Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Полоз сидів у глибокому, трохи низькому для нього кріслі. Валенс дивився на нього з-за столу. Він уважно слухав, що, а головне – як говорить виконроб Полоз. Інженер Бабат стояв нерухомо біли вікна.
Цілком несподівано для самого себе опинився Полоз у цьому великому кабінеті. Причин до того, що Полоз так раптово прибув у Київ, було кілька. Основною була та, що на будівництві деякі інженери, серед яких був і Гучко, категорично виступали проти проекту Полоза ставити тепляк, а тоді вже будувати в ньому ТЕЦ. Тому довелося негайно летіти в Київ і просити дозволу у найвищого начальства.
Тут Полоз розповів усе від початку до кінця. Про запізнення креслень остаточного варіанта електроцентралі, про надзвичайно люту і сніжну зиму, про свій проект будівництва ТЕЦ'у в тепляку, про консультацію діда Котика і ще кількох теслярів. Нарешті, Полоз хотів сказати, що коли йому не дозволять будувати тепляк, то він не зможе відповідати за завершення ТЕЦ'у в строк, але подумав і не сказав.
Валенс дивився на стіл, на аркушик чистого паперу біля чорнильниці і не поспішав говорити. Інженер Бабах не збирався говорити першим і тому зосереджено мовчав.
– Як там поживає Соколова? – несподівано запитав Валенс.
Полоз не чекав такого запитання. Він відповів, що Віра Михайлівна Соколова прекрасний інженер, а ще кращий начальник будівництва.
Вислухавши відповідь Полоза, Валенс глянув на Бабата:
– Що скаже товариш Бабат?
– Ми ще не маємо практики будування таких високих тепляків, – повільно і обережно відповів Бабат. – Слід зважити на те, що конструкція дерев'яна, а дерево – дуже нетривкий матеріал. Я б радив добре підготувати і організувати всі роботи, щоб весною швидкими темпами закінчити будівництво.
Валенс помовчав.
– Ви думаєте, ця справа безнадійна?
– Не безнадійна, але дуже рискована.
Валенс перевів погляд на Полоза. Той зрозумів це як запрошення висловитися.
– Товариш Бабат сказав цілком справедливо – справа це рискована. Але одна справа, коли я стрімголов кидався з моста у воду, – не знаючи, де глибина, де корчі, де палі, – і зовсім інша справа, коли я на підставі точних розрахунків збираюся будувати тепляк. Я відповідаю тут за кожну людину на своїй дільниці і за строки будівництва.
– Ви проглядали проект? – круто повернувся Валенс до Бабата.
– Правильність розрахунків у даному разі нітрохи не зменшує небезпеки.
Валенс ще хвилину подумав.
– Слухай, Полоз, – сказав він, несподівано переходячи на «ти» і сам не помічаючи цього, – зараз я дозволю тобі будувати цей тепляк. Тут рискнути ми маємо право. Але за все це відповідатимеш тільки один ти.
Я дозволяю тобі подумати і відмовитися. Ще не пізно. Завтра відмовитися тобі я вже не дозволю.
– Дякую, – сказав Полоз, встаючи, – дуже дякую, Одверто кажучи, на інші умови я і не розраховував.
Бабат зробив короткий рух, і Валенс його помітив.
– Ви маєте щось заперечити?
Бабат похитав головою, і не можна було зрозуміти, схвалює він чи заперечує. Валенс не допитувався.
– Мені можна йти?
– Так. У кабінет товариша Бабата. Там складеш доповідну записку і прикладеш до неї копію проекту. Завтра матимеш писаний дозвіл.
* * *
Сергій Павлович Матросов був сивий, але ще нестарий чоловік. Він завжди курив довгу топку люльку і, хвилюючись, покусував мундштук рівними міцними зубами, трохи жовтуватими від тютюну.
Матросов прожив довге життя, прожив чесно, ніколи не уникаючи бою, і тепер, обраний секретарем парткомітету будівництва, почував себе все тим же командиром великого озброєного загону.
Для Віри Михайлівни він був керівником і порадником, людиною, до якої можна звернутися у найвідповідальнішу хвилину життя, знаючи, що завжди одержиш допомогу. В той вечір вона навмисне запросила його до свого кабінету: з хвилини на хвилину мав приїхати Полоз, а Соколова і Матросов нетерпеливо чекали наслідків його розмови з начальством.
Адже це саме Матросов наполіг на тому, щоб рискнути і спробувати збудувати тепляк, коли Полоз розказав йому про свої вагання. Адже саме він порадив Соколовій послати Полоза в Київ затвердити проект тепляка. Ця справа ставала тепер уже не тільки справою одного інженера Полоза.
І саме тому так напружено чекали вони, поки інженер приїде зі свого короткого відрядження.
– Ми пішли на дуже великий риск, – говорила Соколова. – Я майже певна, що нам не дозволять, а як ми тоді викрутимося – і не знаю.
– Пусте, – відгукнувся Матросов. – Партія вчить нас дерзати у всякій справі, а інакше і справжнього поступу вперед бути не може. А там Валенс сидить. Я його давно знаю. Дозволить.
В цю мить без стуку прочинилися двері. Полоз зайшов у кімнату, веселий, збуджений.
– Ну що? – разом запитали Соколова і Матросов.
Полоз поклав на стіл портфеля, витяг з нього великий аркуш паперу, де в кутку темнів напис: «Затверджую. На повну відповідальність виконроба Полоза».
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Тепер Марила добре знала, що саме їй треба робити. Після тієї знаменної розмови з Крайнєвим вона дивно змінилася, більше намагаючись бути на самоті. Друзі і співробітники відзначили цю аміну, але не надали їй особливого значення. Тільки Валенс інколи похитував головою, зустрічаючи замислену Марину в коридорах інституту.
А вона тепер взагалі уникала зустрічей, розмов, суперечок. Акуратно і точно виконувала всю призначену їй поточну роботу, а думки її завжди були там, у невеликому кабінеті, де на просторому аркуші паперу вже намітилися перші котурн майбутнього літака.
У принципі своє завдання Марина вирішила швидко і не вагаючись. Те, що так бентежило Крайнєва, здавалося їй зовсім простим і зрозумілим. Для неї було цілком ясно, що найбільшого успіху можна досягти, надавши машині форми літаючого крила. Правда, позбавлений фюзеляжу літак міг легко втрачати рівновагу, але Марина мала надію розв'язати і це досить складне завдання.
Робота її полегшувалася тим, що прекрасно систематизовані і розроблені дані дослідів Крайнєва були до її послуг.
І щодня, відразу ж після роботи, Марина поспішала у свою кімнату.
Марина знала, що жодної зайвої секунди немає в неї. Вона працювала напружено, гііби в лихоманці, все-таки примушуючи себе перевіряти кожен крок, кожен розрахунок, щоб не зробити помилки.
Літак мав бути чудовою машиною, бездоганно точною у польоті і цілком безвідказною. Марина ясно уявляла його, і серце її стискалося в передчутті слави.
Валенс зайшов до її кабінету одного пізнього вечора, коли в усіх коридорах інституту вже погасили вогні. Він обережно постукав і терпляче чекав, поки Марина відгукнеться і дозволить йому зайти, але все ж встиг помітити різкий рух, яким кинуто було газету на великий аркуш ватманського паперу. Жодним словом ній по виявив здивування з такої недовіри. У кожного з співробітників інституту могли бути свої особисті роботи чи проекти.
Валенс прийшов до Марини у невеликій, але цікавій справі: один з інженерів подав проект нового крила для літака, і директор хотів почути думку Марини щодо цього проекту.
Спочатку дівчину знервував нежданий прихід директора. Валенс забирав у неї дорогоцінний час, відволікав од основної роботи. Проте за мить Марина вже заспокоїлася – справа, з якою прийшов Валенс, була дуже цікавою і багато в чому повчальною.
Дівчина побіжно глянула на рисунок, відзначила оригінальність його і попросила Валенса залишити це креслення для детального розгляду – за кілька днів вола зможе дати навіть писані зауваження.
Валенс охоче погодився. Тему розмови було вичерпано. Настала хвилина мовчанки. Директор встав із стільця, і Марина теж підвелася з крісла. Незграбним рухом зачепила газету, і вона з тихим шарудінням з'їхала на підлогу, відкриваючи величезний аркуш ватманського паперу і вже майже накреслений літак.
Валенс глянув і здивовано спинився:
– Ви конструюєте новин літак?
Марина мовчала. Як сердилася вона на себе в цю мить за свій недоречний, незграбний рух! Валенс дивився здивовано, зацікавлено. Ще мить, і він підійде до столу і стане розглядати креслення.
– Так, Адаме Олександровичу, – сухо промовила Марина, – я працюю над новою конструкцією літака, але до закінчення цієї роботи я б не хотіла її комусь показувати. Вас я теж дуже прошу нікому про неї не говорити. Незабаром я закінчу і проситиму вас дати мені змогу зробити доповідь на вченій раді інституту.
Хвилину Валенс дивився на Марину, обмірковуючи відповідь, потім схвально хитнув головою:
– Прошу.
Він сказав тільки це слово, повернувся і пішов до дверей. І раптом усі сумніви, всі думки, які досі тривожили Марину, нахлинули на неї широким потоком. Захотілося спинити Валенса, попросити нікуди не йти, вислухати її, допомогти розібратися у власних думках.
Ледве чутні кроки Валенса зникали у нічній тиші. Ось уже зникли вони, ось уже тільки неспокій, відгомін руху залишився в коридорах.
Марина опустилася в крісло. Дівчині було над чим замислитися, було чого вагатися. Від недавнього часу в неї раптом зникла впевненість у правильності вибраного шляху. Чи дасть літак типу літаючого крила велику швидкість? Чи не повториться знову історія з винайденням винайденого?
Марина вийшла з-за столу і підняла з підлоги газету. Акуратно згорнула її і поклала поруч з кресленням. З тонких, ледве помітних ліній і пунктирів на папері в'язалися контури дивовижного літака. Марина провела рукою по білому ватману, і їй здалося, ніби метал бойової машини тремтить під її пальцями.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Шість стахановських бригад було перекинуто на п'яту дільницю для будівництва тепляка. Всі роботи йшли у напруженому, досі небаченому на будівництві темпі. Шість бригад, одна від одної краща, з ранку до ночі поралися біля свіжих пахучих дощок і колод. Виконроб Полоз тепер майже не ночував дома. Вдень і вночі його можна було знайти біля тепляка або в маленькому будиночку контори п'ятої дільниці.
Соколова і Матросов були частими гостями у виконроба Полоза. З Києва телефоном теж частенько запитували про долю ТЕЦ'у, і таким чином тепляк опинився в центрі всіх розмов, суперечок і думок. І чим вище здіймалися дощані стіни його, тим більше хвилювався Полоз, тим суворішими ставали обличчя діда Котика і інших бригадирів.
Сорок шість метрів заввишки мусив мати тепляк. Вітри високостей налітатимуть на нього з усією силою. Кожна стіна являтиме собою ніби велетенський парус.
Для того щоб ця величезна сила не перекинула, не зруйнувала легку конструкцію, Полоз вирішив закріпити тепляк тросами-відтяжками так, як закріплюють високі радіощогли. Закріплена таким чином конструкція набувала великої міцності, і можна було не боятися найсильніших вітрів.
Одного січневого морозного ранку дід Котик із своїми синами, як завжди, прийшов на роботу. В той день тепляк здавався величезною коробкою без два. Стіни вже було виведено у всю сорокашестиметрову височінь. Зовні вони були закріплені товстими тросами-відтяжками. Солом'яні мати закривали дошки. Саме вони мусили зберігати тепло. Тепер треба було закінчити стелю і пустити пару з локомобілів, які вже стояли всередині тепляка.
Дід Котик хазяйським оком окинув усю картину роботи, не поспішаючи рушив до входу. Сини слухняно йшли за ним. Вони проходили біля закріплення одної з відтяжок. Великий двотавровий швелер було забито в землю навкіс. Навкруг нього нерозривними кільцями, немов чорна змія, обплітався трос. Другий кінець його стрімко йшов угору і кріпився за верх стіни.
Родина Котиків зайшла у тепляк. Війнуло приємним теплим духом смолистого дерева.
До діда Котика підійшли всі п'ять бригадирів. Вони стали осторонь, радячись, немов бойовий штаб, і підійти в такі хвилини до них не наважувався ніхто. Виконроб Полоз не примусив себе довго чекати – він швидко вибіг із своєї контори, і бонова нарада розпочалася. Роботу було розподілено швидко і точно.
А поки йшла нарада бригадирів, трос молодих Котиків відійшли набік, розмовляючи про щось своє, тільки їм відоме.
– Обов'язково сьогодні треба сказати, – говорив Василь, – бо як будемо далі тягти, прийом закінчиться і вся наша справа лусне.
– От ти і скажи. Ти у нас найстарший, ти і маєш першим говорити, – відказав наймолодший з Котиків, Петро.
– Тобі треба говорити, – показав рукою на Петра Василь. – Ти найменший, ти мазунчик, ти й говори.
Невідомо, чим би закінчилася суперечка братів, коли б їх не покликав дід Котик. Нарада вже закінчилася. Бригади пішли вгору, на високі стіни, в синювату сутінь пізнього зимового ранку. Василь ліз з клітки на клітку і згадував, як вони з Полозом лазили по залізних конструкціях, закріплюючи швелери.
Робо їй почалися. В повітрі, підвішені на тросах, м'яко і плавно проносилися балки, дошки і готові дерев'яні ферми. Інколи чувся окрик того чи іншого бригадира.
Це була красива і напружена робота. Всі четверо Котиків працювали на самому верху.
Сонце сходило над горизонтом, чітко окреслене, оранжове, віщуючи ясний морозний день. І разом із сонцем над будівництвом з'явилися літаки. Вони немов бавилися у морозному повітрі. Легкі і в'юнкі, вони ганялися один за одним, тікали і наздоганяли, падали до самої землі у глибокому пікіруванні, щоб знову мчати вгору у синє морозне небо.
Авіашкола була недалеко від будівництва. Цегляні корпуси її виднілися в далечині, і дід Котик не звертав на літаки ніякої уваги: усі на будівництві вже давно звикли до їхніх карколомних вправ.
Зате молоді Котики виявляли до літаків величезний інтерес, хоч милуватися вправами їм було явно ніколи – робота забирала всю увагу. Для спостережень залишалося дуже мало часу.
Години роботи минули, як. одна хвилина. Дзвінкі удари в рейку пролунали над п'ятою дільницею, віщуючи годину обіду. Три бригади, що працювали нагорі, спустилися на землю.
По обіді всі Котики знову повернулися до тепляка і посідали, спочиваючи, на велику купу стружок. Вони трохи помовчали, але незабаром Микола штовхнув Василя під бік, і той зрозумів, що говорити доведеться все-таки йому. В цю хвилину літаки знову з'явилися над тепляком. У величезному прямокутнику стін вони здавалися особливо привабливими.
Василь зітхнув і глянув на діда. Старий Котик сидів, довбаючи трісочкою в зубах. Тоді Василь відважився і сказав:
– Слухайте, батьку, ми оце довго радилися і вирішили стати льотчиками. У вихідний поїдемо до авіашколи і подамо заяви. Там саме зараз прийом.
Дід поставився до такої заяви цілком байдуже. Він витяг з зубів трісочку, викинув її, провів пальцем під вусами і тоді глянув на Василя.
– Поки я живий, – спокійно сказав він, – будете ви теслярами і нічим іншим. Наш рід з діда-прадіда теслярський. А час у нас такий, що на всякій роботі слави можна зажити. От вам моє слово – і думати киньте про оті штучки.
Дід глянув угору, де в цей час, описуючи мертві петлі, кружляло два літаки.
– Від хорошого життя не полетиш, – уже зовсім байдуже додав він і знову відломив трісочку.
– Та послухайте ж, батьку…
Не слухаючи слів Миколи, дід встав з трісок і пішов до дверей, де саме в цей час з'явилася висока постать виконроба Полоза.
Василь спересердя сплюнув.
– Я ж казав – не треба питатися, – запально вихопилося у Миколи.
– Ти казав, – глузливо протягнув Петро, – все одно, колись же треба було спитати.
– Що ж робити, хлопці? – запитав Василь.
Брати посмутніли і опустили очі. Вони звикли в усьому слухатися батька.
– Спробуємо ще раз, – хитро хитнув головою Василь. – Це добре, що ми йому сказали. Він тепер про це подумає. А там перекипить та й дозволить.
В цю мить дзвінкі удари в рейку знову пролунали над тепляком. Перерва скінчилася. Котики підвелися. Знову починалася робота.
Через день Полоз доповів Соколовій, що тепляк закінчено в точно визначений строк. Перші муляри і бетонники зайшли в тепляк, ясно освітлений електрикою. Розпочалися бетонні і цегляні роботи.
Першу і найпростішу частину плану виконроба Полоза було виконано.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Карпо Іванович Гучко за останні дні відчував незвичайний приплив сил і енергії. Трапилося це після того вечора, коли, забираючи креслення, він галантно поцілував ручку товаришки Берг.
З того вечора, певніше ночі, Карпо Іванович відчув себе знову молодим і здатним на вчинки, більш властиві людям молодшого віку.
Берг сама завжди посміхалася, спостерігаючи залицяння Карпа Івановича, але ніколи не відмовлялася від пропозиції піти в ресторан чи навіть поїхати до міста в театр. Проте всякі розмови про самотність душі вона припиняла безжально і не вагаючись.
Трохи здивований Гучко вже став подумувати, чи немає тут бува суперника. Але видимих суперників не було, і Карпо Іванович довго ламав собі толову над причинами дивної поведінки Берг, хоч видумати нічого не міг.
Одного вечора Карпо Іванович запросив Берг на вечірку до знайомого інженера. Берг охоче погодилася. Карпо Іванович мав зайти за нею, щоб потім уже разом іти до товариша.
Точно о сьомій годині Гучко зайшов за Любов'ю Вікторівною. Вона чекала його вже одягнена. Вийшли на вулицю, і Гучко запобігливо взяв свою супутницю під руку. Цокіт підборів Любові Вікторівни лунко розносився у морозному повітрі. Сміх її звучав для Гучка найприємнішою музикою. Того вечора вона була люб'язнішою, ніж завжди, і це навіть Гучка робило дотепним.
Вони проходили повз будинок № 1 саме тоді, коли Соколова і Полоз сідали у закриту чорну машину. Авто відразу ж рушило з місця, завернуло на головну магістраль шосе і помчало до міста.
– Розважатися поїхали начальники, – усміхнувся Гучко. – Значить, і нам, смертним, розваги дозволені.
Берг нічого не встигла відповісти на ці слова. Вона навіть не встигла як слід зрозуміти їх, бо високий чоловік у бушлаті спинився перед нею, пильно вдивляючись в обличчя.
– Коли не помиляюся, – чоловік зробив паузу, пригадуючи, – товаришка Берг?
Хвилину Берг стояла здивована. Карпо Іванович вже хотів прийти їй на допомогу.
– От не чекала зустріти вас тут, товаришу, – Берг виговорила ці слова дуже привітно, і в серці Гучка відразу ж ворухнулася ревність.
– Це справді дуже несподівана зустріч, – чоловік вимовив ці слова, приємно граючи красивим низьким голосом. – Давно ви тут?
– Місяця півтора. А ви?
– Приблизно стільки ж.
– І все на тій же роботі?
– На тій же, – відповів чоловік і по паузі додав: – Завідую складом на першій дільниці. А ви теж не змінили досі роботи?
– Ні, мені важко її змінити. Все проектую і розраховую.
– Дозволите зайти до вас, згадати знайомих, плітки порозказувати? – спитав чоловік.
– Так, безперечно, – швидко, ніби злякавшись, відповіла Берг. – Заходьте на роботу, бо додому незручно, я не одна живу. Я працюю в проектному бюро. Буду дуже рада вас бачити.
З цими словами вона простягла руку. Чоловік потис її і шанобливо вклонився.
– Даруйте мені цю затримку, – сказала Берг, наздоганяючи Гучка. – Я зустріла старого знайомого. Ми працювали разом в Сталінграді. Я не бачила його вже кілька років. Які все-таки дивні зустрічі трапляються на білому світі.
Гучко знову взяв Берг під руку, але настрій його було вже вкрай зіпсовано. Берг помітила. Двох-трьох усмішок і трохи ласкавіших, ніж звичайно, поглядів було цілком досить для виправлення настрою інженера Гучка, а перша ж чарка у веселому товаристві остаточно змила сліди думок про можливого суперника.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Машина мчала по шосе, прорізуючи холодне зимове повітря, мчала туди, де на горизонті неясно вирисовувалася заграва міста. Соколова і Полоз сиділи поруч.
Швидко промайнули засніжені поля, і машина увійшла в місто. Дивно було бачити після синьої темряви степової ночі залиті світлом вулиці і вогні вітрин. Та. к буває, коли стоїш біля вагонного вікна, а назустріч іде поїзд і летять повз тебе нестримним потоком освітлені в хна.
Авто ковзнулося загальмованими колесами по асфальту і зупинилося біля дверей театру.
– Приїхали, – сказав Полоз, відкрив дверці і вийшов.
Фойє зустріло Соколову і Полоза стриманим гамором великого натовпу, невимушеними привітаннями знайомих і зацікавленими, може навіть надто зацікавленими поглядами.
Ідучи до своїх місць у партері, вони мимоволі притягали загальну увагу, і це навіть трохи збентежило безпосереднього Полоза. Кілька хвилин минуло у ніяковій мовчанці. Потім пролунав удар гонга, світло почало погасати і важка оксамитова завіса розірвалася посередині, одкриваючи сцену. Вистава почалася.
Ставили п'єсу, добре відому в усіх кутках Радянського Союзу. Історія відбувалася на сцені перед очима глядачів. Суворі моряки Чорноморського флоту топили власні кораблі, виконуючи наказ партії – не віддавати ескадру ворогові. Вистава захоплювала, примушувала забувати все навколишнє. Існували тільки почуття, суворі і трагічні почуття моряків.
Соколова І Полоз виходили в антрактах у фойє, ходили довгими коридорами, але розмовляли мало, заглиблені у свої думки. Захоплені роботою, вони рідко могли собі дозволиш таку розвагу, як театр. Саме тому кожна поїздка в місто ставала чимсь визначним, загострювала думки, примушувала уважніше ставитися до себе і друзів.
Почалася остання картина, найвиразніша картина усієї вистави, де моряки миють свій корабель, щоб чистим віддати його морю. Полоз сидів нерухомо і раптом відчув, як тонка непрозора плівка затягає його очі.
Та ось зникли лінкори, і чорний абрис останнього есмінця закрили грайливі блискучі зайчики на поверхні води.
Полоз зітхнув і глянув на Соколову. В залі пролунали останні слова команди. Моряки рушили в далеку путь, несучи біля сердець прапори своїх бойових кораблів, – і завіса поволі опустилася.
Зал освітився. Підтримуючи під руку Соколову, Полоз провів її до роздягальні. Машина чекала біля дверей театру. За кілька хвилин їх поглинула темрява ночі.
Деякий час у кабіні панувала тиша. Образи драми все ще жили в уяві. Трагічна мужність моряків примушувала хвилюватися.
– Я думаю, – несподівано порушила тишу Соколова, – дуже страшно знищувати машини. Це нагадує вбивство беззахисної довірливої істоти. Треба мати неймовірну силу і почуття обов'язку, щоб зважитися на де. Я зараз так добре розумію вагання Гайдая, ніби сама була на його місці.
Полоз промовчав, але про себе відзначив, що думки його цілком збігаються з словами Соколової. Розмова тривала, і несподіване порозуміння утворимося між бесідниками. Здавалося, і не треба закінчувати думку, щоб тебе зрозуміли цілком.
Машина виїхала на горб. Вдалині замерехтіли вогні будівництва, і розмова увірвалася. Вогні наближалися. Вони пролітали біля машини ясними сполохами, інколи сплітаючись у химерні сузір'я. Авто круто завернуло, здіймаючи хмару сухого снігу, і спинилося.
Інженер вийшов на тротуар, глибоко вдихнув морозне повітря і глянув на небо. Зорі, зелені, яскраві, горіли зовсім недалеко. Вони всі здавалися однаковими, тільки червонуватий Марс дивився на землю, як розгніване, налите кров'ю око.
Соколова стала поруч Полоза. Машина від'їхала. Іти додому не хотілося. Проте мороз, дзвінкий і лютий, поколював шкіру гострими голками і захоплював подих.
Вони йшли сходами вгору, йшли спокійно, не поспішаючи. На другому поверсі, біля квартири Полоза, спинилися. Трохи постояли мовчки, не знаючи, слід уже прощатися чи ні.
– Зайдемо до мене, – несподівано для самого себе просто сказав Полоз.
Сказав – і сам зразу злякався своїй сміливості. Мабуть, зараз Соколова розгнівається на нього, піде по себе додому, і сьогодні вже більше нічого сказано не буде.
Але Соколова не розгнівалася. Вона глянула на свого супутника і зробила крок до дверей.
Полоз провів несподівану гостю у свій кабінет – кімнату з більш ніж скромним меблюванням, Інженер не знав, що говорити, як тепер поводитися з гостею. Він стояв біля столу і стежив за козиним кроком, кожним рухом Соколової.
– Ну, що ж це ми замовкли? – несподівано спинилася вона біля Полоза.
Полоз глянув на її обличчя і відчув, як всередині йому все похололо. Такою гарною він ще ніколи не бачив Соколову. З'явилося бажання от так, раптом, обняти її і поцілувати ніжно і міцно.
Полоз почервонів, бо в очах Соколової прочитав, що вона розуміє його думки. Що тепер буде вона про нього думати?
А як залагодити справу, Полоз не знав. Розумів, що просити пробачення смішно, але навіть слова вибачення не йшли йому на думку.
– Я зараз піду додому, – сказала Соколова, і Полоз зрозумів, що марна річ просити її залишитися. Він мовчки допоміг Соколовій одягтися.
Віра Михайлівна відчинила двері і зупинилася на порозі. Озирнулася, глянула на Полоза і не могла втриматися від усмішки – обличчя інженера було похмурим, розпачливим.
– Спокійної ночі, – сказала Соколова, і двері зачинилися за нею.
Полоз хвилину стояв біля дверей, слухаючи її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Все затихло.
Полоз повернувся в кабінет. Усьому виною тільки він сам, він і більше ніхто. Полоз ходив по кімнаті, ходив, аби тільки чимсь розважитися, забутися. Він не думав про пізній час. Спішився біля полу, де раніше стояла Соколова. Спинився, прислухався на мить і раптом здригнувся. Нагорі, на третьому поверсі, у Соколової, ясно чулися повільні кроки. Кинувся до телефону, хотів подзвонити, але не наважився.
Наверху ходили спокійно, ритмічно, повільно.
