Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Чоловік сидів за столом у глибокому шкіряному кріслі. Велике скло закривало стіл, поблискувало під світлом лампи. Зелений абажур точно обмежував промені. Вони падали на середину стола, на папери, на красиву суху руку з довгими пальцями, тепло відбивалися у золоті вічного пера.
На високих вікнах, напівзакритих товстими шторами, мороз малював складні візерунки. Він опускався над містом важким туманом. Стовпи світла піднімалися від кожного ліхтаря. Світло в морозному тумані матеріалізувалося – до кожного променя можна було доторкнутися.
Люди затуляли роти рукавичками і поспішно проходили вулицями. Шофери одягли на радіатори своїх машин теплі шкіряні капоти.
Чоловік у кабінеті працював зосереджено, не відриваючись. Тиша панувала в кімнаті. Ніхто не ходив коридорами. У нічній спокійній роботі була несподівана урочистість. Наче намагаючись зберегти її, чоловік в кабінеті перегортав папери безшумно, і навіть подиху не чулося у великій кімнаті.
Чоловіка звали Андрій Васильович Бабат. Високе чоло, великі сірі очі, рівний ніс і скупо вимальовані губи. Чисто виголене підборіддя. Сивувате волосся зачесане вгору.
Телефон на столі задзвонив тихо, приглушено. Здавалося, ніби він не дзвонить, а ледве чутно шарудить, нагадуючи про себе.
Бабат узяв трубку. Відгукнувся, назвав своє прізвище, хвилину слухав, потім, відповівши: «Добре, зараз буду», поклав трубку на місце.
Трохи посидів нерухомо, наче щось зважуючи, відсунув шухляду і витяг велику на піку паперів. Рухи його були чіткі, стримані. Губи стиснулися міцніше, ніж звичайно.
Оглянув кабінет, немов перевіряючи, чи не забув чого, і пішов до дверей. Плечі і голова його начебто пливли у повітрі. Довга м'яка доріжка приглушувала найменший відгомін кроків.
Він вийшов у коридор, проминув кілька довгих, майже неосвітлених у цей нічний час прольотів і спинився біля високих дверей. На секунду завмер, взявшись за ручку, потім повільно, але впевнено прочинив двері.
Валенс чекав його, сидячи за столом. Андрій Васильович підійшов, сів у крісло і' розклав принесені папери перед собою. Він чекав, поки директор заговорить, щоб, як звичайно, зробити доповідь, одержати вказівки і піти.
Валенс глянув на нього, і Бабат сподівався вже почути звичні слова початку розмови, але директор мовчав. Бабат глянув здивовано, але сам починати розмову не наважився.
– Ви знаєте, Андрію Васильовичу, – якось незвичайно тихо і тепло сказав нарешті директор, – я дуже люблю отакий мороз і хугу і ці світлі промені на вікні, прорізані тінями сніжинок. Це ніби тінь самого вітру відбивається на склі.
Бабат сидів, здивований вкрай. Такого тону йому ще не доводилося чути в цьому кабінеті. Невже Валенс покликав його для ліричної розмови?
Директор помовчав, провів рукою по столу, немов розгладжуючи зелене сукно, дотягнувся до папірця, який лежав оддалік, і підніс його до очей.
– Так, – сказав він, і Бабат відчув, що голос і настрій директора змінилися, – я особисто люблю таку погоду, але виявляється, що багатьом нашим товаришам вона дуже не до смаку. Я одержав листа з будівництва Соколової. Цей лист адресовано мені особисто, він, так би мовити, напівофіціальний. Так от Соколовій ця погода дуже не подобається.
Валенс дивився на зелене сукно, але все-таки помітив, як спохмурніло обличчя Бабата..
Тільки шість день тому будівництво одержало новий проект теплоелектроцентралі. Ви знаєте, чому він запізнився. Над проектом попрацювали деякі наші нині відсутні знайомі, довелося виправляти. Але через нас будівництво опиниться у прориві, бо ТЕЦ зможуть розпочати будувати тільки у квітні, коли опадуть морози, і до першого травня, до планового терміну пуску заводу, скінчити не зможуть. Я хотів порадитися з вами, як краще допомогти Соколовій, почути вашу думку.
Валенс відкинувся на спинку крісла і глянув на інженера.
Бабат помовчав. Що може вирішити він за кілька хвилин, не обізнавшися з матеріалами, з проектом…
Директор ще раз глянув на Бабата, і інженер зрозумів, що все вже вирішене. І справді, після хвилинної мовчанки Валенс сказав:
– Я розумію, вам зараз важко щось сказати. З проектом ви не знайомі. Так от у додаток до тих чотирьох будівництв, за якими ви наглядаєте, я хочу доручити вам і це. Зараз там небагато роботи, але в період квітня – травня там доведеться вам забезпечити особисте керівництво.
Губи Бабата стислися і утворили коротку пряму лінію.
– Доручити це будівництво зараз мені нікому, – продовжував Валенс. – Наглядайте поки що за ним.
Бабат зрозумів, що сперечатися не можна.
– Ви знаєте, що цей завод призначається для будування бомбардувальників Крайнєва?
– Я мав на увазі щось подібне.
Валенс переглядав матеріали, принесені Бабатом. На двох аркушах зробив помітки і поклав собі у стіл, інші повернув інженерові.
– Я прошу, – несподівано різко сказав Бабат, – щоб завтра мені надіслали проект цього будівництва.
Валенс глянув із-за паперів і схвально хитнув головою.
– Буде зроблено.
Бабат не відповів нічого. За п'ять хвилин він вийшов з кабінету Валенса.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Дід Котик сидів на низенькому ослоні у бараці і морщив лоба, вирішуючи складне питання. На руках у діда був козирний туз, така ж шістка і зовсім ні до чого не придатна трефова вісімка. Перед ним на столику лежав бубновий король, і приймати ного чи бити, саме і вирішував дід Котик.
Троє синів його, троє молодих Котиків, сиділи теж біля столу, слідкуючи за окладною грою дідових зморщок. Ліворуч від батька сидів Василь, найстарший син і найнебезпечніший супротивник у грі в підкидного дурня, праворуч теж супротивник, Микола, а просто навпроти – спільник і партнер, найменший син Петро.
Дід довго думав над складним становищем, ще трохи пограв зморшками на лобі, немов щось пригадуючи, і вдарив короля козирним тузом. Василь єхидно всміхнувся і підсунув батькові бубнового туза. Цю карту довелося бити вже козирною шісткою. Тут настала черга Миколи. Співчутливо зітхнувши, він поклав перед батьком бубнову шістку.
Дід важко зітхнув і зібрав у свою долоню всі ці погані і непарні карти. Долю бою вже було фактично вирішено, але в цю мить рипнули двері, і в хмарині пари на порозі з'явилася постать інженера Полоза. Він зняв шапку, ударив нею кілька разів по засніжених рукавах кожуха і зайшов у барак. Під рукою в нього виднівся довгий круглий пакунок, дбайливо загорнутий в газету. Інженер оглянув барак, помітив компанію біля столика і попрямував просто до діда Котика.
У першу мить дід трохи збентежився. Все-таки неприємно, коли тебе застають за такою легковажною справою, як гра в підкидного дурня. Проте він і на секунду не втратив спокою, не заметушився, а, навпаки, зустрів гостя поважним привітним поглядом.
– Добрий вечір, – привітався Полоз, підходячи до столу, – так хто виграє?
– Добрий вечір! Собача погода надворі, – за всіх відповів дід, явно заминаючи Полозове запитання.
Інженер зрозумів, усміхнувся, і Василь Котик відповів йому усмішкою. Дід помітив це і нахмурився.
– Я оце до вас прийшов порадитися, бо, крім вас, ніхто мені допомогти ие зможе, – заспокійливо сказав інженер.
Почувши такі слова, Котик гордовито оглянув своїх синів і погладив рудувату бороду. Він присунув ослона. Полоз сів, поклав свого пакунка на стіл і розгорнув газету. Креслення зайняли майже весь стіл.
– Ми будуємо авіаційний завод, і першого травня він має бути готовий до останньої цеглинки, – розпочав Полоз.
Щоб підкреслити, як уважно він слухає, дід Котик наставив до вуха долоню, хоч досі слух йому ніколи ще не зраджував. Полоз вів далі:
– Наша теплоелектроцентраль першого травня має дати струм, а зроблено там… ви самі знаєте, скільки там зроблено.
– Коли ж морозяка, – не стримався Петро.
– Цить, – тупнув на нього дід. – Ви, товаришу прораб, пробачте йому, нерозумному. Мовчи, поки старші говорять.
Полоз ледве помітно всміхнувся, Петро похнюпився і слухняно замовк.
– Бетонувати на такому морозі не можна, а чекати до теплих днів теж неможливо, бо тоді ТЕЦ не встигнемо вивершити. Словом, діду, як не допоможете ви мені, то справи будуть зовсім погані. Треба б нам зробити для цього діла тепляк, а не погодитеся ви його робити чи не схвалите мого рішення, то лусне вся затія.
Полоз замовк. Дід теж витримав паузу.
– Робили ми тепляки. На Березниках робили. На Коксобуді робили. Не первина нам, товаришу Полоз, – нарешті відгукнувся дід.
– А на скільки метрів заввишки?
– На Коксобуді – двадцять один метр вісімдесят сантиметрів. Правильно я сказав? – дід оглянув синів, і вони одночасно схвально хитнули головами.
– Мало, – відповів Полоз, – у нас, діду, треба робити тепляк на сорок шість метрів заввишки: можна зробити такий тепляк чи годі про це й думати, – я от про що з вами порадитися прийшов. Я тут проект його зробив, а чи можна його виконати – не певний. І хочу от тут зараз ваше слово і присуд почути.
Дід ясно відчув усю важливість моменту. Він витяг окуляри в залізній оправі і поважно насадив їх на носа. Подивився на сволок, перевіряючи, чи добре бачить, поправив дужку на переніссі і тільки тоді глянув на креслення. Молоді Котики вже давно розглядали аркуші, але Полоз дивився тільки на діда. Від нього він чекав першого слова.
Дід роздивлявся креслення довго. Інколи він дивився на стелю барака, немов приміряючись, як то воно вийде на будівлі, потім знову поринав у розглядання креслень.
– Можна такий тепляк збудувати, – нарешті сказав він і оглянув своїх синів. Ті мовчали, жодним словом не підтверджуючи і не заперечуючи батьків висновок. – Можна такий тепляк збудувати, – ще раз, переконуючи себе самого, повторив дід. – Тільки тут дещо змінити треба.
Дід розправив креслення вузлуватим пальцем і став говорити, що саме, на його думку, треба виправити.
Проект Полоза по суті був не дуже складний. Зводився він ось до чого: з дерева будується сарай-тепляк сорок шість метрів заввишки і відповідної до теплоелектроцентралі довжини і ширини. Обігріватися він буде парою. У цьому тепляку можна буде провадити в найлютіші морози будівельні роботи, а коли закінчиться кладка бетону і цегли, просто розкидати його. Небезпека і складність полягали в тому, що з дерева, матеріалу досить нетривкого, доводилося робити грандіозну споруду.
Пізно вночі, коли сонна тиша вже залягла в бараці, попрощався інженер Полоз із сім'єю Котиків. Він вийшов з барака, і вітер люто рвонув поли його кожуха. Та інженер на це не зважив. Коли навіть обережний дід Котик узявся будувати тепляк, то справу вже майже виграно.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
У кімнаті панувала тиша і сутінь. Крайнєв сидів біля столу, проводячи олівцем паралельні лінії на маленькому аркуші паперу.
Було про що подумати інженерові Юрію Крайнєву. Нові вимоги сучасної війни ставили перед ним зовсім несподівані завдання. Треба було досягати великої швидкості, в принципі по-новому конструювати літаки. В чому полягатиме новизна цієї конструкції, Крайнєв ще не знав. Він так замислився, що навіть не помітив Валенса, який зайшов до його кабінету. Вже не перший день роздумував над цією проблемою Юрій Крайнєв. Прикидаючи можливі варіанти конструкції, розмірковуючи над ними, він нарешті дійшов до висновку, що сил його самого для розв'язання завдання мало. Треба було зібрати товаришів-інженерів і спільно братися за цю велетенську роботу.
Крайнєв добре знав, що в цій роботі йому буде належати перше слово, від нього буде залежати, в який бік скерувати колектив. Намітити перші віхи мусив він сам. Потім, в процесі роботи, ці перші тези можуть бути відкинуті і забуті, в роботі, в колективній творчості мусила родитися істина, але дати точку опори, дати перший поштовх повинен був сам Крайнєв.
Проте він не хотів, щоб накреслений ним шлях потім виявився неправильним. Він добре розумів усю відповідальність, покладену на нього. Саме тому так наполегливо, так уважно працював Крайнєв.
У двері кабінету хтось постукав. Крайнєв відгукнувся. Двері прочинилися, і зайшла Марина Токова.
– Пробачте, що я вас турбую, – заговорила вона, – але тут товариш Валенс, а я маю до нього термінову справу. От цього папірця треба підписати, бо без підпису я не можу одержати потрібні матеріали.
Поки Валенс проглядав папірця, Крайнєв і Марина мовчали, інколи поглядаючи одне на одного. Трохи дивні відносини склалися між ними з того дня, як Марина побачила модель літака в аеродинамічній трубі. Вона зрозуміла, що Крайнєв зробив у десятки разів більше за неї, що їй треба багато вчитися у нього. Але десь в глибині жевріла думка, про яку Марина часто не наважувалася признатися навіть собі самій. Марина мріяла про таку хвилину, коли її допомога стане настільки потрібною Крайнєву, що вони зможуть працювати як рівні. Дівчина була певна своєї талановитості. Отже, треба вчитися і чекати, уперто і спокійно чекати моменту виявити свої власні таланти і силу.
Крайнєв не часто думав про Марину Токову. Проте завжди згадка про неї викликала одну і ту ж думку: незважаючи пі на що, Марина стоїть осторонь роботи Крайнєва. Вона вчиться, жадібно, наполегливо, але нічим не хоче допомагати колективу. Крайнєв сподівався, що все це мине, коли Марина почне винаходити, почне творити сама. За всіх умов він ставився до дівчини з глибокою повагою. В тому, що вона дуже здібна, сумніву не було.
Валенс підписав папірця і віддав його Марині. Дівчина зробила крок до дверей. В цю мить Крайнєв ворухнувся, і Марина спинилася.
– Ви щось сказали?
– Ні, – відповів Крайнєв, – не сказав, але хотів сказати. Якщо маєте вільний час, то я просив би вас затриматися тут і вислухати деякі мої міркування.
Марина глянула зацікавлено. Крайнєв хоче говориш або, може, навіть радитися з нею. Заради цього варто було відкласти яку завгодно роботу.
– Я охоче слухатиму вас, – вона сіла в крісло поруч Валенса і глянула на Крайнєва.
– Адаме Олександровичу, ти зможеш приділити мені хвилин п'ятнадцять?
– Звичайно, зможу, – відповів Валенс.
Тоді Юрій підвівся з-за столу, пройшовся по кімнаті і почав говорити. Він говорив про свої вагання і сумніви, про силу запитань, на які поки що немає відповіді.
Валенс слухав дуже уважно. Йому вперше доводилося чути від Крайнєва такі речі.
«Так мусить бути, – думав Валенс. – Кожна людина, доходячи до місця, де розгалужується дорога, мусить добре подумати перед тим, як вибрати правильний шлях. Крайнєв саме дійшов до такого місця. В тому, що він вибере правильний шлях, можна не сумніватися».
– І зараз я ще не знаю, – говорив Крайнєв, все ще ходячи взад і вперед по кімнаті, – яким шляхом піде вся наша робота.
– Не знаю, чи зможемо ми з товаришкою Токовою тобі відповісти, – сказав Валенс, – але добре, що ти це сказав. Тобі самому буде значно легше розібратися. Я тільки прошу зважити на одну обставину – доки не здамо двомоторний бомбардувальник у виробництво, тобі не можна братися до будь-якої іншої роботи. Швидше закінчуйте проект, усі деталі і робочі креслення цього літака, а тоді даю вам повний простір для експериментів. Я думаю, що Марина Михайлівна теж зможе тобі допомогти.
Валенс запитливо глянув у бік Марини і спинився здивований. Очі дівчини блищали від незвичайного збудження.
– Я не думаю, – сказала Марина, – що можу бути корисною для Юрія Борисовича в цій роботі. Адже я тільки учень. Дозвольте мені трохи ще повчитися. Можу подякувати вам – ця розмова була для мене дуже повчальною.
І, не пояснюючи своїх слів, Марина встала з крісла.
– Пробачте, мені треба іти.
Валенс хитнув головою. Марина вийшла. Все раділо і співало в її серці, коли вона йшла довгим коридором до свого кабінету. Ось вона, давно омріяна і очікувана нею хвилина. Саме тепер, коли Крайнєв блукає манівцями, візьметься за роботу Марина Токова, візьметься і покаже, на що вона справді здатна.
Вона вже відчуває крила за плечима. За кілька тижнів перебування в інституті Крайнєва з пташеняти виріс могутній птах. Марина вже може літати сама. Сміливим, сповненим дерзань буде цей політ.
Марина зайшла в свій кабінет і поволі опустилася на канапу. Хотілося мріяти про ту хвилину, коли проект буде готовий, вона буде доповідати вченій раді інституту, і всі будуть дивуватися з роботи молодої дівчини. Марина ще не знала, як розв'яже вона своє завдання. Легше було мріяти про успіх, ніж справді домогтися його. Багато роботи було перед дівчиною. Зітхнула, нехотя відриваючись від мрій, і сіла до столу, до книжок, до роботи.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Любов Вікторівна Берг приїхала на будівництво в середині зими. Її поява не відзначилася нічим особливим. Просто у конструкторському бюро з'явилася жінка – технік-конструктор, переведена з одного завершеного будівництва на Уралі. На третій день після свого приїзду вона приступила до роботи. Спеціальністю її була механізація будівництва. Саме у конструкторському бюро і познайомився з нею інженер Гучко.
Одного дня він зайшов у велику світлу кімнату, де біля незграбних дубових столиків сиділи конструктори, спитав товаришку Берг і повагом попрямував до її столика. Підійшовши, він хвилину дивився на великий аркуш паперу, де вже намічалися контури комбінованого поліспаста, потім глянув на Любов Вікторівну і розправив сивуваті, вниз спущені вуса.
Багато хто з конструкторів знав надмірну дражливість виконроба кузні і з зацікавленням спостерігав сцену, яка відбувалася біля столика Берг.
– Я виконроб кузні, поважно відрекомендувався Гучко.
– Дуже приємно, – привітно відгукнулася Берг.
– Вам дуже приємно, – раптом не витримав поважного тону і спалахнув гнівом Гучко, – вам дуже приємно, а наші замовлення маринуються тут по три тижні. Це вам теж дуже приємно?
– Ваше замовлення надійшло до нас учора і буде готове завтра о другій годині. Це дуже короткий термін, але я гадаю впоратися. Учора ви самі погодилися на цей строк.
Берг промовила ці слова, не виявляючи й натяку на переляк чи хвилювання. Вона навіть не дивилася на інженера.
У першу мить Гучко навіть остовпів від несподіванки. З ним, з виконробом кузні, можуть так розмовляти?
– Я наказую вам зробити ці креслення сьогодні до одинадцятої години вечора.
Голос Гучка звучав різко, але на Любов Вікторівну це не справило ніякого враження. Вона мовчала.
Гучкові раптом не стало чим дихати. Лють перехопила горло. Він круто повернувся і пішов до начальника конструкторського бюро. Усі конструктори провели його постать очима до самісіньких дверей. Тільки сама Берг не дивилася туди, так ніби інженера і не існувало на світі. Двері в кабінет начальника зачинилися з грюкотом, і над столиками запанувала тиша. Кілька хвилин конструктори працювали спокійно. Потім до них долинув якийсь галас і голос Гучка. Ще через хвилину на дверях з'явився вкрай розлючений виконроб. Начальник бюро йшов за ним, марко намагаючись щось довести.
Ця спроба була явно зайвою, і начальник, зрозумівши це, теж розсердився і сказав:
– Завтра о другій годині все буде готове. Так ми вам обіцяли і цю свою умову викопаємо. Розмовляти з вами сьогодні я більше не збираюсь.
Він різко повернувся і заховався за дверима свого кабінету.
Гучко кинувся до столика Берг.
– А ви що, теж зі мною розмовляти не збираєтесь?
– Завтра о другій годині все буде готове, – привітно відповіла Берг.
– Ви розумієте, що післязавтра поліспаст мені потрібний готовий, а не тільки накреслений.
– Я зроблю все, що в моїх силах, але думаю, що вам слід було потурбуватися про поліспаст на кілька днів раніше.
Гучко нічого не відповів і попрямував до виходу. Він і сам прегарно розумів, що справа з поліспастом затяглася виключно з його вини, і саме це гнівило його більше за все. За півгодини тишу в бюро порушив телефонний дзвінок.
– Товаришко Берг, вас просять, – сказав один з конструкторів.
– Напевно, Гучко, – пожартувала Любов Вікторівна, підходячи.
Навряд, – відгукнувся сусіда.
– Слухаю. Товариш Гучко? Так, це я, Берг.
Потім настала мовчанка. У трубці щось нерозбірливо булькотіло і захлиналося. Конструктори всміхалися, і тільки сама Берг залишалася цілком серйозною.
– Ні, товаришу Гучко, – нарешті сказала вона, – на одинадцять годин ніяк не встигну, але до другої години ночі я сподіваюся встигнути. Залиште робітників на третю зміну, а я вас не підведу.
Конструктори здивовано перезирнулися. Берг ще послухала хвилину, як дякує Гучко, і повісила трубку.
– Не варто було такій свині послуги робити, – почувся тихий голос.
– Хіба це йому послуга? – здивувалася Берг.
– Сам заварив кашу, хай сам і розплачувався б.
Берг у відповідь тільки знизала плечима.
Пізно вночі, коли тиша заповнила собою всі коридори головної контори, інженер Гучко прийшов по креслення. Берг віддала їх йому точно о другій годині. Виконроб був до того зворушений, що навіть поцілував Любові Вікторівні руку.
Так познайомилися технік Любов Вікторівна Берг і виконроб Гучко.
