Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Минуло багато місяців, а в кабінеті генерала Старка не змінилося нічогісінько. Ті ж самі важкі штори на вікнах, коло світла на полірованому столі, півтемрява у просторі кабінету, і так само інженер Генрі Кервуд сидить перед столом у глибокому кріслі, очікувально дивлячись на генерала.
За цей час змінився тільки сам генерал Старк. Обличчя його стало ще сухішим, ще кощавішим. Генерал Старк тепер не міг вже так, як раніше, спокійно обдумувати свої запитання й відповіді. Здали нерви, генерал нервується, часто змахує руками, рвучко встає, знову сідає без усякої видимої причини чи потреби.
І виною всьому тому більшовики. Так було добре все розраховано! Так точно, так винахідливо! І от тобі маєш, Червона Армія вже майже всю Україну звільнила! Значить, вона і до Німеччини може дійти. І геть все тепер доводиться планувати наново, повертати всю організацію, всіх людей на інші завдання. А так було б спокійно, коли б Радянський Союз дав себе розбити. Кінець кінцем з німцями, з Круппом, з Гітлером завжди можна було б договоритися.
А зараз доводиться думати, як рятувати німців або коли не врятувати, це вже зараз навряд чи можливо, то хоч забрати у них найцінніші винаходи.
На цей раз Старк почав говорити, як тільки Кервуд опустився у крісло. Здавалося, ніби від того, одержить інженер завдання на секунду раніше чи пізніше, залежить доля усього світу.
– Для вас є нове завдання, – зопалу почав генерал, – і сподіваюся, ви виконаєте його краще, ніж попереднє.
Очевидно, за цей час і сам інженер Кервуд теж дуже змінився. В усякому разі улесливість його зникла. Він навіть дозволив собі сказати слова, які напевне не могли сподобатися генералові.
– Попереднє завдання було не виконане тому, що не було дотримано основної умови, – упевнено, відчуваючи свою повну правоту, відповів він.
Генерал навіть закам'янів від такого зухвальства. Це ж Кервуд явно натякав на те, що генерал Старк помилявся, коли говорив про неминучу поразку Радянського Союзу. Старк згадав, як під час попередньої розмови йому передали про просування німців на тридцять кілометрів. Боягузи й нездари ті німці! І Гітлер у них боягуз і неділова людина! Смішно було навіть сподіватися, що він зуміє подолати Радянський Союз. І як це він, Старк, не зрозумів цього раніше?
Ці думки не принесли генералові ніякого задоволення, і він подивився на Кервуда неприязно.
– Ну, на цей раз ви можете бути цілком упевнені, що всіх основних умов буде дотримано, – злісно сказав він, – Червона Армія вже перейшла через Дніпро.
– І все-таки я не певний, що основних умов буде дотримано, – підкреслено повторюючи слова генерала, відповів Кервуд. – Може трапитися так, що більшовики прийдуть у Берлін раніше, ніж ми.
Генерал просто остовпів від такого нахабства. Він міг чекати чого завгодно від цього інженера, але такого…
Та зразу ж Старк подумав, що Кервуд має рацію. Адже саме тому хоче він послати інженера в Німеччину негайно, до того, поки Радянський Союз остаточно не знищив гітлерівську армію. Адже зараз доводиться рахуватися з тим, що радянські війська прийдуть в Німеччину, доводиться рятувати найдорогоцінніше… Ні, все пішло шкереберть у планах генерала Старка…
– Що я маю робити у Німеччині? – вже запитував Кервуд.
Генерал вирішив не звертати уваги на попередні зухвалі слова і відповідати тільки по суті.
– У Німеччині теж багато працювали над реактивною технікою, – сказав вік. – Літаючі снаряди завдали англійцям немало клопоту. Ми вважаємо, що буде дуже корисно мати всю документацію, креслення і людей, які працювали в цій галузі, у нас, в Америці. Вони чимало зможуть допомогти нашим ученим.
Завдання було нелегке. Кервуд довгенько вагався, перед тим як дати остаточну згоду. Розмірковуючи, він подумав про те, що, мабуть, все-таки у Німеччині буде куди легше, ніж у Радянському Союзі. Там все можна купити, невже ж він у таку хвилину не зможе купити дешево всі ці креслення? Невже німецькі інженери, які просто моляться на Америку, не погодяться переплисти океан? Та бути цього не може! Це тільки радянські люди, тільки такі, як той Крайнєв, можуть проґавити таку чудову нагоду, може найблискучіший випадок у своєму житті.
Кервуд згадав Крайнєва, Марину Токову і поморщився. От вже дійсно ці згадки не принесли йому ніякого задоволений Він волів би ніколи не переживати тих пін.
– У Німеччину ви потрапите із Швеції, – інструктував далі Старк, – у вас будуть повноцінні документи, а на мову, чи вірніше на вимову там зараз ніхто уваги не звертає, мабуть навіть навпаки, наці може й хотіли б, щоб у них в гостях бувало побільше американців. Там ви знайдете такого діяча – барона Людвіга фон-Дорна…
– Чекайте, – перебив генералову мову Кервуд, – здається, саме від цього Дорна втік колись Крайнєв?
– Це не має ніякого значення, від кого втік Крайнєв, мушу зазначити, що він і вам у руки не дався. Я рекомендую згадувати про це частіше. Фон-Дорн відає величезними науково-дослідними закладами. Це саме там було винайдено ФАУ-1 та ФАУ-2, літаючі снаряди. Значить, ми маємо всі підстави цими закладами зацікавитися. Я сподіваюсь, на цей раз ви впораєтеся краще.
Проте ущипливі натяки й шпильки не впливали на Кервуда. Він прекрасно знав, що генерал розуміє, чому не вдалося перетягти на свій бік Крайнєва, і злоститься зараз зовсім не на Генрі Кервуда, а на цих незрозумілих більшовиків, які зуміли перетасувати карти не тільки генералові Старку, а й куди більш досвідченим політикам.
– Коли мені треба починати виконання завдання, – запитав Кервуд, – негайно чи тоді, коли більшовики підійдуть ближче до Берліна?
– А ви переконані, що вони там будуть?
Голос Старка прозвучав так незвичайно, може навіть налякано, що Кервуд здивувався.
– Так, переконаний.
– Дивне переконання. В усякому разі не дуже патріотичне. Невже ви так увірували в силу більшовиків?
– Так, це велика сила, і недооцінювати її нам не можна, – розважно відповів інженер. – І не намагайтеся якось заперечити мені, містер Старк, ви самі прекрасно знаєте, як нам важко буде з ними боротися. Отоді ми, мабуть, не раз пожалкуємо, що з нами немає німців. Пробачте, я відхилився вбік від теми нашої розмови. Я сподіваюся виконати ваше завдання й приступлю до нього негайно. Мені можна бути вільним?
Вони попрощалися. Кервуд пішов, а генерал Старк ще довго ходив і ходив по своєму кабінету, намагаючись відновити втрачену рівновагу. Він і сам довго не міг зрозуміти, що саме принесло йому такий неспокій.
Довго згадував усю розмову з Кервудом і нарешті пригадав, так, це саме ті слова «ви самі прекрасно знаєте, яка це сила».
Так, саме це і створило такий поганий настрій. І найгірше те, що цей клятий Кервуд сказав незаперечну правду.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Цей бій прогримів швидко, як весняна гроза. Танки обійшли Київ і рушили далі на захід. Німці тікали, залишаючи величезні трофеї, боячись опинитися в оточенні. Могутнім потоком ринули через місто частини Червоної Армії.
Ранком сьомого листопада, коли ще всі вулиці були затягнуті густою пеленою диму від пожеж, пробиралася Марина в центр міста, до інституту стратосфери.
В штабі армії їй дали в супровідники офіцера з розвідвідділу, і це виявилося дуже до речі, бо сама Марина пі коли не розібралася б у тому хаосі, який панував у Києві в ці перші години його визволення.
Першим враженням дівчини було, ніби вона взагалі потрапила в якесь незнайоме місто. Низько над будинками висіли хмари диму. На багатьох вулицях палали пожежі. Пахло димом, горілим, руїною.
Марина звикла до того, що Хрещатик у першу чергу визначає й вирисовує весь образ міста, і була просто приголомшена картиною, яка відкрилася її очам. Хрещатик являв собою тепер суцільну руїну, таку страшну і безнадійну, що навіть сльози навернулися на очі.
Токова намагалася пригадати, що саме було колись на місці тієї чи іншої руїни, і нічого не могла зрозуміти. Мабуть, і від інституту стратосфери залишилася тільки бита цегла… Марина мимоволі прискорила кроки. Тепер її супутник ледве встигав за нею, дівчина мало не бігла.
Вона зупинилася і трохи віддихалася тільки тоді, коли перед ними постала велична будівля інституту. Жадібно, немов не вірячи власним очам, дивилася на неї Марина. Так тривало кілька хвилин, і капітан, який супроводив її, теж стояв мовчки, добре розуміючи почуття дівчини.
Потім вони майже бігом кинулися до інституту. Гранітні сходи лишилися непошкодженими, тільки блиску на них вже не стало, ніби потемніли й зістарилися вони за ці два роки горя. Великі двері були розчинені навстіж. У вестибюлі валялися якісь розбиті скрині, подерті папери, купи креслень.
Напружена, як струна, боячись щось пропустити чи не помітити, ходила Марина по довгих коридорах. На тому місці, де раніше висіла на дверях табличка «Юрій Крайнєв», вона зовсім несподівано для себе побачила напис: «Керівник Людвіг фон-Дорн». Марина зупинилася і кілька хвилин намагалася пригадати, де вона чула це прізвище, але так і не згадала. Тоді легенько прочинила двері кабінету, здригнулася і застигла на місці, не розуміючи, що то за жінка сидить біля стола і розглядає якісь пожовклі папери. На столі перед нею лежав автомат – люфа його дивилася просто на Марину. Обличчя жінки було дивно знайомим, хоч Токова спочатку ніяк не могла згадати, хто ж вона така.
– О, Марино! – раптом вигукнула незнайома. – От не сподівалася вас побачити! Як добре, що ви вже приїхали!..
Вона вибігла з-за стола, кинулася до Марини, і тільки тепер дівчина впізнала цю жінку. Це ж Соколова, Віра Михайлівна Соколова хазяйнує тут, у покинутому німцями інституті!..
– Віро Михайлівно, ви? – все ще не вірячи своїм очам, вигукнула Токова.
– Я, власною персоною, – засміялася Соколова. – Хіба Полоз нічого вам не писав?
– Ні, він про все написав, тільки я ніяк не могла уявити собі, що зможу вас так скоро зустріти… Мушу вас насамперед поздоровити.
– З чим це?
– З нагородами. У вас же тепер стільки орденів!..
– А це не має великого значення. Найбільша нагорода була для мене, коли мені передали наказ негайно вирушати до Києва та братися за відбудову нашого авіаційного заводу.
– Ви вже були там, на заводі?
– Була там не раз і не два. Все доведеться майже наново будувати й перебудовувати…
– О, він, напевне, буде ще кращим, ніж раніше, наш завод!
– Я певна цього… Ну, як там Валенс, Крайнєв, Матяш?
Кілька хвилин між ними точилася розмова, подібна до тих, що завжди відбуваються між людьми, які довго не бачилися. Потім до кабінету ввійшов приставлений до Марини капітан і несподівано сказав:
– Ану, товариші спеціалісти, пішли дивитися, що я знайшов. Там унизу все-таки дещо залишилося…
Капітан встиг досить детально ознайомитися з приміщенням і з усім, що залишилося в столах і сейфах. Усі важкі вогнетривкі шафи розкриті навстіж – видно, з них встигли вивезти все, – але в столах позалишалося багато паперів і старих креслень.
Вони обшукали весь будинок і в підвалі, де колись стояли компресори Ганни Ланко, знайшли кілька моделей літаків, що їх привіз сюди Людвіг фон-Дорн, сподіваючись розгорнути роботу інституту. Ці моделі не можна було назвати літаками в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, були ракети, розраховані на далекий політ, і, очевидно, мали нести в собі великий заряд.
Невідомо було, чи вже вдалося німцям винайти щось справді придатне до бойового вжитку, чи то були тільки моделі, які так і не втілилися в метал. В усякому разі Марина старанно зібрала всі матеріали, щоб доповісти про все Крайнєву. Багато що тут могло дати уявлення й про напрямок дослідної роботи німців.
Марина навіть і не помітила, як минув цей день.
Весь вечір вона провела з Вірою Михайлівною. Вони сиділи поруч на дивані в невеличкій кімнатці на Подолі. В цьому районі було розташовано кілька частин Червоної Армії.
Капітан, який опікував Токову, подбав, щоб у кімнаті було тепло, прислав з ординарцем вечерю…
– Ви знаєте, в мене зараз таке враження, – говорила Соколова, – ніби війна вже закінчилася. Попереду ще так багато боїв, а я мрію про завод, про роботу… Коли б ви знали, як мені не хочеться воювати…
– Цілком вас розумію, – відгукнулася Марина. – Особливо після всього, що вам довелося пережити.
– Ну, багатьом довелося пережити значно більше. Ага… я й забула, мушу подякувати вам за ту характеристику. Знаєте, це велике щастя – мати таких друзів, які не бояться сказати про тебе добре слово навіть тоді, коли з тобою біда…
– А ми спочатку повірили, – простодушно сказала Марина. – Надто вже переконливо виглядало те фото.
– Так, це був точний розрахунок… точний для людей з капіталістичною свідомістю. Але вони не врахували, що радянські люди звикли вірити своїм друзям… В усякому разі мені було дуже приємно прочитати ту характеристику… Ковпак віддав мені її в останній день… Який він чудовий, дід Ковпак!..
Вони трохи помовчали, повільно п'ючи чай і думаючи про все те дивовижне і надзвичайне, що трапилося з ними за цей порівняно короткий час.
– Дуже мені на завод хочеться, – сказала Соколова. – Працювати, винаходити… Ви правильно сказали, він буде стократ кращий, ніж колись, наш завод!.. Між іншим, там зараз «директорствує» дід Котик… Він і не покидав заводу…
Вони прощалися вранці другого дня.
– Я чекаю вас і Крайнєва на заводі ще до весни, – говорила Соколова. – І взагалі туди має повернутися багато наших людей. Бувайте здорові, бажаю вам найбільших успіхів.
Вони стояли вже на вулиці, дивлячись, як над Києвом сходило неяскраве листопадове сонце.
– Я теж від щирого серця бажаю вам успіхів, – відповіла Марина і несподівано обняла Соколову. – Ах, Віро Михайлівно, як це хороше, що ви тут, поруч зі мною, що вас можна поцілувати…
Соколова зрозуміла всі думки й почуття дівчини, засміялася, потисла їй на прощання руку, повернулася й швидко пішла до мостів – добиратися до свого заводу.
Марина провела її поглядом, витерла очі, на які набігла несподівана радісна сльозинка, і рушила до штабу.
За годину вона вже не прийшла, а приїхала в інститут і з допомогою прикомандированих червоноармійців навантажила всі свої трофеї на машину. Літак мав прибути другого ранку, і тому весь залишок дня Марина витратила на те, щоб краще роздивитися Київ. Вона знала, скільки запитань буде поставлено їй, коли вона повернеться до своїх товаришів, і тому жадібно придивлялася до всього, боячись чогось не запам'ятати, щось пропустити.
Вона побувала у себе дома, в своїй кімнаті, де було проведено стільки безсонних ночей, де було винайдено і продумано так багато. Кімната була зовсім порожня, і в Марини мимоволі стиснулося серце.
Виходячи, написала на дверях: «Тут живе інженер Марина Токова. Скоро повернуся».
Після того вона довго ходила вулицями, зайшла навіть на стадіон, що тепер більше скидався на хлів. Від усього баченого на серці залишилося болісне відчуття непоправного горя. І щоразу приходила думка, що доведеться витратити багато-багато років, поки вдасться знову відродити це чудове місто.
Нікого із знайомих у Києві не було, і Марина поспішила до штабу армії, який другого ранку мав уже пересуватися на захід, і відразу відчула себе надійніше і безпечніше.
Вже сутеніло, і лишатися на вулицях, освітлюваних тільки відблисками пожеж, було страшно.
Коли Марина другого ранку вирушала з Києва, канонада на заході віддалилася й затихла. В місті починався рух, відновлювався лад. На вулицях з'явилися люди. Вони намагалися хоч Трохи розчистити руїни, налагодити постачання водою – примушували знову жити величезне місто. І дівчина полетіла у далеке Зауралля, несучи в серці образ зруйнованого Києва і той настрій відбудови, організаційної роботи, який охопив її тут в останні години.
Як тільки вона після двох днів польоту з'явилася в інституті, її мало не розірвали на шматки. Кожен запитував про своє, кожному хотілося знати, який вигляд має Київ, що збереглося в інституті, як іде наступ. Валенс просто зібрав усіх в одну велику кімнату, і Марина мусила зробити найдокладнішу доповідь про свою подорож.
Її розповідь про зустріч з Соколовою викликала загальні оплески. А потім, коли перша цікавість уляглася, Крайнєв узявся до матеріалів, привезених Мариною.
Він довго розглядав моделі і креслення, а тоді сказав:
– Це застарілі матеріали. Це моделі не літака, а літаючого снаряда, тобто просто ракети далекої дії. Таку штуку ми могли сконструювати дуже давно, тільки нам вона ні до чого. Німцям проти пас вона теж не потрібна – на фронті, в полі її не застосуєш. Значить, для неї треба шукати іншої адреси…
– Ви гадаєте, що така ракета може долетіти до Лондона?
– Ага… Саме так я і думаю… Цікаво, чи встигнуть німці розпочати серійне виробництво цих снарядів?
– А хто такий Людвіг фон-Дорн? – несподівано спитала Марина, і Крайнєв навіть здригнувся, почувши це ім'я.
– Ви бачили його?
– Не його, а тільки це ім'я. Воно написане на дверях вашого кабінету.
Крайнєв помовчав, збираючись з думками.
– Це мій знайомий, – нарешті сказав він, – і я сподіваюсь, що його не розстріляють раніше, ніж я його побачу.
Марина помітила, як щільно зійшлися губи Крайнєва, і зрозуміла всю силу його ненависті.
Вони знову схилилися над привезеними кресленнями, і за кілька годин роботи Крайнєв сказав:
– Нічого нового тут немає. Якщо навіть припустити, що вони дещо посунулися вперед, то й тоді ми набагато випередили їх.
Після цих слів він покинув креслення і більше вже ніколи про них не згадував.
Того ж вечора до кабінету Крайнєва зайшла трохи збентежена Ганна. Юрій умів дуже точно визначати найменші зміни настрою дружини, але тут став перед загадкою: що за настрій у Ганни – відразу збагнути було неможливо.
– Що з тобою? – навіть спитав Крайнєв.
Ганна, не кажучи ні слова, поставила перед ним на стіл невеличку колбочку, на дні якої переливалося кілька краплин густої, світлої, схожої на олію рідини.
– Що це таке?
– Знаєш, – сказала Ганна, – воно якось трохи незручно хвалитись, але тепер доведеться ставити широкий експеримент. Мені здається, що я вже чогось домоглася в своїй роботі… Ти колись говорив про таку вибухівку, яка була б слухняна, мов учений собака, а сильна, ніби розлючений слон. Це, звісно, образне перебільшення, але щось подібне мені пощастило знайти. Більше того, я певна, що тепер уже можна думати про двигуни для міжпланетних польотів…
Вона взяла в руки колбочку, подивилася на неї проти світла. Масна прозора рідина повільно пливла по склу.
– Вона може вибухнути? – спитав Юрій.
– Тільки за моїм наказом, – усміхнулася Ганна. – Треба починати роботу! Ти навіть не можеш собі уявити, яка це сила…
Юрій нічого не сказав, але серце його залила така висока хвиля радості і кохання до дружини, що він просто обійняв її і міцно поцілував у прохолодні губи.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
У небі над аеродромом пливло морозне, затінене холодним туманом сонце. Зима на Заураллі була в повному розпалі, але тепер на неї вже ніхто не зважав – усі знали, що незабаром після випробувань першого ре активного літака і в усякому разі не пізніше весни інститут стратосфери повертається до Києва.
Валя ходила навколо нової машини, розглядала її так, ніби вперше бачила. Невеличкий, з трохи опущеними донизу і скошеними назад крилами, реактивний винищувач був і справді дуже гарний. У ньому втілився досвід Юрія Крайнєва і всього колективу інституту. Це мала бути досконала бойова машина, надійна і безвідказна, як гвинтівка.
Крайнєв теж стояв недалеко від літака, спостерігаючи, як його товариші востаннє перевіряють усе в машині, як Валя, одягнена у спеціальний комбінезон, сідає в кабіну і закривається в ній, як вивозять літак на старт…
Хвиля спогадів несподівано налетіла на нього, і були ці спогади приємні й теплі.
… Ось він виходить з дверей свого будинку на вулиці Леніна, а в машині сидить новий шофер. Це ж він колись пообіцяв, що Валя літатиме…
… Важка машина з гвинтом і ракетами злітає з аеродрому. ЮК-9 здається зараз таким незграбним… Але так воно і мусить бути: не побудували б вони того незграбного літака, і цей не з'явився б на аеродромі…
…Ганна Ланко з квітами з руках стоїть, на пероні київського вокзалу. Це він, Юрій, їде на конгрес у Париж… Худорляве обличчя Людвіга фон-Дорна глянуло на нього ніби з туману…
… Широкий бетонований аеродром… З нього він мусить злетіти на літаку без гвинта. На самих тільки ракетах… Це незвично і страшно… А от зараз перед ним стоїть машина, і ніхто навіть не подумає, що їй може бути потрібний гвинт…
… Крейсер «Красный Кавказ» пливе, розрізаючи хвилю, в штормовому морі, і до академіка Барсова приходить Марина Токова… Давня і незабутня зустріч…
До Крайнєва підійшов Валенс, і хвильна течія спогадів урвалася. Юрій здивовано глянув на директора, потім усміхнувся.
– Ну що ж, усе готове. Зараз почнемо, – сказав Валенс.
– В добрий час! – відгукнувся Крайнєв.
Валя вже давно добре вивчила цей літак. Вона цілі години просиджувала в кабіні, приміряючись і звикаючи до найменшої дрібниці. Вона вже на землі навчилася відчувати кожну частину літака, кожну його деталь. Але зараз їй треба було злетіти в повітря, де всі уявлення змістяться, де все виглядатиме зовсім інакше, ніж на землі, і божевільна швидкість примусить жити швидше, приймати рішення за якісь соті частки секунди. Адже за кожну секунду літак пролітає майже півкілометра, і роздумувати тут ніколи – кожен рух має бути абсолютно точним, а головне – доцільним.
От уже дали дозвіл на зліт. Валя додала обертів турбіні. Тепер десь отут, зовсім поруч, ротор турбіни крутився з незнаною досі швидкістю – десятки тисяч обертів на хвилину. Так, усе добре, нехай трохи попрацює… Ну, тепер можна злітати.
Усі потрібні рухи Валя проробила цілком автоматично і навіть сама не дуже добре зрозуміла, як злетів літак. Це було дивне, зовсім відмінне від звичайних польотів враження. Ніби ти сів, як барон Мюнхгаузен із старої казки, верхи на гарматний снаряд і летиш, сам не знаючи, що трапиться з тобою за хвилину.
Але таке почуття скоро зникло. Ні, Валя точно знала, куди летить і яку програму випробувань має виконати. Для простих польотів у неї нема часу – зараз усе треба випробувати, перевірити, визначити всі недоліки. Машину слід швидше запускати в серійне виробництво – фронт вимагає досконалого озброєння.
Миттю майнула думка, що війна, мабуть, закінчиться раніше, ніж цю машину передадуть на завод, та жалю ця думка, звісно, не викликала. От і добре, хай собі закінчується якнайшвидше…
Тепер Валя цілком захопилася випробуванням літака. Дивовижна це була машина. Абсолютно неможливе на звичайних гвинтових літаках ставало тут не тільки природним, а навіть обов'язковим. Одним ривком злетіти на кілька кілометрів угору, раптом спуститися до землі і знову злетіти ще вище – усі ці еволюції літак робив так, ніби для нього взагалі не було меж висоти і швидкості. Але Валя добре знала, що такі межі все-таки існують. Саме їх вона мала точно визначити, І вона взялася до цієї роботи і працювала, поки стрілка на лічильнику не показала, що пального залишилося на п'ять хвилин.
Валя знайшла очима аеродром, спустилася нижче, націлилася на двокілометровий посадочний майданчик і, сповнена страху, бо сідати на такій божевільній швидкості їй ще ніколи не доводилося, приземлилась. Одну мить їй здалося, що літак має перекинутися, але все обійшлося добре.
– Чудова машина, Юрію Борисовичу, – сказала вона, коли вантажний автомобіль приволік літак на місце старту і можна було стати на тверду землю, – але над зменшенням посадочної швидкості треба ще працювати. Я мало не вмерла від страху.
– Ну, в це я щось мало вірю, – засміявся Крайнєв. – Проте над цією клятою швидкістю, безперечно, доведеться попрацювати, і здорово-таки попрацювати, А загальне враження?
– Що там говорити про загальне враження!.. Якби зараз у нас на фронті була сотня таких літаків, уся гітлерівська авіація й носа в повітря не наважилася б показати.
– Дякую за комплімент, – вклонився Юрій. Хвилювання, яке охопило його під час посадки літака, ще не зникло. – Але як ми цю саму швидкість будемо зменшувати, я ще сам не знаю…
– Деякі міркування щодо цього в мене вже є, – озвалася Марина Токова.
– Дуже добре… А тепер, товариші, я попрошу зараз усіх вас до себе. Поговоримо, над чим нам зараз найбільше працювати треба, – сказав Крайнєв.
У цю мить до Валенса підбіг його ад'ютант, швидко передав якогось папірця. Директор прочитав посміхнувся.
– Пробачте, товаришу Крайнєв, – голосно сказав він, – але зараз ми на кілька хвилин зайдемо до мене. Є добрі новини…
