Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Компресорна установка з усім її складним обладнанням стояла змонтованою в одному з підвалів лабораторії. Це був наслідок роботи інженерів Короля і Орленка. Вони мали усі підстави бути задоволеними.

Ще більш задоволеними залишилися Яринка і Ганна. Тепер вони вже могли перейти до справжньої роботи – від дослідів на благеньких приладах до одержання остаточних наслідків, до перевірки винаходів Коробова.

І вони взялися до цієї своєї нової роботи гарячково і жадібно.

Тепер їх можна було цілий день побачити у лабораторії або в підвалі, де, поблискуючи яскраво начищеними частинами, стояв компресор. Вся ця складна машина приводилась у рух і регулювалася трьома кнопками.

Яринка і Ганна багато часу провели біля цієї складної красивої машини, обізнаючись з усіма її особливостями і завжди захоплюючись тим, як Король і Орленко глибоко продумали кожну дрібницю, передбачили кожну найменшу деталь.

Остаточна реакція мала проходити під великим тиском і при значно пониженій температурі. Конструкція компресора була дуже надійною і простою. Подруги часто згадували добрим словом конструкторів машини.

Реакція мала проходити у стальній, викладеній зсередини ебонітом бомбі. Складна система охолодження забезпечувала рівну і постійну низьку температуру. Всі ці умови визначив ще Коробов, і нехтувати ними не годилося – тим більше, що всі формули, записані у невеличкий сірий зошит, виявилися бездоганно правильними.

І одного теплого літнього вечора, коли над Києвом, забарвлюючи усе у ніжно-рожеві тони, заходило сонце, подруги взялися до останнього досліду. Вони нарочито вибрали таку пізню годину, щоб ніхто не заважав їхній роботі, щоб зайві люди не тинялися по лабораторії і біля компресора.

А ще до того ні Яринка, ні Ганна не були впевнені в успіхові цієї своєї спроби. Отже, вони зробили все, щоб останній дослід проходив без людей.

У своїй лабораторії, затаївши подих, намагаючись не ворухнутися, відважували вони з точністю до міліграма матеріал для майбутньої реакції. Вже давно закінчилися вагання і невдачі першого часу, вже давно аналізи зійшлися з записами Коробова. Але саме тепер і починалося хвилююче і навіть страшне. Саме тепер доходили подруги до таємниці вибуху в лабораторії, і від того, що цей вибух мав таку неймовірну силу, ставало трохи страшнувато.

Вони обережно, ніби священнодіючи, закрили змішані реактиви у блискучій сталевій бомбі. Останній компонент реакції – велику дозу азотної кислоти – треба було влити перед самим початком роботи компресора, щоб усі процеси відбувалися вже під великим тиском.

Потім вони спустилися в підвал, де компресор стояв, ніби чекаючи початку роботи. Поруч нього стояли два балони з азотом; у бомбу мало нагнітатися не звичайне повітря, а інертний азот.

У халатах, з блискучими балонами в руках, у півтемряві лабораторних коридорів Яринка і Ганна самим собі нагадали якихось середньовічних алхіміків. Яринка навіть сказала про це, і вони посміялися трохи, проте якось стримано і ніби неохоче.

А в кімнаті з низькою стелею, де стояв компресор, було багато електричного світла, білого і сліпуче ясного, так що будь-яка подібність до середньовіччя зникла і навіть сила майбутньої вибухової речовини перестала здаватися такою страшною.

– Ну що ж, будемо починати, – трохи зміненим голосом сказала Ганна.

Яринка відчула, що хвилюється з кожною миттю все дужче і дужче. Вона навіть не могла говорити від хвилювання, а тільки мовчки кивнула головою.

Ганна ще якийсь час почекала, ніби перевіряючи у думках, чи все зроблено і розраховано, чи все приготовлено на маленькому столі, який стоїть під самою стіною.

Але перевіряти вже більше нічого. Треба починати роботу. Яринка взяла у руки блискучу бомбу з насипаними всередину реактивами і повернула її отвором догори. Ганна швидким рухом влила туди заздалегідь приготовлену азотну кислоту. В бомбі щось зашипіло, і над отвором з'явився ледве помітний димок. Тоді, вже поспішаючи, намагаючись не згаяти жодної секунди, вони поставили бомбу на місце і міцно затягли гайки, які з'єднували її горло з компресором. Яринка перевірила гайки, які затягала Ганна, – та в свою чергу перевірила роботу подруги.

Яринка натисла кнопку вимикача, і десь унизу загули мотори. Компресор паче ожив, ніби заворушився, хоч жодного руху зовні не було видно. Тільки чути було ледве помітне здригання, тільки відчувався рух десь всередині машини. На великому білому циферблаті манометра швидко заворушилася, полізла вгору довга стрілка. Ганна слідкувала за нею, помалу пересуваючи ручку регулятора. Стрілка дійшла до чотирьохсот, і рука Ганни завмерла. Тиск мусив залишатися десь на цьому рівні.

Тепер треба було чекати. Довгих дві години напруженого чекання і невідомості. Нікому по видимі процеси відбуватимуться за цеп час у сталевій бомбі. Вона навіть може несподівано вибухнути, і від цього трохи страшно, і холодок лізе десь поза шкірою.

Хвилини тягнуться помалу-помалу. Тихо, ніби присипляючи, монотонно гудуть мотори. На білому циферблаті дрібно тремтить довга стрілка. Ганна слідкує за нею невідступно.

А Яринка часто поглядає на балони з азотом. Їй чомусь здається, що газу нестане, хоч дівчина напевне знає, що все розраховано заздалегідь з великим запасом. Як же вони довго тягнуться, ці сто двадцять хвилин.

У низькій кімнаті напружене мовчання. В обох подруг таке враження, ніби ось зараз щось мусить трапитися, щось небачене і незвичайне. Але нічого не трапляється, а від такого напруженого чекання тільки ледве помітно починає ломити у скронях.

– Ми з тобою такі мовчазні і печальні, ніби в нас хтозна-яке нещастя сталося, – пробує пожартувати Яринка, але Ганна не відповідає.

Навіть розмовляти якось не хочеться. Всі думки зайняті тільки одним – як працюють мотори і компресор, що робиться там, у бомбі. Всі почуття загострено до краю. Коли трохи дужчає струм у мережі і мотори починають гудіти сильніше, Ганна і Яринка здригаються.

Але ось і вони минають, ці дві довжелезні години. Замовкають мотори, і тоді надзвичайна тиша запановує у кімнаті. Тільки чути, як з ледве помітним сичанням із бомби повертається знову у балони залишок азоту. Стрілка на манометрі помалу опускається до нуля.

Яринка знімає блискучу бомбу, підносить її до столу і над великим, чисто витертим склом перевертає її горлом донизу. На скло помалу висипається темний сизуватий порошок.

Подруги дивляться на нього, як зачаровані. Так триває лише мить. Потім вони переносять свої здобутки нагору, в лабораторію. Тут треба усе перевірити, все проаналізувати.

Яринка нервує, поспішає. Їй хочеться швидше усе взнати, в усьому переконатися. Спочатку Ганна теж хвилюється і нервує, але несподівано бере себе в руки й говорить:

– Зараз ми замкнемо все це у вибухову камеру, де на нього дійсно ніщо не зможе вплинути, а собі залишимо тільки малесеньку часточку для аналізів, бо, я тобі признаюсь одверто, мені страшно.

І Ярина мовчки погоджується з нею, хоч і не хотілося б марнувати часу на пересипання і переховування цього сизого, майже сріблястого порошку.

І вони ховають у вибухову камеру, де не страшний найсильніший вибух, весь порошок, зсипаний у невеличку колбу. На столі у пробірках залишається лише по кілька зерняток.

Це вже пізня ніч. Тиша і темрява стоїть над світом.

На сході ледве помітно починає голубіти небо – вже скоро почнеться світанок.

– Так, – говорить Ганна, закінчуючи аналіз, – все сходиться з записами Коробова. Значить, оце вона і є, та сама таємнича речовина.

І Ганна дивиться на пробірки, ніби намагаючись побачити там щось надзвичайне.

Вони беруться до роботи. У маленькій вибуховій камері намагаються вони одержати вибух нової речовини. Вони пробують вогонь і детонацію, вони пробують сірчану кислоту і гримучу ртуть. Але кислота тихо шипить, геть розкладаючи речовину, вогонь не впливає зовсім, навіть дуже високі температури не змінюють сіруватого відтінку зернят, запали гримучої ртуті вибухають самі і не викликають більше ніякого вибуху.

– Треба кінчати, – позіхаючи, говорить Яринка, – дивись, вже скоро світанок. Завтра ще буде час.

Ганна дивиться у вікно. Велетенська заграва світанку здіймається у небо. Півнебозводу палає непередавано багряними кольорами. Зараз зійде сонце.

– Так, треба кінчати, – говорить Ганна, – я піду вниз, заберу реактиви. Ти теж поприбирай тут. Зараз поїдемо додому. Це ж уже скоро трамваї підуть.

Вона виходить. Настрій в обох подруг якийсь дивний, ніби трохи пригнічений. Таке враження, ніби пройшли вони зовсім близько біля своєї мети і не помітили головного. І навіть не зовсім зрозуміло, як далі йти, – а від того приходять сумніви і невіра у власні сили.

Яринка опускається на стілець у кутку лабораторії. Вона дуже стомилася за цю піч. Зараз треба поїхати додому, добре виспатися і спочити.

А за вікном все світлішає і світлішає багрянець неба, ще хвилина, дві – і бризнуть перші промені сонця.

Яринка дивиться у вікно. Хмарини міняються на її очах, і ніби відблиск ножа прорізає світанок, і все затоплює, знищуючи багрянці, перший промінь сонця.

І Яринці здається, ніби відблиск його загорівся в пробірках, ніби малесенькі іскри з'явилися за тонким склом. Дівчина хоче встати і підійти глянути, що трапилося, але в ту ж мить вибух струшує стіни лабораторії, кидає дівчину на підлогу і далеко у двір виносить широкі віконні рами.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

У вестибюлі лікарні провели вони всі троє довгий літній день. Це була неділя, і ніхто не міг пригадати більш сумного дня відпочинку. Мовчазні і суворі, сиділи вони поруч на стільцях, тільки коли-не-коли перекидаючись одним-двома словами та жадібно ловлячи кожне слово, кожен погляд лікарів, які виходили з довгих білих коридорів.

Інколи виходила висока сива лікарка, і тоді всі троє зривалися з місць, підбігали до неї, бажаючи почути щось нове, щось втішне.

Але відповідь весь час була однакова:

– Яринка все ще марить в непритомності. Її, видно, дуже вдарило вибуховою хвилею, хоч зовнішніх поранень немає жодного. Лікарі побоюються крововиливу в мозок.

І знову сідали Ганна, Орленко і Король на свої місця, довгі години просиджували на своїх стільцях, добре розуміючи, що слід було б піти і відпочити, – не в силі піти, не в силі відірвати погляд від високих білих, матовим склом затягнутих дверей.

Так минув цілий день. Вони навіть не згадували про їжу. Думка про те, що прийде ніч і доведеться піти відсіля, здавалася жахливою.

Ганна страшенно картала себе за те, що залишила Яринку одну в ту останню мить. Може, вона, холоднокровніша і досвідченіша, якось могла б запобігти нещастю. Благословляла ту мить, коли їй спало на думку заховати всю речовину у вибухову камеру, залишивши тільки кілька зернят. Та й ці зернята наробили такого, що навіть подумати страшно.

А години минали й минали, і вже ніч заходила над містом, а сива лікарка все ще не могла сказати нічого втішного.

Для Короля це були важкі години. Йому здавалося, ніби нещастя навалилося на нього, як страшна брила, і годі було її зрушити чи скинути. І оце відчуття власного безсилля, неможливість якось зарадити дратувало найбільше.

Орленко сидів, украй пригнічений, ніби розчавлений горем. Він навіть нічого не міг говорити, тільки дивився, невідступно дивився на білі двері.

А у великій білосніжній палаті на одинокому ліжку, застеленому м'якою зеленкуватою ковдрою, лежала Яринка. Обличчя її змінилося, стало старішим. Тіні лягли під очима. Тонкі зморшки окреслили рот.

Дівчина лежала так тихо, що інколи здавалося, ніби вона навіть не дихає. Та проте губи час від часу ворушилися, і тоді чулося тихе гарячкове шепотіння:

– Сонце… сонце… дивіться, сонце…

Висока сива лікарка заходила часто, мацала пульс і чоло, хитала головою і тихо виходила.

І пізно вночі, коли ніхто вже навіть і не сподівався, Яринка опритомніла. Вона глянула навколо себе, ніби шукаючи когось, і несподівано сказала:

– Сонце.

Потім побачила сиву лікарку, сестру біля свого ліжка і дуже тихо промовила:

– Негайно викличте Ганну.

Лікарка спробувала заперечити.

– Мені страшно болить голова. Навіть ви не знаєте, чи я буду жити. Покличте Ганну.

Яринка говорила ці слова настільки спокійно, твердо і впевнено, що лікарка заперечувати не наважувалася. Вона повернулася і тихо вийшла. Вона, звичайно, не зробила б так, але Яринка майже точно визначила своє становище – цілком можливо, що це дійсно останні хвилини притомності.

І ті кілька хвилин, які минули, доки Ганна, переодягнута в білий халат, з'явилася перед ліжком, дівчина думала тільки про те, як би витримати і не знепритомніти. Ця думка була пекучою, і від напруження голова боліла ще гірше.

Але Ганна з'явилася біля ліжка, з'явилася, не кажучи жодного слова, тільки вдивляючись, напружено вдивляючись у дороге обличчя подруги.

– Ганно, – гарячково зашепотіла дівчина, – воно вибухає від сонця, від сонячного променя… Я сама це все бачила, Ганно…

Їй здалося, ніби Ганна хитнулась і відійшла кудись далі. Дівчина хотіла покликати її і відчула, що вже не може. Несподівано хитнулася і обернулась стеля. Потім настала темрява.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Бабине літо пливе над садом. На пожовкле листя кленів і каштанів падає золоте проміння сонця. Тепла мла застилає небо, і сонце котиться у висоті, ліниве, туманне.

Листя падає з дерев. Воно шарудить від найменшого подиху вітру, воно ледве помітно пахне гнилизною, і запах цей ні на мить не дає забути про осінь.

Юрій Крайнєв ішов по великому саду інституту стратосфери. Приємно було йти отак, дивитися на каштани і клени, брати руками з повітря довгі ниті білого павутиння і спокійно думати свою думу.

Крайнєв дійшов до самого кінця саду і глянув назад. Інститут підносився над деревами важкою брилою граніту. Сонце блищало на вікнах, і здавалося, ніби це золоті крони каштанів і кленів відбиваються у дзеркальному склі.

Йти в кабінет не хотілося. Юрій нахилився і підняв з землі великий лимонно-жовтий листок. Візерунчаста мережка прожилків здавалася намальованою. Потяг за один ріжок – сухо хруснувши, листок розірвався. Крайнєв підніс його до губ і відчув запах осені. Кинув на землю обірваний хвостик і пішов далі. Зараз він має право на спочинок – закінчено велику роботу, закінчено крейсер.

Крайнєв ішов садом. Невеличкий столик і кілька крісел стояли на доріжці під пишнокронним каштаном. Юрій сів у крісло. Це почуття, цей момент вдалого закінчення великої і відповідальної роботи він любив понад усе на світі. Приємно згадати той день, коли олівець провів першу лінію. Як давно це було…

Крайнєв сидів у кріслі великий і широкоплечий. Мереживо зморщок вже стало з'являтися в куточках очей, коли інженер усміхався. Сивина сріблила виски. Це оте не була старість. Глибокі переживання, довгі години і ночі роздуму посріблили волосся інженера.

Листя зашаруділо десь у глибині саду. Хтось ішов, наближаючись до місця, де сидів Крайнєв. Він прислухався і незадоволено поморщився. Та коли висока, затягнута у військове постать Валенса з'явилася з-за дерева, зморшки зникли.

Директор інституту підійшов мовчки і сів у крісло поруч Крайнєва. Справжня дружба існувала між ними, і спер уже ніщо не могло зламати її. Часто вони зустрічалися і кілька хвилин проводили разом, навіть не розмовляючи. Це були хвилини спочинку.

Вони сиділи мовчки, і Валенс прекрасно розумів почуття Крайнєва. Літній і досвідчений, він дуже любив свого значно молодшого друга і добре знав, що мине ще півгодини, Юрій спочине і знову кинеться у самий вир роботи, складної роботи, де найвірніші шляхи може находити саме він, професор Крайнєв.

Тиша висіла над садом. Вона трималася на довгих нитках бабиного літа, натягнених між деревами.

Ні Крайнєв, ні Валенс не помітили, як, з'явившись із тиші, над садом виросло мелодійне металічне гудіння. Воно то піднімалося на високі ноти, то майже завмирало, але тембр його, металічний, енергійний, не мінявся.

Крайнєв здивовано підвів брови і глянув на Валенса. Досвідчений пілот, він міг по звуку точно визначити, яка машина з'явилася в небі. Зараз не було незрозумілим. Очевидно, якась нова конструкція.

– Ти не знаєш цього літака? – сказав Валенс на запитливий погляд Юрія. – Пристойна машина, зараз ми глянемо на неї.

За мить літак з'явився в небі. Форму він мав трохи незвичну: крила його були вигнуті, як дуга. Вони нагадували собою добре натягнутий лук, де тятивою була задня кромка крила, а стрілою весь фюзеляж. Маленький літак немовби купався в проміннях осіннього сонця.

Очевидно було, що веде його незвичайний пілот. Неймовірні фігури вищого пілотажу, фігури, можливі лише для найвищих майстрів цієї справи, рисував літак у холодному небі.

– Це літає Валя, – несподівано сказав Валенс.

– Яка Валя? – здивувався Юрій.

Валенс хитнув головою. Запитання Юрія влило краплину гіркоти в його думки. Як на нього, Крайнєву не варто було б так швидко забувати це ім'я.

– Валя, твій колишній шофер. Хіба ти вже забув її? Вона вже давно авіашколу закінчила, недавно перейшла працювати знову до нас. Чудово літає.

Валя! Спогади раптом широкою хвилею нахлинули на Крайнєва. От він виходить з дверей свого дому у чудовий травневий день і бачить у своїй машині нового шофера – біляву дівчину. Тоді вони з півгодини їздили за містом і Валя довела йому, що має право називатися шофером першого класу. Багато ще чого згадав Крайнєв, почувши це ім'я…

А літак купався у сонці. Синім світлом сяяли його крила, інколи засліплюючи очі відбитим променем. Ось, розігнавшись з великої височини, летить він просто униз, ніби падаючи на інститут. Це піке, це чудесне, майстерне піке з висоти трьох тисяч метрів на заздалегідь визначену точку. Рев, гудіння і свист сповнюють тихий сад інституту. Блискуче тіло літака проноситься зовсім низько над деревами.

Потім гудіння затихає. Літак зник. Плавали у повітрі довгі нитки бабиного літа, неясно світило сонце, тихо падали додолу прозорі кленові листки.

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ

Літак мчав униз, до землі, і вітер свистів під широко розплатаними крилами. Літак падав, мотор його ревів, і гвинт надавав падінню швидкості. До землі було вже недалеко. Два винищувачі такого ж типу гналися за ним. Вони так само мчали впив у несамовитому піке, намагаючись не випустити перший літак. Василь Котик тікав. Петро і Микола його наздоганяли. Це був учбовий повітряний бій, перший бій, який дозволили провести трьом братам. Уже багато годин налітали молоді Котики. Давно вже минув той час, коли вперше злетіли вони над аеродромом, вперше відчули вітер високостей.

Зараз кожен із них веде літак в найскладнішому польоті, в бою. Ще небагато – і ввійдуть вони в полк винищувачів як повноправні льотчики.

Василь вирівняв літака недалеко від землі. Відцентрова сила вдавила тіло в сидіння так, що аж в очах потемніло, але літак вийшов із піке і в ту ж мить рвонувся вгору, назустріч тим двом, які ще раніше припинили несамовите падіння.

«Бій» розпочався знову.

Літаки пішли вгору. Вони звивалися один біля одного, падали стрімко і раптово, перекидалися і розліталися, намагаючись зайняти позицію, вигідну для обстрілу супротивника, здавалися живими істотами, а не машинами.

Василь сидів у своєму літаку, і в нього було таке враження, ніби він злився з машиною, що вона слухається не тільки його рухів, а навіть думок, його захоплювала ця прекрасна гра. Рухи ставали напрочуд точними, чіткими. Багато разів уявляв собі, що перед ним ворог, і навіть натискав на гашетки, опиняючись в зручних позиціях, але кулемети мовчали.

І в якусь радісну секунду Василь відчув, що може керувати літаком, знає тут все, як самого себе, і машина не зрадить йому. І відчувши це, засвистав по-дроздиному задьористо і дзвінко, але не почув нічого, бо шум мотора глушив усе.

На аеродромі подали сигнал іти на посадку. «Вороги» помирилися. Чітко і швидко вишикувалися брати у трикутник. Вони летіли, ніби зв'язані тугими невидимими тросами. По черзі сіли на землю. На вказаному місці літаки вишикувалися в одну лінію, крилом до крила. Пілоти вийшли і стали біля своїх машин.

До них підійшов майор Полоз і, дякуючи за блискучу роботу, потис руку кожному з своїх старих знайомих.

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ

Крайнєв складав папери у жовтий шкіряний портфель. Роботу закінчено. Післязавтра виїзд на завод на випробування першого крейсера. Крайнєву вже не вперше переживати такі дні. Вже багато разів давав він дозвіл на перший політ своїм літакам. День був дуже напружений, але зараз хвилюватися нічого.

Крайнєв склав усі папери, оглянув стіл, потім підійшов до важкої сталевої шафи і замкнув портфель.

Був уже вечір, темніло рано. Крайнєв пройшов довгим, м'яко освітленим коридором до Валенса. Валенс саме щось писав, але поклав ручку, тільки-но зайшов Крайнєв.

– Сьогодні я віддаю наказ, що основним льотчиком-випробувачем для крейсера призначається Валя. Ти нічого не маєш проти?

– Валя? – перепитав Крайнєв.

Так, зараз вона у нас найкращий пілот. Пам'ятаєш, як вона літала на літаку Матяша?

Крайнєв згадав осінній сад, довгі прозорі пасма бабиного літа, ледве відчутний запах сухого листя.

– Валя, – тихо повторив він і раптом усміхнувся, – дуже добре, я цілком згодний. Хай буде Валя, вона прекрасний льотчик.

Літаки Крайнєва завжди випробовував пілот Марченко, але кілька місяців тому його призвали до армії, і, звичайно, найкращим пілотом в інституті була Валя. Кращого вибору Валенс і не міг зробити.

Директор дописав, показав Юрію перелік випробувань, які мав пройти крейсер, і наказ було підписано.

– Що ж далі сьогодні будемо робити? – запитав Валенс, ховаючи свої папери.

– Далі? – перепитав Юрій і на мить замислився. – Далі… От дивне становище. Крейсер закінчено, а нового ще нічого не почато. Що ж будемо робити нині ввечері, Адаме Олександровичу? Ганна поїхала на завод. Проведемо разом вечір чи в тебе якісь інші плани?

Валенс простяг руку до невеличкого бювара, який лежав на столі, і взяв звідтіля кілька різноколірних папірців.

– Ану, поглянемо, куди можна сьогодні піти, – сказав Валенс, роздивляючись запрошення і програми. – Отже, пас запрошують на урочисте засідання в Академію наук.

– Не хочеться, – відгукнувся Юрій.

– На лекцію.

– Відмовити. Сьогодні не хочу.

– В палац фізкультури.

– Далі.

– Почекай. Чому далі? Давай справді підемо в палац фізкультури. Сьогодні відкриття зимового басейну для плавання і змагання, Це дуже цікаво і, головне, красиво.

– Не думаю.

– А давай все-таки поїдемо. Ти не жалкуватимеш.

Крайнєв погодився явно неохоче. Сперечатися з Валенсом він взагалі не любив. Вечір вільний. Чому не спробувати?

Через кілька хвилин вони вже їхали яскраво освітленою Червоноармійською вулицею. Палац фізкультури був недалеко. Зовні це була присадкувата і непривітна будова, що нагадувала на перший погляд ангар: Крайнєв пожалкував, що приїхав.

Вони зайшли, роздяглися у маленькому гардеробі, пройшли вузькими сходами до непоказних дверей, і раптом Крайнєв тихо ахнув від несподіванки і захоплення.

У величезному високому залі, чітко окреслена на підлозі мармуровим прямокутником, переливалася мерехтливими бліками зеленкувата, на диво прозора вода. Вона була така прозора, що візерунки, викладені на дні басейну з кольорового мармуру, було видно до найменшої дрібниці. Все було білим у цьому залі, тільки вода світилася зеленкуватим вогнем і вабила до себе непереможно. Високі трибуни здіймалися вгору аж до самої стелі. Весь басейн здавався палацом дивної, чистої краси.

В першу хвилину Крайнєв навіть говорити не міг від захоплення. Валенс усміхнувся, поглядаючи на свого друга. Вони пройшли і сіли в невеличкій ложі, зовсім близько від вишки для стрибків, яка здіймалася над прямокутником води, струнка і ажурна.

І ще не встигли вони сісти, як у залі залунала музика. Це починався парад. Хлопці і дівчата в костюмах для плавання виходили і шикувалися в одну пряму лінію. Було приємно дивитися на сильні, ніби виточені тіла.

У серці Крайнєва раптом з'явилося дивне почуття. Захотілося й собі отак стати в один ряд з цими веселими красивими юнаками і собі отак піти під могутні звуки маршу.

Парад закінчився. Почалися змагання.

Трійка за трійкою кидалися у воду плавці. Воші пливли швидко і впевнено. Це була повна гармонія сили і вміння. Тут встановлювалися рекорди, але Крайнєв не прислухався до оголошень. Краса видовища все ще захоплювала його.

Але ось закінчилися змагання з плавання. Судді оголосили про початок стрибків з вишки. Світло в залі трохи зменшилося, натомість з'явилося два прожектори – просто із води світло било вгору, освітлюючи простір перед вишкою.

Щось неголосно проказав гучномовець, на вишку вийшла дівчина, і стриманий гомін прокотився по залі.

Дівчина стояла на самому верху, осяяна промінням прожекторів, немов вирізьблена з рожевого мармуру. Всі присутні дивилися на цю дівочу постать, як на витвір геніального митця.

Плавним рухом підвела дівчина вгору руки. Їй самій приємно було відчувати свою молоду красу, відчувати її переможну силу. Ось зараз неподільно володіє вона поглядами, почуттями всіх людей, що зібралися в цій залі.

Крайнєв стежив не відриваючись за кожним рухом дівчини. Раптом риси обличчя її стали напрочуд знайомими. Він навіть устав з крісла, придивився краще і тихо сказав:

– Валя.

Дівчина почула. Ледве помітно схилила вона голову, побачила Крайнєва, і плавний рух її на секунду увірвався. У другу ж мить вона знову підвела руки і легко, немов птах, злетіла у повітря. Вона летіла вниз, як ластівка, падаючи з вишки. Тіло вигнулося і застигло у вільному русі. Вона падала, володіючи кожним м'язом свого тіла.

Біля самої води руки її зімкнулися. Вона ввійшла у воду безшумно, як блискучий клинок. Тільки запінилася вода, і жодної бризки не злетіло вгору.

Тепер дівчина пливла під водою, освітлена з усіх боків прожекторами. Світилася вода, і в цьому зеленому потоці назустріч світлу пливла Валя.

На вишку виходили ще дівчата і юнаки, вони показували свою високу майстерність, довершене вміння володіти своїм тілом, але в очах Крайнєва стояла тільки одна картина: Валя, освітлена потужними променями світла, стоїть на верхній вишці. Крайнєв дивився на спортсменів, але думки щоразу поверталися до цієї картини.

Через півгодини, виходячи поруч з Валенсом до вестибюля, він побачив Валю. Вона підвелася з дивана їм назустріч, привітна і радісна.

– Я страшно невдало виступала сьогодні, – говорила Валя, – ви, Крайнєв, так несподівано мене покликали, що я навіть розгубилася і мало не впала з вишки.

Всі разом вони сіли в машину. Після недовгої мовчанки Крайнєв сказав:

– Мушу привітати вас, Валю, сьогоднішнім наказом директора вас призначено випробовувати крейсер.

Хвилину Валя мовчала. Вона просто не в силі була вимовити жодного слова.

– За це я мушу дякувати вам? – у стриманому запитанні Юрій відчув цілу зливу радості.

– Ні, Адаму Олександровичу.

Валенс промовчав, ховаючи посмішку.