Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Поїзд покидав Севастополь. Помалу попливли назад вікна вокзалу, і приглушено стукнули на першому стику рейок колеса. По довгому жовтому коридору, встеленому пружною доріжкою, Марина дійшла до свого купе. Відчинила двері, зайшла і тихо опустилася на диван.

За вікнами пробігали темні тунелі, урвища гір, непрозора вода зеленої бухти. Швидкий поїзд Севастополь – Ленінград мчав на північ. У затишному вагоні прямого сполучення сиділа Марина, і глибока туга хмарою облягала її серце. Підводитися, розкладатися, влаштовуватися зручніше для далекої дороги пс хотілося.

Так сиділа вона на дивані, згадуючи події останніх днів. Тут було що згадати. Юрій Крайнєв кількома словами про марність зроблених винаходів збив, сплутав, розламав усю лінію її життя…

Але згодом, заспокоївшись, Марина почала розуміти, що інакше не міг вчинити Юрій Крайнєв. Інколи приходила думка про те, що йому навіть слід подякувати. Справді, він же врятував її від продовження нікому не потрібної роботи.

Проте почуття подяки до Юрія Крайнєва не могла знайти в своєму серці Марина. У почуттях її, у думках панував неймовірний хаос, і сама розібратися там вона не могла.

Найбільш образливим і болючим здавалося тс, що на якийсь час вся робота її мусила залежати від Крайнєва. Справді, коли вона почне винаходити щось нове, ще далі удосконалить свого літака, то де гарантія, що в інституті, де працює Юрій Крайнєв, вже давно не зробили подібних винаходів.

Вихід із цього становища, звичайно, був. Треба просто їхати до Києва, з'явитися до Крайнєва і ставати на роботу під його керівництвом.

Ні! Тисячу разів ні! Вона поїде в Ленінград і знову візьметься за роботу. Вона винайде нові конструкції і нові принципи…

«А потім виявиться, що все це вже давно винайшов Крайнєв», впліталося в її думки.

Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.

Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.

Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.

Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.

Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.

Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.

Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.

– Це ваші папери лежали тут, на дивані? – спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.

Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?

– Так, це були мої креслення, – осміліла Марина. – Ви їх кудись прибрали?

– Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…

– Були важливі, – заперечила Марина.

– І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.

– Не думаю.

– Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?

– Всі, крім цих.

Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.

– Літак, побудований за вашими кресленнями, зміг би літати? – несподівано запитав він.

– Так, Крайнєв сказав, що відірватися від землі він може.

– Чому ж ці креслення не мають ціни? Я знаю Крайнєва. Все, що він говорить, напевне правда.

– Сам Крайнєв сконструював такого літака ще кілька років тому. Я не знала цього. От і відкрила вже давно відкриту Америку.

Пекучий біль і гіркоту відчув військовий у цих словах. Важко було Марині їх промовити. Але коли все вже було сказано, самій собі висловлено найболючіші думки, зразу стало легше на серці.

Раптом захотілося розказати цьому високому сивому чоловікові чисто все, нічого не вигадавши і не затаївши. Від зустрічі з Крайнєвим у серці Марини залишилася образа і розчарування. Від того дня не було з ким поговорити щиро і одверто. Як гарно було б отак зараз лягти поруч з мамою на диван і розказати все, що зібралося на серці, пожалітися, а може навіть і поплакати трошки. Але мама Марини, відома лікарка-хірург Ольга Григорівна Токова, живе в далекому Ленінграді. Ще цілих два дні чекати Марині зустрічі з нею. А військовий сидить, дивиться на Марину, ледве помітно всміхаючись, і мовчить так заохотливо, що навіть камінь заговорив би.

І Марина розповіла чисто все. Перед військовим пройшли довгі роки її роботи, навчання, дні радості і горя, коли робота вдавалася добре або, навпаки, не вдавалася. Короткими словами розказала Марина про свої мрії і винаходи, про першу конструкцію літака і, нарешті, про нещасливий день зустрічі з Юрієм Крайнєвим.

– І тепер я не знаю, що мені робити, – гірко жалілася Марина. – Мабуть, доведеться перекваліфіковуватися на конструювання м'ясорубок або примусів.

– Теж не така вже й ганебна робота, – усміхаючись, відказав, військовий, – але зараз, мабуть, літаки трохи потрібніші нашій армії. Як ви гадаєте?

– Літаки зробить Крайнєв. Він винайде чисто все. Справу передано в надійні руки.

Військовий почув дивну нотку в останніх словах і глянув на Марину серйозно.

– Так, Крайнєв зробить усе, – підкреслив він. – Я гадаю, що єдиним правильним виходом з вашого становища було б негайно їхати до Києва і допомагати йому зробити це все.

– І не подумаю.

– Даремно. Про це можна тільки пошкодувати і мені, і Крайнєву, і кінець кінцем, мабуть, і вам. Ви розумієте, справа іде про міць нашої країни. Це справа настільки велична, що заради неї варто поступитися не тільки самолюбством, а, мабуть, і значно більшим. Зараз вам важко погодитися зі мною. Я розумію – рана ваша глибока і болюча. Проте минуть тижні, може навіть дні, і ви самі зрозумієте, що іншого шляху перед вами немає.

– Я зумію обійтися без Крайнєва.

– Мені зараз важко вас перекопати, – не звертаючи уваги на слова Марний, продовжував військовий, – але я пенси, що дуже скоро ми з вами зустрінемося в Києві.

– Не думаю, – крізь зуби процідила Марина.

Військовий промовчав. Сидів, вільно відкинувшись на спинку крісла, і часом тарабанив пальцями по столу. До Мелітополя вони їхали мовчки. Коли поїзд став, військовий підвівся, одяг шинелю, узяв портфель, хотів уже вийти з купе і спинився.

– До скорого побачення в Києві, – промовив він.

Марина промовчала. Військовий торкнувся рукою козирка і вийшов.

Марина сиділа мовчки, тихо, потім раптом схопилася і вийшла в коридор до вікна. Встигла побачити, як військовий вийшов на перон. Його зустріли, і разом з невеликою групою людей він зник у дверях вокзалу.

Марина повернулася на своє місце. Виключила верхнє світло і залишила тільки настільну лампочку. Довго сиділа-у півтемряві, прислухаючись до ритмічного стукоту коліс Вона сиділа нерухомо і лягла спати, нічого не вирішивши в той день.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Службовий кабінет начальника будівництва містився на третьому поверсі у великому будинку головної контори. З вікон його, які виходили на південь і захід, було видно всі основні об'єкти будівництва. За дільницями будівництва відразу ж починався степ, вкритий шаром снігу.

Коли сонце спускалося до обрію і, немов важка розпечена куля, повисало у млистій сині, все на будівництві ставало червонуватим, рожево відсвічував сніг і ясною загравою пломеніли дзеркальні вікна головної контори. У такі хвилини любила Віра Михайлівна підійти до вікна і дивитися на степовий простір, аж доки не зникнуть на снігу мінливі багрянці.

Велика робота забирала весь її час, все життя, і рідко вдавалося викроїти такі хвилини спочинку.

І тоді, коли виконроб Гучко зайшов, не питаючи дозволу, до кабінету начальника, Віра Михайлівна саме стояла біля вікна, милуючись казковим ландшафтом вечірнього стену.

В ту мить, коли в кабінеті з'явився Гучко, сонце зайшло. Обірвалися довгі промені, погасли багрянці за вікнами, зникла казка, і знову прослався там буденний і звичайний, білим снігом укритий степ.

Віра Михайлівна відійшла од вікна і повернула вимикач. Кабінет освітився. Гучко потупцювався на місці і сів у крісло.

Було навіть дивно, куди це поділася та красуня, що стояла мить тому біля вікна. На Гучка дивилася висока струнка жінка у сірій сукні. Обличчя її було безперечно красиве, але суворе і підкреслено спокійне. Тільки коси, буйні золоті коси ніби ввібрали в себе червоне сонячне світло.

– Я слухаю вас, Карпе Івановичу, – сказала Соколова, сідаючи в крісло навпроти виконроба.

Гучко розправив вуса, ніби видушуючи з них краплі води, і сказав:

– Справа дуже проста, Віро Михайлівно, хочу сказати вам одну штуку, яка безпосередньо стосується нашого будівництва.

– Я вас слухаю, – невиразно сказала Соколова.

– Наш завод має бути готовий першого травня, – продовжував Гучко. – Це термін, визначений наркоматом. Але той же наркомат проект ТЕЦ'у прислав тільки кілька днів тому. Очевидно, до першого травня ТЕЦ збудувати ми не встигнемо. Отже, я гадаю, всі останні об'єкти слід орієнтувати не на перше травня, а на строк вивершення ТЕЦ'у, без якої пуск заводу так чи інакше неможливий.

Соколова слухала мовчки, жодним словом чи рухом не виказуючи свого ставлення до пропозиції виконроба кузні, Гучко говорив далі:

– Це дасть величезну економію і полегшення всієї роботи…

– На скільки процентів виконано план робіт на кузні? – несподівано перебила мову співбесідника Соколова.

Гучко спинився, знову погладив вуса, здивовано розвів руками.

– Я не бачу прямого зв'язку між цим запитанням і нашою попередньою розмовою.

– А я бачу, – дивлячись інженерові просто у вічі, відказала Соколова. – Думаю, що і вам цей зв'язок знайти не важко. Так на скільки ж процентів виконано план робіт на кузні?

Гучко не поспішаючи поліз у кишеню, витяг пенсне, поліз у другу кишеню, витяг блокнота, довго гортав його сторінки і нарешті сказав:

– На жаль, зараз точно визначити не можу. Не взяв з собою відповідних матеріалів.

– А приблизно? – Голос Соколової звучав невблаганно, і Гучко зрозумів, що відповісти все-таки доведеться.

– Приблизно процентів на п'ятдесят п'ять.

Соколова посміхнулася стримано, трохи глузливо, але обличчя її відразу ж потемнішало.

– За таку відповідь, – сказала вона, – мені слід було б зняти вас з роботи, але зараз я цього ще не зроблю. Роботи по кузні виконано на сорок один процент, і ви знаєте це не гірше за мене. А за планом мусило бути п'ятдесят шість. Невже і тепер ви не бачите зв'язку між моїм запитанням і вашою пропозицією?

– Але ж зрозумійте. ТЕЦ не буде готова до першого травня…

– Хто це верзе такі нісенітниці? – проговорив Полоз, заходячи до кабінету. – А, це ви, Карпе Івановичу. Я так і думав.

– А ви що, бетонувати в такий мороз будете? – нітрохи не збентежився Гучко. – Та воно ж розпадеться все чисто, як потепліє.

– Оце вже не ваша печаль, – розсміявся Полоз. – Була б кузня, а ТЕЦ буде.

– Ви сподіваєтеся дати струм першою травня?

– Не сподіваюся, а певен.

– Наша розмова, – сказав Гучко, встаючи з крісла, – набирає характеру водевілю. Ви дозволите мені зайти до вас іншим разом? Хоч би завтра зранку…

– Так, я чекатиму вас завтра об одинадцятій з усіма матеріалами про хід будівництва на вашій дільниці, – підкреслила Соколова.

Гучко нічого не відповів, тільки вклонився ледве помітно і не озираючись пішов. Двері хряснули стримано, люто.

Полоз пройшовся по кабінету, потираючи почервонілі від морозу руки. Соколова мовчки стежила за ним.

– Він що, просив відкласти строк будівництва, посилаючись на відсутність ТЕЦ'у? – спинився посередині кабінету Полоз.

– Авжеж. Йому це нічого не допоможе. Але як ми впораємося з будівництвом ТЕЦ'у в термін, я ще не знаю.

– І я ще не знаю, – весело відповів Полоз.

– Тут нічого усміхатися, Полоз, – справи дуже і дуже погані. – Голос Соколової звучав так серйозно, що усмішка мимоволі зникла з уст інженера.

– Справа серйозна, але кидатись у паніку нічого, – цілком спокійно відповів він. – Є в мене в голові один проект, і за пару днів я доповідатиму про нього особисто вам, товаришу начальник будівництва. А до того часу прошу голову собі не сушити, а доручити цю справу мені.

– Ти не можеш зараз сказати?

– Не можу, – похитав головою Полоз. – Є тут на будівництві нашому дід Котик, мені спочатку з ним проконсультуватися треба.

– Як хочеш, але строку тобі дається тільки три дні.

– Встигнемо.

Задзвонив телефон. Соколова взяла трубку.

– Матросов просить зайти до нього в партійний комітет.

Вони встали обоє одночасно. Соколова глянула на Полоза і несподівано збентежилася, сама не розуміючи чого. Полоз теж відчув себе якось ніяково.

– Так, ще і з Матросовим мені неодмінно порадитися треба, – проговорив він і зніяковів ще більше.

Мить вони мовчали. Соколова отямилася перша. Рвучко відсунула крісло і вийшла з-за столу.

– Бувай здоров, – сказала вона, простягаючи Полозові руку, – чекаю тебе з твоїм проектом.

Полоз не міг відповісти нічого. Він потис руку Соколовій, і йому дуже хотілося, щоб тоненька тепла долоня на мить затрималася в його широкій руці. Але цього не трапилося. Не затримуючись іі на мить, Соколова вийшла з кабінету.

Полоз глянув їй услід і міцно потер рукою чоло.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Марина вийшла з поїзда на київському вокзалі ранком холодного і вітряного зимовою дня. З неба, затягнутого. важкою пеленою хмар, сіялася дрібна крижана крупа.

Київ зустрічав Марину непривітно. Місто здавалося сірим, безбарвним. Міцний мороз примушував ховати у комір обличчя, і тому люди теж здавалися непривітними.

Марина перейшла площу, сіла в таксі і сказала шоферові їхати в готель, де для неї було замовлено номер. Вулиці пробігали за вікнами машини, але Марина не звертала на них жодної увага. Інколи вона сама не вірила тому, що от уже приїхала до Києва, їде до готелю, а потім поїде в інститут до Крайнєва, до того самого Крайнєва, який так недавно безжалісно поламав усі її плани.

Як це все трапилося? День за днем пригадала Марина всі останні події свого життя.

Тоді з Криму вона приїхала в Ленінград і, не заставши матері дома, поїхала до неї просто в клініку. Треба було негайно порадитися з нею, бо сама Марина заплуталася остаточно в своїх думках і вирішити нічого не могла. Сподівалася почути від мами слова втіхи, прості і рідні, схожі на слова, якими втішають дітей. Мама і тільки мама могла заспокоїти її і знову все поставити на свої місця.

Але Ольга Григорівна вийшла з операційної як ніколи втомленою. Дивилася на дочку і всміхалася радісно і ласкаво, але так знесилено, що Марина не наважилася розповісти все відразу. Потім раптом вирішила, що приховувати тут нічого, набрала повні груди повітря і одним духом розповіла все. Відповідь матері вразила її.

– Тобі треба на якийсь час зовсім залишити власну роботу і їхати до Крайнєва вчитися.

Ці слова бриніли у вухах Марини, і забути їх було неможливо. Тоді вона хотіла щось заперечити, але Ольгу Григорівну знову покликали в операційну, і дівчина залишилася сама. Через кілька хвилин їй сказали, що чекати професора Токову не слід – готувалася негайна і складна операція.

У себе в інституті Марина провела дуже довгий день. Переглянула свої роботи, багато креслень подерла і викинула, залишивши тільки кілька особливо цікавих, на її думку, цілком оригінальних. Підсвідомо вона вже готувалася до від'їзду, сама не припускаючи такої думки.

І пізно ввечері, коли мама приїхала з роботи, вони розмовляли про що завгодно, крім перспектив Марини. А коли, вже йдучи спати, Ольга Григорівна спитала: «Що ж ти думаєш робити далі?», Марина на мить запнулася, ніби їй нестало повітря, і зовсім несподівано для самої себе відповіла:

– Поїду в Київ.

І от вона вже їде по Хрещатику в маленькому таксі. Немов невблаганний вир схопив, закрутив її і викинув у цьому незнайомому місті.

У номері Марина переодяглася, розклала свої речі і на хвилину сіла спочити.

… Значить, зараз почнеться найстрашніше. Зараз їй треба вийти з готелю, сісти в трамвай і їхати в інститут стратосфери. Чи вистачить сили в неї на цей короткий, але такий важкий шлях?

Марина вийшла з готелю і повернула ліворуч до площі імені Калініна. По Хрещатику мчали машини. Вони створювали атмосферу діловитості і заклопотаності, вони трохи розважили Марину.

І раптом сталося несподіване. Марина йшла по самому краю тротуару і зразу стала як укопана. Довга блискуча чорна машина, сухо прошарудівши твердими шипами по асфальту, спинилася біля неї.

Перше, що побачила Марина, був широкий рукав військової шинелі. Потім дверці відчинилися, і знайоме обличчя визирнуло з машини.

– Дуже радий вітати вас у Києві, – привітно усміхаючись, сказав військовий.

Марина усміхнулася теж.

– Ви давно приїхали?

– Ні, тільки годину тому, – відповіла Марина.

– Зараз зібралися до Крайнєва?

Марина здригнулася.

– Так, в інститут стратосфери.

– Сідайте, я вас підвезу, – запропонував військовий так щиро і привітно, що Марина не вагаючись сіла в машину.

За три хвилини вона вийшла біля великого ґанку інституту стратосфери.

– Вітайте Крайнєва, – гукнув на прощання військовий.

Марина озирнулася. Матчина вже пливла по асфальту. Короткий, але важкий шлях було вже майже пройдено.

Валенс зустрів дівчину так, ніби був уже дуже давно знайомий з нею.

– Ви знаєте, – говорив він привітно і воднораз трошки лукаво, – я знав, що ви до нас приїдете, після всього того, що розказав мені про вас Крайнєв. Кімнату вам уже приготовано, і ключ ви можете щохвилини взяти у коменданта.

– Може, це було трохи самовпевнено, – спробувала захиститися Марина.

– Ні, – хитнув головою Валенс, – не приїхати ви не могли. І тут не в тому справа, хотіли ви чи не хотіли. Тут вирішували не ви, вирішувала ваша робота.

Вперше почула Марина таке точне визначення того, що почувала вона сама. І від того, що Валенс так добре і точно зміг зрозуміти її, тепле почуття вдячності ворухнулося в серці Марини.

– Ви пробачте мені квапливість, – сказав, встаючи, Валенс, – але я хочу разом з вами зробити невеличку екскурсію. Крайнєв зараз працює в аеродинамічній лабораторії. Давайте підемо туди. Оформити ваш перевід з Ленінграда ми встигнемо і завтра, а побачити, як Крайнєв продуває останню модель, можна не кожен день.

Марина підвелася поволі, немов піднімаючи на плечах величезну вагу. Вони вийшли поруч.

Лабораторія містилася у великому залі із скляною стелею. Аеродинамічна труба – довгий циліндр майже десяти метрів у діаметрі, покладений на бік, – займала майже все приміщення. Потужні вентилятори гнали через трубу рівний і могутній потік повітря, Модель літака, підвішена на тонких тросах, потрапляла в трубі в умови, цілком подібні до умов вільного польоту.

Вентилятори могли створити потік повітря якої завгодно швидкості. Виходило так, ніби повітря летить повз літак, а не літак у повітрі, проте для дослідів це не становило ніякої різниці. Крізь велике скло, вставлене в бік труби, можна було спостерігати літак, а найчутливіші прилади точно вимірювали силу опору моделі повітряному потокові.

Валенс відчинив перед Мариною двері і пропустив її вперед. Хвилюючись, зайшла вона до залу, швидко зорієнтувалася в лабораторії, зійшла східцями на невисокий поміст і спинилася перед великим склом.

Добре освітлена, пофарбована сріблястою фарбою модель літака висіла перед нею у трубі. Тонкі троси, які тримали її, були майже непомітними, і здавалося, ніби легкий сріблястий літак і справді летить вперед у великому циліндрі.

Жадібно, ніби боячись, що їй перешкодять, дивилася Марина крізь прозоре скло. Вона вже піала, що це остання конструкція Крайнєва – згусток його таланту і досвіду. Досвідчене око зразу могло оцінити всю економність конструкції цієї моделі.

Ревіння у трубі стало затихати. Випробовування наближалося до кінця. Марина все ще стояла біля великого скла, неспроможна відірвати погляду від літака.

Вона навіть не помітила, як Крайнєв і Валенс з'явилися на помості. Тільки коли вони стали поруч, вона озирнулася, зніяковіла і відірвалася від зорового скла.

– Дуже радий бачити вас, товаришко Токова, – сказав Крайнєв, простягаючи руку.

Тільки тепер Марина як слід роздивилася Крайнєва. Тоді, на дачі у Барсова, вона, вражена несподіваними висновками про свій літак, поспішила втекти, і образ Юрія Крайнєва майже не залишився в її пам'яті.

Тепер перед нею стояв ще молодий, дбайливо вдягнутий чоловік. Сивина, яка рано посріблила його виски, ніби підкреслювала ясний погляд і привітну, зовсім дитячу посмішку.

Марина мовчки простягла руку. Крайнєв продовжував говорити.

– Ви приїхали саме вчасно, – сказав він, – з завтрашнього дня все це будемо конструювати заново.

Сьогодні я, на жаль, одержав зовсім не те, на що розраховував. Тут доведеться майже все переконструювати. Тільки тоді, може, щось вийде, та й то певності в мене ще нема.

– Я приїхала в Київ випадково, так… проїздом, – нерішуче, зовсім збентежившись, сказала Марина.

Валенс глянув на неї і промовчав. Це ж йому на стіл поклала Марина папірця, де чорним по білому написано про її переведення з Ленінграда до Києва. Проте Валенс не поспішав висловити своє здивування.

– Шкода, дуже шкода, – серйозно сказав Крайнєв, – одверто кажучи, я дуже розраховував на вашу допомогу.

– Може, товаришка Токова ще подумає і залишиться працювати у нас, – обережно озвався Валенс.

Марина глянула на нього, і раптом вся кров кинулася їй в обличчя. Валенс опустив очі. Крайнєв, не розуміючи, глянув на Марину, потім на свого директора і не запитав нічого.

– Можливо, я ще подумаю і залишуся, – тихо, немов у великій провині каючись, сказала Марина.

– Це було б чудово, – щиро і просто відповів Юрій, – ви не уявляєте собі, скільки тут роботи і як нам потрібна кожна людина.

Вони вийшли з лабораторії і пройшли до кабінету Крайнєва.

А коли надвечір Марина Токова вийшла на вулицю, зимовий Київ здався їй затишним і привітним.