Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Марина Токова відірвала важко навантажений літак від землі не дуже впевнено, а Росовський, побачивши її в повітрі, зітхнув з полегшенням; сісти в Харкові Марина, мабуть, зуміє, а збитися з шляху тут просто неможливо – тримай курс точно на схід і прилетиш додому. А до того ж і наземних, ясно видимих орієнтирів тут багато. Єдине, чого слід боятися, – це зустрічі з мессершміттами, але тут передбачити нічого не можна, все залежить від випадку.
Росовський дивився вслід літакові, аж поки він не зник з очей, потім коротко зітхнув, підійшов до Короля і сказав:
– Стали ми з вами замість танкістів і пілотів звичайною піхотою. Незвична ситуація, але нічого не вдієш… Будемо рушати:
– Так, будемо рушати, – відповів Орленко, все ще дивлячись туди, де зник літак.
– Будемо рушати, – підтвердив Король. – Мені тепер ніби камінь з душі впав, коли Токова полетіла. Ми прорвемося до своїх, я певен.
Він був старший за званням у цій невеличкій групі, яка складалася з трьох десятків танкістів і одного льотчика, і тому командування само собою лягло на його плечі. Перед тим як вирушати, Король перевірив озброєння загону. Гранат і автоматних патронів було чимало – це добра сила, коли вміло її застосувати.
– Прорвемося, – впевнено сказав він. – Іти будемо тільки вночі: так, напевне, буде легше. Сьогодні можна іти до вечора, у німців тут ще немає сталого фронту.
Від цих упевнених слів, які вимовив командир, усім стало легше. Найстрашніше на війні залишитися без командира, без людини, яка знає більше за тебе, може послати тебе на смерть і водночас відповідає за твоє життя. І то не біда, що командир може послати тебе в саме пекло вогню: він напевне знає, що робить, і вчиняє так, усе зваживши і продумавши. Кожен солдат знає: коли залишаєшся без командира і починаєш діяти наосліп, тикаєшся, ніби сліпе кошеня, то в одне, то в друге місце фронту, тоді вже напевне не перемогти. І бувають хвилини на війні, коли взяти на себе командирські обов'язки стократ важче, ніж піти в бій, в атаку.
Тихе гудіння почулося над степом. Високо в небі на схід пішли важкі бомбардувальники Ю-88.
– Ну, вони для нашої Марини не страшні, – зауважив Росовський.
– Вона вже, мабуть, далеко, – сказав Орленко.
– Пішли її наздоганяти, – скомандував Король, і весь загін, виславши вперед розвідку з трьох танкістів, рушив у свою далеку і страдну путь.
Пустельними дорогами, де не було видно не тільки німців, а й взагалі жодної живої людини, йшли вони цілісіньку ніч і спинилися, коли розвиднілось. У чималому лісі заховалися, замаскувались, ніби потонули у припорошеній пилюгою зелені. Король добре розумів, що німці зараз дуже швидко посуваються вперед, їхні тили відстають і між фронтом і лінією тилів утворюється ніби порожнеча, де немає військ. Саме цієї смуги і треба було триматися, а потім рішуче вдарити, перетяти фронт і вийти до своїх.
Але не так сталося, як гадалося. Вже на другу ніч їм довелося прийняти бій. У великому селі, куди вони зайшли в темряві, нічого не розвідавши, було повнісінько німців. Почалася шалена стрілянина. Піхто не міг зрозуміти, де свої, де чужі. Коли вони вирвалися за село, чотирьох танкістів не стало: може, вбито їх, а може, поранені залишилися лежати десь під хатами.
– Погано воювали, – сказав Король, – полізли без розвідки, от і погубили хлопців…
Але, незважаючи на це, наказав іти вперед до світанку, щоб менше кілометрів залишалося до фронту.
Ще один день пересиділи вони у високому очереті на березі малесенької річечки, десь трохи північніше Полтави, а після цього ні дня, ні ночі для них не стало, почався суцільний бій. Тут, уже недалеко від Харкова, багато груп, які виходили з оточення, пробували прорватися через фронт, і німці стримували їх, намагаючись винищити поодинці або завернути назад в оточення.
Гітлерівцям доводилося тримати ніби два фронти – на схід і на захід.
– Сьогодні будемо прориватися – сказав Король увечері, коли вони перейшли великий простір вільного поля і заховалися у переліску, – сьогодні будемо у своїх.
Він сказав ці слова цілком впевнено, але кожному подумалося, що не всі дійдуть до Харкова. Порідів їхній загін за дальню дорогу. Вже семеро танкістів залишилося на зайнятій німцями землі, ще четверо поранених не могли вести бій, хоч і не відставали. Невелика тепер сила – цей загін танкістів, та вони не зломлені, вони ідуть на схід і мусять дійти.
Король оглянув укритих чорною кіптюгою і важкою курявою бійців. Як несхожі вони на тих танкістів, що у новесеньких комбінезонах хвацько і весело сідали в танки і йшли в першу атаку! Нічого, будуть ще у нас і танки, і переможні атаки, дайте нам тільки до Харкова дістатися, – все буде…
Безмісячний вечір опустився над степом. Темрява, хоч в око стрель. Саме добра пора для прориву.
Вони рушили із свого сховиська до німецьких позицій. Ішли обережно, широким фронтом, прагнучи швидше знайти те слабке місце, де можна буде вдарити найсильніше. Тиша стояла над степом. Танкісти сунулися як тіні, намагаючись не втрачати зв'язку між собою, не розгубитися в цій кромішній пітьмі. Тиша здавалася підозрілою, неймовірною, мабуть, за нею заховані якісь несподіванки, пастки.
Так пересувалися вони вперед у цілковитій темряві годину і другу. Фронт мусив бути ось тут, уже зовсім близько. Не могли ж вони пройти його непомітно…
Так, непомітно тут не міг би пройти ніхто. Злетіла вгору освітлювальна ракета, все осяваючи зеленкуватим світлом, і тоді почався бій. Король потім ніколи не міг пригадати всіх подробиць цієї ночі. Він пам'ятав тільки, як звідтіля, зі сходу, в найбільший розпал бою почала бити артилерія і фашисти поховалися в окопи… Саме оцю паузу, коли затих німецький вогонь, використав Король і рвонувся вперед, чуючи над головою шелест снарядів. Бійці, оглушені, майже нічого вже не розуміючи, прорвалися через останні німецькі окопи і опинилися у своїх.
Ще кількох танкістів не побачив на ранок у своєму загоні Король. Самому йому куля черкнула плече. Росовський і Орленко вийшли неушкоджені. А скількох фашистів знищили вони на своєму шляху! Коли порахувати, то, мабуть, вийде немало. Але найголовніше те, що за ці дні набули вони військового досвіду, добре навчилися воювати. Тепер вони вже по праву могли зватися досвідченими командирами, тепер вони вже знали, як треба вигравати найскладніші бої.
І зразу ж, після страшного напруження прориву, в Харкові опинилися вони в зовсім відмінній, майже мирній обстановці. Дивно було навіть думати, що тут існує, працює давно знайомий готель «Інтернаціонал», у номері якого помістив їх комендант до одержання нових призначень. Це було неймовірно, так ніби потрапили вони в якийсь зовсім інший, невоєнний світ.
Вони вимилися, почистилися, переодяглися в нову форму. Одержання призначень зайняло небагато часу, тепер треба чекати, поки прийдуть танки.
Знайомі льотчики розповіли Росовському, що Котів, лежить у госпіталі, а Марина вже давно вилетіла із своїми кресленнями на завод до Крайнєва. Росовський зітхнув полегшено і водночас сумовито. Тепер, коли він знову повертається у свою частину, ніхто не може сказати, коли ж їм доведеться побачитися. Але вона вже, напевне, в безпечному місці, і це найважливіше.
Так минуло кілька днів спочинку в Харкові. Готуючись до нових наступів, підтягали свої тили гітлерівські війська. Зі сходу до фронту теж ішла нова техніка.
Росовський, Король і Орленко зустрілися, щоб попрощатися у маленькому номері харківської о готелю Для кожного з них було ясно, що ця довга, виснажуюча війна тільки починається, і ніхто з них не міг сказати напевне, чи доведеться знову зустрітися. Вони довго сиділи, розмовляючи про події на фронтах, намагаючись скласти якісь прогнози на майбутнє. Це була одна з тих розмов, які часто відбуваються під час війни і дуже нагадують ворожіння на кофейній гущі. Росовський помітив це перший; вони посміялися самі з себе.
Орленко кілька разів підходив до дзеркала; то тут, то там поправляв форму, домагаючись повної бездоганності.
– Зовсім жених, – засміявся Король.
– Жених? – перепитав Орленко. – Ні, я, здається, ще не жених, але форму в порядку тримати люблю. Я зовсім інакше себе відчув, коли її вдяг. Це, брат, велике діло – наша червоноармійська форма. Коли ми з оточення виходили, я багато разів про цю нашу форму думав. От зніми ми її – і йти нам було б стократ легше. Можна було б вужами проповзти через лінію фронту. А ми не захотіли цього і пройшли з боєм. Скидати форму навіть ніхто і не подумав. Це, брат, для мене не просто матерія, це символ моєї воїнської честі, це моє право зватися радянським командиром… А ти кажеш – жених.
Росовський і Король усміхнулися, слухаючи цю схвильовану мову. От, здається, і слова вимовляє Орленко якісь офіційні, а звучать вони зовсім інакше, ніж могли б прозвучати, скажімо, ще весною.
До кімнати зайшов червоноармієць, спитав дозволу звернутися, простяг Королеві пакета, попросив розписатися. Потім чітко повернувся і зник.
Король розірвав пакета, прочитав написане, і вперше за довгий час обличчя його заясніло усмішкою. Це був звичайний виклик до частини, але не в місце її розташування, а на товарну станцію Основа. Король дуже добре зрозумів, що це означає.
– Ну, друзі, настав час прощатися, – сказав він, встаючи і звертаючись, власне кажучи, тільки до одного Росовського. – Зараз ми з Орленком поїдемо нові машини приймати.
– Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, – вигукнув Орленко.
– Мені теж не терпиться, – сказав Король, – вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…
Він несподівано замовк, невміло обняв Росовського, поцілував у щоку і швидко, щоб заховати власне збентеження, підійшов до вікна, став дивитися на широку площу Дзержинського, дивно пустельну і простору у цей осінній вечір.
– Значить, прощатися будемо, – сказав Росовський. – Ви, хлопці, тепер на літаки мусите дивитися з повним знанням справи. Коли побачите над собою аероплан і помітите, що крилами він отак робить, – широко розставленими долонями Росовський точно показав, як робитиме літак, – так знайте, що це я лечу. Можете мені руками помахати…
– Добре, помахаємо, – відповів Орленко, вже думаючи про нову роботу.
Росовський обняв друзів на прощання і вийшов. Хлопці кілька хвилин слухали, як у довгому коридорі зникають його тверді кроки, потім почали збиратися. На їхніх обличчях лежав той зосереджений і спокійний вираз, який завжди з'являється у людей на початку великої і відповідальної справи.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.
В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.
Біля таборів, по той бік колючого дроту, ходили жінки, розшукуючи своїх чоловіків чи рідних. Інколи їм щастило, і гестапівці милостиво віддавали на поруки того чи іншого заарештованого. Але таке траплялося рідко, і вмерти тут було значно легше і простіше, ніж вийти на волю.
Саме в цей табір і привезли Віру Михайлівну Соколову. Вона трималася з останніх сил, бо знала: варто їй знепритомніти – і всьому кінець, ніхто не стане піклуватися про неї чи приводити до пам'яті. Плече боліло так сильно, що чорні кола все частіше з'являлися перед очима. Але неймовірним зусиллям волі Соколова примушувала себе терпіти. На що вона надіялася і чи взагалі надіялася на порятунок, не могла б сказати навіть вона сама.
І вона витримала до тієї хвилини, коли гестапівці привели її в табір і кинули за колючий дріт. Саме в цю мить нерви здали. Віра Михайлівна знепритомніла. Був вечір. Навколо неї на брудному піску лежало багато таких самих чи то сонних, чи непритомних, а може, й мертвих людей, і ніхто не звернув на Соколову ніякої уваги.
Вона прийшла до пам'яті вранці від міцного поштовху у поранене плече. Спробувала встати, але не змогла і тільки сіла на піску, дивлячись на двох німецьких солдатів з табірної охорони, які зупинилися біля неї.
– Ні, цю ще рано тягти за ноги, – сказав один з них і відійшов.
Віра Михайлівна зрозуміла: це перевіряють, хто вмер за ніч, щоб викинути з табору трупи.
Почали роздавати снідання – малесенький шматочок якогось дивного, ніби з тирси спеченого хліба і тарілку чорного, невідомо з чого звареного, смердючого супу. Соколова не поворухнулася; тепер їй усе стало байдуже, сил більше не було, скоро смерть. Вона лежала на холодному піску, і життя жевріло тільки в її очах, гарячково блискучих і водночас ніби незрячих.
Так минув день і ще ніч, і ніщо не змінилося в таборі – тільки люди вмирали ще частіше, але до смерті тут усі звикли і не надавали їй ніякого значення; можливо, навіть заздрили: от вмерла людина, скінчилися її муки…
І саме того погожого, але вже холоднуватого дня Любов Вікторівна Берг у супроводі офіцера з команди, яка несла варту заарештованих, з'явилася біля колючого дроту табірних квадратів.
Настрій у неї всі ці дні був препоганий. Здавалося, справи гітлерівців йшли так добре, а військо їх так швидко котилося на схід до кінцевої перемоги, що для поганих думок не було підстав, але Любов Вікторівна ходила темна, як ніч. Від самого початку для неї було ясно, що завдання, поставлене шефом гестапо, значно складніше, ніж можна було подумати. Нічого з робіт Юрія Крайнєва не вдалося знайти ні на заводі, ні у шефа інституту. Кілька пакетів залитих водою старих креслень, правда, виловили з підвалу, але ніякого технічного значення вони мати не могли; все це були підготовчі роботи до матеріалів, давно опублікованих у спеціальних журналах.
Хоч Дорн та його помічниця доповіли про цю нікому не потрібну знахідку як про виявлення матеріалів першорядної ваги, але саме вони, як ніхто, добре знали справжню ціну знайденим кресленням. Треба було відкрити щось по-справжньому важливе, тільки тоді можна було сподіватися на схвалення начальства і нагороду.
– Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, – багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.
– Цілком з вами згодна, – відказувала Любов Вікторівна, – але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.
Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.
Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.
А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.
Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.
Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору – старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера – намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, – начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.
Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію – даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.
– Ваше завдання ускладнюється ще і тим, – невгаваючи торохтів начальник табору, – що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.
Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.
– Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, – сказала вона, – знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.
Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.
– Але я тут всього-на-всього тиждень, – сказав він. – Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.
– Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.
– У мене тут є одна людина, – невпевнено вимовив комендант, – яка може бути корисною – це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?
– Кличте, – байдуже відповіла Берг.
Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.
– Ви підете з нами, – наказала Берг. – Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.
– Смію взнати, кого саме?
– Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.
– На жаль, я таких у наших таборах не знаю.
– Будемо шукати, – різко сказала Берг.
Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.
Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.
Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.
Несподіваний рух привернув, її увагу. Якась розпростерта на землі жінка глянула на Любов Вікторівну і різко одвернулася.
«Цікаво, – подумала Берг, насторожившись, – це випадок чи…»
– Виведіть мені сюди цю жінку, – наказала вона начальникові табору, – мені хочеться з нею познайомитися.
Через хвилину Соколова вже стояла проти Любові Вікторівни Берг. Місяці важкої хвороби, рана, перебування в таборі змінили Віру Михайлівну майже до невпізнаний. Колись пишне біляве волосся зараз стало сіро-рудим, схожим на мичку, щоки позападали, губи почорніли від пилюги і спраги. От тільки очі не змінилися.
Відчуваючи, як у серці здіймається хвиля гарячкової, майже істеричної радості, дивилася на свою здобич гестапівка Берг. Вона ще не могла повірити в свою удачу. Невже це може бути Соколова? Невже могло випасти такс щастя? Та ні, бути не може! Соколова вже, мабуть, давно на Уралі, командує перевезеним заводом, а це тільки схожість, неймовірна схожість очей!
Берг все ще намагалася переконати себе у помилці, щоб розчарування не виявилося таким пекучим. А пам'ять підказувала все нові і нові риси схожості, і радість у серці розгорялася, і сумніви зникали.
Віра Михайлівна мить дивилася на Берг не впізнаючи, потім перевела погляд на чоловіка, який стояв поруч гестапівки; щось він не схожий на німця… Потім погляд її знову повернувся до Берг, і тут тільки вона впізнала її остаточно. Ця зустріч могла виявитися страшнішою за смерть… Соколова аж похитнулася…
– Як ви потрапили сюди, Віро Михайлівно? – нарешті вигукнула Берг. – Ви поранені? Зараз ми вам допоможемо.
– Облиште мене, – сказала Соколова, і тут уже Берг переконалася остаточної цей голос вона могла впізнати з тисячі.
Вона сподівалася знайти тут когось з інженерів чи науковців інституту, але цей випадок перевершив усі її надії – сама Соколова стояла перед нею. Буде що доповісти шефові гестапо…
В цю мить сили остаточно зрадили Віру Михайлівну. Вона похитнулася і важко впала на землю.
Берг перелякалася до нестями: Соколова могла несподівано вмерти, і все загинуло б. Від однієї такої думки аж мороз поза шкірою пройшов.
– Лікаря! Швидше! – гукнула вона до начальника табору.
– О, нічого з нею не станеться, – спокійно відповів той. – Ви не можете собі уявити, які вони живучі.
– Можу уявити, – гостро відказала Берг. – Негайно лікаря, і поки я не закінчу тут своїх справ, хай він доглядає за цією жінкою. Ви відповідаєте за неї головою.
Штурмфюрер здивовано знизав плечима, але віддав наказ. Два солдати забрали Соколову. Незабаром біля неї з'явився лікар. Любов Вікторівна знову повернулася до дротяних квадратів. Хто знає, які несподіванки заховані у цій масі людей? Може, навіть і Крайнєв… ні, хай не Крайнєв, а хтось із його найближчих співробітників затаївся серед брудних, бородатих арештантів?
– Зараз я зроблю огляд усіх ваших в'язнів, – сказала вона комендантові. – Накажіть всім у кожному квадраті – живим, хворим, мертвим – вишикуватися в одну шеренгу…
– Ви будете їх усіх оглядати? – здивувався комендант. – Майте на увазі, це багато тисяч людей…
– Гра варта того, – впевнено відповіла Берг, – я на це не пошкодую ні часу, ні сили, і коли буде у мене ще хоч одна подібна знахідка, те все окупиться стократ.
Робота пішла повним ходом. Берг підходила до квадрата, солдат підносив їй стільця, вона сідала, закурювала сигарету, і за командою проходили перед нею довжелезним рядом полонені, йшли не поспішаючи, ніби приречені на страту. Вони не розуміли, чого хоче від них ця жінка, і від того ненавиділи її ще більше. Сотні тисяч очей, сповнених люті і ненависті, пропливали перед гестапівкою. І коли б очима можна було спопеляти, і хвилини не прожила б на світі фрау Берг.
Але їй байдуже було до почуттів цих зголоднілих, виснажених людей. Немов шуліка, впивалася вона в кожне обличчя, намагалася пригадати, чи не бачила його раніше.
Ця робота закінчилася тільки надвечір. Нічого важливого більше не відкрила Любов Вікторівна. Трьох чоловіків, обличчя яких видалися знайомими, вона наказала відділити і перевірити.
Тепер хороший настрій ні на мить не покидав гестапівку: адже вона спіймала Соколову, директора заходу Соколову – людину, яка напевне знає все про останні роботи Крайнєва. Правда, характер у Соколової неабиякий, але то пусте. На війні вже змінилося чимало характерів…
Коли Берг нарешті закінчила свій огляд, вечір опустився над Дарницею. Остання сотня ув'язнених пройшла повз жінку, яка непорушно сиділа на своєму стільці. Для ув'язнених усе це було загадкою. Кого шукають? За цей час табірний лікар встиг подати допомогу Соколовій. У нього не було певності, що вона довго житиме, але скорої смерті можна не боятися. А коти її заберуть з табору, то хай живе чи вмирає, лікар за це не відповідає.
Берг повернулася у супроводі штурмфюрера, глянула на Соколову, яка від великої дози морфію спала непробудним сном, і запитала:
– Виживе?
– Дивлячись де, – відповів лікар, – у нашому таборі – навряд; у домашніх умовах, з хорошим лікарським доглядом – напевне.
– Гаразд, – вирішила Берг, – я її забираю.
– Куди дозволите виписати арештовану? – спитав комендант.
– Просто до мене, – засміялася Берг, – до мене додому, адже ви віддаєте арештованих на поруки, от я її і візьму.
– Але це перший випадок, коли ручиться службовець райху.
– Я служу не в райху, а в гестапо, – нагадала Берг, і комендант погодився незаперечно.
Саме так опинилася Віра Михайлівна Соколова в квартирі Берг на вулиці Леніна. Другого ранку вона отямилася на чистій постелі, під крохмальним простирадлом і м'якою теплою ковдрою. Це було так неймовірно і несподівано, що Соколова не повірила собі самій. Це сон, це їй сниться. Вона спробувала поворухнутися, відчула різкий біль у плечі і переконалася: вона не спить.
Тоді вона напружено, гарячково почала згадувати минулий день, появу в таборі Любові Вікторівни Берг… Далі вона вже нічого не пам'ятала. Як опинилася вона в цій квартирі? І квартира на диво знайома. Раніше тут, безперечно, доводилося бувати. Ах, так, це ж раніше тут жив Юрій Крайнєв з Ганною.
В цю мить рипнули двері, і Любов Вікторівна Берг з'явилася на порозі кімнати.
– Прокинулися? – весело сказала вона. – От і добре. Ми вас швидко на ноги поставимо; правда, лікар каже, ніби доведеться зробити невеличку операцію, але це дрібниці. Скоро ви зможете знову приступити до роботи…
Швидко і звично вона наливала каву у склянку, говорила так, ніби ніякої війни взагалі не було на світі.
– Як ви тут опинилися? – різко запитала Соколова.
– Зараз вам найголовніше – одужати, – не відповіла на запитання Берг, – а всі принципові питання ми з вами вирішимо потім, коли ви остаточно очуняєте.
– Я хочу знати, ворог ви мені чи друг?
– Це питання ви будете вирішувати, коли одужаєте, – сміялася Берг. – Пийте, це добра кава, ви дуже виголодалися, і щось істотніше вам можна буде дати тоді, коли ви звикнете до їжі. Прошу.
Ще нічого не в силі збагнути, Віра Михайлівна випила каву, і втома знову поборола її; очі самі заплющилися, переможені глибоким сном.
