Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Аеродром заливала прозора тепла сутінь. Був кінець літа, коли сонце останнім промінням намагається зігріти вже холодіюче тіло землі. За день асфальт нагрівався, і ввечері в асфальтово-бетонній коробці аеродрому було тепло. Десь далеко за невидимим горизонтом сідало сонце, його довгі косі промені ще видно було на високих хмаринах.

Юрій ішов попід стіною. Вже не вперше робив він цю прогулянку. Він знав тут усе до найменшої дрібниці.

Сьогодні за обідом вперше подавали вино. Воно зробило думки особливо виразними, майже болючими, І водночас ніби спиралися найгостріші грані і думалося спокій піше.

Крайнєв відійшов од стіни і пішов через аеродром. Він ішов просто на вогні будинку. Тоскне курликання притягне його увагу. Він прислухався. Десь, зовсім невисоко, летіли на південь перші журавлі. Крайнєв довго шукав їх на фоні потемнілого неба. Журавлі пролітали зовсім низько. Навіть чути було тихий свист повітря, розрізуваного крилами.

Курликання помалу віддалялося. Журавлі пролетіли. Крайнєву так і не вдалося їх побачити.

Він знову пішов просто на вогні будинку. Здавалося, ніби великі освітлені вікна висять, тримаючись тільки на темряві. Поруч з будинком з'явилася велика темно-червона зоря. Старий Марс дивився на землю кривавим оком.

Тільки зоря і літак могли подолати цю стіну. Скільки спроб перемогти її зробили Юрій і Волох. Вони навіть спробували висадити її в повітря саморобним динамітом. І кожного разу ввічливий і люб'язний Дорн просив їх більше не витрачати сил на марні спроби. За цією стіною є ще друга, а охорону тут поставлено блискуче. Він сам подбав про це.

З важкими думками Юрій підійшов до дверей будинку і поволі піднявся на другий поверх. Він ходив по кімнатах і коридорах, залитих світлом, і шукав Волоха. Товсті килими заглушували його кроки. Волоха ніде не було видно.

В одній з кімнат сидів професор Шторре. Розгорнута книжка лежала перед ним на столі. Крайнєв підійшов до нього. Професор тихо спав у своєму кріслі.

Юрій тихо, навшпиньках, вийшов, йому стало нудно, і він пішов у коридор, куди ходив надзвичайно рідко. Тут жив Дорн з дочкою.

Юрій знайшов невелику табличку з ім'ям Мей. Вона чітко виділялася на темному фоні дверей.

Він згадав часті запрошення Мей Дорн і рішуче постукав. Маленька зелена табличка з написом «Прошу» загорілася перед ним. Юрій натиснув ручку, двері розчинилися, і він опинився у маленькому коридорі. На одних з дверей, які виходили в цей коридор, горіла така ж гостинна табличка. Крайнєв прочинив ці двері і зайшов у кімнату.

Спочатку його осліпило ясно-зелене світло. Потужним потоком заливало воно кімнату. Мей дуже зраділа, побачивши Крайнєва. Вона сіла на диван і запросила його сісти туди ж. Зручно вмостившись у кутку, вона говорила, розділяючи слова майже непомітними паузами.

– Ви не можете уявити собі, як мені тут сумно. У вас у всіх є якась боротьба, є мета. У батька – зламати вас, у вас – не дати себе зламати. І тільки я одна зовсім зайва в цій боротьбі. Батько приділяє мені не більше двох годин щодня. Вам він приділяє значно більше. Інколи я навіть ревную його до вас Я нічим не можу допомогти ні йому, ні вам. На превеликий жаль, я знаю, що ви живі і живете тут. Тепер мені треба чекати, поки ви здастеся або вмрете. Ніякій моїй клятві мовчання все одно не повірять. А мені треба поспішати…

Вона говорила немов сама до себе, наче думаючи вголос. У словах її відчувався щирий сум. Вона шкодувала за днями, згаяними в цій тюрмі. Вони випадали з її молодості.

Крайнєв відзначив, як спокійно, холодно і просто сказала вона слова – «здастеся або вмрете». Він просто заважав їй вийти з цієї добровільної тюрми. Вона навіть хотіла б його смерті.

Розмовляючи, Мей Дорн весь час дивилася в дзеркало. Крайнєва вона розглядала, як розглядають цікаву картинку чи забавку.

Потім вона перестала говорити про свою самотність. Вона стала згадувати ті дні, коли вулиці Берліна сяяли для неї всіма вогнями радості. Потім замовкла, несподівано обірвавши фразу на слові. Юрій зрозумів це як ознаку закінчення візиту і встав з дивана.

– Ви хочете вже йти? – вигукнула Мей. – Зостаньтеся. Я вас дуже прошу. Чому ви вже хочете тікати? Я чимсь вас образила?

Почувши останні слова, Юрій мимохіть усміхнувся. Ця дівчина могла спокійно говорити про його смерть і через п'ять хвилин запитувала, чи він не образився.

Мей зрозуміла його усмішку як згоду залишитися. Вона скочила з дивана, підбігла до Юрія і примусила його сісти на старе місце.

Сама вона теж сіла на те саме місце і попросила Юрія щось розказати. Крайнєв огинався. Тоді, дивлячись йому просто в вічі, Мей попросила розповісти щось про Радянським Союз.

– Я про нього нічого не знаю, – сказала вона так спокійно і просто, ніби не знати нічого про Радянський Союз було безперечною заслугою.

Юрій знехотя почав розповідати. Говорити йому було важко, і він навіть шкодував у ці хвилини, що зайшов до Мей. Дівчина слухала його уважно, тільки зрідка поглядала в дзеркало.

Юрій говорив про чудесні паради фізкультурників, коли колони засмаглих дівчат і хлопців заповнюють Хрещатик і площі. Він говорив про різноколірні квіти парашутів, які розцвітають над аеродромами країни вісімнадцятого серпня. Він багато чого мав розповісти про свою країну. Вона проходила перед ним від суворих сопок Камчатки до рясних вишневих садків Молдавії, від мурманських скель до снігової вершини піка Сталіна. Вона проходила перед очима тайгою Сибіру, степами України, шахтами Донбасу, вогнедишними заводами Уралу, важкою бронею крейсерів на рейді Кронштадта.

Він знав усе це, бачив на власні очі і володів цією країною високих людей. Весь час його перебування в цьому витонченому полоні батьківщина яскраво вимальовувалася перед ним. Він знав кращих людей своєї рідної землі. Він добре знав своїх ворогів – ворогів своєї Вітчизни.

Мей слухала його не перебиваючи. Юрій говорив захоплено. Мей уважно дивилася на його губи і раптом запитала так собі, між іншим, спокійно і не поспішаючи:

– Скажіть, у вас була кохана там, у Києві?

Це запитання було несподіваним. Воно ніяк не стосувалося розмови. Усе захоплення зникло. Юрій глянув на Мей сторожко і підозріло.

Випитує вона щось чи це просто жіноча цікавість? Може, вона хоче перевести розмову на іншу тему? Може, вона хоче якось спіймати його?

Він мить подумав і відповів:

– Так.

– Вона була дужо гарна? – зацікавилася Мей.

– Для мене вона дуже гарна, – тихо усміхнувся Крайнєв.

Йому було приємно говорити про Ганну.

Хвилину Мей мовчала. Здавалося, відповідь Крайнєва вразила її неприємно. Вона довго розглядала свої ретельно лаковані нігті.

– Все, що ви розказали про вашу країну, дуже інтересно і красиво, – нарешті промовила вона, круто змінюючи тему розмови, – я б навіть не відмовилася все це побачити.

Крайнєв не відповів, його думки були в Києві. Мабуть, там вже вистигли каштани. Вони падають, і шкаралупки розбиваються на асфальті. Тсмпокоричпьові глянцеві каштани здаються лакованими. Десь у Києві, інколи торкаючись носком черевичка блискучих каштанів, ходить його Ганна.

Тиша в кімнаті панувала довго. Раптом стало ні про що говорити. Крайнєв устав, попрощався і вийшов. Хвилину після того, як зачинилися двері, Мей сиділа нерухомо. Потім простягла руку і взяла телефонну трубку.

Дорн відгукнувся зразу. Мей просила його негайно прийти. Так, так, він прийде зараз же, не гаючи жодної хвилини.

Коли він зайшов, Мей сиділа на дивані у своїй звичній позі. Він сів поруч, ніжно поцілував м'яку рожеву долоню. Потім глянув очікувально і запитливо.

– Тут був Крайнєв, – помалу сказала Мей. – Ми з ним дуже довго і приємно розмовляли.

Вона спинилася, ніби чекаючи, який ефект справить сказане. Дорн заохочуюче мовчав, і Мей продовжила:

– З нашої розмови вияснилося, що в нього в Києві залишилася кохана дівчина, наречена чи, може, жінка, я вже не знаю.

Дорн дивився здивовано, все ще не розуміючи, до чого веде Мей.

– Яке це має відношення до мене чи, може, до тебе? – обережно запитав він.

Мей розсміялася весело.

– Боже мій, батьку, який же ти недогадливий. Він же її любить. Ти розумієш – любить…

Тільки тепер Дорн зрозумів. Радість засвітилася в його очах. Він дивився на Мей захоплено.

– Мей, ти геніальна, – тихо сказав він. – Це сильніше за роки моїх умовлянь, моєї роботи.

* * *

З коридора Мей Юрій повернув ліворуч і зайшов у вітальню. Там, перед акваріумом, освітленим збоку маленькою лампою, сидів Волох, дратуючи жирних риб. Почувши кроки Юрія, він озирнувся і відкинувся на спинку крісла.

Юрій сів поруч нього. Кілька хвилин минуло в тиші.

– Де Яринка? – байдуже спитав Юрій.

– Пішла спати.

У вітальні знову стало тихо. Легкі кроки почулися біля дверей, і в кімнату зайшов Макс Буш. Він не дивився ні на кого, а просто підходив до акваріума.

Хвилину він мовчав, дивлячись на золоту рибку, яка ніби танцювала у зеленій воді акваріума. Через хвилину губи його ворухнулися.

– Я прошу вірити мені, – тихо сказав він, не зводячи очей з золотої рибки, – вірити і ні про що не питати. Я – комуніст. Всі плани вашої втечі прошу повідомляти мені. Стенсльовський – агент Дорна. Коли буде підготовано мій план, я повідомлю вас. У Москві знають, що ви живі.

Він повернувся і не оглядаючись пішов до дверей, легко ступаючи по килиму.

Хвилину друзі сиділи, немов закам'янілі. Надто неймовірним здалося поєднання в одній особі начальника охорони і комуніста.

Через хвилину Юрій гірко всміхнувся.

– От маємо ще одного провокатора. Подумаєш, немов ми самі не знаємо, хто такий Стенсльовський.

– А головне – повідомляйте йому плани, – підтримав Волох.

– Так, це хитро задумано, – міркував Юрій, – викрити одного гада, щоб ми повірили другому. Дорн, дійсно-таки, розумний хлопець. А скільки він цукерок наобіцяв – і план втечі, і в Москві знають…

Розмова знову обірвалася. Волох тарабанив пальцями по склу акваріума, і риби метушилися там, як перед бідою.

Юрій встав і позіхнув широко і смачно.

– Я піду спати, – сказав він, – лягай і ти, друже. Побачимо, що завтра видумає наш пан Дорн.

Він потис руку Волоху і вийшов у коридор. У своїй кімнаті він засвітив маленьку лампу і сів у крісло перед столом.

Ніхто не міг сказати, скільки часу інженеру Юрію Крайнєву доведеться сидіти в цій тюрмі. Від почуття власного безсилля, від цієї невідомості можна було збожеволіти. Вже кілька місяців він тут, і за весь цей час не було здано жодної позиції.

Тепер він відчував себе сильним і досвідченим. В серці його не було гнилих місць, на які так розраховував Дорн.

Юрій сидів і мріяв про ту хвилину, коли нарешті вирветься з цієї тюрми. Колись він говорив слова «Радянський Союз», не відрізняючи їх від великої маси звичайних слів. Тепер ці слова набули для нього незвичайного змісту. Вони стали його прапором, вони підтримували його в цій боротьбі, де було так мало шансів на перемогу.

Очевидно, його перемогою буде смерть, горда смерть, коли людина вмирає, знаючи, що звання громадянина Радянського Союзу вона пронесла крізь усе життя незаплямованим.

Що ж, він зуміє вмерти. Але до самої смерті він буде боротися, бо життя надто прекрасна річ, щоб віддавати його без боротьби.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Секретарка помалу прочинила двері кабінету Валенса. Директор сидів за столом, уважно читаючи. На звук дверей він незадоволено озирнувся.

Секретарка підійшла і поклала перед ним маленький прямокутник товстого паперу. Вона просить пробачення, але товариші просили негайно передати товаришу Валенсу це запрошення.

Двері за нею зачинилися безшумно.

Валенс узяв у руки запрошення.

Молодь інституту влаштовувала вечірку. Товариша Валенса запрошували прибути о сьомій годині в приміщення клубу.

Директор встав з крісла і пройшовся по кабінету. В цигарці вже давно догорів тютюн. Папір тлів і смердів. Валенс ходив, не помічаючи цього. Помітив аж тоді, коли їдкий дим потрапив в очі. Прикурив від недокурка нову цигарку і сіп у крісло.

Кілька днів чому йому сказали, що Юрій Крайнєв живий. Можливість втечі не була виключена, але коли не може статися – невідомо. До того часу там, за кордоном, не повинні мати ніякої підозри.

Звичайний дипломатичний шлях тут був цілком непридатний, бо Крайнєва зразу ж стратили б або заховали в таку діру, де знайти його і справді було б неможливо.

Кожну хвилину можна було чекати – от відчиняться двері, і в кабінет зайде високий, широкоплечий Крайнєв. Звістка несказанно обрадувала Валенса. Весь той день він не міг нормально працювати. Обійшов весь інститут і перевірив наказ про продовження робіт Юрія Крайнєва.

Щоб позбутися своїх сумних думок, Валенс взявся до роботи. Німецькі інститути повідомляли про свої майбутні досягнення в галузі реактивних двигунів. В Німеччині був Крайнєв, і Валенс зрозумів – Юрія катують і примушують працювати.

– А може, Крайнєв зрадив?

Ця думка прорізалася, як блискавка. Вона зникла одразу. Навіть в думках не міг припустити Валенс щось подібне.

Ввечері він, привітний, спокійний і навіть веселий, з'явився в клубі, де було організовано комсомольський вечір.

* * *

Молодь інституту стратосфери веселилася, як ніколи. Говорилися промови, і іскристе вино виривало корки з пляшок.

З'явився оператор кінохроніки і довго знімав це веселе комсомольське свято.

Ганна сиділа поруч інженера Матяша, мовчазна і сумовита. В думках напувала дивна байдужість до всього на світі і незрозуміле напруження.

Інколи вона дивилась на обличчя Валенса, і тоді їй ставало зовсім не по собі.

Вечірка затяглася допізна.

Валенс вийшов з приміщення клубу, не чекаючи кінця. Тільки Ганна помітила його зникнення.

А потім трапилося те, про що довго розмовляли в інституті стратосфери. Молодий інженер Сергій Король встав зі свого стільця, високо підніс свого келиха іі вигукнув:

– А тепер я хочу випити за здоров'я інженера Юрія Крайнєва. Він вмер, але я п'ю за його здоров'я і бажаю, щоб у нашому інституті швидше з'явилися такі інженери, як Крайнєв.

Ганна відчула, як поволі похитнулася, провалюючись кудись униз, підлога під її стільцем. Вона раптом розсміялася високо, заливчасто, істерично. Все тіло її здригалося, ніби в конвульсіях.

До неї підбігли, хотіли допомогти, переляканий Матяш вже ніс воду, але істерика не проходила.

Так весело розпочатий вечір обірвався. Непритомну Ганну одвезли додому. Лікарі, які з'явилися біля її ліжка ранком, констатували важке нервове зворушення. Ганна нікого не пізнавала. Боялися за її життя. На запитання, коли ж можна чекати одужання, лікарі тільки знизували плечима. Це могло минути за два тижні і могло тягтися ціле життя…

Коли Валенс узнав про всі ці події, він довго мовчазний сидів у своєму кріслі. Йому було дуже шкода Ганни, але він знав – коли повернеться Крайнєв, Ганна очуняє скоро, щодо цього сумніву бути не могло.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Ранком Стенсльовський почав перевіряти і випробовувати своє крило. Він стояв у залитій сонцем лабораторії, зрідка поглядаючи на стрілки приладів. Записував показники у невеличкий зошит і незадоволено хитав головою. Він випробовував модель крила на вібрацію, і з цього боку справа виявлялася особливо поганою.

Найгірший ворог літаків, особливо швидкісних, це вібрація окремих, сильно навантажених частин. І коли в польоті відривається від літака елерон, рулі, ціле крило чи весь він несподівано розсипається без удару в повітрі, то можна бути певним, що тут діяла не помічена вчасно конструктором вібрація окремих частин.

Маленькими поштовхами можна розгойдати і перекинути величезну брилу. Треба тільки чітко витримувати ритм гойдання. Загони солдатів не ходять через довгі мости в ногу. Ритм ходи може розгойдати міст до того, що залізні ферми не витримають і зламаються.

Щось подібне відбувається в літаку, коли припустити ритмічну й сильну вібрацію його частин.

Стенсльовський сердився, його крило, його «знамените» крило вібрувало, якщо вірити апаратам, більше за всі досі відомі крила. Жоден пілот не згодився б полетіти на машині з такими крилами, та й взагалі не варто було будувати такого літака.

Кар'єра Стенсльовського могла обірватися, не розпочавшись. Він нервувався і справді мав усі підстави нервуватися. Тільки тепер розумів всю невдалість своєї конструкції. Він робив нововведення і вважав їх вершиною технічної сміливості, а насправді вони були породженням мало досвідченості і неграмотності.

Його крило спершу вражало оригінальністю конструкції, але досвідчений інженер відразу ж помітив би всі його вади.

Отже, Стенсльовський мав усі підстави бути в поганому настрої, коли Крайнєв і Яринка зайшли до лабораторії, де він працював. Він намагався зустріти їх привітною посмішкою, але нічого, крім гримаси, не з'явилося на його обличчі. Невдача з крилом була надто ясною, щоб Стенсльовський міг щиро усміхатися.

Проте в наступну хвилину він згадав усі свої інші завдання і пожвавішав.

Може, професор Крайнєв хоче глянути на його крило? Він з величезною охотою, навіть з захопленням прийме до уваги всі його зауваження.

Юрій глянув на нього трохи глузливо. Потім обернувся до Яринки і спинився здивований. Яринка дивилася на стрілки, які тремтіли на циферблатах, широко розкритими очима.

– Я боюся цього крила, – сказала вона майже пошепки, – тільки божевільний міг видумати щось подібне.

Юрій засміявся. Дійсно, за показниками крило було дуже поганим.

Стенсльовський стояв, зціпивши зуби. На його вродливе обличчя було страшно дивитися. Одна щока палала гарячим рум'янцем. Жодної краплини крові не можна було помітити під лимонно-жовтою шкірою другої щоки.

Відсторонивши інженера, Юрій сам підійшов до апаратів. Він зняв модель крила і переніс її на стіл. Дотики голівок гвинтів, які довелося відпустити, принесли йому зливу згадок. Ці спогади були надто яскравими, щоб повз них можна було пройти, не помітивши їх.

Проте зараз Юрій легко міг відігнати цей гомінкий рій спогадів. Перед ним лежало товсте крило обтічної форми. Зверху воно мало вигляд двох паралелограмів, зведених під дуже тупим кутом.

Юрій довго і з цікавістю розглядав модель. Потім його губи зійшлися в презирливу посмішку. Він глянув на Стенсльовського – той стояв, ніби чекаючи вироку. Юрій знову перевів погляд на крило. Він навмисне витримував таку довгу паузу.

– Та-ак, – сказав він, не дивлячись на Стенсльовського, – за такі крила я своїм студентам ніколи більше двійки не ставив. Воно зламається тут, тут і ось тут.

І Крайнєв провів пальцем три лінії на поверхні крила.

– Ви помиляєтеся, – пиховито відповів Стенсльовський. – Виміри показали абсолютну бездоганність цього крила.

– Ану, покажіть. – Крайнєв простяг руку до зошита з нотатками, – я теж можу помилятися.

Але Стенсльовський швидко вихопив зошит з-під руки Крайнєва і заховав його в кишеню. Юрій вибачливо усміхнувся, глянув на Яринку – вона усміхалася теж – і вже хотів вийти з лабораторій, але тут у справу встряв Волох. Він зайшов тоді, коли Юрій розглядав крило, і чув усі висновки.

– Виходить, неважне крилечко видумав, – співчутливо сказав він.

– Прекрасне крило, – похмуро процідив Стенсльовський. Навіть права щока його стала зараз прозоро-блідою.

Волох вирішив співчувати далі. Він близько підійшов до інженера і обняв його за талію. Крайнєв і Яринка зацікавлено слідкували за цією сценою. Величезний Волох обнімав тонкого Стенсльовського по-батьківськи ніжно.

І раптом вся ніжність зникла. Обличчя Волоха перекосилося набік. Він схопив Стенсльовського лівою рукою за груди, немов збираючись біті його.

Юрій зробив крок уперед, але Волох наказав коротко і строго:

– Крайнєв, не підходь. Сам впораюсь. Так чому це, – він перевів налитий кров'ю погляд на зблідле обличчя Стенсльовського, – чому це ви, нещасна жертва фашизму, носите в кишені браунінга?

Юрій зрозумів усе. Волох намацав у кишені Стенсльовського револьвер. Спинити пілота тепер було уже неможливо.

– Що ви вигадуєте? – високим фальцетом вигукнув Стенсльовський.

Голос його страшно було слухати.

– Спокійніше, Волох, – сказав Юрій і зразу зрозумів марність своїх слів. Волох все одно нічого не почув. Він наблизив своє обличчя до обличчя інженера і побачив, як божевільний жах скорчує це вродливе лице.

– Ага, боїшся, – прохрипів пілот, – боїшся, падлюко!

Стенсльовський борсався у міцних руках, але вирватися з них було неможливо. Тваринний панічний жах стискав його серце. Вже мало розуміючи, що він робить, Стенсльовський розмахнувся і вдарив Волоха по обличчю.

На секунду пілот розгубився і відскочив, щоб в наступну мить кинутися на інженера. Юрій побачив, як щось блиснуло, і в ту ж секунду вдарив Стенсльовського по руці. Він спізнився на соту долю секунди.

Сухий короткий постріл розлігся в лабораторії, і Волох важко і помалу, наче згинаючись у земному поклоні, впав на блискучий паркет. Від удару Крайнєва револьвер відлетів набік. Він лежав на паркеті, і з дула його ще тягся ледве помітний синюватий димок.

Хвилину всі стояли непорушно. З-під грудей Волоха нешироким темним струмком лилася кров.

Першим отямився Стенсльовський. Він перескочив через розпростертого Волоха, вибіг з лабораторії і побіг довгим коридором. Грюкіт його кроків повторювався багаторазовою лупою, і інженеру здалося, ніби Крайнєв женеться за ним, щоб схопити і роздерти на дрібнесенькі шматки.

Підлий тваринний жах гнав його все далі і далі від лабораторії. Він відчув себе безпечно тільки тоді, коли пробіг двері виходу. Він згадав тоді про револьвер, хотів повернутися, але махнув рукою і так і не сказав Дорну про нього, розповідаючи цю пригоду.

А в лабораторії на блискучій паркетній підлозі лежав Волох. Друзі схилилися над ним у розпачі, безсилі допомогти. Сльози стояли на очах Яринки. Юрій теж, одверто і не соромлячись, витер рукою прозору сльозу.

Волох умирав. Смерть заповнювала його груди, стискала подих, заморожувала гаряче серце. І коли вона була вже зовсім близько, прийшло кілька хвилин притомності. У ці хвилини думки були чіткими і ясними, як ніколи.

Губи Волоха тихо ворухнулися, і друзі нахилилися ближче. Він намагався говорити, але губи не слухалися. З'явилося дивне відчуття невагомості. В ці останні хвилини життя йому треба було так багато передумати і сказати своїм друзям.

– Не кляніть мене, що я сів на той проклятий аеродром, – ледве чутно, але цілком виразно прошепотів він.

Сльози готові були ясним потоком ринути з очей Юрія. Він похилив голову, щоб не бачити прозорих смертних очей Волоха.

Волох уже нічого не бачив, його повіки раптом стали важкими. Здавалося, вони самі закрили його очі. Останні думки, яскраві до болю, проносилися в свідомості.

Ось він летить над Красною площею в день першотравневого параду. А внизу несамовите весняне сонце грає на червоних полотнищах прапорів і полірованій сталі важких гармат. Очима він шукає і знаходить групу людей на лівому крилі мавзолею Леніна. Літаки пролітають, і Красна площа, як велетенський квітник, пропливає під ним. Це перший відповідальний політ Марка Волоха.

Тіло його зникло вже зовсім, тільки десь глибоко ще тліє іскра свідомості. Волох знає – це настає смерть, але жаху вже немає.

З густого туману на нього глянуло чиєсь обличчя, і Волох здригнувся. Обличчя було ніжне, оповите сумом, давно не бачене і дивно знайоме.

Волох навіть підвівся на лікті і розкрив очі. Це ж мати, це ж старенька Марія Волох дивиться на свого сина востаннє. Він хотів покликати її, але важкі тумани закрили любе, рідне обличчя, і Волох знову важко впав на паркет.

Крайнєв зрозумів – це смерть.

Яринка встала і пішла до дверей. За щось зачепила ногою, і воно з металевим дзвоном посунулося по підлозі.

Яринка нахилилася, машинально підняла з підлоги маленький револьвер сизуватої сталі і, не думаючи, поклала його в глибину апарата для випробування крила. Очі її затягала важка, непрозора плівка сліз, і до дверей своєї кімнати вона дісталася навпомацки.

Смертельна тиша опанувала весь будинок. Дорн, довідавшись про страшну подію, волів залишатися в кабінеті. Він відіслав Стенсльовського назад – провокатор був надто невитриманий.

* * *

Це був сірий і хмарний осінній вечір. Вітер перевалювався через високі стіни і вільно гуляв по аеродрому. Інколи він переносив велике жовте листя кленів і лип.

Десь за стінами росли величезні ліси, і осінь зривала їхній багряний убір. Інколи зривався дощ. Він падав кількома маленькими краплями, потім зупинявся, щоб десь у другому місці впустити кілька ледве помітних сльозинок. Ішла дощова непривітна осінь.

На аеродромі було порожньо, незатишно і холодно. Сухе листя падало на асфальт з тихим шарудінням.

Дорн, який зовсім зник на ці дні, дозволив друзям самим поховати Волоха. Він висловлював співчуття, він обіцяв суворо покарати Стенсльовського, але в голосі його Крайнєв чув відтінок задоволення.

Могилу було викопано в кутку аеродрому. Зняті шматки асфальту лежали поруч з купкою жовтої глинистої землі. Могила дивилася в небо, як чорне загрозливе око. Труна з тілом Волоха стояла поруч з ямою.

Крайнєв і Яринка стояли біля труни, прощаючись з мертвим другом. Чотири солдати стояли по другий бік могили, чекаючи знаку Юрія. Вони стояли закам'яніло, як статуї.

Юрій зняв вікно труни, глянув на обличчя Волоха.

– Я клянуся, друже, – урочисто сказав він, – що вийду звідсіля і повернуся тільки для того, щоб поставити пам'ятника тобі.

Він зачинив віко.

Солдати опустили труну в могилу. Грудки землі лунко падали вниз. Юрій стояв обличчям проти вітру і, невідомо для чого, рахував удари.

Одинокий листок летів над аеродромом. Вітер підносив його все вище і вище, щоб потім з височини шпурнути на землю. Листок не хотів падати на сірий шорсткий асфальт. Але вітер невмолимий, і листок з тихим шарудінням підповз до ніг Яринки.

Вона підняла його. Юрій теж дивився на сухий, блідий, майже прозорий листок. Обом одночасно він нагадав прозоре обличчя мертвого Волоха.

Перед, ними стояла стіна з важкого, сірого, перевіреного бетону. Вона була невідомої товщини і здавалася непорушною. Вона охоплювала аеродром міцним і похмурим кільцем.

Юрій подумав, що його клятва над труною Волоха може здатися глумом, коли згадати про цю стіну.

Солдати вже засипали могилу. Вони рівняли і втоптували землю, щоб наново заасфальтувати це місце.

Крайнєв і Яринка поволі, не оглядаючись рушили до будинку. Незважаючи на ясне зеленкувате світло, він нагадував їм могилу, так тихо і пустельно було в його кімнатах і порожніх коридорах. Вони прийшли у вітальню і мовчки посідали в крісла. Почуття туги охопило їх.

Вони відчували одне до одного велику дружню ніжність, і коли, прощаючись, Юрій мовчки торкнувся чола Яринки сухими губами, вона нітрохи не здивувалася з цього незвичайного для Крайнєва вияву ніжності.