Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)

Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність. Її виступ підказав йому, що далі проводити збори небезпечно, і він оголосив перерву. Розрахунок був правильний. Вітковський попрощався і поїхав.

І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.

– Бюрократ справжнісінький…

– От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…

– Як тільки тримають таких на керівних…

– Просто боягуз, боїться відповідальності…

– Шкідник очевидний…

Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.

Підійшов Федір. Він був розгублений.

– Ну що ж це таке, Колю?

– Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…

– Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?

– На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…

До них підійшла Ганна.

– Познайомте нас, Федоре Івановичу, – сказала вона, дивлячись на Миколу. – Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, – вона подала йому руку.

– Це наш ангел-покровитель з музичного світу… – похмуро сказав Федір.

– Ваша доповідь, – не приймаючи його жарту, промовила Ганна, – всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.

– Ну що ви… – знітився чомусь Микола. – Це – ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!

– Та йому ж того й треба було, – розсміялася Ганна. – Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?

– А це нам зараз скаже начальство, – як і раніше, похмуро кинув Федір.

Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.

Підвівся Полікарпов, секретар парткому.

– Ми заслухали доповіді, – сказав він. – Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського – все ясно, з ним сперечатися – марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.

– Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.

– Так, – зробив висновок секретар. – Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б товаришам Храпову і Вольському скласти доповідну записку і звернутися особисто до начальника головкому, пояснити, розповісти про Вітковського… Коли це не допоможе…

– Не допоможе, – тихо сказав Микола, і Храпов одразу ткнув олівцем у його бік. Тунгусов підвівся.

– Що б ми не робили в головкомі – нічого не доб’ємося. Там Вітковський. Начальник головкому буде радитися з ним, а той тепер не посоромиться в засобах, щоб нам допекти. Я знаю, як це робиться. Можу сказати заздалегідь: він організує наукову консультацію, яка цілком відкине наш проект. Отже, з нього нічого не візьмеш, і цю чорну справу він зробить чужими руками. А начальник головкому в такому разі відповідальності на себе, звичайно, не візьме. І спокійно відмовить нам. Треба діяти інакше, зовні…

Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, – немов розмовляв з друзями за чаєм.

І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:

– А чому б нам…

Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла – а що як помилиться!

– Ніхто начебто не сумнівається, – сказала вона, – що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…

– Ну, от і добре, – схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.

– Правильно! Звичайно, до наркома! – загули голоси.

«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.

– Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? – спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…

– А що ж… – посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.

Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.

* * *

Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і – нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, – проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…

О третій годині вони сиділи в приймальні.

Велика група відвідувачів вийшла з кабінету і мовчки пішла. Секретар зник за дверима, одразу вийшов і сказав:

– Будь ласка, товариші.

Микола хвилювався. Це було своєрідне хвилювання, якого він ще не знав. Ось зараз він, Микола Тунгусов, зустрінеться з цією великою людиною, старим революціонером, визначним організатором, творцем, а тепер керівником радянської промисловості, в руках якого була доля багатьох справ, подій, людей. До нього приходять люди з своїми різноманітними «питаннями». Приходять по рішення, бо самі не можуть його знайти, сперечаються між собою, борються… Хтось неправий. Хто цей неправий? Хто може наважитися принести сюди свою неправду – особисту чи відомчу, неуцьку чи корисливу?..

Тепер Микола усвідомив свій трепет, як відповідальність за правду перед державою. Він вмить оглянув у думці, немов з великої висоти, свій проект, свої лампи. Ні… все гаразд. Усе – чисто.

Ще крок, і… Микола в думці уже бачив монументальну постать наркома, що зійшла з святкових плакатів – статичних, немов створених раз і назавжди, – домальовану уявою: високий зріст, суворі холодні риси, суворий тон високого начальника…

Він увійшов останнім.

З-за великого письмового столу підвівся невеликий літній чоловік, привітно потиснув руки гостям. Храпов відрекомендувався сам і віл рекомендував своїх супутників.

* * *

– Сідайте, друзі.

«Он він який!» – думав Микола, спостерігаючи, як уважно нарком розпитує, слухає директора. Одразу зникло хвилювання, зробилося легко. Перед ним був простий і дбайливий господар, якому дороге все, що може принести користь його величезній, складній справі.

Храпов і Вольський коротко ввели наркома в курс подій. Тунгусов виклав суть своєї пропозиції. Нарком довго розглядав, зважував на руках невеликі брусочки сирого і висушеного дерева, розкладені на столі Миколою, розпитав його про принцип високочастотного сушіння, про конструкцію генератора… Потім, глянувши на Тунгусова, просто сказав:

– Ну, що ж, товариші, я вважаю, що ідея чудова. Дійте! Що, власне, вам перешкоджає?

Коли йому розповіли історію з Вітковським, з лампами для професора Флерова, він невдоволено ворухнув своїми сивіючими вусами, потім усміхнувся.

– Так, у Вітковського були недавно якісь справи з винаходами, які змушують його тепер бути обережним. Гаразд, я з ним поговорю, лампи будуть. Подавайте ваші заявки. Все?

Тунгусова нарком попросив затриматися «на кілька хвилин». Коли вони лишилися вдвох, він знову уважно подивився на виахідника.

– Я бачу, що ви добре обізнані з питанням, над яким працюєте, – сказав він. – Я вам вірю. Вірю, що ваш лабораторний апарат справді дає такі результати. Але скажіть, ви самі твердо впевнені, що те саме дасть і велика промислова установка? Адже тут, наскільки я розумію, справа не тільки в тому, щоб просто збільшити масштаб, тут розміри пов’язані з новою якістю.

– Звичайно, ви цілком праві, – відповів Тунгусов. – Але я маю це на увазі. Промислова установка значно відрізнятиметься своєю конструкцією від мого маленького генератора. Як вам сказати… Певний елемент риску, звичайно, є. Висока частота дуже примхлива річ. Можливо, і виникнуть які-небудь труднощі. Але я певен, що подолаю їх, бо основні, принципові питання уже розв’язані і перевірені.

– Мене цікавить зараз ось що, – сказав нарком. – Останнім часом у деяких науково-дослідних інститутах були одержані дуже ефективні результати застосування ультракоротких хвиль, наприклад, для знищення зернових шкідників, для підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Я сам бачив кілька таких дослідів, вони прямо дивовижні. І в мене нема підстав підозрювати авторів цих дослідів у, недобросовісності. Чому ж, скажіть, досі жоден з цих способів не здобув остаточного визнання і не ввійшов у практику нашого господарства?

Микола знову відчув усю відповідальність свого становища. Він повинен ознайомити наркома з цією складною і важливою справою, в яку він вірить, якій присвятив життя!.. Так, нарком задав найістотніше запитання, треба бути гранично правдивим, об’єктивним в оцінці становища.

Нічого не вийшло з об’єктивністю. Всією силою свого гніву Микола напав на косність деяких учених авторитетів, на те, що вони замкнулись у рамках власної науки, що в багатьох господарників немає необхідних наукових даних, що деякі вчені бояться відповідальності і риску, що в них бракує розмаху. З властивою йому обізнаністю Микола для ілюстрації розповів до найменших подробиць, як ганебно була погублена дуже цінна робота в Зерновому інституті, де люди вже створили напіввиробничу установку для дезинсекції зерна. Лишалося тільки налагодити і пустити її в хід. Коли автор проекту, двічі зустрівши несподівані труднощі в процесі налагоджування, не дотримався ним же встановлених строків, його зовсім безпідставно звинуватили в шахрайстві, припинили роботу і розібрали установку. Микола сів на свого коника. Захопившись, він бив i трощив своїх ворогів направо і наліво, і чим безпосередніше лютувало його обурення, тим більше подобався він наркомові своєю прямотою, щирістю і обгрунтованістю суджень.

– Справа в тому, – зробив висновок Микола, – що, незважаючи на всі досліди, ми ще не пояснили до кінця механізму дії променевої електроенергії. Чому підвищується врожай від опроміненого насіння? Чому гинуть бактерії в полі високої частоти? Цього ми ще не знаємо. Але хіба не означає, що треба відмовитися від спроб практично використати могутню дію променевої енергії? Звичайно, ні! Саме розв’язуючи практичні завдання, ми й знайдемо ті ланки теорії, яких ще не вистачає. І якщо лабораторні досліди дають такі чудові результати – хай навіть не завжди, – цього вже досить, щоб приступити до практики.

Нам, фізикам, доводиться переборювати великі труднощі. Щоб створити, наприклад, дезинсекційну установку, треба бути водночас і фізиком, і біологом. Щоб застосувати променисту енергію для підвищення врожайності хлібних культур, треба знати – і дуже глибоко знати! – фізіологію рослин. Такі поєднання дуже рідкісні, а колективна робота людей, що мають такі різнорідні знання, в даному випадку теж не розв’язує питання. Щоб творити, винаходити, треба мати ці різнорідні знання в одній голові.

Ось і відповідь на ваше запитання, товаришу нарком. Наша наука про променисту енергію робить лише перші кроки. Труднощів багато, а довір’я і допомоги мало. Зрештою, я розумію і господарників. Серед нас є, звичайно, і такі, що захоплюються, і не досить компетентні люди. Буває важко розібратися в нашій «тонкій механіці» – кому тут можна, а кому не можна довіряти…

Нарком підвівся, доброзичливо дивлячись на Тунгусова.

– Нічого, розберемося. – Він узяв трубку. – Товариш Вітковський? Так, так, доброго дня! От що, шановний, зараз до вас прийде інженер Тунгусов… Так, він, він… Займіться ним як слід, усі його претензії, треба задовольнити. І якнайшвидше. Складіть разом з ним заявку, копію дайте мені. – А ви, – сказав він, знову звертаючись до Тунгусова, – не соромтесь, вимагайте все, що треба для роботи. Замовлення викопаємо, грошей дамо, скільки потрібно буде. Сушарню треба зробити за всяку ціну. А потім підемо і далі. Дуже прошу вас держати мене в курсі справи. Ось вам мої телефони. Якщо зустрінуться які-небудь труднощі і потрібна буде допомога, дзвоніть безпосередньо мені в будь-який час.

– Спасибі, – заїкаючись від хвилювання, пробурмотів Микола. – Спасибі за довір’я, товаришу нарком! – він схопив папірець з номерами телефонів, міцно стиснув наркомові руку і швидко вийшов.

* * *

– Професор Ридан, – доповів секретар, входячи до кабінету.

– Ридан? Фізіолог? – здивувався нарком.

– Очевидно, він.

– Просіть… просіть…

Вони зустрілися, як давні знайомі, хоча навряд чи коли-небудь зустрічалися. Нарком добре знав ім’я Ридана, одного з перших учених, який без вагань примкнув у свій час до соціалістичної революції, знав його славу визначного хірурга, чув про недавній виступ професора, перерваний несподіваним приступом хвороби.

– Вас, мабуть, дивує поява людини, такої далекої за своєю спеціальністю від питань промисловості… – почав Ридан.

– От і помиляєтеся, – сміючись відповів нарком. – Анітрохи я не здивований. До нас тепер усі йдуть, і я думаю, що зараз не знайдеться жодного відомства, жодної галузі знань, які не були б кровно зацікавлені в нашій промисловості. Знаєте, хто у мене зараз був? Музиканти! – обидва весело розсміялися. – Однак як ви себе почуваєте, професоре? Я чув, ви хворіли.

– Ви чули про мій провал у Будинку вчених?

– Чому «провал»? Кажуть, доповідь була дуже цікава.

– Можливо… Але я виступав не лише для того, щоб зробити цікаве повідомлення. Моя доповідь мала певну, дуже важливу для моєї дальшої роботи мету, якої я так і не досяг. Якась хвилинна слабість, незрозумілий шок, що не підходить під визначення «хвороба», змусив мене припинити доповідь. І саме провал, а не хвороба, – основне значення цього інциденту. Він, власне, і привів мене до вас.

Нарком уважно подивився на бліде обличчя вченого. Ридан ще не зовсім видужав від потрясіння, викликаного невдачею з фізиками і незрозумілістю самого «шоку», для якого він не знайшов ніяких підстав у своєму організмі. Занепокоєність промайнула в живих глибоких очах наркома.

– Скажіть, скільки годин на день ви працюєте? – спитав він. – Або краще, скільки ви відпочиваєте?

Легка усмішка ворухнула вуса Ридана.

– А ви, товаришу нарком? – запитав він замість відповіді.

Нарком одвів погляд і теж посміхнувся. Всі знали його звичку виходити після роботи в наркоматі на прогулянки «для відпочинку», причому місцем таких прогулянок завжди виявлялися заводи, які вимагали в той час особливої уваги наркомату.

– Нам з вами приблизно по піввіку, – вів далі Ридан. – Відпочивати, кажете? Як це відпочивати? Тільки голова може змусити нас відпочивати, вона керує людиною. Я можу дати відпочинок рукам, шлунку, навіть серцю. Але ми з вами працюємо головою. Як же бути з нею, коли вона сама не хоче… не може відпочивати?!

Вони сиділи один навпроти одного, літні, міцні ще, уважні, і мовчали кілька секунд.

– Ви маєте рацію, – сказав, нарешті, нарком. – Нам цього зробити не можна. Ніякий відпочинок не змусить наші голови припинити роботу… Чим же – я можу допомогти вам?

Ридан коротко розповів про своє відкриття, про «конфлікт з фізикою». Розв’язання серйозної фізіологічної проблеми ховається в недоступній йому галузі. Потрібна допомога. Промисловість об’єднує всі кращі технічні сили країни. Вона, звичайно, знає видатних радіотехніків, конструкторів-винахідників.

– Назвіть мені людину, якій я міг би доручити розробку генератора. Якщо така людина скаже, що завдання не безнадійне і погодиться взятися за його розв’язання, дайте мені її. От і все, що я прошу.

Нарком вирішив, що задовольнити прохання – справа зовсім нескладна. Він направить його до представника одного з головкомів, який і назве йому потрібну особу. Товариш Вітковський чудово знає людей радіопромисловості. Нарком одразу ж подзвонив йому і попередив про прихід професора Ридана.

– До речі, – спитав він Вітковського, – інженер Тунгусов пішов? Ні? Чудово, хай зайде до мене зараз же.

В цю мить загув інший телефон. Наркомові нагадали, що через кілька хвилин почнеться засідання Ради Народних Комісарів. Запізнюватися не можна. Він дуже шкодує, що доводиться перервати розмову. Але, здається, все, що треба, зроблено?

Вони вже готові були вийти з кабінету, коли увійшов Тунгусов.

– От, товариші, – сказав нарком, – познайомтесь і поговоріть. Мені здається, це буде корисно вам обом.

І він пішов.

Ридан і Тунгусов з деяким ваганням подали один одному руки, назвали прізвища. Кілька секунд тривала ніякова мовчанка. Обидва не знали, як почати розмову.

– Ви… з головкому? – догадався нарешті Ридан. Тунгусов посміхнувся.

– Я щойно хотів задати вам це саме запитання. Очевидно, ми обидва «відвідувачі»?

– Очевидно. Про що ж нам говорити? – Незрозуміло.

– Я думаю ось про що, – сказав Ридан, дивлячись на годинника. – Скоро вже закінчиться службовий час, а мені ще треба встигнути до представника головкому. Наша з вами розмова наче не дуже спішна, а та, що буде в головкомі, не терпить зволікання. Але ж якщо нарком наказує познайомитися і поговорити, треба слухатися. Ви б не могли завітати до мене додому сьогодні або в один з найближчих вечорів?

Микола погодився, записав адресу професора, і вони попрощалися. Зробивши кілька кроків, Ридан раптом зупинився, обернувся і, гукнувши інженера, знову підійшов до нього.

– Тільки ви неодмінно прийдіть, – сказав він. – І не відкладайте.

– Ні, ні, звичайно, відповів той.

Дізнавшись у секретаря, як пройти до Вітковського, Ридан вийшов з приймальної.

Розмова з Вітковським несподівано виявилася набагато складнішою і довшою, ніж розмова з наркомом.

– Професорові потрібен висококваліфікований конструктор? О, у нас є всякі спеціалісти! Головком подбав про те, щоб підібрати і взяти на облік людей – самі розумієте, які відповідальні роботи доводиться виконувати електротехніці! Але треба знати, які саме завдання доведеться розв’язувати. Високочастотний генератор? Ну, по генераторах у нас ціла армія! Але який саме генератор, для якої мети? Очевидно, потрібна спеціальна конструкція. Мабуть, медичний?

Ридан дивився на балакучого співрозмовника, на його одутле, бліде обличчя. Представник головкому немовби жваво зацікавився розмовою, але професор, сам не знаючи чому, неохоче видавлював з себе подробиці своїх задумів.

Довго і нудно, незважаючи на те, що робочий день уже закінчився, незважаючи на наполегливі пропозиції Ридана відкласти вирішення питання, Вітковський порпався у якихось списках, «уточнював профіль» потрібного спеціаліста…

– Ось хто вам підійшов би! – замріяно вигукнув він нарешті. – Віклінг! Це один з кращих молодих конструкторів Сіменса. Винахідник. Антифашист. Емігрував до нас років зо три тому… Між нами кажучи… не з пустими руками. Людина надійна, безумовно талановита. Але, на жаль, він зайнятий зараз, виконує урядове завдання. Без санкції згори я не маю права…

– Ну що ж, зачекаємо, поки він звільниться, – сказав Ридан, рішуче підводячись.

– Добре. Тоді я поговорю з наркомом і направлю Віклінга до вас.

– Будь ласка, будь ласка, – сказав Ридан і, попрощавшись, поспішно вийшов.

Власне кажучи, все йшло поки що добре. Схоже, що справа злагоджена. Конструктор славнозвісної фірми, винахідник і якраз високочастотник, – удача!

Але якийсь неприємний осадок залишився в Ридана від цього побачення. Вітковський змусив, так, так, саме змусив його розповісти більше, ніж цього вимагала ділова розмова із зовсім незнайомою, до того ж не дуже приємною людиною. Правда, ніяких таємниць тут нема, але… не так уже це було необхідно. Те, що можна сказати наркомові, зовсім не обов’язково знати цьому дяді.

* * *

Події останніх днів порушили той стан міцної внутрішньої рівноваги, яка була властива професорові Ридану. Все почалося з цього клятого «шоку». Що ж це, зрештою, могло бути? Сотні разів професор пригадував найдрібніші деталі незвичайного випадку, намагаючись знайти в них хоч яку-небудь нитку до пояснення. Він добре пам’ятав почуття глибокого відчаю, який раптово охопив його в ту мить. Чи були які-небудь підстави для цього в його думках, у логічному ланцюзі його теорії? Ніяких! Ніяких сумнівів у правильності його концепцій не було ні тоді, ні раніше, не було й тепер. Чи були підстави фізіологічного характеру для таких «заскоків» у його психіці? Професор з обуренням відкидав і це припущення: він знав, почував, що нема таких підстав.

Ні, тут було інше. Якась стороння сила несподівано ввірвалася зовні, оволоділа на мить його волею, підкорила думку своєму ворожому впливові. Але такої сили не знала наука.

Ридан губився в догадках. А тут ще вимушена розмова з неприємним Вітковським, поява на сцені зовсім не відомої людини, рекомендованої наркомом, наступні відвідини конструктора-іноземця, який повинен вирішити долю його відкриття. Нові люди залучалися в орбіту риданівського життя. Все це турбувало вченого.

А події розвивалися. Через день після побачення з наркомом, коли невелика сім’я професора сиділа в їдальні за вечірнім чаєм, у передпокої пролунав дзвінок.

Дівчата схопилися одночасно. Але цього разу Ганна не дала більш рухливій Наталі випередити її. Дівчина знала про майбутні відвідини нових, незнайомих людей, відчувала неспокійний стан батька і вирішила бути в курсі цих побачень, щоб, наскільки це можливо, запобігти новим хвилюванням, від яких вона тепер старанно оберігала Ридана.

Ганна вийшла і відчинила вхідні двері.

– Товариш Тунгусов?! – вигукнула вона.

– От бачите… – Микола зніяковів од несподіванки. – А я вашого прізвища тоді так і не спитав.

Ну, звичайно, він одразу пізнав цю «чудову дівчину», як сказав про неї директор заводу на нараді.

– Заходьте ж, заходьте! Я дуже рада.

– А я, власне, до професора Ридана… Дозвольте, ви часом не дочка його? – Микола згадав, що директор сказав тоді «дочка професора».

– Ну, звичайно! Мене звуть Ганна. Зараз буде вам і професор… Так це вас з ним познайомив нарком? От випадок! Ідіть сюди…

Вона схопила його за руку і втягла за собою в їдальню, як велику дитину.

– Тату, це, виявляється, Тунгусов: той самий, що у нас на фабриці знамениту сушарку будуватиме!

– От і чудово! – підтримав її Ридан. – Виходить, у нас є тепер з чого розпочати розмову.

Безпосередність Ганни спершу спантеличила Миколу, але потім вона швидко створила атмосферу простоти і невимушеності. Микола відчув себе серед друзів. Ридан, підготовлений розповідями дочки про винахідника, побачивши інженера, забув про свої хвилювання. Таке знайомство зацікавило його.

Говорили, звичайно, про сушарку. Повільно, за звичкою добираючи потрібні слова, Микола розповів, як вдало пішла справа після того, як вони, за порадою Ганни, звернулися безпосередньо до наркома. Так, це саме їй завод повинен бути вдячний, якщо справа закінчиться успішно. Замовлення на лампи уже передано. Вітковський, збувшись відповідальності, став надзвичайно люб’язний і активний. Ці боягузи завжди такі.

Щоб зробити розмову цікавішою для батька, Ганна попросила Тунгусова пояснити суть його винаходу.

Микола охоче почав пояснювати. Ридан, почувши знайомі терміни, які часто траплялися йому в електротехнічній літературі, насторожився. Ось коли він, нарешті, довідається про практичний зміст багатьох понять, що лишилися для нього незрозумілими! Трохи перебільшуючи свою необізнаність, Ридан поспішив попередити співрозмовника, що він цілковитий неук у питаннях електротехніки. Тунгусов здивувався:

– Он як! А я, правду кажучи, думав, що ви працюєте в цій галузі.

– Ні. Моя стихія – живий організм, фізіологія. Точніше – нервова система. Мозок.

Микола сумно посміхнувся.

– А я в цих питаннях профан… про що мені і доводилося шкодувати… Але, що ж тоді означає пропозиція наркома? Чим ми можемо допомогти один одному?

Фраза, промовлена мимохіть, не пройшла повз увагу Ганни.

– А чому, скажіть, вам доводилося шкодувати?

– Бачите, я вивчаю дію ультракоротких хвиль на різні об’єкти, до речі, і на біологічні. Отут мені і знадобилися деякі відомості з фізіології.

Ридан схопився за борідку.

– А… з більш високими частотами вам не доводилося мати справу? – спитав він, чекаючи відповіді, як глядач чекає пострілу на сцені.

– Ви маєте на увазі рентген? – вирішив угадати Микола, добираючи найпопулярніший у медицині вид променистої енергії.

– Ні.

– Кварц?

– Так, приблизно…

Ридан ще не наважувався відкрити співрозмовникові точне місцезнаходження своєї «заповітної країни». Але цього «приблизно» було досить, щоб Микола насторожився. Саме десь тут, у спектрі променистої енергії, була знайдена ним маленька «біла плямочка», яку він намагався зняти, як більмо, з карти електромагнітних хвиль за допомогою свого дітища «ГЧ».

– Доводилося. Ще б пак! Саме цьому я віддаю всі свої знання, весь досвід… У високих частотах заховані таємниці, ще не розкриті людиною. Я сконструював, генератор для таких хвиль…

– Як?! Генератор?! – вигукнув Ридан у нестямі від хвилювання. – Ви здобули ці промені?

– Я здобув… не те, що треба. Поки що справа закінчилася невдачею. Але це, зрозуміло, не кінець. Власне кажучи, робота тільки почата, але основне зроблено: знайдено принцип… лишається знайти помилку.

– Слухайте, Миколо Арсеновичу, – Ридан уже стояв, зігнувшись над столом, як величезний знак запитання, – так це ж чудово! Якщо ви розв’яжете це завдання, тим самим буде розв’язане і моє завдання – най величніша проблема влади над організмом. Тепер зрозуміло… Ви говорили наркомові про цю свою роботу?

– Так, трохи торкнувся її в розмові.

– Дивна річ! Надзвичайна прозорливість!.. Однак за позику – віддяка. Тепер я повинен вам розповісти про свою роботу, про те, як я зайшов у тупик, з якого ви, Миколо Арсеновичу, повинні мене вивести.

Ганна сяяла, бачачи, як піднісся духом батько, з яким інтересом стежив він за думкою Тунгусова, і як з кожною хвилиною нестримно зближалися ці двоє.

Чоловіки перейшли в кабінет. Тут на просторому письмовому столі в Ридана з’явилися його діаграми, криві, довгі стрічки цереброграм – результати експериментів і спостережень, що ілюструють електричну сферу життя живого організму. Тисячі нових думок вихором крутилися в голові Миколи. З деякою ніяковістю він згадував про свої примітивні «фізіологічні» досліди.

Але ось Ридан озброївся в’язкою ключів і повів гостя в лабораторії, щоб показати йому апаратуру.

Вперше в житті Микола опинився в майстерні фізіолога. Заходячи сюди, він сподівався побачити складні, незнайомі йому прилади, за допомогою яких вчений реєстрував глибокі, ледве помітні процеси життя. Однак майже всі ці посилювачі, катодні осцилографи, гальванометри та інші електроапарати й прилади інженер давно знав. Він немов бачив їх наскрізь і безпомилково угадував призначення цих витончених ящичків, що сяяли нікелем і полірованим ебонітом. Микола був здивований.

– Признатись, я сподівався побачити у вас оригінальнішу апаратуру. Хіба фізіологи не мають своїх специфічних приладів? Адже завдання їх дуже своєрідні, я гадаю, і техніка повинна бути особлива. А тут я бачу майже виключно те саме, що застосовується всюди в промисловості.

Ридан розвів руками.

– Очевидно, так. Адже я не знаю іншого застосування цих приладів. Отут і позначається те, що між нами і технікою нема єдності. Талановиті конструктори в наші інститути не йдуть, їм чужа фізіологія, вони її не знають. А серед нас нема фізиків, техніків. Біологічні науки більше ніж інші, одірвані від фізики і техніки, і в цьому справжня трагедія, Миколо Арсеновичу! Ми рухалися б уперед значно швидше, якби нам вдалося органічно поєднати ці дві різнорідні сфери знань, створити свою біотехніку, не ту, звичайно, яку ми маємо тепер – пристосовницьку і кустарну, – а свою власну, самостійну, яка саме в біологічному плані розвивала б сучасні досягнення фізики і хімії. Поки що ми хапаємо від готової техніки те, що більш-менш випадково виявляється придатним для нас. Згадайте, яку грандіозну роль відіграли у розвитку біологічних наук мікроскоп, рентгенівське проміння… Але це ж, власне, те, що «перепало» нам від фізики. Ми самі нічого визначного в техніці дослідження не зробили і зробити не зможемо, бо погано знаємо фізику. От нам і доводиться пристосовувати чужу техніку і викручуватися за допомогою «дотепності» та «витонченості» наших експериментів. Це – сізіфова робота, Миколо Арсеновичу. Мало хто знає про неї. Та нічого, ми все ж ідемо вперед, обходячи фізику. Ось вам приклад: мітогенетичне випромінювання. Ви, звичайно, знаєте, що це проміння супроводжує багато біологічних процесів і хімічних реакцій. Його відкрили ми, фізіологи, і як: користуючись корінцем цибулі як генератором і другим корінцем як детектором цього проміння… Яка техніка! – Ридан добродушно розсміявся. – А потім ми почали вивчати це проміння, зробили спектральний аналіз – теж ціла епопея спритності і мудрування! – і знайшли йому місце в гамі електромагнітних хвиль… Так, ми йдемо вперед, незважаючи на нашу технічну несамостійність. Очевидно, іноді навіть випереджаємо фізику. І тоді ми змушені чекати, поки вона наздожене нас, щоб використати її досягнення для дальшого руху вперед…

Ридан підійшов до теми, яка його хвилювала.

Нікому ще не відомими шляхами люди пізнають одне одного, іноді зразу, з першої зустрічі, з першої розмови. Пролунає слово, промайне жест, усмішка, погляд – нічого цього не помітить свідомість і нічого, можливо, не утримає в пам’яті його «офіціальна частина». Але вже прослизнули кудись глибше від свідомості, у темні підвали мозку, невловимі знаки, сигнали, враження. І вже якийсь механізм тут же розсортував їх, зважив і оцінив. І навіть підбив підсумок: «прийняти» або «відкинути».