Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц)

Частина друга
КРЕЙСЕР

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дача академіка Барсова стояла під горою. Невеликий будинок з широкою верандою зовсім ховався за зеленими лозами дикого винограду. Влітку лапате листя щільно закривало терасу від сонця, і там у сутіні жила прохолода. Взимку листя осипалося на землю, вкриваючи її м'яким жовто-багряним килимом, – проміння проникало тоді крізь густе плетиво лоз і розганяло м'яку сутінь.

Сонце сходило і поволі пливло над морем. Зима стояла над Кримом на диво суха і тепла. Вершини Ай-Петрі чітко вирізьблювалися на фоні синього неба. Дощі і тумани ховалися десь у горах. На південному березі світило сонце, і люди виходили гуляти до моря.

– Я дуже радий, що ви приїхали і ми нарешті зустрілися, колего, – сказав академік Барсов, поволі опускаючись у широке плетене крісло і жестом запрошуючи Юрія Крайнєва сідати.

Крісло стояло проти сонця. Барсов сидів, відчуваючи на обличчі ніжні дотики променів, і задоволено мружив очі. Його сива, акуратно підстрижена борідка підвелася трохи вгору, і весь він, невеличкий і сухий, так і тягнувся до сонця.

Крайнєв трохи посунув убік друге крісло і сів поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. В морі ішов пароплав, і довгий димний слід залишався у повітрі. Темна лінія диму висіла над морем, як хмарка. Пароплав зник десь за Ай-Тодором. Лінія увігнулася під поривом легкого вітру і несподівано зникла.

Барсов заговорив знову. Говорив він упевнено, коли-не-коли підкреслюючи сказане уривчастим рухом руки.

– Я уважно стежу за вашими роботами, Юрію Борисовичу, – говорив він. – Вони мене радують, дивують, захоплюють, але не задовольняють. Останній час я помітив деякий злам, відхід від теоретичних, надзвичайно важливих шукань. Ви зараз віддаєте практиці надто багато уваги, і це мене засмучує. Ви мусите відкривати. Все останнє хай роблять асистенти. Ваш час надто дорогий, щоб витрачати його марно. Я прошу дарувати мені цей повчальний тон, недоречний між колегами. Проте я, мабуть, утричі старший за вас, а досвід усього життя щось важить.

Юрій Крайнєв слухав мовчки. Колись він учився на книжках академіка Барсова. Тепер їхні шляхи розійшлися. Але давня повага до вчителя залишилася недоторканою, і чому Крайнєв сидів, уважно слухаючи кожне слово. Інколи ледве помітна тінь усмішки пропливала в зіницях його очей. Це траплялося тоді, коли Барсов вживав слово «колега». Воно звучало трохи незвично, проте Юрій не протестував.

Він вільно сидів у кріслі поруч з академіком. Скинуту кепку поклав собі на коліно. Сонце блищало холодним світлом на кількох пасмах сивого волосся. Юрію Крайнєву зараз було двадцять вісім років, але Барсов мав усі підстави називати йото своїм колегою.

– Я чув, – говорив далі академік, – що ви знову зацікавилися літаками. Це повідомлення засмутило мене. Ви, на мою думку, стали на невірний шлях. Вам треба рватися у зоряний простір, а ви все повертаєтеся назад, у стратосферу, поближче до землі. Я читав вашу роботу про міжпланетні перельоти. Це блискуче. Ціолковський міг би пишатися вами. Повороти вашої думки дивують, а частіше засмучують мене, хоч ні радити, ні докоряти вам я не наважуюсь.

Крайнєв сидів і слухав. Що він міг сказати у відповідь на слова Барсова? Погодитися він не може. Заперечити і сказати, що академік помиляється, якось незручно для першого знайомства.

– Я б на вашому місці, Юрію Борисовичу, – вів далі Барсов, – і на мить не кидав би міжпланетних перельотів. Ви можете заперечити мені, сказати, що я сам, крім основної роботи, виконую ще і спеціальні завдання для армії, але я не міг би відповісти вам, яка робота зараз потрібніша – перша чи друга.

. – Так, Миколо Олександровичу, – тихо і вдумливо, ніби звертаючись до самого себе, сказав Крайнєв. – Зараз я проектуватиму двомоторний крейсер-бомбардувальник. Наша робота залежить від багатьох несподіваних або, навпаки, надто сподіваних обставин.

Барсов глянув на нього уважно, зосереджено, потім опустив очі і усміхнувся. Юрій сидів, носком черевика ворушачи маленький, обточений водою камінець. Широкий носок було прикрашено складним і красивим візерунком. Молодий професор дбайливо стежив за собою.

Кілька хвилин Барсов сидів замислений. Ця бесіда аж ніяк не нагадувала Крайнєву ті палкі суперечки, що їх доводилося вести в інституті. Він не знав, як слід говорити з Барсовим, і трохи бентежився.

Користуючись з паузи в розмові, він дивився на море. Здавалося, ніби біля Ай-Тодору щось ворухнулося. За секунду він вже впевнився, що це йому не здається, якийсь довгий низький корабель і справді виходив з-за прибережних скель.

Барсов помітив зацікавлення гостя і теж став дивитися на білу лінію, що з'явилася на поверхні моря перед носом корабля.

Крейсер «Красный Кавказ» йшов до Севастополя. Гострим, витягнутим уперед носом розсікаючи хвилю, нестримний у своєму людьми скерованому пориві, мчав він понад берегом Криму. Широка пінна хвиля розступалася перед ним. Високий білий бурун здіймали гвинти за кормою. Гармати стояли на палубі, витягаючи вперед довгі дула.

Червонофлотців не було видно. Здавалося, ніби крейсер сам став живою істотою і мчить уперед, цілеспрямований і грізний.

Це було прекрасне і захоплююче видовище. Барсов і Крайнєв мовчки провели крейсер очима, і тільки коли він зник, ніби розтанув за обрієм, змогли повернутися до перерваної розмови. Тільки тема розмови раптом змінилася, стала сухішою, тривожнішою, ніби гарячий подих війни пролетів над тихою дачею академіка Барсова.

– Бачите, Миколо Олександровичу, – мовив Крайнєв, – тільки тоді, коли вдасться нам зробити літаки такими ж надійними і боєздатними, як цей крейсер, тільки тоді зможу я думати про міжпланетні польоти. А до того часу, не покидаючи своїх мрій, я будуватиму двомоторний бомбовоз і заодно завод, де його будуть виробляти.

Барсов подумав, поворушив пальцями лівої руки і сказав:

– Я прошу пробачити мені трохи недоречні докори, які я робив вам раніше. Я мало знаю про вашу теперішню роботу. Вона зараз, напевне, важливіша за все. Але обіцяйте мені, тільки-но буде змога, знову взятися за міжпланетні польоти. Буде злочином, коли ви забудете про них.

– Це можна обіцяти цілком спокійно і певно, – розсміявся Юрій. – Мені і самому вже давно кортить вирватися за межі нашої шановної планети.

– Це не жарти, цілком серйозно сказав Барсов. – Я хочу чутті від вас певну обіцянку.

– Миколо Олександровичу, це ж моя мрія, як же я можу забути про це, – щиро і, може, навіть трохи схвильовано відповів Юрій.

Барсов не сказав ні слова. Він дивився на море, на те місце, де зник крейсер. Несподівано легкі кроки пролунали на веранді. Хтось пройшов через будинок і мав вийти в сад.

Крайнєв і Барсов озирнулися одночасно. Висока дівчина у світлому пальті і такому ж береті йшла по веранді. Хвиля золотого волосся, вибиваючись з-під берета, закривала частину чола. Очі її дивилися то на Барсова, то на Юрія допитливо, уважно. Губи всміхалися вичікувально, невпевнено, ледве помітно.

Вона потисла Барсову руку і обернулася до Крайнєва. Очі в неї були невеликі, вузько прорізані, мигдалевидні. Сірувато-зелені, вони здавалися безколірними при ясному світлі сонця.

– Знайомтеся, Марино Михайлівно, – сказав Барсов, – це професор Крайнєв.

Хвилину дівчина мовчала, ніби щось пригадуючи. Усмішка на її вустах стала трохи яснішою.

– Професор Крайнєв? З Київського інституту стратосфери?

– Так, – запобігливо усміхнувшись, поспішив відповісти Барсов. – Ви здивовані?

– Одверто кажучи, здивована, – відповіла дівчина, простягаючи до Крайнєва руку. – Марина Токова.

– Крайнєв, – буркнув у відповідь Юрій.

– Я вас уявляла зовсім не таким і… значно старшим.

Юрій промовчав.

– Так, – Юрію Борисовичу можна позаздрити: молодість – це такий капітал, який годі комусь придбати. Раніше, правда, можна було продати нечистому душу, як це зробив Фауст, але тепер і цей шлях закрито. Радянська влада скасувала чортів, і навіть душу заставити нікому.

Академік задоволено засміявся, погладив акуратно підстрижену борідку і вирішив продовжувати розмову в тому ж тоні.

– Так, молодість, молодість, – зітхнув він.

– Пробачте, Миколо Олександровичу, – несподівано підвівся Крайнєв.

Він не терпів, коли літні люди починали говорити багатослівно і безпредметно. Крім того, Марина поглядала в його бік очікувально. В її руках Юрій помітив великий жовтий портфель. Вона, мабуть, збирається працювати з Барсовим, і Крайнєв тільки заважатиме їхній роботі.

– Куди ж ви, – аж скинувся Барсов, – я нізащо не відпущу вас так рано.

– Мені треба спочити, Миколо Олександровичу. Завтра на світанні, о шостій годині, я їду в Севастополь.

– Ну, куди ж це годиться, – розвів руками Барсов, – раз у житті зустрілися, поговорити не встигли, і ви вже тікаєте. Ні, ні, я вас не відпускаю.

– Може, це я вас так налякала? – несподівано озвалася Марина.

Крайнєв мовчки махнув рукою, всміхнувся і сів на своє місце.

– Мені здавалося, що ви прийшли до Миколи Олександровича у справі. Може, мені краще піти пройтися до моря, поки ви працюватимете?

Барсов глянув на Марину. Очевидно, це питання мусила вирішувати вона.

Хвилину дівчина мовчала, ніби вагаючись, потім сказала для самої себе несподівано різко:

– Ні, залишайтеся тут. Вашу думку мені теж інтересно буде послухати.

– От і прекрасно, от і прекрасно, – зрадів Барсов, – я теж гадаю, що думку Юрія Борисовича варто послухати. Це принесе вам безперечно величезну користь.

– Побачимо, – відрізала Марина і сама здивувалася: невже вона не може бути стриманішою і ввічливішою.

Барсов занепокоєно глянув на Юрія, чи не образився той, але на Крайнєва слова Марини не справили жодного враження. Сидів він у кріслі, як і раніше, спокійно.

– Я зараз покажу вам свою останню роботу, – говорила Марина, відкриваючи блискучі замки портфеля і витягаючи квадрати цупкого паперу, – але до того я хотіла б зробити невеличку передмову.

– Прошу, прошу, – озвався Барсов, Крайнєв промовчав.

– Мої роботи стосуються ще дуже і дуже мало розробленої теорії польоту літака з реактивним двигуном. Важливість цієї проблеми доводиш не треба. Мушу сказати вам, що це ще абсолютна таємниця. В Ленінграді, де я працювала, тільки директор інституту знав про характер моєї роботи. Отже, я сподіваюся, що цілком можу розраховувати на вашу скромність.

– Безперечно, – поспішив запевнити Марину Барсов.

– І ви ні з ким не консультувалися? – спитав Крайнєв, дивлячись кудись повз Марину, на далекий горизонт.

– Мені ні в кого було консультуватися. Ні в підручниках, ні в журналах майже не зустрічаються матеріали на цю тему. Вони, мабуть, десь існують, але дуже засекречені. Отже, мені довелося робити все самій, від початку до того моменту, де я спинилася. Назвати його кінцем було б надто сміливо. Все це тільки початок.

Зупиняючись для того, щоб перевести подих, Марина дивилася саме в ту точку горизонту, куди були звернені очі Юрія Крайнєва. Нічого особливого там не було – зливалося з прозорим небом сіро-сталеве море, і довга хмарина ховалася за горизонт..

– Ви прекрасно знаєте всі труднощі, зв'язані з побудовою такого літака. Проблема пального, проблема матеріалів підвищеної міцності, проблема посадки і зльоту настільки ще не досліджені, що все доводилося робити з самото початку. Досвід роботи із звичайними літаками виявився тут непридатним. Велика різниця у швидкостях літаків з реактивними двигунами і звичайних літаків знецінили майже всі теоретичні роботи в цьому напрямі.

Крайнєв все ще дивився у ту ж саму точку на поверхні моря. Це дратувало Марину. Хоче він тим самим показати свою повну неуважність чи це тільки його манера слухати? Хоч би було на що дивитися там, на горизонті.

– І все ж, – говорила далі Марина, – здається, мені вдалося розв'язати всі ці проблеми і сконструювати реактивний літак, який безперечно мусить мати швидкість значно більшу, ніж найкращий моторний винищувач. Я не буду розповідати вам про деталі конструкції. Основну схему і частину рисунків деталей я можу вам дані зараз, і вони скажуть значно більше від усяких слів. Годилося б зробити пояснювальну записку, але я не встигла.

З цими словами Марина передала до рук академіка кілька рисунків і озирнулася на Крайнєва. Він все ще сидів нерухомо. Навіть зацікавлення, викликане розповіддю Марини, не змогло відірвати його погляду від одинокої хмарини.

– Це надзвичайно цікаво, – вигукнув Барсов, проглянувши два перших аркуші, – просто винятково!

Крайнєв здригнувся, почувши його голос, і не поспішаючи потягнувся за кресленнями. Узяв перший аркуш, ліниво розгорнув його, і весь лагідний настрій як рукою зняло.

Одну з перших моделей реактивного літака, вже кілька років тому винайденого ним, Юрієм Крайнєвим, було накреслено на аркуші паперу.

Він добре пам'ятав, як випробовували цю модель. Вона злетіла в повітря і навіть змогла кілька хвилин не опускатися на землю. Це було все. Більшого Юрій від неї і не вимагав, а просто перейшов до конструювання інших, більш досконалих моделей.

Про роботи Юрія Крайнєва, які мали величезне оборонне значення, в спеціальних журналах публікувалося дуже мало матері плів. Тому і не дивно, що дівчина, не бажаючи ні з ким консультуватися, роблячи зі своєї роботи цілковиту таємницю, відкрила вже давно відкрите, давно винайдене.

Крайнєву стало шкода цієї величезної, зовсім зайвої роботи. Він узяв з рук Барсова усі креслення, відзначив багато подібних до його конструкції місць, уважно проглянув кілька напрочуд дотепно сконструйованих деталей, згорнув аркуші і не поспішаючи передав їх Марині.

Слухаючи похвалу Барсова, Юрій думав про ту мить, коли йому доведеться сказати Марині правду. В тому, що цю правду треба сказати негайно, Юрій був цілком упевнений – дівчина могла і далі йти своїм хибним шляхом, винаходячи винайдене.

І водночас Крайнєву було шкода Марини. Він бачив, як розцвітає вона від похвали академіка, як порожевіли її щоки. Як же в таку хвилину одним словом, одним ударом знищити все?

Але от Барсов замовк, і Марина спокійно, чекаючи похвали, глянула на Крайнєва.

Він дивився на ту саму точку горизонту, де вже навіть і хмарини не було, а тільки срібно поблискувало зимове море. Марині здалося, ніби цей відблиск торкнувся очей Крайнєва. Вони стали спокійними, холодними. Юрій Крайнєв наважився.

– Боюсь, що я розчарую вас, Марино Михайлівно, – сказав він, – але я твердо знаю, що ваш літак може відірватися від землі, від трьох до п'яти хвилин протриматися у повітрі, а після того приземлитися.

– Ви говорите так точно, ніби бачили цю машину в польоті, – усміхнулася Марина.

– Так, я бачив її в польоті, – нахилив голову Крайнєв. – Кілька років тому я збудував такого ж літака, за точно такою ж схемою, а частково і оформленням. Він дав саме ті результати, про які я вам сказав, Ваш не зможе дати кращих.

Юрій глянув просто в обличчя Марині і жахнувся. Дівчина сиділа перед ним бліда, як крейда. Вся кров відлила від її обличчя, і воно здавалося зовсім прозорим.

– Продовжуйте, – твердо вимовила вона, і Юрій здивувався її витримці.

– Мені дуже шкода, що ви особисто не ознайомилися з роботами нашого інституту, зокрема з моїми, до того як братися за цей проект. Ви могли б сконструювати дійсно сучасну машину, а так вся ваша праця пропала на дев'яносто п'ять процентів марно. Ви винайшли вже давно винайдене. До сказаного я можу тільки додати пропозицію переїхати до Києва і працювати у нашому інституті.

– Чужими руками хочете жар загрібати, товаришу Крайнєв, – тихо і зло сказала Марина. Дихати їй стало важко, вона ненавиділа Крайнєва всім своїм єством, і Юрій це зрозумів.

– Коли б ви побачили наші роботи, коли б ви порівняли наші машини з вашим ще дуже примітивним літаком, ви б ніколи не сказали таких різких і несправедливих слів, – спокійно, без ноти роздратування відповів Юрій.

Марина глянула на нього, потім перевела погляд на Барсова, який сидів дуже збентежений всім, що відбувалося перед його очима, і взялася за креслення. Рвучко зібгала пружні аркуші і стала запихати їх у портфель. Сховала всі, клацнула замками і підвелася з крісла.

– Всього найкращого, Миколо Олександровичу, я ще зайду до вас перед від'їздом, – промовила вона, повернулася і пішла стежкою до виходу з садка.

Ступила кілька кроків, спинилася, обернулася до Крайнєва і кинула запитання:

– Отже, вся ця робота марна?

Крайнєв мовчав. Марина почекала мить і швидко, вже не оглядаючись, пішла, майже побігла до виходу із саду. В садку і на веранді запанувала цілковита тиша. Вся ця подія була дуже прикрою, але Крайнєв твердо знав, що вчинити інакше він не міг.

– Як це неприємно, – проговорив Барсов, і щире горе прозвучало в його словах. – Так завжди буває, коли хтось погано підготується до роботи.

– Вона дуже талановита, – сказав Крайнєв. – З першого разу вона винайшла те, до чого я дійшов тільки в четвертій моделі.

– Шкода, як шкода, – ще раз зітхнув Барсов.

Вони сиділи поруч мовчазні, заглиблені у власні думки. Говорити зараз не хотілося нікому.

Сонце вже почало хилитися до заходу, наближаючись до невисоких гір. У повітрі раптом війнуло прохолодою.

Барсов устав з крісла, і Юрій підвівся теж. Вони дивилися на море, на блискучу й холодну, немов живе срібло, воду.

– Прошу до мого кабінету, – сказав Барсов. – Я покажу вам дещо інтересне. Можливо, де згодиться і вам у вашій роботі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Хмари колючих сніжинок пролітали над будівництвом. Сніжинки були крижані, блискучі і впивалися в обличчя, немов голки. Норд-ост гнав їх з кожною хвилиною швидше, не даючи лягти на землю шаром твердого снігу.

У конторі виконроба п'ятої дільниці будівництва авіаційного заводу світилося. Маленька, нашвидку збита будівля тимчасової контори тремтіла від поривів вітру. Ніщо не захищало її від хуртовини. Цех п'ятої дільниці – майбутня теплоелектроцентраль заводу – існував ще тільки у кресленнях, і лише глибокі провалля напівзанесених снігом котлованів визначали місця, де колись мусить підвестися високі стіни.

У маленькій кімнаті контори стяв до червоного розжарений чавунок, стіл, кілька ослонів під стінами, над столом висіли ходики з пляшкою чорнила замість гирки і просто на столі, коли-не-коли попльовуючи на розпечений чавун, сидів Михайло Петрович Полоз – виконроб п'ятої дільниці.

На столі перед ним лежали великі сині аркуші, білими лініями на них було позначено контури теплоелектроцентралі, і темний підпис начальника будівництва чорнів у кутку останнього квадрата. Полоз уважно розглядав щойно прислані креслення. Він розглядав їх поодинці, потім складав у різних комбінаціях, щоб знову розікласти на столі.

За вікном лютував вітер, але Полоз не звертав на нього ніякої уваги – у конторі було тепло, затишно, а над рисунками і справді варто поміркувати. І виконроб все розраховував, розкладаючи аркуші, сердито димив цигаркою, а інколи просто лаявся вголос.

Виконроб Полоз мав усі підстави лаятися. Десь у проектних конторах цілу осінь маринували остаточний проект і робочі рисунки теплоелектроцентралі, і тільки вчора їх одержали на будівництві.

Отже, завтра всі йому співчуватимуть, всі погоджуватимуться, що будувати ТЕЦ взимку майже неможливо, говоритимуть про труднощі, лаятимуть проектну контору, одним словом, відбудеться одна в тих розмов, яких Полоз терпіти не міг. І найприкріше те, що всі знають термін пуску заводу – перше червня; ніхто змінювати його не має права, і з усього цього складного становища треба викручуватися самому. Правда, це легше сказати, ніж і справді викрутитися, але придумати щось треба.

Полоз неприязно глянув на широкі сині аркуші. Чорт би їх забрав! Чекав чотири місяці, а тут, коли одержав, самі неприємності через них. Він зсунув аркуші на край столу, витяг з кишені блокнот, закурив нову цигарку і став підраховувати дні.

Чавунок погасав. Вже давно його розжарені круглі боки вкрилися сизим холодком. Вітер знову гуляв по конторі, і сніжинки не танули біля підвіконня.

Полоз зіскочив із столу і, розминаючи затерплі ноги, підійшов до чавунка. Підсипаючи вугілля, їжився і пританцьовував. Вітер швидко видував тепло. Але в чавунку знову загуло полум'я, і Полоз скинув кожуха. На будівництво він прийшов просто з армії і ще й досі носив туго підперезану широким поясом гімнастьорку й високі чоботи.

Зараз він міркував, чи можна будівництво ТЕЦ'у розпочинати навесні. І виходило так, що не можна, бо невистачить часу, а крім того, весною настане будівельна гарячка, робітників бракуватиме, і взагалі надіятися на весну нічого.

Полоз сплюнув. Налетів вітер, і полум'я загуло в трубі. Від сили вітру навіть затріщали скріпи у благеньких стінах контори.

– Погодка, – пробурмотів Полоз, – добрий хазяїн собаки не вижене.

Йому треба було іти додому майже через усе будівництво, на другий виселок, де містилися вже закінчені будинки технічного персоналу. Від самої думки про це стало холодно, і Полоз простягнув руку до кожуха.

Знову свиснув вітер, і разом з ним пролунало три сильних удари в двері контори. Здивований Полоз відчинив двері. У контору влетіла хмара снігу, і потім вже з'явилася висока постать у вушанці, бушлаті і чоботях.

Полоз зачинив двері, з цікавістю розглядаючи несподіваного гостя. Той вже зняв шапку і великою червоною рукою розтирав щоки і лоба. За хвилину він скинув ватяного бушлата, обережно струсив з нього сніг і кинув на ослона. Те, як він поводився з предметами, немов боячись поламати чи попсувати їх, видавало велику, але незграбну силу.

Полоз усміхнувся. Він любив великих і сильних людей. Хлопець у відповідь теж усміхнувся і, немов соромлячись того, що так змерз, проказав глухим юнацьким баском:

– Я зараз піду. От нагріюся трохи і піду.

– Де ви працюєте? – стримуючи сміх, запитав Полоз.

Хлопець поліз до кишені і витяг маленький картонний квадрат, білий, з червоною смугою посередині. Полоз узяв до рук перепустку, вона була ще зовсім новенька, ще тільки вчора видана, і прочитав, що Василь Павлович Котик працює теслярем на п'ятій дільниці, тобто тут же таки, на будівництві ТЕЦ'у.

– Сьогодні опалубки готували?

Хлопець мовчки хитнув головою. Він уже давно впізнав виконроба своєї дільниці і думав» тільки про те, як би швидше втекти. Він сподівався знайти тут щонайбільше сторожа, а натрапив на самого начальника.

Хвилину Полоз помовчав.

– Ви давно з села?

– Я не з села. З будівництва.

– Комсомолець?

– Так.

– Ліжко в бараці вам дали?

– В сорок восьмому. Нас сюди четверо прийшло, – осмілівши, сказав Котик і знову замовк. Він сидів, витягти до пічки ноги, і від всієї його постаті віяло такою силою, що Полоз навіть замилувався.

Час минав, стрілки на ходиках наближалися до дванадцятої. Полоз взявся за шапку. Завтрашній день, повний неприємностей, раптом спав йому на думку. Він спохмурнів, згадавши, що треба чекати весни, чекати і спізнюватися, чекати і затримувати все будівництво, чекати і не працювати.

Котик відчув зміну у настрої Полоза і почав одягатися. Говорити їм більше не хотілося. Полоз натяг рукавиці, кудлату вушанку, і вони вийшли. Вітер вирвав з його рук двері, коли Полоз намагався їх замкнути, і Котику довелося допомогти.

Проти вітру йшли вони поруч, не розмовляючи, закриваючи обличчя руками. Крижані сніжинки впивалися у шкіру, наче голки. Вони мали пройти через усе будівництво, щоб потрапити на свій другий виселок. Втома цілого дня давалася взнаки. Мороз і вітер хилили до сну.

Так дійшли вони до кузні, де на залізних каркасах горіли великі прожектори і залізні конструкції, наполовину вже змонтовані, підносилися високо вгору над присадкуватими будівлями інших цехів. Під поривами вітру кожна ферма, кожна незакріплена балка звучала по-своєму, і це створювало неповторну музику.

Полоз і Котик підійшли до кузні і на хвилину спинилися за кількома високими кладками цегли. Вони стояли, розтираючи обличчя руками, притупували захололими ногами, готуючись вирушити через пустир до будинків і бараків другого висілка. Вітер лютував на пустирі, завихрював цілі хмарини сніжинок, підносив їх високо вгору, щоб знову шпурнути вниз.

На будівництві було безлюдно. Все живе давно заховалося від цієї лютої хуртовини. Тільки одинока постать сторожа угадувалася у темному затишку, між цегляних кладок.

Полоз вирішив, що чекати тут більше нічого. Він вийшов з-за цегли, і вітер налетів на нього. Затуляючи обличчя рукавицею, Полоз пішов попід стіною кузні. Не гаючи жодної хвилини, Котик рушив за ним. Він ішов, теж закриваючи обличчя рукавицею, і раптом наскочив на спину виконроба, що спинився як укопаний.

– Це мені не подобається, – почув Котик його глухий голос.

Полоз, забувши про мороз, дивився через мереживо готових конструкцій усередину цеху. Вітер для нього вже не існував. Рука вільно опустилася від обличчя вниз. Всю свою увагу він зосередив на тому, що коїлося там, у цеху.

Котик став дивитися туди ж, але зрозуміти нічого не міг. У цеху панував хаос вітру, світла і тіней. Сніжинки пролітали в світлових потоках і здавалися блискучими бризками. Гойдалися ліхтарі, і тіні коливалися слідом за ними. Вітер різав очі і заважав вільно дивитися, але Котик був цілком перекопаний, що жодної людини немає в цеху.

Раптом величезна тінь, густа, аж чорна, пройшла по цеху і сховалася десь біля протилежної стіни. Здивований і трохи зляканий Котик запитливо глянув на Полоза.

Тінь знову пройшлася по конструкціях. Тепер вона була вже не одна – назустріч їй летіла така ж темна і густа маса. Вони зіткнулися, і Котик чекав страшного удару грому, але тіні розлетілися в різні боки безшумно і легко.

Полоз сердито плюнув і поліз у цех. Котик рушив слідом за ним. Тіні знову зійшлися над їхніми головами і розлетілися в сторони.

Всередині цеху було затишніше, ніж на пустирі, але там, де височіли голі, ще не обкладені цеглою каркаси, панував вітер, і сила його була страшною.

Полоз уважно дивився вгору, і, зловивши напрямок його погляду, Котик зрозумів усе. Під залізними фермами гойдалися два швелери, підвішені на сталевих тросах. Вдень на цих швелерах лежав дерев'яний настил, і по ньому ходили робітники, закінчуючи монтаж покрівлі цеху. Зараз вітер зірвав цей настил, і купа розтрощених дощок виднілася на землі. Звільнені швелери – важкі балки, втричі товщі за звичайні залізні рейки, – під поривами вітру гойдалися все сильніше і сильніше. Нічим не стримувані, вони могли кожної хвилини зірватися і розтрощити машини, які стояли внизу, покалічити вже готові ферми – знівечити результати довгої і важкої роботи.

Полоз повернув до Котика обличчя і усміхнувся. Губи його тільки трохи скривилися. Обличчя застигло від морозу.

– Погано!

– Вони впадуть? – Котик навіть не насмілювався глянути вгору.

– Можуть упасти, чорт би їх забрав. Щохвилини можуть упасти.

Котик з острахом озирнувся, немовби чекаючи, що зараз будуть валитися стіни, але все стояло на своїх місцях, тільки тіні, страшні й потворні, пробігали по землі. Він думав, що, мабуть, краще було б піти далі від цього небезпечного місця, але Полоз стояв недалеко від нього, шукаючи щось на землі, і, здавалося, не збирався іти з цеху. Навпаки, він витяг з-під якоїсь скрині довгий міцний канат, намотав його на руку і підійшов до Котика.

– Ну, то як? Поліземо чи страшно? – запитав виконроб.

Котикові очі. розкрилися широко і здивовано. Невже Полоз хоче лізти вгору по хистких драбинах, по фермах, по незакріплених конструкціях? У такий вітер, у такий мороз? Котик навіть відповісти нічого не зміг – таким безглуздим здався йому цей задум.

Але Полоз і не думав чекати рішення Котика. Не озираючись більше, він підійшов до залізної драбини, яка вела вгору, у вітер, у темряву, міцно вхопився за неї, підтягся обома руками і швидко поліз туди, де під самим верхом гойдалися темні й важкі швелери.

Помалу, часто спиняючись, добре вибираючи точки опори, ліз Полоз угору. Він вибирав моменти, коли затихав вітер, щоб ворухнутися вільніше, потім втискався у холодні дзвінкі ферми і пережидав удар. Прожектори ясно освітлювали його постать, і поруч з важким холодним залізом він здавався зовсім немічним і крихким.

Котик забув про мороз. Міцно затиснувши руки, він дивився, як Полоз перебирався з ферми на ферму, добираючись до розгойданих швелерів. Котику стало страшно. Страшно і соромно. Він сам добре не міг зрозуміти, чого він соромиться, але страх був сильніший навіть за це почуття.

А Полоз уже досяг самого верху. Там кінчалися переплетені багато разів тонким залізом стіни і починалися легкі трикутні ферми даху. На цих фермах і висіли швелери. Зблизька вони здавалися і справді страшними. Вони гойдалися в різні сторони, інколи майже торкаючись один одного. Спинити їх рух було нелегко.

Нагорі вітер лютував ще дужче, і Полозові довелося прив'язати себе до рейки, щоб мати вільні руки. Коли він ліз сюди, у нього визрів план, який здавався здійсненним без особливих труднощів. Зараз від цього плану не залишилося і сліду. Справді, тонкий канат не міг спинити могутнього руху заліза. Швелери майже досягали стін у своєму польоті. Чекати було ніколи. Треба було зараз же вирішувати і негайно діяти, а що робити, Полоз не знав.

Він глянув униз, немов шукаючи поради, і побачив одиноку постать Василя Котика. Він стоїть там, унизу, і, мабуть, сміється над безглуздими задумами виконроба Полова. Віл не поліз за ним і, мабуть, правильно зробив, бо він тут все одно нічого не зможе зробити.

Але довго розмірковувати над цими проблемами Полоз не міг. Треба було діяти або злазити на землю, бо пальці вже ставали негнучкими і обличчя перестало відчувати уколи сніжинок.

І Полоз почав. Обережно розмотав з руки довгий тонкий канат і прив'язав один кінець його до двотаврової балки стіни. Другий кілець з великою петлею він хотів перекинути через швелер, заплутати петлею за трос і спинити рух. Обережно приміряючись, намагаючись не виставляти всього тіла під вітер, розпочав він цю роботу. Тричі кидав він канат, і тричі вітром відносило його набік. Кинув учетверте, і канат обмотався довкола троса. У ту ж мить швелер гойднувся до дальшої стіни цеху. Канат швидко біг слідом, але довжини не стало, він натягнувся, задзвенів перетягнутою струною а луснув біля руки Полоза. Тепер, майже торкаючись обірваним кінцем землі, він гойдався по цеху.

Тоді Василь Котик схопився з місця. Спотикаючись, ледве не падаючи, провалюючись між засипаними снігом дошками, він бігав, намагаючись схопити обірваний кінець, і, спіймавши, переможно крикнув:

– Єсть!

Крик його потонув у вітрі, а канат натягнувся і дзвенів, як розчалка на учбовому літаку, коли машина іде в піке. Котик бігав по землі в такт руху швелера, стримував його, і з кожним коливанням розмахи ставали все меншими і меншими. Тепер швелери натикалися один на другий, залізо гриміло у морозному повітрі дзвінко, розкотисто, і здавалося, що це б'ють на сполох.