Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ввечері сьомого лютого над будівництвом ішов дощ, а на другий день повіяв норд-ост і міцний мороз хрусткою кригою закував калюжі. Дошки на тепляку і пухкі солом'яні мати спочатку намокли, а потім замерзли. Із пухких ворохів соломи мати обернулися на тверді крижані колоди. Вага їх збільшилася у десятки разів. Стіни тепляка жалібно рипіли.

А норд-ост дув, не спиняючись ні на мить. Пружними, тугими грудьми налягав він на тепляк, намагаючись звалити його. Сила вітру досягала дев'яти балів.

У перерві інженер Гучко вийшов із своєї контори і попрямував на п'яту дільницю з метою знайти Полоза. Треба було договоритися про перевід одного з кранів, які працювали на ТЕЦ, в нічну зміну на кузню.

В цей день Карпо Іванович був надзвичайно задоволений собою. Та й справді, чи не йому бути задоволеним, коли тільки вчора, на вечірці у виконроба механічного цеху, наступила довгождана хвилина, і Гучко насмілився признатися Любові Вікторівні у своєму коханні. Він запропонував їй руку і серце, як справжній лицар, і дістав повну перемогу.

Берг твердо пообіцяла йому, що одружаться вони в найближчий час. Про деталі слід було домовлятися не на вечірці.

Було від чого прийти в хороший настрій.

Гучко ішов, ховаючи обличчя у хутряний сухий комір. Йому було тепло і приємно, йшов, намагаючись триматися ближче до дощаної стіни – так менше дошкуляв вітер.

Дошки стіни вгиналися і рипіли під напором норд-осту. Троси натягалися абсолютно прямими лініями. Легка будівля витримувала найбільше з можливих навантажень.

Підходячи до рогу, де найбільше лютував вітер, Гучко раптом помітив, що іде він не один. Висока людина у бушлаті і вушанці йшла поперед нього. Щось знайоме видалося інженерові в цій постаті. Він наддав ходи, зайшов трохи вбік – так, сумнівів тут і справді бути не могло – попереду йшов знайомий Любові Вікторівни, якого зустріли вони колись увечері. Гучко зацікавився ним, і водночас терпке почуття ревнощів ворухнулося у серці.

В цю мить налетів порив вітру. Це був справжній шквал. Комір Карпа Івановича відкотився. Довелося на мить спинитися і щільно загорнутися. Знайомий Любові Берг за цей час встиг дійти до рогу тепляка і завернути.

Карпо Іванович, перемагаючи вітер, ішов уперед. Він завернув за ріг і глянув уздовж стіни, чекаючи побачити високого чоловіка далеко від себе. Але чоловік виявився зовсім близько. Чому затримався він біля того місця, де кріпилися відтяжки?

Гучко і сам не міг зрозуміти, чого це він так настирливо стежить за цим чоловіком. Той просто йшов уздовж стіни до входу в тепляк. От чого тільки він затримався біля відтяжок?

В цю мить чоловік озирнувся і побачив Карпа Івановича. Зразу він рвонувся вперед, немов намагаючись втекти, потім хода його уповільнилася, але йшов він все ще швидко, не оглядаючись.

Все це остаточно зацікавило Гучка, і він поспішив уперед. Чоловік пройшов вхід у тепляк, спинився, мить повагався і рішуче зайшов усередину тепляка.

Карпо Іванович вирішив не відставати. Він зайшов у ворота, і темрява війнула на нього вогким повітрям. Гучко завагався, потім згадав, що світло вимикають тільки на перерву, і сміливо ступив у темряву.

Між кам'яними стінами майбутньої будівлі і стінами тепляка створювався ніби коридор. Десь тут мусив бути втікач. Гучко невпевнено рушив уперед.

В цю мить десь включили світло. Гучко примружив очі від несподіванки, але праву побачив, високого чоловіка. Той біг до другого виходу з тепляка.

Палаючи одним бажанням – дізнатись нарешті, з чому тут справа, – кинувся Гучко вперед. Він біг довгим коридором, стіни якого здіймалися високо вгору, як стіни ущелини, і раптом його охопив страх. Щось мусило трапитися зараз, щось страшне, і Карпо Іванович біг уперед, уже навіть не думаючи про високого чоловіка.

Світло раптом погасло. Карно Іванович спинився, підніс угору обидві руки, немов намагаючись захиститися від нападу темряви, і раптом страшний грім і грюкіт зім'яв його, оглушив, кинув на вогку землю. Він намагався захиститися, але не міг, крикнув щось нерозбірливо, тонко, пронизливо і затих.

* * *

Завал тепляка стався за кілька хвилин до кінця перерви, коли бригади ще не прийшли на свої робочі місця.

Тривожні гудки залунали над будівництвом. З усіх кінців бігли люди туди, де з дикого хаосу ламаних дощок, колод і мат визирали незакінчені стіни теплоелектроцентралі.

Почуття нещастя згуртувало всіх. Люди йшли і йшли, ладні викопати яку завгодно роботу, аби тільки допомогти.

Прибіг Полоз. Спочатку йому здавалося, що це тяжкий сон, незвичайне марення, але гудки і справді гули над будівництвом, вони здіймалися в небо, тоскні і протяжні, і Михайло Полоз переконався, що це не сон.

Санітарні карети стояли вже напоготові поруч із зруйнованим тепляком. Всіх найбільше турбувало, чи багато забитих, чи багато жертв.

Один труп було знайдено відразу ж. Чоловік у бушлаті й вушанці лежав оддалік тепляка, убитий ударом важкої колоди, яка відскочила набік. Це була випадкова жертва.

Полоз розставив людей, які розбирали тепляк, довгими ланцюгами, і дошки пливли з рук на руки. Треба було діяти швидко. Під обваленими стінами могли бути люди.

Виконроб стояв на одній із стін. Незабаром до нього приєдналися Соколова, Матросов і Бабат, який нагодився саме до катастрофи. Всі четверо мовчки дивилися на роботу, щомиті чекаючи побачити кров на дошках або нові трупи. Полоз віддав розпорядження про перестановку людей, і Бабат незадоволено поморщився.

– Віро Михайлівно, – досить голосно сказав він, – чи не слід було б тимчасово зняти товариша Полоза з керівництва?

Соколова промовчала так, ніби і не чула цих слів. Зате відповів сам Полоз.

– Доки не буде ліквідовано катастрофу, – сказав він, – я тут відповідаю за все чисто.

– Навіть за жертви і катастрофу?

– Так. Саме за жертви і катастрофу.

Бабат не сказав більше нічого. Хаос дощок і колод розібрали за чотири години. За цей час жодна людина не пішла з п'ятої дільниці. Карпа Івановича знайшли не скоро. Все тіло його було понівечене, але інженер дихав. Санітарна карета блискавкою помчала до лікарні. Виконроб Гучко, може, ще мав шанси на життя.

Любов Вікторівна з'явилася на дільниці разом з першою хвилею людей. Вона була, як і всі, збуджена, схвильована. Спочатку стала в один з ланцюгів передавати дошки, потім покинула.

Побачила труп високого чоловіка, і збудження її подвоїлося. Обійшла всю дільницю, хвилину постояла біля обірваних тросів, замислилася і рушила далі. Коли знайшли понівеченого Гучка, Борг стала раптом млявою. Довго дивилася вслід білій санітарній кареті.

О четвертій годині весь хаос дощок, колод і мат було розібрано.

Жертв більше не було.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ліжко гойднулося. Карпо Іванович глибоко дихнув і відкрив очі. Останнє почуття, почуття страху, ще не зникло. Хотів схопитися, кудись бігти, але тіло не послухалося, і жодним м'язом не вдалося ворухнути.

Що з ним? Де він?

… Довга ущелина коридори залита світлом, і раптом несподіваний удар темряви…

Над ним нахиляється знайоме обличчя. Це лікар. Вони добрі і давні знайомі.

– Я буду жити? Тільки правду, – самими губами шепоче Карпо Іванович.

– Так, будете, – впевнено відповідає лікар. Але впевненість його існує тільки в словах. Страшно пом'яли тіло виконроба дошки і колоди. Ніхто не знає, як багато витекло крові, ніхто не знає, чи буде жиги інженер Гучко.

Лікар вийшов з палати. Зроблено вже все, що можна було зробити. Тіло Гучкове різали, зашивали, знову різали. В жили вже долито крові. Тепер все вирішує час і життєва сила.

Карпо Іванович лежав нерухомо на своєму білосніжному ліжку. У роті відчувався нудний і. солодкий присмак наркозу. Десь у глибині з'явилися болі, тупі і нестерпні. Вони зникали тільки для того, щоб з'явитися в іншому місці. У Гучка навіть застогнати невистачало сили.

Медична сестра сиділа біля нього невідступно. Щомиті можна було чекати яких завгодно несподіванок. Вона не зводила очей з Гучка, але Карпу Івановичу, мабуть, ще судилося пожити на світі. Думки з кожною хвилиною. ставали чіткішими. Сили поверталися у понівечене тіло. Карно Іванович навіть зміг попросити води.

Ковток води здався напрочуд смачним. Гучко напився, і цей незначний рух украй знесилив його. По білій стіні, химерно переплітаючись, поповзли чорні плями – наступило забуття.

Через годину інженер Гучко прокинувся. Саме на цей час закінчили розбирати зруйнований тепляк. Вечоріло. Сонце заходило за обрій. Криваво-червоні плями останніх променів ворушилися на стіні. Карпо Іванович відчув, що може говорити голосно.

– Будь ласка, – сказав він, звертаючись до сестри, – попросіть, щоб до мене дозволили прийти товаришці Берг Любові Вікторівні. Я б не хотів умерти, не побачившись з нею. Це моя дружина.

Сестра вийшла до лікаря передати Гучкове прохання. За п'ять хвилин вона повернулася і доповіла, що лікар дозволив дружині товариша Гучка прийти до нього в палату.

Від цієї самої хвилини думки про Любов Вікторівну не покидали інженера. Десь з глибини підводилася думка про високого чоловіка, але зараз Гучко зневажливо відкидав її. Зараз він попросить Берг все розказати про цього чоловіка слідчому. Карпо Іванович певен, що це саме він організував катастрофу на п'ятій дільниці.

Червоні плями зникли із стіни. Сонце зайшло. У палаті панувала сутінь. Білий халат і косинка сестри ясніли поруч ліжка. Гучко лежав нерухомо, терпляче очікуючи.

Насторожена тиша стояла в невеликій лікарні. Було ясно чути, як стукнули двері, десь заходили люди. Швидкі знервовані кроки наближалися до палати. Сестра підвелася, пішла до дверей, засвітила світло. Берг зайшла у палату. З острахом дивилася вона туди, де, ніби купа білосніжних бинтів, лежав Карпо Іванович.

Сестра вийшла з палати. Любов Вікторівна підійшла ближче і сіла на стілець, не в силі вимовити ні слова.

– Я дуже радий вас бачити, – насилу ворушачи губами, сказав Гучко.

Любов Вікторівна від хвилювання не могла відповісти нічого.

– Ви пам'ятаєте того високого чоловіка, якого колись ми разом з вами зустріли увечері?

Берг кивнула головою. Обличчя її стало серйозним, очі гострішими.

– Цей ваш знайомий організував катастрофу. Я не знаю, як він це зробив, але це він. Розкажіть слідчому все, що знаєте про нього. Можливо, тут ціла організація.

Карно Іванович замовчав. На те, щоб сказати ці кілька слів, він витратив усю свою енергію. Зараз хвилі несамовитого болю перебігали по всіх м'язах, по всьому тілу, і інженер стиха застогнав.

– Ви працювали з ним… розкажіть про все слідчому… води… – прохрипів Карпо Іванович, і в горлі його заклекотіло.

Берг кинулася до графина. Довго не могла налити води в склянку. Шелеснув папірець. Нарешті вода полилася. Шийка графина цокотіла об скло.

Гучко з насолодою шипів. Йому відразу стало легше.

– Мені все здається солодким, – сказав він, – навіть вода. Це від проклятого наркозу.

І раптом гримаса звела його обличчя. Він метнувся в дикій напрузі і скрикнув. Любов Вікторівна перелякано покликала сестру, лікаря. Вона стояла в кутку, бліда як стіна, і дивилася, як лікар намагається врятувати життя інженера Гучка. Проте це вже була агонія. Карно Іванович раптом підвівся, намагаючись спертися на ліжко поламаними, понівеченими руками, і раптом впав на подушку.

– Кінець, – ні до кого не звертаючись, сказав лікар.

Берг тихо підійшла до ліжка. Сльози висіли на віях, але не падали. Кілька хвилин стояла, дивлячись на спотворене смертною гримасою обличчя, потім тихо поцілувала тверді губи і, ні на кого не дивлячись, швидко вийшла з палати.

– Вольова жінка, – з глибокою пошаною промовив лікар.

Берг вийшла з лікарні і поволі пішла в напрямку до будівництва. Прийшла на п'яту дільницю і оглянула ще раз місце, де обірвалися троси. Один обривок навіть узяла в руку і відразу ж кинула.

Потім так само помалу пройшла до головної контори і запитала, де працює слідчий в справі катастрофи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Увечері Бабат зайшов до кабінету Соколової. Вона сиділа сама. Обличчя Віри Михайлівни за цей день стало аж прозорим. Довгі синці лягли під очима.

Вона глянула на Бабата запитливо і знову опустила очі до паперів. Інженер мовчки сів у крісло перед столом. Вигляд у нього був суворий, стривожений, дещо навіть урочистий. Андрій Васильович стомився за цей день. Надто багато подій, надто багато переживань. Важкий день.

– Що ти думаєш робити з Полозом? – спитав Бабат.

– Я вже віддала наказ про звільнення його від обов'язків виконроба до закінчення слідства.

– Так. Ну, а я думаю, що його слід негайно віддати до суду. І коли цього ти не зробиш, то негайно зроблю я. Це мій обов'язок. Передо мною і Валенсом він узяв повну відповідальність за цей тепляк. Він мусить і буде відповідати.

– Поруч з ним мушу відповідати і я.

– Зворушлива єдність.

– Мені не подобається цей тон.

– Прошу пробачення. Але в якому топі ми б не розмовляли – можу сказати тобі тільки одне – врятувати від суду Полоза тобі не вдасться.

– Я думаю, що ми всі надто знервовані сьогодні, щоб говорити і мислити спокійно. Тому я дуже прошу відкласти всі розмови на завтра.

– Може, до завтра вдасться знайти спосіб його приховати?

– Вийди з кабінету, – тихо сказала Соколова.

– Що?

– Я наказую тобі негайно вийти з кабінету. Завтра о десятій – прошу, я прийму тебе і дам відповідь на всі запитання.

– Завтра Валенс знатиме про твою поведінку.

– Не маю сумніву.

Соколова знову взяла ручку і стала проглядати верхній папірець з тих, що лежали перед нею на столі. Хвилину Бабат сидів мовчки, потім рвучко схопився з крісла і вийшов.

* * *

Невисокий чоловік у військовому костюмі з малиновими петлицями сидів біля столу поруч з Михайлом Полозом. На столі було пусто, тільки на одному краю лежав великий сувій креслень тепляка. Слідчий слухав, жодним рухом чи словом не виявляючи своїх почуттів чи думок.

– Катастрофа сталася, – говорив Полоз, помалу ворушачи блідими губами, – тому, що навантаження на тепляк, тобто вага мокрих мат і напір вітру, перевищили всі можливі сподіванки. Очевидно, при розрахунках я переоцінив міцність такої дерев'яно-тросової конструкції. Це велике щастя, що тепляк завалився під час перерви. Було б просто страшно, коли б бригади встигли зайти в тепляк до катастрофи. Так чи інакше, але мені ясно одне – виконробом на п'ятій дільниці був я, проектував і будував теж я. Значить, і відповідати зараз маю теж я сам. Я тільки попросив би не позбавляти мене до суду волі. Запевняю, що жодного натяку на злу волю з мого боку не було.

Полоз замовк і глянув на слідчого. Той мовчав, обмірковуючи слова виконроба. Полоз не знав, як йому зараз слід чинити. Може він встати і піти, чи тепер вже треба чекати наказів.

Він не витримав і запитав:

– Я що ж тепер – заарештований?

– Ні.

Слідчий встав з стільця і, не простягаючи до Полоза руки, ледве помітно вклонився. Інженер почервонів, зрозумів, що далі питати щось у слідчого вже зовсім незручно, і рушив до виходу. Двері відчинилися йому назустріч. Андрій Васильович Бабат з'явився на порозі. Він здивовано глянув на слідчого, посторонився і пропустив Полоза.

Потім він підійшов до столу і сів, не вітаючись. Вони вже мали коротку розмову із слідчим зразу після катастрофи, і Бабату здалося, ніби цей молодий слідчий не розуміє всієї важливості дорученої йому справи. Зараз, після розмови з Соколовою, Бабат прийшов з певною думкою скерувати слідство на шлях істини.

– Коли ви заарештуєте Полоза? – спитав він таким тоном, ніби це говорилося про давно вирішену і обмірковану справу.

Настирливість Бабата не сподобалася слідчому. Саме тому його відповідь не мала жодного зв'язку з поставленим запитанням.

– Тепляк міг впасти від того, що обірвалися один або два троси з навітряної сторони?

– Так, безперечно, – пожвавився Бабат, – але саме за те, що там було мало цих тросів і вони були слабкі, і має відповідати Полоз.

Слідчий сидів і дивився на маленький аркуш дрібно списаного паперу з таким виглядом, наче був сам один у цій кімнаті. Бабат обурився.

– Я мушу поставити вам одне запитання цілком офіціально: збираються органи влади вилучити інженера Полоза, як шкідника, чи нам слід самим піднімати проти нього судову справу?

– Слідство ще не закінчено, тому відповісти на ваше запитання я не можу.

– Невже вам не ясно, що Полоз, свідомо чи несвідомо, зробив, безперечно, шкідливу справу?

– Це мені не ясно, – тихо сказав слідчий. – Але зате мені ясно інше – дуже недобре, коли один інженер, не розібравшись у справі, так гаряче домагається арешту іншого.

– Мною керує почуття пильності.

– Тільки? – Слідчий глянув на Бабата, і інженер вперше побачив його очі. Вони були сірі, прозорі, напрочуд спокійні. Бабат раптом зрозумів, що слідчий багато чого обдумав, багато побачив, з усього зробив свої висновки, але не скаже нічого.

А проте на останнє запитання треба було відповісти. Тихий стук у двері врятував Бабата. Зайшла секретарка і спитала, чи може зараз Любов Вікторівна Берг зайти до слідчого.

– Просіть.

Любов Вікторівна зайшла у кімнату. Важкі сині смуги лежали під її очима. Обличчя її змарніло за останні години.

Вона привіталася, сіла в крісло, вже хотіла починати розмову, але глянула на Бабата і затнулася. Інженер запитливо дивився на слідчого. Той хитнув головою і сказав:

– Товариш Бабат нам не заважатиме. Ми вас уважно слухаємо.

Берг ще раз глянула на Бабата, хвилину помовчала, немов перевіряючи власні думки, поклала перед собою руку долонею вниз і, уважно дивлячись на рожеві лаковані нігті, сказала:

– Інженер Гучко за кілька хвилин до своєї смерті просив передати вам…

– Пробачте, – перебив слідчий, не зводячи погляду з її блідого обличчя, – інженер Гучко був вашим чоловіком?

Запитання нітрохи не збентежило Любов Вікторівну. В цей день вона вже втратила здібність плакати, бентежитися, сміятися.

– Моїм чоловіком? Ні… скажемо, він був дуже близькою мені людиною.

– Але в палату він покликав вас як свою дружину.

– Очевидно, боявся, що інакше мене не пустять Але ми ухилилися від розмови. Він просив передати вам що, на його думку, завал тепляка організувала висока людина у шапці і бушлаті, яку він за кілька хвилин до катастрофи бачив біля тросів. Я тільки що пройшла на п'яту дільницю і випадково взялася за обривок троса, яким кріпився ріг тепляка. Дивіться.

Берг раптом обернула руку долонею до слідчого і Бабата. На ніжній, блідо-рожевій шкірі долоні тяглася широка коричньова смуга, складена з кількох косих смуг. Це був ніби малюнок товстого троса. Рани не було. Очевидно, постраждала лише шкіра.

– Це відбиток троса. Я тримала його в руці секунду. Його полили якоюсь дуже сильною кислотою…

– Ви помиляєтеся, – несподівано сказав слідчий, – це гостра водка.

Берг глянула на слідчого розгублено, навіть злякано. Бабат теж не міг приховати здивування. В кімнаті залягла тиша. І Любов Вікторівна і Бабат раптом відчули себе ніяково перед цим яснооким чоловіком, який усе вже взнав, вивчив і так мало говорить.

– Мені здається, – розгублено сказала Берг, – я все це говорила цілком даремно, раз ви вже все знаєте.

– На жаль, я знаю далеко не все, – відповів слідчий, – тому жодне ваше слово для мене не пропало даремно. Тепер мені залишилося тільки висловити вам своє співчуття і побажати спокійної ночі.

Очима він провів до дверей Берг, і вона, ніби відчувши цей погляд, обернулася.

– Би хотіли мене щось спитати?

– Так. Інженер Гучко не просив переказати мені більше нічого?

– На жаль… більше нічого… він не встиг…

– Шкода, дуже шкода. Нічого не вдієш. На добраніч.

Чоловіки хвилину мовчали, потім слідчий звів очі на Бабата.

– На вашу думку, і тепер треба заарештувати Полоза?

Бабат раптом зірвався з місця і забігав по кабінету.

– Значить, шкідництво? Значить, тут, на найважливішому оборонному будівництві, орудують шкідники? Тут треба змінити все керівництво, перевірити всіх.

– Я сподіваюся, товариш Валенс не дозволить вам робити дурниць, – сказав слідчий, і Бабат відразу ж прохолов. – Катастрофу організував той самий чоловік у бушлаті. Інженер Гучко був цілком правий. Це все, що вам треба знати, товаришу Бабат.

Слідчий підвівся, і Бабат зрозумів – розмову закінчено. Він попрощався і швидко вийшов.

Слідчий залишився сам. Він вияв телефонну трубку і набрав помер. Знайомий голос відповів йому.

– Це Каратов говорить, – сказав слідчий, – скажи мені, від чого помер Гучко.

– Інженер Гучко, – донеслося з трубки, – помер від виливу крові в мозок. Це основна причина, його так покалічило, що причин смерті можна знайти ще багато.

– А як з алкалоїдними отрутами?

– Даних немає, але я ще перевірю.

– Перевір, будь ласка. Я маю багато підстав думати, що Гучко вмер не від того, від чого ми думаємо. На мою думку, його отруїли.