. Він соромився її і уникав приваблювати до себе увагу чужих очей навіть власним поглядом. В цьому виявлялась його хвороблива самокритичність, властива всім справді скромним людям.

А насправді Микола зовсім не був таким потворним, яким він себе уявляв, хоча формально його оцінка своїх рис була майже точною. Кінець кінцем усе залежало від позиції, від підходу: так само, як і Микола, зробив би і карикатурист, підкресливши його слабкі сторони. Художник-реаліст відобразив би в тих самих рисах Миколи і богатирську фізичну силу, і незвичайну допитливість розуму, і нехтування благами земними, і чарівну лагідність, і чистоту його довірливої до людей душі…

Ні, нічого цього не бачив, не знав за собою Микола. І похмурою здавалася йому доля такого ніжного, всезростаючого почуття, яке він уже насилу таїв у собі…

– Та-ак… – заговорив знову Ридан, приборкуючи, нарешті, свої розбурхані думки. – Не треба тішити себе надіями, Миколо Арсеновичу, наука ще в колисці, в пелюшках. Ми погано, дуже погано знаємо природу. В будь-якій області – чи це буде наш власний живий організм, чи світ мертвих речовин або космос, що оточує нас, – всюди, на будь-якій стежці пізнання ми натрапляємо на невідоме. Сучасне людство уявляється мені немовлям, яке запізнилось у своєму розвитку і якого мати-природа ще не відлучила від своїх грудей. Хіба не так? Адже це факт, що все, чим ми харчуємось, результат таємничої роботи зеленого листка рослин, що самі ми ще не створили ні грама їжі для себе за всю історію! Навіть не знаємо, як це зробити. А найгірше, що ми не дуже й дбаємо про те, щоб це узнати, бо звикли жити на утриманні природи і вважаємо таке становище цілком нормальним.

Микола вже здивовано слухав Ридана.

– Хіба треба вважати ненормальним, що природа нас годує? – спитав він.

– Бачте, поки ми не вийшли з дитячого віку, це нормально, звичайно. Але ця стадія розвитку трохи затягнулася, і людство вже почало виходити з неї. Та й пора, адже нам уже близько мільйона років! Першою незаперечною ознакою і фактором наступаючого зламу я вважаю наш соціалізм. Так, Миколо Арсеновичу, ми перші почали ставати на власні ноги, у нас у перших почали прорізуватися зубки! А це й значить, що людство почало виходити з дитячої стадії. Ось тут уже як хочете, але молочко матері нас не дуже влаштовує, хоча ми й досі ним харчуємось. Проте… облишмо метафори. Перейдімо до фактів. Ви замислювались коли-небудь над тим, скільки коштує сучасному людству добування цієї самої «природної», «материнської» їжі? Давайте подивимось!

І тут Ридан намалював картину, яка вразила Миколу. Професор сипав цифрами, перераховував звичайні людські справи, що набували враз нового, приголомшливого змісту. Шістдесят процентів населення Землі займається безпосередньо сільським господарством. Воно виконує титанічну роботу: приблизно з однієї шостої частини всього суходолу щороку здирають, як шкурку з апельсина, верхній шар грунту завтовшки близько двадцяти сантиметрів і перевертають його шкереберть. Потім прочісують усю цю територію в 25 мільйонів квадратних кілометрів – і неодноразово! – боронами, культиваторами, сівалками, угноюють, підживлюють, опилюють і зрошують отрутами, щоб урятувати врожай від бур’янів, хвороб і шкідників. Усе це робиться за допомогою машин. Технологія така, що кожна операція повинна бути виконана в найкоротший строк, тому машин потрібно відразу багато. Кожна з них працює всього кілька днів на рік, решту часу вони лежать мертвим вантажем. Ніде не використовуються машини так невигідно, як у сільському господарстві…

Врожай зібрано. Мільярди тонн харчової сировини, створеної природою на полях, плантаціях, просто в лісах, повинні тепер переселитися в інші місця, часом дуже далекі. І от зерно, коренеплоди, всілякі овочі або інші частини рослин – стебла, листя, квіти, коріння – вантажать на автомашини, у вагони, трюми кораблів, навіть у кабіни літаків, і вони течуть грунтовими, шосейними, залізними, водними артеріями континентів і між континентами, до місць переробки, до млинів і заводів, які перетворюють цю сировину на борошно, хліб, крупу, макарони, цукор, масло, крохмаль, спирт, чай, каву, маслини і багато, багато на що інше. До них приєднуються продукти тваринництва і мисливського промислу. Жива худоба й птиця, м’ясо в різних холодильниках, рефрижераторах, молоко, масло, сир, яйця, дичина… Рибальські флоти рискають по морях та океанах і теж женуть цими артеріями свою продукцію – рибу – заморожену, солону, копчену, сушену, в’ялену, ікру, риб’ячий жир, продукти китобійного, тюленячого, дельфінового промислів, крабів, устриць… Промисловики везуть з лісів «дикі» продукти – різноманітні горіхи, ягоди, гриби…

Але це лише основне ядро «харчової» діяльності людей. Адже її скрізь супроводжують машини, починаючи з обробітку землі і кінчаючи зважуванням готової продукції в магазині. Трактори, сільськогосподарські знаряддя, вантажні машини, вагони, судна, незліченна кількість машин, що працюють у борошномельній, макаронній, круп’яній, кондитерській, консервній, ковбасній, рибообробній, цукровій, крохмально-паточній, спиртовій, пивній, винній, соляній та інших галузях промисловості… Усі ці машини треба зробити. Для них добувається руда, плавиться метал, будуються заводи, робляться верстати, інструменти. А щоб вони працювали, добувається паливо – вугілля, нафта, торф, виробляється бензин, будуються електростанції, і для них теж створюються машини, машини, машини… А промисловість, що постачає сільському господарству мінеральні, хімічні добрива! А виробництво тари, адже це мільйони мішків для зерна, борошна, цукру, солі, добрив, бочки для риби, вина й пива, солінь і маринадів, ящики для фруктів, макаронів, яєць, битої птиці, бакалії, сила-силенна скляного посуду – пляшок, банок і т. д., металевих банок для консервів, молочних бідонів, коробок для чаю, кави, цукерок, паперу, пакетів, шпагату, фольги, целофану, гвіздків…

– Ось, Миколо Арсеновичу, що значить добувати й виробляти їжу в нашу цивілізовану епоху! Ось що значить жити на утриманні матері-природи! До шістдесяти «сільськогосподарських» процентів треба, очевидно, додати ще не менш як тридцять; разом на все це йде близько дев’яноста процентів творчої людської діяльності! Вдумайтесь, Миколо Арсеновичу, що це означає. Що люди, в основному, продовжують жити, щоб жити! Як первісні! Майже як тварини й рослини – за законами виду… Хіба не прикро? Скільки творчої енергії, талантів і геніїв поглинає турбота про їжу! Який стрибок у прогресі культури зробило б людство, коли б ця система відпала хоча б наполовину!

– Але поки що вона не може відпасти. Іншого способу добування їжі ми ще не знаємо. Мабуть, цей етап потрібен саме для того, щоб дійти до… таблеток, які замінюють їжу.

– Таблетки – дурниця! Гола фантазія. Організм не може харчуватись готовими речовинами, він повинен сам брати їх з їжі. Інакше він почне перетравлювати свої власні нутрощі… Ні… Я бачу, ви не уявляєте собі майбутнього… А воно таке зриме! Скоро ми оволодіємо атомною енергією, ви це знаєте. Без неї синтез білка, жирів і вуглеводів практично нездійсненний, вона замінить нам непевну сонячну енергію, мізерні крихти якої – всього близько двох процентів – ми тепер з великими труднощами виловлюємо рослинами. Вона ж і здійснить цей грандіозний переворот… Ми перестанемо калічити землю плугами, розводити тварин. Відмовимось од сільського господарства! Замість нього створимо харчові заводи, – гранично автоматизовані підприємства, де їжа вироблятиметься з тих самих матеріалів, з яких її створюють рослини – з повітря, води, солей, причому не раз на рік, літом, як тепер, а безперервно, щохвилинно, зиму й літо, незалежно від погоди, від клімату, широти й довготи… Синтетична їжа, Миколо Арсеновичу! Не треба боятися цього слова, хоча звучить воно для нас… не дуже привабливо… Звичайно, вона буде добра, різноманітна, смачна – іншою ми не будемо її робити, – а головне те, що вперше у своїй історії людина дістане їжу, яка справді потрібна її організмові. Адже наша теперішня «природна» їжа містить у собі не лише корисні, потрібні нам речовини, але й чимало шкідливих і просто зайвих. Організм змушений постійно витрачати якусь енергію на боротьбу з ними, хворіє, псується, старіє. Синтетична їжа принципово не може мати цих вад, вона складатиметься лише з того, без чого організм справді не може обійтись, і, звичайно, зробить людину дужчою, здоровшою, довговічнішою… Бачите, як це важливо?..

Звичайно Ридан під час розмови ходив, жестикулював; зараз він був якось особливо зосереджений, зібраний, скупий у рухах.

– Але найголовніше, звичайно, діалектичний стрибок, перехід у новий якісний стан, яким розв’яжеться цей мільйоннорічний етап нашого дитинства, етап нагромадження знань, – вів далі професор. – Стрибок уже почався у сімнадцятому році. Що казати, без соціалізму це все – химери, марні мрії. На жаль, ми схильні до всього звикати. Втрачаємо перспективу, забуваємо про своє місце в історії. Але ж ми завдяки соціалізму вже відірвались від минулого, летимо навально, набираємо висоту! Справа йде до того, що країна наша нестримно перетворюється в державу суцільної інтелігенції, і це незважаючи на те, що сільське господарство і вся «харчова» діяльність народу залишає по суті мізерне місце для науки, культури. Чи те буде, коли ми завершимо стрибок і звільнимо процентів тридцять-сорок людської творчої енергії! Але ще багато треба зробити… Багато таємниць природи розкрити – і в живому організмі, і поза ним… Це завдання лежить на нас, Миколо Арсеновичу, на нашому сумлінні. Адже ми, люди науки, належимо до числа тих небагатьох, хто звільнений від усяких «харчових» турбот і звільнений саме для цього… Не знаю, як ви, але я завжди відчуваю цю відповідальність перед тими, хто годує нас, і, кажучи правду, рідко буваю задоволений собою. І вже, звичайно, я почував би себе справжнісіньким злочинцем, коли б серйозно зайнявся шуканням «проміння смерті». Прагнення володіти ним є, по суті, ознакою слабкості, нікчемності фізичної й моральної. Перемога належить не тому, хто сіє смерть і руйнування, а тому, хто творить і стверджує життя. Не треба про це забувати.

Ридан замовк, замислився, тиша, що настала в кабінеті, одразу наповнилась приглушеними, легкими звуками рояля, що ледь долинали з вітальні. Прості арпеджіо, перемагаючи стіни і щільно зачинені двері, тут чудово перетворювались у неясний, багатоголосий клич пташиних зграй, що одна за одною злітали все вище, вище…

На хвилину обоє злилися в єдиний слух, віддаючись цим принадним, підкоряючим звукам, поки не розтанула срібляста мелодія десь далеко у вишині.

Ридан раптом різко обернувся, ніби чогось злякавшись, і спитав:

– А ви не гніваєтесь на мене, Миколо Арсеновичу?

– Що ви, чого?

– Здається… я зловживаю напучуваннями останнім часом. Не завжди це буває приємно… і потрібно.

Небагато слів, як завжди повільних, але точних і щирих, а тепер навіть схвильованих, довелось підшукати Миколі, щоб переконати професора в безпідставності його побоювань. Навпаки, Миколі так потрібні його уроки! Яка там образа, він відчуває тільки величезну вдячність, адже це допомагає йому вдосконалюватись, вийти із стану «напівінтелігента», що його так вірно визначив у ньому Ридан. Звичайно, йому, Миколі, не піднятися до рівня Ридана – пізно, та й… закваска не та… Але в кожній розмові Ридан уміє дати йому що-небудь таке важливе, що допомагає піднятися на щабель вище…

– І ось зараз – теж? – перебив професор.

– Звичайно!

– Цікаво. Що ви винесли з цієї розмови?

– Я завжди думав, що висока принциповість, це – властивість натури, так би мовити, дар природи, талант. Тепер, коли ви показали мені на конкретному прикладі джерела однієї з ваших принципових позицій, я зрозумів, що це моє уявлення треба перевернути з голови на ноги… Наша марксистська принциповість насамперед засіб для досягнення мети, знаряддя успіху в будь-якій творчій роботі. Тактична основа її. І вона доступна кожному, хто зрозуміє це… І друге. Мене й раніше вражала широта ваших думок, розмах… Тепер я бачу, що це… теж «знаряддя» і найсильніше. Всяке явище сучасності ви уявляєте собі в русі, в його розвитку від минулого до мислимого майбутнього. І тому правильно оцінюєте його… Не знаю, чи можна цього навчитись… потрібні величезні знання. Але це – метод… і, певно, навіть маючи хоч якісь знання, про нього не можна забувати.

Ридан був захоплений аналізом Миколи. Він зовсім не прагнув вкласти в свої слова й думки такий глибокий повчальний зміст. І навряд чи хто-небудь, крім Миколи, міг би так схопити цей зміст – це вже його специфічна й дуже цінна здатність. Щоправда, Ридан давно вже помітив її, але тепер він зрозумів, що вона розвинулась, зміцніла. Тут теж є чогось повчитись!

Ця зустріч, що почалася так неясно для Миколи, ще більше зблизила їх. Кінець її був «діловим».

– А щодо нашого проміння сну, – сказав Ридан, – то ви, звичайно, маєте рацію: випробовувати треба, і негайно. Сподіваюсь, ви не дорікнете мені за непослідовність: відносно необхідності випробування у мене ніколи не було сумніву… Але от як випробовувати – ніяк не втямлю. Потрібно в польових умовах на значній віддалі і, звичайно, на людях, на досить великій кількості людей. Одним словом, повинна бути обстановка, подібна до справжньої воєнної. Але людей нам ніхто не дасть, хоч би як я запевняв, що це їм не шкідливо. Експериментувати на людях не дозволяється. Тим часом, без такого випробування, – з участю представників армії, звичайно, – наше проміння не може перетворитися в засіб оборони…

Микола слухав, бачив, що Ридан по-справжньому розгубився, і ледве стримував усмішку: от як може помилятися навіть така мудра людина! Вихід із становища був йому давно ясний: звичайно, вони не можуть влаштувати таке випробування, та й не їхня то справа; хай про це подбають ті, хто користуватиметься зброєю, яку вони створили. Зараз треба тільки повідомити про це кого слід.

– Правильно! Через наркома! – зрадів Ридан. – Ідіть до нього сьогодні ж. Розкажіть усе, викладіть наші вимоги. Але глядіть… будьте обережні. Розмова повинна бути сам на сам!.. Цікаво, що він придумає.