Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Бабат приїхав на завод о дев'ятій годині ранку. Він пройшов просто в кабінет директора. Віру Михайлівну його поява нітрохи не здивувала. Цілком ясно було, що на випробування приїде багато інженерів з інституту.

Бабат почав говорити про крейсер, попросив для ознайомлення загальні креслення. Віра Михайлівна відповіла, що крейсер він сам побачить за півгодини, а щодо креслень, то дивно, коли Бабат їх не знає. Показати йому їх зараз не можна, бо вони є тільки у Крайнєва. На заводі ж працювали по окремих кресленнях, які зараз у Токової.

Андрій Васильович не настоював. Вони поговорили ще кілька хвилин, потім Соколова глянула на годинника і сказала:

– Скоро десять. Вже час іти.

В цю хвилину в кабінет зайшла Валя. На ній були жовті шкіряні штани, коміри двох різнокольорових светрів виднілися один з-під одного. Шкіряну куртку тримала вона в руці. Цей важкий одяг був потрібний для польоту на велику височінь, Де завжди стоїть сильний мороз.

– Доброго ранку, – привіталася вона, спиняючи погляд на Бабаті.

Віра Михайлівна познайомила їх. Кілька хвилин точилася розмова про прекрасний льотний день, про Крайнєва, який вже з сьомої години перевіряє крейсер, про Валити полярний одяг. Несподівано Соколова згадала вчорашній вечір і запитала:

– А де Марина?

– Я бачила її біля крейсера.

– Дуже добре.

Віра Михайлівна не запитувала більше нічого. Через хвилину вони всі втрьох вийшли з головної контори і пішли до експериментального цеху. Надворі було холодно. Ранком пройшов перший приморозок. Як на зло Бабат забув у кабінеті Соколової пальто. Стало холодно. Нервовий дрож струшував усе тіло.

Валя помітила це і запропонувала своєму новому знайомому свою шкіряну куртку. Бабат хвилину відмовлявся, потім погодився і накинув на плечі м'яку, хутром підбиту шкірянку. Так у мовчанні, думаючи кожен про своє, дійшли вони до контрольної будки експериментального цеху. Там треба було показувати перепустки.

– Товаришко Соколова, – сказав високий червоноармієць, не відчиняючи дверей у цех, – вас чекає телефонна трубка.

Справді, блискуча телефонна трубка лежала знятою біля телефону. Соколова взяла її, мить послухала, і щось схоже на тінь промайнуло на її обличчі. Поклала трубку на місце і звернулася до Бабата.

– Андрію Васильовичу, ми зараз мусимо на кілька хвилин повернутися до мене. Я хочу, щоб ти допоміг мені розв'язати одну дуже важливу справу.

– Прошу, – відповів зацікавлений Бабат, скидаючи з плечей Валину куртку.

– Ви скоро прийдете? – запитала Валя.

– Так, за кілька хвилин. Готуйте все остаточно.

Вони розійшлися. Валя підійшла до крейсера, як єдиний повноправний господар. Другий пілот і механік, який мав летіти замість штурмана, вже давно були тут. Крайнєв у синьому робочому комбінезоні перевіряв двигуни. Ще кілька інженерів поралися біля управління.

Валя не поспішаючи теж перевірила все. Вона добре знала, що таке висотний політ.

Тут, біля крейсера, не було зайвих людей. Всі працювали, і тому ніхто не звернув уваги, як слідчий Каратов поруч Віри Михайлівни прийшов на площадку. Інженера Бабата з ними вже не було.

Обличчя Віри Михайлівни було трохи напруженішим, ніж звичайно. Каратов здавався заклопотаним. Тільки вони двоє не працювали біля крейсера, а стояли віддалік, спостерігаючи роботу.

Коли все було закінчено, Валя одягла шкірянку, дбайливо застебнула всі ґудзики і відчинила дверці. Каратов несподівано звернувся до Соколової:

– Він не підходив до крейсера?

– Ні. Нас завернули від контрольної будки.

– Тим краще.

Валя сіла в кабіну. Гвинт, наче неохоче, обернувся один раз, а потім зник, розплився у кружінні. Рівне гудіння сповнило площадку. З-під коліс крейсера прийняли колодки. Валя дала газ. Крейсер рушив.

Біля експериментального цеху уважно стежили за тим, як він поволі набрав швидкість і в якусь хвилину злетів у повітря.

Валя вперше глянула на альтиметр, коли він показував шість тисяч метрів. У відкритому літаку на цій височині вже дається взнаки розріджене повітря, стукає у скронях, ломить потилицю. Але в крейсері, в герметично закритій кабіні, компресори підтримували нормальний тиск, і ні Валя, ні її супутники не відчували висоти.

Крізь скло кабіни Валя час від часу дивилася на землю, намагаючись робити кола над аеродромом і не дуже віддалятись від заводу. З висоти земля нагадувала якусь розмальовану у бляклі осінні тони карту, масштаб якої в кожним колом все зменшувався.

Валя дивилися вниз. Велике поле аеродрому здавалося не більшим за поштову марку. Стрілка альтиметра стояла на зеленій рисі – десять тисяч метрів.

Раптом Валя занепокоїлася.

Вона сама не знала, від чого походить цей неспокій. Валя оглянула кабіну. Все було в порядку. Механізми працювали безвідказно.

Валя зробила ще кілька кругів і вирішила, що на перший раз можна цим обмежитися. Матеріалів цей перший іспит дає більш ніж досить. Валя добре бачила не тільки досягнення Крайнєва.

Недоліки крейсера при цьому першому польоті на великій височині і швидкості відразу ж впадали в очі. Ще доведеться попрацювати над цією машиною конструкторам.

Валя вирішила закінчувати перший політ. Тепер уже можна не хвилюватися. Зараз треба просто, як на санчатах, з'їхати вниз з висоти десяти тисяч метрів.

І несподівано Валя відчула на грудях біля самого серця якийсь ритмічний рух. Ніби десь біля самого тіла цокав маленький кишеньковий годинник. Здивована дівчина запустила руку у внутрішню кишеню шкірянки і здивовано витягла звідтіля коробочку сірників. Звідкіля могли потрапити до неї сірники?

І раптом здивована і злякана Валя відбула, що саме в цій коробочці щось рухається, щось тремтить.

Швидким рухом висунула коробочку і побачила замість сірників циферблат годинникового механізму і стрілку, поставлену на дванадцять годин. А перед нею на великій дошці приладів годинник теж показував дванадцять, і, може, лічені секунди залишалися до полудня.

Валя відчула, як у неї похололи руки. Невідомо, що це за сірники, але о дванадцятій годині щось має трапитися, і хто знає, чи це не бомба з годинниковим механізмом. В усякому разі в літаку цій коробочці не місце. Але куди ж її подіти?

Валя захвилювалася. Кабіна герметично закрита. І раптом, серцем відчуваючи страшну небезпеку, Валя з усієї сили стукнула ліктем у прозоре скло. Воно витримало перший удар, і тоді Валя вже рвонулася одчайдушно і била, доки скло дзенькнуло і вилетіло. В ту ж мить їй не стало чим дихати, але останнім зусиллям волі, перемагаючи слабість, вона викинула коробочку за борт. Другий пілот перехопив управління в своїй кабіні, яка відокремлювалася від першої, і, не розуміючи, що трапилося, повів крейсер.

Як потопаючий хапається за соломинку, вхопилася Валя за кисневу маску. Животворний струм потік у легені, але все тіло було важким, ніби розбитим. Боліло у вухах. Несподіваний перехід від нормального тиску до розрідженої атмосфери був мало не вбивчим.

Була якась секунда тиші, і потім крейсер рвонуло, кинуло вбік, і страшний вибух прогримів десь внизу. Валя зрозуміла все. Тремтячими руками закріпила вона кисневу маску і сама повела крейсер униз. Крейсер летів униз, і з кожним кілометром дихати ставало легше і легше.

Валя посадила крейсер не дуже впевнено. А коли машина нерухомо спинилася на землі, коли зникло почуття польоту, Валя відкинулася в знемозі на шкіряну подушку і відчула, що більше не може зробити жодного руху.

До неї підбігли схвильовані люди, винесли її з кабіни, але тільки на другий день змогла розповісти Валя, що трапилося там, у синій і холодній осінній висоті.

– Це Бабатова робота, – сказав, почувши цю розповідь, слідчий Каратов, – але не турбуйтеся, він уже ніколи не ходитиме біля наших крейсерів.

РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ'ЯТИЙ

По-осінньому довгими і тривожними стали вечори. Коли темніло, ліхтарі засвічувалися не на всіх вулицях, і було незрозуміло, для чого це робиться – економія електрики чи й справді затемнення. Все тривожніші і тривожніші повідомлення з'являлися в газетах. Проте нікому не вірилося, що й справді отак, одного вечора може розпочатися війна.

І вона розпочалася зовсім не так, як уявлялося раніше. Одного осіннього тривожного вечора голос московського диктора прозвучав трохи не так, як звичайно, і всі відразу ж стали прислухатися до радіо. Було оголошено, що Радянський уряд, щоб застерегти себе від випадковостей, провадить часткову мобілізацію по кількох округах.

Це було в середині вересня тридцять дев'ятого року, коли вже палали польські села від навали німців і запеклі бої точилися у Варшаві.

І відразу ж, від єдиного подиху війни, змінилося життя всіх друзів Юрія Крайнєва. Його й самого ніби підхопив вир і примусив жити, думати, працювати в стократ напруженіше і краще.

* * *

Танки стояли на платформах, дбайливо закриті величезними полотнищами брезенту. Все вже було на своїх місцях. Сергій Король зіскочив з останньої платформи і ще раз оглянув ешелон. Вагони стояли на запасній колії, відгороджені від сторонніх очей багатьма такими ж довгими ешелонами. Тут і там снували червоноармійці. Нічого особливого не відчувалося в їх настрої – люди несли свою звичайну службу.

У військовій формі Сергій Король здавався ще ширшим, ще вищим на зріст. Три квадратики і танк прикрашали його чорні петлиці. Старший лейтенант танкових військ Король командував людьми і машинами, зібраними в ешелон.

Орленко виринув десь з-під платформи. Форма зробила його ще масивнішим. Він підійшов і спинився біля Короля. Вони зустрілися у воєнкоматі, одержуючи обмундирування, і з того часу не розлучалися. Разом працювали з ранку до пізньої ночі, готуючи все до найменших дрібниць, приводячи у блискучий порядок свою частину. Це вдалося зробити досить швидко – танкісти, люди складної техніки, розуміли все з одного слова. Пояснювати наказів не доводилося.

І от настав час, коли було зав'язано останню мотузочку, закріплено останній болт на платформі. Ешелон підготували до відправки на кілька годин раніше строку.

Король ще раз, уже востаннє, пройшовся понад вагонами. Все було зроблено, все перевірено. Можна іти доповідати командирові.

Він пішов до командира полку, доповів про готовність і дістав дозвіл іти в місто до дванадцятої години. Вирушати ешелон мав, очевидно, тільки ранком, хоч наказу про це ще не було.

Король і Орленко радо скористалися з дозволу командира. Це вперше з того часу, як одягли вони військову форму, вдалося їм вийти до міста.

Тепер дивне враження справляв Київ. Король роздивлявся його так, ніби взагалі вперше потрапив у це місто. Змінилися не так самі вулиці, як тон руху, загальний настрій. Автомобілі проходили з синіми затемненими фарами, вже одного цього було досить, щоб зробити місто невпізнанним. Колони ще не озброєних, а тільки одягнених у військову форму призовників нагадували про мобілізацію. В нічному небі, патрулюючи, гуркотіли літаки.

Цього вечора Король ясно зрозумів сильне і захоплююче почуття людини, на плечі якої покладено відповідальність за спокій людей цього міста, за долю цілої країни. Останніми днями подумати про щось подібне просто не було часу. Зараз ці думки формулювалися чітко і ясно.

Десь на вокзалі стоїть ешелон Сергія Короля. Брезентом закриті до часу довгі скорострільні гармати. Біля танків ходять танкісти, прислухаючись до кожного слова, до кожного наказу. І все це для того, щоб спокійно могло дихати місто, щоб діти бігали вулицями, збираючи каштани. За цей спокій відповідає і він, старший лейтенант Король.

І Король з Орленком пройшли на свій завод попрощатися.

Завод і всі його відділи працювали тепер напружено, як ніколи.

Марина Токова поруч з Юрієм Крайнєвим пройшла повз них. Вони привіталися, але спинитися і розмовляти ні в кого часу не було. Виявлялося, обидва командири тут ніби заважають – тільки вони нічого не роблять.

Король подумав, що всі ці люди вже знайшли своє місце і йому слід бути теж на своєму місці. Став говорити про це Орленкові, і виявилося, що думають вони про одне. Тоді вже, не вагаючись, швидко попрощалися юнаки з усіма знайомими і повернулися до свого ешелону.

Так відчувся в Києві перший подих війни. Ще бували місяці миру, коли ясно світилися ліхтарі на вулицях, коли легковажні могли навіть забути про те, що в світі іде війна Але гармати, не перестаючи, гриміли в Європі, і хвилини передишки не могли обманути нікого. Темна дипломатична гра плелася у світі, і нарешті настав день, коли ворог напав на СРСР, коли справжня війна стала реальністю, настало двадцять друге червня 1941 року.

Частина третя
ЗОРЯНІ КРИЛА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Багато чого передумав Юрій Крайнєв у перші години після початку війни. В Києві ходили тільки чутки, невиразні і тривожні, але Крайнєв уже знав усе. Валенс розбудив його дуже рано, розказав про початок воєнних дій і зник, його негайно викликали в Раднарком – видно, інституту стратосфери війна ставила особливі завдання.

Крайнєв довго сидів нерухомо у своєму кріслі після того, як зник за дверима Валенс. Він дивився крізь вікно на червневе небо; воно було спокійним, глибоким, мирним. Але в цьому небі кожну мить могли з'явитися бомбардувальники німців, і Крайнєв уявив це собі так яскраво, що навіть очі мимоволі міцно закрилися.

В ці хвилини особливу відповідальність на собі відчув Юрій Крайнєв. Не можна сказати, щоб раніше він не готувався до війни. Швидше навпаки – все життя його було присвячене саме цій підготовці. Літаки його призначалися саме для війни, а вся робота його присвячувалася тільки їм.

Але коли війна стала вже не майбутнім, а реальністю, то виявилося, що зроблено зовсім не так багато, як хотілося б. Робота над крейсером була безперечним успіхом. Сьогодні його крейсери вже, мабуть, пішли в бій, але зараз треба думати про досконаліші машини. Конструктори в Радянському Союзі створили дуже добрі типи швидкісних винищувачів, здатних перемагати найкращі німецькі зразки, але спокою ця думка не приносила. Може, навіть варто на якийсь час припинити проектування і всякі дослідні роботи, а самому сісти на літак і змагатися з ворогом? Проте цю думку Крайнєв відкинув дуже швидко – сила його не в цьому. Він мусить винайти машини абсолютно надійні для льотчика, грізні в бою, могутньо озброєні. В цьому його сила, його покликання. Значить, тепер працювати, працювати без сну і відпочинку, працювати з повним напруженням усіх сил, аж поки не злетять в небо нові літаки Юрія Крайнєва.

Задзвонив телефон. Крайнєв схопив трубку. Говорив Валенс. Треба було негайно іти в інститут. Крайнєв зітхнув з полегшенням. Голос Адама Олександровича був, як завжди, спокійний, ніби і не почалася війна, ніби не могли кожну мить з'явитися в небі ворожі літаки.

Крайнєв заспішив. Хотілося швидше поговорити з Валенсом, все узнати, зрозуміти, як тепер треба жити, працювати, точно знайти своє місце в цій великій війні.

Було вже біля дванадцятої, коли Крайнєв зайшов у кабінет директора інституту. Він мимохіть сковзнув поглядом по обличчю Валенса, намагаючись знайти сліди хвилювань, але нічого не помітив – може, тільки уважнішим став погляд директора.

– Сідай, – запросив Валенс, настроюючи приймача. – Зараз будемо слухати урядове повідомлення.

Крайнєву від хвилювання захопило подих. Тепер усі думки його полонило чекання.

За півгодини війна стала перед очима у всьому її велетенському обсязі і значенні. Крайнєв уже міг вільно думати і розраховувати. Це війна не на один місяць, і йому самому і всім друзям його доведеться тут чимало попрацювати.

Юрій навіть став планувати перехід на проектування швидкісного винищувача із звичайним мотором – ця машина мусила б далеко перевершити всі найновіші зразки німців. Звичайно, на якийсь час від дослідної роботи над літаками з реактивними двигунами доведеться відмовитися. Це трохи прикро, але зараз, мабуть, не час мріяти, не час працювати над машинами, за які ніхто не може поручитися напевне.

Валенс перебив хід його думок.

– От що, – сказав він поволі і не поспішаючи, явно даючи собі час краще зібратися з думками, – будемо ми з вами, Юрію Борисовичу, з Києва вибиратися.

Юрій глянув так, ніби директор несподівано збожеволів. Навіть припущення про залишення Києва не могло з'явитися в думках.

– Як вибиратися? – видихнув Крайнєв. – Для чого вибиратися?

– Для того щоб можна було працювати над літаками з реактивними двигунами, – зовсім спокійно сказав Валенс.

– Ти думаєш, що зараз час займатися літаками, які невідомо коли дадуть справжній ефект, і невідомо яким він буде, цей, ефект? І це в той час, коли йтиме війна, коли фронтові потрібні будуть абсолютно перевірені, надійні машини? Ні, Валенс, на час війни від мрій доведеться відмовитися.

– Ти так думаєш? – Голос Валенса не виказав ні найменшого хвилювання. – А от є на світі дуже багато людей, і я теж належу до їх числа, які думають інакше. Невже ти гадаєш, що можна залишити нашу основну роботу тільки тому, що літак з бензиновим двигуном надійний, а реактивний літак ще не зовсім? Невже мені треба зараз читати тобі лекцію про те, що навіть під час війни не можна жодної хвилини втрачати перспективи розвитку? Всюди працюють над реакційними літаками, І ми не маємо права відставати.

Юрій слухав свого Друга, вже цілком розуміючи його правоту, але зразу погодитися не міг. Валенс відчув це і продовжував:

– У нашій країні ніщо, навіть війна, не зможе спинити технічного прогресу. Домни, які будуватимуться під час війни, будуть кращими і продуктивнішими за довоєнні. Поля під час війни можуть і мусять давати більше, ніж довоєнний урожай. Літаки можуть і будуть кращими від довоєнних, бо конструктори урахують весь великий досвід боїв. А ми з тобою працюватимемо в глибокому тилу над реактивними літаками, хоч війни вони можуть і не побачити. Це вже не так важливо. Може, якраз наприкінці війни вони будуть важити значно більше, ніж на початку.

– Невже ти думаєш, що війна так затягнеться?

– Все може бути. Я певен, це не на місяці, а на роки робота. І хоч це і довго тягтиметься, часу у нас з тобою дуже мало. Треба негайно розробляти план евакуації інституту.

– Але для чого?

– Не можна працювати, відчуваючи загрозу бомбардування. Крім того, нас тут напевне бомбитимуть спеціально. Я не припускаю, щоб вороги не знали, де міститься інститут стратосфери.

– Ми будемо евакуюватися тільки через небезпеку?

Питання було поставлено різко, і на нього треба було відповідати. Валенс і відповів так, як міг відповісти в перший день війни, коли ще далеко не все було ясно.

– В усякому разі треба заховати інститут від усіх випадковостей, і навіть не так інститут, як його людей. Це найголовніше.

Юрій Крайнєв зрозумів, наскільки наївними були його думки і припущення. Валенс, як завжди, мав цілковиту рацію, і вказівки його треба було виконувати швидко і безвідказно.

Директор витяг із столу аркуш наперу і став писати план евакуації інституту. І від його переконливого діловитого тону, від того, як спокійно і впевнено працював він, Крайнєву стало зразу спокійніше на серці і зразу потягло до роботи. Він пройшов довгим коридором до себе в кабінет, сів до столу, але зразу працювати не зміг. Почалися телефонні дзвінки. Всі співробітники інституту намагалися відразу ж довідатися, що і як треба робити, всі почували на собі велику відповідальність за свою країну, за свою роботу, – всі вимагали дії.

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

– В мене таке враження, – сказав він, – ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше, це я тобі напевне пообіцяти можу.

– Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, – відповів Юрій, встаючи з-за столу, – тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

– Це правильно, – сказав Валенс, – але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, – наша робота – це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

– Я вже бачу, що трохи погарячився, – ніяковіючи, сказав Юрій. – Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого – як вплине на людей така раптова евакуація?

– Так, про все це ще треба добре подумати, – відгукнувся Валенс, – але паніки ми тут не припустимо. Що б не трапилося, інститутові не місце під бомбами. Це зрозуміє кожен.

Разом вийшли вони з інституту, і тільки-но ступили на тротуар, як перервалося мірне такання метронома з гучномовців і диктор, трохи схвильований від незвичних слів, оголосив повітряну тривогу.

Крайнєв і Валенс спинилися біля стіни інституту і стали дивитися в небо. Трійка важких юнкерсів-88 йшла над Києвом і зникла в напрямі Дарниці.

– Я добре знаю цю машину, – сказав Крайнєв. – Не дуже далеко у німців пішла техніка, коли вони з такими літаками починають війну.

І, сказавши ці слова, він несподівано згадав Людвіга Дорна і його хвальковиті обіцянки. Юрію Крайнєву хотілося б ще раз з ним зустрітися і дещо згадати.

– Коли-небудь ми побуваємо в нашій бетонній тюрмі, – сказав Юрій. – Це варто зробити хоч би для того, щоб поставити пам'ятник Волоху. Я поклявся колись у цьому на його могилі.

Валенс нічого не сказав у відповідь, тільки обличчя його спохмурніло.

Вони ще раз спинилися біля гучномовця і прослухали перші зведення. Нічого заспокійливого там не було, і тривога, все розростаючись, охоплювала серця. Повідомлялося тільки про бої на кордонах.

– Ввечері будемо все точніше знати, – сказав Валенс.

– Ти думаєш, вони можуть далеко пройти в своєму наступі?

– Не знаю, – відповів Валенс, – фактор раптовості – сильна річ, і поки ми його подолаємо, безперечно, пройде час. В ці дні можуть трапитися несподіванки, і до всього треба приготуватися.

Юрій відчув тривогу в словах Валенса і до самого обіду вже не сказав пі слова. Несподівано посмішка з'явилася на його обличчі. За прозорим склом вікна в блакитній глибині неба дев'ятка крейсерів Юрія Крайнєва йшла на захід. Важкі машини з ревом пройшли над Києвом і ніби розтанули в синяві.