Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.
Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, – адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.
Хто ще не повернувся? – запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.
– Лойченко з Синицею та Соколовою.
– А інші?
– Всі вже тут.
– Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, – наказав Ковпак.
Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.
А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами – не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.
А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.
Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше – вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…
Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.
Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.
Вагань більше не було. Віра Михайлівна рішуче лягла до кулемета. Вона ясно бачила німців, які обережно підходили до неї, тримаючись дороги, бачила серед них Лойченка, і серце її наливалося люттю. Ще раз перевірила кулеметну стрічку – все на місці.
Кулемет ударив точно і різко, як кинджал. Всі німці, а Лойченко найперший, попадали на землю. Троє фашистів уже більше не встали після цього удару.
І тоді розпочався нерівний бій. Як проклинав себе Лойченко, згадуючи, що на свою голову навчив Віру Михайлівну стріляти з кулемета; як лаяв він себе у думках за те, що вибрав таку хорошу позицію… Але лай себе чи не лай, можливий шлях був тільки один: Віру Соколову треба вбити, бо інакше до партизанів не повернешся…
Бій тривав довго. Німці боялися заглиблюватися в ліс, але підходили щораз ближче, і все важче ставало відбивати їхні атаки.
А сонце вже заходило Воно черкнулося далеких пагорбів, освітило востаннє верхівки сосен, і в лісі зразу посутеніло. От ще трохи, і наказ Ковпака буде викопано, і можна відступати.
Німці полізли в останню атаку. Тепер вони вже не боялися лісу – сутінки мали їх приховати. Це була єдина правильна для них тактика, і Віра Михайлівна добре це розуміла. Вона била зі свого кулемета, але знала, що на неї щохвилини можуть кинутися ззаду, і не могла збагнути, чого чекають німці.
Саме ці постріли, відгомін цієї боротьби чув Ковпак.
Віра Михайлівна дала коротку чергу по двох німцях, які висунулися з-за повороту дороги, як раптом хтось просто впав у її окоп, схопив за руки і вилаявся страшно і люто. Віра Михайлівна пізнала голос Лойченка.
За мить, уже добре зв'язана, вона лежала на своєму старому місці і дивилася на німців, які перемовлялися між собою. До Лойченка вони зверталися як до свого, і Соколова тихо застогнала від люті.
Недалеко почулося гудіння машини. Хтось підійшов до групи німців, почулися слова привітання, і Любов Вікторівна Берг наблизилася до розбитого окопу.
– Засвітіть ліхтар, нічого не видно, – наказала вона. Зразу спалахнуло кілька електричних ліхтариків.
– Здрастуйте, Віро Михайлівно, давненько ми з вами не бачилися, – насмішкувато сказала Берг, світячи просто в обличчя Соколовій. – Так-то ви відплатили мені за гостинність!
Віра Михайлівна мовчала. Їй тепер ні про що було говорити з гестапівкою, все ясно.
– Це я заманив її у пастку і зловив, – почувся голос Лойченка. – Коли б не я, ніколи б нам її не впіймати.
– Знаю, – відповіла Берг. – Нагороду одержите, коли виконаєте всі покладені на вас завдання. Кладіть її в машину.
Вона глянула на темний ліс. Дерева нахилили свої віти, наче намагаючись підслухати розмову. Берг відчула себе дуже незатишно.
– Швидше, – скомандувала вона, – у нас ще багато діла. Завтра партизани мусять бути знищені.
Все останнє трапилося так швидко, що Соколова зразу не все зрозуміла, а потім ніколи не могла згадати в деталях.
З лісу блиснули дрібні, ясно видимі вогняні цяточки, і німці стали падати на землю. Хтось закричав, почулися швидкі кроки, біг, викрики; коротка сутичка в цілковитій темряві. Хтось тікав, когось намагалися наздогнати – нічого не розбереш у такій кромішній темряві, та ще лежачи зв'язаною на землі.
Нарешті знову з'явилося світло маленького ліхтарика.
– Ріж мотузка, – наказав знайомий голос, і Соколова відчула дотик холодного сталевого леза.
– А цих тут прикінчимо чи до Ковпака поведемо? – запитав теж знайомий голос.
– До діда поведем, – весело відповів перший. – Все. Вставайте, Віро Михайлівно, ви, мабуть, у сорочці родилися.
На світанку Любов Вікторівна Берг і Карпо Лойченко зв'язані стояли перед командиром партизанського загону Ковпаком.
«От дійсно, на війні як на війні, – думала Віра Михайлівна, – змінюється все блискавично. Адже вчора я сама зв'язана лежала на землі, а сьогодні… Ні, тільки більше таких змін ролей допускати не можна…»
А Ковпак сидів на пеньку, дивився на своїх полонених і думав складну і нелегку думу. Щодо Любові Вікторівни йому було все ясно, а от Лойченко завдавав старому справжнього болю. Отже, знайшовся і серед радянських людей зрадник: підло, як іуда, продав товаришів, та ще й гроші на тому хотів заробити.
– Що з ними будемо робити, товариші? – запитав Ковпак.
– Розстріляти і все, – почулося з гурту партизанів.
– Розстріляти? – перепитав Ковпак.
– Собаці собача і смерть.
– А може, хто інакше думає? – підвищив голос Ковпак. – Я хочу почути.
Партизани мовчали. Ковпак ще мить подумав і сказав:
– Увечері судитимемо зрадників.
– Нічого чекати, – загули партизани. – Хіба не ясно, що падлюки?
– Це ясно, а от як вони падлюками стали, це всім показати треба, – відповів Ковпак. Все, ведіть їх, хлопці.
В цей день німці насідали як осатанілі, але не вдалося їм оточити партизанського загону. Ліси приховували його краще від найближчого друга. Лойченка і Берг розстріляли через кілька годин після партизанського суду.
Ковпак підписав присуд і сказав:
– Перепишіть оце, хлопці, і зробіть так, щоб воно німцям, та й не тільки німцям відомим стало. Хай знають, що зрадникам немає місця на нашій святій землі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Восени, коли за невисокими Уральськими горами вже залягла дзвінка морозна зима, на завод прибув перший турбореактивний мотор. Почувши цю новину, Крайнєв навіть не повірив: просто дивно було, що моторобудівники змогли так швидко його закінчити.
– Ну, тепер берімося до роботи, вже до конкретної роботи, – весело говорив він, оглянувши новий мотор. – Гаятися нам ніяк не можна. Треба, щоб наша армія якнайшвидше одержала нові, реактивні літаки.
Справді, гаятися не можна було ні хвилини. Під Сталінградом фашисти вже вийшли до Волги. Там розпочиналася найбільша битва другої світової війни, і Крайнєв був переконаний, що якби там у цей час були «його» літаки, перемога прийшла б швидше.
Але зараз про участь таких літаків у боях він міг лише мріяти. Проект нової машини тільки ще починав утілюватись у метал. Та це була вже справжня робота, здійснення ідеї, яка довгий час хвилювала уми багатьох конструкторів у цілому світі.
Інженери почали працювати напружено, майже гарячково. Навіть ночувати вдома тепер нікому не хотілося, всіх тягнуло до колективу, тим більше що з фронту надходили весь час невтішні вісті. На Сталінграді і на майбутньому першому реактивному винищувачі зосереджувалися нині помисли всіх працівників інституту.
Та коли не рахувати нового завдання та особливого піднесення в роботі, все йшло по-старому в інституті, і інженер Кервуд щодня приходив до Крайнєва і до Марини, розпитував про новини та демонстрував свої успіхи в оволодінні російської мови. Здавалося, ніби події на фронті взагалі ніяк не впливали на його настрій.
Одного разу він, як завжди, з'явився в кабінеті Марини. Того дня німцям вдалося захопити в Сталінграді кілька вулиць. Це був справді чорний день для радянських людей, і містер Кервуд вибрав явно невдалий час для своїх відвідин.
Марина сиділа біля стола, навіть не посміхнувшись прибулому. Зараз її найменше цікавив містер Кервуд. Але раз він уже прийшов, доводилося бути чемною.
– У вас сьогодні поганий настрій, – сказав Кервуд, сідаючи. – Чули, яке прикре зведення сьогодні?
– А в мене таке враження, ніби це зведення навіть обрадувало вас…
– Ні, ви помиляєтеся, – спокійно заперечив Кервуд. – Воно мене не обрадувало, а тільки викликало деякі міркування…
Він з хвилину помовчав, дивлячись на Марину, потім сказав:
– Я хочу запропонувати, вам їхати працювати до Америки, Не дивіться на мене так сердито. Я ж не пропоную вам зради. Я хочу, щоб ви поїхали до нас цілком офіціально. Я можу гарантувати вам все: славу, багатство, право бути творцем найновіших літаків у світі. І якщо вже буде десь знаменита людина, то це буде саме Марина Токова, видатний, ні, більше – славетний інженер…
Слухаючи Кервуда, Марина прислухалася до себе. Його слова будили в ній давно згасле почуття честолюбства, будили, але не розбудили. Марина ясно відчувала, що все це минулося давним-давно і вся красномовність американця не залишає ні найменшого сліду ні в її думках, ні в її душі. І вона щиро зраділа від того, що справді стала міцнішою й сильнішою за час роботи у великому колективі інституту, і радість ця надала твердості її словам.
– Можете облишити всі свої пропозиції, – сказала вона. – Ваша фірма ніколи не бачитиме мене своїм співробітником. Мені не треба ні ваших грошей, ні вашої слави. І взагалі годі про це.
Кервуд дуже здивувався. Довгі місяці, які провів він на заводі, ще не перевчили його. І тому він сказав:
– Але ви мусите мені твердо пообіцяти: коли німці розіб'ють Росію і вам доведеться тікати, ви поїдете саме до Америки і працюватимете саме в нашій фірмі…
Спочатку Марина не все зрозуміла, та коли вдумалась у зміст сказаного, їй від люті аж дух перехопило. Поволі, не зводячи очей з американця, підвелася вона зі свого стільця.
– Слухайте, ви, – сказала вона на диво спокійно. – Вийдіть звідси і більше ніколи до мене не приходьте. Ви не знаєте нас! Коли б навіть я залишилася зовсім сама у цілому світі, я і тоді билася б проти німця, проти ворога доти, поки руки мої змогли б тримати зброю. Ясно це вам? Отак і перекажіть усім вашим фірмам. А зараз геть звідси! Геть! – вигукнула вона.
Марина була така розлючена, що Кервуд поспішив піти з її кабінету. Він вийшов у коридор і, вважаючи себе даремно ображеним, подався просто до Валенса скаржитись. Адже він не почував за собою жодної провини. З його точки зору було навіть дуже люб'язно запропонувати Марині роботу на всякий нещасливий випадок.
Зайшовши до Валенса, він розповів йому все, що відбулося в кабінеті Марини. Стриманий Валенс не сказав нічого, тільки обличчя його потемніло. І тоді Кервуд повторив зроблену Марині пропозицію, цим разом уже поширену на всіх працівників інституту, включаючи і його директора.
Коли він закінчив говорити, Валенс сказав:
– Мені нічого додати до слів товаришки Токової. В усякому разі ми будемо битися до кінця. І говорити тут нема про що. До того ж я певен, що німців під Сталінградом буде розбито.
Кервуд лише знизав плечима і попрощався з Валенсом як ніколи сухо. А Валенс узяв аркушик паперу і написав у Москву листа, прохаючи забрати з заводу та відправити до Америки інженера Кервуда.
За кілька днів надійшла телеграма і Кервуд дістав наказ виїжджати. Він вирішив зайти до Марини. Здавалося незручним виїхати отак, не попрощавшись.
– Ви читали газети? – навіть не привітавшись, запитала його Марина.
Кервуд похитав головою. Тоді дівчина підбігла до нього і сунула йому газету просто під ніс.
– Оце і перекажіть вашій фірмі! – вигукнула вона.
«Розгром німців під Сталінградом», прочитав Кервуд на першій сторінці.
– Виходить, пропозиції мої були передчасні, – сказав він, вклонився і вийшов від Марини в дуже поганому настрої.
Ця сцена повторилася ще в кількох кабінетах, куди заходив Кервуд. І в той же день він поїхав з заводу, так і не виконавши основного свого завдання.
* * *
У партизанському з'єднанні, яким командував генерал Ковпак, як і всюди, де тільки були радянські люди, сталінградський розгром німців зустріли як величезне свято. Значить, скоро кінець, значить, скоро настане день, коли радянська земля звільниться від фашистської погані.
Багато що змінилося тут за останній час. Тепер уже не доводилося партизанам тікати в ліси при наближенні німецьких дивізій. Вони сміливо зустрічали ворога вогнем і приймали бій, знаючи, як треба добиватися перемоги. Минули часи, коли німці могли безкарно наступати на погано озброєних партизанів. Усе, аж до артилерії включно, мав на своєму озброєнні генерал Ковпак. Недаремно ж стільки рейсів зробила в далекий партизанський тил авіаційна частина підполковника Полоза…
І от одного разу вірний ЛІ-2, якого вів сам Полоз, приземлився на польовому партизанському аеродромі. З широкого тулуба літака партизани почали вивантажувати зброю, пошту, медикаменти, а командир попрямував до Ковпака, маючи в руці якийсь пакет.
Партизанського генерала, слава про якого встигла за цей час облетіти всю країну, він знайшов у хаті за вечерею. Тепер Сидір Артемович уже не жалівся на зуби: Полоз таки привіз йому з Великої землі досвідченого зубного техніка, і той, страшенно боячись німців і стрілянини, постарався швидше вставити генералові чудові стальні зуби.
– Сідай, – весело зустрів Полоза Ковпак. – Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?
– Вип'ю, – відповів Полоз. – А де Віра?
– Тут вона, нікуди не ділася, – засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.
Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:
– Ось тобі маєш! Дожилися!..
– Що трапилося?
– Та воно, звичайно, нічого особливого, – відповів Ковпак, – хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.
– Кого це висмикують?
– Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..
Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.
– От і добре, – сказав він. – Годі їй тут…
– Певна річ, що добре, – погодився Ковпак. – Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, – гукнув він свого ад'ютанта, – Соколову до мене!
За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.
– Сідайте, Віро, Михайлівно, – сказав Ковпак. – Прощальну чарку з вами пити будемо.
– Як це – прощальну?
– А дуже просто – до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…
– Коли маю вирушати?
– Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…
У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.
– Ага, – несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. – Хочу я вам віддати один документ…
Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.
– Читайте.
Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.
– Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, – сказав Ковпак. – Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…
І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.
А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця – лютий був сніжний і холодний, – та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.
– До побачення, Сидоре Артемовичу, – обняла генерала Соколова. – Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..
– Отуди к чорту! – прогудів збентежений Ковпак. – Отже, вчасно тебе до Москви викликають…
А сам чогось потер око – сніжинка залетіла чи що…
– Завтра вночі чекайте, – сказав Полоз, заходячи до літака.
– Щасливо! – помахав рукою Ковпак.
– Щасливо! – вигукнули на прощання партизани.
Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.
– Пішли, хлопці! – скомандував Ковпак. – Нічого тут довго переживати, воювати треба…
А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.
– Ох, який я зараз щасливий, – тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. – І як страшенно тебе люблю…
Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко – може, до Дніпра, а може, і далі.
В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.
І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.
Танки Короля вийшли до Дніпра не першими. На правому березі вже окопалася на плацдармах піхота. Вночі сапери наводили понтонні мости й переправляли танки на той берег. Ішла велика підготовка до вирішального наступу на Київ.
Коли всі танки було переправлено і добре замасковано недалеко від Вишгорода, Король одержав невеличку передишку. Всі ці дні – це вже починався листопад – він провів у гарячковій напруженій роботі, бо війна для танкіста – це, в основному, не гаряча сутичка в бою, яка триває хвилини, а саме повсякденна напружена робота біля машини.
І зараз, коли трапився невеличкий перепочинок, він скористався з нього дуже радо. Тепер він годинами міг сидіти на своєму спостережному пункті, дивлячись на Київ. Здавалося, ніби Сергій Король вивчає можливі шляхи наступу, і в цьому була якась доля істини. Але найбільше Король просто дивився на місто, на високі стовпи диму від пожеж і уявляв собі – де і що це може горіти.
Орленко часто приходив до Короля на спостережний пункт. У ті дні чекання вони часто говорили про Київ, згадували роки, проведені в цьому місті, театри, святкові демонстрації – одним словом, все життя. Тільки про Яринку ніколи не було сказано між ними жодного слова. Роки минули вже з того нещасливого дня, а рана все ще була свіжою, все ще було боляче до неї доторкнутися.
Інколи в гостях у друзів з'являвся Росовський. Він по-старому літав на У-2, зв'язковому літаку штабу армії. В полк Короля він завертав, коли тільки траплялася нагода, і робив це дуже охоче.
Коли Король заводив розмову про інститут стратосфери, про своїх знайомих, Росовський завжди трохи бентежився, починав відповідати нехотя, і Король це дуже скоро помітив. Тоді він уже нарочито став зводити розмову про інститут і скоро побачив, що Росовський кожного разу червоніє, коли при ньому називали ім'я Марини.
Король встановив це цілком точно і після того перестав зважати на збентеження Росовського. Для нього все стало ясно.
А Росовський і сам не міг зрозуміти, як це трапилося, що Марина стала посідати таке велике місце в його житті. З того самого дня, коли він сам залишився в оточенні, відправивши її на літаку, він зрозумів, що на цій зустрічі знайомство їх не закінчиться. Обережно, намагаючись не привертати нічиєї уваги, узнав він адресу інституту стратосфери і написав Марині листа, навіть не сподіваючись одержати відповідь. Але відповідь прийшла дуже скоро, і була вона дуже привітною і радісною. У Росовського аж голова обертом пішла від хвилювання.
З того часу почалося їхнє листування. Всі товариші дуже добре навчилися розрізняти дні, коли Росовський одержував листа. В такі дні він ставав дуже мовчазним, тільки обличчя його світилося дивним внутрішнім світлом. Льотчики з ескадрильї зв'язку, де служив Росовський, навіть говорили, жартуючи, що в такі дні навколо голови їхнього друга, ніби у святого, з'являється сяйво, але Росовський нітрохи не ображався на такі жарти.
І раптом на початку листопада, перед самими Жовтневими свитами, Росопсвкої о викликали до штабу армії. Командир полку наказав летіти до начальника штабу, там на Росовського вже чекають. У цьому виклику не було нічого незвичайного – по кілька разів на день доводилося кожному льотчикові літати в штаб. Але цілком несподівано командир спитав:
– Ви одружені, товаришу Росовський?
Обличчя льотчика залилося густою краскою.
– Ні.
Командир глянув на нього здивовано. Росовський мить постояв, чекаючи запитань і не розуміючи, в чому справа, але командир відпустив його, нічого більше не запитавши.
Росовський прилетів, як звичайно, до відповідального чергового по штабу.
– Вас тут уже давно запитували, – привітав його знайомий майор, – тут одна товаришка прибула до кас, щоб разом Київ брати, і про вас розпитувала. Навіть більше: просила вас викликати. Ну, начальство, ясно, не могло відмовити. Зараз я її покличу.
Майор вийшов, залишаючи в кімнаті вкрай збентеженого Росовського, і за мить повернувся з Мариною, Росовський тільки тихо ахнув, але зразу ж прийшов до норми. Марина теж була схвильована, але трималася на диво спокійно. Вони привіталися настільки офіціально, що ніхто і подумати б не міг про якісь зв'язки між ними.
Марину послали сюди для того, щоб разом з військами ввійти в Київ і негайно довідатися про те, що сталося з Київським інститутом стратосфери. Ходили чутки, ніби німці там пробували налагодити якесь виробництво чи дослідну роботу, пов'язану з реактивним літакобудуванням. Все вимагало перевірки, і присутність спеціаліста була необхідною. Саме так опинилася Марина в штабі армії, яка брала Київ.
Усе це вона розповіла Росовському за кілька хвилин і зразу ж згадала в розмові Короля і Орленка.
– Я їх обох часто бачу, – сказав Росовський.
– Я їм привезла вітання і листа, – відповіла Марина. – Як мені їх побачити?
– А от зараз спробуємо, – несподівано наважився Росовський і звернувся до чергового за дозволом злітати в танковий полк підполковника Короля. Марина підтримала прохання, і відмовити було вже неможливо.
За кілька хвилин вони опинилися в повітрі. Обидва почували себе збентеженими. Правильного тону розмови між ними ще не було знайдено. Проте, коли вони разом зайшли до бліндажа, де жив Король, відразу ж налагодилася цілком невимушена розмова.
Росовський трохи побоювався цієї зустрічі, але Король жодним натяком не дав зрозуміти, що він знає його таємницю.
Вони говорили про всіх знайомих, читали листи від Ганни і Крайнєва, і в бліндажі раптом стало гарно і весело – так, як буває тільки тоді, коли в житті зустрічаються найкращі друзі.
Потім Короля несподівано викликали до командира корпусу.
– Мабуть, наказ наступати буде, – пожартував він, виходячи. – Я зараз повернуся.
Але так швидко повернутися йому не вдалося. Це і справді прийшов наказ починати наступ на Київ. Король подзвонив до себе у бліндаж, щоб його не чекали.
Росовський зразу зрозумів, у чому справа, і, нічого не говорячи, став збиратися назад. Разом з Мариною вийшли вони з бліндажа і тільки тоді, коли опинилися вдвох, Росовський трохи осмілів і сказав:
– Ви не можете собі уявити, який я радий вас побачити. Це для мене великий сюрприз.
Марина глянула на нього здивовано, радісно, але не сказала нічого.
– Я б дуже хотів зустріти вас після перемоги, – продовжував Росовський.
– Я теж цього дуже хотіла б, – тихо озвалася Марина.
І вони раптом замовкли обоє, ніби боячись надто багато сказати про свої справжні почуття, але і сказаного було досить. Маленький літак знову злетів у повітря.
В той день почався великий бій за Київ.
