Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Всі подальші події розвивалися так швидко, що Юрій Крайнєв не завжди встигни відзначиш біг часу. День ніби перестав відрізнятися від ночі. В усякому разі, звичний поділ доби зник. В будь-яку годину можна було всіх знайти на роботі. Тепер люди гуртувалися одне до одного щільніше. Залишатися на самоті нікому не хотілося. Багато співробітників Крайнєва взагалі перебралися в інститут.

Ранкового зведення Радянського Інформбюро завжди чекали нетерпляче до гарячковості. Ці повідомлення не приносили нічого приємного. Щодня з'являлися все нові і нові назви напрямків, де проходили бої, і всі розуміли, як багато міст уже залишено, і інститут стратосфери треба рятувати не тільки від бомб.

Крайнєв і його друзі одного ясного ранку висадилися з вагонів у маленькому місті за Уралом, де панувала така тиша, ніби ніколи на світі не було і не могло бути ніякої війни. Будиночки в місті вражали незвичне око, були вони дерев'яні, побудовані за старим уральським зразком, оздоблені дерев'яними візерунками. Але біля околиці міста височів завод, створений тут незадовго до війни, і поруч нього здіймалися в небо високі корпуси. Це була ніби наочна ілюстрація до того, як готувала партія країну, і весь народ, і господарство його до цієї неминучої сутички.

Крайнєв швидко познайомився з заводом, з його директором, навіть з робітниками. Його всюди зустрічали привітно, але трохи насторожено. Директор побоювався, що Крайнєв вимагатиме для свого інституту надто багато площі, і мав чимало підстав для того. І може, все не обійшлося б так гладко, коли б не прибув Валенс. Він привіз останні матеріали і обладнання інституту, а також нові завдання. Він тримався так, ніби переїзд інституту на тисячі кілометрів був звичайнісіньким і давно передбаченим.

Правда, у хороших умовах опинився тільки інститут, його лабораторії та експериментальні майстерні. Співробітникам доводилося скрутніше. Маленьке місто не могло вмістити всіх людей, які щодня з'являлися на його вокзалі, і тому доводилося тіснитися, як ніколи. Проте ці незручності не могли похитнути бажання,/ю роботи, і весь колектив жив тільки одним – швидше знову розпочати експерименти над реактивними літаками.

Ганні Ланко вдалося вивезти з собою всю свою лабораторію, з усім обладнанням. Компресор, на конструкцію якого стільки часу витратив Король, теж було перевезено, і, мабуть, чи не першим помислом Ганни, раніше власного влаштування, раніше думки про їжу і житло, була вимога, щоб встановили його негайно.

А для Марним Токової несподівано вішала зовсім відмінна від усіх останніх співробітників інституту робота. Зразу ж, тільки-но вивантажилися, прийшла телеграма від Соколової. Директор заводу просила негайно послати когось із інженерів до неї розібратися з цілою купою інститутських креслень, які лежали на заводі. Треба було визначити, які з них важливі і підлягають евакуації, а які можна знищити. Кому ж було їхати, як не Марині? Вона швидко зібралася, попрощалася з Крайнєвим і Валенсом і вирушила знову на Україну, де вже йшли бої недалеко від Києва.

Чим ближче під'їздила Марина до заводу, тим тривожнішими ставали вагонні чутки і розмови. Говорили, ніби вже німці прорвалися до самісінького Києва, ніби вже оточили місто і навіть перейшли Дніпро. Говорили, що німці рвуться до Москви. Від усіх цих розмов і чуток, які не можна було ні перевірити, ні заперечити, бо у вагонах ніхто нічого не знав, тільки боліла голова і тривога облягала серце.

Вільніше зітхнула Марина, коли вже нарешті опинилася на заводі і побачилася з Соколовою. Тоді все прояснилося і стало на свої місця. Становище, звичайно, було дуже складним, фашиста і справді ще рвалися на схід, але темп їх руху вже стишився, і кожний пройдений метр було густо полито ворожою кров'ю.

Завод уже майже весь демонтували і вивезли. Залишалося ще багато всяких дрібниць, старих креслень, приладів, які, може, і везти не варто було, а слід просто знищити. Саме за цю роботу і взялася Марина.

Дивне враження справляв тепер на неї завод. Чомусь згадувався вулик, давно покинутий бджолами. Замальовані синьою фарбою високі вікна здавалися неприродними. Все змінилося тут. Власне кажучи, заводу вже не було.

Минуло ще кілька днів, і навіть спокійна і врівноважена Соколова стала похмурою, тривожною. Німці і справді досягли Києва. Була пряма загроза, що не сьогодні завтра вони з'являться десь недалеко від заводу. На експериментальному аеродромі базувалася військова льотна насінна. Тили армій з’явилися в заводському висілку. Все більше військових проходило дорогами.

Треба було виїжджати, а Соколова все не наважувалася.

Покидати цей завод було так боляче, ніби виривати власне серце. Адже все тут збудоване на її очах, вона знає тут кожен камінчик. І все-таки настав день, коли грім канонади долинув і сюди. Соколова наказала Марині закінчувати роботу. Ввечері вони мали виїхати на машині до Харкова, а там уже продовжувати путь поїздом.

Марина багато працювала ці дні. Вона перевернула і знищила силу-силенну старих, непотрібних креслень, відібрала цінні, запакувала їх і вирішила взяти з собою, нікому не довіряючи. Соколова схвалила її план. Вантажна машина спокійно могла вмістити ще десяток таких пакунків. Тут нічого хвилюватися.

І коли вже все було закінчено, а до від'їзду залишалося трохи більше години, Марина вирішила востаннє оглянути завод, пройтися по рідних місцях.

Вона пройшла по порожніх коробках цехів, і на неї повіяло холодом справжнього кладовища. Спробувала уявити собі ці цехи гомінкими, сповненими людей і верстатів, але згадка була такою болючою, що Марина навіть здригнулася.

Вона вийшла з цеху, пройшла до буднику, де довелося жити, коли випробовували першу модель крейсера. Зайшла до своєї кімнати, двері якої було не тільки не замкнено, але навіть і не причинено. В кімнаті після Марини вже хтось жив, зараз вона була зовсім порожня, на підлозі валялися незнайомі чужі речі. Марина важко зітхнула і причинила двері. Глянула на годинника – до часу, визначеного Соколовою, залишалося півгодини. Повернулася і поволі пішла східцями вниз. Потім добре знайомою стежкою до могили, де лежав білий камінь.

Вийшла на високу могилу, глянула, і їй здалося, ніби там, далеко на заході, гримить справжній грім і далекі зірниці спалахують в небі.

Хвилину дивилася, не розуміючи, в чому справа, потім отямилася. Це ж там на заході іде бій, це війна наближається до заводу.

Марина почула знайоме ревіння моторів і глянула вгору. Високо в небі просто над нею йшли навантажені бомбами крейсери Юрія Крайнєва. Дев'ятка за дев'яткою, вони пропливали у височині і зникали десь за горизонтом. В польоті відчувалася незборима могутня сила.

Марина нехотя відірвала погляд від потужних літаків. Як хотілося б їй бути на одному з них, разом з радянськими льотчиками громити ворога.

Несподівано важке гуркотіння почулося за могилою. Земля стугоніла під важким залізом, і Марина, озирнувшись, мало не похитнулася від несподіванки – до могили підходило кілька танків.

Вони йшли від заводу, і цілком ясно було, що це танки наші, радянські, але впевнитися в наближенні війни було страшно.

Важкі машини підійшли до могили і спинилися на невеликій віддалі одна від одної. Люки відкрилися. Танкісти повискакували на землю. Сергій Король швидко вийшов на могилу.

Він тепер командував танковим батальйоном, капітан Сергій Король. Його помічником по технічній частині став старий друг Володимир Орленко. Так, як в житті йшли вони разом, так і у війні побажали вони бути поруч.

От і тепер Орленко, не відстаючи ні на крок від Короля, зійшов на могилу, і раптом вони обидва пізнали Марину.

– Що ви тут робите? – жахнувся Король, – Вам уже давно час бути далеко в тилу.

– Скоро буду, – байдуже відповіла Марина. – За кілька хвилин вивеземо останні креслення з заводу. Зараз я піду вже.

– От ніколи не сподівався вас тут зустріти! – вигукнув Орленко.

– Але я дуже рада з вами побачитися, – відповіла дівчина.

Вони всі троє розуміли, що говорять якось не так, як слід було б говорити давнім знайомим і друзям, але інші слова не приходили, бо всі думки були полонені грозою на недалекому обрії.

– Мені час іти, – сказала Марина після короткої паузи. – Я сподіваюся скоро побачитися з вами і бажаю вам великого успіху.

– Ви поїдете машиною? – запитав Король.

– Так.

– Не їдьте на Костянтинівку, – несподівано гаряче вихопилося у Орленка.

Марина глянула на нього тривожно.

– Прощайте, друзі, – тихо сказала вона і рушила з могили.

Друзі довго дивилися, як сходить вона стежкою вниз, як зникає її постать серед заводських будівель.

– Хоч би їм вдалося щасливо доїхати, – тривожно сказав Король, дивлячись, як заграва все розгоряється, ніби охоплюючи весь горизонт.

З-за далеких лісів з'явилися літаки. Тепер вони летіли легко і вільно. Вони точно вдарили у найвразливіші місця ворога. Це крейсери Юрія Крайнєва поверталися на свої бази.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У товарних, міцно замкнених знадвору ваганах було неймовірно душно вдень, коли пекло гаряче сонце, і смертельно холодно вночі. Любов Вікторівна Берг лежала на нарах, збитих з неструганих соснових дощок, і в щілинку, яка залишилася на тому місці, де раніше було віконце, намагалася щось побачити, визначити, куди йде ешелон. Та в малюсіньку щілинку нічого не можна було розгледіти як слід. Мимо пропливали якісь частини будівель, гілля дерев, стрічні поїзди. До того ж і поворухнутися було важко: вагон був набитий жінками, як діжка оселедцями.

Все сталося так несподівано швидко, що Любов Вікторівна навіть отямитися не встигла і справжній сенс подій зрозуміла пізніше, вже в дорозі.

До тюремної камери, де вона сиділа, чекаючи відправки у північні табори, звістка про війну проникла дуже швидко, і всі ув'язнені страшенно хвилювалися, роблячи сотні і тисячі різноманітних припущень – одні з радістю та надією на швидке звільнення, інші з розпачем і безнадією.

Мабуть, через місяць після початку війни, десь наприкінці липня, всіх їх вивели з камер, вишикували на тюремному подвір'ї, потім під посиленою охороною провели на вантажну станцію, посадовили у вагони й міцно замкнули за ними важкі двері.

Тепер засмутилися навіть ті ув'язнені, які вірили у своє дострокове звільнення. Уже ніхто не сумнівався, що всіх їх вивозять з Києва на північ, у Сибір, що думку про волю доведеться надовго залишиш.

Перші дні війни Любов Вікторівна провела в напруженому, несамовитому чеканні чогось несподіваного, надзвичайного, що мало покласти край чорному невезінню, яке почалося з того трагічного провалу на заводі. Відтоді минули вже не місяці, а роки, і кожну минулу годину було страшно згадати: адже Любов Вікторівна весь час чекала смертного вироку. Та засудили її не до розстрілу, а до двадцяти років ув'язнення, і вирок цей видався їй величезною милістю'. В неї було таке почуття, ніби вона знову народилася на світ, ніби не все в житті втрачено, ніби можлива ще зміна на краще.

Отже, початок війни вона сприйняла так, наче фашиста напали на Радянський Союз тільки для того, щоб звільнити з ув'язнення її, Любов Вікторівну Берг. Ця аж ніяк не побожна жінка гарячково, фанатично молилася богові, в якого раніше ніколи не вірила, щоб ніщо не перешкодило гітлерівцям захопити Київ, розбити тюрму, випустити її на волю.

І от усі надії Любові Вікторівни загинули. Все далі й далі відходив од Києва їхній ешелон, все менше і менше було надії на порятунок.

Жінкам здавалося, ніби їдуть вони вже хтозна-скільки і заїхали, мабуть, аж на край Сибіру, а насправді поїзд з ув'язненими був ще зовсім недалеко від Києва: доводилося весь час пропускати вперед ешелони з евакуйованими заводами та установами. Все рушило на схід, усі прагнули швидше опинитися на нових місцях і розпочати роботу на оборону.

Та у міцно замкненому вагоні про все це знали дуже мало, і вигадані, іноді неймовірні чутки сприймали тут як дійсність.

Десь біля станції Гребінка ешелон з ув'язненими зупинився надовго. Повз нього мчали швидкі поїзди, все переплуталося в гарячковій лихоманці відступу, і нікого не цікавив тюремний ешелон, його відвели на запасну колію, в поле, далеко від станції, там і стояв він, нікому не потрібний і забутий. Вночі зовсім близько падали бомби. Нічого страшнішого за цю ніч ще не переживала за все своє життя Любов Вікторівна Берг. Почуття свого повного безсилля, свідомість близької смерті доводили до істерики, до божевілля.

Потім раптом, мов відрубане, скінчилося бомбування. На далекій польовій колії залягла тиша, Тільки на нарах, закривши руками голови, ніби захищаючись від уламків бомб, ще плакали жінки.

А тиша настала дивовижна: ні шереху, ні звуку, нічого не чути. Неначе вимер увесь світ.

Вранці, коли жарке сонце торкнулося своїм першим промінням вагонів, загнаних на далеку колію, над станцією пролунали короткі автоматні черги. Десь уривчасто, ніби зітхаючи, вдарили гармати, і знову все затихло. Потім у замкнені двері вагона хтось постукав міцним прикладом автомата, і Любов Вікторівна, ще не вірячи собі, ще боячись помилитися, почула знадвору німецьку мову.

Це було несподівано і неймовірно. Адже всі ув'язнені вважали, що гітлерівці дуже далеко від них, десь біля Києва, а тут маєш: уривиста, схожа на вороняче крякання німецька мова лунає зовсім близько, біля самісінького вагона.

В тиші почулися лункі кроки кованих чобіт і… знову німецька моїва! Тепер помилки вже не могло бути. Любов Вікторівна добре чула, як двоє німців розмовляли між собою, сперечаючись, що може бути в цих замкнених вагонах.

І тоді, тремтячи від радості, вся охоплена бажанням вирватися із своєї рухомої тюрми, Любов Вікторівна закричала:

– Гільфе! Гільфе!..

Розмова по той бік урвалася, потім почулось кілька ударів по замку вагона, і за мить двері було відчинено. Перед вагоном стояло двоє: німецький лейтенант і солдат. Вони аж подалися назад, таким смородом війнуло з вагона.

– Хто такі? Хто тут говорить німецькою мовою? – спитав лейтенант, на всякни випадок зводячи автомат.

– Ми ув'язнені! Ув'язнені жертви радянської влади, – відповіла за всіх Любов Вікторівна.

– Жертви радянської влади? – не одразу зміг второпати лейтенант. – Певне, засуджені?

– Так, так! – кричала Любов Вікторівна.

– Дуже добре, – мовив лейтенант.

– Нас хотіли вивезти у Сибір, на рудники, працювати там, – вже торохтіла Любов Вікторівна, зіскакуючи на землю. – Але нас врятував блискавичний наступ доблесних військ нашого фюрера…

Берг говорила, ні на мить невгаваючи. Решта ув'язнених мовчали. Зустріч з німцями злякала їх. Вони ненавиділи фашистів, і ненависть ця мимоволі переходила й на Любов Вікторівну. І та відчула це безпомилково. А втім, її це зараз зовсім не цікавило. Їй було абсолютно байдуже, яка доля спіткає її випадкових супутниць, вона мала думати лише про себе.

– Я мушу негайно зв'язатися з представником гестапо, – твердо й упевнено сказала вона, а, мабуть, не так слова, як самий тон її одразу вплинув на лейтенанта.

– Хто ще хоче зв'язатися з представником гестапо? – ламаною російською мовою спитав він.

Ніхто не сказав ні слова.

– Гаразд, – вирішив лейтенант. – Можете собі йти під усі чотири вітри, ви мені не потрібні. А вас, – звернувся він до Берг, – попрошу за мною…

Любов Вікторівна Берг уже через чотири дні опинилася в Києві. Плечі її туго облягала новенька форма військ СС. Щоправда, ніяких відзнак, які вказували б на нове звання Любові Вікторівни, не можна було побачити ні на комірі, ні на погонах, але фрау Берг на те анітрохи не зважала: для такого надійного і перевіреного агента, як вона, фашисти, безперечно, не скупитимуться на звання.

За наказом свого шефа Любов Вікторівна негайно виїхала на завод, де їй раніше довелося працювати і де сталося «те нещастя». Величезні коробки цехів були тепер порожні, безлюдні. Там, де колись тихо шуміли верстати, обробляючи блискучий міцний метал, нині зіяли дірки у бетоні долівки та стирчали болти кріплень. Зелена березка вже встигла пролізти на стіни цехів. Тоскна тиша стояла над корпусами. Любові Вікторівні на мить стало млосно… Так, треба було мати нелюдську силу, щоб за такий короткий строк поставити весь завод на колеса. Саме про цю силу думала зараз Берг, і радості ця думка принести їй не могла.

А проте особливо роздумувати зараз не доводилося. Шлях її вже визначився цілком точно: разом з Гітлером до перемоги чи до могили… Іншого виходу не було.

Повернувшись до Києва, Любов Вікторівна доповіла про все своєму шефові. Той вислухав її і брудно вилаявся, незважаючи на те що перед ним була жінка.

– Отак завжди! – лютував шеф. – Вагони з ув'язненими вони залишають, а підприємства вивозять!.. Ми ще жодного заводу не захопили… Прокляття! Та нічого, нічого, ми ще своє візьмемо… Але що його зараз робити? Адже весь світ мусить знати, що працює не тільки київський інститут стратосфери, а й завод. Так! Працює для нас, для імперії, чорт забери!..

– А хіба інститут працює? – поцікавилася Берг.

– Ви ідіотка! – загорлав шеф. – Він працює так само, як і ваш завод… Але він мусить працювати і буде працювати, інакше нам з вами ціна ламаний гріш. Ясно?

– Ясно, – відповіла Любов Вікторівна, хоч їй було зовсім не ясно, як може починати роботу завод, коли в цехах немає жодного верстата. Але зараз, як вона бачила, всякі запитання були явно недоречні, і Берг завбачливо промовчала.

– Завтра о дванадцятій приходьте до мене, – наказав їй шеф, – я познайомлю вас з людиною, для якої ви працюватимете. Найкраще, звісно, було б знову закинути вас за лінію фронту, але…

Він глянув на Любов Вікторівну, побачив, як зблідло, майже посіріло від жаху її обличчя, і зневажливо всміхнувся.

– Що, не хочеться знову зустрічатись із старими знайомими? Правильно, вас там надто добре знають, хоча в тому безладді, яке панує в тилу наших противників, вас ніколи не спіймали б. А втім, рискувати вами ми зараз не будемо, для вас знайдеться важливіша робота. Отже, приходьте завтра, будемо починати ваші нові знайомства.

– Можу я запитати, з ким?

– Завтра прийдете і дізнаєтеся, – відрубав шеф. – Все! Можете йти… Прокляття! – вилаявся він уже не знати чого.

Любов Вікторівна вийшла з гестапо, почуваючи себе розбитою. Хвилини, коли шеф говорив про її перехід через лінію фронту, були настільки жахливі, що в неї й досі тремтіли коліна. Про таку перспективу навіть подумати було страшно.

Вона повільно йшла Володимирською вулицею, роздивлялася Київ, стрічних і дуже дивувалася змінам, які сталися тут за короткий час. Люди, які траплялися назустріч, були похмурі, зосереджені, намагалися швидше сховатися в під’їздах. За розбитими вітринами багатих магазинів панувала моторошна пустка.

Вулицею Леніна зійшла Любов Вікторівна на Хрещатик і довго стояла, втупивши погляд у суцільні руїни. Навіть дивним здавалося, як можна так швидко перетворити високі будинки на гори рваного бетону й цегли.

Пробираючись між завалами, вона дісталася Бессарабки і на мить зупинилася, побачивши просто перед собою невеличку юрбу людей. На балконі другого поверху стояла повна червонопика жінка, розривала й кидала на землю облігації радянських позик, а внизу кілька фотографів увічнювали цю історичну подію.

Любов Вікторівна глянула на цю інсценівку, знизала плечима й поспішила додому. Їй чомусь стало неприємно від цього видовища. Спіймала себе на тому, що не дуже-то вірить у перемогу фашистів, але, відразу ж злякано озирнувшись, ніби хтось міг підслухати її, відкинула цю думку, ніби втоптала її в землю і розтерла, як недокурок, каблуком, щоб ніколи більше вона не могла повернутися. Життя Любові Вікторівни Берг залежало від перемоги фашистів – значить, ні тіні сумніву вона не мала права допустити в собі…

Їй було дуже незатишно в цьому зруйнованому, голодному, хоч все-таки красивому місті. Вона вийшла на бульвар і довго, ні про що не думаючи, йшла під високими каштанами. Назустріч мчали німецькі військові машини, зустрічні солдати про всяк випадок віддавали їй честь, а вона все йшла і йшла, не впізнаючи Києва. У Ботанічному саду тепер жило багато бездомних людей. Тут появилися хижки, зроблені з розбитих ящиків, що дуже скидалися на собачі конури. Навіщо було розташовуватися тут, коли весь Київ порожній і можна зайняти будь-яке приміщення, Любов Вікторівна не могла зрозуміти.

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вулицю. Просто проти її вікон, унизу, якийсь приватник уже встиг відкрити комісійну крамницю. Дивно змінився Київ, тільки каштани виглядали по-старому – стояли вони вздовж вулиці Леніна, міцні, непоборні, певні своєї могутньої мідної краси.

Сутінки вже залягли над містом. Темрява ставала непроглядно густою. Коли-не-коли розірве її світло автомобільних фар, і знову тиша, непорушність. Комендантська година…

Але було щось непевне в цих тиші і спокої. Здавалося, ніби десь під землею, у глибокому запіллі, вже прийшли в рух невидимі, але страшні сили, невблаганні й незламні. Любов Вікторівна знала, що все це тільки гра нервів, але все-таки поспішила зачинити вікно і лягти. Так воно спокійніше.

Другого дня, точно о дванадцятій годині, вона знову з'явилася в кабінеті свого шефа і побачила перед його столом сивого худорлявого чоловіка, з сухим хижим обличчям, тонкими, міцно стиснутими губами й водянистими, безбарвними, глибоко запалими очима. Руки цей чоловік поклав перед собою на стіл, і Любов Вікторівну вразили довгі нервові пальці з припухлими і, мабуть, болючими суглобами.

Фрау Берг, зупинившись на порозі, скинула руку вгору:

– Хайль Гітлер!

– Хайль! – недбало, наче відмахуючись, поворухнув рукою шеф.

– Хайль! – ніби заводна іграшка, скочив з місця і знову сів на стілець незнайомий чоловік.

Любов Вікторівна розглядала його уважно, оцінююче. Щось непевне відчувалося в усій поведінці гостя – немовби хотів він якось вислужитися перед шефом, немовби чимось завинив перед ним.

– Прошу знайомитися, фрау Берг, – сказав шеф.

– Людвіг фон-Дорн, – знову схопився зі свого стільця незнайомий.

– Любов Берг, – відрекомендувалася Любов Вікторівна. – Мені здається, я вже щось чула про вас… Ви знаєте Юрія Крайнєва?

Зовсім того не бажаючи, вона вдарила Дорна по найвразливішому місцю, по болючій, ще незагоєній рані.

– Ха-ха-ха! – весело зареготав шеф. – Оце запитання так запитання! Можна сказати, снайперський постріл!.. Вітаю вас, фрау Берг!..

Нічого не розуміючи, дивилася Любов Вікторівна то на Дорна, то на свого шефа.

– Ха-ха-ха! – сміявся шеф. – Вони таки добрі знайомі, фрау Берг! Адже колись Юрій Крайнєв утік саме від пана фон-Дорна. Крайнєв розповідав вам коли-небудь про це?

– Мені особисто – ні, але цю історію знали всі в інституті стратосфери і на заводі.

– От бачите, Дори, яка ви відома людина! – все ще сміявся шеф. – Та сподіваюсь, що разом з фрау Берг ви не повторите такої дурниці і зумієте спокутувати свій гріх перед райхом.

Збентежений Дорн сердито глянув на шефа.

– Пробачте, але я приїхав сюди не для того, щоб вислухувати ваше недоречне кепкування, – різко сказав він.

Шеф одразу перестав сміятись, з цікавістю глянув на свого гостя. Мабуть, фон-Дорн ще почуває себе досить сильним, коли дозволяє собі розмовляти таким тоном. І тому, не бажаючи наживати собі ще одного ворога, шеф примирливо сказав:

– Ну, гаразд, не гнівайтеся. Перейдемо до справи. Завдання перед вами цілком ясне: зібрати всіх людей, які раніше працювали в інституті стратосфери, і негайно розгорнути наукову роботу. Стратосферна реактивна авіація – це саме те, над чим працюють найвидатніші німецькі вчені, це саме та нова зброя, про яку мріє фюрер… Я кажу про це для вас, щоб увести вас у курс справи, – звернувся він до Любові Вікторівни. – Значить, коли ми можемо знайти хоч якісь залишки робіт Крайнєва, хоч краплину його досвіду, то мусимо їх знайти і поставити на службу нашій державі.. Ви можете не обмежувати себе грішми на підкуп людей та розшуки. За місяць я хочу мати від вас рапорт про успішну роботу інституту або хоч про початок його роботи. Бажаю вам успіху. Хайль!

Цим разом він встав і високо підняв руку. Берг і Дорн підхопилися й собі і теж скинули руки вгору.

– Ну що ж, фрау Берг, – сказав Дорн, сідаючи в машину, – поїдемо до нашого інституту. Оскільки я розумію ситуацію, на нашу долю випало найважче з можливих завдань. Але вдруге мені вже не подарують жодної помилки, тому у нас з вами один тільки шлях – вперед…

Дивні, суперечливі почуття охопили душу Любові Вікторівни, коли вона сходила на гранітні сходи інституту стратосфери. Їй не раз доводилося бувати тут раніше, але як же все змінилося!.. Отут був кабінет Крайнєва, навіть табличка залишилася! Але пустка, страшна пустка всюди – в лабораторіях, кабінетах, у навстіж розчинених сейфах. Усе вивезено, все зникло…

Ні, не може бути, щоб зникло абсолютно все! Напевне, десь залишилися люди, а може, й матеріали. Любов Берг усе знайде, інакше-бо їй не жити.

– Деякі старі матеріали ми добули із затопленого підвалу, – говорив Дорн, – але вони мають десятирічну давність і вже нікому не потрібні. Звісно, на крайній випадок згодяться й вони, але держава потребує даних про останні роботи Крайнєва…

Любов Вікторівна глянула на Дорна і подумала, що завдання, яке стоїть перед нею, буде неймовірно важко виконати.