Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Ганна Ланко сиділа біля великого чорного рояля. Відполіровані стінки і кришка здавалися темним і тьмяним дзеркалом. Рояль мусив бути холодним і чистим, як ті самі високі скляні звуки, що злітали з його струн.
Ганна грала, в музиці виливаючи глибоку затаєну тугу, примушувала рояль розказувати про розбиті надії і глибоке горе.
Спокій глибокого, непоправного горя панував на серці Ганни. Юрій Крайнєв надто швидко зник з її життя. Він промайнув, немов блискучий метеор, своїм теплом обігрів її так, що навіть вона засвітилася, і зник так само блискавично, як і з'явився.
З дня загибелі Крайнєва вже минули тижні. Дні проходили, не залишаючи сліду. Зовні зовсім спокійна, Ганна, як завжди, уважно і зосереджено працювала в лабораторії. Тільки маленька табличка з прізвищем Юрія Крайнєва на дверях кабінету могла вивести її з рівноваги.
Зустрічаючи Валенса, вона опускала вії і проходила швидкими кроками. Валенс дивився на неї дуже уважно і, побачивши її, завжди стишував ходу. Він сам пережив смерть Юрія так гостро, ніби той був його власним сином. Він сам ніколи не думав, що так сильно любить Юрія.
Але зовні ніхто не міг би помітити горя Адама Валенса. Так само підтягнуто носив він свої широкі плечі, так само прозоро і спокійно світилися його сірі очі.
Валенс знав, що Ганна була коханою Крайнєва, і тому частина його теплих почуттів переносилася і на неї. Інколи йому навіть хотілося підійти до Ганни, просто, по-хорошому поговорити про Крайнєва, про її кохання, про своє власне горе.
Мовчазне горе найгірше. А горе Ганни саме і було мовчазним і суворим. І Валеису дуже хотілося поговорити з цією стриманою спокійною жінкою – може, тоді і власне горе стане легшим. Але кожного разу він думав про безтактність такої розмови і відкладав усю справу до наступного разу.
Після роботи і обіду Ганна часто залишалася в інститутській кімнаті спочинку. В ті години рояль цілком заміняв їй друзів. Вона могла годинами сидіти біля нього, ліниво торкаючись клавішів, ніби перебираючи свої повільні думки.
Її часто бачили там, і ніхто не порушував її самотності. Коли туди заходив Валенс, вона несподівано обривала тиху музику і переходила на бравурні марші. Але Валенс виходив, не говорячи жодного слова, і знову лилася тиха музика глибокого горя.
Інженер Матяш, друг Юрія Крайнєва, тепер майже щодня після роботи приходив і сідав на балконі кімнати відпочинку. Звідтіля, сам невидимий, він дивився на обличчя Ганни, і невимовно тепле почуття огортало його серце. Він міг розуміти великий людський сум, він чув дивну музику, і йому хотілося допомогти дівчині.
Якось він вийшов з балкона, підійшов до Ганни вони були вже давно знайомі – і розказав, як часто слухав її музику. У Ганни відразу ж з'явилося почуття ніяковості – ніби хтось підслухав її затаєні, глибоко заховані думки.
І в той же час від цього великого, незграбного хлопця віяло хорошим людським теплом. Воно зогрівало Ганну, ніби розтоплювало горе її, і це було приємно.
* * *
В перший день, коли газети принесли звістку про загибель літака і смерть Крайнєва, Валя була як несамовита. Вона сиділа в гаражі на маленькому ослоні, в самому куточку, і дивилася в одну точку. Сльози котилися з її очей. Вона не витирала їх і не соромилася цих сліз несподіваного горя. Тоді ніхто не звертав на неї уваги. Для всього колективу горе було надто великим, щоб хтось міг помітити сльози білявого шофера.
І з того дня Валя, як равлик, заховалася в себе. Вона працювала точно і так само впевнено, але усмішка не приходила на її губи. Усмішки, гримаси, жести Юрія Крайнєва ніби стояли перед її очима. Дівчина не могла погодитися з тим, що Крайнєв помер. Це не вкладалося в її розуміння.
«Коли-небудь ви будете в мене пілотом на отакому літаку» – ця остання фраза Юрія ще й досі дзвеніла у вухах.
І кожного разу при згадці про Крайнєва у Валі тоскно завмирало серце. Вона ревнувала його до Ганни люто, по-дитячому.
Тікати, тікати швидше від цього інституту, від одкритої чорної машини, де кожен гвинтик нагадує Юрія Крайнєва.
Одного разу вона прийшла до інституту, мнучи в руках маленького папірця. Вона знайшла заступника директора інституту і подала йому заяву про звільнення. Той категорично відмовив: Валя була найкращим шофером в гаражі інституту.
Тоді Валя пішла в прийомну Валенса і терпляче стала чекати своєї черги на прийом. Вона дочекалася і, хвилюючись, як маленька дівчинка, зайшла в кабінет директора.
Валенс сидів за столом, спиною до вікна. Крізь скло падала ціла злива сонячних променів. Постать Валенса здавалася силуетом.
Валя підійшла до столу і простягла свою заяву.
– Сідайте, – привітно сказав Валенс, насилу розбираючи резолюцію свого заступника. Нарешті розібрав неясний почерк і підвів на Валю прозорі очі.
Він здалеку вмів відчувати горе. В очах дівчини, яка сиділа перед ним, світилася справжня, глибока туга. Валенс усміхнувся по-дружньому і запитав:
– Так чому ж ви хочете від нас тікати?
Я не можу більше, просто не можу більше тут працювати, – бліднучи, відповіла Валя.
– Не можете? – зацікавився директор. – Не можете? Чому? Навкруги вас склоки? Нетовариські взаємини?
– Ні, ні, я не можу просто… це… це мої цілком особисті справи. Мені важко зараз працювати в інституті стратосфери.
Валі раптом захотілося розказати Валенсу чисто все. Вона відчувала до нього величезне довір'я. Це траплялося з усіма, хто приходив до Валенса: він нічого не запитував, а йому розказували все. Для Валі ця розмова була важкою, неприємною, і директор розумів це прекрасно.
– Добре, я відпущу вас, – сказав він, – але мені дуже шкода. Колись Юрій Крайнєв говорив мені про вас, як про найкращого шофера інституту. Він хотів зробити з вас пілота, – сумно, ніби згадуючи, закінчив Валенс.
Судорога пройшла по виразному личку Валі. Важкий клубок підкотився їй до горла. Вона намагалася стримати сльози, але нічого з того не вийшло, і дзвінкий істеричний плач вирвався з її губ. Вона майже лежала у кріслі, і тіло її здригалося від плачу.
В одну секунду Валенс зрозумів усе. Він приніс Валі склянку з водою. Пити вона не могла. Зуби цокотіли по склянці.
– Я… я не можу більше… Я піду, і не затримуйте мене, – ридала Валя, – тут все нагадує Крайнєва.
Останні її слова глибоко вразили Валенса. Він розумів почуття цієї маленької дівчини. І він почав говорити тихо і по-дружньому. Скоро в інституті почнуть готувати пілотів для реактивних літаків-стратопланів, і Валя за два-три роки зможе стати пілотом. Він утішав її, як дитину, показуючи малюнки літаків майбутнього. Потроху Валя заспокоїлася. Вона майже не розуміла слів Валенса, але біль потроху затихав, і тоді Валя сама почала говорити.
Вона розказала Валенсу про Крайнєва геть усе. Він узнав про таємне кохання білявого шофера, хоч про це Валя не говорила нічого.
Він розмовляв з дівчиною і відчував, як приємно йому самому говорити про Крайнєва. Він згадував свого учня, друга і так само, як і Валя, не міг повірити в його смерть. Вони говорили про живого Крайнєва.
Минуло з півгодини, і Валенс згадав, що в нього залишається незробленою сила роботи. Валя помітила його швидкий погляд на годинник. Але зараз їй так не хотілося йти. Вона б цілий день сиділа, розмовляючи з оцією ясноокою суворою людиною.
Валенс глянув на стіл, побачив Валину заяву і на мить замислився.
– Я подумаю, яку роботу для вас знайти, – сказав він, віддаючи дівчині зім'ятого папірця, – тільки хвилюватися зараз вам не слід.
Валя зрозуміла, що розмовляти далі Валенс не має часу, і підвелася з крісла. Директор провів її до дверей і на прощання міцно потис руку.
– Заходьте до мене, – запросив він.
Валя вийшла в довгий коридор. У кінці його раніше був кабінет Юрія Крайнєва. Високий чоловік стояв біля дверей цієї кімнати. Він не поспішаючи одгвинчував шурупи, які тримали табличку – «Юрій Крайнєв».
Валя відчула, як сльози знову збираються в горлі. Одвернувшись, вона швидко пройшла повз двері.
Гаряче літнє сонце освітлювало широкий гайок інституту. Сходи було зроблено з полірованого граніту, і промені відбивалися в блискучих площинах, ніби у воді.
Старенька бабуся сиділа на останній сходинці. Кошичок з першими червоними гвоздиками стояв перед нею. Валя зійшла з ґанку і спинилася перед кошичком. Вона купила велику темно-червону гвоздику, яка нагадувала свіжу ранку. Гвоздика пахла пряним теплом.
Валя йшла по м'якому від сонця асфальту, помалу розриваючи ніжні пелюстки квітки.
Велика чорна машина вирвалася з-за рогу назустріч Валі. Вона наче розхлюпувала проміння – стільки сонячних відблисків летіло за нею. На радіаторі маленький срібний собака застиг у нестримному пориві.
Валя озирнулася. Машина спинилася біля інституту, і високий чоловік у військовому зійшов на ґанок. Тепла паморозь сріблила його виски. Ромби виднілися на комірі.
Він глянув на високий будинок інституту і пройшов у двері. Піднімався по сходах, і погляди всіх зустрічних проводжали його струнку, охоплену тугим поясом постать.
Він пішов коридором, який вів до кабінету Валенса. Похмурий слюсар одгвинчував табличку з дверей. Незнайома рука торкнулася його плеча.
– Почекайте знімати цю табличку, – сказав військовий.
Викрутка в руці слюсаря відразу ж опустилася. Спокійного наказуючого голосу військового не можна було не послухатися.
Військовий повернувся і швидким пружинистим кроком пішов до кабінету Валенса. Слюсар глянув йому вслід і швидко став пригвинчувати табличку на місце.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Генеалогічне коріння роду фон-Дорнів ховалося в глибокій старовині. Сам Людвіг Дорн плутався у послідовності імен і подій, коли справа доходила до одинадцятого сторіччя.
Усі Дорни ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка. За всі віки не було жодного випадку, щоб хтось із Дорнів принизився до нерівного шлюбу. Про це Людвіг Дорн завжди говорив з гордістю. Він завжди давав відчувати переваги «блакитної рицарської крові». Людвіг Дорн пишався своїм походженням.
Але Дорни не змогли зібрати в свої фамільні маєтки великих багатств. Може, старі п'яниці прадіди були виною тому, може, не вміли вони господарювати у своїх маєтках і чужих кишенях, – але в Людвіга Дорна залишився тільки невеличкий старий замок біля однієї із східних річок Німеччини. Навкруги замка був великий мальовничий ліс, влітку там було дуже гарно спочивати, але ніякої ренти цей маєток не приносив.
Дорн досить шаблонно одружився з дівчиною із старовинної фамілії. Прадід йото жінки посідав королівський престол. Людвіг мав усі підстави надіятися на прекрасне життя. Проте сталося зовсім не так, як він планував.
Після світової війни він спробував захищати своїх родичів від революції, але швидко зрозумів, що з того нічого не вийде. Згодом проповідь націстів дуже сподобалася йому, Дорн швидко перекинувся до них і відчув – оце і є той берег, якого йому слід триматися.
Його особисте життя склалося недобре. Дружина замолоду була дуже гарною. Чіткі ознаки дегенеративності і виродження не змогли затемнити надзвичайної, своєрідної краси.
Вона породила двох сипів, дочку і невдовзі після того вмерла. Найжахливіше почалося потім, коли діти повиростали. Дегенеративність матері передалася дітям у значно виразнішій формі. У двадцять п'ять років обидва сини Дорн а були вже безнадійними ідіотами.
І всю свою батьківську любов, усю свою ніжність, коли була така в його серці, переніс Дорн на свою останню дитину – дочку Мей. Вона була схожа на нього самого, сильного і енергійного Дорна, але лікарі усміхалися загадково, і ніхто не міг запевнити Дорна, що і дочка не збожеволіє за п'ять-десять років.
Коли Дорнові запропонували взяти на себе завідування новою таємною лабораторією, він навіть образився. Потім, узнавши всю важливість роботи, погодився, хоч серце його щеміло від однієї думки про те, що його, нащадка славетних рицарів, примушують завідувати колбами і гумовими кишками.
Ця лабораторія мала бути абсолютно таємною. Дорн навіть мусив жити при ній, на кілька років зовсім покинувши світське життя. Але це, безперечно, відкривало нові перспективи. На цій лабораторії можна було зробити величезну кар'єру, і він згодився, поставивши тільки одну умову – дочка житиме разом з ним.
Йому дозволили, і він одразу ж переселився у круглий залізобетонний будинок, оточений величезною стіною. Через кілька місяців з лабораторії несподівано вивезли кудись майже всіх співробітників, ще за два дні чорна закрита машина привезла Крайнєва, Волоха і Яринку.
Зломити їх, примусити зрадити і стати до роботи в лабораторіях, до творення нової могутньої стратосферної авіації було головним завданням Дорна. Його обов'язки трохи нагадували службу тюремника, але це не завдавало баронові ніяких турбот.
* * *
На другий день після розгрому в лабораторії Крайнєв прокинувся від сильного телефонного дзвінка. Телефон стояв на невисокій тумбочці біля його ліжка. Вікна кімнати виходили на схід, і крізь великі шибки падало косе сонячне проміння.
Телефон дзвонив настирливо і нетерпляче. Юрій пригадав усі події вчорашнього дня. Він повернувся і взяв телефонну трубку. Ввічливий чоловічий голос рокотів привітно і навіть поштиво.
– Доброго ранку. Снідання приготовлено в їдальні. Це четверті двері праворуч по коридору від вашої кімнати. Вас чекатимуть там за півгодини.
Мембрана коротко дзенькнула – співбесідник повісив трубку. Юрій поклав свою і схопився на ноги. Він підійшов до великого сонячного вікна і хвилину стояв, дивлячись на аеродром. Це була зовсім незвичайна споруда. Усю величезну площу вже, видно, давно заасфальтували. Кімната була на другому поверсі, і Юрій міг бачити весь аеродром до кінця. Величезне сіре асфальтоване поле нагадувало справжню пустелю – жодна крапка не ворушилася на ній.
Юрій одвернувся від вікна і оглянув кімнату. Вона нагадувала номер звичайного готелю. Юрій розкрив двері – в другій кімнаті стояв письмовий стіл і велика шафа з книжками. Очевидно, це мусило правити за його кабінет.
За другими дверима була ванна. Там виднілися рушники і волохатий купальний халат. Мило, зубна паста, щітка – все було приготовано заздалегідь.
Юрій усміхнувся, подумавши про те, що Дорнові, мабуть, дуже хочеться задобрити його, коли навіть на саме житло витрачено стільки уваги.
«Тим краще, – подумав Юрій, – хай витрачають на мене силу, увагу і гроші, чорта з два вони доб'ються від мене чогось».
Він знову повернувся до ванни і за хвилину вже стояв під довгими дзвінкими струменями холодного душу. Вода лоскотала і колола його велике сильне тіло, він одхилявся, ловлячи ротом неслухняні струмки срібної води.
З ванни він вийшов у доброму настрої, але за вікном знову побачив пустелю аеродрому, і на серці стало тоскно. Хороший настрій зник, тільки приємна свіжість залишилася в усьому тілі.
Він швидко вдягся і глянув на себе в дзеркало. Костюм сидів на ньому мішкувато, але Юрія це мало турбувало. Костюм, очевидно, привезли з магазина готового одягу.
В їдальні на нього вже чекали. Сухий, високий Дорн показував Яринці і Волоху альбом репродукцій Міланського музею.
Яринка не знала, як вона мусить триматися. Слід розглядати ці картинки чи, за прикладом Волоха, підкреслено демонстративно дивитися за вікно.
Юрій зайшов, спокійно привітався і не міг не всміхнутися, побачивши розгублене обличчя Яринки.
Юрій тримав себе так, ніби був знайомий з Дорном вже багато років. Це йому коштувало дуже багатьох зусиль, але додержання миру, очевидно, в даний час було найкращою політикою.
– Прошу до столу, – запросив Дорн, коли привітання закінчилися.
Накритий стіл стояв посередині великої кімнати. Складені серветки височіли, як маленькі білі піраміди. Краплі вологи осідали на стінках сифона з водою. Зелене листя салату було ніжним і пружним. Масло виглядало з-під нього, як прозорий бурштин.
Коли вони посідали, двері в кімнату розкрилися, пропускаючи ще одного гостя. Високий, трохи сутулий старик з довгою, ретельно розчесаною бородою став на порозі дверей. У нього були блакитні, молоді очі. Вони ніяк не гармонували з величною сивиною його патріаршої бороди.
– О, сьогодні велике товариство! – сказав він німецькою мовою і відрекомендувався: – Адольф Шторре.
Він мить мовчки дивився на обличчя Крайнєва, потім рішуче сів на свого стільця і взявся до їжі.
Після хвилинної мовчанки заговорив Дорн.
– У нас, панове, може бути дуже багато незгод, – сказав він, – більше того, у нас можуть бути всякі непорозуміння і навіть сварки, але я дуже прошу вас, сідаючи за стіл, залишати всі справи в кабінетах, лабораторіях і вітальні. Жодного слова про справи за столом.
Ніхто не відповів йому. Волох накладав на тарілку сріблясті, немов металеві, шматочки оселедця і був цілком зайнятий цією справою. Крайнєв мазав дірчастий шматочок французької булки маслом і, здавалося, ні про що інше думати не міг.
Яринка просто не слухала. Один тільки професор Шторре попросив перекласти слова, сказані російською мовою. Дорн переклав, професор схвально похитав головою.
Тиша тепер порушувалася тільки брязкотом виделок і ножів.
Потім навстіж розчинилися двері, і дочка Дорна, панна Мей Дорн, зайшла в їдальню.
У неї було чорне, смоляне, гладко зачесане волосся. Білий проділ розділяв її зачіску на дві абсолютно точні половини. Невисокий лоб підпирали густі, чорні, випещені брови. Великі очі дивилися з-під чорних брів спокійно і сонно. Було щось дивне в цих очах – вони ніби були затягнуті сизуватою плівкою. Це робило їх дивно нерухомими. Коли на очі падав сонячний промінь, вони нагадували прозорий і важкий, жовтувато-сизий олеонафт.
Коротким нервовим рухом язика вона щохвилини облизувала нафарбовані губи. Вони були випнуті трохи наперед і здавалися припухлими. Важке підборіддя доповнювало це невиразне обличчя.
У неї була неприємна, дивна усмішка. Вона з'являлася на вустах дівчини цілком несподівано і незалежно від теми розмови.
Такою була єдина дочка барона Дорна.
Вона підійшла до столу і не поспішаючи оглянула всіх присутніх. Очі її на хвилиночку довше затрималися на обличчі Крайнєва, Дорн відрекомендував її незнайомим. З професором Шторре вона віталася запросто.
Тільки-но вона зайшла, Юрій витер серветкою губи і встав з-за столу. Волох підвівся слідом за ним. Дорн стежив за ними трохи здивовано.
– Коли ви дозволите, – глузливо усміхаючись, сказав Крайнєв, – ми з товаришем Волохом підемо оглянути нашу тюрму.
– Ви цікавитесь лабораторіями?
– О ні, – розсміявся Юрій, – ми хочемо подивитися, чи не можна звідсіля якось втекти.
– О, прошу, прошу, – усміхнувся Дорн. – У мене буде до вас тільки одне прохання: зайдіть, будь ласка, по дорозі до хімічної лабораторії.
Юрій і Волох вийшли. Двері з грюкотом зачинилися за ними. Сніданок продовжувався у цілковитій мовчанці. Тишу несподівано обірвала Яринка.
– Скажіть, будь ласка, – звернулася вона німецькою мовою до сивого професора, – Вальтер Шторре не був вашим родичем?
Склянка з молоком застигла в руці Дорна. Він зблід, і обличчя його стало нерухомим.
Професор Шторре стрепенувся, як від удару. Вогник блиснув у його виразних очах.
– Вальтер Шторре – це мій син, – відповів вік, вп'явшись очима в обличчя Яринки. – Він живий, чому ви кажете – був?
– Вальтер Шторре загинув у кабіні нашого літака, так сказав Дорн, – наївно відповіла Яринка, ще не розуміючи всієї ваги сказаного.
Професор Шторре перевів гнівний запитливий погляд на Дорна.
– Мені про це нічого невідомо, – похитав той сивою головою.
– Вам невідомо? – підвівся з-за столу професор. Обличчя його ніби застигло. Жодна рисочка в ньому не ворушилася.
– Вашого сина ув'язнено, але він живий.
Голос Дорна звучав спокійно, впевнено, і це трохи заспокоїло професора.
– Я не буду працювати до того часу, – різко проказав професор, – доки ви не влаштуєте мені побачення з сином.
Він круто повернувся і твердими кроками підійшов до дверей. Біля порога сили його зрадили, і він важко зіперся на одвірок. Помалу, не оглядаючись, він переступив поріг і зник в коридорі.
– Вам не слід було говорити йому про смерть сина, – сказав Дорн, звертаючись до Яринки. В голосі його відчувався докір.
– Я дуже рада, що сказала йому про це, – гостро відказала Яринка. – Він тепер менше віритиме вам.
Мей спостерігала всю цю сцену, спокійно усміхаючись. Здавалося, вона навіть не зрозуміла суті подій.
А Дорн сидів, п'ючи своє молоко, і злостився, поглядаючи на Яринку. Один раз, один тільки раз назвав він ім'я Вальтера Шторре, святкуючи свою першу перемогу, і, боже великий, як зуміла ця маленька дівчина, майже дитина, використати його першу і останню – він клянеться собі, що останню – помилку.
Коли всі встали з-за столу, Мей сказала, звертаючись до Яринки:
– Коли вам стане сумно, заходьте до мене. Я страшенно нуджуся в цій пустелі. Вдвох ми легше знайдемо спосіб згаяти час.
Яринка пробурмотіла щось невиразне, і Мей, плавно повернувшись, пішла до дверей. Дорн поспішив за нею.
Увагу Яринки притяг великий акваріум біля вікна їдальні. Вона підійшла ближче і кілька хвилин дивилася крізь прозору зелень води. Жирні риби, золоті, зеленкуваті і зовсім чорні, плавали біля дна. Вони були потворні.
Яринка тяжко зітхнула і витерла хусточкою сльози. В далекому кутку аеродрому вона помітила Юрія і Волоха, які помалу йшли попід стіною, уважно оглядаючи кожен сантиметр сірого бетону.
Після обіду вони в першу чергу пішли до хімічної лабораторії. Відчинивши двері великої зали, вони заніміли від здивування: лабораторію було відновлено у найменших деталях. Навіть великий балон з водою стояв на своєму місці. Наче і не було тут учора жахливого розгрому.
– Цим він хоче сказати, що не варто бити лабораторії, бо все одно відновлять, – резюмував події Волох.
– Так, – просто погодився Юрій, зачиняючи двері. Вони пішли по широких коридорах, одчиняючи всі двері, заглядаючи в кожну кімнату. Перед ними проходили лабораторії, дослідні майстерні, навіть невелика аеродинамічна труба була тут. І все це чекало тільки одного слова Юрія Крайнєва, щоб прийти до дії.
Замкнених дверей не було ніде. Перед ними розкривалися нові і нові лабораторії.
Юрій спіймав себе на думці, що дійсно непогано було б уже взятися за роботу. Він уже дуже скучив за нею. Але він зразу відкинув цю думку і більше до неї не повертався.
Нарешті вони дійшли до таких дверей, куди пройти було неможливо. Двоє здоровенних солдатів у коричньовій уніформі вартували біля дверей.
Волох спробував заговорити з ними, але солдати були як глухонімі. Говорити з ними або переконувати їх було, очевидно, марно.
Тоді вони вийшли на аеродром і довго розглядали будинок зовні. Сірий важкий бетон здавався неймовірно міцним. Тільки динаміт міг подолати його. Може, щось подібне до динаміту можна виготовити в лабораторії? Це вже була невеличка надія. Вони обійшли весь аеродром і повернулися до входу в будинок. Коли вони підходили, з дверей вийшов Дорн поруч з високим і міцним, затягнутим у коричньову уніформу чоловіком.
У військового було велике, з різкими рисами обличчя. Губи його складалися в презирливу дугу. Уніформа сиділа на ньому, як вилита. У начищених крагах нестерпно блищало сонце. Дорн підвів військового до Крайнєва і відрекомендував. Військовий звався Макс Буш – він був заступником Дорна і відав охороною.
Друзі швидкими кроками пройшли до Яринки, не маючи ніякого бажання розмовляти із своїми тюремниками.
