Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

Розділ сьомий
ЗНОВУ СІМ БУКВ

Ганна одразу заснула міцним сном. Розмова з батьком втомила її: занадто нові були ці ідеї і досліди, занадто різко порушували вони її звичайні, здавалось, непохитні уявлення.

Важко було збагнути смисл того, про що вона дізналася.

Прокинулася Ганна на світанку і відразу згадала вчорашніх собак. Немічний дворічний «дід» Мурзак і Сільва, яка молоділа волею Ридана, стояли перед її очима і вимагали відповіді: що це означає? Старість – хвороба! Хвороба, яку можна прищепити! Хвороба виліковна! Виходить, старості не буде? А смерть?..

Ліжко біля протилежної стіни було порожнє: ці дні після екзаменів Наталя проводила у своєму рідному селі в Мещерському краї. Час би вже повернутися. Ех, якби вона була тут! Ганна звикла ділитися з нею своїми враженнями, думками; розповівши їй про вчорашніх собак, вона, може б, і сама краще зрозуміла все.

Знову й знову Ганна повторювала хід міркувань Ридана і щоразу приходила до висновку, який здавався їй безглуздим. Старості не буде… Але ж старість – результат розвитку, останній цикл розвитку, який неминуче приводить до кінця – до смерті. Якщо не буде старості, не повинно бути й смерті. Нісенітниця якась. Але батько казав, що старість – хвороба, і він не міг помилитися, він довів це експериментально.

В цьому була радість. Ганна відчувала, що Ридан робить якийсь новий крок до людського щастя, і те, про що вона довідалася вчора, було потрібне, очевидно, щоб пояснити головне, не сказане, мабуть, ще нікому. Розмова не закінчена. Сьогодні Ганна з’ясує все незрозуміле, про все дізнається! Щоб допомогти батькові впоратися з цією доповіддю перед фізиками, їй треба як слід зрозуміти суть його дивовижних ідей.

Весь день Ганна займалася громадськими справами – спершу в консерваторії, потім на підшефному підприємстві, яке виготовляло музичні інструменти. Там ішло своє життя, були свої події і турботи, що цілком поглинули увагу дівчини.

Недавно створене підприємство працювало погано, його продукція викликала законне обурення музикантів, і консерваторські комсомольці вирішили з’ясувати, чи не можуть вони допомогти фабриці. Ганні Ридан судилося стати тут своєрідною розвідницею, щоб потім доповісти в комсомольському штабі консерваторії що до чого.

Із захопленням і чисто риданівською скрупульозністю Ганна оволодівала таємницями народження смичкових і щипкових інструментів, вивчала «рекламації» магазинів та музикальних колективів, знайомилася з новими людьми – спеціалістами, з новою термінологією, – словом, входила у зовсім новий для неї світ. І він виявився не менш складним і значним, ніж ті світи музичного мистецтва і риданівської науки, які вона вже знала.

З кожним днем, проведеним на фабриці, Ганна все більше зближалася з її колективом. Вона використовувала всяку можливість допомогти і в культурній роботі, і у виробничих, і в адміністративних справах і вже відчувала, що стає тут потрібною. Проте основна її місія лишалася поки що не виконаною: форм громадської допомоги, яка б витягнула фабрику з виробничого прориву, вона не знаходила.

А втім, сьогодні виникла надія, що справа налагодиться. На фабриці з’явився новий інженер, який взявся збільшити продуктивність найслабкішої дільниці – заготовчого цеху. Ганна побачила його в коридорі, коли він ішов до директора – молодий, високий, у військовій шинелі. Він уважно подивився на неї, і Ганна чомусь одразу подумала, що він врятує становище…

Після вечері, за якою Ганна, як заведено, розповіла всі свої новини, вчорашня розмова відновилася.

– То як моя аудиторія? – спитав Ридан, обіймаючи Ганну і ведучи її в кабінет. – Можна продовжувати доповідь? Чи є запитання?

– Так, так, спочатку запитання… Не знаю вже, з чого й починати. Твої собаки зовсім спантеличили мене. Я не розумію, що означає ця штучно викликана старість. Який з цього висновок?

– Молодець, Галю! – схвалив Ридан. – Правильне запитання. Саме це треба зрозуміти насамперед. Висновок простий: старість є по суті те саме, що й будь-яка хвороба. Різниця тільки у формі процесу і в часі його перебігу. Старість – дуже складна штука. Це сума багатьох доданків. З одного боку її підготовляють постійні закони так званого нормального розвитку, а з другого – неминучі винятки, більш-менш випадкові відхилення від цих законів. Що переважає – невідомо, але ми прекрасно знаємо, що людина ніколи не помирає просто від старості. Безпосередня причина смерті завжди хвороба, тобто порушення нормальних функцій організму. Це або склероз, або виснаження, викликане, наприклад, ураженням травного апарата, або розлад роботи залоз внутрішньої секреції. Оця хвороба, від якої людина гине на старості літ, і є результат, підготовлений історією даного приватного життя, результат багатьох процесів, що явно чи приховано відбуваються в організмі і лишають у ньому свої сліди. Зовні ці сліди позначилися у змінах шкіри і забарвленні волосся, лисінні, уповільненості рефлексів і багато чому іншому. Це зовнішні симптоми хвороби, як, скажімо, висип при скарлатині. Таким чином, ось тобі відповідь на запитання: та старість, яку ми знаємо і яка на наших очах приводить людей до смерті, є хвороба.

– І хвороба виліковна?

– Звичайно. Ти ж бачили Сільву. Правда, це легкий випадок, бо ми не дуже запустили процес, але принципово він нічим не відрізняється від природного.

– Добре… Здається, я починаю розуміти. Ти кажеш: «Старість, яку ми знаємо». Ти, мабуть, хочеш сказати, що в нашому житті старість-хвороба завжди настає раніше, ніж природна старість і смерть як нормальний результат розвитку організму? А якщо людина буде врятована від цієї передчасної старості, то тривалість її життя збільшиться. Так? Ридан раптом розсміявся.

– Сказано правильно! – вигукнув він. – Але я певен, що під цими словами ти розумієш не те, що я.

– Як? – здивувалася Ганна.

– А от перевіримо. Ти думаєш, що коли людина позбудеться «передчасної» старості, то вона проживе ще трохи і потім помре «природною» смертю?

– Так.

– І, очевидно, цього разу смерть прийде уже без старості… Людина перед смертю матиме вигляд здоров’яка, з густою чорною чуприною, блискучими, ясними очима, гладенькою шкірою і бадьорою ходою. А після смерті лікарі розберуть її по кісточках і ніяких уражень в організмі не знайдуть? Адже так?. Бо коли б виявилися які-небудь органічні дефекти, що призвели до старості, то ця смерть знову була б «неприродною». Словом, «природна» смерть повинна наставати без конкретних, реальних причин! Розумієш, який абсурд?

Ганна сиділа в глибині великого дивана і майже злякано дивилася на батька. Справді, уявити собі цю природну смерть без звичайних супутників старості вона не могла. Але тоді що ж таке природна смерть?

– Так, це правда, – погодилася вона. – В чому ж я помиляюся, не розумію…

– А в тому, що ніякої природної смерті в природі нема. Є просто смерть, і вона завжди неприродна і принципово переборна.

Тепер Ганна зовсім розгубилася.

– Дозволь, тату… Що ж тоді виходить? Хвороб нема, старості нема, смерті нема. Людина безсмертна? – майже обурено кинула вона.

Ридан пізнав цей протест і одразу побачив перед собою цілу аудиторію «скептиків». Саме таким обуренням, чого доброго, і зустрінуть його доповідь, для якої він зібрав надто багато вибухової речовини нових ідей.

– Коли б не протест, який звучить у твоїх словах, ти була б зараз дуже близько від істини, – відповів він.

– Людина безсмертна – це істина?!

– В усякому разі, це положення вірніше і корисніше, ніж те, яке ти з таким запалом захищаєш. Адже ти хочеш сказати, що людина смертна, тобто, що внаслідок біологічних законів, які діють у її організмі, вона не може прожити довше певного максимуму років?

– Звичайно.

Ридан кілька разів мовчки пройшовся по кабінету.

– І ти маєш які-небудь аргументи на користь того, що така межа існує?

– Але ж, тату, безсмертя нема, людина вмирає. Усі тварини помирають, і історія не знає винятку.

– Ну, Галю, це вже зовсім груба помилка. «Людина вмирає» – це факт, і коли б ти тільки твердила, що людина вмирає, ніхто тобі не заперечив би. Але ж ти кажеш «людина смертна», тобто проголошуєш якийсь закон. А хіба можна підносити факт, який би він не був очевидний і постійний, до ступеня закону, не пояснивши цього факту, не визначивши причин і механіки явища! Погодься, що якби Копернік не розкрив механіки руху небесних світил, людство і досі вважало б, що Сонце обертається навколо Землі, – це ж досить очевидний факт, і історія тут начебто теж «не знає винятків»! Ні, Галю, перш ніж твердити, що людина смертна, чи не варто з’ясувати, чому вона вмирає?

Блокнот лежав на валику дивана, Ганна давно забула про нього. Не думала вона зараз і про те, що філософія смерті і безсмертя навряд чи доречна в доповіді батька. Це було б «потрясіння основ».

– Думати, що тварина помирає саме тому, що вона «смертна», – говорив Ридан, – це містика! Це «божа воля», тобто нісенітниця і нісенітниця шкідлива, бо визнати людину смертною – це означає рано чи пізно відмовитися від боротьби зі старістю і смертю. Все, що відбувається в природі, має свої реальні причини, і якими б неминучими не здавалися старіння і смерть, вони можуть настати лише внаслідок певних причин. Як тільки ми починаємо їх шукати, старанно вивчаючи організм, одразу ж переконуємося, що нема нічого більш ворожого і чужого живому організмові, ніж смерть, бо весь його апарат, усі органи, всі процеси, що відбуваються в ньому, пристосовані до життя, до його зміцнення, до боротьби зі смертю. Інакше й бути не може: така природа тієї форми матерії, яку ми називаємо живою речовиною.

– А чому ж тоді живе помирає? – спитала Ганна.

– А-а! – Ридан окреслив у повітрі якусь складну криву своїм довгим пальцем. – Отут і заковика! На це запитання треба правильно відповісти, інакше тут не розберешся. Справді, як це виходить? Основна властивість живої матерії – жити, а вона вмирає, та ще з такою винятковою неминучістю. Парадокс! Але, Галю, жива матерія має ще одну важливу властивість: розвиватися. Ти знаєш, що в результаті цієї властивості якась нікчемна найпростіша одноклітинна істота перетворилась на складний організм людини з її мозком. Для цього треба було вдосконалюватися багатьом мільйонам поколінь, бо тільки через нові покоління можуть утворюватись нові форми.

Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.

– Ну от, – вставила Ганна, – значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть – хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від неї. Але от проживе вона…

– Скільки?

– Півтораста чи двісті років…

– А чому не двісті п’ятдесят?

Ганна знизала одним плечем і з явною «натяжкою» погодилася:

– Ну, хай двісті п’ятдесят.

– А чому не п’ятсот? – спитав тоді Ридан.

– Та що ти, тату! – спалахнула, нарешті, Ганна. – Вважається, що нормальна тривалість життя людини…

– «Вважається»! – запально перебив Ридан. – У тому-то й біда, що у нас дуже багато що «вважається», а самі люди не хочуть збагнути. Що це за «нормальна» тривалість життя? Дурниці все це! Як можна визначити «нормальний» строк життя, коли ми «нормальної» смерті ніколи не бачили? Ні, дорогий товаришу, якщо хочеш зрозуміти нове, треба відмовитися від старого. Основна помилка, яка, на жаль, ще й зараз панує в науці, полягає в сліпому, некритичному визнанні неминучості смерті всього живого. Тут наші звичайні переконання наскрізь просякнуті старою містикою і метафізикою. Строк життя кожної тварини заздалегідь визначений, доля вирішена, смерть невблаганна! Це все йде від бога, від «вищого розуму», а тому від цього треба рішуче відмовитися! Ось давай спробуємо глянути на світ без цих упереджених переконань. Що вийде тоді з строками життя? Справді, кожен організм у нашу епоху живе приблизно певну кількість років: собака – десять-п’ятнадцять років, кінь – двадцять-тридцять, людина – сімдесят-сто і так далі. Як встановилися ці строки? Зрозуміло, що самі собою, автоматично, сліпо, як усе, що відбувається в природі, внаслідок загальної боротьби за життя. Не забувай, Галю, що коли б у процесі еволюції якась форма тварин стала вічною, то була б катастрофа: на земній кулі не вистачило б для неї ні простору, ні повітря, ні харчування. Вона знищила б усе живе, потім вимерла б сама, і на цьому закінчився б розвиток тваринного світу. Але цього не може трапитися: адже інші тварини теж борються за своє життя, а тільки-но ця «вічна» або хоча б занадто довговічна форма, без кінця розмножуючись, почне їх «утискувати», вони повстануть проти неї і, звичайно, знищать той надмір, який загрожує їх власному існуванню. Так у природі встановлюється певний баланс життя. В процесі боротьби за існування визначаються строки життя для кожного виду тварин і рослин. Ці строки випливають із співвідношення антагоністичних сил і впливу тих умов зовнішнього середовища, в яких боротьба відбувається; звичайно, строки ці не постійні, як і все в природі. А найголовніше, що вони не встановлені «з неба», не непохитні і не випливають з властивостей живої матерії. От що треба гарненько засвоїти. Всі розмови про якісь «граничні», «природні», «нормальні» строки безглузді. Ми знаємо тільки статистичні цифри, що відображають баланс життя на даному етапі розвитку тваринного світу, а ніяк не вічні закони життя.

– Все це дуже цікаво, тату. Звідки ж все-таки взялися міркування про те, що можлива тривалість людського життя обмежується строком півтораста або двісті років?

– Нe знаю, Галю. Ніяких наукових передумов для цього нема. Навпаки, в природі ми знаходимо приклади, які свідчать про те, що органічна тканина може жити надзвичайно довго. Славнозвісне драконове дерево на Тенерифі жило кілька тисяч років і було знищене ураганом. Тис живе до трьох тисяч, баобаб – до шести тисяч років! Тисяч! Практично таку тривалість життя можна вважати безсмертям, правда ж? А щодо розмов про двохсотрічний вік людини, то тут лише позначилася боязкість учених.

– Боязкість?

– Звичайно. Замість того, щоб сміливо визнати, що людина може прожити як завгодно довго…

– Бажано, щоб вона жила вічно.

– Ні, Галю, вічним життя людини ніколи не буде.

– Тоді ти суперечиш сам собі.

– Ні, не суперечу. Зараз ти переконаєшся в цьому. Отже…

– Пробач, тату, – знову перебила його Ганна. – Ще одна довідка: яка найбільша тривалість людського життя відома досі?

– Будь ласка. В сімнадцятому і вісімнадцятому століттях відомі два випадки життя до ста вісімдесяти п’яти років. Якийсь Ровель в Угорщині прожив сто сімдесят два роки, а його дружина – сто шістдесят чотири. Один йоркширський житель помер в сто шістдесят дев’ять років. У нас на Кавказі зовсім недавно було зафіксовано кілька випадків життя до ста п’ятдесяти п’яти, ста п’ятдесяти, ста сорока, ста тридцяти п’яти років. Цікаво, що, як правило, ці люди до останніх років життя були бадьорі і працездатні. А в одному випадку під час розтину славнозвісний лікар Гарвей не знайшов ніяких ознак старечих змін в органах померлого. Це був англійський селянин Томас Парр, який дожив до ста п’ятдесяти двох років; прославленого старого привезли в королівський палац, де він помер від обжерливості і пияцтва. Загалом, відомий нам найбільший вік – сто вісімдесят п’ять років. Як бачиш, не треба бути особливо сміливим ученим, щоб проголосити цифру двісті як природну межу людського життя. Адже це перша «кругла» цифра після ста вісімдесяти п’яти.

Обоє засміялися.

– Але, судячи з твоїх прикладів, максимум начебто виявляє тенденцію до зниження? – спохватилася Ганна.

– Я й не розраховую на те, що природа чи історія працюватимуть за нас. Коливання в строках довголіття неминучі, але чекати нам від них нічого. А зараз, Галю, настав час, коли ми самі починаємо творити історію безмежно зростаючого людського довголіття. Початок зроблено дослідом з собаками, яких ти бачила вчора. З нього випливає, що тривалість людського життя, можливо, уже в найближче десятиліття зробить небачений стрибок уперед. Отже, ми збираємося лікувати від старості, періодично відновлюючи рівновагу нервової системи, яка весь час порушується зовні, – так ми лікували Сільву, «заражену» старістю, і повернули їй молодість. Так самісінько і в людському організмі буде розбита основа старіння – сума багатьох процесів у нервах, які поки що не знають перешкод для вільного розвитку. Що буде далі?..

– Так, так, – швидко вставила Ганна. – Що буде далі, оце найцікавіше, отут і почнуться суперечності!

– Ніяких суперечностей! Ми відіб’ємо першу неминучу в нашому житті атаку старості. Чи означає це, що людина ніколи не старітиме? Ні, звичайно, вона старітиме, і причини старіння теж залишаться. Але процеси старіння, які розвиваються в організмі дуже повільно, повинні будуть тепер періодично починатися знову. Через кілька десятків років наступ старості відновиться, і знову ми відіб’ємо його в той самий спосіб.

– І так без кінця і краю?

– Ні. Не треба думати, що ці перемоги над старістю даватимуться нам без втрат. Повернути організмові цілком усе, що він мав до наступу перших ознак старості, неможливо. Після кожної такої перемоги в організмі залишаться необоротні сліди тих невидимих процесів у нервах, які готують старіння. Ці сліди будуть нагромаджуватися, і, зрештою, після ряду таких «омолоджень» настане знову старість, яка вже не піддасться лікуванню цим методом, і смерть. Як бачиш, наша перша перемога над старістю не зробить людину вічною. Але зате старіння значно уповільниться. Як збільшиться при цьому тривалість життя, поки що не можна сказати: дуже ще багато тут невідомих. Можливо, вдвоє, вірогідніше – разів у три, в чотири.

– В чотири рази! – вигукнула Ганна. – Виходить, тоді людина житиме близько трьохсот років?!

– Атож, в середньому, я гадаю, так. Повторюю, мої припущення дуже приблизні. В усякому разі, це буде перший в історії людини активний наступ на старість і смерть. Але на цьому справа не закінчиться. Смерть після такого довголіття знову-таки не буде «природною», вона настане внаслідок тих непомітних і необоротних змін, які відбуватимуться в організмі у проміжках між послідовними «перетрушуваннями» його нервової основи. Але хіба можна сумніватися в тому, що рано чи пізно людина знайде способи регулярніше підтримувати нормальний нервовий баланс в організмі? А тоді знову збільшиться строк життя, але знову воно не буде вічним, бо виявиться, наприклад, що тривалість життя обмежується недостатньою здатністю мозкових клітин до відновлення їх енергії. Тоді людина почне регулювати процеси так званої регенерації, тобто почне штучно стимулювати відродження цих клітин. І так далі, без кінця. Тривалість життя, Галю, збільшуватиметься протягом усієї майбутньої історії, і в цьому розумінні вона безмежна. Якою б практично неминучою не була смерть, вона разом з тим завжди лишатиметься практично ж переборною. Це діалектика. Життя і смерть завжди борються між собою в людині. На боці смерті – сліпа природа з її стихійними законами; на боці життя – людський мозок, розум, які все більше підкоряють собі ці закони. Ось чому з певного часу суспільного розвитку, а отже, і розвитку мозку, смерть неминуче почне відступати, а життя – перемагати, просуватися вперед.

Час цей уже настав. Всі умови для нього створили ми, наша революція, соціалізм. Тільки соціалізм міг привести до такого розвитку матеріалістичної науки, без якого навіть саме порушення питання про подолання смерті було б приречене на поразку. Спершу знищення смертності, яке ми спостерігаємо вже зараз, потім усунення хвороб, далі – перша перемога безпосередньо над старістю. Такі етапи. Ну, аудиторія, де ж суперечність?

– Лишилася тільки одна, але… здається, я й сама могла б розв’язати її. Як бути з «балансом» життя? Адже коли життя стане хоча б «занадто довговічним», як ти казав, то населення земної кулі почне неймовірно збільшуватися, і, очевидно, справа дійде до того, що людство, щоб уникнути катастрофи, повинно буде… ну…

Ридан з усмішкою витримав чималу паузу, стежачи, як Ганна шукала для людства вихід з важкого становища, потім іронічно підказав:

– Убивати своїх неповноцінних стариків, усіх негарних, дітей. Зайнятися відбором…

– Ну, тату, – майже образилася Ганна. Проте вона вже бачила, що знайти вихід не так просто, як їй здавалося.

– Зробити наше омолодження доступним тільки обранцям, наприклад, депутатам народу, – знущався Ридан. – Або просто відмовитися від довголіття?..

Обережний стук у двері обірвав розмову. Співрозмовники здивовано перезирнулися. Хто міг так пізно прийти?

– Ната приїхала! – догадалася, нарешті, Ганна і кинулась до дверей.

Справді, це була вона. Посвіжіла, засмагла, дівчина, націлувавшись з Ганною, потрапила в обійми Ридана.

– Чим це ви так захопилися, – спитала нарешті вона, – що не почули, як я ввійшла в передпокій?

– О-о! Тут такі справи, Нато!

– Розв’язуємо світову проблему: як врятувати людство від неминучої загибелі, – пояснив Ридан.

– Здорово! Чому ж нам судилося загинути? Яка-небудь комета летить на Землю?

– Стривай, Нато, тут не до жартів. Учора тато показав мені результати одного досліду з собаками, з якого виходить, що в порівняно недалекому майбутньому люди житимуть років до трьохсот.

– Трьохсот? – чорні очі Наталі розширилися від радісного подиву.

– Так, так! Але ти уявляєш, що тоді буде? Людям не вистачить ні місця, ні їжі на земній кулі. Чого доброго, справді доведеться відмовитися від довголіття? – додала Ганна, запитально дивлячись на батька. – Або…

– О ні! Від цього люди ніколи не відмовляться. А що «або»? Ну, сміливіше!

– Або… обмежити дітородіння? – сказала боязко Ганна…

– Нарешті! Найпростіший вихід із становища! Але чому, скажи, будь ласка, він запропонований так нерішуче, мало не зі страхом?

Ганна ніяково посміхнулася:

– Щось… схоже на мальтузіанство.

– Так я і знав, – засмучено промовив Ридан. – Ех, Галю… звідки в тебе цей догматизм? Ну от уяви собі, що ера довголіття вже настала, хвороб нема, смертність мізерна, люди живуть по кілька століть. За таких умов населення нашої країни через п’ять-шість десятків років досягне розмірів усього сучасного населення земної кулі! Катастрофа стане уже цілком реальною. І що ж, по-твоєму, ми й тоді братимемо податок з холостяків і малодітних батьків?! Ні, звичайно, будемо обмежувати дітородіння і, так само, як і зараз, – виступатимемо проти війни, голоду, епідемій, – усіх тих людиноненависницьких способів скорочення трудового населення, які підтримують і схвалюють мальтузіанці. А втім, можливо, що нам і не доведеться обмежувати приріст населення, бо раніше відкриється інший вихід, природний, закономірний…

– Який же?

– Шукайте!

Дівчата мовчки дивилися одна на одну, а Ридан тепер з інтересом стежив за Наталею. Він знав її розум – швидкий, винахідливий, схильний до практичних, конкретних уявлень. Який вона знайде вихід із становища?

– Знаю! – раптом вигукнула вона, рішуче труснувши головою. – Згадала. Все це давно передбачено, а от зразу не спадає на думку.

Вона швидко підійшла до великої книжкової полиці Ридана, взяла там якусь книжку і, перегорнувши її, знайшла потрібне місце.

– От слухайте… «Людство не залишиться вічно на Землі, а в погоні за світлом і простором спочатку боязко проникне за межі атмосфери, а потім завоює собі весь навколосонячний простір». Це Ціолковський. Я саме недавно читала цю книжку, і мені особливо запам’яталася його думка про розселення людства у світовому просторі.

– Правильно, Наталю! Молодець. Це і є вихід. Вихід у всесвіт! А він же безмежний, друзі мої, і ніякого довголіття, навіть безсмертя не вистачить, щоб заселити його. Ну, більше суперечностей нема?

– Нема, – відповіла Ганна. – Все зрозуміло, і все надзвичайно, чудово. Я тобі завтра розповім, Нато. А тепер іди мийся з дороги і будемо вечеряти, а потім послухаємо останню частину доповіді.

Аудиторія Ридана збільшилася вдвоє, стала галасливою і жвавою. Наталя, швидко розповівши, як вона відпочивала в селі, поставила Риданові «ділове» запитання:

– Костянтине Олександровичу, а коли це довголіття настане?

Ридан спершу посміхнувся, потім замислився.

– Це залежить від фізиків, – зітхнувши, сказав він.

– До чого ж тут фізики?

– Вони повинні створити технічні засоби, без яких розв’язання цієї проблеми відсунеться на невизначено далекий час.

– Які засоби?

– От цьому питанню і буде присвячена друга, основна частина моєї доповіді. Головного я ще не сказав. Тепер мені доведеться повторити основні висновки з учорашньої бесіди, щоб ти була в курсі справи.

Отже, в результаті наукових шукань останнім часом остаточно з’ясовано, що будь-який хворобливий процес в організмі є відображення якогось іншого, невідомого нам процесу, що відбувається в нервовому апараті. І будь-яку хворобу можна припинити, діючи певним способом на нерви. Засоби, якими досі користувалася медицина, були успішні в такій мірі, в якій вони приводили до необхідного зрушений в нервовій системі. Але ще ніколи ці засоби не були свідомо орієнтовані на нервову систему.

Зараз ми вперше стали на правильний шлях і Вже знайшли деякі засоби, якими успішно лікуємо. Але ці засоби ще недосконалі. Ось приклад: з одинадцяти хворих на тропічну малярію, яких ми лікували «масажем» спинного мозку, один лишився невилікуваний. Отже, наш засіб не радикальний. Але ж десять видужали, і це свідчить, що шлях правильний. І от наша наука пішла цим шляхом знову емпірично, бо сама природа нервових процесів усе ще лишається загадкою. Що відбувається в нервах, невідомо. Тому як діяти на нерви, куди діяти, чим, коли, скільки діяти – все це треба знаходити досвідом, пробувати, словом, рухатися навпомацки, наосліп.

Але є інший шлях. Треба оволодіти мозком. Мозок – це той головний штаб, або, краще сказати, розподільний щит, у якому зосереджені нитки управління всіма без винятку функціями організму. А щоб оволодіти мозком, треба знати, в чому полягає діяльність цього таємничого органу, яка природа процесів, що називаються подразненням або збудженням і протікають у мозку та в нервах.

Електрика вже давно, ще з часів Гальвані, тобто з вісімнадцятого століття, стукає у двері фізіології, але фізика має свою історію, і тільки тепер вона починає наближатися до тих електричних процесів, які відбуваються в організмі тварин.

Ви знаєте, що за останні роки я глибоко вліз в електрику, бо виявилося, що без неї фізіологія і кроку ступити не може. Організм будь-якої тварини буквально просякнутий електрикою. Всі рухи, всі хімічні реакції супроводжуються електричними явищами.

Коротше кажучи, я переконався, що так звана нервова основа організму і його електричне життя одне й те ж. Нервова діяльність – це електрична діяльність, а нерви – це спеціально влаштовані проводи для тих спеціальних форм електрострумів, що діють в організмі.

– А ми вчили, що нервове збудження не має нічого спільного з електричним струмом, – швидко вставила Наталя.

– Я теж пам’ятаю це, – додала Ганна.

– Так, – відповів Ридан, – сучасна фізіологія справді відкидає це припущення. Одне з основних заперечень полягає в тому, що збудження поширюється нервом з швидкістю якихось кілька десятків метрів за секунду, тоді як швидкість електричного струму триста тисяч кілометрів за секунду. Все це правильно і, признаюсь, я не знаю, як усунути цю суперечність. Але, друзі мої, ви бачили мій досвід з кроликами, в яких були з’єднані однакові центри мозку звичайним металевим проводом. Збудження пішло по проводу, передалося від одного мозку другому. Чи можна сумніватися в тому, що це була саме електрика? І замість того, щоб вперто твердити – цього «не може бути», чи не краще просто погодитися: ми поки що не знаємо, чому вона у нервах поширюється з іншою швидкістю, ніж у проводах? Тим паче, що фактів, які вказують саме на електричну природу нервових струмів, у мене зібралося чимало. Але звідки беруться ці струми?

Отут ми підходимо до найголовнішого. їх виробляє мозок. Весь організм, з погляду фізики, являє собою своєрідну автоматичну приймально-передавальну радіостанцію. Шлунок, серце, легені та інші органи – це її машинне відділення, нерви, що виходять на периферію, – антени, які вловлюють зовнішні впливи і передають їх до мозку. А мозок – це і приймач зовнішніх сигналів, і генератор тих електромагнітних коливань, за допомогою яких він керує всіма апаратами станції, тобто організмом. Як здійснюється це керування?

Ось що ми спостерігаємо в фізіології: ми можемо у тварини вирізати який-небудь м’яз, наприклад, на нозі, і пересадити на його місце м’яз, взятий, скажімо, від щелепи. Нерв цього нового м’яза з’єднаємо з найближчим нервом ноги, ї через деякий час щелепний м’яз на нозі починає діяти. Але як! Він скорочується не тоді, коли тварина рухає ногою, а коли вона їсть або позіхає, взагалі відкриває рота! Подумайте-но, що це означає!

Це означає, що нерв кожного м’яза може відкликатися не на всяке, а тільки на якесь одне, певне збудження. А звідси вже неважко зробити висновок, що всі «збудження», або струми, або хвилі, що йдуть від мозку, різні якістю, неоднорідні, бо призначені для різних органів і різних функцій.

Тепер розкривається механізм керування, яким нам треба оволодіти. Кожна окрема хвиля мозку викликає тільки одну певну функцію в організмі, і нерв органу, що-виконує цю функцію, очевидно, настроєний в резонанс тільки з однією хвилею, частота якої відрізняється від усіх інших хвиль.

Структура мозку надзвичайно своєрідна. У ньому нема буквально двох точок однакової будови. Це й зрозуміло. Діяльність мозку полягає в тому, щоб виробляти величезну кількість різних хвиль для регулювання всіх процесів життя п організмі.

Дослід з кроликами, який ми бачили, підтвердив мої висновки. Я знищив кілька сот кроликів, перш ніж мені вдалося знайти в їхньому мозку однакові точки. Але коли ці точки двох кроликів я з’єднав срібним проводом, то виявилося, що збудження, викликане їжею в мозку одного кролика, передалося в мозок другого і викликало в ньому діяльність цілого комплексу «жувальних» функцій.

Мій провід замінив нерв, що протягся від однієї тварини до другої. Але провід, звичайно, не має вибірної здатності, як нерв, тому він передавав усі хвилі, з яких складається загальний імпульс процесу їди. Радіотехніки називають це «тупою настройкою», коли у приймач лізуть одразу кілька станцій.

«Гостра» настройка на якусь одну елементарну мозкову хвилю викликала б одну ізольовану функцію, наприклад слиновиділення. От саме цього і треба добитися, щоб розв’язати основне завдання. Треба навчитися приводити в дію і регулювати окремі конкретні функції або їх комбінації, але не тим способом, яким це робить досі стара медицина.