Текст книги "ГЧ"

Автор книги: Юрій Долгушин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

Колода сама керувала генератором!

Усе було гранично автоматизовано в цій чудовій установці. Тунгусов запевняв, що тільки на перший час потрібна буде людина, щоб остаточно перевірити правильність монтажу, а потім приміщення можна буде замкнути, вологий матеріал сам себе обслуговуватиме, проходячи на конвейєрі з одного отвору в другий і висушуючись на ходу.

З кожним днем споруда ставала більш завершеною, суворою, витонченою. Окремі частини її виготовляли у другій половині приміщення, перетвореній на слюсарну майстерню. Спочатку деталі займали багато місця, люди тіснили одне одного. Тепер, оброблені остаточно, відшліфовані, блискучі, вони займали свої місця, начебто арифметично складалися, входили одна в одну, перетворювались у щось нове, ціле, в суму.

Ставало просторо. Майстерня потроху зникала.

Конвейєр був уже перемірений. Кілька десятків колод проповзли через цех, переступивши півколо провалу.

Микола орієнтував усю споруду саме на колоди – найбільш ризикований об’єкт сушіння. Усі інші форми деревини сушити було б тоді неважко. Він, як і Федір, дивився на широке майбутнє цієї установки.

Нарешті привезли лампи. Усе, що залежало від «зовнішніх зносин», було вже одержано, перевірено, заприбутковано.

Микола зразу ж поставив лампи на стенд, що стояв у майстерні, і почав «ганяти» їх у різних умовах, на різних режимах. Перевірка тривала з ранку до вечора, і в цей день не тільки вся бригада, але Храпов, і Вольський, і Ганна майже не виходили з цеху. Микола, як завжди в таких випадках, працював мовчки, нікого не підбадьорюючи. Загальне тривожне хвилювання зростало, і ввечері, досягнувши максимуму, раптом впало до нуля, змінившись безмежною радістю, – Микола сказав своє звичне: «Все гаразд». Ніякої каверзи цього разу не знайшли. Очевидно, нарком зробив відповідні висновки і з інформації Тунгусова, і з красномовного інциденту з професором Акуловим.

І от генератор, оповитий густими металевими сітками для захисту людей від його небезпечних випромінювань, здобув, нарешті, своє високочастотне серце. Воно ще не билося. Воно ще не було навіть теплим. Але вже відчувало на собі дзюркотливий душ водяного охолодження.

Ранком, приходячи в новий цех фабрики, Микола вже не поспішав, як раніше, до чергової деталі споруди, що в цей момент народжувалася з металу в гудінні верстатів. Він одходив у куток до високої шафи трансформатора і звідти дивився на всю споруду уважно і з хвилюванням, як художник дивиться на свою картину, в якій ще бракує кількох мазків. Виходить чи ні?

Так, вийшло те, чого хотів Тунгусов. Це буде не лише машина, яка почне працювати, ні, це буде втілення його думки, свідчення перемоги людини над непокірними силами природи. І всіма своїми зовнішніми формами, рухами, навіть звуками вона повинна відбивати цю витончену могутність людської думки!..

На мережчаній кахлі підлоги біля машини вже не було густого нальоту металевого пилу, масла, бруду. Світлий простір розширювався. Комсомольці перестали курити біля конвейєра. В кутках з’явились урни.

Тунгусов чудово знав, що через три дні все буде готове, і тоді можна випробувати машину. Але він мовчав, і ніхто не питав його про це. Якась мовчазна згода змушувала бригаду не говорити про кінець, про випробування. Тільки директор, який заходив тепер щодня помилуватися спорудою, тривожно питав Тунгусова, чомусь відводячи його вбік:

– Ну, як із строком? Впораєтесь?

– Впораємось, – лаконічно відповідав Тунгусов.

– Коли ж гадаєте?.. Адже перевірити треба заздалегідь, а то мало що…

– Нічого не буде, Тимофію Павловичу. І перевіримо вчасно, і пустимо в строк.

* * *

Це сталося несподівано для всіх. Одного разу вдень, коли бригада здавала Решеткову тільки що закінчений монтаж вентиляційної системи, Тунгусов підійшов до них, узяв Федора за плечі і сказав просто:

– Ну, що ж, хлопці, давайте спробуємо!

Усі зрозуміли його відразу й затихли. Одну із заготовлених заздалегідь колод було покладено на лоток конвейєра зовні приміщення.

Тунгусов і Решетков востаннє уважно оглянули всю установку.

– Треба подзвонити Ганні, – стиха напівзапитливо сказав Федір.

– Звичайно, подзвони, – швидко відповів Микола: він теж у цей момент думав про Ганну і чомусь не наважувався сам викликати її.

Увійшовши в цех, дівчина відразу зрозуміла все з урочистого вигляду робітників бригади, що розтяглися групою вздовж установки, і з пози Тунгусова, який стояв біля пульта генератора по другий бік конвейєра.

– Хочемо випробувати, що в нас вийшло, – якось зніяковіло промовив Тунгусов і ввімкнув рубильник.

Усе інше сталося само собою. Поступово почали наповнюватись вогнем лампи, заховані за решітками екранів: загули, як вулики, трансформатори, зашуміла вода, унизу, в провалі, над самою стрічкою конвейєра задзижчав пропелер вентилятора.

Микола, заклавши руки в кишені, стежив за стрілками приладів, на яких червоними рисочками були вказані наперед визначені режими роботи генератора. Стрілки одночасно підійшли до заданих меж.

У ту саму мить, тихо зашурхотівши роликами, рушив конвейєр. Дверцята, що закривали вхідний отвір у стіні, відскочили вгору, і з-за них швидко виплив окоренок колоди. Але, підійшовши до провалу, колода, наче злякавшись, майже зупинилась і почала поволі, з острахом заходити у простір між тремтячими пластинами конденсатора.

Біла хмаринка пари, підхоплена потоком повітря вгору, в розтруб витяжної труби, заструменіла над кутастим зрізом і попливла, розширяючись і згущаючись, охоплюючи все нові ділянки колоди, що входила в електричне поле. В кінці провалу пара зникла, і товстий окоренок дерева знову ліг на ланки конвейєра, що послужливо шмигнули під нього.

Люди мовчки стежили за всіма цими рухами. Микола, з вигляду спокійний, переживав страшенне напруження. Він настільки добре уявляв собі, відчував роботу своєї машини, що в цей вирішальний момент начебто перевтілився в неї: у ньому самому щось напружувалось, стискувалося, силкуючись допомогти генераторові впоратись із завданням – пронизати, обплутати силовими лініями деревну масу, що проходила в ньому.

Ганна, Федір, комсомольці схвильовано стежили то за колодою, то за виразом обличчя Тунгусова, намагаючись по ньому вгадати, чи все йде так, як треба.

Нарешті Микола відірвав очі од зникаючого стовбура і, зустрівши напружені запитливі погляди, усміхнувся. Це була відповідь, якої всі чекали.

Федір не витримав. Він зірвався з місця, оббіг кругом через місток, вискочив на площадку пульта і схопив Миколу в обійми. Дружне «ура» оглушило їх. І коли Ганна, нарешті, пробилася до Миколи крізь шеренгу комсомольців, які насідали на нього, прагнучи потиснути йому руку, вона ясно відчула, що одного тільки потиску руки надто мало, щоб висловити всі поривання її серця…

* * *

Отже, високочастотна сушарка була створена і вже працювала! Вологі, щойно обчищені колоди до восьми метрів завдовжки, дошки і бруски, куски і стоси відібраної «резонансної» деревини спокійно пропливали крізь робочий простір генератора і виходили з цеху вже сухими.

Процес, який вимагав звичайно багатьох діб, тепер відбувався на очах у людей протягом кількох хвилин.

Перед колективом фабрики, який ще так недавно перебував у безнадійному тупику, тепер відкрився небувалий виробничий простір.

От чому в ці дні обличчя всіх учасників цієї оригінальної будови сяяли такою завзятою й гордою радістю. Переможцем почував себе кожний. Справді, кому належала перемога? Ну, Тунгусов вирішив науково-технічну проблему. Але ж це Решетков викопав Тунгусова й придумав почати справу на їхній фабриці і «підстьобував» потім адміністрацію. Нічого, звичайно, не вийшло б, коли б Храпов та Вольський не почали діяти енергійно і не скликали тієї знаменитої наради з Вітковським, де Ганна Ридан запропонувала звернутися прямо до наркома. А комсомольці – члени бригади?.. О, кожний з них добре знав, яка частина машини зроблена його руками!

Перемога була спільна, колективна.

Ганна розуміла її велике суспільне значення. Перемога має народжувати інші перемоги. Відкриття нового цеху повинно бути урочистим святом. Хай прийде багато гостей, представників інших підприємств, наукових кіл, преси. Хай знають усі, як треба перемагати, хай подивляться, що вони зробили!

Урочистий пуск нового сушильного цеху відбувся за тиждень до строку, який Тунгусов обіцяв наркомові.

Сотні три гостей, не рахуючи своїх, зібрались у театральному залі клубу. Директор відкрив засідання, Вольський виступив з доповіддю про науково-технічне й промислове значення тунгусовського генератора.

Тунгусов з частиною своєї бригади був у цеху, готувався до демонстрації. Під час доповіді Вольського на фабрику прибув нарком у супроводі Вітковського та ще кількох товаришів з наркомату. Ганна зустріла їх і привела просто в цех.

Тут відбулася третя зустріч Тунгусова з наркомом.

Увійшовши в яскраво освітлений цех, нарком зупинився здивований і красномовно розвів руками. Він сподівався побачити тут звичайну дослідну установку заводського винахідника, скромну й кустарну, яка була цікава своїм задумом, але потребувала ще відповідного оформлення, щоб її пустити в масове виробництво.

А тут перед ним красувався витонченою композицією частин, добре оброблений великий, досконалий витвір інженерного мистецтва. У ньому ясно відчувалася гармонія між виробничим змістом машини, де основну роботу виконувала безпосередньо й незримо сама енергія без грубих механічних зусиль, натужних звуків та інструментів, які щось розтрощували, і зовнішніми формами її компактного тіла з його пульсуючою енергією, гнучкими рухами конвейєра й ніжним дзюркотінням водяних струменів.

Якусь хвилину нарком стояв мовчки, трохи примруживши очі, відверто милуючись небаченою машиною. Він знав уже – йому розповів по телефону Храпов – про те, що всі розрахунки інженера цілком виправдались, знав виробничі показники роботи машини, автоматику, тепер він бачив її.

Усі замовкли. Нерухомий Тунгусов у далекому кінці конвейєра стежив за виразом обличчя наркома.

Нарешті, погляди їх зустрілися.

Швидко і одночасно пішли вони назустріч один одному. Потиснувши руку інженерові, нарком притягнув його до себе і міцно поцілував.

– Я був певен, що так і вийде, – сказав він. – Спасибі, товаришу Тунгусов!

– Ні, це вам спасибі! Коли б не ви, товаришу нарком, нам не вдалося б нічого зробити. Половина успіху належить вам, а половина – усім нам…

Розмова урвалася, гості знайомилися з Тунгусовим, з Решетковим, який відрекомендував їм свою бригаду, зніяковілу від виявленої до неї уваги.

Трохи згодом прийшли професор Ридан з Наталею. Дівчина непомітно прошмигнула в цех за професором, але її встиг помітити Федір. Ганна познайомила їх, і з цього моменту увага бригадира дивним чином почала двоїтись, розподіляючись порівну між Наталею і всіма іншими людьми та подіями.

Уже всі зібрались, і Тунгусов, коротко пояснивши будову сушарки, почав демонструвати її роботу. Гості розташувалися вздовж вільної стіни цеху й затихли.

Знову повторився весь процес сушіння. Але тепер Тунгусов покинув пульт і приєднався до глядачів. Ніхто не керував машиною, ніхто не стежив за показаннями приладів.

Процес вела автоматика.

І коли дверцята вихідного отвору зачинилися за величезним стовбуром дерева, що виповз із цеху, погляди всіх змову були спрямовані на конструктора, і оплески розітнули тишу.

Почесних гостей запросили в клуб. На цей час Вольський закінчив доповідь, і було оголошено перерву. Всі, хто сидів у залі, поділились на чотири групи, оглянули цех і побачили роботу машини.

Хвилин через сорок засідання відновилося.

Збуджена щойно побаченим видовищем публіка зайняла місця. Хтось вимагав, щоб усі ті, що брали участь у створенні сушарки, вийшли на сцену, і збори дружно підтримали цю вимогу. Їх було обрано до почесної президії. Після цього взяв слово директор.

– Пропоную, – сказав він, – обрати й товариша наркома, як активного учасника нашої роботи, що забезпечив її успіх.

Під дружні оплески нарком піднявся на сцену й зайняв місце біля директора.

Багато слів було сказано цього вечора. Виступали робітники, представники науки, підприємств, зацікавлених у тому, щоб використати в себе почин фабрики. Останнім вийшов на трибуну нарком. Він говорив про радянську техніку, що звільняє людину й перетворює її життя, і про вільних людей, які безперервно розвивають техніку. Бадьора, енергійна промова його закликала до нових перемог, до нових сміливих дерзань.

Коли він скінчив, усі схопилися з місць.

Під грім овацій стихійно залунали ритми гімну. Голоси вмить злилися, і грянув «Інтернаціонал».

Одна за одною, як загони в марші, линули в урочистій непорушності залу широкі строфи партійного гімну.

Та ось у передніх рядах виник рух.

Якась жіноча постать зненацька вирвалась уперед, швидко пройшла вздовж рампи праворуч і зникла в коридорі.

Це була Наталя.

«Щось трапилось», – подумала Ганна, побачивши її зі сцени, і непомітно відступила назад, за куліси. За хвилину, збентежена, вона знову повернулась, тихо підійшла ззаду до Тунгусова і, торкнувши його за рукав, повела в глибину сцени.

– Ідіть сюди! Наталя приготувала вам подарунок.

– Миколо Арсеновичу, – уривчасто прошепотіла в напівтемряві Наталя. – Дивіться…

Вона повернулась так, що пасмо світла зі сцени впало на зім’ятий папірець, що тріпотів у її руках. Микола побачив знайомі літери: LMRWWAT.

– Дивіться… – і, торкаючись кінчиком вказівного пальця до кожної букви, вона чітко промовила… – Лиш… ми робітники… діти… святої…

– …армії труда! – в нестямі майже скрикнув Микола. Він занурив обидві руки у волосся і, стиснувши їх, смикнув так, що на очах виступили сльози. – Ну, звичайно! Наталю, люба… – він схопив її за руки й міцно стиснув їх, – який я вам вдячний! Оце справді подарунок! Це ви зараз?

– Так, так, саме під час співу «Інтернаціоналу».

– Ну, молодець! Ось що, друзі… Негайно треба розшифрувати повідомлення німця. їдьмо зараз же до мене. Там ніхто нам не заважатиме.

За кілька хвилин, як тільки скінчились урочисті збори, друзі сіли в автомобіль і помчали до центру.

Розділ десятий
«ПРОМІННЯ СМЕРТІ»

Кімната в підвальному приміщенні зовсім змінилася.

На одному з столів замість креслярських інструментів і купи згорнутих рулонів паперу з’явилися скатерть і посуд, про походження яких Микола не мав ніякісінького уявлення. Зайві столи були відсунуті в куток. Звідкись взялися стільці.

У той час як Федір і тітка Паша, міняючи «топографію місцевості», енергійно шикували імпровізовану вечерю, в якій усі вже відчували настійну потребу, дівчата з цікавістю розглядали дивовижну обстановку житла винахідника.

Микола тим часом розчистив половину другого стола і. не гаючись взявся до роботи. Дівчата приєдналися до нього.

– Дуже цікаво, як ви діятимете далі, – зауважила Ганна. – Я поки що не розумію, що дає нам розгадка цих літер.

– Так, вона дає небагато, – відповів Микола. – Тільки вказує на джерело, звідки можна дістати справжній ключ до шифру. Але й цього досить. Решта – питання часу. Ми випробуємо всі можливі комбінації і знайдемо ключ… – Він узяв аркуш паперу й розмашистим, чітким почерком написав на ньому текст гімну. – Ну, давайте міркувати. Отже, ми тепер знаємо, що цифри, якими написана оця радіограма, означають букви, взяті в якомусь порядку з тексту «Інтернаціоналу». Можна, звичайно, придумати безліч різних способів складання цифрового алфавіту за даним текстом. Але в нашому випадку, я гадаю, що спосіб має бути дуже простим, бо німець уже достатньо законспірував саме джерело шифру. До того ж він не може розраховувати на те, що ми досвідчені криптографи… Тому почнемо з одного з найпростіших прийомів. Будемо просто позначати цифрами 1, 2, 3 і так далі по порядку кожну букву, що попадається в рядку. Спочатку перевіримо на російському тексті. Беремо перший рядок: «Вставай, проклятьем заклейменный…» Він, звичайно, дасть нам максимум знаків.

– Почнемо з нуля. Дивіться: «в» – це 0, «с» – 1, «т» – 2, «а» – 3, «в» – уже було, пропускаємо, «а» – теж, «й» – буде 4. Ганно Костянтинівно, а ви поки що напишіть окремо стовпцем латинський алфавіт, тільки додайте туди після «с» – «ch» і три пом’якшених голосних: «a», «o» і «u». Так треба в радистській азбуці.

– Єсть! Цікаво тільки, як ви приведете цей радіолатинський алфавіт до відповідності з російським.

– Нічого не може бути простішого.

– Але ж у латинському алфавіті двадцять шість букв, з вашим додатком буде тридцять, а в російському – тридцять дві. До того ж таких букв, як «я», «щ», «ч», «ы», «ь», немає в латинському, а у вас в тексті «Інтернаціоналу» вони вже занумеровані. А в латинському є «i», «g», «x», «y», «z», яких немає в російському.

– Нічого, Ганно Костянтинівно. Ця відповідність уже встановлена міжнародною практикою радистів. Ми завжди записуємо знаки Морзе, які приймаємо, латинськими буквами, незалежно від того, якою мовою йде передача. І прочитати такий текст, знаючи мову передачі, завжди можна, бо деякі знаки мають для кожної мови своє певне значення. Наприклад, чотири крапки означають латинське «h» і російське «х»; два тире – крапка – тире – це латинське «q» або російське «щ»; три крапки – тире – латинське «v» або російське «ж», і так далі.

– Ага, розумію! Ну, диктуйте ваші цифри, Миколо Арсеновичу. «А»?

– Три.

– «А» пом’якшене?

– Це значить – «я»… десять.

– «В»?

– Двадцять два.

– «С»?

– Двадцять шість.

Літери латинського алфавіту перетворилися в цифри. Виявилось, що в «Інтернаціоналі» бракує тільки однієї літери «ф». Лишилось замінити цифри таємничої радіограми відповідними їм латинськими літерами і прочитати повідомлення німця.

Микола поклав перед собою розгорнутий журнал радіоприймання, в якому майже цілу сторінку займав прийнятий ним зашифрований текст.

Тепер були зайняті всі троє. Микола називав цифру тексту. Ганна за складним алфавітом знаходила відповідну букву, Наталя записувала. Федір зник кудись «у господарських справах».

Три пари очей з нетерпінням стежили за кожною буквою, що з’являлася з-під олівця.

Дві… три… чотири…

Це ще мало, звичайно. Слова тексту, безперечно, скорочені. Крім того, вони не розділені між собою. Десять, п’ятнадцять букв уже повинні показати, чи є тут хоча б ознаки слів.

На першому рядку Микола спинився.

Це був безглуздий набір букв!

Тільки Ганна добре знала німецьку мову і могла б прочитати текст, коли б виявилося, що цей набір букв справді має зміст. Кілька хвилин вона напружено думала, вдивляючись у рядок, а Микола підказував їй всілякі способи перекручення тексту.

– Текст, звичайно, повинен бути перекручений, – казав він. – Адже текст, який складається з нормальних слів і зашифрований примітивно, завжди можна розібрати, навіть не знаючи ключа. Перекручення потрібне для того, щоб знищити характерні для даної мови особливості в сполученні звуків, у послідовності букв, у кількісній перевазі деяких з них над іншими. Усе це дає вказівки для розшифрування. Але в той же час перекручення не повинно, по можливості, затемнювати зміст розшифрованого тексту.

– Ні, – сказала, нарешті, Ганна з прикрістю. – На мою думку, тут немає ніякого змісту.

– Ну що ж, виходить, ми помилилися. Спробуємо інший спосіб. Нічого, товариші, тепер знайдемо. Коли ключ є, все інше – справа часу.

Кімната тим часом наповнилась апетитними пахощами. На сковорідці, яку принесла тітка Паша, весело шкварчало підсмажене м’ясо, парувала картопля, яскравими плямами червоніли в глибокій тарілці соковиті помідори й зелені ароматні кружальця огірків; над келихами й чарками, що їх тітка Паша, мабуть, зібрала в сусідів, «чаклував» з пляшкою вина Федір.

«Криптографів» не довелося довго упрошувати, щоб вони перервали заняття. Федір відкрив «банкет» коротким тостом на честь друга, головного винуватця свята.

Вечеря проходила жваво. Тиха, досить похмура кімната Тунгусова вперше наповнилась веселим молодим гомоном, уперше почула дівочі голоси. Навіть тітка Паша сяяла, по-своєму оцінюючи це несподіване вторгнення в нудне й тяжке, на її погляд, життя свого улюбленця.

Микола ще ніколи не бачив Федора в такому піднесенні. Той переживав завершення будівництва сушарки, як свій перший, по-справжньому значний крок у житті, який не міг не відбитися на його долі. Він уже почував себе ентузіастом нового способу сушіння. Адже це революція в усій деревообробній промисловості Союзу, і саме він її почне!

А втім… не можна все приписувати «сушильній революції». Не тільки вона була причиною щасливого збудження Федора. Він уже ясно відчував, що його увага до Наталі, нестримно розгоряючись, падає на далеко не сухий чи кам’янистий грунт…

Проміння, що йшло від Федора, запалювало і Ганну, й Миколу. Але тут усе було інакше. Тут полум’я жевріло глибоко, тихо, полохливо, зовсім не прориваючись назовні.

Думки їхні раз у раз поверталися до загадкового шифру. Обоє напружено шукали помилку.

– Як ви думаєте, Миколо Арсеновичу, чи знає ваш німець російську мову?

Микола похитав головою.

– Ні. Коли б він знав, то дав би мені зрозуміти це при першій же нашій розмові.

– А «Інтернаціонал»?

– Я певен, що він «Інтернаціоналу» по-російському не знає. Він просто збагнув, що треба взяти найпопулярніший у нас текст, дістав його де-небудь, – очевидно, він зв’язаний з антифашистськи настроєними робітниками, – і вибрав з нього рядок для натяку на гімн.

– Дозвольте, але ж він повинен був не тільки вибрати рядок, але й шифрувати своє повідомлення, виходить, скласти цю саму азбуку за текстом «Інтернаціоналу»?

– Звичайно.

– Ну, тоді, я думаю, ви помилилися, – сказала Ганна. – Ви дивіться: щоб зашифрувати повідомлення, йому треба було дістати російський текст гімну, російську азбуку, встановити відповідності між оригінальними буквами. Для цього треба мати російські позначення знаків Морзе. Сумніваюся, щоб усе це можна було легко дістати зараз у Німеччині. Напевне, він вибрав інший шлях.

– Який саме, на вашу думку?

– Єдине, що він повинен був дістати, це тільки один рядок з гімну для «натяку», як ви правильно кажете, йому треба було натякнути на «Інтернаціонал». Але, звичайно, не на російський його текст…

– А на німецький?! – перебив швидко Микола.

– Авжеж! Інакше він навряд чи впорався б із завданням, не знаючи російської мови.

– Геніально, Ганно Костянтинівно! Ви маєте рацію. Нам треба скласти ключ за німецьким текстом гімну. Але… ви знаєте його?

Ганна зніяковіло похитала головою.

– Ви розумієте, Наталю, що це значить? – захоплено говорив тим часом Федір. – Ми будуватимемо такі сушарки не в містах, на фабриках і заводах, а в лісах, на берегах сплавних річок, там, де добувають ліс. Уявляєте: невелика гідростанція – і така сушарка. Ліс підвозять і відразу ж сушать! Зараз наші залізниці возять ліс, у якому понад п’ятдесят процентів вологи. А тоді состави вантажитимуть готовим, висушеним лісом. Транспорт звільниться від води, вантажооборот країни…

– Правильно, Федю! – посміхаючись, перебив Микола. – Тільки от що, товариші, нам треба дістати де-небудь німецький текст «Інтернаціоналу».

– Я, здається, знаю… тільки один куплет, – нерішуче промовила Наталя.

– Ви? Ну, Наталю, ви сьогодні просто герой! Звідки ж ви знаєте?

– А ми в німецькому гуртку почали розучувати його недавно.

– Ну, чудово! Давайте швидше запишемо. Досить і одного куплета, я гадаю. Коли яких-небудь букв не вистачатиме, обійдемось і без них.

Наспівуючи мотив гімну, Наталя легко відновила в пам’яті слова першого куплета і приспіву. Ганна записала, і Микола відразу ж позначив букви цифрами, починаючи з нуля.

– Ура! – вигукнув Микола. – Бракує всього шести букв і до того ж найменш вживаних. Давайте ваш латинський алфавіт, Ганно Костянтинівно, і пишіть нові цифри.

Азбука була швидко складена. Знову почали перекладати цифри шифрованої радіограми. І знову всі з нетерпінням чекали появи кожної пової букви, намагаючись схопити зміст.

– Двадцять три… шістнадцять… – почав Микола.

– «Ph» – записала Наталя.

– Двадцять п’ять.

– Такої в нас немає, Миколо Арсеновичу.

– Нічого, Наталю, зробіть пропуск і пишіть далі… Двадцять… одинадцять…

– «Si»

– Є! Є! – вигукнула Ганна, як тільки з’явилась наступна літера «к». – Виходить, Миколо Арсеновичу. Пропущена буква, очевидно, ігрек. Тоді виходить «Physik», тобто «Фізика!»

– Так. Чудово, – стримано прошепотів Микола. – Але стривайте, може, це випадкове сполучення літер! Далі! Сім… вісім… сімнадцять…

– Виходить… виходить, слово честі! – шепотіла Ганна. – Тільки поки що незрозуміло.

Дійшовши до кінця рядка, Микола спинився. – Поки що досить. Давайте подивимося, що виходить.

Було очевидно, що це вже не випадковий набір букв. Рядок складався із слів, поки що не ясних, не розділених проміжками і, очевидно, гранично скорочених.

– Ну, думайте, Ганно Костянтинівно, тепер усе залежить од вас. Тут треба добре знати мову…

Ганна думала. Матове обличчя її вкрилося рум’янцем від напруженої роботи думки.

– «Ergross»… Сумнівно, немає такого слова, – міркувала вона. – Якщо «gross», тоді «er» відноситься до першого складу, до «Physik». А-а! Ну, звичайно: «Physiker» – фізик! A «gross»…

– Дозвольте! – вигукнув Микола, – В Німеччині є вчений Гросс, відомий фізик. Це про нього!

– Так, так, очевидно… – Ганна усміхнулась Миколі. – Що-небудь з вашої галузі. В усякому разі ясно, що ми тепер на правильному шляху.

– Так, завдяки вам.

Вона схилилася ще нижче над аркушем паперу.

– Ну, тепер лишається подолати середину фрази з пропуском: «m» – пропуск – nch… це зовсім незрозуміло.

– А давайте спробуємо спочатку заповнити цей пропуск, – запропонував Микола. – Тоді все буде ясно.

– Як же це зробити?

– Дуже просто. Візьмемо наш алфавіт з цифровими позначеннями. Скількох букв не вистачало в першому куплеті «Інтернаціоналу»? Всього шести. Одну ми вже знайшли, це ігрек у слові «Physiker». Запишіть, Наталю, в наш алфавіт: двадцять п’ять – це ігрек. Виходить, лишилось п’ять. От і спробуємо їх підставляти замість пропуску. По-перше – «c». Ну, це сумнівно. Тут, звичайно, повинна бути голосна. Візьмемо «J»… Нічого не виходить, «q» – теж, звичайно. Далі «u». Це краще… «unch»… Та-ак! Адже тут є ще попереду «m», виходить «munch»…

– Мюнхен! – вигукнули всі разом.

– Ну, звичайно! З Мюнхена він і передавав, я тепер пригадую, це з’ясувалося в одній з перших наших розмов, ще до появи шифру. Зазначте, будь ласка, в нашому алфавіті: двадцять чотири – це літера «u». Тепер весь рядок зрозумілий: «Фізик Гросс у Мюнхені». Відчуваєш, Федю? – Микола міцно ляснув друга по плечу своєю важкою долонею. – Видно, у нас сьогодні день удач. Мені здається, зараз ми можемо дещо дізнатися. Ви не втомилися? – звернувся він до дівчат.

– Давайте далі, – суворо сказала Наталя, знову беручи олівець, – не можна ж зупинятись на першій фразі. Диктуйте, Миколо Арсеновичу. Перекладемо спочатку решту тексту на букви, а потім уже розбиратимемо.

Знову почалася диктовка. Наталя записувала:

Тепер розшифровувати було легше. Пропуски швидко заповнили буквами, вгаданими із значення слів. Ось яким був повний текст повідомлення:

«Фізик Гросс, Мюнхен, вирішив проблему передачі електроенергії без проводів з допомогою іонізованого променя. Дальність дії по прямій практично безмежна. Гросс арештований. Захоплені деякі розрахунки і єдиний експериментальний апарат обмеженої дальності в один кілометр. Одначе головну деталь іонізатора довелося вилучити й знищити. В разі відновлення загрожує серйозна небезпека. Намагаюся з’ясувати принцип. Повідомлю. Слухайте в звичайний час».

Настала тривала мовчанка. Радіограма була неясна, якась тривога звучала в уривчастих фразах німця, але в чому полягала загроза, кого вона стосувалась, було незрозуміло. Друзі з подивом поглядали на Миколу, чекаючи від нього пояснень. Микола мовчав.

– Знову якась загадка, – сказав, нарешті, Федір з прикрістю. – Оце конспірація! Ключ зашифрований, текст зашифрований, зміст, виходить, теж зашифрований.

– Основне ясно, – зауважила Наталя, – людина якось дізналася про важливий винахід і хоче передати його нам. Незрозуміло тільки, навіщо він повідомляє про всі ці подробиці.

– Що значить «небезпека»? – спитала Ганна. – Небезпека чого?

Наталя знизала плечима.

Не відриваючи очей від тексту, Микола вдумувався в кожну фразу, і з кожною хвилиною на його обличчі все більше згущались тіні тривоги. Нарешті він підвів голову.

– Справа не така проста, товариші. Якщо справді Гросс зробив це відкриття, – а в нас немає підстав не вірити німецькому другові, – то це значить, що розв’язано проблему «проміння смерті».

– Як?! Чому?!

– Тому, що іонізований промінь являє собою начебто невидимий повітряний провід, по якому можна спрямувати електромагнітні хвилі або електричний струм так само, як по звичайному металевому провіднику. Це й є основа «проміння смерті», якого вже багато років дуже наполегливо шукають у військових лабораторіях усіх капіталістичних країн. От про що повідомляє нам невідомий друг. Відкриття Гросса має величезне воєнне значення, бо апарат, про який іде мова, може бути страшним знаряддям винищення. Тому, майте на увазі, товариші, вже те, про що ми дізналися зараз, військова таємниця, і кожний з нас відповідає перед державою за збереження її. Пам’ятайте: нікому жодного слова… навіть про самий факт мого зв’язку з німцем.

Очі друзів, схвильованих несподіваним змістом радіограми, дивилися на Миколу, і він зрозумів, що таємниця в надійних руках.

– А тепер давайте розберемося в тексті. Я бачу, він складений дуже продумано. Тут між рядками пояснено, мабуть, усе, що здається незрозумілим.

– Про яку загрозу йде мова? – знову спитала Ганна.

– І чому фашисти арештували Гросса, який дав їм свій винахід? – додала Наталя.

– Ні, ні, товариші! – відповів Микола. – Мовиться про загрозу нам, Радянському Союзові.

– Союзові? Яким чином?!

– А ось як. Уявіть собі, що сталося в Мюнхені. Ім’я доктора Гросса мені відоме. Це один з видатних німецьких фізиків, ідеаліст, учений старої школи. Він присвятив своє життя вивченню процесів іонізації в земній атмосфері, піднімався в стратосферу. В мене є одна з його книжок – «Іоносфера», перекладена в нас на російську мову. Дуже сумнівно, щоб Гросс співчував фашизму та ще й підніс йому «проміння смерті». Він, звичайно, розв’язав проблему іонізації повітря на великих відстанях, так звану проблему «повітряного кабеля», маючи на увазі саме передачу електроенергії без проводів. Очевидно, йому це вдалося, але він тримав у секреті свою працю. Коли б він опублікував її, про неї знав би вже цілий світ. Звичайно, фашисти пронюхали про відкриття і вирішили використати його інакше. От і вийшло «проміння смерті». Найвірогідніше, вони просто відняли силою в Гросса принцип іонізації, а його усунули, щоб старий не розголосив свого відкриття…