Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 33 страниц)

Розділ дванадцятий
СКАРБИ ВИСОКОЇ ЧАСТОТИ

Другого дня Микола зранку настроїв один з генераторів на «вузол умов». Пробірки пішли в термостат. Через день їх візьмуть у лабораторію на аналіз, і тоді… Отоді і станеться вибух!

Половину серії – звичайну порцію пробірок для одного генератора – він опромінив сам. Щоб не викликати підозри Ридана, треба було пропустити ще таку саму, бо другий генератор уже був вимкнений. Микола доручив цю роботу Ниркіну, а сам перейшов у свою електротехнічну лабораторію, де монтувався великий «консерватор». Поки пробірки з сюрпризом витримуватимуться в термостаті, він вирішив закінчити монтаж, щоб потім, після остаточної перевірки «вузла умов», відразу розпочати опромінення більших проб м’яса і цілих туш.

Чим краще йшла справа, тим з більшим захопленням працював Микола. Створюючи сушарню, він вперше став організовувати роботу інших, керувати людьми, і тепер йому здавалося, що немає меж тим справам, які можна здійснити в будь-який строк… Він не помічав, що хоч і багато людей допомагали йому, це не зменшувало його турбот; він і далі сам перевіряв усе, що робилося. Турботи все густішим павутинням обплітали його. Уникати їх він ще не вмів.

І не тільки «консерватор» поглинав його думки. Відчуваючи, що робота наближається до кінця, Тунгусов усе частіше згадував про свій «генератор чудес» – єдину ідею, яку він не втілив до кінця. Хай його розрахунки виявились помилковими, але хіба це означає, що можна облишити ідею, забути про неї! Ні, він шукав помилку. Тільки-но в думках про чергові справи з’являвся просвіток, шукання ці відновлювались. А в окремій кімнаті, що прилягала до електротехнічної лабораторії, на столі уже здіймався кістяк «ГЧ», вийнятий з ящика, і деякі деталі були укріплені на своїх місцях. Скоро можна буде остаточно відбудувати апарат, і тоді професор матиме нарешті те, що йому потрібно.

Ще одна неспокійна думка раз у раз зринала в голові Миколи. Минуло вже більше як півроку відтоді, коли він одержав шифроване повідомлення від німецького «ома». За цей час багато чого могло статися в Мюнхені. Що з апаратом Гросса? Микола уявляв собі життя німецького народу, і уява малювала йому найсумніші картини долі невідомого друга… Так, звичайно, це був друг. Тривале мовчання тільки підтверджувало це… Микола з притаманною йому пунктуальністю через кожні два дні о 21.10 за московським часом уважно прослуховував увесь «любительський ефір».

Ганна знала розклад радіороботи Миколи і щоразу, коли він після своїх мандрівок по ефіру виходив з кабінету в їдальню, спрямовувала на нього тривожний запитальний погляд. У відповідь він мовчки знизував плечима.

Цього разу вони були самі в їдальні.

– Що ж це значить, Миколо Арсеновичу? – тихо спитала Ганна. – Невже там… усе кінчено?

– Хтозна? В кращому разі мовчання може означати, що фашистські інженери ще не розгадали таємниці машини Гросса. І наш друг чекає. Повідомляти нічого. Можливо, він чує мене, але сам не виходить в ефір, щоб не пійматись.

– Хай би хоч так! – з надією промовила Ганна.

І ось одного разу серед надзвичайно пожвавленого стрекотіння любительських сигналів Микола раптом почув знайомий визивний заклик. «Він… він!» Схвильовано вслухався Микола, чекаючи кінця виклику.

Так, це був він.

– Нова антена зроблена точно за вашою схемою. Чекаємо продовження, – одразу передав Микола, відповівши на виклик.

– Гаразд. Приймайте.

Пішли цифри. Микола записував, весь насторожившись, боячись поворушитись, щоб не пропустити яку-не-будь крапку. Так минуло хвилин з десять.

Раптом десь зовсім поряд в ефірі виникли інші сигнали. Це були звичайні сигнали настройки, які нічого не означали: повторювалась одна буква «ж»: три крапки – тире, три крапки – тире і так далі. їх було чути десь «близько» від цифр німця, бо їхня хвиля на якусь частку метра відрізнялась од хвилі, на якій приймав Микола. Потім вони скрадаючись підскочили ближче, ще… ще…

Хтось настроював свій передавач на ту саму хвилю. Микола зрозумів. Напруживши слух, він встиг розібрати ще три-чотири цифри з безладної тарабарщини сплутаних крапок і тире.

Хижак ефіру, точно націлившись на свою жертву, збільшив потужність, і сигнали «ома» потонули в хрипкому ревінні.

Микола швидко схопився і шарпнув двері. Ганна і Наталя здригнулися, обернулись до нього.

– Швидше сюди! – і Микола кинувся було назад, до передавача, як зненацька з-за дверей з’явився Віклінг.

– Що трапилося? – стурбовано спитав він. Микола сторопів. Чорти б його вхопили, через навушники він не почув, що прийшов Віклінг.

– Нічого особливого… Ганно Костянтинівно, ідіть сюди на хвилинку.

Вона увійшла, і Микола досить недвозначно зачинив за нею двері. Вони перезирнулись, мовчки оцінивши незручність становища, Микола махнув рукою, мовляв, обійдеться, і знову надів навушники. Ревіння ще тривало.

Одного погляду на ряди щойно записаних цифр у приймальному журналі було досить, щоб Ганна зрозуміла все.

Слухаючи далі, Микола вийняв аркуш з шифром.

– Треба швидко розшифрувати, – пошепки сказав він. – Зв’язок перерваний, але ще може відновитись.

– А може, краще зробити це потім? – Ганна кивнула в бік їдальні.

Раптом ревіння припинилось. Океан ефіру спокійно і невгамовно шумів своїм рівним прибоєм. Микола чекав.

Ефір був спокійний.

– Авжеж, краще відкладемо, – відповів, нарешті, Микола, не знімаючи навушників. – Ідіть туди і виплутуйтесь. Але пам’ятайте…. – він приклав палець до рота.

Ганна вийшла.

– Ну, вирішено, починаю займатися радіо, – сказала вона Віклінгові. – Справді, це захоплююча річ. Тепер я розумію, чого Микола Арсенович просиджує цілі ночі за передавачем. Знаєте, Альфред, зараз я чула голос якогось любителя з Ньюфаундленду! З того боку земної кулі! Справжній голос, не якісь там крапки-тире. Чудово!

Віклінг удав, що повірив Ганні, і в той же час дав зрозуміти, що насправді він тільки допомагає їй вийти з незручного становища. Незабаром він пішов, лишивши на душі в Ганни гнітюче почуття, що вона незаслужено його образила.

Дівчина поспішила до Миколи. Текст радіограми вже був розшифрований. Ганна швидко переклала його:

– Маю цілком певні відомості підготовки воєнного нападу. Повідомте ЦК партії. Група військових інженерів, яка працювала над машиною Гросса, знищена, машина теж. Гросс і його помічник Мюленберг загинули. Захоплені документи, очевидно, збереглися. Можливе відновлення. Передаю опис принципу повітряного кабеля, спеціально складений загиблим співавтором Гросса. Іонізація досягається шляхом поляризації повітря одночасною дією двох суміжно спрямованих променевих полів сантиметрового діапазону з відношенням частот…»

Друзі мовчали. Загроза, яка звучала в першому повідомленні німецького друга, тепер підступила ближче, стала виразнішою і страшнішою. Ще більше збентежилися дівчата, коли Микола пояснив, чого текст обірвано.

– Виходить, за вашими розмовами в ефірі стежать!

– Так, – відповів Микола, – тепер це ясно. Побоювання Феді підтверджуються. Можливо, стежать за нами тут… Треба знищити все зайве… а то ще викрадуть, чого доброго…

Він зібрав усі аркуші, на яких була розшифровка радіограм, зусиллям волі примусив себе вирвати із свого «вахтового журналу» дві сторінки з записами прийому… Ці дві сторінки і аркуш з шифром він сховав під важку раму письмового стола. Щойно прийнятий розшифрований текст поклав у кишеню піджака. Все інше зім’яв, відніс на кухню і там спалив.

Повернувшись, він рішуче підняв телефонну трубку.

– Чи зручно? – здивувалася Ганна. – Уже дванадцята година.

– Я в наркомат… Коли він іще там, то можна… За кілька хвилин Микола вийшов «погуляти». Від Ридана, який сидів у себе в кабінеті, доводилось поки що приховувати німецькі справи, і це гнітило Миколу… «Нічого, – подумав він, – тепер уже скоро все скажемо…»

* * *

Настав останній день з трьох днів, які Микола виторгував у Ридана «для нормальної роботи», як він казав.

О десятій годині ранку, коли в усьому особняку Ридана вже почався добре налагоджений робочий день, сталося щось незвичайне. Ганна й Наталя покинули книжки, спустились униз на волейбольний майданчик біля будинку і почали розставляти на ньому дужки крокета. За хвилину до них вийшли Матуся і Віклінг. Микола погасив лампи своїх генераторів і з’явився з чорного ходу, від «звірниця». З вулиці прийшов Федір Решетков і, поклавши якийсь пакунок на лаву біля майданчика, приєднався до компанії.

Було дванадцять хвилин на одинадцяту, коли в лабораторію Ридана подзвонив лаборант-бригадир, який керував аналізом проб м’яса. Він просив професора зайти в «аналізаторську» лабораторію, щоб з’ясувати якісь непорозуміння. Професор заквапився туди.

– В чому справа? – спитав він, увійшовши.

– Якась нісенітниця, Костянтине Олександровичу. Схоже на те, що пробірки йдуть просто з генераторів, а не з термостата.

– Чого ви так думаєте?

– А тому, що м’ясо зовсім свіже. Ось дивіться, – він показав книгу записів. – Учора остання партія дала в середньому шістдесят дев’ять і одну десяту процента розпаду – майже норму, а сьогодні наступна дає нуль.

Ридан схопив книгу і вп’явся в неї очима.

– Скільки проб ви вже перевірили?

– Шістдесят дві.

– І всі дають нуль?

– Всі до одної!

– Та-ак, дивно… Сумнівно! Ви говорили з Тунгусовим?

– Ще ні. Вирішив спочатку вам сказати.

– Он що. Ходімо до нього з’ясовувати.

Відчинивши двері в генераторну, Ридан здивовано зупинився на порозі. У кімнаті нікого не було, конвейєри працювали вхолосту, лампи генераторів були темні.

– Так і є… щось негаразд.

Вирішивши, що з Тунгусовим щось трапилося, він вискочив у коридор і величезними стрімкими кроками помчав до квартири інженера, але раптом зупинився так несподівано, що бригадир лаборантів, поспішаючи слідом за ним, мало не збив його з ніг.

У відчинене вікно знизу, із саду, долинали голоси, серед яких Ридан виразно почув фразу, сказану Тунгусовим:

– Ні, Ганно Костянтинівно, на жаль, я в мишоловці.

Професор висунувся з вікна. Кілька секунд він мовчки дивився на гравців у крокет, ніби силкуючись зрозуміти, що діється.

– Е, друзі мої, що з вами трапилось? – крикнув він нарешті.

Дивно: ніхто не почув його. Він крикнув ще щось, але серед гравців раптом зчинилась така жвава суперечка з приводу якогось неправильного удару, що професор, махнувши рукою, відступив од вікна і, буркочучи: «Казна-що таке!», понісся сходами вниз. Уже біля самого майданчика його, нарешті, побачили:

– Товариші! Що це ви? Миколо Арсеновичу… О, і Федір Іванович тут! Здрастуйте!

Тунгусов спокійно націлився, вдарив кулю і відповів:

– Та от бачите… Вирішив зайнятися спортом.

І він діловито попрямував за кулею, яка вдало прокотилася через дужку. Усі, здавалося, були цілком захоплені цією кулею і навіть не дивилися на професора. Ридан здивувався.

– Але дозвольте, Миколо Арсеновичу, у вас там з конвейєром щось не все гаразд. На аналіз ідуть пробірки з свіжим м’ясом… Генератори не працюють…

– Ну що ж, – Микола знову вдарив молотком, – так і повинно бути, Костянтине Олександровичу. А генератори я вимкнув.

– Як це «повинно бути»? Чому вимкнули? Нічого не розумію! – Ридан скипів, нарешті, по-справжньому.

Микола підійшов до професора. Всі оточили їх.

– А який у нас сьогодні процент розпаду? – невинно спитав Микола, звертаючись до бригадира.

– Жодного! – не тямлячи себе, крикнув Ридан. – Нуль!

– Ну от бачите, як добре! Пробірки пролежали в термостаті сорок вісім годин, як і треба. В аналізі нуль розпаду. Тому я й вимкнув генератори.

Ридан здивовано оглянув задирливо усміхнені обличчя.

– Ви хочете сказати…

– Я хочу сказати, що шукання наші закінчені, Костянтине Олександровичу. Завдання розв’язане. – Він подав руку Риданові, широко усміхаючись.

– Ура-а-а! – розляглося навколо них, і вікна інституту заповнилися постатями співробітників, які здивовано спостерігали зовсім незрозумілу сцену. Ридан душив в обіймах інженера, навколо них п’ять чоловік, вимахуючи крокетними молотками, щосили кричали «ура», а поруч з величезною книгою в руках стояв бригадир лаборантів.

Нарешті Ганна запросила всіх нагору. Дорогою Микола коротко розповів Риданові, як йому пощастило знайти складні формули кривих і графічно визначити нульову комбінацію умов, за яких опромінювалися сьогоднішні пробірки.

Професор був захоплений.

– Тепер лишається з’ясувати, скільки часу діятиме опромінення, чи надовго збережеться м’ясо. Адже для вас це важливо, правда ж?

– Звичайно, – відповів Микола. – Два місяці – ось умова, яку я обіцяв наркомові виконати. Але спершу треба досягти таких самих наслідків з великими об’єктами, з цілими тушами. «Консерватор» майже готовий, налагодити його можна днів за два.

– Виходить, аналізи поки що припинимо?

– Авжеж, звичайно.

Вони пішли у велику «аналізаторську» лабораторію. Ридан оголосив лаборантам, що перший етап роботи успішно закінчено і що вони можуть чотири дні відпочивати, після чого аналізи продовжуватимуться…

В їдальні лунали веселі голоси. Готувався урочистий сніданок. Матуся з Віклінгом розсували стіл, дівчата готували посуд. Федір із свого таємничого пакунка виймав важкі пляшки шампанського. Тьотя Паша на кухні орудувала блискучою апаратурою.

* * *

Успіх Миколи підбадьорив усіх мешканців риданівського особняка. Професор готувався до нової серії дослідів, складав план робіт, намічав препарати, готував зразки таблиць для записів. Якщо для Миколи його перемога могла вважатися тільки першим, хоч і вирішальним кроком усієї роботи, то Ридан був уже цілком задоволений: для його мети досить було, щоб тканина зберігалася сорок вісім годин.

– Вийде у вас чи не вийде триваліший строк, – говорив він, – моє завдання вже розв’язане. Мої «консерви» поки що не потребують надто тривалого збереження.

Микола в душі здригався від таких натяків, щоразу згадуючи відвідини страшної риданівської лабораторії.

– Які саме тканини і органи вам потрібно буде зберігати живими?

– Усі! Різні! Всякі! Будь-які! Ох, Миколо Арсеновичу, яке чудове досягнення! І так несподівано! Хіба я міг мріяти про таку можливість? А тепер… Ваші консерви – дурниця, дитяча забавка порівняно з тим, що я зроблю. От побачите! А якщо ви розв’яжете, нарешті, проблему генератора мозкового проміння, тоді… – Тут Риданові забракло слів, щоб висловити ті чудові перспективи, які відкривались у зв’язку з цим перед наукою.

«Сказати чи не сказати?» – подумав Микола, згадавши таємницю, яку він з Ганною досі старанно приховував від Ридана. Зрештою, немає підстав далі приховувати: робота над «консерватором» закінчиться днями, і тоді ніщо не зможе перешкодити Миколі взятися за відбудову «ГЧ». А до цього треба б поговорити з професором, з’ясувати докладніше його сподівання.

Він порадився з Ганною.

– Можна, – вирішили вони.

Увечері Микола прийшов до Ридана в кабінет. Той сидів у своєму кріслі біля стола і щось писав.

– Ну, здається, я закінчив підготовку, – жваво зустрів він інженера. – Завтра починаю сам опромінювати. Ранком попрошу вас тільки проекзаменувати мене з технікою опромінення. Програма в мене досить складна й широка, але страшенно цікава! Ви уявіть тільки, що сталося: ми перемогли розпад білка, головну основу смерті всього живого! Відкриваються перспективи, які я просто не спроможний збагнути. Розгубився, місця собі не знайду… Дідько його знає, що ви зі мною зробили… Як вам здається, скільки мені років зараз? Двадцять щонайбільше. Мріяти почав. Вриваються всякі ідеї, обдають, наче холодними бризками, захоплюють, тягнуть у майбутнє… А мені треба зрозуміти сучасне… Хіба те, що в нас зараз виходить з м’ясом, це щось небувале? Нічого подібного. А мощі? Вони зрозумілі на півдні, в жаркому кліматі. Зрозумілі північні мамонти у мерзлоті… А це ж буває і в помірному кліматі! Ніхто до пуття не розібрався, що це за штука. А Рубінштейн! Пригадуєте?

– Який Рубінштейн? – Микола зовсім сторопів під натиском «двадцятирічного» професора.

– Ну як же! Микола Рубінштейн, брат славетного Антона, теж музикант, засновник Московської консерваторії… Він помер у 1881 році в Москві. А ось кілька років тому відкрили його склеп і труну – через 53 роки після смерті! – і виявилось: лежить свіженький, начебто тільки що помер. Ніякого бальзамування не було. Збереглося все – одяг, навіть троянди на грудях… А знаєте, в чім справа! Свинцева запаяна труна! Це робота свинцю, Миколо Арсеновичу, я впевнений. Я знаю кілька таких випадків, пов’язаних із свинцем… Ну? Хіба це не захоплююче? Потрібен простий експеримент для початку серйозного дослідження: взяти свинцевий футляр, покласти туди мишу або пацюка, тільки що вбиту або навіть живу, запаяти і через місяць відкрити… Потім ще мед… Тіло Олександра Македонського зберегли від розкладання в меду…

Він раптом зніяковіло засміявся, дивлячись на Миколу, який стояв нерухомо, немов він насилу вбирав цей нестримний потік слів. Микола не вмів слухати інакше: він намагався схопити зміст. А Ридан відчув ніяковість захопленої чимось людини, – навіщо це грайливе розкриття своєї невпорядкованої розумової сировини…

– Бачите, яка катавасія в голові…

– Я це добре розумію, – відповів Микола, – бо у мене те саме…

– Знаю… у нас багато спільного – в найголовнішому – в творчій основі наших натур… Це велика сила… – Ридан рішуче утримався від спокуси продовжити ніжні слова. – Отже, Миколо Арсеновичу, зараз я з’ясовуватиму два питання: чи всі тканини і соки організму однаково реагують на консервуюче опромінення. Виходить, доведеться випробувати багато зразків. І друге питання, що вирішує для мене долю методу: чи не викликає опромінення якихось функціональних порушень в органах. Бо якщо орган внаслідок опромінення втратить здатність нормально працювати, то його й зберігати не варто…

– Надовго розрахована у вас ця програма?

– За тиждень усе опромінимо. Потім досліджуватиму.

– А я за цей час сподіваюсь закінчити з «консерватором».

– Так… – професор помовчав трохи. – А потім? Микола відчув, як напружено чекав Ридан відповіді.

– Потім візьмусь за «ГЧ», – просто сказав він.

– Як… знову нова робота?! Що за «гече»?

– Ні, це стара робота. Це те саме, чого ви чекаєте, Костянтине Олександровичу… «ГЧ» – «генератор чудес». Ми з Федором жартома так назвали той самий генератор, про який я розповідав вам на початку нашого знайомства… Пам’ятаєте? Тепер я хочу його відбудувати. Правда, те, чого я чекав від нього, не здійснилось. Але деякі чудеса, про які я дізнався пізніше, сталися, і про них я хочу вам розповісти. Ви пам’ятаєте, чим закінчився ваш торішній виступ у Будинку вчених? І от я встановив, що ви тоді втратили свідомість саме в той момент…

Ридан схопився за бильця крісла, наче збираючись схопитися. На обличчі його відбився величезний подив.

– Я втратив свідомість? – перебив він Миколу. – Нічого подібного. Я не втрачав свідомості. Чудово пам’ятаю, як…

– Заждіть, Костянтине Олександровичу. Зараз ми встановимо точно цю обставину.

Микола підійшов до столу, взяв клаптик паперу і написав на ньому:

LMRWWAT

– Вам знайомі ці букви? – спитав він.

Ридан глянув уважно, потім відкинувся на спинку крісла, дивлячись кудись на темну стелю.

– Пригадую… Так, так, Ганна якось надокучала мені за чаєм з оцим… ребусом, чи що…

– І більше ні про що не кажуть вам ці літери?

– Ні про що.

– Так от слухайте. Ви написали їх на дошці тоді в Будинку вчених. Це бачили всі. А Муттер навіть переписав їх собі в записну книжку. Цього ви не пам’ятаєте. Виходить, ви були в непритомному етапі.

– Чортовиння якесь! – Ридан заходив по килиму біля стола, круто повертаючись. – Дуже дивно. Я чудово пам’ятаю свій стан тоді. Спочатку…

– Зачекайте хвилинку, – перебив знову Микола. – Дозвольте мені розповісти про це. Спочатку ви відчули слабість… Майте на увазі, мене не було тоді в залі, я сидів у себе вдома. Потім вас швидко почав брати сумнів щодо правильності тієї основної ідеї, яку ви збиралися викладати. Швидко прогресуючи, сумнів досяг ступеня впевненості в помилці, майже розпачу…

– Миколо Арсеновичу, це містифікація! – викрикнув Ридан. – Що це означає?

– Те, що я сам у той же момент пережив усе це. Я випробовував тоді свій «генератор чудес». Ви знаєте, моя квартира була недалеко від Будинку вчених. Промінь генератора, спрямований у вікно, випадково потрапив у цей будинок – я потім перевірив це – і, очевидно, зачепив вас.

Ридан застиг, спершись обома руками на стіл. Уся його постать відбивала напружене зацікавлення тим, що розповідав Микола.

– Гаразд… Який же висновок?

– Очевидно, проміння мого генератора, діючи на людину, викликає у ній цей стан розпачу. Ви потрапили прямо під промінь, я зазнав дії поля, перебуваючи біля самого генератора. І ми обоє відчули те саме. Вплив мого «ГЧ» на мозок мені вдається безсумнівним.

Микола чекав, що Ридан висловить нарешті своє бурхливе захоплення, дізнавшись, що його мрія, власне кажучи, вже здійснена.

Нічого подібного не сталося.

Ридан ніби завмер у своїй позі, дивився на Миколу ї, здавалось, не бачив його. Нарешті він випростався.

– Стривайте… Я пам’ятаю, розповідаючи про цей генератор, ви сказали, що нічого не добилися, «вийшло не те, що потрібно». Що ж, власне, показало це випробування? Справді було виявлено помилку?

– Так, на жаль.

– І ви саме тоді впевнились у цьому?

– Так.

– Он воно що. Виходить, відчуття прикрості або навіть розпачу, яке ви пережили тоді, було цілком природним і без проміння генератора, так?

– Можливо, – згодився Микола.

– Запам’ятайте: я тоді відчув цей розпач без усяких на те підстав. У мене жодної помилки не було! Це – перша обставина, яка робить ваш висновок недосить переконливим. Тепер далі: букви… Адже ви знаєте, що вони означають?

– Знаю.

– І тоді знали.

– Тоді я знав тільки про їх існування, а значення їх не знав.

– І що ж… Ви багато думали про них?

– Авжеж, і навіть дуже багато. Мені треба було за всяку ціну розгадати їх значення, бо в них був ключ до розшифрування одного секретного повідомлення, яке я тоді одержав по радіо.

– Чудово! – в голосі професора вже бриніли нотки тріумфу. – Тепер ви розумієте, в чому річ? Як же ви не звернули уваги на цю другу і найважливішу обставину? Вам були відомі ці букви, може, ви навіть думали про них у той момент.

– Здається, так і було, Костянтине Олександровичу…

– Ну от! А я про них не знав і не міг знати. І раптом я в непритомному стані почав писати їх на дошці… Розумієте? Це ж очевидна картина… гіпнозу! – випалив професор. – Це те саме, чого я добивався від фізики вже рік. І виявляється уже рік, як проблема проміння мозку вирішена практично! Миколо Арсеновичу! Тьху, чорт, це просто щастя якесь!

– Виходить, все-таки я мав рацію, зробивши висновок, що проміння мого «ГЧ» діє на мозок.

– Е-е! «На мозок»… – перекривив Ридан. – Ви зовсім не мали рації. Ви вирішили, що це проміння, діючи на мозок, викликає почуття розпачу. Пробачте: дурниця! Проміння сонця викликає відчуття світла, виходить, теж діє на мозок. Усе діє на мозок. Коли б справа стояла так, як ви вважаєте, то ваш генератор і шага не був би вартий. Нікому не потрібне ваше відчуття розпачу! Ні, тут було щось набагато важливіше. Думка про помилку, сумнів, відчуття розпачу, нарешті, ці букви – все це було у вас, у вашому мозку. І промінь генератора передав це мені, оволодівши моїм мозком. Тільки одного я не розумію: як саме випромінювання вашого мозку змішалося з хвилями променя генератора. Але тут уже я нічим не можу допомогти. Ви самі повинні мені пояснити, як це може бути.

Микола був схвильований блискучим аналізом Ридана. Незвичайні, майже фантастичні і разом з тим незаперечно реальні висновки його насилу вкладались у свідомості. Тепер Микола згадав усе, пригадав свої рухи, викликані втомою, коли він прихилився головою до балона лампи «ГЧ». Якщо від його мозку справді йшло в ту хвилину якесь випромінювання, то воно могло легко потрапити на систему, яка модулювала несучу хвилю. А тоді і промінь «ГЧ» міг опинишся під владою мозку Миколи. Так воно, очевидно, й було. Він пояснив це Риданові.

– От бачите, – вигукнув той захоплено, – все ясно! Тепер я можу сказати точніше: хвилі вашого «ГЧ» відносяться до діапазону порядку двох-трьох тисяч ангстрем^[7]_{7
  Ангстрем – одна десятимільярдна частина метра.}


[Закрыть]. Саме тут і панує мітогенетичне, некробіотичне і всіляке інше біопроміння. Ваш «генератор чудес» – саме те, що мені потрібно, щоб здобути владу над живим організмом! Ох, Миколо Арсеновичу, яке ж це надзвичайне щастя!

– Заждіть, Костянтине Олександровичу! Ви кажете, мітогенетичне проміння… Це те, що викликає посилене ділення клітин. Однак саме тоді, випробовуючи «ГЧ», я подіяв променем на дріжджові культури і ніякісінького ефекту не здобув.

– Миколо-о Арсеновичу, – з докором протяг професор. – Знову ви робите ту саму помилку…

Але Микола вже й сам це зрозумів.

– Вибачте, каюсь, усе ясно… Точність настройки… І дякую вам, Костянтине Олександровичу! Цілком можливо, що й моя помилка з «ГЧ» полягає саме в цьому – в недооцінці точності настройки!..

Внаслідок цієї розмови вони намітили таку програму: Віклінгу, як вправному верньєрникові, доручається спішно виготовити нові найтонші органи настройки для «ГЧ». Микола, закінчивши «консерватор», складе, нарешті, свій заповітний апарат, не відриваючись ні для чого іншого.

Ридан поставив ще запитання: чи не можна зробити так, щоб «ГЧ» міг бути не тільки генератором, але й приймачем біопроміння? Це було б дуже важливо в дальшій роботі з апаратом.

Микола викурив цигарку, пройшовся туди й сюди по кабінету і сказав:

– Можна.

* * *

«Консерватор» не був схожий на жодну з існуючих машин. Новий апарат випускав із себе променисту енергію. Потік її падав з укріпленого на висоті двох метрів параболічного рефлектора вниз, на невеликий конвейєр, по якому мали рухатися з певною швидкістю великі «об’єкти опромінення».

Безпосередньо до конвейєра був приєднаний генератор, який своїм зовнішнім виглядом скидався на триповерховий буфет. Весь простір, зайнятий рефлектором і потоком енергії, був оточений кліткою з густої мідної сітки. Вона ізолювала енергію від зовнішнього світу і захищала людей від її впливу. Підлогу в цьому місці покривали заземлені свинцеві листи.

До моменту пуску «консерватора», для якого довелося звільнити одне з лабораторних приміщень, Матуся підготував ще одну велику кімнату, де опромінені туші мали пролежати в ящиках два місяці – іспитовий строк. Організацію цієї «теплиці» Матуся повністю взяв на себе, він зробив там посилене опалення, зволожники повітря, стелажі, самозаписуючі термометри, психрометри^[8]_{8
  Прилади для вимірювання вологості повітря.}


[Закрыть]…

Перед пуском Микола не лягав спати. Цілу ніч він провозився з машиною разом з Ниркіним і Суриковим, захопленими роботою не менше, ніж він сам. Знаючи, що завтра машина повинна бути пущена в хід, ці завзяті ентузіасти відмовились припинити роботу, поки все не буде остаточно налагоджено.

Микола добивався абсолютної точності. Після останньої розмови з професором він став ще обережнішим. Правда, тут, у «консерваторі», лише ультракороткі хвилі. Це не мікрохвилі, не біопроміння. Але хто його знає, чи не вирішують справу й тут які-небудь тисячні частки хвилі?..

На ранок усе було готове.

Матуся в цей день, тільки-но почало світати, подався на бойню. До початку роботи в інституті він повернувся звідти на чолі колони з двох машин-холодильників. Робітники почали вивантажувати і вносити прямо в приміщення «консерватора» довгасті ящики з тушами свиней, овець, баранів. Були тут і окремі частини великих туш, і різні види м’ясних напівфабрикатів.

Приїхав Федір, попереджений Миколою напередодні.

Вибравши слушний момент, Ридан відкликав інженера вбік.

– Слухайте, Миколо Арсеновичу, а чи не повідомити наркома?

– Ні, – рішуче відповів той. – Я вже думав про це. Краще почекати, коли все буде остаточно перевірено.

Почалось опромінення.

Найбільший ящик поставили на площадку на край конвейєра. Микола став позаду, коло бічної стінки генератора, де були зосереджені контрольні прилади, всі органи управління, і запустив одночасно і генератор, і мотор конвейєра.

Минуло кілька секунд, перш ніж стрілки приладів, враз метнувшись догори, заспокоїлись і застигли на своїх місцях. Усе було правильно. Швидкість руху конвейєра визначала експозицію опромінення.

– Давай, – сказав Микола, і Ниркін зсунув ящик з площадки на рухому стручку.

За секунду ящик уже зайшов в отвір клітки, його пройняв потік променистої енергії. Не зупиняючись, ящик вислизнув на другу площадку у кінці конвейєра. Ящик зняли й повезли на візку.

– І все?! – здивувався Федір.

– Все, – стомлено відповів Микола, – тепер можна продовжувати в такий же спосіб.

Один за одним пройшли через таємничий, невидимий потік усі сімдесят ящиків, привезених з бойні. їх відправили в «теплицю» і розмістили на стелажах. Але це не був кінець. Тільки-но забрали останню партію ящиків, як Матуся, наче досвідчений режисер, вивів на сцену нову серію їх. Ці ящики заготовив Ридан. Вони були старанно пронумеровані, різні за розмірами. У деяких з них щось шкрябалося, сопіло, стукотіло.

– Ну, Миколо Арсеновичу, – сказав Ридан, – тепер попрошу вас трохи змінити настройку. Дайте мінімальну потужність випромінювання, яка допустима при умові, що хвиля й експозиція лишаються такими, як і були.

Микола знову став біля пульта. Кілька ящиків були опромінені один за одним. Потім Ридан попросив збільшити трохи потужність і знову пропустив кілька ящиків. Так повторювалось кілька разів.

Нарешті все було закінчено. Клацнув рубильник. Лампи генератора погасли, рух припинився.

Микола поволі виходив з-за конвейєра.

Раптом він похитнувся й зупинився, прихилившись плечем до стіни. Федір швидко підійшов до нього.

– Що, втомився, Колю? – стривожено спитав він, обіймаючи його.

Відповіді не було. Ноги Миколи зненацька підломились, і він повалився на підлогу.

* * *

У складному внутрішньому світі людини є явища прості, зрозумілі, як голод, страх, любов, перше відчуття старості або підкоряюча велич природи, краси… Справжній зміст, їх суть пізнається тільки на власному досвіді. Інакше їх не можна збагнути, і тут безсилі будь-які засоби пізнання, пояснення, зображення. Навіть найталановитіший художник може розкрити ці відчуття лише тому, хто вже пережив усе сам. Коли ж людина вперше пізнає в житті такі явища, їх суть набуває для неї несподівано глибокого і великого значення, вона змінює уявлення, стає джерелом сили й мудрості.

Такою була для Тунгусова його хвороба.

Ридан поклав його в ліжко, і Тунгусов слухняно й спокійно виконував усі накази професора. З того часу, як він розплющив очі після непритомності, все здавалося йому зовсім інакшим. Тіло охопила кволість, і лежати було приємно. У голові настав спокій, – це теж було приємно; думки пливли повільно, без напруження, додержуючись черговості, не набігаючи, як раніше, одна на одну. Микола лежав і дивувався новим відчуттям. Кінець кінцем, було безглуздо так знущатися над власним мозком. Він же чудово бачив, що настає якась межа напруженню розумової енергії: про це свідчило безсоння, про це говорила йому шалена чехарда думок. Хіба він не знав, що це за симптоми?