Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Аркуші паперу шаруділи і самі звивалися у трубки. Щоб можна було краще розглянути проекта нового літака Марини Токової, довелося на куточки паперу покласти важкі книжки. Крайнєв розглядав аркуш за аркушем, інколи спиняючись на якомусь особливо цікавому місці. У великому блокноті вже кілька листків було списано зауваженнями. У кабінеті стояла тиша, коли-не-коли порушувана шелестом паперу.
Юрій працював швидко і зосереджено – до початку засідання вченої ради інституту залишалося біля години.
Всі члени ради вже встигли ознайомитися з проектом. Крайнєв, голова ради, проглядав його останнім.
Перед ним лежав аркуш, де літак було намальовано в зібраному вигляді. Струнка і граціозна машина вимальовувалася на папері.
Крайнєв ще раз проглянув пояснювальну записку. Все було просто і зрозуміло. Він відсунув набік книжки, які притримували аркуші, і креслення самі згорнулися у тугий сувій.
Відкинувся на спинку крісла і глибоко замислився. Незважаючи на ясність проекту, ще багато запитань слід було розв'язати інженерові Крайнєву. Кілька хвилин в кабінеті стояла цілковита тиша. Крайнєв сидів нерухомий, ніби з каменю вирізьблений. Обличчя його стало суворим. Довгі вії опустилися вниз.
Раптом він ворухнувся і простяг руку до телефону. Марина відгукнулася зразу ж. Вона була збуджена, радісна, вона чекала цього засідання вченої ради, як свята своєї довгожданої і заслуженої перемоги.
Проте вона знала, що перемога сама не прийде. Право на свято треба було завоювати. В голосі її Крайнєв відчув тривогу.
– Зайдіть на хвилинку до мене, – попросив Юрій, – я маю до вас невідкладну справу.
– Це стосується мого проекту?
– Так.
– Всі розмови про проект я відкладаю до засідання вченої ради.
– Дуже прошу пробачення за те, що потурбував вас, – сухо сказав Юрій і поклав трубку.
Різка відповідь Марини не здивувала його. Непокоїло інше. Саме побоювання за Марину, бажання допомогти їй хвилювали зараз Крайнєва.
А в тому, що Марина потребує допомоги, сумніву бути не могло. Надто багато проектів пройшло через руки Крайнєва, щоб він міг помилитися. Шкода, дуже шкода, що Марина відмовилася прийти.
Юрій перегорнув сторінки блокнота. Вони були списані великими, схожими на дитячі вправи літерами. Згорнув блокнота, поклав у стіл.
Двері відчинилися. Юрій підвів очі і раптом зустрівся з очима Марини.
– Я вас слухаю.
Слова Марини прозвучали, як виклик.
– Я хочу порадити вам зняти з сьогоднішнього засідання вченої ради обговорення вашого проекту.
– Ви думаєте, що вченій раді ніколи займатися такими дрібницями?
– Ні, я не думаю цього. Я хочу вам допомогти.
– Наперед дякую. Ви дуже люб'язні.
– Ви не дали мені договорити. Я хочу врятувати вас від провалу.
Марина зблідла.
– Що ви цим хочете сказати?
– Мені дуже неприємно це говорити, але сказати я мушу, бо іншого виходу в мене немає. Ви будували свій літак по принципу літаючого крила і розраховували на те, що він дасть велику швидкість. Щодо цього я маю сумнів, але сперечатися тут не можна, бо перевіряється це лише практикою.
– Цілком справедливо, – погодилася Марина.
– Але є проблема, яку ви не розв'язали зовсім. Це проблема рівноваги літака в польоті, особливо на віражах.
– І які ж ваші висновки?
– Висновок дуже сумний! – літак такої конструкції втратить рівновагу і управління коли не при першому, то напевне при другому повороті.
– Дозвольте не погодитися з вами. – Марина дивилася на Крайнєва насмішкувато. – За півгодини засідання вченої ради. Я певна, що кожне ваше зауваження дістане з мого боку і з боку членів ученої ради вичерпну відповідь. Це все, що ви хотіли сказати?
Крайнєв похилив голову.
– Так. Усе.
Марина глянула на Крайнєва, на темне волосся з іскрами сивини, на велике обличчя, і незвичний вираз суму в очах інженера вразив її. Проте зараз уже ніколи було думати про причини цього суму.
– До скорого побачення на вченій раді. Цікаво, ви… ціле життя будете так… суб'єктивно ставитися до моїх проектів?
Крайнєву аж подих захопило від образи. Все-таки він зумів стриматися і сказати тихо і спокійно:
– Дуже шкода, що ви не хочете зараз послухати мене.
Марина не дослухала. Швидко зайшла до свого кабінету, взяла з великої шафи копії креслень і розстелила їх на столі.
Вона дивилася на свій літак, згадувала заперечення Крайнєва і раптом зрозуміла, що Юрій має цілковиту рацію і машина перекинеться при першому ж повороті.
А може, Крайнєв помиляється? Марина завагалась. З кожною хвилиною вона знаходила все більше і більше доказів своєї правоти.
Ні, літак Марини Токової буде літати. Він матиме не чувану швидкість, і це Марина може довести всім ученим радам усього світу.
Телефон на столі задзвенів, і Марина схопила трубку. Валенс просив зайти до нього. Мало вже розпочатися засідання. Марина зібрала креслення і вийшла з кабінету.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Того пам'ятного вечора Полоз переконався, що не думати про Соколову він уже не може. Правда, він не дуже і намагався позбутися цих думок. Вони були теплими й радісними. Всі льоди йому зараз стали здаватися кращими, а найбільше ті, які говорили приязно про Віру Михайлівну.
Тепер кожен крок Полоза, кожен його вчинок проходив ніби під поглядом Соколової. Несподіване кохання раптом примусило самого інженера ставити до самого себе значно вищі вимоги. Це було важко, але приємно. Те, що сама Соколова ставилася до виконроби по сі а-рому, незмінно, нітрохи не зменшувало радості і чистоти цього кохання.
Вечір після театру трохи турбував Полоза. Тоді він не стримався, багато дозволив собі і за це був покараний негайно. Ніч після того вечора була не найбільш приємною в житті Полоза.
Другого ранку, коли вони зустрілися на дільниці, Полоз почервонів так, що на нього навіть дивитися шкода було. Соколова нічого не помітила. Вона привіталася ласкаво і весело. Полоз просіяв. Мовчазна угода створилася між ними: про той вечір забуто, і ніхто не має права його згадувати.
Вони вдвох поволі обійшли дільницю і детально оглянули будівництво. Велетенський тепляк, обшитий важкими матами, височів, як п'єдестал нечуваного пам'ятника. Троси відтяжок були натягнуті, як струни. Вітер налітав на них і тихо посвистував, розрізаний тугою сталлю.
Вони оглянули тепляк зовні і через ворота зайшли всередину. Ясне електричне світло різало очі. Повітря було вогке і тепле. Пахло стружками, цементом, вапном і свіжою цеглою.
Майбутній корпус електроцентралі вже підносився над землею. Фундаменти, найскладніша частина роботи, були майже готові. Внизу, готуючи бетон для величезних подушок під вугільні млини, працювали бетономішалки. Від цього в тепляку стояв шум, схожий на шум падіння води.
Теслярі, готуючи опалубки для бетонних конструкцій, працювали тут же. Дід Котик командував ними. Муляри вже починали виводити стіни. Соколова могла бути задоволеною.
Тільки оглянувши все до останньої дрібниці, Соколова вийшла з тепляка. Хмарний зимовий день здавався сутінками після ясного світла електричних ламп.
– Я задоволена твоєю дільницею, Полоз, – підкреслено офіціально сказала Соколова.
Поло і промовчав… Вони спішилися недалеко від виходу. Була дванадцята година. Дзвінке квиління рейки розляглося у повітрі. Соколова перечекала, поки стихне цей несамовитий дзвін, потім глянула на височенну дерев'яну стіну і додала:
– Тільки мені дуже хочеться, щоб ми швидше могли розібрати цей тепляк. Він мене непокоїть, скажу тобі одверто. Інколи мені здається, що тут ми виявили більше сміливості і зухвальства, ніж здорового глузду.
Полоз підняв руку і торкнувся пальцем натягнутого троса.
– Я не поділяю твоїх думок. Поки тепляк будували, я хвилювався. Але тепер, коли ферми скріпили стіни, я вже не боюся. Хоч, одверто кажучи, я теж дуже охоче розібрав би його.
Вони глянули одне на одного. Тут все було зрозумілим.
– Після роботи нарада виконробів. Заходь і принеси всі останні матеріали по твоїй дільниці.
Соколова потисла Полозу руку і пішла до кузні, легко ступаючи по пухнастому снігу. Вона добре розбиралася в своїх почуттях. Ну як ти дозволиш собі довго розмовляти, коли за кожним словом треба слідкувати, щоб не прохопилася несподівано ніжність до високого і простого до зворушливості інженера Полоза.
Морозно поскрипував сніг. До кузні залишилося іти вже зовсім небагато, але на дорозі трапився ще дід Котик, і» довелося на мить спинитися.
Дід стояв посередині дороги у короткому кожусі наопашки, в шапці-вушанці на потилиці, стояв і дивився в низьке зимове небо. В небі зовсім недалеко від землі ганялися один за одним літаки. Інколи вони ховалися у хмари, інколи майже торкалися блискучими лижами снігу, щоб у ту ж мить знову зникнути у надхмар'ї.
Дід Котик дивився уважно і критично. Не тільки захоплення відбивалося на його обличчі. Була, видно, якась думка, яка турбувала діда, хробачком в'їдалася в серце, не давала спокійно милуватися в майстерної гри літаків.
Саме тому задоволено усміхнувся дід, коли глянув на дорогу і побачив Соколову. Це начальник будівництва, людина цілком авторитетна, і на слова її можна покластися цілком. Він почекав, поки Соколова підійде ближче, ще раз глянув на літаки і, не сходячи з дороги, запитав:
– Маю до вас одне запитання, товаришу начальник. Соколова спинилася, не дивуючись. Їй часто доводилося відповідати на зовсім неймовірні запитання.
– Яке запитання?
– Ви скажіть мені, з отих шибайголів багато вбивається, поки вони отак танцювати в повітрі навчаться?
– Я щось не чула про такі випадки.
– Ну, мабуть, сказати не хочете?
– Чому ж не хочу. Це і справді трапляється дуже рідко.
– Ну, спасибі, – дід одвернувся і знову задер бороду до неба. Обличчя його все ще було стурбованим. Відповідь Соколової не заспокоїла.
Віра Михайлівна пішла далі. Несподівано вона згадала Полоза у перший день їхнього знайомства. Він прибув з авіачастини, і сліди трьох кубиків ще виднілися на синіх петлицях. Від цієї згадки дід Котик несподівано став напрочуд милим дідом.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Високі дворі інституту зачинилися. Марина вийшла на ґанок. Гранітні поліровані сходи спускалися вниз до тротуару. Було вже дуже пізно, але котра година – Марина точно уявити не могла. Здавалося, тільки хвилини минули з того часу, коли вийшла Марина з кабінету Юрія Крайнєва.
Небо порошило сухим, неприємним снігом. Вітер зганяв сніжинки набік, і потоки їх нагадували довгі, старанне розчесані коси.
Марина зійшла на тротуар. Звично спинилася біля кам'яної приступки, яка вела на асфальтовану дорогу, і глянула праворуч, сподіваючись побачити авто. Потім згадала, що забула подзвонити в гараж і замовити машину. Обернулася і помалу пішла вздовж тротуару.
Холодний вітер налітав на неї дужими поривами, сніжинки сікли обличчя, але Марина не помічала того. Вона йшла цілком машинально, не оглядаючись на перехрестях, не думала навіть про те, куди саме вона іде, і була дуже здивована, коли раптом опинилася біля дверей своєї квартири.
Зайшла у свою кімнату, маленьку, затишну і теплу, засвітила світло, помалу роздяглася. Всім тілом відчуваючи приємну теплоту, підійшла до радіатора центрального опалення, поклала на нього замерзлі долоні і раптом розплакалася по-дитячому гірко.
Лягла на канапу і кілька хвилин поплакала у велику подушку. Потім підвела голову, оглянула кімнату, таку знайому, так дбайливо оздоблену, і знову опустила обличчя на ніжний чорний оксамит.
Минуле засідання пригадалося їй до болю яскраво, воно проходило перед нею, немовби на екрані.
… Ось до кабінету Валенса, де вже зібралися всі члени вченої ради, заходить Крайнєв і займає місце голови. Засідання починається. Марина говорить про свій проект, про свій літак, і сиві професори зацікавлено дивляться на її натхненне обличчя. Вона закінчує доповідь точно у регламент і з завмиранням серця чекає перших слів Крайнєва. Але Юрій не поспішає говорити. Він надає слово членам ради. З місця підводяться вчені і ввічливими словами, прикрашаючи промову сотнями побажань і компліментів, говорять про те, що коротко і стисло сказав Крайнєв у своєму кабінеті.
Кожен з промовців захоплюється майстерністю розробки деталей – талановитість Марини для всіх безсумнівна, але літак напевне буде втрачати рівновагу, а значить, і управління на віражах. На цьому сходяться чисто всі.
Юрію Крайнєву вже не треба говорити. Він може мовчати на цьому засіданні. Усі думки його, усі зауваження, немов прочитавши в його блокноті, висловили члени вченої ради.
Перші хвилини Марина не втрачала рівноваги. Проте можна не повірити одному, двом, нарешті трьом, але коли всі говорять одне і те ж, то тут вже не повірити їм важко. У Марини створилося враження, ніби опускається вона в темну безодню, з кожною хвилиною все глибше і глибше.
Марина чекала ще двох виступів – Крайнєва і Валенса. Вона поглядала на Крайнєва насторожено, навіть вороже. Вона чекала побачити в очах його радість, торжество перемоги і розчарувалася. Крайнєв дивився на неї співчутливо, і сум, ще раніше помічений Мариною, світився в його зіницях. Здавалося, ніби це його власний проект розривають на дрібні клаптики члени вченої ради. Цього дівчина зрозуміти не могла.
Вона дивилася і на Валенса, але в погляді його теж прочитала таке співчуття до себе, що поспішила одвернутися і примусити себе слухати промовця. Цей мовчазний жаль і сум були страшнішими за сотні критичних нищівних промов. Там вона могла захищатися. Тут уже захиститися було ніяк.
Валенс і Крайнєв не виступили. Від останнього слова, від захисту Марина відмовилася. Як кляла вона себе за те, що не послухала Крайнєва і поставила проект на обговорення ради! Але вороття не було. Вчена рада закінчила обговорення проекту і перейшла до інших питань.
Марина знайшла в собі сили спокійно зібрати креслення і вийти з кімнати. В коридорі сили зрадили її, і вона кілька хвилин стояла, притулившись плечем до холодної стіни.
Довго лежала нерухомо Марина. Дивне бездум'я охопило дівчину. Вона начебто спала з відкритими очима.
У сусідній кімнаті почав бити годинник. Машинально рахувала Марина глухі удари. Пробило одинадцять.
Встала з канапи, витерла очі, зібгала хусточку і кинула її за подушку. Підійшла до столу, де лежали креслення, розгорнула великі аркуші і кілька хвилин дивилася на химерне мереживо ліній. Затрималася поглядом на загальному вигляді літака і посміхнулася. Усмішка швидше скидалася на гримасу болю.
Сіла біля столу, витягла велику корзину для паперів і помалу, методично, відриваючи смугу за смугою від великих аркушів, подерла всі креслення на дрібні шматочки. Знищила все – розрахунки, пояснювальні записки, креслення. Від проекту залишилася тільки купа дрібних квадратиків ватманського паперу.
Засунула корзинку під стіл і потерла долонями одну об одну, немов струшуючи з них пил. З другим проектом інженера Марини Токової було покінчено. Минулого не існувало. Тепер все треба було починати спочатку.
І Марина почала.
Книжки немов самі розкривалися перед нею на потрібних місцях. Вони були вірними порадниками і помічниками. Вони добре знали, що інженер Марина Токова має дуже мало часу. Так минула ціла година напруженої роботи.
І раптом Марина спинилася.
А що коли знову прийде Крайнєв і скаже – ви йшли неправильним шляхом? Знову доведеться рвати на дрібні шматочки аркуші ватманського паперу, помережані лініями креслень? Знову доведеться починати все з самого початку?
В кімнаті стояла цілковита тиша, але дівчина озирнулася і глянула на двері. І справді, за мить у двері стукнули. Марина провела рукою по волоссю.
– Зайдіть.
Крайнєв зайшов у невисокі двері, зайшов невпевнено, глянув на затишну кімнату, на Марину і сказав:
– Не чекали?
– Навпаки. Обов'язково чекала, що хтось із вас до мене прийде взнати, чи не збираюся я кінчати життя самогубством. Не бійтеся. Не збираюся.
Крайнєв усміхнувся. Відповідь Марини йому сподобалася. Він любив упертих людей. Сьогодні він відчув у Марині незвичайну силу.
Дівчина сиділа, не запрошуючи його ні роздягтися, ні сісти. Крайнєв трохи збентежився, подумав, що йому, мабуть, найкраще піти швидше звідсіль, жартом закінчивши цей недоречний візит.
– Це, мабуть, приємно – виступати в ролі рятівника.
– Так, це вигідна роль.
Крайнєв відчув, як гнівний комок підступає йому до горла.
– Що це ви робите зараз?
– Проект нового літака.
– Справді?
– Можете переконатися.
Крайнєв підійшов до столу. Сумнівів тут бути не могло – Марина тільки почала розраховувати крило, і розрахунки були незнайомі Крайнєву. Інженер відчув глибоку повагу до дівчини. І водночас в голові промайнула думка: «А що коли повториться історія з другим проектом?»
– Я дуже прошу вас, – голос Крайнєва звучав м'яко, стримано, – показати мені проект, коли будуть готові основні дані і принцип конструкції. Запевняю, що засідання, подібне до сьогоднішнього, не принесло мені радості.
Марина відсунула стільця набік і стала проти Крайнєва.
– Мені не треба вашої допомоги. Ви сиділи на засіданні і жаліли мене. Цього я вам ніколи не забуду. Я ненавиджу вас, Крайнєв! Ви мене зрозуміли? Ненавиджу!
– Цікаво знати – кого ви любите?
– Усіх, крім вас.
Пауза.
Мовчав Крайнєв, мовчала Марина, і тиша вже ставала нестерпною.
– Слухайте, – нарешті сказав Крайнєв, – мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, але є одна справа, до якої мені не байдуже.
Марина здригнулася, почувши голос Крайнєва. Глибоко захований гнів вчувався за спокійними словами.
– Ви знаєте – інститут готує тринадцяту модель. Це швидкісний бомбардувальник. Ми всі сидимо над ним дні і ночі, і тільки інженер Токова робить у цей час химерні проекти.
Марина почервоніла.
– Мені теж дуже хотілося б сконструювати невеличку ракету і полетіти на Марс. Але поки цей крейсер не буде готовий, я заборонив собі думати про щось інше. А інженер Токова говорить про любов до країни, а сама пальцем об палець для неї не хоче вдарити.
Марина знизала плечима.
– Поки ви закінчите, у мене буде готовий крейсер значно більшої швидкості.
– Це не буде сьогоднішній проект?
Це був і справді жорстокий удар, але голос Марини звучав зовсім спокійно, коли вона сказала:
– Ні, він буде значно кращий. Я не маю приємності від того, що бачу вас.
Вона повернула стільця і сіла до столу. Хвилину стояла тиша. Потім Крайнєв обома руками надів на голову кепку і тихо вийшов.
Марина сиділа нерухомо.
– Мене зовсім не цікавить, ненавидите ви мене чи любите, – цілком несподівано повторила вона, і знову тиша запанувала в кімнаті.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Стіни теплоелектроцентралі було виведено більше ніж на третину. У тепляку ставало тісно. Михайло Полоз міг бути задоволений першими наслідками своєї роботи. Давно вже минули ті часи, коли він зіскакував з ліжка на кожний телефонний дзвінок, чекаючи почути повідомлення про катастрофу і завал тепляка. Легка будова стояла міцно, і ніякі вітри не могли її похитнути.
Інженери всього будівництва стежили за п'ятою дільницею. Кожну доповідь Полоза про стан роботи слухали винятково уважно. І в дуже багатьох з'являлася думка: «Ми дуже раді, що все йде добре, але не примушуйте нас хвилюватися і розбирайте швидше свій неймовірний тепляк».
Проте Полоз не поспішав. Тепер, коли у зими вирвано майже три місяці, все можна робити спокійно і впевнено.
Шостого лютого Полоз доповів про закінчення бетонних і цегляних робіт на сорок процентів. Це точно збігалося з плановими завданнями. Засідання відбувалося у Соколової і закінчилося біля дев'ятої години. Полоз виходити не поспішав. Соколова закінчувала розмову з Гучком. Широке обличчя Карпа Івановича сяяло щирою радістю – роботи на кузні підтяглися і майже вклалися в плановий графік. Нарешті вийшов з кімнати і Гучко.
Полоз склав папери і глянув на Соколову. Вона немов чекала цього погляду і зустріла його уважно, ніби запитливо. У кабінеті було накурено. Довгі пасма диму пливли над столом. Обличчя Віри Михайлівни туманилося.
– Додому?
Соколова хитнула головою і звично простягла руку до телефону.
– Не треба викликати машину, – сказав Полоз, – Краще пройдемося. Надворі вже весною запахло.
Через кілька хвилин вони вийшли з контори. Клапті білих хмарин мчали низько над землею. Зорі з'явилися в проривах між ними, великі і тривожні, як невідомі сигнальні вогні. А під ними, припадаючи зовсім пильно до землі, звихрюючи хмари і пригинаючи безлисте гілля дерев, стрибав і метався веселий вологий зітер.
Вони мовчки пройшли половину віддалі до житлових комбінатів, потім спинилися і глянули назад. Завод плив, як велетенський, яскраво освітлений крейсер у темряві степової ночі. Будівництво йшло повним ходом вдень і вночі.
У мовчанні дійшли вони до входу в будинок і помалу рушили широкими сходами вгору.
– На добраніч, – сказала Соколова.
Як важко було їй сказати ці слова. Як не хотілося іти до себе нагору, де цілковита тиша і самотність. Полоз мовчав. Віра Михайлівна глянула здивовано.
– Я дуже хотів би, щоб зараз ти зайшла до мене на кілька хвилин, – твердо вимовляючи кожне слово, сказав Полоз.
– У тебе є якісь справи?
– Так. І дуже важливі.
Після першого вимовленого слова розмовляти стало значно легше.
– Гаразд.
Полоз відчинив двері. Клацання замка несподівано віддалося вже знайомим тремтінням у серці.
– Ну, які ж у тебе справи?
Полоз не міг сказати ні слова, бо хвилювання затисло йому горло. Сердився сам на себе, намагався оволодіти собою, але з того нічого не виходило. Збентеження все зростало.
– Що це з вами, товаришу Полоз?
Полоз отямився. Вони поговорили кілька хвилин про се, про те. Розмова не цікавила їх, і відповіді часто не сходилися з запитаннями, але вони не помічали цього. І, нарешті, тема розмови вичерпалася.
– Мабуть, час уже рушати додому, – сказала Віра Михайлівна, не рухаючись з місця.
Тільки слово «додому» дійшло до свідомості Полоза. Значить, зараз вона піде, значить, зараз знову йому залишатися тут одному. Про це навіть страшно було подумати. Саме страх і відчай штовхнули Полоза на несподівані вчинки.
Віра Михайлівна раптом відчула Полоза зовсім близько біля себе. Він взяв її на руки легко, як дитину. Він цілував її чоло, щоки, губи, і годі було спинити цей нестримний потік поцілунків.
Соколова знала, що варто їй тільки сказати сухо і офіціально – «Полоз, покинь мене», і інженер отямиться. Але говорити щось подібне зовсім не хотілося, і майже несподівано для себе Соколова поцілувала Полоза.
