Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

Розділ одинадцятий
ВИПАДКОВІ ОБСТАВИНИ

Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?

Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.

– Читав «Вечірні вісті»? – спитав він.

– Ні. А що там?

– Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!

Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.

– «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його – сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.

Кореспондент агентства пов’язує цю подію із зникненням кількох представників науково-технічного світу, серед яких згадується ім’я відомого фізика Гросса, що працював останніми роками над проблемою передачі електроенергії без проводів…» Ну, що скажеш?

– Так, та-ак… – протяг Микола. – Тепер зрозуміло, що означали слова «перешкоди усунені» і «антену зірвано вітром»… Пам’ятаєш?

– Звичайно… А «Сфінкс» не знав, куди звернутись за справжньою інформацією. Ми могли б йому розповісти і більше, і раніше, – пожартував Федір. Але відразу ж обличчя його стало серйозним. – Слухай-но, Колю… Я начитався всілякої літератури про міжнародну розвідку і, певне, тільки тепер по-справжньому оцінив усю цю справу. Адже те, що ми знаємо і можемо ще більше дізнатися про машину Гросса, для фашистів і дуже важливо. Вони, звичайно, напоготові, і розвідка поставлена на ноги. Можна не сумніватися, що шпигуни стежать за всіма, хто був хоч трохи причетний до справи.

– Ти хочеш сказати, що життя нашого німця в небезпеці? Не маю сумніву.

– Ні, стривай. Це ясно! Мене цікавить інше. Поясни-но мені ще раз саму техніку вашого зв’язку. Як ви знаходите один одного в ефірі? Адже ти якось казав мені, що він з обережності не повідомляє своїх позивних.

– Та в нього їх і немає, він нелегальній, – відповів Микола. – Спочатку він користався якимись, очевидно, нагаданими позивними, а потім, коли ми познайомились і почалася конспірація з шифром, він перестав повідомляти позивні, і я впізнаю його за характером роботи на ключі.

– Але ж він викликає саме тебе?

– Ні, він з обережності й цього не робить. Він дає тільки загальний виклик: «це-ку» – всім.

– Ну, гаразд, – вів далі Федір – Ось ти почув його, впізнав, настроїв приймач на його хвилю. Але як же він впізнає тебе?

– А мене впізнати – річ нехитра, я не нелегальник і після «це-ку» даю свої позивні.

– Так. Виходить, якщо стежити за нелегальником, то можна встановити позивні того любителя, з яким він розмовляє?

– Звичайно.

– А з позивних можна дізнатися, хто цей любитель?

– Для цього треба тільки купити в будь-якому нашому газетному кіоску довідник короткохвильовика-любителя.

– От бачиш, – насупився Федір. – Можеш бути певен, що за тобою вже стежать.

Захоплений своєю роботою, оточений друзями, Микола був так далеко від цієї думки, що вона здалася йому безглуздою. Він уважно подивився на урочисто похмуре обличчя друга і, насилу стримавши усмішку, теж насупив брови.

– Здається, ти маєш рацію, Федю, – сказав він – Тут до мене одна людина щодня приходить. Мабуть, переодягнений шпигун.

– Хто приходить? – неабияк сполошився Федір.

Микола відповів пошепки:

– Тітка Паша.

Приятелі дружно зареготали, уявивши собі «годувальницю» в ролі міжнародного шпигуна.

Проте, подумавши, Микола вирішив, що міркування Федора не безпідставні.

– Загалом, ти маєш рацію, Федю, – закінчив він. – Звичайно, треба бути на сторожі. Судячи з того, що там слідство ведеться в строго секретному порядку, ми правильно витлумачили повідомлення німця. Тепер чекатимемо нових звісток.

…Зима видалася морозна, люта и неспокійна. Коротку осінь, тиху й теплу, з її розкішним жовто-червоним вбранням, прогнав, зненацька налетівши, шалений ураганний вітер з північного заходу. І – пішло… Колюча крупа застрибала по сухому асфальту, ховаючись од вихорів у западини і закутки тротуарів. Потім ущухло, випав сніг. Широкими вулицями столиці поволі поповзли, як гігантські молюски, машини, смугами здираючи сніжний покрив… Знову падав сніг, знову поглинали його машини. Іноді в розривах розкудланих хмар з’являлося сліпуче сонце, бліде од холоду, і знову надовго зникало за темною запоною, немов ховаючись від засніженої Землі.

Навально мчали події в житті наших героїв. Ще восени, після незвичайного видовища і розмови з професором у його лабораторії, Микола Тунгусов остаточно вирішив зв’язати свою роботу з риданівською. Нехай він не розумів до кінця складних задумів професора, зате відчував, що тут його техніка, як ніде, близько підходила до самого життя, входила, втручалася в нього, сама починала жити і, – Микола вірив у це, – кликала до якихось нових відкриттів і перемог. Та хіба можна було не вірити, коли він на власні очі бачив, як Ридан у своїй лабораторії творив такі речі, про які люди тільки в казках насмілювались мріяти!

Перспектива тривалого збереження живої тканини, відкрита Тунгусовим, цілком захопила професора. Спочатку Миколі здавалося навіть, що вона затьмарила собою думку про генератор мозкового проміння, якого так напружено чекав учений. Але невдовзі з’ясувалося, що одне з одним зв’язане, що обидві перспективи якось доповнюють одна одну. Як саме, Ридан не казав, і Тунгусов розумів, що було б нетактовно наполягати на поясненні його кінцевої мети.

Усе складалося дуже вдало. Розв’язати завдання консервування Тунгусов сам не міг: тут потрібні були складні гістологічні дослідження, йому недоступні. Ну, звичайно, Ридан брав на себе дослідницьку роботу. Він ладен був переключити на неї весь свій інститут.

І от почалася нова діяльність. Вони склали проект, нарком схвалив його. Проект був грандіозний, як казав Ридан. Він починався з будівництва: до риданівського особняка спішно прибудовується двоповерховий флігель за рахунок частини саду. В ньому розташовуються майстерні Тунгусова і нові лабораторії. Тунгусов підбирає штат. Ридан збільшує кількість своїх співробітників-гістологів удвічі й постачає нові лабораторії повним обладнанням.

Проект цей складали, звичайно, втрьох з Матусею. А коли почалося здійснення його, кермо влади автоматично перейшло до Матусі, бо йому треба було тільки знати, що робити, а як робити – це він розумів краще за інших. Матуся гасав по місту, як вітер, знаходив людей якимсь дивним «верхнім чуттям», як добрий мисливський собака знаходить дичину. Він брав цих людей мертвою хваткою, так, що намічена ним жертва не встигала навіть помітити, як починала виконувати нову роботу.

З’явилися будівельники-інженери й робітники, загуркотіли в саду машини. Вони вгризались у замерзлий грунт, заливали котловани сірою бетонною масою, дробили щебінь, піднімали риштування й цеглу стрілами дериків. Потім величезна дощана коробка сховала місце майбутнього флігеля, і вже ніхто з риданівців, крім Матусі, не бачив, що робиться в ній. А через місяць, коли повернуло «сонце на літо, зима на мороз» І почались люті конвульсії зими, що все-таки повільно відступала, коробка раптом з оглушливим скреготом і гуркотом розпалась, як шкаралупа розбитого горіха, і під нею виявився новенький світлий будинок із заскленими рамами та оздобленим фасадом.

Тим часом Ридан і Тунгусов гарячково готували кожний свою роботу. Широкий коридор інституту відображав ступінь цієї підготовки: він усе більше заповнювався ящиками з верстатами, інструментами, приладами, посудом. Великі чорні букви «Р» і «Т», поставлені за розпорядженням Матусі на ящиках, позначали майно Ридана і Тунгусова.

– Дрібниця, – казав він у відповідь на іронічні компліменти Ридана з приводу його надзвичайної передбачливості, – а от побачите, скільки вона часу нам заощадить, коли доведеться розбирати ці завали.

Микола склав точний план робіт. Два генератори ультракоротких хвиль – один з них старий, уже майже готовий – працюватимуть безперервно, постачаючи дослідницьким лабораторіям Ридана таку кількість опромінених проб свіжої органічної тканини, яку тільки лабораторії зможуть пропустити. Це будуть сотні проб на день, і гістологам доведеться добре-таки попрацювати.

Опромінення тканини почнеться з максимальної хвилі наміченого Миколою діапазону на одному генераторі і мінімальної – на другому. Десь між ними ховається потрібна «консервуюча» хвиля. Але тут – тисячі хвиль, щоб дослідити кожну з них, потрібні були б роки. Тому облога цього діапазону почнеться з обох боків, спочатку досить великими стрибками, щоб намацати в ньому найбільш дійову ділянку. Це буде перший тур шукань. Потім піде кропітке дослідження знайденої ділянки за тією ж системою – з двох кінців, але вже дрібнішими «кроками». Нарешті, третій тур, коли кожний сантиметр довжини хвилі буде випробуваний, дасть остаточне вирішення питання. Робота передбачалася надзвичайно складна: крім хвиль, треба було одночасно підшукувати і найбільш вигідні тривалість опромінення та його потужність.

Про це Микола розмовляв з Риданом.

– А коли потрібна нам хвиля виявиться на безконечно малу частку довшою або коротшою за ту, яку ми можемо фіксувати вашим верньєром, тоді що? – спитав професор. – Як ви тоді повторите цю частоту? Адже кожний поворот ручки верньєра, хоч би який малий він був, дає нову хвилю, так же?

– Так, звичайно. Але я не думаю, щоб тут мали істотне значення такі зовсім незначні зміни частоти.

– Не думаєте? А коли ви намагались повторити знаменитий дослід ваших харчовиків, то знали, на якій хвилі вони працювали?

– Знав.

– І все-таки не змогли повторити?

– Але ж тут, крім хвилі, є ще невідомі: експозиція й потужність.

– Те саме і експозиція! Ви думаєте, соті часточки секунди не впливають на результат? – домагався Ридан.

– У певній мірі – так.

– Ні, Миколо Арсеновичу, я думаю, у вирішальній мірі. Мені здається, ви недооцінюєте ролі мізерно малих величин, особливо, коли маєте справу з біологією.

Розмова ця мала важливі наслідки. Микола слухав і думав.

Як завжди, нова правильна думка входила в його розум легко, займаючи місце старого уявлення, що, здавалось, міцно укоренилося. Це була чудова властивість, яка дозволяла Миколі без особливого напруження рухатися вперед і відкидати застарілі або помилкові уявлення.

І от знову, як і в кожній майже розмові, Ридан відкривав йому якусь частку ще не пізнаного світу. І Микола дивувався: як же це він сам не спромігся подумати про це! Адже значення надзвичайно малих величин очевидне. Хіба він не знав нічого про фермент, про гомеопатію? Ридан має рацію: частки хвилі, частки секунди, частки ватта могли мати вирішальне значення. На якусь мить Тунгусов відчув внутрішній холодок: якщо так, завдання може лишитись невирішеним. Безконечно малі частки – це значить безконечно велика кількість комбінацій з трьох елементів: хвилі, експозиції і потужності. Результат харчовиків – справжнісінька випадковість. У них жоден з цих елементів не був сталим. Генератор був простенький, хвиля «гуляла», час визначався за секундною стрілкою хронометра. На якусь мить випадково збіглися умови опромінення. Може, все життя доведеться шукати цього збігу і…

– Нічого, Миколо Арсеновичу, не занепадайте духом, – усміхався Ридан. – Ми діятимемо методом виключення. Аби тільки ваш апарат був точний.

– Так, тепер я бачу, що мої верньєри непридатні для цього. Доведеться конструювати нові. Тут потрібні мікроверньєри, до того ж з автоматичним визначенням кроку. Це складне завдання. А в мене на черзі другий генератор. Коли я все, це зроблю?

– Знаєте що, – придумав Ридан, – доручимо верньєри Віклінгу. До речі, й перевіримо його здібності, а то він усе «вивчає» нові методи генерації мікрохвиль у якихось таємничих лабораторіях, а користі поки що не видно. Справа ця темна й може тягтися без кінця. А якщо він швидко й добре впорається з верньєрами, візьмемо його до вас на допомогу.

Микола погодився неохоче. Він любив усе робити сам, особливо, коли доводилось придумувати щось нове, винаходити. Але цього разу будь-яка нова робота загрожувала зірвати план. Він уже обіцяв Риданові, що опромінення проб почнеться зараз же після того, як буде обладнано лабораторію і розміщено устаткування. Крім того, досвід колективної роботи над сушаркою навчив його дечому.

Віклінг частенько з’являвся в домі Ридана. Він приходив запросто вечорами на чай, щоразу приносив з собою яку-небудь цікаву історію, забавну гру, з винятковою спритністю показував фокуси, приємним баритоном наспівував пісеньки різних народів, акомпануючи собі на роялі, – словом, досконало володів мистецтвом розважати співрозмовників. Професор любив поговорити з ним про долю Європи. Віклінг виявляв виключну обізнаність у політичних питаннях. Візити його завжди були недовгими. Як делікатний гість, він не втомлював господарів своєю присутністю, а навпаки, завжди рішуче зникав «на самому цікавому місці», викликаючи щире бажання господарів бачити його знову в себе.

З появою Віклінга в дім Ридана ввійшло щось нове, своєрідне, до чого ніхто не лишився байдужим. Він був людиною іншої, чужої культури, і це позначалося в усьому – в його манері здоровкатися, слухати співрозмовника, одягатися, навіть, здавалося, і в самому голосі, в дивовижному універсалізмі…

Спокійніше за інших його приймав Ридан: йому немало доводилось зустрічатися з іноземцями. Ганна довго не могла звикнути до Віклінга. Уперше в житті вона відчувала незрозумілу боязкість перед новим знайомим, і її звичайна безпосередність згасала в його присутності. Але разом з тим вона завжди раділа, коли він приходив. Зима трохи зблизила їх. Обоє захоплювалися спортом. Часто вечорами вони ходили на ковзанку або робили у вихідні дні лижні екскурсії за місто. Але кожна нова зустріч наче заставала Ганну зненацька – знову доводилось їй перемагати в собі незвичну скованість.

Різко негативну позицію зайняла Наталя; вона не злюбила Віклінга з перших же його відвідин, може, навіть з першого погляду, так, наче він одразу ж образив її чимось. У гострих, що доходили іноді до сварки, суперечках з Ганною вона називала його «фігуристом», облудником, паном, холодною жабою – усе в ньому її дратувало й викликало відразу, все було чужим. Ридан пояснював цю стихійну неприязнь Наталі «класовим інстинктом». Буржуазним панством, як запевняв він, од Віклінга, справді, дуже тхнуло…

Перша зустріч Тунгусова з Віклінгом – ще на самому початку зими – була випадкова й короткочасна, проте вона справила на Миколу незабутнє враження. Микола йшов до Ридана в справі. Він вибіг по кам’яних сходах під’їзду і вже простягнув руку, щоб подзвонити, як важкі двері парадного входу відчинились і на порозі з’явилася Ганна в короткій білій шубці. Високий чоловік у спортивному костюмі вийшов за нею. Микола відчув деяку ніяковість у голосі Ганни, коли вона знайомила їх.

Немов якийсь тужливий стогін прозвучав у серці Миколи. Повільно піднімався він до Ридана, намагаючись усвідомити незрозуміле почуття, що спалахнуло в ньому.

Так і лишилось це вороже почуття міцно зв’язаним з особою Альфреда Віклінга. Згодом вони зустрічалися ще багато разів, багато й хороше розмовляли, неприязнь пригасла, але не зникла зовсім і спалахувала з новою силою щоразу, коли Микола бачив Ганну з Віклінгом.

Не тільки цим визначалося ставлення Миколи до Віклінга. Було щось інше, воно, мабуть, найкраще передавалося словом «заздрість». Авжеж, Микола бачив у ньому живе втілення свого власного, ним колись створеного і так переконано наслідуваного ідеалу людини. Усе, що він з трепетом, як кожний новий шматочок мозаїки, знаходив і вкладав тоді у свою «життєву систему» (записував у щоденник – «до виконання!»): універсальні знання, іноземні мови, музика, вміння поводитись у товаристві і т. д. і т. п. – усе це звабливо сяяло перед ним в образі Віклінга… Микола навіть ловив себе часом на бажанні наслідували його де в чому, але лякався і стримувався, боячись виказати себе. Микола знав, що все це Віклінг не завоював у жорстокій боротьбі, – як він сам небагато з того, чого встиг набути, – що це впало йому з неба, далося з вихованням, і це згладжувало гостроту його заздрості. До того ж Микола ще не відмовився од завоювань, ще твердо сподівався на майбутнє. Він був молодий і не знав, який короткий і неповторний той відрізок життя, коли людина ще здатна створювати, удосконалювати саму себе…

Нову пропозицію Віклінг сприйняв з неприхованою радістю.

– Мікроверньєр – це добре! Це завдання конкретне, і його легко здійснити. Я його сконструюю швидко. Що ж до генератора мікрохвиль, то, очевидно, це цікаве завдання ще не може бути розв’язане за сучасного стану техніки. Я перевірив кілька методів. Вони практично нездійсненні.

– Ну й чудово! – сказав Ридай, перезирнувшись з Миколою. – Облиште цей генератор. Зараз важливіший верньєр.

Микола докладно пояснив Віклінгу, яким вимогам повинен відповідати цей новий прилад. Абсолютна точність кожної зміни частоти й потужності, що визначається автоматично. Простота управління. Автоматичний контроль часу…

Віклінг зник. Він з’явився тільки через два тижні вранці і приніс готовий верньєр. На цей час Микола вже встановлював другий генератор.

Микола був здивований: він і не думав, що Віклінг упорається так швидко. До того ж він чекав лише проекту, креслення, в крайньому разі макета, і аж ніяк не готового приладу.

Відразу ж почали ставити верньєр на старий тунгусовський генератор. Віклінг надів комбінезон, уважно оглянув генератор, розмітив його панель і з спритністю неабиякого техніка не гаючись узявся до діла.

До полудня більша частина роботи вже була зроблена. Віклінг пішов, але після обіду повернувся знову в майстерню.

– Сподіваєтеся закінчити сьогодні? – здивувався Микола.

– Обов’язково закінчу, – відповів той, переодягаючись. – Бо я дізнався, що завтра не матиму часу, а ви, як видно, дуже поспішаєте. Хочете подивитись? – додав він, кидаючи на стіл свіжий номер вечірньої газети. – Є цікаве повідомлення. Американський наутілус «Бета» піднято з дна електромагнітними кранами.

Він одійшов до свердлильного верстата, завів мотор і вже крізь гуркіт крикнув здалеку.

– Зовсім нова техніка! Скидається на те, що проблема підйому затонулих підводних суден нарешті розв’язана повністю.

Микола швидко розгорнув газету. З деякого часу він почав з особливою цікавістю стежити за іноземною інформацією. О! Двоє слів заголовка наче стрибнули самі йому в очі з-за краєчка газети: «…мюнхенський вибух». Він прикипів до газетного аркуша і не відриваючись прочитав:

«ЩЕ. ПРО МЮНХЕНСЬКИЙ ВИБУХ».

«Кореспондентові агентства «Сфінкс» пощастило добути деякі нові відомості, які проливають світло на загадковий червневий вибух в околицях Мюнхена. З’ясовано, що зниклий фізик Гросс не загинув під час вибуху, а був заарештований фашистською владою далеко раніше. Доля Гросса невідома, жодних офіційних повідомлень у зв’язку з цим інцидентом не було опубліковано.

Коли зіставити арешт Гросса, переконаного пацифіста, з думкою деяких видних спеціалістів, що твердять, нібито винахід цього вченого міг бути використаний як досить серйозна військова зброя, легко зрозуміти, що апарат був знищений на бажання самого винахідника, мабуть, його другом і найближчим співробітником інженером Мюленбергом, який загинув серед інших під час вибуху. Очевидно, пекельна машина, як це часто трапляється, вибухнула передчасно.

Проте сумнівно, щоб ця спроба вирвати з рук фашистів нову зброю війни була успішною, бо всі документи, які стосувалися винаходу, захоплені одночасно з арештом Гросса. Треба гадати, що фашистські спеціалісти зроблять усе, щоб знову побудувати апарат».

Микола двічі жадібно перебіг очима цю замітку. Може, він почав би її читати і втретє, коли б не відчув якогось руху біля себе. Він швидко обернувся. За ним стояв Віклінг: очі його були спрямовані туди ж, куди тільки що дивився Микола.

– Ви зацікавились мюнхенським вибухом? – спитав Віклінг. – Ну, це давня історія. І я гадаю, що «Сфінкс» надає цьому вибуху більшого значення, ніж він заслуговує. Робить сенсацію. А про «Бету» читали?

– Ні ще, – відповів Микола, стримуючи раптовий спалах хвилювання.

– Ось, – Віклінг показав замітку. – Дуже дотепна штука! Ви прочитайте обов’язково, Миколо Арсеновичу, потім поговоримо.

І він знову відійшов до свого верстата.

Замітка про підняття «Бети» виявилася справді цікавою, і Микола заспокоївся.

До вечора Віклінг закінчив роботу. Верньєр з ясною зручною шкалою працював чудово.

Професор страшенно радів. Через два-три дні можна починати!

– Тільки… ось що, Миколо Арсеновичу, – сказав Ридан трохи зніяковіло, коли Віклінг пішов. – Я хочу з вами оглянути ще частину нових приміщень.

Він повів Миколу за собою і широко розчинив нові двері з їдальні. В цій частині прибудови Микола ніколи ще не був. Він опинився в невеликому, гарно обставленому кабінеті. Крім письмового стола, на якому було акуратно розставлене все потрібне приладдя, Микола побачив праворуч, біля вікна, креслярський стіл, теж повністю обладнаний. Очевидно, тут уже оселився якийсь інженер.

– Нічого не розумію! – сказав Микола. – Хто тут живе?

– Заждіть, заждіть, любий, – Ридан потягнув його далі. – Це кімната – раз. Тепер сюди. Тут – друга кімната.

Вони увійшли в спальню. Потім в їдальню. Невеликий передпокій, звідки вели сходи вниз, до під’їзду нової частини будинку, відокремлював квартиру од різних підсобних приміщень. Біля кухні була ще одна жила кімната.

Людей у квартирі не було.

– В чому справа, Костянтине Олександровичу, де господарі?

– Господарів немає. Тут… ніхто не живе.

– Як ніхто? А всі ці речі кому належать? Креслярське обладнання, постіль, меблі, посуд?.. Ага-а! Зрозумів…

Микола відвернувся, похилив голову. Шквал прикрих думок приголомшив його.

– А що? – спитав Ридан.

– Ганна Костянтинівна… виходить заміж? Ридан пильно глянув на інженера.

– Нічого такого поки що не сталося, Миколо Арсеновичу. Не вгадали. Квартира ця належить… інженерові Тунгусову.

– Мені?!

– Вам. – Ридан виструнчився перед Миколою, опустив руки, наче по команді, говорив чітко, уривчасто, віддаючи рапорт. – Розташуванням кімнат займалися ми з Галею. Внутрішнім обладнанням – вона. Організаційною частиною – вона з Матусею. Питання погоджене з наркоматом. Кошти відпущені як преміальні за створення сушарки. Переселення призначено на сьогодні. Наша вантажна машина чекає ваших розпоряджень!

Микола відсахнувся.

– Дозвольте! Сьогодні я працюю… на передачі… І взагалі… навіщо все це? У мене ж є квартира! І потім… є ще обставини… Ні, ні, це неможливо!

Легкі кроки почулися в сусідній кімнаті.

– Усі обставини враховано, Миколо Арсеновичу, – задзвенів голос Ганни.

Вона ввійшла посміхаючись, наповнюючи кімнату пахощами зимової свіжості. Бісерні нитки талого інею прикрашали каштанове пасмо, що вибивалося з-під шапочки.

Не випускаючи руки Миколи, вона швидко потягла його в окрему кімнатку, затишно обставлену м’якими меблями. Біля невеликого столика стояло зручне крісло, ліжко було покрите теплою шерстяною ковдрою.

– Усі обставини враховано, – повторила Ганна. – Я гадаю, тітка Паша почуватиме себе тут добре.

Микола подивився на неї, потім на Ридана. Турбота про «годувальницю» глибоко зворушила його. Так, справді це була та обставина, яка лякала Миколу щоразу, коли розмова торкалася нової квартири. Він відчував, що тітці Паші було б важко розлучитися з ним.

Та і йому – завдати болю їй, піти, спокусившись кращим житлом… Ні! Далекий від побутових справ, він не міг знайти виходу, придуманого тепер друзями, і тому будь-яку думку про переселення з сирої підвальної кімнати вважав просто неприпустимою.

– Атака організована солідно, – жартував тим часом Ридан. – Раджу здаватися без опору.

Справді, тепер опиратися було б недоцільно. Микола схопив своїми широкими долонями руки Ганни та Ридана і міцно потис їх.

– Не знаю, як і дякувати вам! Доведеться здатися.

Ридан тріумфував.

– Тільки не думайте, що я радий саме вашому сусідству, – жартував він далі. – Усе це зроблено зовсім не заради вас, а заради тітки Паші. Нарешті-таки в нашому домі буде справжня господиня, а не ці… вертихвістки, які гадають, що їхнє головне завдання полягає в тому, щоб ніколи не бути вдома.

Прийнявши рішення, Микола не гаючись взявся до діла. Він почав з того, що видерся на дах, поставив щогли і протягнув короткохвильову антену. Потім зробив ввід у вікно свого кабінету, підготував радіостіл.

На другий день були перевезені речі – кілька ящиків з-під лабораторного посуду, наповнені книжками та електротехнічним «мотлохом», як називав Микола всі ті матеріали, інструменти, прилади, що вже багато років збирались, накопичувались і могли б скласти універсальний комплект обладнання для радіотехнічної лабораторії-майстерні.

Усе інше покинули. Не без жалю розлучився Микола зі своєю старенькою книжковою полицею, із столами, з простим залізним ліжком, на якому у неспокійні ночі шукань зароджувалось і оформлялось чимало його ідей… Один із столів, почорнілий і весь порізаний, але міцний ще і зручний для слюсарних робіт, він все ж не міг залишити і знайшов для нього місце в майстерні.

Тітка Паша приїхала в кабіні вантажної машини. Вона почекала біля машини, поки внесли речі, потім піднялася разом з Ганною нагору. Тут її зустрів Ридан і цілу годину не відходив од нової господині. Він водив її по кімнатах обох квартир, показував усе найважливіше, і чи не найзаповітнішим його бажанням було відчинити двері в «свинцеву» лабораторію, коли вони проходили через коридор інституту.

Проте нова кухня зацікавила тітку Пашу найбільше. Тут справді було на що подивитись господині. Ридан подбав про те, щоб усе було обладнане за найновішими досягненнями кухонної техніки. І тепер він тішився наслідками свого задуму, захоплено стежачи за виразом обличчя тітки Паші. Вона, на його прохання, ставила сковороду на ребристий кружок холодної плити, і через кілька секунд сковорода нагрівалась. Ридан піднімав сковороду – під нею ніякого вогню не було. Він ставив каструлю з водою, і вона закипала через кілька хвилин. Потім пояснював, як посуд, опинившись на кружку плити, сам вмикає струм, як нагрівається цим струмом тонка спіраль під кружком.

Витончені машинки, прикріплені до стіни над довгастим столом, починали рухатися, як тільки повернути вимикач. З дивовижною швидкістю вони перемелювали м’ясо, готували фарш, обмивали, обчищали й різали овочі, збивали яєчні білки й жовтки, нарешті, мили й висушували посуд, – словом, робили все те, що звичайно роблять на кухні людські руки. Тонкі рухомі шланги, які звисали над столом і над плитою, давали змогу легко наповнювати посудину водою будь-якої температури, не рухаючи її з місця. Кухонні покидьки і всяке сміття поглинав блискучий відкидний приймач у стіні.

На обличчі тітки Паші, звичайно незворушному і спокійному, в міру появи нових кухонних чудес усе ширше розпливалась якась особлива, розгублена посмішка. Професор чекав слів. Але слова не йшли з язика Параски Гаврилівни.

– Ач! Це що!.. – тільки й шепотіла вона, похитуючи головою.

Сміттєприймач доконав її. Вона зрозуміла, що тут не треба виносити сміття в двір, і безпорадно глянула на Ридана.

– Ну що т-ти скажеш!

* * *

Опромінення перших проб м’яса почалося весною. Микола досадував: надто багато часу пішло на підготовчу роботу. Але він знав, що успіх у розв’язанні будь-якої наукової проблеми залежить від старанного дослідження, і Ридан всілякими способами підтримував його в цьому.

Найтонша техніка, створена Миколою та Віклінгом, невідступно супроводила роботу, починаючи від приладу, який автоматично нарізав абсолютно однакові вагою шматочки м’яса, і кінчаючи експонометром, що визначав тривалість опромінення. Весь процес був гранично автоматизований. Людські руки не торкалися проб. Навіть самий аналіз цих проб після того, як вони були витримані в термостатах, проводився майже без допомоги рук. Люди тільки керували, перевіряли й записували.

І все-таки роботи було багато. Микола пропускав проби спочатку десятками, потім сотнями, до тисячі проб на день. Стрічки конвейєрів, схожі на кулеметні стрічки, поставлені вертикально, не зупиняючись пливли двома великими замкненими кільцями навколо генераторів. Пробірки вставлялись у ці стрічки, входили в поле високої частоти і потім виштовхувались із своїх гнізд і надходили в термостати.

Одне кільце оберталося швидко і безперервно, друге йшло поволі, поштовхами.

Рівно сорок вісім годин кожна пробірка з опроміненим шматочком м’яса витримувалась у термостаті при температурі тридцять градусів вище нуля. Потім вона надходила в лабораторію Ридана.

У великій кімнаті тридцять шість лаборантів сиділи мовчки один біля одного, визначаючи ступінь розпаду тканини за кількістю аміаку і амінокислот, що з’явилися в пробі, і стежачи за розвитком мікробів, які встигли оселитися в шматочках м’яса.

Усе це ретельно записувалося. Коли закінчувався день, Ридан і Тунгусов у кабінеті розглядали та обговорювали записи. Матеріалу для обмірковувань було скільки завгодно.

М’ясо все ж розкладалося після опромінення. Суворо дотримуючись заздалегідь наміченої системи дослідження, Микола міняв хвилі, міняв тривалість опромінення, але м’ясо й далі розкладалося, і гнильні бактерії розмножувалися в ньому лише трохи повільніше, ніж у контролі.

Здавалося б, ясно: діючого діапазону хвиль ще не знайдено, і треба продовжувати шукання. Але була одна обставина, яка наводила на роздуми: ступінь розпаду м’яса не був сталим. Він весь час коливався, то збільшуючись, то зменшуючись у межах сотих часток процента, причому ці коливання супроводили майже кожну зміну умов опромінення. Спочатку дослідники не звертали уваги на ці зовсім незначні відхилення, пояснюючи їх випадковими обставинами і чекаючи істотніших наслідків опромінення. Проте обережний, досвідчений дослідник Ридан скоро повстав проти такої позиції.