Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 33 страниц)

Юрій Долгушин
ГЧ

_{Художнє оформлення О. ДОВГАЛЯ}

_{Переклад здійснено за виданням: Юрий Долгушин. «ГЧ». Профтехиздат, М., 1960.}

_{ВІД АВТОРА}

_{«ГЧ» я написав давно, ще до Великої Вітчизняної війни. Історія виникнення ідеї цього роману і чотирирічної роботи над ним пов’язана з такими цікавими, часом майже фантастичними подіями, що вже сама могла б стати темою окремого твору. Але зараз мова не про це.}

_{В 1939 і 1940 роках роман був опублікований в журналі «Техника – молодежи». Він називався тоді «Генератор чудес». Велика кількість листів, одержаних мною і редакцією журналу, читацькі конференції, відгуки бібліотек – усе свідчило про те, що роман набув певної популярності серед читачів. Ось чому тепер, приступаючи до підготовки роману для видання окремою книжкою, я не вважав за потрібне грунтовно «обновляти» його.}

_{Проте були критики, які наполегливо радили мені стати на цей шлях. Мені казали: описані вами відкриття і винаходи, які мають і оборонне значення, були зроблені у передвоєнні роки, що прямо випливає із змісту роману. Але війна минула, а ці винаходи застосовані не були. Читач, мовляв, має право запитати: що ж з ними сталося, куди вони поділися. Щоб не викликати в читача такого подиву, перенесіть дію роману п майбутнє або хоча б у наш час, змініть біографії ваших героїв (бо всі вони в такому разі стають на двадцять років старшими), наркома назвіть міністром і т. д. і т. д. Словом, мені пропонували по суті написати новий роман на ту саму тему.}

_{Я з цим ніяк не міг погодитися. Зображуючи мрію уже здійсненою, такою, що вже до певної міри змінює життя своїх героїв, фантаст, – чи пише він у минулому, чи в теперішньому часі, – неминуче порушує історичну правду. І така «реалізація майбутнього» – характерна і цілком закономірна риса наукової фантастики.}

_{Звичайно, щоб підготувати «Генератора чудес» до видання окремою книжкою, та ще через багато років після опублікування журнального варіанта, мені треба було серйозно попрацювати. Багато чого довелося переписати заново, змінити композицію роману, дещо вилучити, додати чимало нового. Я з великим натхненням працював над тим, щоб поліпшити, зробити яскравішим, дохідливішим і цікавішим те, що було раніше. Але зрадити моїх колишніх героїв з їх ідеями, характерами, зовнішністю, вчинками – ні, я просто не мав права так робити.}

_{Основою для фантастики мені послужили справжні події в науці довоєнного періоду. Це був дуже цікавий час, час становлення нової матеріалістичної науки, яка дістала необмежені можливості вільно розвиватися в умовах соціалізму. Жорстоку боротьбу з старими підвалинами науки «кабінетного», «університетського» типу вели прогресивні вчені; їм на допомогу піднімалися нові сили з народу.}

_{Особливо хвилюючі події відбувалися тоді у двох, найближчих мені сферах знання – фізиці та біології. Перемоги, одна визначніша за одну, здобували ідеї нової мічурінської біології та павловської фізіології. Академік О. Д. Сперанський своїми дивовижними дослідами вперше розкрив таємничу роль нервів в організації хворобливих процесів. Професор С. С. Брюхоненко спростував колишні уявлення про смерть організму і демонстрував живу голову собаки. Біолог А. Г. Гурвич відкрив мітогенетичне випромінювання живої тканини, а Лепьошкін – некробіотичне проміння – «проміння смерті». Проведено багато досліджень, що підтвердили припущення про специфічну дію високочастотних електромагнітних випромінювань на живу тканину, на розвиток рослин і мікробів. К. К. Коровін, користуючись ультракороткохвильовим генератором, вирощував редиску завбільшки з яблуко. Інший експериментатор приєднав через посилювач провід від репродуктора до слухового нерва кота, і тоді виявилося, що вухо кота виконує роль звичайного мікрофона, а нерв – роль провода, який передає коливання струму звукової частоти…}

_{Я був тоді в курсі всіх цих і багатьох інших приголомшливих відкриттів, і мені ставало ясно, що фізика і біологія невпинно прямують назустріч одна одній, і на їх зіткненні людство чекають несподівані відкриття.}

_{Такий був тоді час. Читач знайде в «Генераторі чудес» його сліди, його характерні риси, бо я не міг не показати, як ці реальні джерела моїх, поки що фантастичних узагальнень народжувались і формувалися у думках і ділах людей науки, в їх живому, напруженому житті. Хіба не в цьому полягає сенс і значення роману?}

_{І як недобре вийшло б, коли б я послухався критими і переніс дію роману в наш час (не кажучи вже про майбутнє!). Адже тим самим я змусив би своїх героїв у епоху атомної енергії і штучних супутників землі, коли частина моїх фантастичних прогнозів уже близька до реального здійснення, повторювати давно зроблені відкриття і видавати за нові давно відомі ідеї! Оце було б уже справжнісінькою і недозволеною фальсифікацією історії науки.}

_{І є ще одна важлива обставина, на яку я обов’язково повинен вказати.}

_{Хай читач не думає, що коли на обкладинці книжки стоїть моє ім’я, то це означає, що я, автор, – єдиний творець роману. По суті це не так, – у створенні книжки брало участь багато людей.}

_{Наукова фантастика, як я її розумію, – надзвичайно важкий жанр. Кожний твір повинен не тільки відповідати всім загальнолітературним вимогам, але й містити в собі новий прогноз, здобутий з передових наукових ідей. І прогноз цей повинен бути своєрідним відкриттям, винаходом, хай не розробленим у деталях, але принципово обгрунтованим. Зрозуміло, що для виконання такого завдання потрібна велика підготовча робота – і пізнавальна, і творча.}

_{Мушу сказати, що в моїй літературній діяльності це була справді казкова чотирирічка, іноді нестерпно важка, але сповнена величезної радості пізнання справжнісіньких чудес, прихованих у нашій науці, в її людях, у її книжках та інститутах. І я кидався, захоплений, від книжок – до вчених, від лабораторій – до винахідників, як бджола, розшукуючи і збираючи по краплях цей нектар чудес.}

_{Микола Панасович Байдуков, мій давній друг, тоді ще студент і великий «снайпер ефіру», який за дивно короткий строк перетворився потім на генерал-майора – радіоінженера авіаційної служби, ввів мене в електромагнітні хащі, зробив мене короткохвильовиком. З ним ми будували перший у нашому Союзі кустарний телевізор, показали потім Валеріану Володимировичу Куйбишеву жартівливий фільм «Міккі-Маус», який було прийнято з-за кордону [1] 1
  Нагадаємо, що тоді перші досліди телепередач проводилися на довгих хвилях.}


[Закрыть] _{. Микола Панасович уже помер. Риси цієї надзвичайно талановитої, скромної і працьовитої людини я показав у образі одного з героїв – Миколи Тунгусова. До речі, другий з головних моїх героїв – професор Ридан – складніше поєднання кількох визначних учених, яких я знав. Ридан – ім’я вигадане, що народилося як один псевдонім за багато років до створення «Генератора чудес». Таким чином, і Ганна Ридан – особа дійсна. І Наталя – теж. І тьотя Паша. Більше взятих із дійсності героїв у романі нема.}

_{Зате в моєму житті того періоду їх було чимало. Лікар Дубровін Євген Олексійович у тісній кімнатці в Тропічному інституті змушував мене тримати білого пацюка з саркомою на спині, поки він опромінював його ультракороткими хвилями; професор Михайло Васильович Фролов годинами показував і пояснював мені, як і чому висушується за кілька секунд сира дошка в полі високої частоти.}

_{Я ніколи не забуду наших зустрічей з академіком Олексієм Дмитровичем Сперанським у ВІЕМі – Всесоюзному інституті експериментальної медицини. Вчений, книжку якого на таку, здавалося б, «суху» тему, як «Елементи побудови теорії медицини», я читав, мов захоплюючий роман, буквально приголомшив мене своїми ідеями, дивовижною витонченістю і філігранністю аналізу явищ. Нам було про що говорити ще й тому, що він не цурається літератури, знає і любить її. Олексій Дмитрович редагував тоді деякі розділи роману.}

_{Величезний вплив на мою роботу мало знайомство з відомим фізіологом і винахідником професором Сергієм Сергійовичем Брюхоненком. Коли я прийшов до нього вперше, він оживляв мертвих собак. Тут я побачив створене ним «штучне серце» – апарат, який чудово замінював справжнє серце тварині, поки вона поверталася до життя. Це була підготовка до дослідів над людиною. І це була вже справжнісінька фантастика.}

_{Сергій Сергійович теж одразу зрозумів, що мені було потрібно. В наступному досліді оживлення я, одягнений у білий халат, уже фігурував як помічник, щось тримав, щось подавав, стежив за кардіографом і намагався не пропустити жодного слова чудового експериментатора.}

_{І Сергій Сергійович редагував частину розділів «Генератора чудес».}

_{Знайомство з академіком Трохимом Денисовичем Лисенком, розмови з ним про «живе і мертве», про безсмертя і смерть, про нову генетику допомогли мені відчути свіжий вітер нашої передової біології, уявити собі її шляхи. Біофізик Г. С. Франк, згодом член-кореспондент Академії медичних наук, в результаті нашої грунтовної розмови дав мені можливість розповісти про неймовірний дослід з кроликами, який я вмістив у романі.}

_{Розкопки в Ленінській бібліотеці навели мене на невелику, сугубо наукову статтю «Нейрон як апарат змінного струму», що належала перу маститого академіка Української Академії наук Олександра Васильовича Леонтовича. Мені довелося зустрітися і розмовляти з ним, коли він приїздив до Москви. Ідеї чудового вченого виявилися тією вирішальною ланкою, якої мені бракувало, щоб завершити побудову основної наукової концепції «Генератора чудес».}

_{Ось які визначні представники науки були залучені до моєї роботи. Все це люди великих думок, великих дерзань; можливо, саме вони і є справжні фантасти, бо вони бачать далі і більше, ніж інші. І можливо, тому я зустрічав з їхнього боку таку щиру, дружню увагу.}

_{Я назавжди збережу найглибшу вдячність цим чудовим людям за увагу, за все, що вони дали мені і «Генераторові чудес».}

_{Користуюсь нагодою, щоб подякувати всім, кого я не згадав тут, але хто так чи інакше допоміг виконати моє завдання.}

_{Чи добре, чи погано – про це скаже читач.}

_{Москва, 30 квітня 1958 року.}

Частина перша
НЕМА НА СВІТІ СПОКОЮ

Розділ перший
СИГНАЛИ ІЗ ЗАХОДУ

В кімнаті нема нікого. Навскісна смуга світла падає збоку крізь дві рами високо піднятого над підлогою вікна.

Обстановка якась дивна. Кімната велика, а вільного місця майже нема. В кутку – просте залізне ліжко, накрите ковдрою так, що край її бездоганно паралельний підлозі. Поруч висока, майже до стелі, етажерка, забита книжками. Далі аж три столи: один – слюсарний, з лещатами та інструментами, залишеними в робочому безладді; на другому – хімія: пробірки, колби, реактиви; третій зайнятий короткохвильовою установкою. Вся стіна над цим столом вкрита «куесель-картками» майже з усіх країн земної кулі.

Весь простір під столами, підвіконня, полиці на стінах заповнені незрозумілими електроапаратами, акумуляторами та різним радіолюбительським господарством. Проводи тягнуться через кімнату, повзуть по стінах, вислизають надвір через маленькі дірочки у віконних рамах.

Є таємничі науки – френологія, графологія, хіромантія, котрі начебто допомагають за формою голови, рисами обличчя, лініями долоні, почерком пізнати характер людини, її нахили, зайняття. Але ніщо так не викриває людину, як її житло. Мовчазні предмети докладно розповідають про свого господаря, – треба тільки вміти їх розуміти. І знають вони більше, ніж іноді знає про себе сам господар.

Але тут, мабуть, і Шерлок Холмс зайшов би у безвихідь. Радіолюбитель-короткохвильовик – це безперечно, тому зрозуміло, навіщо тут слюсарний стіл. Але хімія? А ці «зелені насадження» в мікроскопічних вазончиках на підвіконні і проросле насіння на фільтрувальному папері? А мініатюрні кліточки, одна на одній, з якимись великими комахами? Нарешті, книжки.

Книжки збивали з пантелику найбільше. Колекція старовинних філософських трактатів, монографії про маркшейдерське мистецтво… і чай, томи Енгельса і Дарвіна, найновіші праці біологів і фізиків, Гоголь, Шекспір, – кому могла належати така строката бібліотека?

Рівно о третій годині на столі, який виконував і роль письмового, задеренькотів телефон. Тільки-но дзвінок замовк, у ящику, приєднаному до телефонного апарата, почулося ледь чутне гудіння: працював механізм, крутились якісь невидні коліщатка. Телефонна трубка раптом трохи піднялася на своїх рогульках, і в ящичку пролунав голос:

«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»

Три секунди мовчанки. Потім голос промовив:

«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій годині. Що йому переказати?»

Маленька пауза.

«Добре. Це все?»

Трубка, клацнувши, лягла на своє місце.

* * *

В холодному вестибюлі того самого будинку чекали три чоловіки з портфелями. Двоє похмуро палили цигарки, не наважуючись сісти на запилене підвіконня; третій – високий, одягнений за останньою модою, з фальшивими квадратними плечима, що стирчали з-під важкого хутряного коміра, – безперервно і метушливо бігав по вестибюлю.

– Бачте, – гаркав він різким баритоном, – у таких випадках найголовніше визначити, шахрай чи ні. Політичне завдання! І, між нами, тут справа не в науковому аналізі. Наука – справа марудна, часто спірна. Різні там школи, течії… А шахраїв розвелося серед цих винахідників, скажу я вам! І шахраї не прості: підковані вони у своїй галузі як слід. Даєш йому аналіз експертизи, а він репетує: «Ваші експерти – невігласи! Інших давайте, яких я назву!» От і починається тяганина на кілька років. Ні, нюх треба мати, нюх! Треба вміти відчути шахрая. От недавно випадок з цим… як його… ну от до вас в інститут приходив… «Прилад для вивчення сонячної радіації». Я його застукав чудово! Призначив демонстрацію о першій, приходжу о дванадцятій…

– То-то ви, товаришу Таранович, привели нас раніше, – догадався один із співрозмовників. – Це що ж, метод у вас такий?

– Метод, любий мій, і дуже цінний метод! Застати зненацька.

– Однак уже майже сім. Ходімте, може, він уже прийшов через той хід.

Взявши портфелі з підвіконня, відвідувачі спустились у підвал, пройшли темним коридором і зупинилися біля кімнати інженера. Таранович натиснув кнопку дзвінка, і знову на дверях спалахнула табличка: «Буду вдома о сьомій».

В коридорі було тепло, і вони вирішили чекати тут. Таранович відкрив рота, щоб продовжити свою розповідь, як раптом за зачиненими дверима почувся телефонний дзвінок і потім голос. Слів розібрати не можна було.

– Він! – торжествуюче прошепотів Таранович, прислухаючись. – Голос його. Бачите, що значить метод! Уже можна сказати, що шахрай…

В цю мить нагорі грюкнули важкі вхідні двері, пролунали швидкі кроки на сходах, і в коридорі з’явилася невисока постать. Чоловік підійшов до тих, що чекали, короткозоро вдивляючись в їхні обличчя. Це й був інженер Тунгусов.

– А, товариш Таранович! Чим. пояснити таку незвичайну точність, таку зворушливу увагу до винахідника? – іронічно запитав він, дістаючи з кишені ключ.

– Даруйте, точність насамперед, – відповів той, швидко оволодіваючи даром мови. – Ми домовилися о сьомій, і от, будь ласка… – Таранович вийняв годинника.

Тунгусов відімкнув двері, і всі зайшли.

– То давайте знайомитися. – Інженер сказав це просто і навіть немовби привітно, але зовсім інше відчули відвідувачі в його словах: «Ану, лишень, любі, покажіть ваші повноваження. Чи маєте ви право забирати у мене час?»

Таранович відрекомендував своїх мовчазних супутників.

– Начальник відділу зацікавився вашою пропозицією, товаришу Тунгусов, і просив мене залучити до справи представників з Наркомату зв’язку і Спілки винахідників. Ось товариші Казелін і Ованесян, інженери-слабострумники. Ну, я з головкому, як ви знаєте.

– Так. Міжвідомча комісія?..

Всім своїм виглядом Тунгусов різко відрізнявся від тих людей, що стояли перед ним. Він був простіший. З-під задертого вгору козирка старенької кепки на них дивилося широке, трохи вилицювате обличчя з невеликими зеленуватими очима. Потерте, мабуть ще студентське пальто, яке навряд чи можна було застебнути на всі гудзики, широкі плечі і груди… Нічого в його зовнішності не впадало в око, нічого не було примітного. На вулиці такі люди проходять, не привертаючи уваги, як невидимки. Зате мова його була особливою. Він говорив повільно, тихо і рівно, майже без інтонації, без міміки і жестів. Кожне слово вимовляв повністю, нічого в ньому не жужмлячи і не ковтаючи, його співрозмовникам звичайно здавалося, що він схильний заїкатися, і саме тому, борючись з цією вадою, так старанно добирає і вимовляє слова. І водночас кожна фраза Тунгусова була значуща, сповнена змісту.

Йому було близько тридцяти років. Рік тому, закінчивши вуз, Тунгусов став науковим співробітником Електротехнічного інституту, багато і наполегливо працював у високочастотній лабораторії.

Відвідувачі були старші, кожен з них уже завоював собі «становище», і від них залежала доля його винаходу.

Тунгусов скинув своє пальтечко і повісив на гвіздок біля дверей; гості поклали шуби і кашне на стілець: вішалки в кімнаті не було – інженер, очевидно, не дуже дбав про комфорт.

– Ну, сідайте. – Тунгусов показав на пружинний диван. – І даруйте: ще хвилинку доведеться вам зачекати.

Він підійшов до свого письмового столу, натиснув якусь кнопку, щось пересунув. З ящика біля телефону почулася скоромовка:

«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»

– Яка квартира? Мені потрібен Швейкоопремонт…

Цок!

«Квартира інженера Тунгусова. Хто говорить?»

– Миколо, це ти?!

Тунгусов нахилився раптом до апарата, напружено прислухаючись.

«З вами говорить автомат. Тунгусова нема дома: він буде о сьомій…»

– Автомат? Дивно, я пізнаю твій голос…

«…Що йому переказати?»

– Чудасія, дивина! Я прийду сьогодні після сьомої.

«Добре. Це все?»

– Непоганий у вас автомат, товаришу Тунгусов… Усе!

Цок!

Тунгусов повільно випростався. Хто це? Чому не назвав прізвища? Інститутські товариші та й усі знайомі давно знають про автомат, а цей навіть не повірив.

І почали було порушитися якісь далекі спогади – інтонація голосу збудила найскладніший потайний механізм думки, невловимі асоціації, як зубці годинникових шестерень, почали чіплятися одна за одну. Але тут думка обірвалась.

Доки діяв автомат, троє на дивані, як тетеруки на дереві, витягнувши шиї, мовчки стежили за маніпуляціями Тунгусова.

– Чудово! Оце справді зручна штука, – не витримав товстий Ованесян. – Це теж ваш витвір?

Казелін поставив кілька технічних запитань. Він, звичайно, одразу зрозумів принцип дії апарата; цікаві були деталі конструкції.

Таранович, збентежений провалом своєї «тактики», перебільшено захоплювався «дотепною машинкою».

Тунгусов мовчав.

– Це автоматичний секретар, – сказав він нарешті. – Звичайний магнітний звуковий запис. Такі іграшки у нас тепер можуть робити дванадцятирічні піонери на своїх технічних станціях. Так що ваше здивування мені незрозуміле. Цікаво інше. У вас у відділі винаходів уже років зо три лежать креслення і докладний опис простої і зручної конструкції цього «секретаря», але жоден абонент у Союзі навіть не знає про його існування… Та, мабуть, ви й самі цього не знаєте.

Таранович хотів було відповісти, але Тунгусов випередив його:

– Проте ми зібралися зараз не для цього. Перейдемо до справи. Отже, повторюю коротко те, про що я писав у своїй заяві до головкому. Я пропоную замінити сучасний дротовий телефон радіотелефоном на ультракоротких хвилях. Насамперед: чи потрібно це? Розберемося. Ось товариш Казелін, мабуть, добре знає телефонне господарство і скаже нам зараз, скільки воно коштує Радянській державі.

– Ну, це треба підрахувати, – пробурмотів той, запалюючи цигарку.

– Точні цифри нам зараз не потрібні. Приблизно: скільки металу, які суми? Це ж ваше господарство!

– У нас всі цифри є, товаришу Тунгусов, це ціла бібліотека! Не можна ж…

– Шкода, шкода, товаришу Казелін! Варто було б ознайомитися з цифрами, знати хоча б загальні масштаби.

Тунгусов починав лютувати.

– Ну, добре, тоді я сам скажу вам, що таке наша сучасна телефонна мережа…

У двері постукали.

Тунгусов кинувся до дверей, з досадою відчинив їх навстіж… Погляди присутніх привернула несподівана картина – портрет молодика на весь зріст, намальований сміливо, може, навіть неоковирно, різкими і яскравими мазками. Дуже вже білим здавалося його довгообразе, добре поголене обличчя з важким «вольовим» підборіддям, занадто чорними і широкими були брови, застиглі над зовсім уже неправдоподібно синіми очима, які хитрувато дивилися на Тунгусова.

Враження картини створювали важка рама дверей, яскраве світло з кімнати, згори, темний фон ззаду і, головне, абсолютна нерухомість чоловіка. Одягнений у військову шинелю, він мовчки стояв біля порога, виструнчившись, як на параді.

Секунду Тунгусов примружившись вдивлявся, підходячи до нього, потім пізнав, кинувся назустріч…

– Федько! Федько, чортяка!..

– Пізнав? Автомат паршивий… Вони міцно обнялися.

– Це ти дзвонив? Мені так і почулося, але я не повірив. Дуже вже ти безслідно зник. Адже, здається, п’ять років. Як не до ладу вийшло! Ну, роздягайся, сідай і чекай. Ми скоро закінчимо…

Тунгусов рішуче обернувся до «комісії». Чималих зусиль доклав він, щоб повернути розвіяні думки до перерваної розмови.

– Отже… телефонна мережа, – нагадав він. – Насамперед це цінні кольорові метали: мідь, свинець, олово. Щороку Москва закопує в землю кілька десятків тонн цих металів. Поки що закопано чотири з половиною тисячі тонн міді, дев’ять тисяч тонн свинцю. Частина цієї кількості уже зотліла, з’їдена корозією. Армія монтерів, мулярів і землекопів, що обслуговує це поховання металу, налічує десять тисяч чоловік. Вартість усього московського телефонного господарства обчислюється сотнями мільйонів карбованців. Якщо ми замінимо наш телефон ультракороткохвильовим, тоді не тільки припиниться це щорічне знищення металу, але держава одразу поверне весь метал, закопаний протягом останніх десятиліть. Це близько тринадцяти тисяч тонн міді й свинцю. Тільки в нашій столиці.

– Є про що подумати! – промовив Ованесян, збоку позираючи на Казеліна.

Таранович ретельно обчислював щось у записній книжці, бурмочучи: «Дозвольте, дозвольте…» І Тунгусов розумів, що нічого він не обчислює, а тільки вдає, що обчислює. Казелін, насторожено слухаючи, курив.

– Сучасний телефон – уже архаїзм. Телефонна мережа зростає з кожним днем. Ви уявляєте, яким громіздким стане незабаром наше підземне господарство, якщо кожний апарат ми будемо й надалі зв’язувати з районною станцією окремим проводом? Хіба це передова техніка? Зв’язок на ультракоротких хвилях – радіозв’язок – підносить техніку телефону на новий, вищий ступінь. Підземне господарство ліквідується. Ніяких «ліній», ніяких проводів і кабелів. Вивільняється ціла армія людей для продуктивної праці. Щоб обзавестись телефоном, треба тільки піти в магазин, купити готовий приймально-передавальний апарат і одержати в телефонному управлінні хвилю, яка й буде вашим абонентським номером. Але чи можливий такий перехід на радіотелефон? Отут і заковика. Сучасна радіотехніка, по-вашому, не бачить цієї можливості.

– Природно, – тихо пробурчав Казелін, і Тунгусов на секунду замовк. Усі відчули в цій паузі загрозу нової атаки.

– Природно… для вас, товаришу Казелін! А для мене, як і для будь-кого, хто справді цікавиться радіотехнікою і любить її, це протиприродно!

Під час розмови з «комісією» винахідник машинально крутив у руках якусь ебонітову детальку. Зараз він дуже стис її, і деталька хруснула. Тунгусов зрозумів цей тихий, запобіжний сигнал і вже спокійно вів далі:

– Питання про ультракороткохвильовий телефон мною розв’язане. От уже шість місяців мої заявки з докладними розрахунками, кресленнями і описами блукають по ваших лабораторіях і експертах! Я одержав вісім відгуків, у яких мене намагаються переконати в тому, що… – Тунгусов розгорнув пачку відгуків і прочитав: – «Радіотехніка не має в своєму розпорядженні задовільних для даного застосування методів стабілізації таких коротких хвиль… Спосіб стабілізації, який пропонує автор, неприйнятний з точки зору сучасної теорії…» Тут, до речі, стоїть ваш підпис, товаришу Казелін. Що ж це означає? Я пропоную новий, оригінальний спосіб стабілізації, я його перевірив, дав вам усі розрахунки, а ви мені відповідаєте – «неприйнятний з точки зору…» Ви мені даруйте, але всі ваші аргументи – бюрократична відписка.

Казелін схопився з місця.

– Товаришу Тунгусов, я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати нотації! Ви не маєте ніяких підстав кидати мені ці звинувачення: всяка нова технічна ідея, не перевірена практично, є спірною. А перевіряти практично всі безглузді пропозиції, які до нас надходять…

Тунгусов задоволено посміхнувся.

– Нарешті ви прийняли бій! «Безглузда пропозиція», кажете? Добре. Припинімо дебати. Тепер слухайте: ультракороткохвильовий телефон, придатний для умов будь-якого міста, всупереч вашій «сучасній теорії», вже існує і діє. Гострота настройки така, що дозволяє в діапазоні дециметрових хвиль розмістити в п’ять разів більше абонентів, ніж їх зараз налічується в Москві.

Тунгусов висунув на середину стола невелику установку.

– Ось один апарат. Ще два таких самих я встановив у своїх колег-короткохвильовиків. З будь-ким з них ви можете зв’язатися. Для цього треба тільки настроїти апарат ось по цьому диску. Бачите, тут вмикається передавач і йдуть сигнали виклику на хвилі, яка фіксується для мого кореспондента. На цій хвилі і ведеться розмова. Закінчивши, я кладу трубку, і диск повертається у вихідне положення, відновлюючи постійну настройку. Будь ласка, спробуйте. Ось їх хвилі… Це товариш Ниркін, він живе біля Застави Ілліча, близько п’яти кілометрів звідси, і товариш Суриков, у селищі Сокіл, дев’ять кілометрів. Обидва повинні бути вдома: я їх попередив.

– Оце цікаво! – підвівся Таранович. – Дозвольте мені…

Вони підійшли до апарата. Тунгусов увімкнув репродуктор, щоб розмову чули всі. Таранович установив диск і зняв трубку. Низький рокіт почувся з репродуктора.

– Перешкоди? – буркнув Казелін.

– Перешкод нема на цьому діапазоні. Це виклик. Як тільки прийде сигнал відповіді…

– Слухаю, – пролупало з репродуктора, і рокіт затих.

– Товариш Ниркін?

– Так, я. Хто говорить?

– Це від Тунгусова. Тут комісія знайомиться з установкою. Добре чути?

– Прекрасно. Дуже радий, що ви взялися за цю справу. Давно час!

Далі викликали Сурикова. Потім викликав Суриков і розмовляв з Казеліним.

Федір захоплено посміхався другові, уважно стежачи за подіями. Тунгусов узяв зі столу портфель і, непомітно поманивши Ованесяна, вийшов з ним у коридор. Через хвилину він повернувся сам. Почали розглядати деталі установки.

Раптом пролунав сигнал виклику. Тунгусов зняв трубку, і рупор одразу ж заговорив:

– Алло, дайте Тарановича… Це ви, Таранович? Говорить Ованесян. Я зараз у під’їзді, виходжу на вулицю!..

Почулося вищання, і грюкнули важкі парадні двері. В кімнату ввірвався через репродуктор гамір вулиці, уривки розмов перехожих, гудки автомобілів.

– Дозвольте, що це означає? – здивовано пробасив Таранович у мікрофон.

Репродуктор відповів:

– Нічого особливого не означає… Я пішов по цигарки. Зараз я в Нащокінському провулку. Виходжу на Кропоткінську. Вам не потрібно цигарок, Таранович? Можу прихопити…

– Ч-чорт забирай! – очі Тарановича розширилися від здивування, – Ви що ж, всю установку з собою несете?!

– Ніякої установки, все в портфелі. Заждіть… – Із рупора почувся шепіт: – Незручно, публіка на мене дивиться, як на божевільного: іде, сам з собою розмовляє… Дайте «Делі»… одну…

– Ованесян, візьміть і мені! – вигукнув Тарановим.

– Дайте дві, будь ласка.

– «Колхіду», мені «Колхіду»! Я цих не палю!

– Чого ви кричите? І так чую… Ні, це я не вам, громадяночко, дайте краще «Колхіду». Ніхто вас не морочить, це мене морочать…

У кімнаті всі реготали.

Пожвавлення посилилося, коли вернувся Ованесян і почав з справжнім мистецтвом коміка розповідати про свої пригоди на вулиці. Казелін розворушився і, мабуть, забув про шпильки, якими його доймав Тунгусов.

Федір, посміхаючись, мовчки вітав очевидну перемогу друга.

А Тунгусов раптом відчув, що його демонстрація зірвана, потоплена, в обивательському балагані. І він сам винен: не втримався від спокуси показати їм цей фокус із своїм портативним телефоном!… А вони і вхопилися…

– От що, – сказав він, намагаючись, не дуже, правда, успішно, бути коректним. – Зараз я повинен сісти за передавач, мене чекають в ефірі. Наша бесіда закінчується; Ви бачили установку в дії, сподіваюсь, пересвідчилися, що нічого безглуздого, нічого фантастичного в ній нема. Всі розрахунки і креслення вам передані. Далі все залежить від вас.

Гості одягалися. Таранович гримів, перебиваючи Ованесяна:

– Побачити на власні очі – це найголовніше. Тепер ваша справа на коні, що й казати. Сумнівів ніяких не може бути. Завтра ж я напишу доповідну записку начальникові головкому. Словом, можете не турбуватися, ми зробимо все, щоб реалізувати вашу пропозицію…

Випровадивши гостей, Тунгусов повернувся і злісно грюкнув дверима.

– Базіки чортові, бюрократи…

Широкі брови Федора зійшлися на переніссі.

– Чому? Що ти, Колю! Поглянь, як вони зацікавилися твоїм радіотелефоном.

– Ні, Федю, це не те. Зацікавилися, як обивателі, – фокусом, а не змістом, не ідеєю, заради якої повинні були прийти сюди. Висловлювали захоплення більше для того, щоб мене заспокоїти… Знаю я їх як облуплених. Чиновники. Техніки вони не люблять, а винахідників вважають мало не ворогами своїми… Тепер з їхньої ласки в наркоматі підуть веселі анекдоти про це моє «чудо». А справа поступово замре, от побачиш.

– Ну, знаєш. Це ти облиш. Коли б так було з усіма винаходами, ми б не рухалися вперед. А ми, поглянь, як крокуємо! Раз у раз, хоча б з газет, дізнаємося про нові винаходи.

– Вірно. Народ творить зараз, як ніколи. Але бувають випадки, – і зваж: я знаю про це не з чуток і не з своїх особистих справ, а за даними нашого Всесоюзного товариства винахідників – бувають випадки, що талановиті, розумні люди, новатори, справжні патріоти займаються тим, що роками безуспішно «проштовхують» свої чудові винаходи. – Тунгусов замовк, замислився.

– Але що ж це означає?

– Що це означає… – повільно повторив Тунгусов, і обличчя його враз проясніло. Він згадав, як часто вони з Федором і раніше, розмовляючи, помічали цей дивний збіг думок. Один подумає, а другий – тут же скаже те саме. Ось і тепер… Винахідницькі справи хвилювали Тунгусова давно, він активно допомагав просувати багато з них; як представник науково-дослідного інституту брав участь в експертизах, викривав авторів тенденційних відгуків. Це були окремі приватні справи, і тільки зараз, розповідаючи Федорові про становище, яке створилося, він вперше відчув потребу узагальнити ці факти, зрозуміти, чому вони стали можливими в молодій Радянській країні, якій, може, більше, ніж хліб, потрібен був зараз швидкий технічний зліт. І Федір запитав: