Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Генерал сидів за широким письмовим столом і уважно розглядав свого співбесідника. Штори на вікнах було опущено. Настільна лампа, прикрита темним абажуром, освітлювала лише частину столу. Величезний кабінет тонув у темряві, і тільки на просторому полірованому столі лежало ясне коло світла.
Інженер Генрі Кервуд теж дивився на генерала Старка. Він про нього вже чимало чув, але бачив уперше. Він знав, що генерал відає авіаційним озброєнням Америки. Про інші сторони діяльності генерала Старка інженерові нічого не було відомо. З цікавістю він чекав початку ділової розмови. А генерал не поспішав говорити, він тільки дивився на Кервуда уважно, вивчаюче. Світлі очі його, під невиразними, ніби вицвілими бровами, дивилися насторожено. Тонкі губи міцно стиснулися, підкреслюючи суворість кощавого обличчя.
Генерал намагався скласти точну думку про інженера Кервуда. За рекомендаціями цей інженер був дуже спритним хлопцем і доручити йому можна було яку завгодно справу. Генерал також знав, що Кервуд дещо тямить не тільки в авіаційній техніці, а і в розвідці. В усякому разі, спеціальні завдання виконувати йому не вперше.
Генерал ніколи нічого не вирішував необдумано. Він не поспішав говорити навіть тоді, коли вище начальство негайно вимагало відповіді. Ця властивість уберегла генерала від багатьох неприємностей. Справа, заради якої Старк викликав Кервуда, була важливою, і тому генерал довго розмірковував, вирішуючи, чи придатний Кервуд для виконання завдання.
Він встав з-за столу і підійшов до вікна. Відхилив штору, глянув униз на вулицю. Вона пливла перед очима численними вогнями машин. Зверху горіли вогні реклам. Для Нью-Йорка затемнення не було потрібним.
Старк повернувся до столу. Далі розмірковувати нічого. Мабуть, цей хлопець придатний. Перше враження від нього хороше. Приємно вже те, що він зміг витримати таку довгу паузу, не промовивши жодного слова.
Генерал став біля свого крісла. Він був високий на зріст, і світло від лампи, прикритої темним абажуром, сягало йому до пояса.
Кервуд міг побачити пояс і пряжку, та. ще численні орденські стрічечки на грудях генерала. Голова і обличчя Старка здавалися невидимими.
– Як ви поставитеся до поїздки в Радянський Союз? – запитав генерал, і це запитання вразило Кервуд а. Він міг припустити що завгодно, але така пропозиція йому на думку спасти не могла.
А проте виказувати своє здивування не годилося.
– Коли треба поїхати до Радянського Союзу, то я, звичайно, поїду. Проте я не знаю, чи встигну я доїхати саме до Радянського Союзу.
– Встигнете. Так швидко німці його не розіб'ють. Це трапиться пізніше. І саме в зв'язку з тим, що поразка росіян у цій війні неминуча, ви туди і поїдете.
– Що ж я мушу звідти привезти?
Інженер Кервуд був явно догадливим хлопцем. Видно, таки недаремно говорили, ніби він може виконати найделікатніше завдання. Генерал вирішив не гратися в піжмурки, а йти до справи просто.
– Вам щось говорить прізвище – Крайнєв? – запитав він.
Кервуд на мить замислився. Він зразу пригадав це прізвище, але вдав, ніби пригадує.
– Звичайно, говорить, – відповів він не кваплячись, – російський інженер Крайнєв працює над реактивною технікою. Колись його захопили німці, але він зумів їх одурити. Свого часу про це було багато галасу в газетах. Правда, вся ця історія трохи скидається на якусь неймовірну…
– Мене мало цікавить ваша думка щодо минулого Крайнєва, – перебив його генерал. – Мене цікавить тільки майбутнє. Крайнєв нам потрібний.
– Нам? – Вперше за всю розмову Кервуд дозволив собі проявити якесь почуття. Він здивувався одверто і щиро.
– Так, Крайнєв нам потрібний. Він винайшов такі речі, до яких наші інженери ще довго не додумаються. І буде дуже шкода, якщо він опиниться в руках німців, зрозуміли?
– Так, зрозумів. Я мушу його викрасти?
Генералові здалося, ніби він помилявся в Кервуді.
Хлопець мислить безперечно надто примітивно.
– Зараз викрадати його нічого, а крім того, це вам не вдасться. Вам треба приїхати туди і почекати, поки німці настільки наблизяться до перемоги, що всім стане ясною доля Радянського Союзу. От тоді ви виступите на сцену, підготувати до цього самого Крайнєва і його співробітників вам доведеться раніше.
– А коли німці не розіб'ють Радянський Союз?
Генерал сів у крісло, і Кервуд міг побачити його обличчя. Він навіть пошкодував, що поставив це запитання. Мабуть, генерал зараз розчарувався остаточно в здібностях Генрі Кервуда.
– Як це німці не розіб'ють Радянський Союз? – перепитав генерал. – Ви ставите якісь нерозумні і безтактні запитання. Це вже давно вирішено у Вашінгтоні. Там не помиляються. Я хочу знати, чи зрозуміли ви моє завдання.
– Так, – поспішив відповісти Кервуд, щоб якось розвіяти неприємне враження від свого несподіваного запитання. – Я сподіваюся, мені вдасться виконати ваше завдання. Звичайно, коли у моєму розпорядженні будуть відповідні матеріальні й транспортні можливості.
– За це можете не турбуватися, – відмахнувся генерал, і Кервуд зрозумів, що, очевидно, комусь дуже хочеться мати Крайнєва в Америці і грошей на це не шкодуватимуть.
– У мене будуть ще якісь спеціальні завдання?
Генерал Старк знову кілька хвилин подумав.
– Ні, – нарешті рішуче відповів він, хоч йому дуже хотілося сказати «так» і доручити Кервудові ознайомлення з роботою Крайнєва. – Ні, – ще раз повторив він, підкреслюючи своє слово енергійним рухом руки. – Коли ви візьметеся до інших завдань, то можете проґавити основне. Отже, нічого і нікого, крім Крайнєва. Ні, мабуть, не тільки його одного. Підготовчу роботу можна також вести серед його найближчих співробітників. Вони теж можуть бути дуже корисними. Постарайтеся стати його приятелем, другом, чим завгодно. Повторюю, для нас усіх буде великою неприємністю, коли німцям пощастить захопити Крайнєва.
Задзвонив телефон, м'яко, стримано, ніби зашарудів, – генерал не любив надто різких дзвінків. Він узяв трубку, мить послухав, схвально хитнув головою.
– Я думаю, що завдання ваше буде легшим, ніж ми всі гадаємо, – сказав він, – за сьогоднішній день німці просунулися на тридцять кілометрів. А коли перед Крайнєвим стане дилема – американці чи німці, то він безперечно вибере нас. З німцями у нього старі рахунки. А ми ж все-таки, як-не-як, «союзники».
І генерал Старк розсміявся, дуже задоволений із свого дотепу. Повідомлення, передане телефоном, створило йому хороший настрій. От коли б уже швидше складав зброю Радянський Союз, а там і німців можна буде задушити.
З цих приємних думок вивів генерала голос Кервуда.
– Мене пошлють туди спеціально чи я мушу чекати якоїсь нагоди.
– Очевидно, доведеться почекати нагоди, – відповів Старк, – не треба надто рано розкривати всі свої справжні наміри. Це було б з нашого боку недалекоглядно.
Він знову підійшов до вікна. Тепер на вулицях панувала темрява. Генерал глянув на годинника. В Нью-Йорку давали пробну повітряну тривогу, хоч ніяка небезпека не загрожувала і не могла загрожувати місту. Генерал задоволено потер руки. Німці наступають. Все йде на добре.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
А тимчасом маленький горбатий хлопчик день за днем, крок за кроком ішов на схід. Він ні в кого не питав дороги, бо не знав точно, куди йому треба потрапити. Він нікому не міг звірити своєї таємниці, бо знайомі люди не зустрічалися йому, а незнайомим він не вірив. Його інколи підсаджували на воза і трошки підвозили, часто підгодовували жалісливі жінки, розпитували, куди він іде, і співчували, намагаючись допомогти. Маня Коваленко завжди дякував за допомогу, сідав до столу чи лягав спати на лаву, та ніде не залишався більше однієї ночі. Незнайоме досі почуття відповідальності за незвичайний вантаж, захований у пакунку на спині, відразу зробило його дорослішим.
Він дізнався, що лінія фронту проходить десь недалеко Харкова, і тому саме це місто стало метою його прагнень. Він говорив, що йде до родичів, бо мати його загинула, і це ні в кого, навіть у найпильніших дозорців німецьких комендатур не викликало жодних сумнівів: надто маленьким і беззахисним здавався усім Ваня Коваленко, щоб шукати в його особі відважного партизана. Справа полегшувалася тим, що тисячі й десятки тисяч дітей, які втратили своїх рідних, блукали тепер по країні, і розібратися в тому, хто з них справді осиротів і шукає притулку, а хто намагається перебратися через лінію фронту, не зміг би найдосвідченіший гестапівець.
Спочатку Ваня дуже боявся, що його відразу спіймають, викриють та кинуть у тюрму, але з часом страх цей зник. Натомість з'явилися досвід, звичка, і хлопчина став наздоганяти лінію фронту, яка все ще поволі віддалялася.
Одного холодного похмурого ранку Ваня почув ніби розкати далекого грому і не відразу збагнув, що воно таке. Але грім гримів ритмічно, не вщухаючи; він не наближався і не віддалявся. Наче якийсь велетень потрапив у глибоку яму і не може звідти вилізти – аж землю струшує від люті, а все-таки ніяк не може зрушити з місця.
На околиці села, до якого підійшов уже надвечір Ваня Коваленко, зібралися жінки, діти. Так бувало в усіх селах – виглядали, чи не повертаються з полону чоловіки й батьки. На Ваню дивилися жалісливо, співчутливо.
– Що це воно гримить, тьотю? – запитав хлопець у жінки, яка самотньо сиділа край дороги.
– Фронт гримить, – неохоче відповіла вона, глянула на хлопця і знову перевела погляд на далекий курний звивистий шлях.
Почуваючи, як несамовито забилося в грудях серце, Ваня ввійшов у село. Значить, фронт уже недалеко, значить, він уже скоро зможе перейти цю невидиму лінію та віддати якомусь генералові такі потрібні для перемоги над ворогом креслення.
Він попросився переночувати, як робив це вже багато разів, і його пустили до хати, майже ні про що не розпитуючи. Ще молода жінка поралася біля печі, двоє зовсім малих дітей товклися під столом, а стара бабуся сиділа на лаві. Все це раптом нагадало покинуту домівку, і якийсь клубок підкотився до горла. Але піонер Ваня Коваленко стримався: не личило йому плакати, виконуючи таке важливе завдання.
– Куди ж ти йдеш, хлопчику? – витираючи зволожені очі, запитала господиня.
– До Харкова… У нас там родичі, – твердо відповів Ваня.
– А мати твоя де?
– Вмерла. На міні…
– Ох, не пройдеш ти зараз до Харкова. Фронт десь тамечки лежить…
– Нічого, поки хлопець дійде, візьмуть фашисти і Харків, – сердито прошамкотіла стара. – Згуби на них немає!
– А далеко до Харкова? – спитав Ваня.
– Ні, не дуже. Кілометрів з дев'яносто.
– А до фронту?
– Кілометрів, мабуть, з тридцять… Тільки йти тобі туди не слід. Уб'ють, нікому й згадати буде…
– Що ж мені робити?
– Почекати. Якщо візьмуть німці Харків, просто поїдеш; якщо наші проженуть німця, тут пересидиш, а тоді своїх знайдеш, – радила бабуся.
– Залишайся поки що в нас, – сказала господиня, – разом зимувати будемо. Двоє вас чи троє, то байдуже – однаково доведеться зуби на полицю покласти… Залишайся.
Вані страшенно хотілося залишитися тут. Саме тепер, коли фронт був уже близько, його пройняв страх, і перемогти це почуття він одразу не міг. Так добре було б віддати комусь пакунок і залишитися тут, у цієї хорошої жінки, яка так нагадує маму, і не думати більше ні про лінію фронту, ні про довгі кілометри дороги…
Він нічого не відповів господині, мовчки ліг на постелений йому кожух ї довго лежав не засинаючи. Зараз йому вже соромно було за ті полохливі думки. Як це він, піонер, міг подумати щось подібне? Він мусить виконати своє завдання, а інакше й піонером називатися негоден…
Вранці він поснідав і сказав:
– Спасибі, я піду.
– Таки йдеш? – здивувалася господиня.
– Треба йти, – відповів хлопчик, і така не по літах глибока туга забриніла в його голосі, що сльози знову навернулися жінці на очі.
Вона дала Вані на дорогу трохи харчів. Він узяв їх без жодних заперечень – хтозна, де сьогодні доведеться йому ночувати…
– Спасибі вам, бувайте здорові, – мовив він тихенько і вийшов з гостинної хати.
Бабуся подивилася йому вслід, перехрестилася й сказала:
– А йому ж, мабуть, десять літ тільки й минуло… Ох, що ж та клята війна з людьми робить!..
Грім на заході ставав усе чутніший, і Ваня тепер ішов швидше, ніж звичайно, прагнучи перейти лінію фронту. Як він це зробить, він ще не знав, але над цим хлопчик не замислювався. Вночі навряд чи хто помітить такого малого. Аби тільки знати, куди саме слід іти, а він уже пройде…
До фронту хлопчикові довелося добиратись досить довго. Передова, як виявилося, була значно далі, ніж гадала бабуся. Лише на третій день він прийшов у велике село, розташоване на пагорбі. Унизу протікала невеличка річечка, вірніше струмок. Далі видніли широкі, вже пожовклі і витоптані луки, і саме на них і проходив той таємничий і невидимий фронт, який треба було перейти. Тепер гармати бухали вже десь позаду, вони вже не стріляли, а ревли густими басовитими голосами, і звикнути до їх гулу було неможливо.
Німці не звертали на Ваню Коваленка ніякої уваги – мало їх хіба бігає тут, тих шмаркатих сільських хлопчаків!.. Один єфрейтор навіть жалісливо глянув на його горб, щось сказав, але хлопчик нічогісінько не зрозумів і поспішив сховатися за хату.
Звідси добре було видно навколишні луки і стежки на них. Кращого спостережного пункту й не придумати…
Довго дивився Ваня на луки, шукаючи фронт, але так і не міг второпати, де ж саме він є.
Сільські хлопчаки, які вже звикли до війни і не боялися ні пострілів, ні куль, ні уламків снарядів, досить швидко знайшли Ваню в його схованці. Їх було двоє, гострооких, замурзаних, чорнявих, десятилітніх.
– Ти що тут робиш? – кинулися вони до незнайомого хлопця. – Ти хто? Шпійон?
– Горбатий шпійон!..
– Відчепіться, – сказав Ваня. – Який я вам шпійон? Що я, німець хіба?
– А що ти тут робиш?
Ваня якусь мить помовчав. Він добре розумів, що без спільників, без людей, які покажуть йому дорогу, нічого й думати перейти фронт. І він зважився.
– Мені через фронт треба перейти, – сказав Ваня. – У мене в Харкові родичі. Мені дуже треба…
– Через фронт?
– Ага… Ви піонери?
– Я піонер, а він – ні.
– Я теж буду піонером, – ображено сказав другий хлопчик.
Вони говорили про своє піонерство так, начебто в селі не було німців, начебто у високій, напіврозваленій тепер школі піонерські загони й досі проводили свої збори. В їхній свідомості все залишилося по-старому, по-радянському, і інакше уявити собі своє життя вони не могли.
– Мені треба перейти фронт і дістатися до наших, – знову сказав Ваня. – Коли ви піонери, то розкажіть мені, як іти.
Захоплені сміливістю цього непоказного горбаня, хлопчики почали говорити, перебиваючи один одного, поспішаючи, мало не захлинаючись.
– Ми самі з тобою підемо! – нарешті вигукнув один з них. – Я там кожен кущик знаю.
– Ні, ніхто зі мною не піде, – відповів Ваня. – Сам я якось пролізу, а якщо нас багато буде, вони нас спіймають… – Він уже навіть не припускав думки, що його самого може хтось піймати. – Ну, розповідайте, як іти. Які там є стежки?..
Пізно ввечері, в супроводі своїх нових друзів, він спустився з пагорба на луг. Було дуже темно, та над лінією фронту раз у раз злітали в небо зеленкуваті й сині ракети, і ця невидима вдень лінія позначалася досить виразно.
– Далі не йдіть, – наказав Ваня, коли всі троє пройшли лугом метрів з п'ятсот. – Спасибі вам. Вертайтеся.
– А ти не боїшся?
– Ідіть вже, мені пора…
– Щасливо!.. – пролунало вже десь із-за кущів.
Дві хлоп'ячі постаті зникли в темряві, ніби розтанули. І поволі, крок за кроком, намагаючись пройти саме там, де радили його нові друзі, пішов уперед Ваня Коваленко.
А втім, він давно забув про всі кущі та завороти стежки, про які говорилося вдень. Він ішов до ракет, і часом йому здавалося, що він уже проминув їх, а вони знову злітали спереду, і доводилося припадати до землі, бо ж ставало видно, хоч голки збирай.
Так метр за метром просувався він вперед. Тепер ракети злітали збоку, саме тут і проходила передова лінія фронту.
Одного разу він почув німецьку мову зовсім близько від себе і закляк на сухій траві. Довго лежав, перечікуючи, потім знову рушив уперед. Тепер йому здавалося, що найстрашніше вже минуло, що можна вже зірватися на ноги і швидше бігти до своїх, під надійний захист радянських гармат, що глухо бухали десь удалині.
Вже не в силі більше стримуватися, Ваня побіг. І він, мабуть, перебіг би цю страшну, безлюдну смугу землі, якби саме в цю мить не злетіла в небо ракета. Вона освітила витоптаний луг і одиноку маленьку постать, яка від несподіванки застигла на місці, мов кам'яний стовпчик.
Кулемет з передового окопу німців різонув довгою чергою. Ракета погасла. А коли злетіла друга, то на лузі видніла лише маленька нерухома купка сірого одягу.
Ранком німецький розвідник приніс в окоп тіло Вані Коваленка. На мармурово-білому личку лежав здивовано-ображений вираз, ніби хтось дуже сильно зобидив хлопчика.
Кулі пробили маленькі груди і горбик на спині, і з нього вилізли якісь папери.
– Ти диви, – сказав розвідник товаришам. – А я вже пожалкував був, що ми вчора поспішили стріляти.
Вони швидко зірвали з мертвого ватянку, витягли пакунок.
– Це, видно, неабияка пташка, – сказав фельдфебель. – Мабуть, ці креслення таки дуже важливі, коли з ними переходять лінію фронту… Ну, закопуйте його. Сьогодні в нас вдалий день.
І німці закопали в холодну землю маленького піонера Ваню Коваленка, а фельдфебель подався доповідати начальству про затримання та знищення радянського розвідника і про захоплення пакунка з, очевидно, дуже важливими кресленнями.
А подвиг Вані Коваленка так і лишився невідомим на довгі роки, і ще й досі не знають піонери нашої країни, де його могила…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Марина просто з вокзалу зайшла до кабінету Крайнєва.
Коли вона зайшла, там сиділи Валенс і Ганна. Вони всі схопилися назустріч Марині, бо за час відсутності дівчини не було такої години, щоб про неї хтось не згадав, ї зараз і і привітали щиро, всім серцем. Марина ясно відчула цю щирість і мало по заплакала від зворушення. Тепер вона почувала себе в своїй рідній сім'ї, тепер ніяке випробування для неї вже не було страшним.
Вона почала розповідати. Знову перед очима пройшов спустілий завод, смуга грози на обрії, танки Короля біля високої могили.
– Це наш Король? – поцікавилась Ганна.
– Так, наш. Я ще багатьох знайомих бачила там, – продовжувала Марина.
Вона оповідала про те, як перед машиною упала бомба, і всі уявили собі це так ясно, що навіть пригнутися захотілось. Розрив бомби пролунав, ніби і справді удар у кімнаті. Крайнєв на мить уявив собі, як сидить в кабіні машини мертва Соколова, як порожніє шлях і тільки одна розбита машина залишається в просторі степів.
Потім легкий У-2 з'явився в небі, і всі уявили привітне обличчя Росовського. От уступає він своє місце Марині, ї тільки курява злітає вгору за літаком, і в безкрайому степу люди здаються загубленою цяточкою.
– І він там залишився? – вигукнула Ганна. – Так, він залишився там.
– І вони загинули?
– Цього я не знаю, але думаю, що ні, тобто не думаю, а сподіваюся. Не такі це хлопці – і Король, і Орленко, і Росовський, щоб так просто піддатися ворогові.
– Але ж про них нічого не чути.
– Так, нічого не чути, але я певна, вони живі, і ми їх колись ще побачимо.
Ці слова Марина сказала майже визивно, бажаючи заперечити кожному, хто б посмів висловити сумнів у можливому врятуванні Росовського.
Проте ніхто їй не збирався заперечувати.
– А що ж ми тут зараз робитимемо? – запитала Марина, і знову її запитання прозвучало, як виклик.
– Ми одержали нове завдання, – спокійно відповів Крайнєв.
– На літаки?
– Ні, ми одержали завдання продовжувати нашу експериментальну роботу.
– Що таке? – ахнула Марина. – Зараз продовжувати експериментальну роботу? Зараз, коли кожен літак на полі бою важливіший за сто найкращих літаків у майбутньому? Та ви розумієте, що ви говорите? Зараз треба будувати літаки, ви зрозуміли? Літаки! Бо інакше ми взагалі вже ніколи не зможемо більше експериментувати… Ви мене зрозуміли?..
– Я вже пройшов крізь це, Марино, – тихо відгукнувся Крайнєв.
– Я вас добре розумію, Марино, – втомлено сказав Валенс, – але мушу сказати, ви тут не маєте рації. Ви побували в бою, побачили відхід і трохи знервували. От вам і здається зараз, ніби все вже втрачено і від того, чи ми зробимо ще з десяток літаків, залежить доля цілої війни. І ви в паніці навіть втратили перспективу, а це дуже зле, коли людина втрачає перспективу. А от партія каже нам зараз – беріться на повну силу до експериментальної роботи, бо прийде час, коли доведеться довести всьому світові, що навіть під час війни ми працювали і не відстали, а навпаки, зробили величезний крок вперед. Цілком можливо, що до того часу, поки ми здобудемо перемогу, нам навіть не вдасться закінчити всю експериментальну роботу. Доведеться збудувати десятки нових моделей, випробувати їх, довести до такого стану, коли льотчик міг би бути цілком переконаний у своїй машині, міг би цілком використати нечувану швидкість реактивного літака. Пройде дуже короткий час, ви самі трохи заспокоїтеся і переконаєтесь у справедливості моїх слів. І чим швидше це буде, тим краще.
Він замовк, і кілька хвилин у кімнаті тривала тиша.
– Тут нічого вагатися, Марино, – сказав Крайнєв, – ми всі вже зрозуміли, що зараз треба робити. Перспективу може втратити людина, а Комуністична партія не втрачає перспективи ніколи. І коли вона нам наказує працювати саме тут, то ніяких сумнівів бути не може. Перед нами зараз тільки одне завдання – працювати так, як від нас вимагають, дати все, що від нас хоче мати армія, – може, не зараз, але якнайшвидше.
Двері прочинилися, і в кімнату зайшла Валя. Вона була в льотному комбінезоні, в руці тримала шолом. Надворі вже починала залягати зима, зривався сніжок, дзвінкий уральський морозець скував калюжки. На льотному полі було вітряно і морозно. Доводилося тепло вдягатися.
Обличчя Валі пашіло рум'янцем. Видно, вона швидко йшла чи, може, навіть бігла до Валенса.
– Адаме Олександровичу, – з ходу сказала вона, навіть ні з ким не вітаючись, – аеродром доведеться поширювати. Тут на ньому реактивного літака не посадиш. Ой, Марина, – раптом пізнала вона дівчину, – як же ти змарніла, моя хороша.
І вона кинулася до Марини, схопила її в обійми.
Разом з Валею в кімнату ввійшов дух діловитості і роботи. Марина ясно побачила, що люди тут уже працюють. на повну потужність, і для якихось вагань чи сумнівів місця бути не може. І раптом вся попередня розмова стала здаватися їй недоречною. Зараз треба було братися до роботи, щоб і справді реактивні літаки якнайшвидше з'явилися в небі війни.
– І ще я одне хочу сказати, товариші інженери, – продовжувала Валя, випускаючи Марину з обіймів, – без роботи я тут не маю наміру сидіти. Так ви вже постарайтеся якомога швидше матеріал для досліджень мені приставити. Щоб було на чому літати. Повторюю – краще мені було б, звичайно, німців бити, але раз уже така моя доля, то нічого не зробиш – давайте мені літаки випробовувати.
– От бачите, Марино, до чого нам треба братися, – сказав Валенс. – І для вагань тут місця немає. А Валя має рацію на всі сто процентів – треба працювати, а не сумніватися. І думаю я, що всі ці розмови вже закінчено. Ви, Марино, сьогодні влаштовуйтеся, товариші вам допоможуть, а завтра починайте працювати.
Марина не встигла відповісти, як на порозі з'явився майор Полоз. Його обличчя було спокійним, може, трохи іронічним. Зірочка Героя Радянського Союзу видніла на гімнастьорці. Він був один з перших пілотів, які у війні одержали почесне звання Героя Радянського Союзу.
– Добрий день, товариші, – привітався він, – от і прибув я до вас на роботу. Відвоювався. Видно, і без майора Полоза можна німців побити.
Обличчя його раптом зійшлося в гримаску, і видно було, як боляче йому зараз, в такий гарячий час, опинитися так далеко від фронту.
– Прибув у ваше розпорядження, товаришу Валенс, – продовжував він. – На посаду головного випробовувача літаків. Дуже мені хочеться знати, чи вже хоч є на що подивитися, чи даремне майора Полоза від важливої справи відірвали?
– Сідайте, товаришу Полоз, – запросив Валенс. – Ви спочатку влаштовуйтеся, а робота вам знайдеться.
Полоз обвів очима присутніх, і мимоволі всі опустили очі. Серце кожному свердлила одна і та ж думка – Полоз ще не знає про смерть Віри Михайлівни. Тому він такий гомінкий і веселий, незважаючи на гіркоту від цього несподіваного призначення.
А Полоз сів у крісло і продовжував говорити:
– Викликає мене командувач і каже: поїдеш на почесну роботу, – вік би мені цієї роботи не бачити. Я відмовляюся, а він сміється, каже – дивне діло, до власної дружини на завод відмовляється їхати чоловік…
Марина не витримала. Судорога звела її горло. Розбита машина в далекому українському степу знову з'явилася перед очима. Біле, ніби мармурове обличчя Віри Михайлівни виднілося в кабіні.
– Що з вами, Марино? – кинувся до неї Полоз.
Дівчина не сказала ні слова. Вона схопилася з стільця і вибігла з кімнати. Десь далеко за дверима почулося її ридання.
– Що тут трапилося, товариші? – обличчя Полоза стало раптом зовсім темним, мало не чорним.
Він обвів очима всіх присутніх, і минуло багато часу, раніше ніж Валенс наважився сказати перше слово. Потім почала розповідати Марина.
Полоз все вислухав і вийшов з кімнати Крайнєва. Зачиняючи двері, ледве помітно похитнувся, але поспішив причинити двері, щоб ніхто не помітив цієї слабості. Все трапилося надто швидко і несподівано. Здавалося, ніби Полоз от-от втратить рівновагу і зірветься зі свого спокійного тону, закричить чи заплаче.
Проте нічого подібного не сталося. Надто сильним був майор Полоз, щоб якось виказати страшне горе.
Чи треба йому зараз починати працювати? Сюди він їхав, знаючи важливість роботи Крайнєва, сподіваючись побачити дружину. Тепер він вже ніколи більше не побачить Віру. Вона загинула в далекому українському степу, а він, майор Полоз, залишився живим і може ще літати. Він не мас права тут сидіти жодної хвилини, а мусить негайно повертатися до своєї частини, знову проситися в бій, мститися за кожну крапельку пролитої Віриної крові.
Полоз вийшов з будинку заводської контори, в одному крилі якої розміщався інститут стратосфери, і пішов просто від заводу, зовсім не думаючи, куди йде. Було морозно, але він не відчував холоду. Ясно світило сонце, і сухий пронизливий вітер налітав зі сходу, з далеких степів. Він був колючий і пік шкіру, але Полоз на все те не звертав ніякої уваги.
Зараз йому треба було вирішити все для самого себе. Коли вже щось раз і назавжди вирішено, тоді можна починати діяти і йти напролом, домагаючись свого. Велике горе приголомшило його. На серці не залишилося нічого, крім пекучого бажання помсти.
Так, зараз треба піти до Валенса, розказати йому все, що тісниться в серці, і він напевне зрозуміє і дозволить знову їхати на фронт.
Полоз рішуче повернувся і пішов до заводу. Він ішов швидко, розмахуючи руками, і видно було, що рішення Гюго прийнято твердо. Але дедалі хода його все стишувалася і кроки ставали не такими впевненими. Нові думки і нові почуття почали з'являтися у майора Полоза. З'явилося почуття відповідальності за велику роботу, яку партія доручила йому тут, у цьому глухому уральському місті. Чи має він право, навіть зараз, коли несамовите горе пече його серце, відмовитися від цієї роботи? А помста, помста за Віру? – кричало і квилило поранене серце. Ні, не має права він залишитися в цьому спокійному місті, де навіть затемнення ночами не буває.
У такому настрої Полоз повернувся в кімнату, де сидів Валенс. Той підвівся йому назустріч. Вони сіли в крісла один навпроти одного і кілька хвилин мовчали.
– Я тебе розумію, – нарешті першим заговорив Валенс, коли мовчанка почала ставати нестерпною, – ти зараз прийшов проситися геть з нашого заводу. Зараз у тебе на серці помста клекоче, і кожен це може добре зрозуміти.
Полоз мовчав, вслухаючись у сказані слова.
– Ні, – майже несподівано для самою себе сказав він, – я не тому прийшов. Партія мене сюди не для того посилала, щоб так злегковажити. Крім того, невідомо, де помста буде страшнішою – там, коли я буду бити ворога, чи тут, коли на наших літаках тисячі пілотів будуть мститися за Віру.
Від згадки про дружину горло йому раптом затисло, і він, щоб якось заховати це, похлинувся і закашлявся.
– Це ще не все, Полоз, – тихо сказав Валенс, – я від тебе чекаю більшого, справжньої допомоги. Мені треба, щоб ти поговорив з людьми, бо багатьом здається, ніби робота наша, розрахована на роки, зараз не важлива. Думають про те, щоб братися до випуску звичайних літаків, а не експериментувати. Всякі розмови є. Так от я хочу, щоб ти попрацював з людьми, а тобі зони зараз віритимуть, як ніколи. І коли вже ти своїм прикладом вкажеш, як треба працювати, то всякі такі настрої зникнуть і весь колектив знову захопиться роботою.
Полоз трохи подумав.
– Я до тебе ось чого прийшов, Валенс, – сказав він у відповідь. – Я прийшов роботи просити. Коли мене зараз без роботи залишити, то горе зігне, хоч який хребет не підставляй. Робота тільки й може підтримати. Отже, завантажте мене так, щоб світу божого не видно було, щоб весь час на людях бути, відповідальність на собі почувати. Це тільки одно, що я зараз можу просити.
– Робота буде, Полоз, і почнеться вона не далі, як сьогодні, – сказав Валенс, підводячи Полоза до вікна. – Ти бачиш цей аеродром?
– Бачу. Не годиться він для наших літаків.
– Правильно. І твій заступник Валя думає так само. Отже, чим швидше ви тут усе приведете в порядок, знайдете людей, матеріали, інструменти, тим буде краще.
– Я його ще сьогодні почну перевертати, – пообіцяв Полоз.
– Бажаю успіху, – відповів Валенс.
Вони ще трохи поговорили, і коли Полоз пішов, Валенс довго сидів мовчки, думаючи про силу витримки майора Полоза.
