Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Інженер Кервуд прибув на завод просто з Америки. Це був обмін інженерами для передачі досвіду літакобудування. Кервуд робив вигляд, що реактивні літаки його не цікавлять. В усякому разі в ту частину заводської контори, де було розміщено Київський інститут стратосфери, він не заходив.

Зате завод, де вироблялися винищувачі, він вивчив, як свої п'ять пальців. В Америці на авіаційному заводі в Детройті так само опинився наш радянський інженер Матяш, Він теж з перших же днів вивчив весь завод і ясно зрозумів, що тут особливо нічому вчитися. Проте в процесах виробництва американці мали чималі досягнення, і тому Матяш вважав доцільним трохи посидіти в Америці.

Про все це він написав Крайнєву і ще додав, що американці, хоч і зустрічають привітно, практично до справжнього виробництва допускають його не дуже охоче. «Дається взнаки капіталістичний світогляд і конкуренція», писав Матяш.

Крайнєв одержав листа, подумав трохи і вирішив швидше викликати Матяша з Америки. Тут, в Радянському Союзі, він буде потрібніший.

І саме коли Крайнєв розмірковував над цим листом, до нього в кабінет, вперше після знайомства, з відвідинами прийшов містер Кервуд. Вони привіталися, як старі знайомі, і Кервуд невимушено розвалився на стільці перед столом Крайнєва.

– Знайшов багато цікавого на вашому заводі, – почав розмову Кервуд і закурив цигарку. – Мушу признатися, в Америці я не уявляв собі нічого подібного. Це значно краще, ніж я сподівався, але все-таки не робота для такого інженера, як ви.

Крайнєв уважно подивився на Кервуда, намагаючись зразу визначити основну лінію розмови. В американця явно була якась інша думка, ретельно захована за гучними словами. Крайнєву навіть здалося, ніби він вже чув колись такі або схожі слова, але де саме він їх чув, згадати зразу не міг.

А Кервуд продовжував:

– Мені здається, ви зробили помилку, направивши в Америку інженера Матяша. Вам самому треба було б туди поїхати, отам би ви зрозуміли, що таке справжня техніка і справжнє виробництво. В порівнянні з нашими, ваші заводи дуже відстали. Ви розумієте, грошей у нас більше, можливостей більше. Нас недаром називають країною необмежених можливостей. Це цілком відповідає дійсності.

– Це я вже чув, – спокійно сказав Крайнєв, – і не тільки чув, а навіть і бачити всякі країни з усякими можливостями, обмеженими ї необмеженими, довелося. Але от що дивно, товариш Матяш саме з Америки пише, що вчитися там йому нічого. Може, йому там просто нічого не показують, як ви гадаєте?

Запитання було поставлено просто. Проте американець вирішив ухилитися від прямої відповіді.

– Може, він не вміє дивитися, ваш товариш Матяш?

– Цього я не думаю. Він просто пише, що нічого нового, чого б він не бачив у нас, на радянських заводах, там немає.

– А я не бачу тут нічого такого, чого б не бачив на наших заводах.

– З цього можна зробити висновок, що заводи принаймні рівні і Матяш і справді даром витрачає там золотий час.

Кервуд образився. Це вперше в його житті хтось дозволяв собі сумніватися, ніби Америка не є якоюсь Меккою для всіх інженерів, хтось насмілився взяти під сумнів першість Америки в технічних справах. І найбільше тут здавалося образливим те, що Крайнєв говорив, маючи всі підстави, спираючись на незаперечні дані. Сперечатися з ним було важко, а одними бездоказовими словами і зверхнім топом можна поставити себе у незручне становище.

І тому Кервуд вирішив іти зразу до мсти, не утруднюючи себе зайвими розмовами.

– Слухайте, Крайнєв, – сказав він, – невже ви і справді не розумієте всіх переваг, які дає Америка інженерові вашого масштабу?

– Одверто кажучи, не розумію, – усміхнувся Крайнє! вже добре знаючи, до чого йтиме розмова.

– Це дивно, – безапеляційно заявив Кервуд.

– В чому ж полягають ці переваги?

– По-перше, в справжній славі. Ніде в світі так не поважають інженерів, як в Америці.

– І, мабуть, саме тому позбавляють їх взагалі права на ім'я? Я дуже добре знаю, скажімо, трактор фордзон чи машину шевроле, але, мабуть, ніхто в світі не знає імен інженерів, які їх створили. Чи не цю славу ви хочете запропонувати мені?

– Ні, – відповів Кервуд, – така слава не для вас. Ви у нас могли б мати літаки і автомашини з реактивними двигунами, і всі вони іменувалися б вашим ім'ям…

– От це мене не дуже приваблює, – одверто розсміявся Крайнєв. – Колись у нас це було проблемою для товаришки Токової, але зараз, здається, і вона вже давно позбулася подібних думок.

– Товаришки Токової? – перепитав Кервуд.

– Так, це наш найкращий інженер і мій перший заступник.

– Так, я знаю її, вона мені носа від морозу відтирала, – засміявся Кервуд і торкнувся свого носа, з якого все ще облазила шкіра. – Але невже справді ви волієте одержувати тут свою зарплату і, власне кажучи, жити зовсім не так багато? В Америці ви мали б власні експериментальні лабораторії, власну віллу, забезпечене життя…

– А чого мені тут бракує? – одверто засміявся Крайнєв.

– Дуже багато чого. Скажімо, весь цей час я бачу вас в одному і тому ж костюмі.

– От це правда, – зітхнув Крайнєв. – Німці тепер в моїх костюмах ходять. Залишився в Києві весь мій гардероб.

– Він був такий великий?

– В усякому разі, пристойний навіть для вас. А щодо лабораторій, то я їх тут маю, жити мені теж є де, а від того багатства щось мало я бачив радості по чужих краях.

– І все-таки в душі ви розумієте, що вам краще було б працювати в Америці.

– Це слід розуміти як пропозицію? – гостро запитав Крайнєв.

– Я не маю жодних повноважень, – зразу заховався Кервуд, – це може залежати тільки від вашого бажання.

Крайнєв кілька хвилин дивився на свого співбесідника, і в його думках з'являлася холодна усмішка Людвіга фон-Дорна. Де він зараз, цей Дори? Цікаво було б з ним зустрітися.

– Ви зараз працюєте над реактивними літаками? – несподівано змінюючи тему розмови, запитав Кервуд.

– Так, я зараз працюю над деякими проблемами, пов'язаними з реактивними літаками, – спокійно відповів Крайнєв.

– І ви не боїтеся винайти вже давно винайдене? Адже у нас в Америці вже літають на таких літаках.

– І у нас літають, – спокійно відповів Крайнєв.

– Так? – пожвавився Кервуд. – Чому ж мені досі нічого подібного не показали? Мене це дуже цікавить.

– Мабуть, з тих же причин, з яких товаришеві Матяшу не показують реактивних літаків в Америці, – посміхнувся Крайнєв. – Ніякий інженер не стане показувати конструкції, які ще не завершено, не доведено до кінця. Але я сподіваюся колись показати вам на одному з парадів наші літаки. Це буде ще не так скоро, але все залежить від того, як довго ви пробудете в СРСР.

– І все-таки, – уперто повертаючись до старого, знову заговорив Кервуд, – вам було б краще працювати в Америці. Як ви не розумієте цього – інженер не може мати батьківщини.

– Я вже чув це, – спокійно відповів Крайнєв.

– Візьміть, наприклад, мене. Я працюю там, де мені платять гроші. Яка різниця, хто мені їх платитиме? Я інженер. Інженер – це ж не політик, не журналіст, який мусить обстоювати якісь погляди чи ідеологію. Техніка – це ж не політика.

– Годі, – розсердившись, перервав Крайнєв. – Все це я вже чув не тільки від вас. Одного разу я потрапив у дуже складні умови, і там мені навіть сплою намагалися втлумачити всі ці ваші погляди. Так от що я вам мушу сказати – для радянського інженера зовсім не все одно, хто йому платить гроші. В нього є вітчизна. І всі ми для цієї вітчизни працюємо, будемо працювати і навіть віддамо життя, коли це буде потрібно. І коли-небудь, коли вас ваші господарі викинуть на вулицю, бо ви станете старим і вже не зможете працювати або просто в вашій Америці трапиться криза, от тоді, може, ви згадаєте мене і мої слова. А зараз нам ні про що говорити, і всі ці розмови я прошу облишити.

– Я тільки вам добра хотів, – сказав Кервуд. На його обличчі з'явився ображений вираз.

Двері кімнати прочинилися, і на порозі з'явився Валенс. Директор уже давно по-справжньому оцінив свого гостя. Він не мав сумніву, що Кервуд може виявитися шпиком, спеціально підісланим до робіт Крайнєва, і тому тримався обережно. Правда, такого переконання у Валенса не було, але обережність тут завадити не могла.

Після привітання Кервуд сказав:

– А ми тут сперечалися. Я запевняв, що Крайнєву краще працювалося б в Америці, а він і слухати не хоче.

– От дивна річ, – іронічно зітхнув Валенс.

– Дійсно, дивна, – не помітив іронії Кервуд, – але сподіваюся, він ще змінить свою точку зору.

Валенс глянув на Крайнєва і тільки усміхнувся. Кервуд ще трохи поговорив і вийшов.

Крайнєв і Валенс залишилися вдвох.

– Він веде розмови так, ніби це само собою розуміється, що радянський інженер може раптом податися до американців.

– А що ж ти хочеш? Він судить по собі, іншого критерію в нього немає.

– Так, але розмови ці мені не подобаються.

– Мені теж.

Вони помовчали трохи, кожен роблячи свої висновки, потім Валенс сказав:

– Нерозумні вони люди – думають, що все можна купити. Одно слово – американці. На це все-таки слід буде зважити. Що у нас нового сьогодні?

І вони з Крайнєвим поринули в роботу.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Віра Михайлівна прокинулася серед ночі від лютого холоду. Здавалося, аж кістки промерзли і стали боліти. От ще трохи, і вся вона закам'яніє від морозу. Ніч, темна, безмісячна, стояла над виселком, над зруйнованим заводом, над цілим світом. У цю мить почуття самотності і безпорадності стало таким гострим, що Соколова мало не заплакала.

Але плач не плач, сльозами не зарадиш. Треба якось зігрітися, бо так можна на смерть замерзнути. Соколова встала зі своєї обідраної тахти, пройшла навпомацки до кухні. Вікна були цілі. Значить, тут можна затопити і зігрітися. Але чим топити? Де взяти сірники? Всі ці звичайнісінькі в мирний час питання зараз стали мало не світовими проблемами.

Колись сірники завжди лежали у закутку за плитою. Марно й сподіватися, що вони могли зберегтися. Соколова навпомацки простягла задубілу руку і мало не скрикнула від несподіванки: коробочка сірників лежала на своєму старому місці.

Ця неждана удача зразу додала енергії вже зовсім знесиленій Вірі Михайлівні. Швидко, не вагаючись вона розламала залишки своєї тахти, розтрощила сухі дошки так, ніби вони були її найзапеклішими ворогами, і за кілька хвилин у плитці вже заграло полум'я. Соколова сіла біля вогню, відчула його ласкаве життєдайне тепло і заснула, сидячи біля плити.

Саме так трапилося, що дід Котик, виходячи вранці з двірницької великого будинку, яку він зайняв, тільки-но прийшли німці, побачив над сусіднім комином синюватий легенький димок.

Дід страшенно здивувався, але ще більше насторожився. Хто це міг з'явитися у покинутому селищі? Може, повернувся хтось із старих пожильців? Ні, таке припущення мало ймовірне, давно вже на Уралі будують літаки пожильці цього будинку. Але не взнати, хто це з'явився, дід Котик не мав права.

Обережно, ніби оглядаючи будинки, він підійшов до парадного, де містилася квартира Соколової, постояв, придивляючись, нічого підозрілого не помітив і пішов сходами нагору. В усьому під'їзді стояв неприємний дух пустки, і тільки з третього поверху тягнувся ледве помітний, тонкий живий струмінь – запах диму.

Маючи такого безпомилкового поводиря, дід Котик підійшов до квартири Соколової, постояв, прислухаючись і розмірковуючи, чи не приготувала йому якихось несподіванок ця могильна тиша, тоді обережно прочинив двері.

В кухні, притулившись спиною до теплої плити, сиділа на підлозі якась жінка у брудному ватнику. Голова її була напнута хусткою. Дід Котик відразу не розглядів її. Постояв, придивляючись. Щось знайоме видалося йому в цій безпорадно кинутій на підлогу постаті.

Так минуло кілька хвилин. Дід стояв нерухомо, розмірковуючи. Ця жінка, напевне, не могла бути ворогом, значить, нічого лихого не буде, коли її збудити.

Але будити Віру Михайлівну не довелося. Чи то почула вона дихання діда Котика, чи стурбував надто уважний погляд, раптом тривога огорнула її серце, і жінка схопилася, ніби смертельна небезпека нависла перед нею.

– Товаришко Соколова! – ахнув дід, сплеснувши руками. – Як же ви тут опинилися? Пізнаєте мене? Я Котик. Дід Котик! Пізнали?

Соколова впізнала, і зразу в серці її ніби луснула якась туго натягнута струна. Нарешті знайшла вона хоч одну знайому людину, нарешті стала вона не зовсім самотньою на цьому страшному світі. До рідного батька не кидаються так гаряче і пристрасно, як кинулася до Котика Віра Михайлівна. Вона навіть намагалася виговорити якісь слова, але чулося тільки приглушене ридання. Руки її стискали дідову шию все міцніше, ніби хотіла Соколова переконатися, що це не сон, не маячіння, а дійсно живий Котик стоїть перед нею.

На очі дідові теж набігли сльози, і від зворушення він не міг говорити, але здатності розважливо міркувати не втратив. Нічого не запитавши, він зрозумів, що Соколовій довелося пройти складний шлях, поки опинилася вона в своїй старій квартирі, І, звичайно, залишатися тут не можна ні на мить. Коли дим побачив дід Котик, то можуть побачити і інші люди.

– Ну, Віро Михайлівно, – сказав він, легенько відстороняючись від обіймів Соколової, – давайте ми з вами зараз звідсіля підемо, а то ви такий маяк над будинком засвітили, що весь виселок може переполошитися.

– Про що ви говорите? – стурбувалася Соколова.

– Про дим з печі. Ходімо, у мене вдома говорити будемо, а тут нам залишатися не можна.

Соколова послухалася незаперечно. Було надзвичайно приємно слухатися, виконувати наказ людини, яка знає, куди іти. Може, вже скінчилися поневіряння і вже не буде таких днів, коли ідеш не знати куди, невідомо кого зустрінеш, а попереду і позаду в тебе тільки самотність.

Важко ступаючи померзлими ногами, Віра Михайлівна поспішала за дідом. Пустельна вулиця зустріла її пекучим морозцем, але Соколова цього не відчула – зустріч з дідом сповнила її серце почуттям такої радості, що всі злигодні і труднощі тепер уже здавалися подоланими.

Вони зайшли у двірницьку – маленьку кімнатку, розташовану у підвалі чотириповерхового будинку. Раніше, коли працювала ТЕЦ, в обов'язки двірника входило і регулювання опалення, тому кімнатка ця мала ще іі другий вихід до тунелів, де йшли великі, обшиті азбестом труби теплоцентралі. У такому розташуванні дід вбачав чималі вигоди, і хоча ці другі двері і були завалені якимось мотлохом, вийти через них Котик міг завжди.

У двірницькій було тепло, тут топилося щодня, тут жила людина, і Вірі Михайлівні від цього тепла так захотілося спати, що аж очі заболіли. Дід відразу це зрозумів.

– Спіть годину, – сказав він, – тимчасом я вам щось їсти роздобуду.

І вийшов з кімнати, міцно, на прогонича, замкнувши важкі дубові двері.

Коли всі робітники та інженери виїхали на схід, дід Котик залишився у пустельному селищі, і трапилося це не випадково, йому теж запропонували евакуюватися, але він відповів:

– А хто на хазяйстві залишиться? Хтось же мусить тут за всім доглядати, чи так все і віддати німцям?

– У вас троє синів у армії, вас можуть заарештувати, – говорили йому.

– Кому я потрібний, трухлий пень, – сміявся Котик, – нікому до мене і діла немає, а користь якусь я ще принесу. От подумайте, тоді і побачите, чия правда…

Подумали, подумали і вирішили залишити діда Котика на старому місці. І справді, сивий, як голуб, патріархальний дід, що йому вже не знати скільки й років, ні в кого не міг викликати підозри, а користі міг принести багато. І зразу після приходу німців якісь люди стали ночами з'являтися у дідовій кімнатці. На ранок вони зникали без сліду, а дід усе ходив, ніби повновладний господар, вулицями покинутого заводського селища. Воно тепер тільки здавалося пустельним; у кількох квартирах жили якісь приблудні мешканці, всіх їх дід знав досконало. У гестапівського коменданта дід не викликав жодної підозри, і до осені сорок першого року його перебування в маленькій двірницькій було легалізовано остаточно.

Отже, старий Котик міг нічого не боятися в цьому селищі, але поява Соколової трохи збентежила його. Як вдасться її врятувати, дід ще не знав. У тому, що Віру Михайлівну треба саме рятувати, він був переконаний.

Тепер він вийшов на розвідку, перевірити, чи не помітив ще хто диму над будинком, чи не бачив, чи не впізнав хто колишньої директорші заводу?

Для початку він зайшов саме у стару директорську квартиру і ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» – дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».

Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.

Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше – мати біля себе друга!

– Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, – вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.

– А їсти я хочу страшенно, – щасливо засміялася Соколова.

– Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, – не то попросив, не то наказав дід.

Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.

Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.

Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.

Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.

– Оце, здається, і все, – закінчила своє оповідання Соколова. – До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.

– Еге, що до війни було – минулося, – відгукнувся дід, – а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.

І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.

Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.

Одне тільки трохи турбувало Соколову: дід ніяк не виявив свого ставлення до її розповіді. Що він думає? Повірив чи, може, має якісь сумніви? Які ж тут сумніви можуть бути, вона сказала чисту правду, і сумління її чисте.

– Дуже добрий куліш, – Віра Михайлівна доїла все до кінця і поклала ложку. – Ви, діду, вправний куховар.

– А то так, біда навчить коржі з маком їсти, – відгукнувся дід, прибрав посуд у невеличку шафу, витер зі столу, сів проти Соколової і запитав: – Ну, а далі що ж ми будемо робити?

– Далі, – трохи розгубилася Соколова, – ви знаєте, діду, я так зраділа, коли вас побачила, що навіть не подумала, що воно має бути далі…

– Ловитимуть вас гестапівці?

– Напевне.

– Значить, поки що з цієї хижі вам нікуди виходити не слід. З нашого селища не всі евакуювалися, хтось знайомий може зустрітися… а вас же тут усі люди знали… значить, тим часом треба сидіти тут… Через фронт до своїх іти… це, звичайно, спробувати можна, але дуже далеко… тепер фронт уже за Харковом, не дістанетеся ви туди, зловлять… Значить, два шляхи тут є: або засісти, як тарганові, в шпаринку і чекати, поки наші німця поженуть, або…

– Що або? – Соколова аж з місця підвелася.

– Або шукати партизанів, чутки ходять, є вони десь на Сумщині та на Чернігівщині…

– Як же я їх найду? Та після того фото в газеті вони мене, напевне, за гестапівку вважатимуть.

– І так може бути, – розважливо сказав дід, – ну, значить, треба нам з вами подумати добряче. Ви зараз спочиньте, а я трохи походжу – палива мені треба дістати. Спочивайте тим часом і не хвилюйтеся. Все буде добре.

І вийшов з кімнатки, знову замкнувши її на всі прогоничі.

Хоча розмова і схвилювала Віру Михайлівну, внутрішня певність її нітрохи не похитнулася – все буде добре. І хоч вона знала, що її життя поруч з гестапівкою Берг, напевне, викличе багато підозрінь, усе це здавалося дрібницями у порівнянні з щастям мати поруч себе друга.

Вона тільки на мить прилягла на ліжко і зразу ж знову заснула, зігріта теплом постелі. І останньою думкою її, вже майже сном, був образ Михайла Полоза, ніби іде він до неї назустріч, простягає привітно руки і говорить:

– Все буде добре.