Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Віра Михайлівна Соколова повільно, обережно, намагаючись не ворухнути плечем, встала з ліжка і підійшла до вікна. Жовтень ішов над Києвом, каштани на вулиці Леніна облетіли видно голе міцне гілля. З сірого похмурого неба зривається дрібний колючий сніжок. Холодно на вулиці, незатишно.

В сусідній кімнаті щось зашаруділо – Віра Михайлівна прислухалася: ні, це тільки здалося, нікого немає у квартирі. Берг від самісінького ранку подалася на роботу, німець – не то охоронник, не то ординарець, – мабуть, сидить на площадці, його можна викликати, натиснувши кнопку.

Соколова знову подивилася вниз. Як мало людей проходить по вулиці Леніна, ніби вимерло все в Києві. Тільки каштани стоять незмінні, незборимі у своїй красі, вони навіть тепер, восени, незабутньо гарні.

Від кількох хвилин стояння плече заболіло знову. Віра Михайлівна лягла. Думки текли повільні, але насторожені. Це почуття настороженості, не зникало весь час від тої хвилини, коли Соколова побачила Любов Вікторівну Берг. У цій квартирі поруч живуть два вороги, хоч правильніше ці відносини визначити як стосунки тюремника і в'язня. Але чого хоче від Соколової Берг, зрозуміти поки що неможливо. Вона завжди дуже привітна, люб'язна, розповідає останні вісті, радіє з успіхів гітлерівських військ, які все ще просуваються вперед, і навмисне не хоче помічати, що її бранка мало не кричить від цих вісток.

Але ж Берг, напевне, має якийсь план, вона чогось вимагатиме, щось хоче зробити з Соколовою. Вона не може бути такою люб'язною і запопадливою, не маючи якоїсь певної мети. Минуло вже більше місяця з того дня, коли вони зустрілися вперше, а й досі не було сказано жодного слова, яке дало б привід думати, ніби Берг має якісь задні думки чи плани. Але в люб'язність цієї гестапівки Соколова не може і на мить повірити, надто добре вона знає Любов Вікторівну, щоб хоч припустити таку можливість.

Чого ж вона хоче? Важко, майже неможливо відповісти на це запитання. Ясно тут тільки одне: якось використати Віру Михайлівну гітлерівцям не вдасться, хай вони про таке і не мріють. А що ж вона сама, Соколова, так і буде сидіти склавши руки? Так, поки не одужає, буде вичікувати. Треба набратися сили, а тоді визначиться план дії. Не може бути, щоб у Києві не залишилося своїх людей, тут, напевне, є і підпільна організація і окремі залишені комуністи. Як зв'язатися з ними – ще невідомо, але вона знайде спосіб і зв'яжеться.

Невеличка проходка по кімнаті, кілька хвилин стояння біля вікна вкінець знесилили Соколову. Вона закрила очі, і раптом усі почуття зникли, ніби розчинилися у дрімоті. Хтось зайшов у двері, це вже, мабуть, Любов Вікторівна повернулася – здається, її хода. Цікаво, яку ще новину вона принесе сьогодні. Звичайно, нічого хорошого від неї не почуєш. Кілька днів тому вона прийшла весела і сказала:

– Ви знаєте, я ніколи не думала, що більшовики так розучилися конспіруватися. Звичайно, це покоління вже забуло революційні традиції. Сьогодні гестапо заарештувало організацію, залишену тут, у Києві, але як заарештувало, ви собі уявити не можете. Ці люди вирішили, що в місті радянська влада, дали якійсь жінці-кур'єрові список цілого комітету, щоб вона всіх оповістила про день засідання. Та жінка пішла, і, звичайно, за нею простежили, і весь комітет уже за ґратами. Я навіть не можу зрозуміти, що це таке: дурість, повне нерозуміння ситуації в Києві, де працюють найкращі сили гестапо, чи просто зрада? Я була кращої думки про ваших підпільників.

Вона говорила це гаряче, хвилюючись, і Соколова не могла зрозуміти головного – інтонації: співчуває чи обурюється Берг? Сама по собі звістка була страшною. Все це, звичайно, могло бути і неправдою, але чомусь думалося, що саме зараз гестапівка не бреше… Проте перевірити це повідомлення Віра Михайлівна не могла ніяк і похмуро промовчала, слухаючи переможну розповідь фрау Берг.

А що вона принесла сьогодні? Мабуть, знов казку про те, що більшовики здали Москву.

Цього разу Любов Вікторівна прийшла неговірка, роздратована. Ненависно глянула на свою полонянку, сіла до столу вечеряти – все це мовчки, гнівно. Соколова розуміла: щось трапилося дуже неприємне, але нічого не запитала; вона взагалі заборонила собі будь про що запитувати у своєї тюремниці.

– Сьогодні вночі злетів у повітря готель, де жили наші офіцери, – несподівано сказала Любов Вікторівна. – Видно, я помилялася – не всі більшовики розучилися конспіруватися.

Серце Соколової забилося несамовито часто. Значить, є-таки наші люди в Києві, значить, можна встановити з ними зв'язки!

Берг ніби прочитала її думки.

– Не дуже радійте з цього приводу. Їх уже спіймано і за два дні буде страчено. Але все-таки я думала, що такого в Києві бути не може.

Віра Михайлівна кілька хвилин помовчала, даючи собі заспокоїтися, потім уперше за весь час перебування в цій квартирі запитала:

– Скажіть мені, для чого я вам потрібна? Берг глянула на неї, вдаючи здивування.

– Ви мені абсолютно непотрібні.

– Для чого ж ви взяли мене з табору?

– Тільки з милосердя. Невже ви залишили б мене, коли б побачили в такому стані?

– Напевне!

– А от я так не зробила. Я все життя плачу добром за вчинене мені зло, але оцінити цього ще не зміг ніхто.

– Мабуть, не оціните і ви. Але тут уже нічого не зробиш, така вже моя доля.

Це лицемірне базікання обурило Соколову до краю, але вона стрималася. Любов Берг не зможе її одурити.

– Коли ви мене рятували з табору, у вас уже, напевне, був точно визначений план. Кого ви шукали?

– Я шукала знайомих. Хіба я не маю права вчинити добре діло, коли маю таку можливість? Мною керували християнські почуття, про які ви забули. Ви і мені не вірите?

– Ні.

– Даремно. Деякі плани щодо вас у мене, правда, є, але зараз про них ще рано говорити, почекаємо вашого одужання.

І вона демонстративно взялася до свого кофе, ясно даючи розуміти: розмову скінчено.

Але для Соколової розмова тільки розпочиналася. Тепер вона знала – Берг хоче її використати. Хай не сподівається, нічого з того не вийде! Віра Михайлівна краще вмре, але нічого не зробить для цієї диверсантки, якій пощастило втекти з радянської тюрми. Хай фрау Берг не радіє, з шибеницею вона все одно кінець-кінцем зустрінеться.

А може, все, що вона зробила для Соколової, ніби місточок для повороту назад, спроба спокутувати свої гріхи? Ні, на це не схоже. В усякому разі треба бути дуже обережною.

Раптом налетіли думки про Михайла Полоза, – завжди, коли радянські літаки пролітають над Києвом, вона всім серцем посилає їм привіт і бажання удачі. Адже на кожному з цих літаків може летіти він, Михайло, може бути так, що саме його рука веде в темряві важкий корабель. Він думає, що вона загинула! Як подати йому звістку?

– Ви сьогодні уставали? – покінчивши з кофе, запитала Любов Вікторівна.

– Так, на кілька хвилин. Охорону біля дверей, очевидно, треба посилити, бо я можу втекти.

Берг не звернула на ці слова ніякої уваги: охорона в будинку, де жили гестапівці, і без того була цілком надійною.

– Значить, ви одужуєте, і це приємно, – сказала вона. – Мабуть, ви маєте рацію, плани мої треба вам розповісти вже тепер, щоб ви мали час до них призвичаїтися.

Віра Михайлівна насторожилася. Ось воно, зараз наступає вирішальна хвилина.

– Мої плани дуже прості, – вела далі Берг, – я сподіваюся в недалекому майбутньому розпочати тимчасово перервану роботу Київського інституту стратосфери і дуже хочу, щоб ви мені допомогли. Нам з вами треба буде зібрати всіх людей, які залишилися на Україні…

– Ага, от кого ви шукали в таборах!

– Саме так. Ми зберемо всіх людей, кінець кінцем тут же таки опиниться і Юрій Крайнєв, і я хочу, щоб до його появи все було добре підготовано.

Берг говорила ці слова спокійно і впевнено, ніби йшлося про якусь уже давно відому і вирішену річ. Ну і нахаба ж! Віра Михайлівна вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися.

– І ви хочете, щоб я допомагала вам у цій справі?

– Звичайно.

– Я краще вмру, ніж буду з вами працювати.

– Зараз ми нічого не будемо вирішувати. На все прийде свій час. Може, в мене знайдуться аргументи, які допоможуть вас перекопати.

Про що вона говорить? На що натякає?

– Все одно, ніколи і нізащо радянські люди з вами працювати не будуть. Ви вже одного разу переконалися в цьому, коли тримали в полоні Юрія Крайнєва.

– Тоді було зроблено багато помилок, а до того ж іншою була ситуація. Коли ви взнаєте, що радянську владу знищено остаточно, то, напевне, не станете огинатися.

Ах, от на що вона розраховує! Ну, довго ж доведеться вам чекати, Любов Вікторівно!

– Цікаво, ви ніколи не думаєте про можливість знищення гітлерівської влади? – запально сказала Соколова.

– Ні, у мене немає ніяких підстав про це думати. Адже це наші війська стоять під Харковом і Москвою, а не ваші під Берліном. Різниця зрозуміла? І давайте припинимо цю суперечку. Вам шкодить хвилюватися. Почекаємо. Час працює на Гітлера.

Вона акуратно прибрала зі столу чашки, поставила їх до шафи і зникла у своїй кімнаті.

Було про що подумати Соколовій. Слово за словом перебирала вона всю розмову. Тепер все ясно: за допомогою Соколової їм треба принадити сюди, до Києва, всіх учених, які ще могли залишитися на Україні. Ні, ніколи цього не буде! Віра Михайлівна знаряддям у руках цих катів не стане ніколи, краще смерть.

Так минуло ще кілька днів, і одного вечора Берг повернулася додому весела, як ніколи. Вона навіть якусь пісеньку наспівувала, і Віра Михайлівна подумала, що мабуть, трапилося щось погане на фронті. Може, знову відступили радянські війська? За старим своїм правилом, вона нічого не запитала, чекаючи, поки Любов Вікторівна висловиться сама. В такі хвилини ненавиділа Соколова гестапівку люто, гаряче, несамовито. Коли б трохи більше сили в руках – розірвала б. Нічого, нічого, повернеться ж колись ця сила, не вічно ж зводитиме плече цей страшний біль.

А гестапівка так і лягла спати нічого не сказавши, і від того тривога ще посилилася. І довго не могла заснути в ту ніч Соколова. Чекання нових ударів, нових зловісних подій ставало нестерпним.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

У далекому зауральському місті люди не витрачали жодної хвилини даремно. Робота йшла весь час, кожен день, кожну хвилину. Люди знали, як мало у сваті місць, де можна було б спокійно працювати, не боячись бомбового удару, і використовували цю можливість до кінця.

Почалася зима, люта, жорстока, сніжна. На всіх фронтах точилися бої, і повідомлення про них завжди викликали тривогу. Радісним весняним громом прозвучала звістка про розгром німців під Москвою. Вона відгукнулася в усіх серцях, вона розбудила найсолодші сподіванки на швидку перемогу. І найголовніше, ця звістка вселила певність, що німця можна бити в чистому полі і наша армія здатна це зробити. Від розуміння цього навіть дихати ставало легше, і робота йшла, як ніколи, швидко і злагоджено.

Розуміючи, яку силу роботи треба перевернути у найкоротший час, Крайнєв засадив усіх своїх співробітників за столи. Вони працювали, як несамовиті. Почуття відповідальності ніби подвоювало сили кожного.

І особливо гарячою і напруженою стала робота, коли прийшли перші повідомлення про те, що німці вже починають випробовувати реактивні літаки. Що це за літаки – ще не знав ніхто, але повідомлення були цілком достовірні, і весь колектив інституту працював тепер, охоплений єдиною думкою – випередити ворога.

Ганні Крайнєв поставив завдання – шукати пальне для нових реактивних двигунів. Пальне, яке застосовувалося раніше, для нових двигунів виявилося непридатним. Це мала бути майже вибухова речовина, силу якої можна було б використовувати повільно. Але для досягнення швидкостей, про які мріяв Крайнєв, саме і треба було мати в своєму розпорядженні речовину, яка б мала силу нітрогліцерину і була б слухняною, як звичайний бензин. Ганна працювала дні і ночі, працювала захоплено, невтомно. З останнім відкриттям Ганна просто не знала, що робити. Використати речовину, яка вибухає від сонячного променя, поки що не вдавалося. Надто була вона непевною для вжитку. Але саме з неї поставало майбутнє пальне для літаків Крапкова, і тому Ганна все частіше і частіше зверталася до цього зрадливого сизуватого порошку.

В ці місяці Марина Токова наче і зовсім забула про сон. Вона схудла, почорніла; її не пізнавали навіть товариші. Крайнєву доводилося часом мало не наказувати їй іти спочити.

І була на світі тільки одна річ, яка могла трохи відірвати Марину від роботи. Це бувало тоді, коли листоноша приносив в інститут листи і Марину кликали до секретарки. Траплялося це нечасто, але кілька разів на місяць секретарка обов'язково вручала Марині листа без конверта, просто складеного «вареником». Марина завжди неймовірно червоніла, одержуючи такі листи, і в інституті це скоро помітили.

Потім почало виявлятися, що Марина надзвичайно добре обізнана з усіма подіями на Південно-Західному фронті, і коли в зведеннях з'являється якась звістка саме про цей фронт, аж завмирає, слухаючи.

Ганна несхибним жіночим почуттям помітила це перша і в розмові з Мариною якось мимохідь, жартуючи, сказала про це. З того, як раптово залилася червоною фарбою Марина, Ганна зрозуміла, що вгадала правильно, але ніколи вже більше на такі теми розмови не починала. Зате між нею і Мариною несподівано встановилися дивно приятельські відносини, ніби існувала між ними тайна, відома тільки їм.

І одного разу, коли Марина одержала довгожданого листа і сама сиділа в кімнаті, туди зайшла Ганна. Було це пізно ввечері, і в інституті залишалося зовсім небагато людей. Марина сиділа біля свого столу, замислившись, і навіть не помітила Ганни.

Ганна хвилину постояла, дивлячись на замислене обличчя Марини, потім підійшла ближче, і тільки тоді дівчина отямилася.

– Ну, так що ж нам хорошого пишуть з фронту? – тихо запитала Ганна, опускаючись на стілець біля Марини.

Марина здригнулася.

– Звідки ти знаєш?

– Я нічого не знаю, – м'яко усміхнулася Ганна, – але в тебе такий замріяний вираз обличчя, що можна думати все що завгодно. Можна навіть подумати, ніби ти закохана, – продовжувала вона, лукаво поглядаючи на подругу.

– Не час зараз закохуватися, – спалахнула Марина, тільки зайвий раз підтверджуючи здогади Ганни.

– Ні, чому ж не час? Коли кохання не заважає проектуванню, то поганого тут я нічого не бачу.

Ганна явно кепкувала, і Марина це зрозуміла.

– Коли б ти його знала, – несподівано просто сказала вона, – то напевне говорила б інакше.

– Як його прізвище, коли не секрет?

– Його прізвище Росовський.

– Про Короля і Орленка не пише він нічого?

– В кожному листі, – відповіла Марина, – я і не знала, що вони тепер такі друзі.

– І як же вони там, живі, здорові?

– Король був поранений, – сказала Марина, пригадуючи, – але зараз вони вже знову всі воюють.

Глибока ніч лежала над Уральськими горами, над безкраїми степами, над фронтами війни. В кімнаті захолола пічка і вже стало холодно, бо мороз на вулиці досягав сорока градусів, а подруги все ще сиділи в кімнаті Марини, розмовляючи про далеких знайомих, які раптом стали на диво близькими і рідними.

Несподівано в коридорі пролунали важкі кроки, і в тиші прогримів чийсь грубий голос. Слова були незрозумілими, і Ганна з Мариною зразу насторожилися.

Ще раз пролунав голос, він був явно незнайомий, і тоді вже довелося глянути в коридор. Ганна і Марина вийшли і зразу навіть спинилися на порозі дверей, не розуміючи.

У коридорі, замотаний з ніг до голови у якісь шарфи чи ковдри, стояв високий чоловік. Всі покривала його були густо заліплені снігом, а пілотський шолом нагадував брилу криги. Чоловік цей щось вигукував дивною мовою, яка мало нагадувала російську. Побачивши дівчат, він швидко рушив до них, і тоді в ковдрах раптом з'явилося чоловіче повне обличчя, з відмороженим, побілілим носом.

Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

– А коли буде другий фронт? – негайно запитала Марина.

– О, буде, буде, – відповів Кервуд, – про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.

Дівчата перезирнулися між собою і знизали плечима.

– У мене трохи дивне перше враження від панюго союзника, – проговорила Марина.

Ганна нічого не відповіла, тільки глянула на Марину, розсміялася і пішла до себе в лабораторію. На сьогоднішню ніч у неї було ще чимало роботи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Добрий настрій не покидав Любов Вікторівну. Тепер їй уже було ясно, як треба діяти. Доля цілком випадково дала їй до рук такі козирі, що смішно було б не виграти.

Вона цілком точно знала, як перемогти Соколову, примусити її погодитися на всі умови. Та навіть коли вона і не погодиться, то це біда не дуже велика: все буде саме так, як хоче шеф гестапо і як хоче вона сама, Любов Вікторівна Берг.

Одного ранку вона з'явилася перед Соколовою, як завжди, усміхнена і привітна, але трохи ніби насторожена.

– Як ви себе почуваєте? – це стандартне запитання сьогодні прозвучало трохи по-іншому, ніж звичайно.

Соколова промовчала.

– Я хочу з вами сьогодні зробити невеличку прогулянку.

– Далеко?

– Ні, не дуже, в інститут стратосфери, який уже розпочинає свою роботу.

Вона сказала ці слова і уважно подивилася на Соколову, намагаючись прочитати на обличчі перше враження. Але нічого не вдалося дізнатися Берг. Надто багато пережила Віра Михайлівна, щоб таке повідомлення могло змінити її вираз обличчя. Тепер думки почали працювати швидко, напружено.

«Що це все значить? Про який інститут стратосфери говорить гестапівка? Хто у них там працює? Провокація це чи й справді щось вдалися зробити німцям?»

Всі ці запитання промайнули в голові блискавично, і щоб відповісти на них, треба було побувати там, в інституті.

– Добре, я поїду, – сказала Соколова.

– Я не мала в тому ні найменшого сумніву, – відгукнулася Берг. – Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.

Пальто, яке незабаром з'явилося у кімнаті, очевидно, було взяте у якійсь із спорожнілих квартир або у комісійному магазині. Вже не нове, колись, видно, навіть розкішне, воно і зараз ще мало пристойний вигляд.

Вони разом вийшли з під'їзду до машини. Свіже повітря було таким несподівано п'янким, що Віра Михайлівна аж поточилася і мало не впала. Чиїсь сильні руки одразу ж підтримали її. Вона озирнулася – здоровенний гестапівський солдат ішов слідом за обома жінками.

Машина рвонулася з місця. Дивно було дивитися на Київ кінця сорок першого року. Віра Михайлівна пізнавала кожну вулицю, кожен будинок, вона знала тут усе до найменшої дрібниці. Все було знайоме і водночас не те; щось тут змінилося, зникло, ніби вийняли веселу гомінку душу з цілого міста. І люди на вулицях змінилися. Тут ішлося не про німців у мишасто-зеленій уніформі, а про звичайних людей, які швидко, поспішаючи пробігали вулицями і намагалися сховатися в холодних будинках, ніби ховрахи, що перебігають з пори в пору.

Вночі пройшов мокрий сніг, і гілля каштанів обважніло, похилилося долу під його вагою. Як хороше було колись у такі дні ходити київськими вулицями, милуючись пухким снігом, на повні легені п'ючи морозне повітря і мріючи про зустріч Нового року. Де тепер доведеться зустріти Новий рік?

Авто спинилося біля інституту стратосфери, біля того самого ґанку, на сходи якого тисячі разів колись доводилося сходити. Раніше тут взагалі не було ніякої вивіски, а тепер з'явилася. «Державний інститут стратосферних проблем» – значилося на дерев'яній дошці, припасованій біля дверей. А над цими словами хижий німецький орел вчепився кігтями в свастику і ніс її, паче бомбу, намагаючись не впустити.

Віра Михайлівна мало не вдарила свою супутницю, коли побачила цю вивіску. Але гестапівець весь час невідступно ішов позаду, про це не слід було забувати, і Соколова стрималася. Вона глянула вгору, на вікна – перший і другий поверхи були засклені.

– Третій поверх нам непотрібний, – пояснила Борг. – Поки що для пас вистачить і кімнат перших поверхів. Прошу.

Вони зайшли в інститут. У Соколової на очі весь час наверталися сльози, так боляче було бачити знайомі сходи, кімнати, вікна.

Йшли саме тим коридором, до якого виходили двері кабінетів Валенса, Крайнєва, Токової… Ох, коли б побачили вони зараз, хто ходить по цих коридорах.

На дверях уже з'явились нові таблички. Соколова побачила прізвище Дорна; вона не могла пригадати, звідкіля його знає, і зрозуміла це тільки тоді, коли сам Людвіг фон-Дорн з'явився перед нею.

Так от він який, цей Людвіг фон-Дорн, тюремник Крайнєва, невдалий вчений і барон. Віра Михайлівна з інтересом дивилася на довге, витягнуте обличчя з вузько поставленими, глибоко запалими безбарвними очима. Колись біляве волосся тепер зовсім посивіло, та й залишилося його дуже мало, але зачесане воно акуратно на косий проділ. Вираз очей якийсь дивний, мертвий; тільки інколи вони, ніби оживаючи, блискають енергійно і хижо.

– Прошу сідати, – запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

– Я сподіваюся, – досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, – ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…

Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.

– Про що ви говорите? Я нічого не розумію! – вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.

– Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.

Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.

– Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.

Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.

– Я не передавала вам ніяких креслень! – вигукнула вона. – Це звичайнісінька провокація!

– Звичайно, – знову сказав Дорн, – ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.

– Про які креслення ви говорите? – крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.

– От про ці, звичайно, – Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.

Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.

– Дозвольте подивитися? – попросила вона.

– Прошу.

Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.

Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.

– А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? – знову загораючись люттю, запитала вона.

– Пізно, – спокійно відповів Дорн. – Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.

Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?

– Дозвольте, – простяг руку Дорн.

Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.

– Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, – пояснив Дорн, – а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.

Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може, навіть розпочати роботу. Ну, на це вони можуть не сподіватися!

– Я попросив би вас, – так само люб'язно продовжував Дори, – ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу – тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.

Віра Михайлівна взяла, прочитала підлу писанину і подерла папірця на дрібні шматочки.

– Оце такою буде моя відповідь, – стримуючи себе, щоб не кинутися на Дорна, сказала вона.

– І все-таки, я гадаю, ви зміните свою думку, – Дорн все ще залишався люб'язним. – Поміркуйте кілька днів. Сподіваюся, завтра ви будете більш прихильні до моїх міркувань.

Що трапиться завтра?

– Мине час, – відповів Дорн, – а час великий майстер змінювати думки і переконання.

– Згадайте Юрія Крайнєва…

– Бажаю вам всього найкращого, – встав зі свого крісла Дорн, – я і не сподівався від сьогоднішньої розмови іншого результату, але цілком певен: скоро все зміниться.

У двері постукали, Дорн дозволив зайти, і на порозі виросла постать гестапівського солдата. Він привітався, підійшов до столу і поклав на стіл чималий аркуш паперу.

Дори кивнув головою. Солдат вийшов. У мовчанні чекали жінки, поки начальник прочитає повідомлення. Здивовано спостерігала Соколова, як під час читання змінювалося обличчя Дорна. Воно поволі ставало не блідим, а землисто-сірим, ще глибше запали очі, ще худішими стали щоки.

Дорн дочитав, пожував губами, ніби обмірковуючи прочитане, потім мовчки передав папір Любові Вікторівні. Та взялася читати і теж зблідла.

Це повідомлення, в якому говорилося про розгром німців під Москвою, не могло порадувати фашистів. Більше того, воно на коротку мить позбавило їх певності, але тільки на мить. Вони ще могли думати про випадковість, про «генерала мороза», який виявився сильнішим, ніж можна було сподіватися, та про подібну нісенітницю.

Тому замішання тривало тільки хвилину, не більше. Дорн перший оволодів собою.

– Нічого не трапилося, – сказав він так, ніби Віра Михайлівна його про щось запитувала, – нічого не трапилося. На чому ми спинилися? Ага… Дуже прошу вас поміркувати… Бажаю всього найкращого. Можете іти.

Це була, мабуть, найважча ніч з усіх, які минули відтоді, коли покинула Віра Михайлівна гостинну хату Оксани Коваленко. Що їй зараз треба робити? Про те, щоб підписувати звернення або іти працювати до німців, не могло бути і мови. Але це значило, що її знову повернуть до концтабору, а може, просто розстріляють. Що ж робити? Тягти, зволікати час? День-два можна, а далі вже не вийде. До речі, чому це сьогодні не прийшла ночувати додому її господиня? Може, боїться, щоб Соколова не вбила її уночі? Справедливе побоювання. Якщо вже умирати, так хоч недаром…

Потім думки знову перескочили до креслень… Як потрапили вони до рук Дорна? Хто намагався їх врятувати? Нічого невідомо!

Вона заснула пізно вночі і прокинулася від веселого голосу Любові Вікторівни. Німкеня безцеремонно зайшла до кімнати, розмахуючи газетою.

– Тепер ви одна з найпопулярніших жінок України, – говорила вона. – Дивіться, як добре все вийшло на фото.

Соколова подивилася. В місцевій київській газеті на першій сторінці стояло звернення, яке вона вчора відмовилася підписати, і її підпис. Трохи збоку на фото видно було, як вона, Віра Михайлівна Соколова, передає Дорнові креслення. Фотограф, мабуть, був високої кваліфікації, фото вийшло дуже добре. Видно навіть, що передається не якась газета, а саме креслення.