Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 37 страниц)
– Як ви сміли поставити мій підпис? – крикнула Соколова.
– А хіба ви самі б його не поставили? – знущалася Берг.
– Ніколи!
– А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.
– Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…
– Що ви? Що ви можете зробити? Єдине – стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, – неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами – у вас іншого шляху немає, тільки з нами.
– Брехня!
– Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід – покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…
Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються – до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!
А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!
– Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, – вела далі Берг. – Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.
Вона знущалася одверто і неприховано.
– Дайте мені газету, – попросила Віра Михайлівна.
– Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.
Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.
– Ви вчора взнали про цей відступ?
– У вашій долі це нічого не змінить, – прошипіла Берг, – не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.
– Я це дуже добре знаю, – відповіла Соколова.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.
Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.
Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.
Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?
Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.
Він витягнув газету, ще раз подивився на фото – ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.
– Починаю вже вважати бажане за дійсність, – сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.
У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.
– Дозволите іти? – запитала дівчина.
Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.
– Марино, – несподівано сказав директор, – розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.
Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.
– Для чого вам це потрібно?
– Хочу почути ще раз.
Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.
– Ви самі забирали її партійний квиток?
– Так, сама.
– Де він лежав?
– У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.
– А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?
– Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.
– Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, – сказав Валенс, – мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.
– Трохи дивна розмова, – розсердилася Марина. – Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський – усі це бачили. Можете перевірити.
– Заспокойтеся, Марино, – миролюбно сказав Валенс. – Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.
– Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?
– Які креслення вивозила вона з заводу?
– Ті, що я привезла сюди.
– В машині більше не було нічого?
– Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.
– Так, ви і раніше про це розповідали…
– Значить, вона жива? Ну, говоріть?
– Цього я ще точно вам сказати не можу, – відповів Валенс. – У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.
Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.
– Що за така екстрена нарада? – загудів Михайло Полоз. – Мені саме на аеродром треба.
– Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, – похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.
– Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, – сказав Валенс, – новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.
Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.
«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю мить кричало все його єство. Він навіть не міг зрозуміти, чого тривожиться Валенс. Потім до його свідомості стало доходити, в якій ситуації опинилася Соколова, і радість потьмарилася. Ні на одну мить не міг повірити Полоз, що його дружина зрадила; для нього це було так само безглуздо, як думка про перемогу німців.
– Це провокація, – різко сказав Крайнєв, дочитавши все до кінця. – Що це писала не Соколова, я можу поручитися. Я добре знаю, як вона пише, це не її слова.
– Але підписати могла вона, – заперечив Валенс.
– Ви що, вірите в зраду? – спалахнув Полоз.
– Я тільки хочу знати правду, – повільно відповів директор.
– Значить, ви припускаєте можливість зради? – здивовано запитала Марина, для якої така думка була просто дикою.
– Я хочу знати правду, – повторив Валенс.
– Це, напевне, провокація, – сказав Крайнєв. – Я думаю, нам не слід хвилюватися і витрачати нерви з цього приводу. Марина бачила Соколову мертвою…
– А коли вона була тільки важко поранена? – заперечив Валенс. – А потім взяли її в полон, тоді якось…
– Замовкніть! – крикнув Полоз. – Чому ви намагаєтесь думати про людину якнайгірше?
– Ні, так я не думаю. Я тільки хочу знати правду, – повторив уже втретє Валенс.
– Зараз ви її не взнаєте, Адаме Олександровичу. Більше, ніж надруковано в цій газеті, не знає ніхто… Якщо у вас є якісь можливості, то попросіть наших розвідників чи партизанів узнати все, що діється у нашому інституті. А до того часу, я гадаю, всякі рішення будуть передчасними і напевне неправильними.
– Це, звичайно, справедливо, – відповів директор. – Зараз усяке рішення буде безпідставним, тільки дуже важко мені чекати, товариші.
Він сказав ці слова, і всім зразу стало ясно, як боляче йому самому, як хочеться, щоб швидше зникла ця невідомість, щоб віра в людину залишилася непохитною. Він узяв газету, згорнув її, хотів покласти у шухляду.
– Можна мені взяти цю газету, Адаме Олександровичу? – попросив Полоз.
– Прошу, тільки поводьтеся з нею обережно, я маю її віддати.
– Добре, я буду поводитися обережно. Дозволите іти?
– Так. Дуже шкодую, що не міг повідомити нічого приємнішого.
– Що правда, то правда, – похитав головою Крайнєв і вийшов. За ним рушили і Марина з Полозом. Новина просто приголомшила обох, і вони не зовсім розуміли, куди йдуть.
– Ходімо до мене, – не то попросив, не то наказав Полоз, і Марина слухняно пішла за ним.
Вони сіли поруч стола у кімнаті Полоза, де в цей час нікого не було – всі пішли на аеродром.
– Ти бачила Віру мертвою? – ніби з ножем до горла пристав до дівчини Полоз.
– Бачила.
– Розповідай.
Марина повільно, намагаючись не пропустити жодної деталі, розповіла про останню годину, проведену в степу біля розбитої машини. Вона говорила не поспішаючи, підшукуючи найточніші слова, і Полоз ясно зрозумів, що ніхто не торкався тіла Соколової, і цілком можливо, що вона була жива, але цього ніхто не помітив.
Вхопившись за голову, сидів він перед Мариною, і великі руки його стискали скроні все міцніше і міцніше. Коли дівчина закінчила, він утопив погляд в газету і довго дивився на велике фото, намагаючись усе відзначити, нічого не пустити, все збагнути.
Енергійний, протестуючий поворот голови Віри Михайлівни вразив і його. Ох, як добре знав він оцей рух. Ні, ніколи він не повірить, що його дружина зрадила. Такого не може бути, і він зуміє це довести.
Тільки як це зробити? Легше сказати, ніж здійснити. Але тепер він, Полоз, не має права залишатися бездіяльним, він мусить обстоювати честь Соколової!
Що робити? Це запитання ніби яскравими вогненними літерами писалося перед його очима і пекло мозок. Він аж застогнав від почуття безсилля і безпорадності.
Марина дивилася на нього співчутливо, на очі її навернулися сльози.
– Ясно тільки одно, – сказала вона, – всі мої розповіді ні до чого. Там було допущено помилку, Віра Михайлівна жива. Це єдине, в що я вірю. А всьому іншому я не вірю ні на крихітку. І коли все це з'ясується, ми всі будемо соромитися своїх сумнівів.
Полоз був їй безмірно вдячний за ці слова. В таку хвилину треба було, щоб хтось став на допомогу, щоб хтось підтримав його, і саме цю допомогу принесла Марина.
– Дякую, Марино, – сказав майор, – я вже якось сам тепер у цих справах розберуся.
– Ні, – сказала дівчина, – не сам. Віра Михайлівна була і моєю подругою. Ми всі будемо думати…
Але скільки вони не думали, ніхто нічого путнього не придумав. Михайло Полоз став похмурий, мабуть, ще чорніший, ніж у ті дні, коли прийшло повідомлення про смерть дружини, бо для кожної чесної людини легше взнати про смерть, ніж припустити хоч найвіддаленішу думку про можливу зраду.
Та скільки не міркував, скільки не мучився у безсонні ночі майор Полоз, нічого придумати не міг, Щодня з надією поглядав він на Валенса, сподіваючись почути якусь новину, але директор мовчав, бо і сам не знав нічого. І кінець кінцем таке життя стало для Полоза нестерпним. Він прийшов до Валенса і сказав:
– Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.
– Куди відпустити? – не зразу зрозумів Валенс.
– Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.
Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.
– У тебе вже є якісь плани?
– Ні, зараз немає ніяких, але залишатися в такій невідомості я теж не можу, краще вмерти.
– От ніколи не думав, що ти здатний на істерику.
– Це не істерика. Так треба зробити.
І Валенс теж подумав, що так треба зробити, йому й самому страшенно хотілося знати про Соколову все, він не вірив підлій газеті, але заперечити їй не міг. Валенс ще хвилину подумав і сказав:
– Добре, я тебе відпущу. Так, мабуть, буде правильніше.
І за кілька днів майор Полоз уже стояв біля вікна вагона швидкого поїзда. Крайнєв, Марина і Валенс стояли на пероні, махаючи хустинками. «Щасливої дороги! Чекаємо новин!»
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тепер Віра Михайлівна Соколова розуміла цілком ясно, що з Києва, з гостинної квартири Любові Вікторівни Берг треба негайно зникнути. Зробити це просто: досить вийти на вулицю, завернути за ріг і відчути себе цілком незалежною від усіх ворогів. Зараз ніхто її не охороняє – Берг і справді переконана у повній недоцільності втечі. Фото в газеті назавжди відрізало Соколовій усі шляхи до повернення. Тепер в очах радянських людей вона виглядає справжньою зрадницею. Куди ж тікати?
Так, на перший погляд усі розрахунки Берг цілком вірні. Але все-таки вона помиляється. Можна і в цьому розпачливому становищі знайти вихід. Невже людина, яка почуває себе невинною, не зможе цього довести? Складна все-таки, дуже складна це справа. Кому зараз, під час війни, захочеться розбиратися – винна чи не винна Соколова, зрадила вона чи залишилася вірною Вітчизні? У кращому випадку розгляд справи відкладуть на багато років до кінця війни. І все-таки треба йти до своїх, тільки до своїх і більше нікуди, що б там не було!
І, звичайно, не можна ні дня залишатися під крилечком Берг. Треба зникнути. Куди? Невідомо. Де можуть бути партизани? Де можуть бути взагалі друзі? Нічого не знає Віра Михайлівна Соколова, а мусить знати, неодмінно мусить знати.
Які у неї є документи? Одна тільки довідка з концтабору, де написано, що вона випущена на поруки Берг. Гестапівка віддала їй цю довідку, щоб можна було показувати на контролі в інституті. На всякий випадок і це може придатися. Грошей у неї немає ні копієчки, – це дуже погано. А до того ж куди вона піде? Куди?
От це останнє мучило і гнітило Віру Михайлівну найбільше. Ще ніколи в житті не опинялася вона в такій самотині, без друзів, без людей, які можуть допомогти… Важко навіть уявити щось гірше…
Та сидячи тут, у кімнаті Берг, друзів не знайдеш. Значить, треба діяти сміливо, рішуче…
Хто залишився в Києві? Нічого невідомо. Але коли в неї десь і є друг, то він мусить знайтися там, на заводі, де вона ще так недавно була директором. Значить, неодмінно треба дістатися у заводський виселок…
Маючи певну мету, Віра Михайлівна вже не могла зволікати. Вона вдяглася в своє нове пальто (надто воно помітне, треба буде замінити), сказала солдатові, який стояв на сходах, що йде в інститут. Солдат байдуже хитнув головою – йому було дано точні вказівки: Соколова може ходити цілком вільно.
Віра Михайлівна вийшла на вулицю, пройшлася трохи, озирнулася – ні, ніхто не стежить за нею. Чи, може, це тільки так здалося? Треба перевірити, ще походити.
Грудень дзвінкими морозами прийшов у Київ. Дув пронизливий холодний, хоча і несильний вітер. Обривки якихось афіш і оголошень теліпалися на стінах., Приватні крамнички на вулицях Леніна і Володимирській уже повиставляли свої» вивіски. Недалеко від опери скоро має відкріпися ресторан.
– Нічого, нічого, – стримувала себе Віра Михайлівна, – будете ви летіти звідсіля зі своїми кафе і ресторанами, аж курітиме.
Вона ходила так з годину і остаточно переконалася: ніякий шпик не йде за нею хвостом – видно, міцно увірувала Любов Вікторівна у непогрішимість власних розрахунків.
Комісійна крамниця трапилася недалеко від Бессарабки, їх у той час у Києві розплодилося дуже багато. Продавалися в них, в основному, речі, стягнені з покинутих квартир.
Господар крамниці – невисокий, повненький, видимо дуже задоволений своїм життям і становищем чоловічок – зустрів Віру Михайлівну привітною посмішкою. Так, він з охотою візьме на комісію таке хороше пальто. Що, пані потребує гроші негайно? Це, звичайно, теж можливо, але тоді ціна буде інша. Звичайно, він не дозволить собі зобидити таку приємну пані. А в чому пані збирається повертатися додому? Потрібний якийсь одяг? Найліпше звичайна фуфайка? Дуже добре, саме є одна така, майже нова і коштує недорого. Але для проведення всієї цієї операції потрібен якийсь документ. Чи не може шановна пані його показати?
Соколова показала свою довідку. Вона справила на комісіонера надзвичайне враження. Написано її було на гестапівському бланку, і ніяких запитань можна було не задавати.
Через кілька хвилин Віра Михайлівна вийшла з крамниці, змінена до невпізнання. Від розкішного пальта залишився тільки спогад. Теплий ватник грів не гірше, але, напевне, був не такий помітний. У внутрішню кишеню ватника вона поклала решту грошей. Що ж, поки що все іде непогано. Зараз її вже важче зловити, вона стала непомітною. Побачимо, як буде далі, заспокоюватися ще рано.
Вона вийшла до Сінного базару, намагаючись не проходити двічі по одній вулиці, і крутим спуском зійшла до Подолу. Щоб дістатися до заводу, треба перейти Дніпро. Мости зірвані, але німці вже встигли поставити понтони. Треба взнати, чи дозволяють переходити цивільним?
Соколова йшла, не викликаючи ні в кого підозри. Іде собі жінка у поношеній фуфайці – сотні, а може, і тисячі таких ходять по Києву. Коли взятися всіх перевіряти, так і цілого життя невистачить. Вона без пригод дійшла до мосту і побачила комендантський посилений патруль. Міст пильно охороняли.
У Соколової невистачило сміливості спробувати перейти Дніпро. Адже це значило лізти просто в пащу гестапо, наражатися на найбільшу небезпеку. Вона відійшла далі, подалася на Поділ, аж до Контрактової площі, заховалася у руїни якогось будинку, сіла на биту цеглу і замислилася.
Що зараз робити? Куди іти і де ночувати? Адже в Києві вона не знає нікого. А кого вона знає на заводі? Хто там залишився? Нічого невідомо. Сотні запитань постали перед Вірою Михайлівною, одне страшніше за одне, всі вимагали відповіді, і знайти цю відповідь вона не могла.
Соколова сиділа довго у своїй схованці, потім встала і рішуче пішла знову до мосту. Коли сидіти отут непорушно – нічого хорошого не буде, а в неї е шанс перейти Дніпро, і шанс цей треба використати саме сьогодні, бо завтра вже буде пізно. Адже зараз Берг ще не знає про її втечу, і ніхто не шукає Віру Соколову. Значить, сьогодні ще може згодитися довідка, яка завтра вже, напевне, стане путівкою у в'язницю. Риск величезний, але рискнути треба. Навіть коли її затримають, то вона ще може повернутися назад і сказати, ніби просто гуляла.
Сама розуміючи неправдоподібність і сміхотворність такого пояснення, але заспокоївши себе ним, Соколова рішуче підійшла до патруля. Солдати глянули на неї без усякого інтересу. Єфрейтор спитав документа.
Ця мить вирішувала все, і рука Соколової ледве помітно тремтіла, витягаючи довідку. Як хотілося їй повернутися і побігти від мосту, сховатися від поглядів німецьких солдатів, які отут на березі Дніпра, під подихами грудневого вітру і міцного грудневого морозцю виглядали просто жалюгідними.
Але відступати вже було неможливо. Повернися вона тільки на одну мить, якось вияви свій острах – і все загине.
Та змерзлий єфрейтор не був схильний вдаватися до поглиблених спостережень чи переживань. Сотні людей проходили перед ним щодня, і ця служба насточортіла йому до нудоти. Він глянув на гестапівську довідку, спитав, куди йде Соколова, і махнув рукою. Штамп гестапо для нього важив значно більше за всі підозри.
Віра Михайлівна тихо сказала «спасибі» і пішла вздовж мосту. Вона йшла повільно, примушуючи себе не поспішати, не бігти, але кожен крок здавався їй останнім. Ось зараз схаменуться солдати, доженуть її, схоплять…
Думка була такою страшною, що кроки стали частішими самі собою, але Соколова знову стримала себе. Вона мусить іти не поспішаючи, спокійно, вона не має права жодним рухом виявити свої почуття.
Унизу прудко бігла чорнувата Дніпрова вода. Біля берегів річка вже замерзла, але на стромі ще вирувала, ще не хотіла покоритися білим кайданам. Хвильки набігали на важкі понтони і з шумом обламували нарослі крижини. Соколова підходила до другого берега, де теж стояла німецька застава, і знову холодок остраху і непевності з'явився в грудях.
Але на цей раз побоювання були цілком марні. Тут її навіть не спитали про документи, адже ясно – на правому березі вона показувала їх, а кому охота ще раз висовувати на вітер обличчя – і без того холодно.
Через кілька хвилин, ще сама не вірячи у своє щастя, Віра Михайлівна енергійно крокувала по шосе, намагаючись швидше віддалитися від мостів, від гестапо, від Києва. Колись цю відстань від дніпровських мостів до заводу вона проїздила менше ніж за годину: хто знає, скільки часу займе це тепер? Якась вантажна машина наздогнала її, Соколова помахала рукою, машина не спинилася. Марна надія, доведеться іти…
Вечір уже став заходити над перелісками, а Соколова все йшла. Перед нею з'явилося село. Вона постукала у двері крайньої хати – ніхто не відчинив. У сусідню хату теж не пустили, більше того – вилаяли. Люди, залякані німцями, поховалися і боялися відчиняти двері. Віра Михайлівна зробила ще кілька спроб, потім переконалася, що цс марна справа, і пішла далі.
Ніч уже опускалася над лісами, а вона все йшла добре знайомим шляхом, ішла, не відчуваючи, як померзли ноги, як втомилося все тіло. Коли ноги зовсім заклякли і перестали слухатися, довелось спинитися. Напівспалений ожеред чорнів недалеко від дороги. Соколова завернула до нього; вже навіть мало розуміючи, що робить, зарилася у мерзлу, пропахлу димом солому і поринула в забуття.
Ранком вона отямилася і якусь мить не могла збагнути, що з нею і як вона тут опинилася. А відчувши страшний біль у ногах і в пораненому плечі, згадала все, вилізла з соломи і знову пішла до свого заводу. Тільки тепер частіше доводилося спинятися, спочивати, бо сили зраджували і ноги стали неслухняними. Так минув ще день і ніч, а надвечір третього дня вона здаля побачила завод.
У цю мить знову думки і сумніви заволоділи нею. Добре було б отак іти, знаючи, що прийдеш додому, де тебе чекає спочинок, і дружнє привітання, і тепле ліжко. А вона чого іде на завод? Що чекає там її? Але все-таки треба йти, бо коли є десь у неї друзі, то саме там.
Вона пройшла повз зруйновані, порвані важкими вибухами корпуси. Ні руху, ні шелесту. Життя пішло звідсіля разом з машинами і робітниками. Чи залишився хто у виселку? Може, і там нікогісінько немає? Може, даремно добиралася сюди Віра Михайлівна?
Вона глянула вздовж вулиці. Високі будинки стояли пустельні, наче мертві. Ніде не видно жодної людини, ні диму, ні руху. Кого ж вона може тут знайти?
Ось у цьому будинку, на третьому поверсі, колись була її квартира. Ось тут щасливо жила вона багато років. А зараз хто там живе? Мабуть, нікого, бо двері на балкон відчинені, а в другій кімнаті повибивані всі вікна.
Соколова ще раз озирнулася. Нікого ніде не видно. Може, крикнути, покликати? Не може бути, щоб зникло ціле місто…
Соколова підійшла до будинку, де колись жила, зійшла на третій поверх. Десь у глибині душі жевріла думка, що, мабуть, небезпечно з'являтися у своїй старій квартирі. Коли її шукатимуть, то насамперед тут. Але втома подолала цю обережну думку. Будь що буде!
Віра Михайлівна штовхнула знайомі двері (вони легко прочинилися) і зайшла у передпокій. Пусткою і холодом війнуло на неї від знайомих стін. Вона пройшла у кімнату і мало не заплакала від обурення. Хоч і знала, що тут ніщо не могло зберегтися, але такого розгрому уявити собі не могла. Від усіх меблів залишилася цілою тільки стара тахта, та й з неї хтось зірвав оббивку, і пружини повилазили з-під мотузків.
Соколова підійшла до дверей на балкон, зачинила їх – у кімнаті стало затишніше. Потім сіла на тахту, уткнулася обличчям в долоні і застигла непорушно, не знаючи, що робити, кого шукати і як жити далі.
