Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Дорн здійснював проект Крайнєва блискавично. Вже за два дні після того як Шторре перевірив усі креслення, були готові основні деталі двигунів і конструкції кріплення їх до літака. Власне кажучи, це мав бути просто-напросто старий і всім інженерам в Радянському Союзі відомий, в багатьох журналах описаний реактивний літак ЮК-6. Юрій добре знав, на що здатна ця модель. Він знав про неї більше, ніж будь-хто в цілому світі, і саме на цьому базувалися всі його розрахунки.
Роботи провадилися дивовижно швидко, але побачити хоч би одного робітника Крайнєву не вдалося. Дорн мав усі підстави не показувати Крайнєва нікому. Тому Крайнєв віддавав, розпорядження Дорну або Шторре, а робітники з'являлися рівно мере і дві хвилини після того, як Юрій зникав за дверима своєї тюрми.
Літак, на думку Юрія, міг тільки з великими труднощами відірватися від землі. Тому на аеродромі встановлювали потужну катапульту – машину, яка могла викинути в повітря в десять разів більший літак. Її устатковували паралельно з обладнанням літака. Тут мало бути забезпечено бездоганний зліт.
Роботи йшли повним ходом, і Дорн був задоволений. А Крайнєв ходив похмурий, злий, односкладово відповідав на запитання і не мав охоти розмовляти ні з ким.
Яка радість від того, що все йде добре, коли всі плани його можуть піти нанівець через це дурне дівчисько, через Яринку. Не може ж він спробувати втекти, лишивши її тут. План його було продумано вже в усіх деталях, але здійснювати його без Яринки Крайнєв не міг.
Треба було діяти, треба було негайно з'ясувати свої відносини з Яринкою, бо інакше всі плани втечі треба відкласти.
Тепер Яринка цілими днями не виходила зі своєї кімнати. Цілі дні вона була в цих чотирьох стінах, стояла біля вікна або нерухомо сиділа в кріслі. З вікна їй видно було шматок бетонної стіни і частину аеродрому. Небо, осіннє і непрозоре, притулялося до шибок. Все це було сіре, давно знайоме, до нудоти обридле.
Коли Крайнєв взявся до роботи, вона деякий час жила без опори, без твердого грунту під ногами. Тепер вона відчувала, як до неї знову повертається впевненість.
Тепер вона могла вже цілком спокійно розглядати вчинки Крайнєва. І коли Юрій вдруге прийшов до неї, вона відчула, що зможе говорити зовсім спокійно.
Він зайшов у кімнату, великий, масивний, – зайшов, трохи ніяково усміхаючись. Він сів на стільця і кілька хвилин мовчав, не знаючи, з чого треба починати розмову. Всі заздалегідь приготовані слова зникли з голови, і залишилися тільки якісь холоднуваті фрази, якими ніяк не можна було б висловити справжніх почуттів.
Яринка сама перша прийшла йому на допомогу.
– Ну, як твої роботи? – запитала вона, і Крайнєв відчув у словах холодок і неприязнь. – Скоро вже одержиш орден від Дорна? – продовжувала знущатися Яринка.
Не варто було відповідати на такі запитання. Замість того Юрій сказав пошепки, дивлячись кудись у куток кімнати:
– Ми вилетимо звідси через три, максимум через чотири дні.
Очі Яринки стрепенулися і здивовано спинилися на блідому обличчі Крайнєва.
– Куди вилетимо?
– Куди, точко не знаю. В усякому разі, на схід. Може, досягнемо СРСР. Може, вилетимо навіть у смерть, але в усякому разі з цієї тюрми…
– На чому це ви, професоре, збираєтеся летіти?
– На реактивному літаку, який зараз спеціально для нас будує Дорн.
– Смішно…
– А я спробую цей жарт перетворити на дійсність. Я спробую вилетіти в той момент, коли вилетіти взагалі буде неможливо. – І, побачивши здивовані очі Яринки, додав: – Звичайно, неможливо, на думку наших шановних господарів.
Яринка дивилася на Крайнєва з огидою. Вона не повірила жодному слову інженера. Вона була певна, що все це придумане, аби примусити її знову повірити Крайнєву, простити зрадника.
– Це дуже невдало видумано, Юрію Борисовичу. Видумано, очевидно, спеціально для мене. Дорн ніколи не буде таким наївним, щоб залишити вас хоч на мить біля готового до польоту літака. Придумайте щось інше….
Вона навіть не дивилася на Юрія, вимовляючи ці слова. Погляд її блукав десь за вікном по сірій бетонній стіні. Їй важко було говорити таке – вона ще не одвикла вірити Крайнєву.
– Гаразд, Яринко, – підвівся Крайнєв з стільця, – говорити нам з тобою зараз важко. Ти можеш вірити мені, можеш не вірити, це вже як хочеш. Я не зрадив, а тільки шукаю виходу – виходу в життя з цієї бетонної могили – і знайду його. От і все.
Він повернувся і пішов до дверей. Біля порога спинився і додав, тримаючись за ручку дверей:
– Ми можемо вилетіти кожної хвилини. Треба, щоб ти була готова.
Яринка мимоволі кивнула головою. Крайнєв усміхнувся. Він повернув ручку дверей, але вони прочинилися ніби самі, і в кімнату зайшов Макс Буш. Не говорячи жодного слова, він підійшов до маленької, дуже красиво інкрустованої шафи, яка стояла в кутку кімнати, відкрив верхні малесенькі дверцята і повернув щось дуже схоже на вимикача. Юрій глянув – маленький мікрофон стояв у секретній шухляді.
«Все загинуло, – подумав Крайнєв, відчуваючи, як кров помалу відпливає з його обличчя. – Він усе чув».
Буш сказав, переводячи погляд з Крайнєва на Яринку:
– Ваш план наївний. Дорн ніколи не дозволить вам навіть наблизитися до літака, коли він буде готовий до польоту. В усякому разі вам треба порекомендувати бути обережнішими. Ваше щастя, що сьогодні біля мікрофонів чергував я.
Він глянув на Крайнєва, на Яринку і тихо додав:
– Ми готуємо вам втечу. Ще не все ясно, але така можливість не виключена. Повторюю ще раз – обережність.
Він підійшов до шафи, знову включив мікрофон і зачинив дверцята. Потім відійшов до дверей і на мить спинився.
Юрій здригнувся. Права рука Буша раптом піднеслася вгору, і міцно затиснутий кулак застиг у повітрі. Це було старе, традиційне вітання червоних фронтовиків.
Буш усміхнувся, і вперше за весь цей час Юрій Крайнєв побачив його посмішку. Не сказавши більше жодного слова, він зник за дверима.
Яринка і Крайнєв стояли, немов вражені блискавкою.
– А я й не думала…
Юрій кинувся до Яринки і рукою закрив їй рота.
– Ш… ш…
Він показав очима на шафу, де стояв мікрофон, і здригнувся. Скільки розмов і планів було розроблено ними, ніби спеціально для того, щоб Дори міг все це почути. Жодна їхня розмова не була таємницею. Про це навіть страшно було подумати.
– Всього найкращого, – весело усміхаючись, сказав Юрій, – я сподіваюся завтра побачити вас в лабораторії.
Яринка нічого не відповіла, тільки усміхнулася несподівано для себе самої весело і спокійно.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Дорн підвів до Крайнєва високого плечистого чоловіка у пілотському шоломі і відрекомендував. Це був пілот-випробувач.
Того дня мав відбутися перший пробний політ. Граціозний металевий літак стояв на верху катапульти на нешироких рейках. Стиснуте повітря мусило дати йому перший сильний поштовх. Він секунду їхав по рейках з величезною швидкістю і потім зривався в повітря, не потребуючи розгону. Крайнєв запевняв Дорна, що перевантажений реактивними двигунами літак не відірветься від землі без цього приладдя.
Юрій знайомив пілота з управлінням реактивними двигунами. На його здивування, пілот вже мав досвід у цій справі. Очевидно, ще десь в Німеччині працювали над цими проблемами і навіть досягли вже певних успіхів.
Крайнєв, Дорн і пілот піднялися на катапульту до літака; і, показуючи пілотові систему управління, Крайнєв думав, як гарно було б зараз штовхнути вниз на асфальт пілота і Дорна, дати повний газ… і опинитися з розбитою машиною на землі, – іронічно закінчив він свою думку. Літак міг злетіти тільки від потужного поштовху стиснутого повітря. Ніхто не захоче зараз допомагати Крайнєву злетіти в повітря. Крім того, в баках зараз немає жодної крапельки бензину. Дорн справді дуже дбайливо ставиться до своїх обов'язків тюремника.
Пілот сів у кабіну. Він сидів там, приміряючись і звикаючи до управління. Обличчя було серйозним і зосередженим. Вій знав – з швидкістю в вісімсот кілометрів жартувати не можна.
Крайнєв стояв під однією з ракетних установок поруч з літаком, і дивні думки приходили йому в голову. Вже не вперше думав він про щось подібне. Ми звикли до того, що ножицями ріжуть папір або матерію, і дуже мало хто може уявити ножиці як спис. А тимчасом кинути ножиці на ворога і поранити його зовсім неважко. Ми звикли до наперед визначених функцій предметів чи машин, а для того, щоб виявити іншу функцію, треба мати політ фантазії або, в усякому разі, дуже широку технічну освіту. Саме на цьому базується план втечі Юрія Крайнєва. Чи вдасться тільки здійснити цей план?
Пілот довгенько сидів у кабіні, приміряючись до управління. Потім, коли все було з'ясовано, вони спустилися вниз.
Там, унизу, трохи похилившись над величезними синіми полотнищами креслень, стояв професор Шторре. Він привітав Крайнєва і запитав, чи все готове. Крайнєв відповів, що починати можна тільки тоді, коли накаже Дорн, але довго чекати цього не доведеться.
Яринка стояла тут же поруч професора Шторре. Вже три дні працювала вона разом з Крайнєвим, на велику втіху Людвіга Дорна. Їй уже давно обридло це нескінченне чекання. Здавалося зовсім зайвим перевіряння пілотом кожної дрібниці. Але Яринка сама не так давно склала іспит на звання тсоавіахімівського пілота, все розуміла і стримувала своє нетерпіння.
Яринка куталася в пальто, але все-таки було холодно. Вже кінчався жовтень. Вітер уже більше не переносив через стіни пожовклого листя. Все частіше і частіше приморозки вибілювали аеродром сріблястим інеєм. Все коротшими ставали дні.
– Чого він там копається, – незадоволено пробурчав Крайнєв, коли пілот знову заліз у кабіну. – Вже давно можна випускати машину.
Нарешті Дорн наказав Крайнєву відійти набік, поставив біля нього на всякий випадок двох солдатів і тільки після того наказав наповнити бензином баки літака. Вся ця обережність виглядала дуже комічно, коли спостерігати збоку, але Крайнєв люто закусив губу. Він стояв оддалік катапульти і іронічно поглядав на метушню Дорна.
Баки було сповнено бензином, і пілот, перевіряючи мотор, дав перші обороти гвинта. Хвилину пропелер ніби вагався, зробив один нерішучий оборот і потім раптом зник у божевільній швидкості обертання. Мотор працював бездоганно.
Все було готове до польоту. Пілот висунувся з кабіни і махнув рукою. Дорн підійшов до Крайнєва. Професор взявся за вимикач, яким включався механізм катапульти.
Крайнєв зрозумів, що настав час діяти.
– Спиніться, – заволав він, кидаючись до Шторре, – спиніться, я зовсім забув…
Солдати схопили його за плечі. Дорн перелякано кинувся за Крайнєвим. Професор Шторре відпустив ручку вимикача.
– Спиніться, – все ще кричав Крайнєв, – спиніться, як ми могли забути… гвинт… треба змінити гвинт…
Здивований пілот виключив мотор і виліз з кабіни.
– Злазьте, – махнув до нього рукою Дорн і дав наказ солдатам стати біля входу до катапульти, хоч Крайнєв зовсім і не збирався туди іти.
– Ви розумієте, – гарячково жестикулюючи, говорив Юрій, звертаючись до професора Шторре, – на літаку стоїть старий гвинт з незмінним кроком.
– Ви маєте радію, – поважно відповів Шторре, – такий гвинт на великих швидкостях може стати гальмом. Треба поставити гвинта з автоматичним регулюванням.
– Коли ви зможете дати креслення? – сухо і роздратовано запитав Дорн.
– На проект потрібно буде трохи більше доби, – відповів Крайнєв, – але для нового гвинта знадобиться спеціальне литво.
– Це нас не спинить, – зневажливо усміхнувся Дорн.
– Скажіть робітникам, щоб вони зняли цього гвинта, – вже тоном наказу говорив Крайнєв. – Мені для проекту треба знати систему його кріплення. Ходімо, Яринко…
Завжди після того, як розпорядження було зроблено, Крайнєв сам поспішав зайти до будинку, щоб не чути образливого нагадування Дорна.
Шторре, пілот і Дорн залишилися біля літака. Викликані техніки вже здіймали гвинта. Новий гвинт могли виготувати тільки днів за три.
Дорн злостився і хмурився. Але все-таки краще було почекати ще два дні, ніж пережити невдачу чи, може, навіть катастрофу.
Пілот і робітники пішли, забравши з собою знятого гвинта. На аеродромі залишилися тільки Шторре і Дорн. Старий професор хотів запитати Дорна, чи не одержав той листа від Вальтера Шторре, але відклав свій намір до розмови у вітальні.
– Треба сюди поставити варту, – роздумливо, не то запитуючи, не то стверджуючи, сказав Дорн.
– Куди? – не зрозумів Шторре.
– Сюди, до літака. Чи не може Крайнєв його якось використати?
– Як?
– Вилетіти.
– Ну, знаєте, з таким же успіхом можна розраховувати полетіти на полах свого власного піджака. Я ще не чув, щоб літаки могли здійматися у повітря без гвинтів.
– Але пілот не випустив бензину з баків. Прошу вас це зробити.
– Навіщо? Адже все одно немає гвинта.
– Я вас прошу.
– Але це безглуздя.
– Я наказую.
– Гаразд, – знизав плечима Шторре, – але це абсолютно зайва робота.
І він, стогнучи ї крекчучи, поліз до катапульти випускати бензин з баків. Дорн стояв унизу і дивився на нього. Літак без гвинта здавався пораненим.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Увечері професор Шторре не витримав. Яка, кінець кінцем, різниця, запитає він про сипа сьогодні ввечері чи завтра ранком, як було обумовлено? Рішуче обсмикнувши піджака, професор пішов до кабінету Дорна.
– Ви маєте якісь новини? – поглядом від стола зустрів його Дорн. – Ні? Я не викликав вас.
Шторре розгубився. Він зовсім не знав, як йому слід поводитися з Дорном. Він ніби занімів у першу хвилину. А Дорн дивився на нього очікувально, і мовчати далі ставало вже незручним і неможливим. Шторре провів рукою по сивій бороді і сказав:
– Я прийшов спитати, чи не маєте ви листів від мого сина.
Він промовив ці слова і замовк, з острахом спостерігаючи зміни в обличчі Дорна. Він не міг зрозуміти, чому раптом так похмурилося чоло барона і напівзакрилися повіки. Він не встиг зрозуміти нічого, але інтуїтивно збагнув – все загинуло. Дорн нічого не одержав від Вальтера і не може одержати, бо той і справді загинув у кабіні літака.
А Дорн опинився дійсно в скрутному становищі. Захопившися перемогою над Крайнєвим, він зовсім забув про Шторре. Треба було сфабрикувати фальшивого листа і заспокоїти професора. А тепер, очевидно, вже доведеться іти навпростець, бо дальші зволікання просто небезпечні.
– Сідайте, прошу вас.
Шторре повільно сів, не зводячи очей з Дорна. Він чекав відповіді, але Дорн, мабуть, не поспішав відповідати. Нарешті барон заговорив:
– Я хочу, щоб ви мене добре зрозуміли, професоре. Я хочу, щоб сьогодні ми договорилися раз назавжди і більше ніколи не торкалися цього питання. Я прошу вас спокійно вислухати мене, вислухати і зрозуміти…
Дорн глибоко затягнувся цигаркою і зробив паузу.
Рука Шторре лежала на столі, і довгі старечі пальці конвульсивно тремтіли. Дорн почав говорити далі:
– Ваш сип був комуністом, і, на превеликий жаль, це виявилося незадовго до того, як ви опинилися в цих лабораторіях. Сядьте! – тоном команди крикнув він, помітивши, що Шторре поволі підводиться з крісла. – Сядьте і слухайте!
Шторре слухняно сів. Погляд його став безумним. Очі здавалися зробленими з мутного скла. Він дивився на Дорна і нічого не бачив. Барон говорив далі.
– Завтра чи післязавтра перший реактивний літак вилетить з нашого аеродрому, і професора Шторре буде оголошено конструктором цього геніального апарата. Професора Шторре знатиме цілий світ. Ваше ім'я буде на устах кожної культурної людини. Вам…
– Годі… – тихо і спокійно сказав Шторре, – годі. Годі, вбивця! – крикнув він, зриваючись з місця, але сили зрадили його, і він, похитнувшись, важко впав на крісло.
– Випийте води і заспокойтесь, – сказав Дорн, – я цілком розумію ваші почуття, в мене самого е діти, але тут зарадити було вже неможливо Якби це було в моїй владі, ваш сии не вмер би.
– Вмер, – повторив Шторре, – вмер, вмер. Дивне слово. Воно тут ні до чого, його забили, його забили в літаку. Значить, усе правда, що мені сказали…
– Заспокойтеся, професоре.
– Я спокійний. Я зовсім спокійний. Дивіться на мене, Людвіг Дорн. Вам не страшно? Вам мусить бути страшно, Людвіг Дорн. Думайте про своїх дітей, думайте і жахайтесь…
На професора Шторре страшно було дивитися. Обличчя його залишалося майже спокійним, але очі горіли божевільним вогнем і робили страшним це старече обличчя. Він помалу підвівся з крісла і, не оглядаючись на Дорна, пішов до виходу з кабінету. Сили зраджували його, але він напружував останні зусилля, щоб іти рівно, щоб не виказати перед Дорном своєї слабості. Він вийшов з кабінету, точним рухом зачинивши за собою двері. Зараз же за дверима сили покинули його, і він важко прихилився до одвірка. Помалу, спираючись на стінку, він попрямував по коридору.
Дорн виглянув з дверей кабінету. Професор Шторре похитуючись ішов довгим ясно-освітленим коридором. Він тремтів і щохвилини спирався на стіну.
«Думайте і жахайтесь!» – ці слова, здавалося, висіли у млистій тиші. Дорн хвилину дивився, потім знизав плечима і повернувся до кабінету.
Що йому до професора Шторре, коли Крайнєв, сам Крайнєв зараз працює на нього! Завтра Шторре перекипить і знову візьметься за роботу. Через нього не варто навіть хвилюватися.
І Дорн знову сів до столу писати листа. Із Берліна вимагали щоденного зведення про стан робіт, і Дорн з гордістю приховував готовність літака до польоту. Він хотів провести перші випробування сам і тільки тоді вже викликати начальника із столиці. Спектакль треба було добре підготувати.
А професор Шторре, хитаючись і тримаючись за стіну, дійшов до дверей вітальні. Там було напівтемно. Відчуваючи, як сили зовсім зраджують його, професор зайшов у кімнату і важко впав у крісло.
– Що з вами, професоре? – підвелася від акваріума Яринка.
Вона підійшла до крісла. Професор напівлежав, закривши обличчя великими руками. Все тіло його струшували судороги.
– Що з вами, професоре? Заспокойтеся.
Яринка сіла на поручень крісла і погладила професора по шорсткому піджаку. Шторре підвівся. Очі його вогко блищали.
– Ви казали правду. Вони вбили його, вбили Вальтера… Вбили і брехали мені…
Щось захрипіло в нього в горлі, і він важко похилився обличчям на коліна Яринки. Яринка відчула долонею зморшки його чола. Щось вогке і тепле впало їй на долоню. Дівчина здригнулася: Шторре плакав. Плечі його судорожно сіпалися від ридань.
Вона ніжно гладила його шорстке срібне волосся, але професор не помічав цього. Весь світ зараз здавався йому темною могилою.
– Тікайте, тікайте звідси, – знову підвівся професор, поводячи запаленими очима, – тікайте, бо вони вб'ють всіх – і Крайнєва, і вас, і всіх…
– Ви допоможете нам?
– Я не можу… але якби міг, то віддав би життя, щоб звільнити вас. Хоча кому зараз потрібна така дрібниця, як моє життя, коли мій син, коли Вальтер помер?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Того дня ранок довго не міг пробитися крізь густу запону туману.
Блякле світло довго продиралося крізь густе плетиво хмар. А коли нарешті ранок переміг, разом із свіжим вітром зникли тумани і хмари, поступившись місцем для холодного і ясного осіннього дня.
У такі дні небо буває прозорим і незвично голубим. Такої прозорості і блакиті не буває іншої пори року. Це не кришталева голубінь зимового неба, коли очам боляче дивитися вгору, у повітря, помережане колючими відблисками сніжинок. Це не буряна блакить весни, коли Б небо потужно звиваються вітрові струми. Це не ультрамаринова синява літнього неба, задоволена і заспокоєна, жарка блакить.
Ні, це мінорна, холодна і ясна голубизна осені. Голубизна, підкреслена коричньовим листям на землі.
Того ранку промені сонця були ясними, але жодної крихти тепла не приносили вони з собою. Рівний несильний вітерець проносив легенькі хмарини, і вони летіли на схід, до сонця, вибагливо змінюючи форму і немов намагаючись перегнати одна одну.
Навіть бетонна стіна іскрилася кристалами інею і не здавалася гнітючою чи важкою. Сонце висіло зовсім низько над аеродромом, холоднувате і задумане. Немов знехотя, повільно, воно лізло вгору.
Яринка сиділа на невисокій скрині з інструментами і дивилася на сонце. Нервова лихоманка струшувала все її тіло. Вона намагалася припинити це тремтіння, щільніше куталася в пальто, але це не допомагало.
Крайнєв працював біля літака. Здавалося, він виконує роботу надзвичайної ваги. Кілька синіх креслень лежало на рейках катапульти біля коліс літака. Руки Крайнєва ворушилися швидкими, впевненими ривками. Він був цілком захоплений своєю роботою.
Але, придивившись уважніше, можна було помітити деяку одноманітність рухів Крайнєва. Справді, він порався біля одного і того ж місця в управлінні літака, і рухи його повторювалися щохвилини. Кожну хвилину він одгвинчував дві гайки і потім знову акуратно затягав їх ключем. Коли обидві гайки було надійно закручено, він знову одгвинчував їх, і все починалося спочатку.
Правда, інколи можна було помітити, як Крайнєв на секунду відривається від своїх гайок, дивиться на великий годинник, прикріплений над дверима будинку, уважно оглядає двері і потім знову береться до своєї дивовижної роботи.
Буш має прийти точно о восьмій. Учора Крайнєв домовився з ним твердо.
Яринка сидить унизу мовчки. Вона чекає, нетерпляче і насторожено. Ніхто не знає, яких зусиль коштує їй цей спокій.
Стрілка стоїть точно на восьми. Крайнєв застиг, дивлячись на двері. Ось зараз стрілка електричного годинника зробить маленький, ледве помітний рух, і почнеться дев'ята година. Точно о восьмій має прийти Буш. Невже він теж провокатор і не прийде.
Стрілка ворухнулася і переступила на дев'яту годину. Двері залишалися нерухомими. Помалу, вже зовсім машинально Крайнєв почав одгвинчувати і загвинчувати гайки. Страшне напруження нервів давалося взнаки. В голові стояв тонкий і пронизливий дзвін.
Яринка сиділа нерухомо. Вона ще і ще раз перевіряла план Крайнєва, Це був геніальний своєю несподіваною простотою план. Справді, як може злетіти в повітря літак, коли головного його рушія – гвинта – знято і тільки оголений вал стирчить з-під капота мотора.
І все-таки він міг злетіти. Він міг злетіти сплою реактивних двигунів, збудованих під крилами, точно так, як злітають в повітря різноколірні святкові ракети.
Для цього він сам мусив обернутися на ракету величезної підйомної сили і дальності дії. І такому літакові вони мусили довірити своє життя.
Яринка здригнулася. Чи не було безглуздям звірятися на таку незвичайну машину? Чи злетить вона без гвинта?
Але Крайнєв сказав, що літак полетить. Ні Дорн, ні Шторре ніколи не могли б припустити навіть такої можливості. Для цього у них не вистачає ні широти технічного світогляду, ні перспективи. В цьому безперечна перевага Крайнєва, і тільки використавши цю перевагу, він може здобути собі волю.
А хвилинна стрілка на годиннику все йшла і йшла. Вона ворушилася, бездушна і невблаганна. Макс Буш не приходив. Макс Буш одурив Крайнєва або просто злякався. Тепер вже Дорн, мабуть, напевне знає про всі їхні плани. Тільки дивно, що навіть тепер він дозволяє Крайнєву поратися біля літака. Ні, мабуть-таки твердо вірить Дорн у неможливість польоту без гвинта.
Коли годинник показував без чверті дев'ять, Крайнєв зрозумів: далі чекати не можна. Востаннє загвинтивши і перевіривши гайки, він обтер ганчіркою руки і зійшов до Яринки.
Дівчина зустріла Юрія запитливим поглядом. Вона чекала рішення. Він мусив відповісти не вагаючись, бо скоро дев'ята година і має прийти Людвіг Дорн.
Хвилину Крайнєв дивився вгору, немов оцінюючи погоду. Вона була чудова. Легкий вітрець гнав на схід хмарини, і Крайнєв подумав, як гарно було б зараз летіти назустріч сонцю, а може, навіть і смерті.
Хвилину він дивився на Яринку, спокійно, роздумливо, оцінюючи її сили, потім сказав:
– Ми зробимо так: ти зараз сядеш в літак, я випущу тебе в повітря. Ти летітимеш доти, поки в тебе стане пального. Потім ти приземлишся, де тобі здасться зручним. Я сподіваюся, ти не розіб'єшся, бо ця машина навіть без гвинта мусить планувати цілком пристойно. Потім ти намагатимешся, щоб тебе побачило якомога більше народу, і всім говоритимеш, що Юрій Крайнєв живий. Коли вдасться долетіти до СРСР, то ти вже і сама знаєш, як поводитися. Оце і все. Ну, марш нагору, в машину. Ти включиш ракети на слабке горіння і дивитимешся на мене. Коли я махну рукою, ти даси повне горіння. От і все.
Яринка дивилася на Крайнєва здивовано і навіть трохи засмучено: вона терпляче чекала, доки Крайнєв закінчить, потім сказала тихо і серйозно:
– Все це прекрасно і дуже вдало придумано. Буде тільки одна невеличка зміна. У літак сядеш ти, а я залишуся тут. Коли я втечу, то тебе тут так заховають, що ніхто вже повік не знайде.
Вона говорила рішуче, і жодної ноти вагання не відчувалося в її голосі.
– Я маю право тобі наказувати, і ти мусиш слухатися, – з притиском сказав Крайнєв.
– Тут ніхто не має права наказувати. Я прошу тебе, не гай часу, іди в машину…
– Це смішно. Я тебе тут не залишу.
– А я не дозволю, щоб Юрій Крайнєв залишився тут.
Упертість і ніколи досі не чувана, не властива для Яринки твердість відчувалася в цих словах. Крайнєв здивувався, не пізнаючи тону цієї лагідної і завжди такої нерішучої дівчини. Вона дивилася йому просто в очі, твердо, спокійно, і Крайнєв зрозумів, що умовити Яринку не вдасться.
Тоді він усміхнувся самими краєчками губ і сказав, витягаючи з кишені коробку сірників:
– Ми будемо тягти жеребок. Хто витягне надламаний, той злетить. Інакше я ніколи не погоджуся сісти в кабіну.
Яринка вагалася кілька секунд. Чи треба їй пристати на пропозицію Крайнєва? Якщо виграє Юрій, то тоді йому вже неодмінно доведеться летіти, а коли вона сама, то напевне знайдеться спосіб якось відмовитися від свого права.
– Згода, – сказала вона, і Крайнєв відразу ж витяг два сірники і взяв їх у руку.
– Летить надламаний, – сказав він, простягаючи руку до Яринки.
Хвилину дівчина дивилася на два червонуваті шматочки дерева, які витикалися з затиснутої долоні Крайнєва. Вона простягла руку. Пальці її помітно тремтіли. Секунду вона вагалася, ніби ворожила над сірниками, потім різким рухом витягла один і тихо ахнула: сірник був надламаний.
– Ну, марш у машину, – спокійним розмашистим рухом Крайнєв кинув другого сірника собі за спину. – Швидше, скоро прийде Дорн…
Яринка не слухала його. Вона дивилася туди, де впав другий сірник, і підозра зародилася в її думках. Вона зробила крок до того місця, де впав сірник, але Крайнєв загородив їй дорогу.
– Куди ти йдеш? Іди в машину.
– Пусти, – сказала дівчина, – ти одурив мене.
Несподіваний шум притяг їхню увагу. Двері будинку розкрилися навстіж, і Дорн з'явився на порозі, привітно усміхаючись до Крайнєва.
– О, ви стали рано вставати, – привітно вигукнув він, – На превеликий жаль, гвинт зроблять тільки завтра ввечері. Спеціальне литво затримує нас.
Яринка і Крайнєв не могли глянути одне на одного. Таку хорошу нагоду було пропущено. Кожен мовчки обвинувачував другого у затримці. Хто знає, коли буде ще така нагода?
– Ходімо снідати, – говорив далі Дорн, нічого не помічаючи. – Сьогодні у нас буде зовсім вільний день.
Поволі рушили Яринка і Крайнєв за Дорном. Біля порога він опинився і вигукнув:
– Скажіть одверто – ви знали, що ця скотина Буш – комуніст?
Крайнєву навіть подих захопило від несподіванки. Так от чому не прийшов Буш…
– Вночі його заарештували. Це мене вразило, як громом. Що він вам говорив? Мабуть, обіцяв допомогти?
– Ні, – спокійно відповів Крайнєв. – Він мені нічого не говорив. Він мав усі підстави не дуже любити мене.
Вони підійшли до повороту в коридор, де містилася спальня Мей і кабінет Дорна.
– Почекайте мене одну мить, – сказав Дорн, ідучи до кімнати Мей, – я зараз наздожену вас.
* * *
Після сніданку Крайнєв і Яринка знову вийшли на аеродром. Про втечу зараз не могло бути і мови. Тепер, коли Буша викрито, Дорн напевне весь час не зводитиме з них очей. Значить, треба чекати.
Вони знову підійшли до літака. Зараз його металеві крила сяяли. Сонце підбилося вже високо. Воно пливло по небу, затягнуте легкими прозорими хмаринами. Вітер майже затих.
Крайнєв озирнувся. Нікого не видно було у вікнах будинку, але ніхто не знає, звідкіля може слідкувати Дорн. Двері будинку відчинилися раптом навстіж, і професор Шторре з'явився на порозі. На нього було страшно дивитися. Скуйовджене волосся і блискучі очі надавали йому вигляду божевільного. Похитуючись, ніби п'яний, підійшов він до Крайнєва і Яринки.
– Що ви тут робите? – хрипко і зневажливо запитав він. – Обдумуєте план втечі? Надієтеся на милість бога і барона Дорна? Смішно. Тільки смерть – ось вихід із цієї могили.
Яскрава думка промайнула серед думок Яринки. Вона була такою привабливою, що в можливість її здійснення важко було повірити. Дивлячись зовсім просто в сині божевільні очі, Яринка близько підійшла до професора Шторре.
– Ви згодні допомогти нам?
– Пробити лобом оцю стіну? Не згоден, – відрізав Шторре і одвернувся від Яринки, але раптом зблідле обличчя Крайнєва з'явилося перед ним.
– Ні, професоре, – тихо сказав Крайнєв, – не лобом стіну. Ми сідаємо в літак. Ви включаєте механізм катапульти, я включаю ракети, і ми лічимо…
– Хто тут з пас божевільний? Я чи ви? Куди ж ви полетите без гвинта? Я мав вас за розумнішого…
– Ракети понесуть нас краще за гвинт.
– Прошу, – театрально розшаркався професор, – можу одправити вас прямим сполученням на той світ, коли вам вже захотілося застосувати такий оригінальний спосіб самогубства… хоч це, мабуть, найкращий вихід з цієї тюрми…
Він сильно потер лоба долонею, намагаючись зрозуміти, потім раптом заспішив, захвилювався, підійшов до катапульти, перевірив механізм, ще раї потер чоло і скомандував:
– Сідайте.
Повторювати це запрошення не довелося. Швидко зійшли Яринка і Юрій по хисткій драбинці і сіли в літак.
На обличчя професора в ці хвилини навіть страшно було глянути. Дика посмішка перекошувала його рот, очі світилися, як жарини, нервова пропасниця корчами зводила його руки.
Це настав час його помсти. Кров Вальтера Шторре, пролита в дальніх лісах, пекла груди і вимагала відплати. Зараз майбутнє Дорна лежало в руках професора Шторре. Зараз він випускав у повітря останню надію барона Людвіга фон-Дорна. Він боявся тільки, що щось може перешкодити, і губи його, зведені корчами, шепотіли: «Швидше, швидше».
– Ну, прощай, Яринко, – обернувся зі свого місця Крайнєв, – зараз будемо летіти.
Яринка дивилася йому просто у вічі. Вона була бліда, і жодна рисочка не ворушилася на її обличчі.
– Прощай, – швидше зрозумів, ніж почув Крайнєв.
Він спробував усміхнутися, але відчув, що не може, і висунувся за борт кабіни. Професор Шторре стояв унизу, тримаючись за вимикача, і чекав сигналу Крайнєва.
Це була найстрашніша хвилина – зліт. Тут могло бути стільки випадковостей, що передбачити всі їх було неможливо. Та навіть і без випадковостей зліт без гвинта, на самих ракетах, був нечуваною на ті часи вигадкою.
