Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

А тим часом танковий полк ішов усе далі і далі на захід. Дні минали за днями, місяць минав за місяцем. Сергій Король майже не виходив за цей час з бою. Правда, інколи траплялися короткі перерви, коли війська стояли в обороні. Тоді вдавалося трохи спочити і привести до ладу себе самого і свою техніку.

Все ясніше і ясніше окреслювалися контури майбутньої перемоги, все ближче підходила Червона Армія до Німеччини. І чим ближчою здавалася перемога, тим частіше мріяли, розмовляючи між собою, Король і Орленко.

Це були мрії інженерів, які вже скучили за справжньою творчою роботою, яким хочеться будувати і винаходити, бачити, як думка твоя, мрія твоя втілюється в життя.

Вони часто згадували своє київське буття і дні, коли разом доводилося працювати над компресором для Ганни. Де вона зараз, Ганна Ланко? Мабуть, вже встигла винайти надзвичайні речі за той час, поки Король і Орленко йшли далеким страдним шляхом війни.

Інколи до друзів прилітав Ростовський. Він завжди приносив найсвіжіші новини. Це були не тільки новини армійського характеру. Все, що твориться в Києві, Росовський знав досконало. Король уже не запитував, звідкіля в його друга з'являються такі відомості.

Особливо приємно було почути, що інститут стратосфери повернувся до Києва і розташувався на своїх старих місцях.

– Отак і ми з вами колись повернемося і станемо на свої місця, – збуджено говорив Король. – Тільки одне мушу я вам сказати – місця вже будуть не ті, і ми вже будемо не ті. Війна для нас всіх великою школою стала, школою мужності, школою товариських відносин, справжньої дружби. І всі люди в Союзі так само змінилися.

Він говорив це переконливо, відчуваючи хвилювання в серці. Він знав, що вся країна стала на вищий ступінь, і приємно було відчувати, що і ти сам не відстав.

В Польщі, зовсім недалеко від Варшави, сиділи вони в маленькому бліндажі на плацдармі за Віслою. Всім було ясно, що скоро, дуже скоро розпочнеться новий великий наступ і буде він блискавичним і переможним, і приведе десь аж до серця Німеччини, до самого лігва звіра.

Це був вечір перед Новим роком, і товариші підняли келихи за Радянську Армію, побажали всій країні щастя в цьому сорок п'ятому році.

І в цей же час у Києві, в інституті стратосфери, за довгим, білосніжною скатертиною накритим столом встав Валенс і майже слово в слово повторив тост Короля.

Це наступав сорок п'ятий рік, рік великої перемоги.

Після того як розійшлися всі з-за столу, Крайнєв пройшов до кабінету Валенса, і кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби підводячи підсумок цьому минулому рокові. Що ж, вони були немалі, ці підсумки. Тепер яснішими стали шляхи до повного оволодіння реактивною технікою.

Несподівано Крайнєв подумав про те, що наші війська наближаються до Німеччини і може випасти нагода коли-небудь побувати в бетонній тюрмі, де довелося провести стільки часу, йому дуже хотілося б побачити Людвіга фон-Дорна. Їм знайшлося б про що поговорити…

Крайнєв пригадав повідомлення про літаки-снаряди, якими німці намагалися розбити Лондон. Видно, це все-таки була робота Дорна. Це показувало, як напружено працювали німці над реактивною технікою, і водночас доводило їхню слабкість у цій техніці. Адже навіть при тому захопленні, яке виявляли німці до нових моделей винищувачів, у них піде, на жоднім ділянці фронту, не з'явилося реактивного літака. Значить, вони ще зовсім не розв'язали проблем реактивного літакобудування. Значить, виграно у німців цю велику і напружену, нікому не видиму, технічну війну.

І в той час, коли в залі інституту стратосфери відбувалися танці і люди святкували Новий рік, Крайнєв з Валенсом сиділи і міркували кожен про своє, про друзів і ворогів, сиділи, думаючи про минуле і накреслюючи плани на майбутнє.

Несподівано пролунав стук у двері. Валенс навіть слова сказати не встиг, як двері відчинилися навстіж і на порозі стали три жінки. Марина, Ганна і Валя, веселі, трохи збуджені від танців, заявили, що це не чесно тікати від товариства в такий вечір.

Валенс і Крайнєв встали їм назустріч. Було дуже приємно саме в таку хвилину побачити надійних давніх своїх подруг, з якими зв'язана майже кожна подія в житті, вся робота, хвилювання і успіхи, радості і розчарування.

Крайнєв приніс вина. Вони розлили його у високі келихи і підняли тост за тих, кого зараз не було з ними, за тих, що в бліндажах, у холодних промерзлих окопах готувалися до великого наступу на Німеччину.

Крайнєв випив своє вино і раптом відчув, що за ці роки справжні друзі з'явилися біля нього, вірні в біді і в щасті, непохитні і чесні. Він сказав про це – і всі здивувалися, бо саме таке почуття в кожного з'явилося в цю мить.

В інституті стратосфери ще грала музика, і дівчата танцювали невтомно, а в бліндажі, виритому на Мангушівському плацдармі недалеко від Варшави, вже давно настала тиша. Заснув Сергій Король, разом з Орленком укрившись однією ковдрою, бо другу віддали гостеві. Вони спали солодко, як сплять діти або солдати, вже давно звичні до бою.

Проте цієї ночі виспатися їм не вдалося. Прибіг посильний, розбудив Короля, простягнув йому пакета.

– От і маємо на завтра бойовий наказ, – сказав Король, розгорнувши папірця.

Полк Сергія Короля мав підтримати піхотну дивізію. Це наші війська пробували оборону німців перед великим наступом.

І в перший день сорок п'ятого року Сергій Король вів бій, поширюючи Мангушівський плацдарм. Це поволі починався генеральний наступ.

І коли через десяток днів було віддано наказ і артилерія заговорила на повний голос, так, що здригалися завіслянські ліси, Король, уже не озираючись, повів свій полк.

Він врізувався все глибше і глибше в німецьку оборону, аж поки не луснула вона і не покотилися танки з громом і ревом у тил німцям, все змітаючи на своєму шляху.

Тепер Король уже зовсім відірвався від піхотних частин. Він тримав зв'язок тільки по радіо, та ще коли-не-коли прилітав до нього на своєму літаку Росовський. Всім було ясно, що німецькі фашисти стоять на самому краєчку прірви і треба їх туди зіпхнути.

Дивне почуття охопило Короля, коли танки його перейшли кордон Німеччини. Під сталевими гусеницями скрипіла скута морозом земля, яку ненавиділи мільйони радянських людей, до якої мріяли дістатися, щоб знищити гітлерівську нечисть. Тепер треба тільки добити звіра і зробити це якнайшвидше і з найменшою кров'ю І коли вже до Одеру було зовсім недалеко і Король був переконаний, що плацдарм йому вдасться втримати напевне, раптом прийшов наказ повертати круто на північ.

Нічого не розуміючи, Король тільки руками розвів. Він ладен був запідозрити тут помилку, але прилетів Росовський і пояснив усе.

Перед Королем, в кількох кілометрах від його шляху, лежала та сама бетонна тюрма з аеродромом, де тримали колись Юрія Крайнєва. Зараз вона була перетворена на величезну лабораторію спеціального призначення.

Танки пішли на північ, і не минуло й кількох годин, як височенний бетонний мур виріс перед ними.

* * *

На своєму віллісі Король об'їхав цю величезну бетонну споруду, але ніде не знайшов ні найменшого натяку на браму чи звичайний вхід. Бетон всюди здавався однаково міцним. Кожен бік цього квадрата дорівнював трьом-чотирьом кілометрам.

Асфальтована дорога тяглася навколо всієї споруди. Свіжих слідів від машини на ній не було. Очевидно, в цю тюрму вів звідкілясь підземний хід або доступ до неї був тільки з повітря.

Довкола шуміли зимові, засніжені ліси, і жодного селища не виднілося поблизу. Мертва тиша стояла в лісах. Ніщо не ворушилося за високою бетонною стіною. Здавалося, ніби всередині взагалі немає жодної живої людини. Проте Король був уже добре навчений всіма несподіванками війни, щоб повірити такій тиші.

Саме тому він почекав, поки прилетить Росовський, щоб провести розвідку, а тоді вже діяти напевне.

Легкий У-2 з'явився пунктуально. Він летів низько, майже торкаючись верховіття дерев, і сів просто на асфальтоване шосе. Росовський вискочив з кабіни і заспішив до Короля. Він передав пакета з наказом, а сам знову зібрався сідати в машину.

– Почекай, куди ти? – зупинив його Король. – В мене до тебе є дуже велике прохання.

– Саме твоє прохання я і збираюся виконати, – засміявся Росовський. – Зараз я подивлюся, що воно на тому аеродромі робиться.

Росовський злетів у повітря, і зразу безмежне поле аеродрому, який лежав за стіною, розіслалося перед його очима. Спочатку Росовський летів низько, щомиті готовий завернути і сісти на дорогу, тільки-но з'явиться якась небезпека, потім осмілів, піднявся вище і став оглядати аеродром.

Величезна площа була зовсім безлюдною. Кілька літаків стояло в різних кутках біля стін. Коло них теж не видно було жодної живої душі. Росовський підвів літака до великого будинку дивної архітектури і довго кружляв над ним, намагаючись усе добре роздивитися.

Він ще кілька разів пролетів над аеродромом і, не гаючи часу, повернувся назад. Король чекав його з нетерпінням. Розповідь Росовського була цілком вичерпною, але в повну безлюдність аеродрому Король не повірив. Ворог міг замаскуватися, і його не побачиш з повітря. Тут могли бути всякі несподіванки. Король вирішив діяти дуже обережно.

Він покликав Орленка і доручив висадити в повітря зразу метрів сто – сто п'ятдесят цієї стіни. Танки мали прожогом ринути на аеродром і знешкодити все, що могло опиратися. Орленко взявся за справу гаряче, але запасів вибухових речовин, потрібних для операції, в полку не було. Доводилося їхати назад, туди, де лишалися полкові тили, і там знайти потрібні заряди. Король погодився неохоче, йому хотілося б швидше вже виконати наказ командування. Проте тут, видно, вибирати не доводилося. Орленко виїхав у тили, Росовський полетів назад до штабу, а Король із своїми танкістами залишився в лісі біля бетонної стіни.

Танкісти спочатку запропонували були розбити стіну снарядами, але Король заборонив. За даними Росовського, стіна була більш ніж метрової товщини. Нічого було і думати пробити її снарядами. Отже, доводилося тільки чекати.

І ранком того ж дня, коли Король тільки передав повідомлення про те, що досяг цього проклятого аеродрому, Валенс одержав наказ негайно послати Крайнєва і ще когось з інститутських спеціалістів до Німеччини в штаб армії, де бився полк Короля.

Оце і була та телеграма, яку приніс на аеродром ад'ютант директора інституту.

Коли Крайнєв прочитав телеграму, то стримати захоплення йому було дуже важко.

– Адаме Олександровичу, – запально говорив він, – ти розумієш, куди мене викликають? Це ж саме туди, де я сидів. Це значить, мені знову в тюрмі моїй побувати доведеться. А може, і Дорна вдасться побачити.

– Ну, щодо цього я маю сумнів. Він уже, мабуть, давним-давно на захід Німеччини втік, щоб бува нам в руки не потрапити.

– Так, це можливо. А хотілося б мені з ним зустрітися…

– Зустрінетеся чи не зустрінетеся, а вилітати треба негайно. Хто з тобою полетить?

Крайнєв на мить замислився.

– Ганна обов'язково – вона спеціаліст по вибухових речовинах. Я думаю, що Матяша треба взяти і Марину не завадило б.

– Всього-на-всього?

– А навіщо мені більше? Там, правда, велика лабораторія і, мабуть, багато цікавого, але я не бачу причини відривати від роботи більше людей. З цими спеціалістами 5Ї там зумію гори перевернути, що б там німці не винайшли.

– Я, правда, не думаю, щоб там були якісь гори.

– Я сам цього не думаю. От тому мені і вистачить трьох товаришів.

За годину літак інституту стратосфери піднявся в повітря. Спочатку він летів один, але десь над кордоном Польщі його зустріли винищувачі і охороняли в польоті вже до самого місця призначення.

З нетерпінням дивився на землю Юрій Крайнєв. От вона наближалась – та хвилина, про яку мріялося довгими місяцями сидіння у тюрмі, про яку так часто говорилося друзям.

Крайнєв згадав Волоха. Колись він поклявся, що повернеться в цю тюрму, щоб поставити йому пам'ятника. Зараз, мабуть, ця клятва ближча до виконання, ніж будь-коли.

Марина і Ганна теж з великим зацікавленням дивилися на землю. Вони обидві знали історію Крайнєва. Але вони також знали, що в інститут стратосфери давно вже надходили відомості, ніби в цих лабораторіях зосереджено всі дослідні роботи німців по реактивному літакобудуванню. Тому зацікавлення зростало з кожним кілометром.

До аеродрому, який містився недалеко від штабу армії, вони прилетіли надвечір, і зразу ж їх посадовили на машину, щоб вирушити далі. До розташування полку Короля вони прибули, коли ще не починало сутеніти, а сонце тільки хилилося до обрію.

По дорозі, вже недалеко від розташування полку, вони наздогнали Орленка, який повертався до Короля, везучи кілька машин толу. Після перших же слів вітання Орленко оголосив, що везе тол, щоб «підірвати ту прокляту стіну», і всі стали дуже поспішати.

Крайнєв зі своїми товаришами залишився біля Короля, а Орленко з саперами приступив до роботи. Сонце вже сідало. В лісі залягала сутінь. Король сидів поруч своїх старих знайомих у наспіх виритій землянці.

– От ніколи не думав, – говорив Король, – що наша наступна зустріч буде саме такою. Завтра ще Росовський прилетить. Він тут інститут стратосфери щодня згадує.

Марині раптом стало нічим дихати. Вона встала і вийшла з землянки. Всі провели її поглядами, потім на обличчях з'явилися усмішки, але ніхто нічого не запитав.

Принесли вечерю. Частуючи гостей, Король весь час прислухався до всього, що творилося в лісі і навколо землянки. В саме в ту мить, коли він збирався випити маленьку пластмасову чарку горілки, гудіння літака почулося над лісом. Король застиг, піднісши чарку до рота.

Крайнєв не витримав і швидко вискочив на вільне повітря, а за ним подалися і всі. Гудіння стало чутно все ясніше, і несподівано великий транспортний літак, пролетівши низько над гіллям дерев, опустився на аеродром за стіною. Чорні хрести на його крилах були ясно видимі.

– Що за чудасія, – не витримав Крайнєв, – хто ж це наважився летіти на цей аеродром?

– А це, мабуть, помилково, – хитро посміхнувся Король. – Тут дуже складна ситуація зараз для німців створилася. Вони можуть не знати – є ми в цьому районі чи ще за сто кілометрів їдемо. Усе переплуталося. Але пташку цю мені б дуже хотілося взяти. Ану, чого там Орленко копається?

Та Орленка не довелося довго чекати. Він прибіг радісний, збуджений і доповів, що все готове. Треба дати тільки команду. Міни вже закладено. Одного слова досить, щоб сто п'ятдесят метрів стіни злетіло в повітря.

Король на мить замислився, потім покликав командира танкової роти лейтенанта Дороша і наказав вивести свої танки і стати з заведеними моторами навпроти місця, де буде вибух. Тільки-но вибухне тол і перша хвиля пройде над танками – негайно, ні на що незважаючи, рватися на аеродром і в першу чергу таранити всі літаки, які там є, щоб жоден не міг злетіти.

Лейтенант відкозиряв, і зразу ж його танки вийшли на місця, вказані Орленком.

Відчуваючи, як завмирає серце, чекав Крайнєв останнього наказу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Химерно склався життєвий шлях Людвіга фон-Дорна після того, як Юрій Крайнєв втік з його фортеці. Страшний гнів Германа Герінга, головнокомандуючого повітряними силами фашистської Німеччини, впав на його голову після тої події. Тільки величезні зв'язки дали змогу уникнути суду. Про велику і почесну кар'єру вже мріяти не доводилося.

До того ж ще один удар завдав Дорнові непоправного горя – тяжко захворіла Мей, її довелося відправити в психіатричну лікарню, і лікарі не бачили надії на одужання. «Спадковість» – хитали вони головами, відповідаючи на всі запитання Дорна.

Отже, і Мей, остання надія і остання радість Дорна, пішла з його життя. Тепер він залишився самотній на цілому світі.

Його все-таки залишили на посаді начальника лабораторії реактивних літаків, але тепер там уже було багато працівників й майже зникла секретність. Так було до тієї хвилини, поки не почалася війна. Тоді лабораторія знову стала цілком таємною. В ній зразу ж почали виготовляти літаки-снаряди.

Людвіг фон-Дорн виявив себе на цій роботі дуже добре, і невдовзі йому навіть перестали нагадувати втечу Крайнєва.

Коли Гітлер кинув свої банди на Радянський Союз, у перші місяці його успіхів Дорн опинився в Києві. Йому було наказано організувати досліди з тими співробітниками інституту стратосфери, які могли залишитися в Києві.

Розвороту ця робота не дістала, бо вже розпочався наступ Червоної Армії і Дорнові довелося спішно тікати.

Таким чином, він опинився знову на старому місці, в своїй бетонованій лабораторії. Тепер тут працювалося не так спокійно, бо аеродром часто використовували для всяких інших потреб, а не тільки для дослідних робіт.

Розпочався наступ на Англію за допомогою літаків-снарядів.

Людвіг фон-Дорн одержав залізного хреста.

І незабаром після цієї радісної події, після якої, здавалося б, кар'єра фон-Дорна мала піти вгору, прийшов наказ евакуювати лабораторію на захід.

Прочитавши цей наказ, Людвіг фон-Дорн зрозумів, що з війною скоро буде покінчено. Треба було рятуватися.

Він дуже сумлінно виконав наказ про евакуацію лабораторії. Сумлінність ця полягала в першу чергу в тому, що Дорн вивіз і заховав усі цінні речі. Він розумів, що все йде до кінця, і піклувався тільки про власне майбутнє. Співробітників своїх він розпустив, щоб розкрадання лабораторії не було таким помітним. Добре знаючи, що начальство вже не довго буде начальством, він з чистим серцем доповів про евакуацію лабораторії.

І саме в цей час, як промінь сонця у похмурому житті Людвіга Дорна, на горизонті з'явився шведський інженер Генрі Кервуд. Він приїхав, навіть не подумавши про те, щоб змінити своє англійське прізвище на якесь інше, більш схоже на шведське. Він просто виписав собі нового паспорта, де було змінено тільки національність і підданство, і, не боячись нікого, рушив до Німеччини.

Кервуд мав усі підстави не боятися. У гітлерівській столиці вже починалося безладдя і нікому не було ніякої справи до якогось американця чи англійця, який так одверто, нікого не боячись, розшукує Людвіга Дорна «в особистих справах» і називає себе для годиться шведом.

Людвіга Дорна Кервуд знайшов досить швидко, і барон хтозна-як зрадів можливості продати всі креслення. Про ціну вони домовилися відразу ж. Ніколи в житті навіть мріяти не міг Дорн про подібні заробітки.

Зібрати інженерів з числа колишніх співробітників Дорна було важче, але і тут повезло – всі адреси знайшлися у записник книжках, залишалося тільки послати листи.

У свою колишню лабораторію, де зберігалися всі матеріали, Дорнові дуже не хотілося їхати. Він волів, щоб Кервуд сам туди подався і взяв би все, що йому потрібно, але американець навіть слухати про це не захотів.

– Ми поїдемо разом, – безапеляційно заявив він, і баронові не залишилося нічого іншого, як послухатися.

Вони вирішили вилетіти негайно. Але, намагаючись останнім часом не потрапляти на очі заклопотаному начальству, Дорн втратив правильну орієнтацію щодо обставин і часу. Крім того, гітлерівське командування боялося оголосити в газетах, наскільки пройшли в глиб країни радянські війська. І тому, думаючи, що летить у цілком безпечне місце, Дорн прилетів на свій аеродром тоді, коли танковий полк Короля вже стояв біля стін.

Пілот приземлив літака, як завжди., впевнено, недалеко від будинку лабораторії. Дорн вийшов, першим, допоміг зійти Кервудові, кілька техніків і інженерів, які мали допомогти Кервудові, також вийшли на асфальт аеродрому. Не гаючи часу, вони взялися до роботи. Дорн віддав накази і зайшов у будинок. Спробував повернути вимикача. Електричне сяйво розлилося по коридору. Дорн зітхнув, проходячи повз кімнату, де жила колись Мей, і зайшов у хімічну лабораторію.

Кілька хвилин відмикав великим ключем важкий сейф, нарешті відкрив і дістав звідтіля невелику прозорого скла посудину з темним сизуватим порошком. Хвилину дивився на неї, потім поволі пройшов до свого кабінету.

Великий дерев'яний, майстерно різьблений орел так, як і раніше, простирав на стелі свої широченні крила.

Дорн глянув за вікно. Сонце вже сіло. Сутінки помалу густішали над аеродромом. Злобно скривився Дорн, поставив свою пляшку на вікно і, не озираючись, вийшов з кабінету.

Голос Кервуда почувся в коридорі. Інженер був цілком задоволений. Звичайно, ніяких особливих новин ту г немає, але завдання, покладене на нього, виконане цілком.

Пілот доповідав про закінчення вантаження. Дорн побачив постать Кервуда на аеродромі і швидко подався до літака. Він вийшов на асфальт аеродрому, і раптом йому почулося якесь гудіння. Став на мить, прислухаючись, і застиг на місці.

На його очах, піднята страшною силою в повітря, вигнулася і розпалася на дрібні уламки товстенна стіна. Більше сотні метрів її раптом заховалися в диму і пилюзі. І не встиг цей дим хоч трохи розійтися, не встигла ще хвиля вибуху пройти над головою Дорна, як п'ятеро танків вдерлися на аеродром і помчали по асфальту до літаків, розкиданих то там, то там на аеродромі. Край ній танк з повного ходу вдарив по хвостовому оперенню літака Дорна, і німець зрозумів, що ніколи вже йому не злетіти з цього розкішного аеродрому.

А слідом за першим ішли інші танки, і порахувати їх зразу було неможливо.

Людвіг фон-Дорн ще раз повернувся до свого кабінету, але на цей раз уже під конвоєм танкістів. Від несподіванки він навіть повірити не міг, що потрапив у полон до радянських військ.

Він чув, як чийсь владний голос наказав провести його в кабінет, і був смертельно зляканий, побачивши за своїм столом, у своєму кріслі Юрія Крайнєва. Кілька офіцерів теж були тут. Дві жінки сиділи поруч Крайнєва, і чого їм тут треба – Дорн зрозуміти не міг.

Танкісти, які привели Дорна в кабінет, відкозиряли і вийшли. Крайнєв кілька хвилин дивився на свого старого знайомого, і спокійна посмішка ледве помітно торкалася його уст.

– Рекомендую вам, товариші, – нарешті проговорив він, – мій дуже старий знайомий Людвіг фон-Дорн. Колись він мене довгенько протримав у цій тюрмі. Як же ви опинилися тут зараз?

Дорн уже оволодів собою. Незважаючи на те, що коліна у нього трусилися від жаху, він зумів пояснити свою помилку.

– Так, – знову посміхнувся Крайнєв, – ну, а що ж вироблялося в вашій лабораторії? Мабуть, ваші ФАУ-2. Чи ви вже щось цікавіше встигли винайти? Як старому знайомому, покажіть мені вашу лабораторію, Дорн. Я її ще не зовсім забув, можу вас запевнити.

Від останніх слів мороз пройшов по шкірі Дорна.

В цю мить танкісти привели до кабінету Генрі Кервуда. Крайнєву від здивування аж очі на лоба полізли, коли він побачив американця.

– Та тут знайомих більше, ніж ми думали! – вигукнув він. – Як це ви сюди потрапили, містер Кервуд?

– Мене взяли в полон, – нітрохи не вагаючись, збрехав американець. – Я сподіваюся з вашою допомогою дуже швидко дістатися додому. Я прошу вас негайно відправити мене до Москви. До нашого посольства.

– До Москви ми вас, звичайно, відправимо, – засміявся Крайнєв, дуже добре розуміючи, яким чином саме в таку мить опинився тут Кервуд, – але на цей раз, мабуть, не до посольства.

– Що ви цим хочете сказати? – обурився інженер.

– Нічого, – відповів Крайнєв, – просто тут запахло для вас смаженим, і ви негайно прилетіли сюди. Може, пап Людвіг фон-Дорн допоможе нам в тому розібратися?

Дорн дуже добре розумів, що всі його плани луснули і розраховувати на американські гроші більш ніж смішно. Тому він з готовністю відповів:

– Допоможу, звичайно, допоможу.

– От бачите, – вів далі Крайнєв, – так і довідаємося потроху, помалесеньку, хто і для чого вас посилає, Генрі Кервуд. До речі, у вас є документи?

– У мене їх забрали, – похмуро відповів Кервуд.

– Ось вони, товаришу Крайнєв, – заступник Короля вже простягав паспорт Кервуда.

– От бачите, ви тепер швед, – ще веселіше засміявся Крайнєв. – От все і прояснилося. У яке ж посольство будемо вас посилати?

Кервуд не відповів. Майбутнє не віщувало йому нічого, крім великих неприємностей. Погано йому буде, коли виявиться, для чого послав його у Німеччину Старк. А воно може виявитися, ой, може.

– Я гадаю, нам все тут слід оглянути, – запропонував Крайнєв.

– Я з охотою покажу вам лабораторію, – намагаючись цілком оволодіти собою, сказав Дорн.

І вони пішли по довгих коридорах лабораторії. Крайнєва цікавило, як далеко пішли німці в техніці реактивного літакобудування. Він просто запитав про це Дорна.

– Дечого ми досягли, – відповів німець, – але люди на наших літаках в повітря ще не підіймалися. Ми приділяли головну увагу літакам-снарядам. Фюрер вважав, що реактивними літаками ми встигнемо зайнятися і після перемоги. Нам потрібна була зброя, яка зараз дає ефект, а не колись. Ми ставили досліди і конструювали реактивні літаки, незважаючи на це. В тих шафах лежать креслення. Вони тепер ваші. Ви можете з ними ознайомитися… якщо зможете…

Король раптом насторожився.

– Як ви гадаєте, товаришу Крайнєв, що можуть означати його останні слова?

– Нічого особливого, – замість Крайнєва відповів сам Дорн, – просто, я глибоко переконаний, що нікому з вас живим звідси не вийти. Ви надто далеко відірвалися від своїх військ. Не далі, як завтра, вас знищать.

– От нахаба, – вигукнув Король, – побачимо завтра, як нас знищать. Він не має ніякого уявлення про все, що твориться на фронті.

– А може, тут усе заміновано? – запитав Орленко.

– Перевірити не гріх, – відповів Король, – але на це розраховувати важко. Адже він навіть уявлення не мав, де ми зараз є. А для того щоб таку споруду замінувати, не одну годину треба, навіть не один день.

– Ми будемо ночувати тут? – несподівано запитав Дорн.

– Хто буде, а хто й ні, – відповів Король. – Для військовополонених там уже готують підвал.

– Дуже добре, – відповів Дорн і глянув на маленьку колбу, яка стояла на вікні. Досі він всіма силами обминав її поглядом, але зараз все-таки не витримав.

Тільки одна Ганна, яка невідступно дивилася на Дорна, помітила цей погляд. Дивуючи усіх, вона раптом встала зі свого стільця, підійшла до вікна і взяла в руки колбу. Сизуватий порошок пересипався в ній, і був він такий знайомий з вигляду, що Ганна несподівано згадала Яринку і роботу в хімічній лабораторії.

– Навіщо вам здалася та колба? – придушеним голосом запитав Дорн.

– Вона мені нагадала одну речовину, з якої ми зробили пальне для останніх реактивних літаків. Ця мила речовина вибухає від сонячного променя. Мені здалося, ніби це саме вона.

На губах у Дорна раптом з'явилася піна. Він кинувся до Ганни, як навіжений. Король схопив його, одним ударом збив на підлогу.

Обличчя Дорна аж посиніло від люті.

– От і маємо розгадку, – сказав Крайнєв, – як добре, Ганно, що ти поїхала разом з нами.

– Значить, нікому тут ночувати не можна, – сказав Король, – невідомо, чи не стоїть ще десь одна така пляшечка. Як ви гадаєте, це міг бути пристойний вибух?

– Коли це та сама речовина, то з усього будинку залишилися б тільки друзки, – відповіла Ганна. – Ця речовина колись вбила Яринку, а там було всього кілька міліграмів.

Король і Орленко раптом обидва спохмурніли, і мить у кімнаті тривала тиша.

– Виведіть його подалі, – наказав Король, показуючи на Дорна.

Дорна вивели. За кілька хвилин усі покинули велику лабораторію, де кожної миті могли трапитися всякі несподіванки.

А другого ранку, коли вже зійшло сонце і освітило всі кімнати і вже можна було не боятися ніякого вибуху, Крайнєв узявся до роботи. Разом з Мариною читав він креслення, які вдалося взяти з сейфів – ключі від усього цього господарства лежали в кишені Дорна.

Крайнєв, Марина і Матяш працювали довго і наполегливо. І коли вже було розібрано всі креслення, Крайнєв зробив підсумок.

– От дивіться, товариші, вони йшли по наших слідах. Звідси і схожість в роботі хіміків, які добували пальне для реактивних двигунів. Ця робота мало не коштувала нам життя. Але головне не в тому. Ви бачите, що нам у них нічому вчитися. Я про це багато думав, коли вони мене примушували тут працювати, а тепер переконався остаточно. Уся ця хвалена німецька техніка відстала від нашої на ціле десятиліття. Дорн, мабуть, думає, що нам в руки потрапило хтозна-яке багатство, а все це багатство вже давно лежить у наших архівах.

І надвечір того ж дня на великому аеродромі, біля його східної стіни, відбулася урочиста церемонія. Саме в цьому місці багато років тому поховав Юрій Крайнев пілота Волоха. Зараз уже і сліду не залишилося віл знаку, залишеного на асфальті, але сам асфальт у цьому місці трохи потріскався і увігнувся.

Танки вишикувалися перед непомітною могилою. Танкісти стояли біля своїх машин. На місці, де було поховано Волоха, встановлено маленький червоний обеліск з п'ятикутною зіркою зверху. Багато таких маленьких пам'ятників залишилося в Європі там, де билася Червона Армія.

Крайнєв підійшов до обеліска з непокритою головою. Танкісти скинули шоломи. Зимове холодне сонце вже торкалося обрію, і засніжені дерева в лісах навколо аеродрому і самі сірі бетонні стіни були залиті ніжно-рожевим світлом.

– Я клявся колись, друже, – глухо сказав Крайнєв, – що повернуся, щоб поставити тобі пам'ятник. Я додержав своєї клятви.

Голос його раптом перервався від хвилювання. Сонячне світло потемнішало і з рожевого стало кривавим.

Король дав сигнал. Глухо вдарили танкові гармати, струшуючи повітря.

Рожевий сніг посипався з дерев.

Хвилину на аеродромі стояла тиша. Потім танкісти наділи шоломи і рушили до своїх машин.

Завдання, поставлене перед Королем, було виконане. Полк ішов далі на захід. Юрій Крайнєв і його друзі мали повертатися в Київ.

– Приходьте швидше з перемогою, – побажали Королеві і Орленкові друзі.

Загули танкові мотори. В надвечір'ї зникли важкі танки.

Потім прилетів Росовський. Він уже встиг раніше побачити Марину, і на його обличчі весь час лежав щасливо-тривожний вираз.

Крайнєву він привіз наказ негайно повертатися до Києва.

– От і добре. Тут і робити нічого. Мені до своїх літаків, додому вже захотілося, – сказав Крайнєв, і всі відчули таке ж бажання.

– Я дуже чекаю вас у Києві, – сказала Марина Росовському на прощання.

Він нічого не зміг відповісти від хвилювання, тільки провів очима машину, в якій поїхали до штабу армії Крайнєв і його друзі, а сівши в свій літак і злетівши, довго дивувався, чого це літак ніби хитається в його руках.