Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц)

Літак міг упасти на асфальт у першу ж мить, він міг врізатися в стіну, він міг вибухнути в повітрі, але він також міг і винести на собі полонених.

Професор стояв біля вимикача, нетерпляче поглядаючи вгору. Чекати більше не доводилося. Юрій ледве помітно перевів маленький важіль і увімкнув запалювання. Глухий рокіт почувся з обох боків літака. На малому газі ракети працювали прекрасно.

Юрій підніс руку з білою хусткою, махнув нею і в ту ж мить дав повне навантаження ракетам. Він не бачив руху руки Шторре. Щось з страшною силою вдарило Крайнєва в спину, і на секунду він знепритомнів.

Літак злетів з катапульти, і в першу мить колеса його майже черкнулися об асфальт. Потім швидкість додала сили його крилам, і він понісся низько над аеродромом. Реактивні двигуни ревли оглушливо, нагадуючи тривожне виття сирен.

Крайнєв відразу ж опритомнів. Просто на нього неслася сіра бетонна стіна. Майже машинально він узяв на себе ручку рулів глибини. Літак рвонувся вгору, і важка стіна, бетонний удав, залишилася далеко внизу.

Професор Шторре стояв біля катапульти, все ще стискаючи ручку вимикача. Лютий крик розлігся позад нього. Шторре спокійно обернувся. Від дверей будинку до нього біг Дорн.

– Що трапилося? – кричав він.

– Ха-ха-ха-ха, – хрипко і урочисто розсміявся професор, – вони полетіли, полетіли, он вони летять…

Дорн глянув туди, куди вказував Шторре. Довга біла лінія перекреслювала небо. У кінці її мчав на схід маленький, вже ледве видимий літак.

– Пам'ятайте про помсту, Дорн, – хрипів Шторре, – пам'ятайте про смерть Вальтера Шторре.

Тоді Дорн зрозумів усе. Він дивився на професора і відчував, що більше не володіє собою. Він щохвилини міг кинутися і вчепитися в горло цьому дідуганові.

А Шторре сміявся – зловтішно, заливчасто. Він святкував велику свою перемогу над Людвігом Дорном, і стерпіти цього барон не міг. Не тямлячи себе, він вихопив з кишені маленький блискучий браунінг і вистрілив просто в сиву бороду професора.

– Ха-ха-ха, – все ще сміявся професор.

Дорн вистрілив ще раз. Професор похитнувся і, помалу згинаючись у поясі, упав на асфальт. Обличчя його все ще кривилося у корчах нестримного сміху. Дорн стояв над ним і, не тямлячи себе, стріляв у це довге, розпростерте на асфальті тіло, аж поки воно не завмерло в останній смертній судорозі.

Потім одвернувся і довго дивився на прозорий хмарний слід, залишений в небі ракетами літака.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Злітаючи з таємного аеродрому, Крайнєв не мав ніякого уявлення, що він робитиме далі. Літак з такими ракетами, напевне, довго не зможе триматися в повітрі, але все-таки якусь відстань він пролетить. Можливо, їм вдасться дотягти до якогось аеродрому, там Юрій назве своє прізвище, а тоді, безперечно, станеться міжнародний скандал, і приховувати його буде неможливо.

В той же час цілком реальна була й така небезпека: з іншого аеродрому його могли просто повернути назад і цим разом остаточно позбавити всякої надії на порятунок – адже точність військової організації німців давно вже стала приказкою.

Так, усе це могло трапитися, і все ж Крайнєв не вагався ані хвилини. Перед ним, мабуть, стояло більше небезпек, ніж можна було уявити, але запобігати їм чи роздумувати про них він не міг. Тоді можна про ці небезпеки подумати, коли вони стануть фактом, а до того масу треба летіти на схід і на схід, аж поки вистачить пального. А що як пощастить долетіти до СРСР, додому?..

Раптом Юрій подумав, що ракета – надто ненадійний двигун; майбутнє належить турбореактивним моторам. Але зараз замислюватись над теоретичними питаннями було явно невчасно. Обидві ракети зашипіли на якійсь високій ноті, і Крайнєв зрозумів: пальне скоро кінчиться. Він був у повітрі всього кілька секунд і не встиг ще відлетіти далеко від своєї бетонованої тюрми, а йому так хотілося покласти між собою і Людвігом фон-Дорном сотні, коли не тисячі кілометрів…

Він оглянувся назад і побачив збуджене, але зовсім не злякане обличчя Яринки. Молодець дівчина!..

Потім погляд його перейшов нижче, на землю. Зелені соснові гаї пропливали внизу, інколи з'являлися міста, села, але не видно було жодного аеродрому. Літак мчав з величезною швидкістю – так блискавично перемагати простір Юрію Крайнєву ще ніколи не доводилося. Це було прекрасно, але водночас він розумів, який ненадійний це літак, як важко буде посадити його на аеродром. І знову думка про придатність ракет для міжпланетних перельотів та ненадійність їх в польотах над землею заворушилась у голові, але ніяких висновків Крайнєв зробити не встиг, ліворуч появилася ясно видима небезпека.

Злетівши з якогось аеродрому, дві пари винищувачів останньої конструкції йшли напереріз літакові Крайнєва. Це могло бути простою випадковістю, але не виключено було й те, що літаки викликав Дорн. Значить, доведеться приймати бій, а у втікачів немає ніякої зброї, крім неймовірної швидкості літака, яка, напевне, набагато перевищує можливості ворога.

Отже, якщо пощастить не зустрітися з ними, порятунок забезпечений, ніхто не в силі його наздогнати. Якщо ж зустріч відбудеться…

Та про те, що трапиться тоді, Крайнєв не хотів думати. Для початку треба було точно з'ясувати наміри пілотів чотирьох мессершміттів, які йшли напереріз йому парами на різній висоті, ніби заганяючи в пастку самотній літак.

Юрій ще раз оглянувся на Яринку. Вона сиділа так само спокійно, не підозріваючи небезпеки чи, може, тільки вдаючи спокій. Її попереджати не треба, потім вона і сама все зрозуміє… якщо встигне.

Довга низка світляних точок, схожих на ясно-червоні, рідко нанизані намистини, пройшла трохи навскіс від літака Крайнєва. Це була дуже промовиста інформація. Тепер все ясно: мессершміттам наказано перехопити і збити самотній реактивний літак, і вони вже ідуть в атаку, певні своєї перемоги. Адже вони знають – Крайнєв беззахисний, беззбройний, він мусить умерти, бо надто вже великий буде скандал, коли весь світ дізнається про його ув'язнення.

Ще одна черга трасуючих куль пройшла недалеко від крила. Юрій зрозумів, що триматися на прямому курсі не можна, і різко кинув свою машину вниз, майже до самої землі, а тоді з розгону свічкою пішов угору. Це була його перевага, оцей сміливий вертикальний маневр. В мить переходу від спуску до зльоту в Крайнєва знову потемніло в очах, але він все-таки відірвався від свої с ворогів.

Усе це сталося так блискавично швидко, що Юрій навіть не міг збагнути, куди поділися його переслідувачі. Нікого не видно було під блакитним куполом неба. Легкі хмарини пропливали у височині, якесь місто показалося внизу… Все було так, ніби ніколи й не існувало на світі тих чотирьох хижих мессершміттів.

«От що значить реактивна техніка», подумав Крайнєв. Це ж він просто залишив ворожі літаки далеко за собою, і тепер, мабуть, їхні пілоти лаються на всі заставки та форсують мотори, намагаючись хоч би здаля побачити відблиск ракет. Марна мрія. А втім, про них уже можна не думати. Куди сідати? – ось найголовніше питання.

Юрій глянув на землю. Повинні ж тут бути якісь аеродроми!.. Завжди воно так: мозолять очі, коли не потрібні, а коли треба – жодного не знайдеш…

Якась рухома тінь привернула його увагу. Зовсім невисоко над землею йшов важкий пасажирський літак німецької Люфтганзи. Пізнавальні знаки його було добре видно згори, і Юрій відразу ж пішов паралельним курсом. Цей «пасажир» мав точно вказати йому напрямок на аеродром.

І справді, дуже скоро сріблясті крила літаків, вишикуваних в одну лінію, заблищали на землі, і широченна злітна доріжка розіслалася на сірому, наче витоптаному полі. Зовсім недалеко від аеродрому видніло якесь велике місто, – впізнати його відразу Юрій не міг. Та як би там не було, тепер він сяде, і німцям не вдасться знову його сховати. Тут, на аеродромі, є кілька десятків літаків і, певно, багато людей. Чим більше очей побачить Юрія Крайнєва, чим більше вух почує його ім'я, тим більше буде в нього шансів повернутися додому.

Крайнєв різко розвернувся і, швидко знижуючись, майже падаючи, націлився на аеродром. Зараз його тривожила лише одна думка – тільки б вистачило пального! Якщо заряду в ракетах иестане, що тоді буде?..

Він не міг собі навіть приблизно уявити, як це важко посадити літак на такій швидкості. Раніше Юрію доводилося багато літати, але на такому літаку вперше. І коли земля була вже близько, він не сумнівався, що розіб'ється вщент.

Весь зібраний і зосереджений, не дозволяючи собі розгубитися ні на мить, він вів літак на посадку, а на величезному аеродромі в Ландсбергу тисячі людей, затамувавши подих, дивилися на цю незвичайну, ніби палаючу машину, яка заходила на бетоновану доріжку.

Аеропорт, в якому сьогодні зібралося багато літаків з усіх країн Європи, жив своїм звичайним розміреним життям, коли несподівана поява цього палаючого літака переплутала всі карти, примусила негайно відмінити вильоти, відкласти прийом, наказати екіпажам машин, що вже були на підході до аеродрому, відійти далі від Ландсберга, бо хто знав, чого можна чекати від такого літаючого вогню.

Саме в цей час перший пілот радянського рейсового літака вже збирався вирулювати на старт. Він доїхав до початку бетонованого поля, коли несподівано дістав по радіо наказ зупинитися та звільнити доріжку. Нічого не розуміючи, він голосно вилаявся, потім глянув на небо і тільки свиснув, показуючи другому пілотові на дивовижний палаючий літак.

Доріжку справді треба було звільняти якнайшвидше. Але не встиг радянський пілот розвернути свою важку, повну пасажирів та вантажу машину, як невідомий літак з небаченою швидкістю домчав до краю майданчика і полетів над ним низько-низько, майже черкаючись бетону, – видно, не наважуючись приземлитися. Ось він торкнувся бетону, ще на мить злетів у повітря, удержав рівновагу і побіг уздовж доріжки. Радянський пілот бачив, як горить непристосована для такої посадочної швидкості гума на колесах, і ясно розумів, що цей самогубець неодмінно зачепить його літак. Він щосили форсував мотори, але все-таки бачив, що розвернути машину не вдасться.

А дивний літак, полум'я на якому вже зникло, бо Крайнєв вимкнув ракети, все наближався й наближався. От між ними вже менше як сто метрів, от він уже поруч… Удар!

Пілот був певний, що удар цей буде значно сильнішим. Та літаки зачепилися один за одного лише кінчиками крил. Важкий пасажирський тільки здригнувся і залишився на місці, хоч метал на краю крила трохи зім'явся. Маленький літак, який так несподівано впав з неба, двічі покрутився на місці і зупинився, похилившись, ніби поранений, на один бік.

А від будинку аеровокзалу вже бігли люди, поспішали автомашини. Та швидше за всіх біля пораненого літака опинилися радянські пілоти. Хіба ж міг Юрій сподіватися такої удачі?..

Ще не знаючи, кого доведеться зустріти, і не вірячи в своє врятування, Крайнєв виліз із тісної кабіни, став на тверду землю і навіть потупцяв трохи ногами, перевіряючи, чи це справді земля.

Пілот радянського літака підбіг до нього лютий, як звір. А втім, на це в нього були всі підстави. Узяв би Крайнєв на кілька метрів праворуч, літаки зіткнулися б і тоді – неминучий вибух, катастрофа, людські жертви…

– Руки-ноги вам, ідіотам, поперебивати мало, – ще здаля горлав пілот. – Хто вас учив літати? Де ваша служба оповіщення? Йолопи нещасні!.. На віки вічні треба позбавляти таких льотних прав…

Він кляв і лаявся, позираючи на зім'ятий край крила свого літака, а для Юрія ця лайка звучала, як найкраща музика. Тепер вже ніщо не зможе перешкодити йому повернутися додому, тепер коло нього радянські люди…

Другий пілот теж підійшов ближче, глянув на Крайнєва, і на обличчі його відбився глибокий подив.

– Слухайте, – сказав він. – Чи я п'яний, чи я сплю?.. Ви – Крайнєв?

– Так, я Крайнєв, – щасливо всміхаючись, відповів Юрій і, раптом відчувши, що сили зрадили йому, сів на бетонну доріжку.

З літака вже повиходили пасажири, оточили Юрія. Всі чули про його смерть, один з них навіть брав участь у похороні. Та поки підбігли службовці аеродрому, все з'ясувалося.

Радянський літак летіти з пом'ятим крилом, звичайно, не міг. Треба було його ремонтувати. Отже, Крайнєв разом з усіма пасажирами зайшов у приміщення аеровокзалу.

– Ми змушені, – заявив йому начальник аеродрому, – негайно заарештувати вас за порушення правил польоту. Вас судитимуть і, певна річ, покарають. Адже ви мало не спричинили катастрофу…

Юрій, стоячи поруч з Яринкою перед начальником аеродрому, тільки блаженно посміхався у відповідь. Тепер його вже ніщо не страшило – за пасажирів, які повиходили з радянського літака, він тримався, як за рятівничу нитку.

– Насамперед, – сказав він, – вам доведеться зв'язати мене з радянським консулом. А там уже подивимося, кого треба судити.

На аеродромі знайшовся кореспондент якоїсь англійської газелі, який летів на Балкани. Але заради такого сенсаційного випадку він вирішив змінити маршрут, і поки начальник аеродрому дістав наказ, як поводитися з Крайнєвим, поки він намагався цей наказ виконати, кореспонденція вже була готова. Та й усі на аеродромі тільки й говорили, що про Крайнєва. Тепер уже нічого не можна було ні приховати, ні врятувати…

– А все-таки вас судитимуть, – сказав начальник аеродрому, коли спроба ізолювати Крайнєва від радянських людей не вдалася.

– Ще багато кого доведеться судити, – відповів йому Крайнєв. – Але запевняю вас, що в цій черзі не я буду першим…

А в цей час на аеродром почали прибувати спеціальні літаки. Скандал був надто великий, щоб можна було його зам'яти. Юрію навіть здалося, ніби серед прибулих він на мить побачив знайоме обличчя, але він вирішив, що це помилка: не міг же так швидко з'явитися тут фон-Дорн.

– Тільки не залишайте мене, поки прибуде наш консул, – просив Юрій пасажирів радянського літака.

– Навіть якби хотіли, не можемо, – посміхаючись, відповідали вони.

Виявляючи до радянських людей надмірну уважність, начальник аеродрому запропонував негайно відправити їх спеціальним літаком.

– Ні, ми полетимо своїм, – відповіли вони, і начальникові лишилося тільки роздумувати над тим, яка кара звалиться на його голову за невиконання категоричних наказів.

За годину на аеродром прибув радянський консул, і Юрій Крайнєв заспокоївся. Він знав, що попереду ще багато мороки і зволікань, що цей скандал намагатимуться пригасити, але знав також, що тепер усе це буде для ворогів набагато складніше. Вся сила Радянської держави стояла зараз за спиною інженера Крайнєва в особі невисокого на зріст, дуже спокійного зовні радянського консула.

– Не турбуйтеся, – сказав консул. – Тепер вони вже нічого злого не зможу і в вам зробити. Але який це скандал, – подумати страшно! За всю мою дипломатичну практику ще ніколи нічого подібного не траплялося…

Юрій вислухав ці слова, розуміюче всміхнувся, але від консула не відійшов.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Як і передбачав консул, скандал і справді стався неабиякий. Мабуть, з тиждень усі європейські газети були сповнені сенсаційними повідомленнями про викрадення Крайнєва та про його втечу з бетонованої в’язниці. Але чим більше розгорялися пристрасті, тим ясніше ставало, що у фашистській Німеччині Крайнєва втримати не вдасться. І одного дня все скінчилося, ніби за командою. Газети раптом втратили інтерес до цієї події, так ніби нічого незвичайного і не сталось.

Це несподіване мовчання могло означати тільки одне – Крайнєв їде додому. З цієї хвилини він перестав цікавити буржуазну пресу. От коли б він відмовився повернутися у Київ, тоді інша справа… А так що ж тут цікавого – людина не зрадила, а залишилася чесною – ніякого приводу для сенсацій немає.

І одного осіннього ранку Яринка і Крайнєв у супроводі радянського консула з'явилися на Сілезькому вокзалі в Берліні.

– Ви знаєте, – всміхаючись, говорив Крайнєв, – мені ще й зараз трохи страшнувато їхати, все здається, ніби якась нова несподіванка може трапитися…

– Не думаю, – спокійно сказав консул, – надто багато галасу викликала ваша історія. Повторювати щось подібне вони не захочуть.

– Господи, як мені хочеться додому, – зітхнула Яринка.

– Не далі як післязавтра ви там будете, – запевнив консул.

Митні чиновники нашвидку переглянули багаж. Ще кілька коротких формальностей, і вже червоний паспорт лежить у кишені біля самого серця.

Поволі рушає на схід довгий темно-зелений поїзд, проведений недоброзичливими поглядами, кількох чоловіків у цивільному, які весь час товклися біля вагона, ніби хотіли побажати Крайнєву щасливої дороги, та так і не насмілилися.

Про повернення Крайнєва і Яринки в Київському інституті стратосфери не знав ніхто, крім Валенса. Директорові хотілося зробити несподіванку всьому колективу. І тому нікому, навіть найближчим друзям він не розповів цю новину. Стримуючи радісне хвилювання, майже прикусивши язика, щоб не прохопитися, наказав Валенс подати до під'їзду машину і вийшов з інституту.

Валя сиділа в машині, як завжди підтягнута і зосереджена.

«Знала б ти, моя дівчинко, яка тебе несподіванка чекає, – подумав, внутрішньо усміхаючись, Валенс, – то не сиділа б так за баранкою, вдаючи цілковиту байдужість. Я ж добре знаю, як боліло твоє маленьке серце. Нічого, зараз ми його трохи підлікуємо».

– На вокзал, Валю, – попросив Валенс і сам не впізнав свого голосу.

– Що це з вами, Адаме Олександровичу? – запитала Валя. – Чи не захворіли?

– Ні, – відповів директор і, не бажаючи продовжувати цю розмову, додав: – У нас чотирнадцять хвилин…

– Встигнемо. – Валі ніколи не треба було нагадувати про час. – Вам ще доведеться чекати.

Валя говорила чистісіньку правду – за шість хвилин авто вже зупинилося біля входу у вокзал. Валенс подякував, посміхнувся і, поспішаючи, хоча спізнитися було просто неможливо, пішов на перон. Валя різко розвернулася і точно поставила свою машину на відведене для чекання місце.

Осінь пливла над Києвом. Вже жодного листка не видно на широко розкинутих кронах каштанів. Голубе небо охоплює місто і, незважаючи на рух машин, людей, трамваїв, задумана тиша висить над вулицями.

Біля вокзалу, як завжди, зчинилася метушня. Люди поспішали до своїх поїздів, до кас, до виходу в місто. Нові й нові машини, блискучі, лаковані, підходили до вокзалу, щоб потім спинитися десь недалеко від Валі. Дівчина сиділа, спокійно розглядаючи людей. Незважаючи на листопад, машина ще й досі залишалася відкритою, осінь прийшла рання, але на диво тепла. Валя сиділа, недбало відкинувшись на подушки, і чекала. І хоча в цій поїздці на вокзал до московського поїзда не було нічого незвичайного, тінь хвилювання весь час торкалася думок дівчини. Якийсь чудний був сьогодні Валенс. Мабуть, таки щось трапилося, а от тільки приємне чи неприємне – невідомо. Дівчина вже добре вивчила свого директора і знала, що через якісь дрібниці він хвилюватися не буде.

Водії сусідніх машин поставали недалечко, милуючись не так новою машиною інституту стратосфери, як білявим шофером, але Валя до цього давно вже звикла і не звертала уваги. Досить і того, що вона привіталася із знайомими хлопцями, коли поставила машину. Розмовляти з ними їй не хочеться. Щось дуже хвилююче було в стриманому обличчі Валенса… Що це може буї її…

На вокзалі гули невидимі паровози. Мабуть, вже кілька хвилин тому прибув московський поїзд. Значить, Важене скоро має з'явитися. Чого вона так хвилюється? Чого чекає? Адже це звичайнісінька поїздка, одна з тих, які доводиться робити по кілька разів на день.

– Здрастуйте, Валю! – несподівано почувся ззаду дуже веселий і дивно знайомий голос.

Валя закам'яніла, не в силі повернути голову. Вона ладна була присягтися, що це говорить Крайнєв. Що з нею? Маячіння? Та ні, чому ж маячіння? Адже вона сидить у машині на площі перед вокзалом, чекає Валенса, яке ж може бути маячіння?

– Здрастуйте, Валю, – почувся теж дуже знайомий жіночий голос, і дівчина вирішила, що це вже напевне божевілля.

Схвильована, злякана до краю, вона швидко обернулася і побачила просто перед собою Крайнєва. Він стояв, тримаючи в руці маленького чемодана, і дивився на Валю. Дівчина мало не закричала від несподіваної радості.

– Крайнєв, – не то сказала, не то простогнала Валя, все ще не зважуючись повірити.

– Добрий день, Валю, – сказав Крайнєв, милуючись її здивуванням.

– Ви… ви живі?

Валя потрусила головою, немов намагаючись відігнати видіння. Потім сильно вдарила рукою по борту машини:

– Ой! Ні, не сплю!

Шофери сусідніх машин були шоковані і незадоволень Справді, де ж це видано, щоб шофер у нестямі кидався на шию пасажирові, навіть коли цей шофер така вродлива дівчина, як Валя. Більше того, саме така вродлива дівчина, коли вона вже сіла за баранку, мусить поводитися стриманіше…

Валі було абсолютно байдуже, що подумають про неї її колеги. Крайнєв живий, він тут, в Києві, стоїть поруч Валі, а все інше не може мати ніякого значення!

Але все-таки дуже розійтися своїм почуттям Валя не дозволила. Обличчя її залилося червоною фарбою. Вона кумедно зсунула брови і сіла до руля. Слова не приходили їй в голову. Дівчина просто не знала жодного слова, яке могло б відбити хоч би одну соту часточку її почуттів. У захопленні вона дивилася на Крайнєва, а той, до краю схвильований такою зустріччю, теж не знав, як поводитися, що робити.

– Ну, ми вже, мабуть, можемо рушати, – долетів ніби здалека голос Валенса.

– Так, звичайно, – відповіла Валя, сама не розуміючи власних слів.

Директор допоміг Яринці сісти на заднє сидіння. Юрій умостився поруч Валі. Машина рушила. У повному мовчанні доїхали вони до бульвару Шевченка, і Валя вже хотіла повертати до інституту, коли Крайнєв несподівано попросив:

– Давайте проїдемося, я так давно не бачив Києва.

Двічі просити Валю не довелося. Вона ладна була їхати отак тисячі кілометрів… і щоб Юрій Крайнєв сидів поруч неї.

Місто, оповите вже прохолодним серпанком променів осіннього сонця, проходило перед ними. Воно показувало Юрію Крайнєву нові будинки і нові риштування. Воно тягнулося вгору, до сонця широкими вікнами, прямими вулицями і усмішками людей. Воно віддзеркалювалося у холодних водах Дніпра першими каменями гранітної набережної правого берега.

Місто проходило перед Юрієм Крайнєвим добре знайоме і дивно нове. Він палко любив його. Від Японії до Польщі, від Паміру до Фінляндії лежала, молодо дихаючи, його батьківщина, і це місто було її частиною. І так хотілося, щоб довше тривала ця прогулянка, щоб більше зустріти рідних, давно не бачених вулиць, будинків і дерев.

Але авто, круто завернувши, спинилося біля блискучих сходів інституту стратосфери, і думки Крайнєва обірвалися. Він вийшов з машини, ступив на східець, і йому здалося, ніби граніт похитнувся під йото ногою. Через знайомі двері, де кожна дрібниця навівала силу-силенну спогадів, весь охоплений радісним почуттям повернення, він зайшов в інститут.

Старенька бабуся, гардеробниця, глянула на нього і злякано перехрестилася. Юрій весело засміявся, підійшов, міцно обняв і поцілував стареньку – зараз йому хотілося розцілувати цілий світ.

Поруч з Валенсом ішов він по коридору. На мить зупинився біля свого кабінету. Табличка з написом: «Юрій Крайнєв», як і раніш, висіла на дверях.

«Вони були певні, що я повернуся», подумав Крайнєв і вдячно глянув на Валенса.

У кабінеті директора вони сіли один проти одного і трохи помовчали. Валенс майже не змінився за цей час. Зате на обличчі Крайнєва сліди страждань позначилися у вольовому затиску губ, навіть в усмішці.

– Я й досі не можу зрозуміти, як ти зважився вилетіти на такій машині. Адже це було мало не самогубством…

– Ні, – відповів Крайнєв, – самогубці мені ніколи не подобалися, і до їхнього товариства я записуватися наміру не мав. Але в мене іншого шансу не було. Ніхто з моїх тюремників не міг припустити, що машина без гвинта може відірватися від землі… Саме в цьому був мій порятунок… Зате тепер я знаю про реактивні літаки більше, ніж будь-хто інший. Знаю, якими вони мають бути, і шлях, яким мають розвиватися. І, звичайно, це має бути не ракета, а турбореактивний двигун.

Крайнєв говорив, але Валенсу весь час вчувалася за цими словами зовсім інша думка, от так, ніби говорить людина якісь точні слова, слухає і відповідає, а хоче взнати щось зовсім інше і не наважується запитати…

Вони знову помовчали кілька хвилин, потім Юрій таки не витримав і спитав:

– Де Ганна?..

Ні в Берліні, ні в дорозі він не дозволив собі ні до кого звернутися з цим запитанням, але тут уже більше мовчати не міг. Валенс розумів, як важко другові вимовити ці слова, і відповів стримано і тихо.

– Ганна дуже хвора. Ми. вжили багатьох заходів і консультувалися з багатьма лікарями, але поки що безуспішно. Мені здається, що твій приїзд буде для неї найкращими ліками…

– Ти гадаєш, вона мене не забула?

– Певен того.

Вони ще помовчали. Десь у глибині будинку інституту стало чути спочатку неясний, але щораз дужчий шум. Так, ніби з глибини вродившись, аж нагору будови йшла могутня демонстрація.

– Що воно таке? – запитав Крайнєв.

– Я думаю, що це люди зібралися біля Яринки і, мабуть, скоро будуть тут.

Валенс не помилився. Починаючи від тієї хвилини, як Крайнєв поцілував гардеробницю, всяка робота в інституті припинилася. Новина облетіла кімнати і поверхи блискавично швидко. У залі засідань Яринку мало не задушили в обіймах.

– Де Крайнєв? Давайте нам нарешті Крайнєва! – вигукнув на весь голос інженер Матяш, і цілий натовп рушив до кабінету директора.

Мабуть, ще ніколи в житті так не розчинялися двері цього затишного кабінету – голосно, різко, навстіж. Цілий натовп людей, які ще не вірили чутці і хотіли пересвідчитися в усьому на власні очі, десятки справжніх друзів Крайнєва стали на порозі.

– Крайнєв! Значить, правда! Повернувся! – ніби зітхання, пролунало в кімнаті, і на мить запанувала тиша.

Юрій встав із свого крісла, глянув на друзів, на їхні палаючі радісні очі, і сльози затисли йому горло. В цю мить він ще гостріше відчув, яке це щастя бути вдома, на землі своєї вітчизни, серед перевірених друзів і який страшний шлях залишився за його спиною.

А Матяш уже кинувся вперед і обхопив Юрія своїми здоровенними ручиськами. І довго ніхто нічого не міг зрозуміти у словах і вигуках, які лунали в кабінеті директора інституту стратосфери.