Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Для Любові Вікторівни Берг втеча її полонянки була ударом несподіваним і болючим. Спочатку вона навіть повірити в це не могла, думала: може, гестапо випадково заарештувало Віру Михайлівну, може, трапилося з нею якесь нещастя. Але дуже скоро довелося переконатися, що Соколова втекла. Повідомити про це начальство Берг наважилася не відразу. В глибині душі вона була переконана, що Вірі Михайлівні доведеться повернутися. – адже дорогу до своїх їй відрізано: фото в газеті – це таке обвинувачення, що спростувати його неможливо. Тепер ніхто вже не віритиме Соколовій, усі радянські люди вважатимуть її зрадницею… Невже і після цього наважиться вона шукати шлях до радянських людей?

Минуло кілька днів. Соколова не з'являлася. Довелося все розповісти, спочатку Дорнові, а потім шефові гестапо. Цієї останньої розмови Любов Вікторівна боялася до нестями. Хто знає, як поставиться до такого повідомлення шеф? Може статися так, що вся кар'єра гестапівки Берг матиме несподіваний і жалюгідний кінець. Тому, доповідаючи, вона аж тремтіла від стриманого хвилювання.

Але шеф не став ні лаятися, ні кричати і взагалі сприйняв це повідомлення зовсім не так, як чекала Берг. Він трохи презирливо поглядав то на неї, то на фон-Дорна, акуратно струшував попіл з сигарети, слухав не дуже уважно, ніби все це він знав давним-давно.

– Значить, доручати якісь важливі справи вам ще рано, – підсумував він, коли Берг закінчила своє досить довге повідомлення. – Одну єдину полонену, і то ви не зуміли вберегти. Запам'ятайте це на всякий випадок…

Слова прозвучали як погроза, і Берг зблідла від хвилювання. Не зважаючи на враження, яке справляє його мова, шеф вів далі:

– Ми оголосимо винагороду за спіймання цієї Соколової», і я певен – нам досить швидко її приставлять…

– Пробачте, – вихопився Дори, – коли ми офіційно визнаємо її втечу, то це означатиме, що надруковане в газеті її звернення і передача документів – усе було вимушене.

Шеф глянув на Дорна, ніби дивуючись, як це міг старий так логічно побудувати заперечення, і сказав:

– З усіма своїми міркуваннями ви можете іти під три чорти. Усе від самісінького початку тут зроблено неправильно. Тобто спочатку план був правильний, але дійсність змінила плани – ніякого інституту стратосфери в Києві ми організовувати не будемо. І взагалі тут, на Україні, залишаться тільки сільськогосподарські заклади, все інше хай іде до чортового батька…

Мова шефа була такою дивною, що Любов Вікторівна не зразу зрозуміла, в чому тут справа, але їй допоміг Дорн.

– Знову якісь невдачі на фронті? – запитав він, і тут уже шеф не витримав свого спокійного тону, зірвався.

– Які можуть бути невдачі на фронті? – закричав він. – Часткові дрібні відступи нашої армії будуть цілком надолужені весною, коли припиняться ці ідіотські непередбачені морози.

– Де ми ще відступили? – запитала Берг.

– Вони прорвалися біля Лозової—Барвінкового, – крикнув шеф, – у них ще до чорта літаків і танків, а ви хочете вже організовувати якісь стратосферні інститути, наче їх у нас вдома невистачає! Зараз усі сили треба кинути на досягнення швидкої і остаточної перемоги! Так наказав фюрер, і наказ його буде виконано, навіть коли б усі сили природи стали проти нас…

Любов Вікторівна розгубилася. Адже стільки часу говорилося, що перемогу вже завойовано, а радянську армію треба тільки штовхнути, і вона остаточно розвалиться, а тут, виявляється, знову говорять про перемогу, як про щось важко досяжне, ще не доведене.

– Пробачте, але Червону Армію в основному вже розбито, нам нічого боятися, – несміливо сказала вона.

– Чортовиння! – вигукнув своє улюблене слово шеф. – Коли ви так будете думати, то вас дуже скоро доведеться нести на кладовище! Перемога ще вимагатиме величезних зусиль! Зараз у нас багато інших, важливіших справ, ніж робота вашого інституту. Роботу вам я знайду, а всю цю комедію із збиранням лояльних до нас радянських учених можете закінчувати. Все одно жоден цінний вчений лояльним до нас не стане, особливо в такий час… Вашу Соколову я спіймаю і повішу, щоб не думала, ніби з гестапо можна гратися, але то вже не ваша печаль. Можете іти! Пане Людвіг фон-Дорн, ви повернетеся в Берлін, до райху, і там дістанете нове призначення, а ви, – він звернувся до Берг, – тим часом залишитеся біля мене для виконання оперативних завдань. Ідіть. Хайль!

Він істерично підкинув угору долоню і потягнув до себе шматок паперу.

Берг і Дорн вийшли з кабінету у пригніченому настрої. Значить, дуже погані перспективи у гітлерівських військ, коли шеф гестапо заговорив таким тоном. Це було страшно, і хотілося озирнутися, переконатися, що ось тут, у куточку, зовсім близько, не причаївся смертельний ворог.

Ну що ж, будемо пакуватися, – сумовито сказав Дорн. – Не везе мені з стратосферною авіацією. Що ж, побачимо, яку роботу знайдуть мені в Берліні.

– О, напевне, теж стратосферну, найвідповідальнішу, – вколола Берг.

– Так, – не схотів зрозуміти натяку Дорн, – наша фамілія завжди залишалася опорою Німеччини.

Через кілька годин після цієї розмови на вулицях Києва з'явилась листівка з фотографією Соколової, її прикметами і обіцянкою чималої винагороди за її викриття. Це вже було не перше оголошення такого змісту, і особливої цікавості воно не викликало.

А біля дверей колишнього інституту стратосфери, міцно замкнутих і забитих, так і залишилися висіти широкомовні вивіски, тільки на них уже ніхто не звертав ніякої уваги.

* * *

Дід Котик зайшов до своєї кімнати, зняв з плечей ношеного-переношеного кожушка, обкусав з вусів крижинки, поправив сиву бороду, щоб пишніше лежала на обидва боки, сів до столу і поклав перед Соколовою оголошення гестапо.

– Добрі гроші за вас обіцяють, Віро Михайлівно, – сказав він, – видно, здорово не до смаку гітлерівцям ваша втеча прийшлася.

Віра Михайлівна уважно прочитала оголошення.

– Де ви його взяли?

– А воно в Києві по багатьох будинках розклеєне. Знайти не важко. Тут пильнувати треба, щоб воно вас не знайшло, – і засміявся своїми добрими очима, хитро підморгуючи водночас.

– Що ж мені тепер робити? – трохи розгублено запитала Соколова. У неї склалося таке враження, ніби доведеться довгі роки ховатися в дідовій кімнаті. Тепер же і на вулицю вийти неможливо – перший зустрічний може пізнати її, схопити і потягти до гестапо.

– Що його робити, про те тільки бог святий знає, – весело відповів дід, – а раз він знає, то про це і дбати мусить. Значить, у нас з вами одне завдання – чекати, поки бог щось надумає.

У діда вже явно був якийсь план, Інакше не став би він так весело розмовляти.

– А попросити того бога якось прискорити свої роздуми не можна? – нетерпляче запитала Соколова.

– Е ні, – лукаво усміхнувся дід, – бог – це така штука, що йому тільки молитися можна, а вказувати дзуськи…

Віра Михайлівна не наполягала. Адже і дід наражається на смертельну небезпеку, переховуючи її. В оголошенні ясно сказано: «Хто допомагатиме вищезгаданій Соколовій переховуватися, буде покараний на горло». Значить, він не буде зволікати у своїх стосунках з невідомим «богом». Але Віра Михайлівна все-таки не втрималася.

– От піймають мене тут, – сказала вона, – повісять поруч з вами, тоді знатимете, як богу молитися.

– І таке може бути, – погодився дід, – тільки бога все одно турбувати раніше часу не можна. Давайте, Віро Михайлівно, подумаємо, чим нам повечеряти.

Витяг з якогось закапелка картоплю, банку старого маргарину. Скоро кімната сповнилася смачним духом смаженини.

Так минуло ще два дні – час, проведений у нестерпному чеканні. Тисячі планів з'являлися в голові Віри Михайлівни і розбивалися вщент, ударившись об непорушну впертість діда.

– Почекайте, Віро Михайлівно, – відповідав він, – бог про наше з вами існування знає, хай собі і думає, раз він всемогущий. А витикатися з кімнати вам ні в якому разі не можна. Якісь чужі люди на висілку з'явилися, можуть вас виказати.

Соколова дуже добре розуміла справедливість дідових слів, але терпіти з кожною годиною ставало все важче. Їй хотілося руху, дії, боротьби, а тут сиди замкнений в чотирьох стінах. І хоч в кімнаті тепло і неголодно, можна збожеволіти від чекання.

На третій вечір хтось тихенько постукав, і дід відчинив зразу ж, навіть не запитуючи, хто прийшов: видно, про це ще раніше доповів йому умовний знак. У кімнату зайшла селянська молодиця з чималим клунком на плечі.

– Здрастуйте, діду, – протяжно, по-поліському проспівала вона. – А хто це у вас в гостях, чи не оженилися бува, поки я по людях ходила?

– Сідай, Килино, знімай свою кожушину, – привітно засміявся дід. – Ні, я ще не оженився, тебе чекаю.

– А мене тобі, дідові, чекати нічого, – весело відповіла молодиця, – я собі молодого знайду, а ти мені не в моду…

Соколова слухала цю розмову здивовано. Було схоже, ніби у глибоко мирний час десь біля криниці зустрілося двоє і базікають, не маючи якоїсь важливішої теми для розмови.

– Знайомся, Килино, – нарешті сказав дід, – ось Віра Михайлівна Соколова, це ти по неї прийшла.

Тітка Килина уважно глянула на Віру Михайлівну, усміхнулася, простягнула руку, повернула свою нову знайому обличчям до благенького каганчика, який освітлював кімнату.

– Нічого, не дуже схоже, – професійним тоном сказала вона, – видно, та карточка наспіх робилася. Ну, та ми вас ще трохи підмажемо, так не те що на саму себе – на чорта скидатися будете.

Тільки тепер зрозуміла Соколова, що оце і є той посланець, на появу якого так терпляче і спокійно чекав дід Котик.

– А куди ми з вами підемо? – вихопилося у неї.

– Неблизький світ, – зітхнула Килина.

– Куди ви підете, це навіть тітка Килина за сто верстов від Києва взнає. А до того часу не знатиме жодна жива душа, – урочисто сказав дід. – Навіть я не знаю. Одне тільки можу сказати, Віро Михайлівно: підете до друзів, а вони вже там вирішать, як вас рятувати від гестапо.

– Я готова іти, – схопилася Соколова.

– А поспішати нічого, – спинив дід Котик. – Килині ще завтра на базар сходити треба; все мусить бути правильно: раз вона на базар приїхала, значить, мусять там її люди бачити, а кого не слід, того бачити не мусять, – повчав він лагідно, але твердо. – Значить, поспішати вам нікуди, а треба чекати.

Але саме оці останні хвилини чекання були особливо нестерпними для Віри Михайлівни. Ще до світанку десь пішла і зникла тітка Килина. Вона не приходила так довго, що здавалося, взагалі ніколи не повернеться.

– Повернеться, їй уже не вперше, – лагідно заспокоював дід Котик.

І дійсно, незадовго до полудня тітка Килина повернулася. На базарі, який був у сусідньому районовому містечку, виміняла вона якийсь одяг і чоботи для Віри Михайлівни.

– Нам далекий шлях, у черевиках ноги поморозите, Вона нічого не забула, і через кілька хвилин після її повернення Віра Михайлівна виглядала вже як літня селянська молодиця, у теплій хустці і важких кирзових чоботях.

Дід обдивився її з усіх боків, строго, критично, і не знайшов до чого прискіпатися.

– Тепер вам трохи фотографію підмалювати, – підморгнув він, – і просто хоч перед гестапо гуляй, і ніхто не впізнає.

Підмалювати «фотографію» було найпростішою справою. Глянувши в маленький уламочок дзеркала, який дід не забув принести, Соколова сама себе не впізнала.

– Ну, тепер трохи підкріпимося, і в дорогу, – оголосив дід.

Хоч як хотілося Вірі Михайлівні швидше іти, але довелося підкоритися. Вони сіли до столу.

– Там, на тому базарі, вже стільки об'яв висить, що люди і не знають, кого пускати, кого ловити, – розповідала тітка Килина. – Щось, видно, не дуже німці на своє гестапо покладаються.

І хоча вона кепкувала над фашистами і жартувала, за словами її все-таки вчувалося хвилювання.

– Нічого, – заспокоїла вона саму себе, – пройдемо.

На прощання Віра Михайлівна міцно поцілувала діда Котика. Дід збентежено усміхнувся і сказав:

– Ну, Віро Михайлівно, спасибі за компанію, бажаю вам усякої удачі і усякого щастя.

Обняв Соколову, хотів перехрестити, потім передумав.

Вони вийшли з гостинної теплої хати у мороз, у снігові бурани, у віхолу. Де пішки, де на попутних машинах пробиралися на Чернігівщину, у ліси.

Так, як і казав дід, кілометрів за сто, у хатині край села якась старезна баба сказала тітці Килині, куди йти далі.

– Тепер уже недалеко.

Але весь цей довгий і важкий шлях зовсім не здавався Вірі Михайлівні важким. Вона мала мету, знала, куди йде, і це було найголовніше.

Дедалі заглиблювалися вони у ліси. Тут іти ставало все небезпечніше – німці стріляли без попередження, але зустрічалися вже не так часто. Ліс ніби охоплював, обіймав обох жінок, захищав їх від ворожого зору, приховував від пострілу.

– От ми вже і прийшли, – одного разу сказала тітка Килина, коли чимале лісове село розкинулося перед ними.

Відчуваючи, як швидко і напружено б'ється серце, зайшла Віра Михайлівна у велику хату. Зайшла і спинилася на порозі, зустрівши чийсь дуже уважний, вивчаючий, розумний погляд. На лаві біля столу, перегортаючи товстими пожовклими від тютюну пальцями якісь папери, сидів Сидір Ковпак.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Карпо Лойченко, червоноармієць однієї з оточених німцями під Києвом дивізій, опинився в загоні Ковпака пізньої осені, майже на початку бойових партизанських дій. Невисокий сорокарічний дядько, з великим круглим обличчям, він до війни був продавцем у київському «Гастрономі»; на війну потрапив, тільки-но було оголошено мобілізацію, в оточенні зумів уникнути концентраційного табору, якийсь час посидів удома, потім зрозумів, що тут переховатися не вдасться, і подався до партизанів.

Людей з такими біографіями у ковпаківському загоні було багато, і нічого підозрілого вони не викликали. Воював Лойченко відважно, чесно, і ніхто не здивувався, побачивши його на чолі партизанського підрозділу. Ковпак не раз бачив його в бою і відзначив особливе вміння стріляти з кулемета.

– Будеш партизанів цій справі вчити, – наказав Ковпак.

І Лойченко сумлінно виконував наказ. Весь свій вільний час він проводив біля кулемета, навчаючи партизанів володіти цією нехитрою зброєю. Через кілька днів після приходу в партизанський загін і Віра Михайлівна Соколова з'явилася в хаті, де провадив навчання Карпо. Вона глянула на Лойченка, і їй здалося знайомим обросле негустою бородою обличчя партизана. Карпо теж уважно глянув на Соколову, на мить навіть замислився, потім повільно запитав:

– Ви до мене, товаришко?

– Так, прийшла вчитися, – весело відповіла Соколова, все ще шукаючи в думках відповіді на своє запитання: де ж вона бачила цього кулеметного вчителя?

– Коли-небудь зброю в руках тримали?

– Ні.

– Освіту якусь маєте?

– Київський політехнічний інститут.

– О, куди ж тут мені перед вами викладати, – насмішкувато сказав Лойчеико, – тут, напевне, професора треба.

– Нічого, обійдемося і без професора, – не звертаючи уваги на глузливий тон, відказала Соколова. Вона все ще намагалася пригадати, де саме їй довелося бачити Лойченка.

– А прізвище як ваше? – запитав партизан.

– Мене звуть Віра Михайлівна Соколова.

– Та сама?

– Тобто яка?

– Що оголошення про неї розліплено?

– Так, та сама.

– Ну, гаразд, – різко змінив тему розмови Лойченко. – Колись щось про кулемета вам чувати доводилося?

– Саме так – колись і щось, але нічого конкретно.

– Ну, значить, зараз почуєте конкретно. Оця зброя, яка перед вами на столі стоїть, називається станковий кулемет Максима…

Лойченко, вже не припускаючи жодних відхилень від теми, почав розповідь. Віра Михайлівна слухала дуже уважно, добре розуміючи взаємодію усіх частин і принцип роботи кулемета. Для неї така відносно проста машина не могла бути загадкою. Тут усе розраховано на повну ясність і безвідказиість, і кулеметникові зовсім не обов'язково мати вищу освіту. Лойченко розповідав точно, ясно, і Віра Михайлівна знову замислилася над тим, де вона його бачила, і нічого знову пригадати не змогла.

– Все! Тепер обідати будемо, – сказав Лойченко. – Наступне навчання завтра після сніданку. Хто захоче зайвий раз самостійно зібрати чи розібрати кулемета, може по обіді приходити сюди – машина тут стоятиме. Розійдись.

І, сам виконуючи свою команду, вийшов з хати. За ним до партизанської кухні потягнулися інші бійці. Віра Михайлівна пішла пообідала і, не знаючи, куди подіїп свій вільний час, знову повернулася до кулемета. Подобалася їй ця надійна, переконлива машина. Вона розуміла кулемет як складну машину, а не зброю. Вона мусила знати тут усе, до найменшого капризу механізму, вона мусила оволодіти ним так, як володіють виделкою або гребінцем.

У хаті, де стояв учбовий кулемет, після обіду нікого, крім хазяйки, не було. Дуже з того задоволена, Віра Михайлівна вся заглибилася в розбирання затвора.

А в цей час Карпо Лойченко підходив до хати, де розташувався зі своїм штабом Ковпак. Він запитав дозволу зайти, демонструючи зовсім не партизанську, а військову дисципліну, чітко доповів пре свою появу, на запрошення Ковпака сів на лаву, мить помовчав, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказав:

– У нас в загоні, товаришу Ковпак, з'явилася одна жінка… Віра Михайлівна Соколова…

– Ну, з'явилася.

– Я хочу вам скачати… думаю, то поява її у нас не випадкова.

– І я так думаю. Тітку Килину по неї посилали.

– Тим більше. Я, як партизан, мушу вам сказати, що не вірю їй ні на ламаний грошик. А ви самі добре знаєте, як вона сюди потрапила.

– Знаю.

– Була в концтаборі, тоді гестапівка її врятувала, тоді передала документи, підписала звернення до вчених чи інженерів… Ви все це знаєте?

– Все це знаю.

– Ну і що?

– Нічого.

– Як-то нічого?

– От так – нічого.

– А я цілком переконаний, що гестапо навмисне послало її сюди і навмисне про нагороду оголосило і все, що про неї в газетах написано, – чистісінька правда.

– А от я не думаю, що все це правда, – відповів Ковпак. – Ти сам що робив би на її місці?

– Я? Застрелився б, а до гестапівки жити не пішов би.

Ковпак замислився. Було щось неприємне в словах Лойченка.

– А чого ти сам не застрелився, коли тебе в полон брали?

– Я – інша справа, я звичайний боєць… А вона не мала права з німцями працювати…

– Вона і не працювала…

– В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, – рішуче сказав Лойченко, – я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.

Ковпак мовчав.

– А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

– І що ж ти пропонуєш?

– Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

– Ні, не вижену, – нарешті сказав він, – і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

– Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

– Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо – побачимо.

– Поки ви поживете, вона нас усіх німцям видасть.

– А от цього не буде. Коли у тебе все, можеш іти.

– У мене все.

Лойченко так само чітко повернувся через ліве плече і вийшов. У хаті стало тихо. Тепер надовго замислився Ковпак. Що йому не подобалося з словах партизанського кулеметника? Складалося враження, ніби знає він про Віру Михайлівну більше, ніж говорить. Може, ця настирливість, з якою хотів він віддалити Соколову від партизанів, здавалася неприємною?

А з другого боку у нього є всі підстави не вірити. Таку історію навіть у партизанів не завжди почуєш. Ну так що ж? Тільки тому, що комусь розповідь здається неправдивою, виганяти на смерть людину? Ні, так швидко старий Ковпак рішення приймати не звик. А може, вони знали раніше одне одного? Тоді Лойченко, мабуть, про це сказав би. Нічого не скажеш, складна штука – людські взаємини.

– Ну, гаразд, поживемо – побачимо, – сказав сам собі Ковпак, ніби виринаючи з глибокої задуми, – а обережним треба бути завжди.

І знову взявся до тисячі справ, які треба було йому, партизанському генералові, розв'язувати щохвилини. Але розмова про Віру Михайлівну не йшла з голови.

А успіхи Соколової у вивченні кулемета в той день посувалися дуже швидко. Не було вже для неї таємниць у цій досить складній і водночас ясній машині. Коли Лойченко зайшов у хату, Віра Михайлівна вже могла розібрати замок мало не з заплющеними очима.

– Оце ви сьогодні вперше кулемета побачили? – не приховуючи недовіри, запитав Лойченко.

– Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, – весело відповіла Віра Михайлівна.

Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.

– Коли стріляти спробуємо? – запитала Соколова.

– Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, – непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.