Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
За стінами аеродрому йшла осінь, Вона відчувалася в прозорому, холодному, осінньому небі. Вона проходила за бетонними мурами, даючи знати про себе жовтими листками лип і кленів.
У будинку панувала звичайна тиша, інколи порушувана важкими кроками професора Шторре. Він поволі гуляв по коридорах, задумано перебираючи пальцями сиву бороду. У півсутіні сиве волосся здавалося блакитним.
Він міг годинами ходити отак, ні про що не думаючи, нічим не цікавлячись. Думки його пропливали неясні і розпливчасті. Тільки тоді, коли приходила думка про сипа, вони ставали чіткими.
Він до нестями любив свого єдиного сина і для нього ладен був зробити все на світі. Це була його справжня любов, сильна і сувора. Після того сніданку, коли Яринка сказала про смерть Вальтера, він ще не одержав відповіді.
Він чекав побачення з сином і не міг дочекатися. Місяць минав за місяцем, а Дорн жодного слова не сказав про свою обіцянку. Він наче забув про неї.
А Шторре кожного дня чекав, чи не покличе його Дорн для побачення з сином. І одного дня, коли чекання стало безнадійним, професор наважився піти в кабінет Дорна. До цього візиту він готувався особливо старанно. Він навіть заздалегідь заготував речення для початку цієї розмови. Він багато разів продумав цю розмову від початку до якоїсь страшної точки, де починалося невідоме. Старий професор боявся цього невідомого і відтягував розмову з дня на день.
І одного ранку він повідомив Дорна про своє бажання, навіть не бажання, а вимогу негайного побачення. Дорн відразу ж і дуже ввічливо відповів згодою. Відчуваючи, як колотиться в грудях серце, підходив професор до дверей кабінету Дорна.
Хвилину він стояв біля порога, ніби не наважуючись переступити, потім рішучо, різким рухом прочинив двері і зайшов.
Дорн сидів за столом. Він дивився в розкриту книжку. Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Він ніяк не реагував на появу професора Шторре. Він навіть не підвів очей, щоб привітатися.
Ця нерухомість збентежила професора. Перед ним сиділа ніби не жива людина, а мертвяк. Усі так добре продумані і приготовані слова і думки вилетіли з голови професора. Він стояв, дивився на Дорна і не знав, з чого починати.
Нарешті Дорн підвів очі і хвилину дивився на професора. Він добре знав, чого прийшов професор, і не боявся цієї розмови.
– Прошу сідати, – вказав Дорн на стільця рукою. – Як ви себе почуваєте, професоре?
Голос його звучав глухо, стомлено, байдуже. Він знав наперед, чим закінчиться ця розмова, і поспішав її закінчити.
Професор зробив кілька кроків до широкого столу і, немов зломившись в колінах, сів у крісло. Він сидів, дивився просто у вічі Дорнові, і спокій помалу приходив до нього.
– Я хочу знати, – сказав він, переводячи погляд на синюваті нігті довгих старечих пальців, – я хочу знати, коли буде виконано вашу обіцянку. Я хочу знати, коли я зможу побачити Вальтера.
Вимовивши ці слова, професор глянув на Дорна і зустрів спокійний, навіть трохи насмішкуватий погляд безбарвних очей. Дорн розглядав його спокійно, як хорошу здобич. Він бавився з професором, як кішка з замордованою мишею. Він відчував свою повну владу над цим високим дідуганом. В ім'я спасіння власного сина професор ладен зробити що завгодно. Це була точка, довкола якої оберталося все його життя. Той, хто володів цією точкою, володів усім.
Дорн прекрасно знав про це. Саме тому так байдуже і впевнено чекав він кінця цієї розмови.
– Я вимагаю, професоре, – чітко і різко проговорив він, – щоб ви завтра ж розпочали інтенсивну роботу. Ви й досі не закінчили роботи над вашим крилом. Це дивує мене, професоре.
Він одрубав останню фразу і кинув на стіл маленького олівця. Коричньовий олівець котився по столу, і, стежачи за ним, професор Шторре напружено думав – впаде чи не впаде? Зараз це чомусь здавалося надзвичайно важливим.
Олівець не впав. Він докотився майже до краю і затримався. Хвилинку Шторре мовчав.
– Ви нічого не сказали про свої обіцянки. Коли я побачу сипа?
Дорн незадоволено поморщився. Професор був надто упертим. У думках промайнуло рожеве дитяче обличчя Яринки. Через це кляте дівчисько він має стільки зайвих турбот.
– Ви дивуєте мене, професоре, – сказав він, ліниво розтягуючи слова. – Адже я виконав усе, крім останньої обіцянки. Але можу вас запевнити, що ви побачите свого сина дуже скоро. Це так само вірно, як існування цього буднику.
– Це неправда. Його вбили, – прохрипів Шторре. – Ви брешете.
Дорн усміхнувся поблажливо. Йому зовсім неважко було говорити з людиною, яка не володіла собою.
– Коли ви вірите цьому дівчиську більше, ніж мені, то це особиста справа. За два місяці ваш син буде тут. Все.
Дорн встав з крісла. Аудієнцію було закінчено. Він очікувально дивився на Шторре. Професор і не думав вставати, сидів у кріслі важкий і великий, як брила каменю, дивлячись на Дорна знизу вгору, і з кожною секундою очі його наливалися темною кров'ю.
– Ви брешете, – крикнув він, і голос його зірвався на середині слова. – Вальтера вбито. Цій дівчині я вірю більше, ніж вам.
Дорн знову сів, намагаючись усміхатися. Професор ставав надто нервовим, його треба було неодмінно заспокоїти.
– Я кажу правду…
Далі Дернові не вдалося сказати жодного слова.
– Правду? – гримнув професор. – Гаразд! Я вам вірю.
Він наблизив своє обличчя до обличчя Дорна, але прозорі очі не блимнули.
– Я вам повірю ще раз, – хрипів Шторре, – я повірю, але коли за два тижні я по матиму від Вальтера листа… О, ви мене не обдурите, я добре знаю його руку… коли я не матиму листа… – щось заклекотіло в грудях професора, і він ухопився рукою за серце.
В кімнаті було чути тільки важке уривчасте дихання. Раптом Шторре опустив руку, глибоко зітхнув і сказав спокійно:
– Коли я не матиму листа, я зумію помститися так, як ще ніхто ніколи не мстився.
Ця погроза звучала дуже наївно в умовах тюрми, але спокійний тон Шторре стурбував Дорна. Хто знає, може, цей дідуган і справді видумав щось незвичайне.
– Ви, безумовно, матимете листа від вашого сипа, – поспішив він заспокоїти професора. – Я тільки прошу збільшити термін. Ваш син дуже далеко, і для всіх формальностей потрібно мінімум три тижні.
Після цих слів, після покірного прохання професор повірив. Дорнові нічого було б просити зайвих шість-сім днів, якби Вальтер і справді був мертвий.
По губах професора пробігла трохи розгублена радісна посмішка. Дорн зрозумів, що перемогу вже здобуто – професор заспокоївся.
– Нам з вами не варто сваритися, професоре. Робота, висока і свята робота во славу нашої дорогої батьківщини, мусить об'єднувати пас…
– Я буду чекати точно три тижні, – підвівся з крісла Шторре, не звертаючи жодної уваги на патетичні слова барона, – точно три тижні. І я маю надію, що розмови, подібні до сьогоднішньої, більше повторюватися не будуть. Завтра я почну роботу. До побачення.
Не чекаючи відповіді, він вийшов з кабінету.
Дорн з полегкістю опустився в крісло. Він похилив сиву голову на випещені долоні рук і глибоко замислився.
Не професор Шторре був центром його думок. Від того, чи зуміє він зламати Крайнєва, залежала вся майбутня кар'єра Людвіга фон-Дорна. Він вишукав багато методів, але всі вони виявилися надто наївними і дешевими.
Так, було перепробувано все. Гроші, слава, честолюбство, навіть влада. І все не залишило найменшого сліду на блискучій волі Крайнєва.
Залишалася ще любов, яку так вчасно викрила Мей. Треба було негайно спробувати і цей останній засіб, бо більше нічого, крім фізичного впливу, не залишилося в арсеналі Дорна.
Він охоче почав би з цього останнього, але було дуже мало надії на те, що фізичною мукою, катуванням можна зламати волю Крайнєва, а тим більше примусити його працювати. Крайнєв був потрібний Дорнові не просто як людина, а як видатний інженер, який вже давно опанував те, про що німці тільки мріяли.
А з Берліна все приходили і приходили нетерпеливі запитання. Німецькі фашисти покладали великі надії на винаходи Крайнєва, на цей таємний аеродром з його численними лабораторіями. Дорна тримали в постійній напрузі, вимагаючи конкретних наслідків, а йому доводилося відповідати, що Крайнєв усе ще не погодився працювати.
– Це справжній комуніст, – кричав Дорн у телефонну трубку, коли запити ставали вже зовсім настирливими. Сідайте на моє місце і спробуйте за півроку перевиховати комуніста.
В таких випадках на другому кінці провода замовкали, і Дорн одержував кілька днів перепочинку. Потім все починалося спочатку.
Тут справді було над чим подумати, було від чого прийти в розпач. Але Дорн був певен, що настане така хвилина, коли Крайнєв скаже – «так». Тоді вже Дорн зуміє нагородити себе за всі ці хвилювання в безсонній тиші кабінету.
Сьогодні він зробить ще одну спробу. Цю стежку знайшла Мей, і, може, вона і приведе його до мети.
Від усіх цих думок, від роздуму приходив настрій справжнього суму. Цей настрій приходив надзвичайно рідко і аж ніяк не пасував до сухої енергійної натури Дорна. Він намагався відігнати цей настрій так, як струшують краплі дощу з одежі, але з того нічого не вийшло. Він міряв кабінет чіткими неширокими кроками і обмірковував розмову з Крайнєвим. З цієї розмови Дорн мусив вийти переможцем.
Крайнєва він знайшов у вітальні, де той сидів, похмуро дивлячись на знайомих, осточортілих риб в акваріумі. Це була його єдина розвага. Він власноручно годував риб і стежив за тим, щоб з акваріумі змінювали воду. Риби від такого піклування стали жирними, круглими і ворушилися ліниво, напівсонно. Вони поводили довгими вусами і ворушили хвостами так, ніби їм важко було зробити зайвий рух.
Яринка сиділа тут же таки в кутку вітальні і дивилася крізь вікно туди, де мала бути могила Волоха.
Крайнєв і Яринка зустріли появу Дорна без особливого здивування. Вони вже давно звикли до таких несподіваних відвідин.
Дорн поволі сів у крісло проти Крайнєва, мить теж дивився на риб. Вони довго сиділи мовчки, не відчуваючи потреби вимовити хоч би слово.
Нарешті Дорн сказав, дряпаючи нігтем по склу акваріума:
– Ви знаєте, я дуже часто думаю про майбутнє.
Він замовк так само несподівано, як і почав, і слова повисли без відповіді в теплій тиші вітальні. Крайнєв тільки глянув на нього здивовано, – надто незвичайним був тон Дорна, – але не сказав нічого.
Тупорила золота рибка з великими прозорими вусами підпливла до скла. Вона тикалася носом у те місце, де ніготь Дорна проводив невидимі лінії. Вона йшла за рухом нігтя, ніби це був магніт. Дорн дивився на неї і несподівано усміхнувся. Потім посмішка спливла з його обличчя, і воно знову стало суворим.
– Мине рік, мине п'ять років, – задумано сказав він, – і всі люди на світі знатимуть ваше ім'я, повторюватимуть його, захоплюватимуться вашими винаходами. І ніхто не знатиме, що десь живе старий сивий Дорн, людина, яка зробила славу Юрія Крайнєва.
Він встав з крісла, підійшов до вікна. Три літаки летіли над лісами, обминаючи аеродром. Він стежив за ними, аж поки вони зникли в невисоких хмарах.
Раптом він повернувся і чітко промовив:
– Що б ви сказали, Юрію Борисовичу, коли б, наприклад, Ганна Ланко опинилася в нашому товаристві?
Крайнєв ледве помітно здригнувся, але зразу оволодів собою. Він слухав Дорна так, ніби йшлося про вчорашній сніданок, – жоден рух не зраджував його хвилювання. А Дорн уже говорив, що Ганна буде тут через п'ять днів після того, як Крайнєв розпочне роботу. Це має бути чесна джентльменська угода – коли Дорн не виконає своєї обіцянки, Крайнєв може відразу ж все покинути.
Юрій сидів, байдуже дивився на зелену воду, але очі його блищали трохи сильніше, ніж звичайно.
Яринка підвелася з дивана, ступила два кроки до Крайнєва, потім спинилася і знову сіла в куточок на своє місце. Їй хотілося кричати, говорити Крайнєву про зраду і ганьбу, але вона сиділа, мнучи в руках хустину. Крайнєв мусив вирішувати сам.
Дорн сів у крісло цілком вільно і спокійно, як людина, певна своєї перемоги. Він приготувався чекати. Можливо, що чекати доведеться дуже довго. Дорн закурив цигарку і відкинувся на спинку крісла.
Знайомі думки відвідали Крайнєва.
… Мабуть, зараз у далекому Києві, у хімічній лабораторії інституту стратосфери, працює його Ганна. Довгими тонкими пальцями керує вона ніжним механізмом аналітичної ваги. Навкруги неї багато пробірок, колб, реторт, і руки її рухаються між ними впевнено і не поспішаючи.
Ось вона скидає свій халат, мне руки, одягає синє м'яке і тепле пальто, виходить з інституту і потрапляє в порив осіннього кошлатого вітру.
Вона зникає в натовпі людей, які поспішають додому, і знову з'являється в пам'яті на його балконі.
Потім він бачив її на вокзалі. І це все…
Крайнєв уважно глянув на Дорна. В прозорих зіницях безбарвних очей холодними крижинками застигло чекання.
Юрій усміхнувся. Він зміг усміхнутися просто і невимушено і зрозумів, що тепер вже цілком володіє собою, знову може змагатися і перемагати.
– Знаєте що, Дорн, – просто сказав він, – з того нічого не вийде.
В очах Дорна майнула ледве помітна тінь.
– Я пригадую, – вів далі Крайнєв, – що в історії траплялися такі факти, коли батьківщину зраджували через жінку. Тепер я, зваживши на помилки історичних героїв, цього не зроблю. Отже, зараз про це навіть можна і не розмовляти.
Десь у глибині грудей Дорна закипіла лють. Вона пінилася, піднімалася вгору, грозилася вихлюпнутися з горла і вогняним потоком облити Юрія. Дорн відчув, що лють і справді може прорватися. Це було б його цілковитою поразкою і тріумфом Крайнєва. Слідкуючи за кожним своїм рухом, стримуючи себе, барон підвівся з крісла.
– Ви можете думати до ранку, – голос його звучав здавлено, – завтра ранком я мушу мати остаточну відповідь.
– Нічого іншого не буде.
Двері зачинилися за Дорном із стриманим лютим дзвоном. Крайнєв усміхнувся.
Яринка заплакала тільки тепер. Вона знала, що відповідь свою Крайнєв вирвав із самого серця. А Крайнєв сидів, дивився на неї і усміхався тепло і радісно. Ця усмішка висушила сльози Яринки, принесла спокій і, ніби промінь, віддзеркалилася на вустах.
А під розплатаними крилами велетенського орла в своєму кабінеті ходив Людвіг фон-Дорн, сухо ламаючи довгі пальці з припухлими суглобами.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Заснути в ту ніч Крайнєв не міг. Це вперше в житті до нього в гості прийшло жовте, мутнооке безсоння. Думки тієї ночі були незвичайними.
Дорн чекатиме на відповідь завтра ранком. Ще є час. Ще можна повернути все. Ще можна прийти і сказати…
Крайнєв навіть підвівся на ліжку. Він сидів, дивився в задушну темряву, і безмежне здивування пронизувало його думки. Він жодної хвилини не був актором перед собою, коли дивувався, як така неприпустима думка могла з'явитися в арсеналі його бойових думок. Крайнєв був здивований і трохи зляканий. Невже і справді нерви його не можуть витримати такого невеликого іспиту?
Він встав з ліжка і зробив кілька кроків по кімнаті. Стояв у цілковитій темряві і тиші, але здавалося, ніби по всьому будинку лізе тихе таємниче шарудіння, хтось крадеться по довгих коридорах, хтось підходить до кімнати, хтось іде до нього, щоб вирвати з самого серця страшні до розпачу слова.
Юрій рвучко повернувся туди, де мали бути двері. Задушлива темрява і мертва тиша навалювалися на нього, не давали вільно дихати, затискали думки, наганяли розпач.
Крайнєв махнув кулаком, ніби відбиваючи напад невидимого ворота. Щось із дзвоном упало на підлогу, розлітаючись на тисячу дзвінких скалок. У тиші ночі це було схоже на вибух бомби. Юрій здригнувся і застиг, чекаючи інших вибухів.
Непорушна тиша панувала над будинком.
Тоді Юрій увімкнув світло. Уламки скла від розбитої склянки лежали на паркеті, поблискуючи гострими вогниками. Разом з темрявою зник розпач. Помалу минав нервовий напад. Юрій відчув холод і накинув на плечі ковдру.
Він сів у крісло і став напружено дивитися на маленьку секундну стрілку годинника. Вона ніби намотувала на себе тривожні думки. Юрій заспокоївся. Мабуть, ніколи ще не міркував він так розважливо, гостро і холоднокровно.
Він перевірив усю свою поведінку і не міг нічого закинути собі, крім маленької дрібниці. Весь час наступав Дорн, а Крайнєв ніби оборонявся. Чи не час самому Крайнєву взятися до наступу?
Ця думка сподобалася йому, але як реалізувати її, Юрій собі уявиш не міг.
Він знав тільки одне – коли Дорн тримає його тут, у цьому полоні, і так уперто намагається примусити працювати, значить знання самого Крайнєва, його кругозір, його можливості значно більші за Дорнові і всіх людей, які оточують Дорна. Саме тут лежить можливість порятунку. Значить, треба знайти спосіб реалізувати свою перевагу. Адже Крайнєв знає про реактивні літаки такі речі, про які ні Дорн, ні професор Шторре навіть найменшої уяви не мають. Може, навіть треба погодитися працювати і збудувати літака…
Крайнєв спинив самого себе. А може, ця думка тільки приховує звичайнісіньку зраду. Може, він сам готує собі шлях до відступу.
Юрій ще раз перевірив свої думки. Ні, нічого схожого на зраду там не було. Існувало тільки несамовите бажання вирватися з полону, і для цього перепон на шляху Крайнєва бути не могло.
Але вирішувати зараз, мабуть, не час. Треба ще подумати, все зважити перед тим, як піти на такий сміливий крок. Перевага Крайнєва в його досвіді, в його знаннях, у самовідданій любові до батьківщини. Перевага Крайнєва в тому, що він комуніст і особисті його бажання чи пристрасті не можуть затьмарити головного.
Ніч минула дивовижно швидко. Крайнєв навіть не помітив, як у кімнаті посвітлішало. Він відчув себе сильним і бадьорим. Цієї ночі накреслився новий шлях до порятунку, і його треба було пройти.
Дорн зустрів його за сніданням ввічливо. Він навіть не згадував про свою вчорашню пропозицію, і Крайнєва це дуже здивувало. Може, він чекає, що Юрій перший почне розмову? Не діждеться.
Ніщо не змінилося в поведінці Дорна з учорашнього дня. Проте він чомусь уникав дивитися у вічі Крайнєву і ще пильніше обминав очима Яринку. Дівчина для нього ніби зовсім не існувала.
Сніданок минув у мовчанні. З дня смерті Волоха до таких мовчазних сніданків уже звикли, і це нікого не дивувало.
Дори встав з-за столу першим. Крайнєв підвівся слідом. Він вийшов на аеродром і на повні груди вдихнув свіже морозне повітря. Того ранку був перший приморозок, і прозорі кристали інею поблискували на мокрому асфальті. Неясне сонце висіло над аеродромом, затягнуте легкою прозорою хмариною. Воно світило вже по-зимовому.
Крайнєв поволі йшов, без інтересу оглядаючи давно знайому стіну. Вона могла простояти сотні років, і людям було несила зрушити її з місця. Ця стіна немов символізувала безпомічність Крайнєва. Проте з минулої ночі хід його думок дещо змінився, і стіна перестала здаватися такою нездоланною.
Крайнєв одійшов від стіни і пішов до будинку. Він дивився на холодне сонце. Біля хмарини кружляли літаки, їх було четверо. Двоє з них тягли за собою на сталевих тросах великі мішки, широко роздуті повітрям. Це були мішені.
Постріли з кулеметів нагадували стук в дерево. Літаки кружляли біля мішеней, неслися вгору, щоб знову впасти вниз і майже зникнути в сонячному просторі.
Очевидно, десь недалеко були авіаційні школи. Аеродром охороняли аж надто добре. Посередині асфальтованого поля білою фарбою був намальований знак заборони посадки. Жоден літак за весь цей час ще не сів на цей прекрасний аеродром.
Крайнєв ішов не поспішаючи. Він дивився на літаки, оцінював роботу пілотів у повітрі. Він віддавав їм належне – вони працювали зовсім непогано, але до віртуозного водіння винищувачів пілотами Радянського Союзу їм було далеко. Крайнєв пригадав свята на честь дня авіації. Там десятки літаків літали, як один. Вони ніби підкорялися волі одного пілота. Здавалося, одна людина керує всіма літаками, так точно і слухняно робили вони найважчі фігури вищого групового пілотажу.
Крайнєв зайшов до своєї тюрми. У будинку панувала звичайна тиша. Вона примушувала нерви відразу ж натягатися.
Юрій довго ходив коридорами, шукаючи Яринку. Він обійшов усі кімнати, але дівчини ніде не було видно. Це було дивним – Яринка ніколи нікуди не ходила, не попередивши Крайнєва.
Легкий шум за дверима аеродинамічної лабораторії, тієї самої лабораторії, де вмер Волох, притяг увагу Юрія. Він швидко підійшов до дверей, розчинив їх, глянув всередину кімнати і остовпів від здивування і жаху.
Перед столом сиділа Яринка. Обличчя її було перекошене від неймовірної муки. Її руку було міцно затиснуто у невеликі лещата. З маленького крана з висоти двох метрів капали краплі води. Вони падали точно на руку Яринки, саме на те ніжне місце, де голубуватою жилкою бився невидимий пульс.
Двоє солдатів стояли біля столу, а біля вікна, дивлячись на далекі літаки, стояв Дорн.
– Що ви робите? – заревів Юрій, кидаючись до Яринки.
Солдати стали перед ним стіною, і Дорн повернувся від вікна.
– Ярина Михайлівна одержуватиме щодня по триста крапель, аж доки ви не погодитеся стати до роботи, – сказав Дорн.
– Мені не боляче, – спробувала сказати Яринка, і в ту ж мить обличчя її скривилося. Чергова крапля, як довга розпечена голка, вп'ялася в її руку, і дівчина застогнала від болю.
– Зараз же пустіть її, – закричав Юрій, сам не пізнаючи власного голосу.
– Тільки після того, як ви візьметеся до роботи, – різко відповів Дорн.
Крайнєв обвів усіх божевільними очима. Хвилину він стояв, не знаючи, що робити. Він хотів кинутися і вчепитися в горло Дорнові, але солдати стояли, як стіна. Тоді, не кажучи жодного слова, він раптом вибіг в коридор, люто грюкнувши дверима.
– Ваш друг зрадив вас, – сказав Дорн до Яринки.
Дівчина не відповіла нічого. Кожна крапля завдавала їй несамовитого болю. Вона пробувала кликати на допомогу Крайнєва, коли солдати схопили її і повели в цю лабораторію. Але ніхто не обзивався, і Яринка зрозуміла – Крайнєв не чує. Перші двадцять крапель не завдали їй болю. Але вже краплини четвертого десятка завдали такої муки, що у дівчини темніло в очах. Вони падали одна по одній, чітко і методично, з перервами в двадцять секунд. Чекання нового удару маленької краплі було більш нестерпним, ніж самий удар. Рука відразу набрякла і почервоніла. Лещата тримали міцно, і вирватися не було ніякої надії.
– Так, ваш друг зрадив вас, – знову сказав фон-Дорн. – Може, ви самі погодитеся.
Двері розлетілися з громом, і Крайнєв знову став на порозі кімнати. На нього було страшно дивитися. Очі його блукали. Обірваний галстук тримався на одній ниточці. Комір сорочки був розпанаханий. Він стояв на порозі, тримаючи в руці велику банку з білими непрозорими кристалами. Повну жменю таких же кристалів він простягав до Дорна.
– «КСМ» – ціаністий калій, – прочитав Дорн на білій наклейці банки і відчув, як кров помалу відпливає від його обличчя.
– Ну, – прохрипів Крайнєв, – зараз же одпустіть її, або…
Він підніс жменю з кристалами собі до рота. Дорнові забило дух. Вся кар'єра його висіла на волоску. Він головою відповідав за життя Крайнєва.
– Киньте, – розпачливим голосом прокричав він.
– Боїшся, собако, – відчуваючи свою владу, сказав Крайнєв, – боїшся…
Вперше за весь час він так ясно відчував свою силу. Вперше він відчув безсилля Дорна. І всі нічні думки про власну перевагу зараз знову з'явилися в голові.
– Випустіть Яринку, – наказав він, і Дорн відразу ж послухався. Один з солдатів відпустив гвинт лещат. З тихим стогоном піднесла Яринка до губ свою розпухлу руку.
– Зараз наказую я, – кричав Крайнєв, сам не розуміючи, чому кричить. – Я отруюся відразу ж, коли тільки ви, ще спробуєте катувати Яринку. Ви зрозуміли?
– Так, зрозумів, – побілілими губами прошепотів Дорн. Йому здавалося, ніби підлога поволі похитується в нього під ногами. Надто страшною для нього була б зараз смерть Юрія Крайнєва.
Юрій сховав кристали в кишеню. Він бачив, що Дорн слідкує за кожним його рухом. Він бачив мертвотну блідість обличчя Дорна, його непевність, його тремтіння.
– Ходім, Яриночко, – ніжно сказав він, ступаючи до дівчини.
Вона підвелася і, трохи похитуючись, підійшла до Юрія. На порозі Крайнєв зупинився.
– Майте на увазі, – сказав він, – я заховав і ще заховаю багато кристалів отрути в різних місцях, і коли ви навіть всі знайдете, я знайду спосіб вмерти. Подумайте про свою кар'єру, пане, адже ви часто думаєте про майбутнє.
Двері зачинилися за ними безшумно. Дорн наказав солдатам вийти. Сам він став ходити по довгій світлій кімнаті, обмірковуючи становище.
Краплі падали з двометрової висоти на холодне залізо лещат і розбивалися з тихим дзвоном. Хвилину Дорн спостерігав їх безперервний рух. Потім став на стілець і закрив кран. Мелодійний дзвін крапель припинився. В лабораторії настала тиша.
Дорн пробув там майже годину. Він вийшов, як завжди, спокійний і врівноважений. Жодного натяку на зневіру не було в його думках чи рухах. Не поспішаючи дійшов він до свого кабінету. Величезний дерев'яний орел зі стелі привітав його розплатаними крилами.
На столі Дорн побачив невеличкого пакунка і листа. Він поморщився незадоволено – знову нагадують, знову підганяють.
Він сів у крісло і знехотя взяв у руки листа. Рядки глянули на нього незнайомим почерком. Дорн поволі прочитав усе. З кожним рядком розгладжувалися глибокі зморшки на його чолі. Прочитавши листа до кінця, він навіть усміхнувся. Розгорнув пакунка ї обережно витяг з нього невеличку котушку кінофільму. Довго дивився на нього, потім перевів погляд вгору на орла – орел дивився на нього круглим, виряченим дерев'яним оком.
І так само задумано сидів у своїй кімнаті Юрій Крайнєв. Зараз він, як ніколи, ясно розумів, що настав час діяти. Зволікати далі ставало вже надто небезпечним – Дорн міг вдатися до крайніх засобів. В сі ані полоненого втеча була неможливою – значить, треба змінити цей стан, треба стати тут господарем і тоді втекти.
Знову прийшла в голову думка про самогубство. Воно не було порятунком. Навпаки, швидше це скидалося б на перемогу Дорна. Ні, Крайнєв мусить жити, жити для того, щоб перемогти. Він знає дивовижні речі про реактивні літаки. Він збудує літака і коли-небудь, коли всім здаватиметься, що машину надійно прикуто до землі, злетить на ньому з цього клятого аеродрому. Треба тільки знайти добрий привід для того, щоб розпочати роботу.
Юрій сидів, дії вивчи у вікно і нічого не бачив. За вікном, роблячи у повітрі великі плавні кола, летіла маленька пухнаста сніжинка. Мокрою плямочкою вона впала на асфальт.
