Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Був пізній вечір, і матові плафони заливали світлом довгі доріжки, простелені на блискучому паркеті. Десятки дверей виходили в коридор. Тут було розміщено кабінети інженерів. За кожними дверима йшла напружена робота. Інженери розробляли деталі майбутнього швидкісного бомбардувальника. Інколи всі вони сходилися в кабінеті Юрія Крайнєва і приміряли деталі одну до одної і до всієї машини, контури якої окреслювалися все виразніше.
Марина Токова не брала участі в цій роботі. Дні і ночі просиджувала вона над новим проектом літака.
Але одного вечора, коли вже проект був принципово готовий, Марина з жахом переконалася, що ця машина не буде кращою за всі попередні. Зробивши таке відкриття, вона раптом з точки зору автора змогла стати на точку зору критика. Вона розглянула свій власний проект так, ніби побачила його вперше.
І тоді їй стало цілком ясно, що ця машина не буде могутнім бомбардувальником. Марина багато чого навчилася, працюючи біля Крайнєва. Тільки власним захопленням могла пояснити вона те, що раніше не бачила всіх вад своєї нової машини.
А коли нарешті сумнівів уже не стало, а проект було розбито в цілому і по частинах, Марина витягла з шухляди велику папку, акуратно склала туди всі аркуші, поклала папку на місце і замкнула стіл.
Примусила себе не думати про цю третю невдачу, немов замкнула всі ці неприємні думки у шухляду разом з папкою. Встала, наспівуючи крізь зуби монотонну пісеньку, і вийшла з кабінету.
Вона пройшла повз двері Крайнєва і навіть прислухалася. Тут панувала така ж тиша, як і всюди. У вестибюлі, де містилася роздягальня, вона спинилася на мить, розглядаючи довгий ряд портретів відзначених працівників інституту стратосфери. Великий портрет Крайнєва висів посередині. Вона глянула на портрет і одвернулася. Крайнєв сміявся на портреті, і Марині здалося, ніби сміється він саме з неї.
Надворі була відлига. Мокрий асфальт блищав масно і чорно. Марина глибоко вдихнула вологе повітря. Незабаром весна…
Вона пішла тротуаром і раптом спинилася здивована. Усі вікна інституту були освітлені. За ними ворушилися безшумні і легкі тіні. За тінями вгадувалися люди, папери, інструменти.
Марина стояла вражена. Що це? Чому всі працюють в таку пізню годину? Чи, може, і тут вона помиляється?
Ступила кілька кроків і знову спинилася. Зацікавлення її зростало щохвилини. Треба ж нарешті довідатися, в чому тут справа.
І Марина повернулася. Бабуся-гардеробниця, зітхаючи і охаючи, взяла її пальто. Вона запитала Марину, чому це в інституті кожен день тепер збори і ніхто рано не йде додому. Марина не відповіла нічого. Спотикаючись, вибігла вона на другий поверх. Підійшла до перших дверей, прочитала на них табличку «Інженер Матяш» і постукала.
– Зайдіть, – приглушено прогуло з-за важких дверей.
Марина зайшла.
Інженер Матяш сидів біля столу і швидко підвівся, коли побачив, хто саме прийшов до нього в гості. Водночас недбалим рухом кинув він велику книжку на стіл.
Марина помітила цей рух. Під книжкою лежав аркуш паперу, на якому Матяш щось вираховував чи креслив. Тепер з-під книжки було видно тільки обривки ліній і цифр.
Марина почервоніла так, ніби її спіймано було на крадіжці. Навіть шия і вуха її почервоніли. Хвилину вона мовчала, не знаючи, з чого почати.
Матяш дивився на неї запитливо.
/Марина поцікавилася, чи не збирається зараз Матяш іти додому, і зразу ж вилаяла сама себе в думці за те, що не знайшла кращого запитання.
Матяш не збирався іти додому. Йому дуже прикро, що він не зможе провести товаришку Токову, але на завтра йому ще багато чого треба…
Марина зніяковіла, не знайшла більше про що говорити, попросила пробачення і вийшла.
Матяш її не затримував. У дівчини стало сили зайти ще до одного інженера, і там уся сцена повторилася. Марину приймали ввічливо, але недовірливо і холодно. Вона явно заважала працювати. У всіх багато роботи, і тільки одна Марина Токова може дозволити собі розкіш у цей гарячий час гуляти.
Дівчині стало страшно. Це було цілком виразне фізичне відчуття страху. Вона залишалася одна. Навкруги неї було ніби й багато товаришів, але вона, виявляється, була зовсім самотня. Вона не звикла стояти осторонь великої роботи. Все своє життя, скільки пам'ятає себе Марина, вона завжди була в самому центрі. А тут, цілком несподівано, з своєї власної вини, вона опинилася поза роботою.
Всі товариші її зараз працюють над проектом швидкісного бомбардувальника, і тільки Марина не зможе сказати, що в цій машині буде часточка і її роботи.
Вона зайшла в свою кімнату і довго ходила з кутка в куток.
Минуло ще з півгодини мовчання і тиші. Одне стало цілком ясно Марині: залишатися поза роботою, поза колективом вона не може. Значить, треба бути мужньою, іти до Крайнєва, чесно визнавати свою помилку і просити роботи.
Ні, вона не піде до Крайнєва. Вона ж вигнала його тоді з своєї кімнати. Чи ж їй приходити тепер до нього з таким проханням?
І знову почала Марина кроками міряти свій кабінет. Знову, змінюючи одна одну, заметушилися думки. І дуже швидко зрозуміла Марина, що думати і вагатися тут нічого. Треба брати себе в руки, ламати свою гордість і йти. Іншого виходу немає.
І Марина пішла.
Не дуже добре знаючи, що саме говоритиме Адаму Олександровичу Валенсу, Марина постукала в двері його кабінету.
Директор зустрів дівчину так, ніби був певен, що прийде вона саме в цей пізній час. Після кількох незначних речень Валенс сказав:
– Ви, звичайно, зайшли за матеріалами? Юрій уже давно залишив їх у мене. Ось, прошу, – він узяв товсту папку з написом рукою Крайнєва – «Інженеру Токовій» і простяг Марині. – Здається, він залишив вам ваше улюблене – деталі хвостового оперений крейсера.
Марина знову почервоніла. Валенс не помічав нічого. Він дивився кудись повз обличчя дівчини. Через хвилину вона вийшла з кабінету директора, міцно затискаючи рукою велику папку. Вона йшла по коридору, і мозок її свердлила і пекла одна тільки думка:
«Вони знали, і Крайнєв і Валенс знали, що я прийду».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Бабат приїхав на будівництво і телефоном викликав на вокзал заводську машину. Це було досить далеко, і машина прийшла тільки через годину. Цей час інженер проходив по високих залах вокзалу, інколи виходячи на привокзальну площу. Затримка машини його не дивувала. Навіть більше того, це значить, що його тут, напевне, не чекали. Тим краще.
Зацікавлено дивився Бабат крізь маленьке віконце автомобіля, як величезне будівництво виростає на обрії. Великі події, дуже важливі для нього, мусили вирішитися тут.
А на п'ятій дільниці в той день, як звичайно, почалася обідня перерва. Поволі стих гамір в тепляку. Робітники виходили обідати. Троє молодих Котиків на чолі з батьком пройшли до їдальні, але спочивати в тепляк не повернулися.
Починаючи з того самого дня, як старий Котик заборонив синам навіть мріяти про авіашколу, боротьба в сім'ї не припинялася. Ні Василь, ні Микола, ні Петро не втрачали надії на те, що батька вговорити все-таки пощастить. Проте як приступити знову до справи, ніхто з них не знав.
Хлопці перебрали десятки варіантів, але всі їх було відкинуто один по одному. Головне нещастя було в тому, що в старому Котику жив невгамовний дух протиріччя, і коли сини щось сказали першими, він вже не міг так просто погодитися. Він опиратиметься навіть тоді, коли вже в глибині душі буде цілком згодний.
І от після багатьох розмов і сварок сини стали помічати, що батько ніби став здаватися. Тільки сини могли це помітити. Для стороннього ока Котик залишався таким же непохитним.
Василь добре знав, що тепер треба зробити останній крок і все буде вирішено. Але саме цей останній крок найбільше непокоїв молодих, спочатку було запропоновано викликати на сімейну раду секретаря комсомолу будівництва Васю Ковача і попросити його зробити відповідний тиск на батька.
Але Петро не погодився. Як це так, доведеться червоніти перед Ковачем, коли всім стане ясно, – який у них несвідомий батько. З Петром погодилися, і проект відпав.
Але одного дня Василь зник десь після роботи години на дві, повернувся в барак і таємниче сказав братам:
– Зроблено.
На другий день дід Котик одержав від секретаря партійного комітету будівництва Матросова запрошення. Секретар партійного комітету дуже хотів би побачити Павла Матвійовича разом з усіма його трьома синами у себе в кабінеті під час обідньої перерви.
І от зразу ж після обіду всі Котики вирушили до Матросова. Він зустрів діда, як старого знайомого, запросив сідати. Дід поважно усівся у велике крісло проти Матросова, сини повагалися і залишилися стояти під стіною.
– Хороші сини у вас, просто богатирі, – почав розмову Матросов, не зводячи погляду з діда.
– Та… нічого бога гнівити. Повиростали, – обережно, ще не знаючи, в чому справа, сказав дід і скоса подивився на синів. Він ще й досі не догадувався, для чого запросив його Матросов, і приготувався до всяких несподіванок.
– Скоро вже їм і в армію іти, – вів далі Матросов.
– Василь восени піде.
– А красиві хлопці були б, коли б їм на голови пілотки та по два кубики на сині петлиці, ото льотчики були б.
Матросов аж язиком прицмокнув, поглядаючи на діда, і в ту мить старий Котик зрозумів усе. Він озирнувся – сини стояли, тільки напружене чекання можна було помітити на обличчях. Котик перевів погляд на Матросова, зустрів його спокійний погляд і спохмурнів – все ясно, всі вони заодно, і тут вже доведеться відступати.
Але так просто погодитися і визнати себе переможеним дід не міг, а тому сказав:
– Товаришу Матросов, накажи хлопцям вийти на хвилину. Я з тобою сам на сам поговорити хочу.
Хлопці, як по команді, запитливо глянули на Матросова. Він кивнув головою.
А коли вийшли молоді Котики, дід кілька хвилин мовчав. Матросов чекав терпляче, сам не продовжуючи розмови. Нарешті дід сказав:
– Хлопці в льотну школу просяться, а я їх не пустив. Про це зі мною говорити хочеш?
– Про це.
– Так зараз бачу я, що тут було помилку дано, але зараз пустити їх я вже не можу.
– Чому ж так?
– Слово сказав. Раз старий Котик яке слово сказав, значить, змінювати його не можна.
– А хіба краще буде, як підуть без дозволу?
– Без дозволу мого вони не підуть, а перечити їм теж, мабуть, не слід. Бачу, я промахнувся тут.
Дід говорив спокійно, роздумливо, немов сам для себе вирішував складне болюче питання.
– Що ж робити? – ще раз запитав Матросов.
– А ти накажи мені, – раптом сказав дід Котик, – просто візьми і накажи.
– Що наказати?
– Накажи відпустити хлопців у школу, і все тут діло.
Матросов зрозумів, що дід уже давно погодився, але зараз тільки чекає нагоди, щоб приховати свій відступ.
– Клич хлопців, – сказав Матросов.
Хлопці зайшли, запитливо поглядаючи то на батька, то на Матросова. Секретар підвівся з крісла. Хлопці в одну шеренгу сталій біля столу. Тільки дід Котик залишився сидіти.
– Так що, Павле Матвійовичу, – урочисто запитав Матросов, – не зміниш свого слова?
– Ні, – твердо відповів дід.
– Тоді, в ім'я зміцнення нашої армії, наказую тобі пустити хлопців в авіашколу.
Хвилину дід мовчав, потім твердо, з великою самоповагою відповів:
– Коли наказуєш в ім'я зміцнення армії, то такого наказу переступити не можна нікому. Хай ідуть.
Усі троє молодих Котиків з першого ж слова зрозуміли батькову гру. Вони стояли біля столу і докладали величезних зусиль, щоб тільки зберегти урочистість моменту.
– Іншої відповіді я від тебе і не чекав, товаришу Котик, – підвів підсумки Матросов. – Ну, хлопці, от і кінець усій справі.
Василеві навіть не повірилося, що цю важку справу вже вирішено раз і назавжди. Він глянув у вікно на все будівництво, на височенний тепляк і раптом здригнувся.
Йому здалося, ніби височенна біла гора тепляка похитнулася.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Над деталями хвостового оперення бомбардувальника Марина працювала з захопленням. Вона познайомилася з загальним проектом і побачила, що Крайнєв ще й досі не розв'язав усіх проблем, які постали перед ним. Крейсер мав звичайні контури швидкісного літака. Звичайні мотори мали надати йому значної, але вже давно досягнутої швидкості. Правда, для цього класу машин така швидкість була рекордною, а навантаження крейсера збільшувалося незвичайно.
Інженери працювали до пізньої ночі, а об одинадцятій годині, за заведеним звичаєм, збиралися в кабінеті Крайнєва. Тут робився підсумок дня. Тут обговорювали закінчені частини роботи. Тут остаточно оформляли крейсер.
Крайнєв керував усім. До нього зносили всі креслення, всі зауваження, всі думки. З цього всього треба було вибрати потрібне і відкинути мотлох. Це була важка робота, але вона давала ясно видимі наслідки.
Весь колектив працював, як добре злагоджена машина, і маленьким коліщатком в цій могутній машині відчувала себе Марина Токова. Вона знала, що Крайнєв стежить за її роботою особливо уважно. Це не тільки тому, що хвостове оперення дуже важлива річ. Крайнєва цікавить, як саме працює інженер Токова. Марина все це знає. Вона працює на повну силу. Вона не збирається підводити Крайнєва і інститут.
Тоді, мабуть вперше в житті, відчула Марина величезну дисциплінуючу силу колективної роботи. Вона віддалася цій роботі вся, щиро і чесно, знала, що може зробити свою частину роботи краще, ніж будь-хто інший, і працювала не покладаючи рук.
А одного вечора Валенс прийшов глянути на креслення Марини Токової. Ніхто не сказав би, що Валенс от уже кілька тижнів спить по три-чотири години на добу, разом із Крайнєвим зводячи роботи всіх інженерів. В ньому був запас незламної енергії, він умів витрачати сили свої економно і точно. Саме тому ні втома, ні сон не могли схилити його посріблену голову.
З ним Марина почувала себе завжди напрочуд спокійно і вільно. З ним можна було іти цілком упевнено. Визначивши все це для самої себе, Марина вже більше не мала таємниць від директора.
І в той вечір, коли відчинилися двері і висока постать з'явилася на порозі, Марина всміхнулася радісно і привітно. Вона знала, що директор буде задоволений: робота вже підходила до кінця, а так вдало продуманої системи управління Марина в своїй роботі ще не пригадувала. Справді, їй не доведеться червоніти, коли в кабінеті Крайнєва поставлять на обговорення її креслення. Вона нього цілком певна, і Валенс, здається, теж певен.
Правда, можливо, що конструкція рулів глибини і викличе у когось із інженерів заперечення. Вона надто оригінальна і не передбачена загальною схемою крейсера. Але ж навіть сам Крайнєв нічого не заперечив, коли Марина показала йому перші ескізи. Місяці, проведені в інституті, навчили її краще розбиратися у власних проектах. Цікаво знати, що скаже тепер Валенс.
А директор розглядав рисунки дуже уважно, розклавши їх перед собою на столі:
– Здорово придумано.
Марина навіть збентежилася в першу мить. Вона чекала зауважень, критики, але ніяк не такої прямолінійної оцінки.
– Крайнєв сказав мені, що ви придумали винятково надійну конструкцію рулів. Зізнаюся вам, я спочатку навіть не повірив. Проте зараз я цілком погоджуюся з таким висновком.
Марина почервоніла, збентежилася, хотіла приховати своє збентеження і від того почервоніла ще більше.
Валенс згорнув креслення, поговорив ще трохи і вийшов в кабінету.
А Марина, довго сиділи нерухомо на одному місці. Все співало в ній, все жило однією думкою. Крайнєву сподобалося.
Марина посунула папери, і креслення розгорнулися, вона побачила рулі. Це була її робота, її перемога.
І тоді знову буйна хвиля радості змела всі інші почуття.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Свою нову трикімнатну квартиру у великому будинку на вулиці Леніна Юрій Крайнєв узявся обставляти з такою енергією, паче не сьогодні-завтра сюди мала переїхати Ганна. Само собою розумілося, що з лікарні вона вже не поїде до себе, а житиме разом з Крайнєвим. І хоча про це між ними не було сказано ні слова, Юрій не сумнівався, що так воно і буде.
Тепер він проводив з Ганною в лікарні цілі години і в глибині душі думав, що лікарі надто вже полохливі і невпевнені в своїй медичній науці, коли не виписують цілком здорову людину. Він на власні очі бачив, як швидко видужує Ганна, і міг тільки радіти з того.
І ось одного вечора, коли Юрій, як звичайно, сидів біля своєї коханої, до палати зайшов сивий професор, той самий, що так вагався колись – пускати чи не пускати сюди Юрія Крайнєва, – і сказав, що, мабуть, десь за тиждень товаришку Лапко можна буде виписати додому.
– Келих шампанського випити з такої пагоди доведеться, – засміявся професор, виходячи з палати.
Отак воно й постало перед ними, це питання: куди ж їхати Ганні з лікарні? Юрій якось побоювався зачіпати його, всіляко оберігаючи свою кохану від будь-яких хвилювань. Чого-чого, а саме напруження нервів їй треба було найбільше уникати.
Але розмова ця все-таки відбулася, бо Ганна сама почала її. Вона вже не могла уявити собі свого життя без Юрія Крайнєва, і для неї все було цілком ясно: після її одужання вони будуть разом, бо інакше жити неможливо.
Тепер, коли вже навіть професор сказав про її цілковите видужання та близьку виписку, треба було з'ясувати все до кінця.
І Ганна зробила це просто й невимушено, так, як робила все у житті. Вона лише запитала Крайнєва, коли ж він забере її додому, і одне це запитання одразу розв'язало силу-силенну проблем, що стояли перед Юрієм. Він навіть нічого не відповів. Він просто обняв і міцно поцілував Ганну, а вже тільки потім подумав, що красномовнішої відповіді, мабуть, ніхто ніколи не знайшов би.
Увесь наступний тиждень працював як одержимий, обладнуючи квартиру, йому хотілося, щоб Ганна застала тут все в повному і блискучому порядку. Він навіть вдався до консультації товаришів. Яринка Мороз дала йому ряд дуже ділових вказівок і стала його найближчою помічницею.
День виписки Ганни наближався, та залишалося ще стільки роботи, що Юрій мало не впадав у розпач: здавалося, що все це прибирання та наведення ладу так ніколи й не скінчиться.
І нарешті він настав, цей останній день.
Крайнєв критичним оком оглянув кімнати. Ох, як багато ще тут не зроблено! Ну, та нічого, хай вже Ганна влаштовується на свій смак. В усякому разі він зробив усе, що міг. І зітхнувши, Юрій побіг сходами вниз, до машини.
За годину, обережно підтримуючи Ганну під руку, він завів її до передпокою своєї – ні, тепер уже їхньої – квартири. Так само повільно, ніби дружина стала скляною чи порцеляновою, допоміг їй скинути хутряну шубку. Ганна зайшла до їдальні і зупинилася вражена.
– Боже, – сказала вона, – як тут хороше!.. Чого ж ти мені раніше нічого не сказав про нову квартиру?
– Подобається? – заглянув їй у вічі Крайнєв.
– Дуже. Я й не знала, що ти в мене такий хазяйновитий.
– Я хотів зробити тобі несподіванку.
– І зробив. Мені тут усе дуже подобається…
Спогад про лікарню прийшов несподівано; він був болісний, неприємний… Хай навіть у спогадах більше ніколи вона не привидиться, та лікарня!
Юрій одразу відчув цю хвилинну зміну настрою.
– Що з тобою, люба?
– Ні, нічого… Це я від радості хвилююсь. Ходімо далі, подивимося все. А тут трохи видно жіночу руку, хто це тобі допомагав?
– Яринка.
– За нею я теж дуже скучила, – сказала Ганна, розглядаючи все в своїй повій господі та відчуваючи, як хвиля ніжності до Крайнєва заливає їй серце. Який же він хороший!.. Як вона любить його…
Потім, коли все вже було оглянуто і Ганна стомилася, вони довго сиділи поруч на тахті, тихенько розмовляючи. В лікарні вони теж багато разів сиділи поруч і розмовляли, але враження було зовсім інше. Тут можна було сказати слова, які навіть не подумаєш вимовити там, у лікарні.
За широким вікном ішла зима. Вередливий місяць лютий то сипав на землю сухий колючий сніг, то раптом приганяв важкі хмарини, які приносили з собою дощисту мряку, щоб поступитися місцем дзвінкоморозному ясному небу. Невірна якась зима була того року, але ця препогана погода наче підкреслювала, як хороше сидіти отак у затишку, вдома, відчуваючи коханого поруч себе.
Ганна обняла Крайнєва рукою за шию, притулилася ближче, ніби шукаючи захисту, і тихо сказала:
– Мені так добре, так тепло з тобою…
В цю мить здавалося, наче всі страшні дні залишилися далеко позаду і вже ніколи не повернуться хвилини горя, що попереду тільки щасливе, спокійне життя.
– Знаєш, – сказала Ганна, – я ще тут, удома, трошки відпочину, все влаштую в кімнатах, а потім знову піду працювати в інститут…
– Ну, це можна зробити пізніше, – спробував заперечити Юрій.
– Ні. Без роботи мені буде дуже сумно… А ще мені хочеться бути весь час поруч тебе, працювати разом… Розумієш мене?
– Чудово розумію.
– Я так і думала. А працюючи, я і краще відпочиватиму, і все на своє місце швидше стане… З нервами теж налагодиться…
Крайнєв тихо поцілував її у відповідь. За вікном загув вітер, вдарив мокрим снігом у шибки.
– Собача погода, – мовив Юрій. – А колись же і в таку погоду літати будуть…
– Ну, особливого захоплення це ні в кого не викличе.
– Мабуть, що так… Ти знаєш, Ганно, в мене за цей час була можливість добре про все подумати, ї увесь мій майбутній шлях цілком ясно вималювався переді мною, – аби тільки стало життя виконати все, що задумано… І тут ти мені можеш дуже допомогти…
Ганна слухала, затамувавши подих. Невимовна радість охопила всю її істоту: адже саме про таку хвилину, про таку розмову мріялося колись… Ні, нічого кращого в житті їй не треба… Як це добре, що свою роботу Юрій планує, думаючи і про неї! Вона ж усе зробить для нього, все…
– От зараз ми працюємо над крейсером, – вів далі Крайнєв. – Це хороша машина. Але знаєш… в ту мить, коли ми почали працювати над нею, вона вже застаріла… Зрозумій мене правильно: ніде ще немає кращої чи подібної; вона застаріла, так би мовити, морально. Але не пройшовши цього етапу, далі не підеш… Крейсер треба закінчувати – він потрібний нашому флотові – і відразу ж братися до реактивної авіації. Це саме те, що зараз на часі; ця галузь техніки не тільки не застаріла, а навіть ще не встигла народитися. Тут теж є про що подумати. Ось я вилітав з аеродрому на звичайному винищувачі, до якого були припасовані ракети… Чому я не розбився – мені це і зараз незрозуміло… В тих ракетах була вибухова речовина, що несе тебе, як хоче. Керувати нею майже неможливо, в усякому разі поки що ми цього не вміємо робити… Очевидно, шлях для реактивної авіації, яка працюватиме на звичайних висотах, стелеться не так… Мені сьогодні показували матеріали про турбореактивні мотори, які вже проектуються в нас. Неймовірна сила!.. І горить там не вибухівка, а звичайнісінький гас. Дешеве пальне… Оце, мабуть, і є двигун для реактивних літаків…
Він помовчав, ніби перевіряючи свої думки, потім заговорив знову:
– Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться – ох, як хочеться! – вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення – не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…
Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина – думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..
Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.
– Я завтра таки піду в інститут! – вихопилося в Ганни.
– Ні, поспішати тут не слід, – засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. – Це – робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…
– Ні, інколи я все-таки спатиму, – посміхнулася Ганна. – Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу – нічого кращого в світі не може бути…
– А по-моєму, може. Отак посидіти – теж дуже й дуже непогано.
– Твоя правда, – засміялася Ганна. – Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, – схопилася вона з тахти. – Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…
– Почекай, – сказав Крайнєв. – Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.
Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.
– Прошу!
Ганна підійшла до стола, критично глянула: все зроблено дуже вміло і продумано.
– З тебе була б вправна господиня, – ласкаво всміхнулася вона і тихо повторила: – Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива!.. © http://kompas.co.ua
