Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Одинокий ангар стояв край величезного аеродрому. Ретельно викошена невисока травиця встеляла поле рівним темно-зеленим килимом.
Біля входу на аеродром видніло кілька невисоких будинків. На двадцять кілометрів навкруги тяглися ліси. Великі галявини було пристосовано для посадки літаків – на всякий випадок. Тут містився експериментальний аеродром інституту вивчення стратосфери.
Біля ангара стояв одинокий сріблястий літак незвичайної конструкції. Він здавався надто важким, коли порівняти із звичайними літаками. Його крила, відносно короткі, вражали масивністю. Широко поставлені колеса з товстими шинами підтримували його на землі.
Але найбільше вражало в цьому літаку те, що фюзеляж не кінчався звичайним рулем висоти. Рулі і стабілізатор були ніби розрізані фюзеляжем. Масивна труба видавалася майже на метр з хвоста літака. Звичайний пропелер, невеликий і блискучий, здавався надто слабким, щоб потягти таку вагу.
Цей літак був увесь металевим. Полірований метал набув тут цілком обтічної форми. Очевидно, літак мав розвивати дуже велику швидкість.
На крилах і на фюзеляжі блищали намальовані червоним лаком зорі. Поруч з ними стояли величезні літери – ЮК-9. Це значило – Юрій Крайнєв, модель дев'ята. Це була дев'ята модель літака інженера Юрія Крайнєва, його тривога і його гордість.
Біля літака метушилися люди, перевіряли мотор, усі вимірювальні прилади. Коли все було готове, вони відійшли.
Під промінням сонця сріблястий літак здавався легким і динамічним. Було дивно, що він стоїть на землі.
Від майстерень біля ангара відділилася група людей. Швидкими кроками наблизилися до літака. Широкі плечі Крайнєва погойдувалися помалу і спокійно. Поруч з ним ішов директор інституту вивчення стратосфери, високий і сухий латиш Валенс. Вони говорили між собою, і розмова була, видимо, досить гострою.
Валенс підійшов до літака і уважно оглянув його.
– Красивий, – процідив він крізь зуби, не виймаючи цигарки з тонких губ.
Швидко і спритно він вліз у кабіну, потім пройшовся по крилу. Машина навіть не здригнулася. Валенс стрибнув з крила на землю і підійшов до Юрія.
– Починайте, – сказав він, ні на кого не дивлячись. Крайнєв захвилювався.
– Адамс Олександровичу, я вимагаю, щоб мені дозволили зробити цей політ, – сказав він. Благальні нотки вчувалися в його голосі, і Валенс ледве помітно усміхнувся. Так само спокійно він хитнув головою і сказав:
– Полетить Марченко.
– Але ж я вже дванадцять разів літав на ньому. Ти розумієш? – гарячився Юрій.
– Тоді працював тільки мотор, сьогодні працюватиме реактивний двигун. Не дозволяю.
Тон Валенса не подавав ніяких надій на згоду. Юрій одвернувся. Валенс мав право не дозволяти. Сперечатися далі було марно.
А до Валепса підійшов високий юнак у комбінезоні і спитав, чи можна починати.
– Починайте, – коротко сказав директор.
Марченко був відомим пілотом-випробувачем. Він уже давно працював в інституті стратосфери і літав на шести літаках Юрія Крайнєва. Він пробував літати і на двох перших моделях, але з того нічого не вийшло – літаки просто не могли відірватись од землі.
На третьому він зумів злетіти, але далі цього діло не пішло. І ось тепер уже дев'ятий літак стоїть перед ним, чекаючи своєї черги бути розбитим або прославленим.
Юрій до найменших дрібниць оглянув машину. Він перевірив усе ревним хазяйським оком. Всюди був блискучий порядок.
Крайнєв багато надій покладав на цю дев'яту модель. Він не скоро прийшов до розв'язання проблем, які поставали перед ним.
Того дня мали вперше провести пробний політ з включеним реактивним двигуном. Права зробити цей політ і домагався Юрій.
Валенс і двоє інженерів перевіряли вимірювальні прилади. Інженери експериментального заводу інституту стратосфери Король і Орленко теж. стояли тут, чекаючи наслідків польоту. Вони зробили багато приладів для літака і теж хвилювалися перед відповідальною спробою.
Юрій нервував. Він переходив від групи до групи, потім вертався до кабіни, щоб знову підійти до Валенса. Марченко, вже зовсім готовий і зодягнений, підійшов до нього несподівано.
– Ну, Юрію Борисовичу, бажайте, – сказав він, усміхаючись і простягаючи Крайнєву руку.
Юрій без слів потис руку і відійшов. Обоє вони були схвильовані, але на Марченкові це нітрохи не позначалося. Широка посмішка його відкривала великі міцні зуби. Весь він, засмаглий, атлетично збудований, здавалося, і не міг хвилюватися.
Підійшов Валенс. Сказав кілька слів про обережність, помовчав трохи і відійшов.
Марченко, весело усміхаючись, вліз у кабіну. Він засунув за собою дашок, і сонячний відблиск загорівся на плексигласі. Юрій сів на траву. Чекання ставало нестерпним.
Пропелер обернувся один раз, наче нехотя, і раптом перетворився на прозорий диск. Потім гудіння його піднялося на два тони вище і стало нагадувати сирену.
Літак помалу рушив з місця і, пружно погойдуючись на товстих шинах коліс, поїхав по зеленому полю аеродрому. Він біг проти вітру, набираючи швидкість.
Усмішка зникла з губ Крайнєва. Обличчя його посіріло. На його думку, літак піднімався надто довго.
В ту мить машина зробила невеличкий стрибок і повисла у повітрі.
– Відірвався, – похмуро, наче інформуючи, сказав Валенс.
Тепер літак уже йшов над лісом, завертаючи до аеродрому. Він важко і поволі, набирав висоту, літаючи широкими кругами. На висоті в дві тисячі метрів Марченко мав включити реактивний двигун. Юрій чекав на цей момент, нетерпляче покусуючи травинку.
Валенс сів поруч із ним. Він теж не відриваючись стежив за польотом.
Несподівано Юрій згадав свою останню зустріч з Ціолковським. Вони вдвох перевіряли проект цього літака. Ціолковський радів і хвилювався. В його дивовижно молодих очах відбивався справжній захват. Він зробив тільки два зауваження до проекту ї попросив повідомити про день першого польоту. Він хотів подивитися, як літатимуть машини Юрія Крайнєва.
Зараз ЮК-9 піднявся у повітря, а Ціолковського немає, і ніколи вже великий вчений не побачить, що творить його учень.
Ця думка кольнула невиразним болем, але Юрій відразу ж забув про неї – літак вже набрав потрібної висоти і летів по прямій.
Валенс устав з трави. Крайнєв підвівся слідом за ним. Машинально він узяв директора за руку нижче плеча і застиг у такій позі.
Зараз літак було видно, як невеличкий темний хрест на тлі ясносинього весняного неба.
Раптом Юрій здригнувся і стис руку Валенса. Той поморщився, але не встиг сказати нічого. Машина збільшила швидкість. Зараз вона просто перекреслювала небо, залишаючи в синяві ледве помітний слід.
На аеродром донісся протяжний свист. Літак пролетів над аеродромом і зник за лісами. Якийсь час ще чути було свист, потім він віддалився і нарешті зовсім затих.
Валенс попросив Крайнєва відпустити його руку і більше не пробувати свою силу на руках знайомих. Юрій, ніяково посміхнувшись, випустив. «Ну і сила в нього в руках», подумав Валенс, розминаючи затерплі пальці.
Юрій дивився на годинник. Секундна стрілка явно оберталася в притишеному темпі. Вона ледве повзла. Хвилини здавалися неймовірно довгими. Потім знову, десь здаля, почувся неясний свист. Він наближався і раптом обірвався різким вибухом.
– Кінець, – сказав Валенс, поморщившись,! додав, обертаючись назад: – Виведіть мій літак.
Четверо робітників у синіх комбінезонах кинулися до ангара. Валенс підійшов до Крайнєва. Той стояв, усе ще покусуючи травинку.
– Полетимо шукати, – сказав Валенс, дивуючись з Юрійового спокою.
– Шукати? Не знаю, не знаю, – задумано сказав Крайнєв.
Він стояв нерухомо, ніби до чогось дослухаючись. Права рука його була затиснута в кулак, і шкіра на кісточках посиніла. Всі почуття його зійшлися зараз до одного – Крайнєв слухав.
Валенс вирішив діяти сам. Йому вивели з ангара літак, маленьку спортивну машину, і він вже лагодився летіти негайно, шукати місця катастрофи. І коли він уже був готовий включити мотор і злетіти, Крайнєв підняв ліву руку й, посварившись пальцем, сказав:
– Почекайте одну хвилиночку.
І тоді всі почули далекий звук авіаційного мотора. Він був схожий на комарине дзижчання, але зростав і дужчав з кожною секундою. На аеродромі слухали, немов зачаровані.
Важка масивна машина йшла низько над лісом і з'явилася над деревами несподівано. Валенс застиг, сидячи у своєму літаку. Крайнєв усміхнувся так, начебто нічого й не сталося.
Літак м'яко сів на зелене поле аеродрому і похитуючись під'їздив до ангара. Всі кинулися туди, попереду був Крайнєв. Валенс вилазив зі свого літака, довго плутався, нарешті виліз і, як був, у шоломі, з парашутом, побіг за Крайнєвим.
Марченко виключив мотор і відсунув дашок кабіни.
– Буде добра машина, – кричав він. – Але роботи з нею ще сила-силенна. Я мало не перекинувся, розвертаючись.
– Доповідати на землі будете, – сухо сказав Валенс. – Вилазьте з кабіни. Вітаю, Юрію Борисовичу, – продовжував він, звертаючись до Крайнєва. – Вітаю і прошу пробачити за деякі надто поспішні висновки щодо вашого літака.
Марченко з серйозним і заклопотаним виглядом підійшов до них.
– Все було дуже добре, – сказав він. – Швидкість досягла семисот кілометрів….
– Всього-на-всього, – розчаровано протяг Юрій. – Машину доведеться переробляти, Адаме Олександровичу. Такої швидкості і з бензиновим мотором можна досягти.
– Крім того, на віражах вона почуває себе дуже невпевнено, якось завалюється на один бік. Але загалом мушу сказати, що це вже не експеримент, а справжня машина. Я ще ніколи не мав такого задоволення від польоту.
– Так, товаришу Марченко, – задумано сказав Крайнєв, – завтра ми ще дещо тут спробуємо, а там візьмемося будувати нову модель. Мені здається, я вже розумію, в чому тут справа.
– Ну, завтра за це діло, мабуть, узятися вам не вдасться, – сказав Валенс. – Зараз нам в інститут треба їхати.
– Ах, так, – ніби щось згадавши, промовив Крайнєв, з жалем глянув на літака і помалу пішов до ангара. Марченко і Валенс ішли за ним.
Біля воріт стояла відкрита машина. Валя, сидячи біля руля, читала книжку. Побачивши Крайнєва, вона стрепенулася.
– Товаришу Крайнєв, це ви будуєте такі літаки? – запитала вона із здивуванням.
– Я, Валю, я, – відповів професор усміхаючись, – і коли-небудь ви будете пілотом саме на такому, ні – на кращому літаку.
Валя, дивилася на нього з захопленням. Крайнєв не сказав більше нічого, але і сказаного було досить. Машина пішла до міста.
* * *
Ганна була першою, кого Крайнєв зустрів в інституті. Може, вона навіть чекала на нього?
Він підійшов схвильований і трохи розгублений.
– Дуже радий побачити вас, Ганно, – промовив Крайнєв, відчуваючи, що говорить зайві слова.
Ганна простягла йому руку. Юрій побачив глибокі, ласкаві й ніжні очі. Він усміхнувся і помалу пішов сходами вгору до свого кабінету.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Юрій пройшов з Валенсом по довгому коридору і завернув до свого кабінету. На дверях виднілася табличка «Юрій Крайнєв – інженер». Він глянув на табличку, штовхнув двері і зайшов у кімнату.
Його кабінет було обставлено надзвичайно просто і невибагливо. Крайнєв мало уваги звертав на його оздоблення. Зручні глибокі крісла стояли попід стінами. Величезний письмовий стіл займав цілий куток. Маленькі двері вели в другу кімнату – там була бібліотека. Чотири сталеві шафи, одна поруч другої, стояли біля однієї з стін. Ніяких паперів у кімнаті не було видно.
Крайнєв упав у широке крісло біля столу і замислився. Ганна Ланко надто міцно входила в його життя.
… У пам'ятний вечір дня свого народження він просидів у неї в гостях дуже довго.
Вони розмовляли про інститутські дрібниці. Виявилося, що Ганна працює хіміком-лаборанткою у лабораторії вибухових речовин…
Батько її був дуже відомим у Києві лікарем. Вона нещодавно закінчила інститут і збиралася пройти в інституті стратосфери тільки практику, але робота цікава, і хочеться залишитись працювати тут назавжди. В інституті вона людина нова, а студентські друзі вже розгубилися, тому інколи вона відчуває себе трохи самотньою.
Все це Ганна говорила, привітно усміхаючись і весь час одламуючи малесенькі шматочки від тоненької плитки шоколаду.
Так просиділи вони майже до другої години, і тільки тоді Юрій згадав, що йому час іти додому.
Ганна запрошувала його заходити. Вона провела його до хвіртки і на прощання потисла руку приязно і значуще.
Він цілу годину йшов, повертаючись до себе на вулицю Леніна, йшов, майже не розбираючи дороги. У Ганни була звичка при розмові опускати вії і раптом підводити їх, тоді особливо яскравими здавалися промені її очей. Саме такою весь час пригадував дівчину Крайнєв.
Він повернувся додому, і кімната здалася йому порожньою, холодною і непривітною. Тієї ночі він заснути не міг…
Другий день був сповнений роботи. Багато друзів і знайомих вітали Юрія з днем народження, але надвечір він відчув біля серця неприємну порожнечу.
Це відчуття було для нього несподіваним і зовсім незнайомим. Він почав дошукуватися причини. Після довгих міркувань його немовби осінило: він не бачив Ганни.
… Крайнєв викликав машину і поїхав до неї. Вона зустріла Юрія так, ніби чекала на його появу і була цілком певна, що він приїде.
І от ця дівчина міцно ввійшла в життя Юрія Крайнєва. День для нього не був повним, коли він не бачив Ганни. А вона ніби навмисне дратувала його, іноді не показуючись цілими днями.
Такі думки заповнювали Крайнєва, поки він сидів у себе в кабінеті, чекаючи виклику Валенса. Треба було щось робити, якось закінчувати всю цю справу, а що саме треба робити, Юрій не знав.
Валенс не викликав його. Натомість він сам прийшов у кабінет Крайнєва. Він прийшов, високий, веселий, сів навпроти Юрія, і в кабінеті відразу ж стало ніби тепліше і якось по-дружньому тихо.
Валенс кілька хвилин мовчав, ніби приміряючись до розмови, потім повернувся до Юрія і не поспішаючи сказав:
– Значить, ти завтра їдеш у Москву, а звідтіля в Париж. Я думаю, що цей конгрес з питань стратосфер: мої авіації буде досить цікавим, але багато нового всі ці закордонні діячі сказати по зможуть. І це не тільки тому, що не захочуть сказати, а просто не зможуть. Ми в цій справі їх набагато випередили. І вчитися тепер не ми у них мусимо, а вони у нас. А проте вони думають, що і досі ми плентаємося десь у хвості, як до революції, і навіть не запросили наших представників робити доповідь. Але це, може, й краще. Послухаєш, людей побачиш а, може, щось корисне для себе знайдеш. Там тільки один Вікар дійсно справжній вчений. Він буде доповідати. Доповідь його послухай уважно, а ще краще – поговори з ним. Тільки май на увазі, що цей, навіть найкращий серед них, учений не винайшов нічого такого, чого б не знав ти. Отже, дивись по нього як на звичайного свого колегу. Це тобі, так би мовити, норма поведінки. Деякі наші матеріали ти теж з собою візьмеш. Це щоб не їхати з порожніми руками. У наркоматі тобі доведеться зробити доповідь і ознайомитися з останніми роботами Московського інституту і конструкторських бюро. Головою делегації буде московський конструктор Байрамов. Ярина Михайлівна теж поїде. У неї буде окреме завдання: я хочу мати законспектованими основні тези всіх доповідей, бо їх, мабуть, ще не скоро друкуватимуть. Вона візьме на себе обов'язки твою секретаря, і так це все вийде у вас дуже солідно і організовано. Завтра ранком одержиш у мене всі матеріали. Основні питання, на які слід буде звернути увагу, визначимо теж завтра. Поїзд на Москву в три п'ятнадцять. Квитки вже замовлені. Маєш запитання?
– Паспорт?
– У Москві вже все приготоване, але, звичайно, ще дещо доведеться оформити.
– Значить, завтра! – Юрій несподівано потягнувся сильно і з насолодою. Він любив подорожі. За кордон йому доводилося їхати вперше. Він їде представником Радянського Союзу на міжнародний конгрес – це сповнювало його гордістю.
«А Ганна?» – блискуча радість одразу ж потемніла. Подорож втратила половину свого інтересу. Юрій спохмурнів, і Валенс не міг цього не помітити.
– Ну, чого невистачає?
– Та нічого, все на місці, – спробував одкрутитися Юрій, але Валенса одурити було неможливо. Він хитро подивився на Крайнєва і лукаво прищурив ліве око. Потім показав пальцем на свої очі і спитав:
– Зелені?
– Ні, у вас очі сірі, – не зрозумів Юрій.
– В неї очі зелені, – ніби розсердившись, махнув рукою Валенс.
Юрій глянув на директора. Десь у глибині зіниць поблискували малесенькі вогники, схожі на відблиски сонця. Валенс знав усе, і від нього нічого не можна було втаїти. І, зніяковівши, Юрій сказав, дивлячись кудись повз директора у куток кімнати:
– Так, у неї очі зелені.
Він сказав це таким розгубленим тоном, немов сам був виною тому, що у Ганни зелені очі. Валенс мимохіть усміхнувся: такий невластивий для Юрія був оцей винувато-розгублений тон.
– Ну, це подорож недовга, – наче втішаючи, сказав він. – А крім того, сьогоднішній вечір я залишив для тебе цілком.
І Валенс, виходячи з кабінету, значуще глянув на Юрія. А той дивився кудись за вікно, дивився і нічого не бачив.
Так, Валенс сказав правду. Сьогодні вечір вільний, і сьогодні ж все треба з'ясувати.
Юрій вирішив зараз же піти до Ганни і розказати їй про своє кохання. За хвилину ця думка вже здалася йому безглуздою. Тоді прийшло рішення відкласти цю розмову до вечора, але, раз вирішивши, він уже чекати не міг. Спало на думку запросити Ганну сюди, до кабінету, і тут же негайно запитати її, чи згодна вона стати дружиною Юрія Крайнєва.
Він двічі брався за телефонну трубку. Складалося враження, ніби трубка гаряча. Нарешті трубку було знято і всі чотири цифри помора телефону лабораторії набрано. Відповів незнайомий голос, і Крайнєв попросив викликати товаришку Ланко. В ту мить йому дуже хотілося кинути трубку і відкласти всю цю справу.
Ганна відгукнулася з трубки весело і привітно: її попередили, що викликає Крайнєв.
– Я дуже прошу вас негайно зайти до мене, – сказав Крайнєв і сам не впізнав свого голосу, – я маю до вас одну дуже важливу справу.
– Чи ви не застудилися на аеродромі? – кепкувала Ганна. – Ви говорите так, ніби у вас ангіна. Зараз я зайду до вас. Мені навіть цікаво стало, які це у вас до мене знайшлися справи.
Трубка дзенькнула коротко і навіть злобно. Тепер Крайнєв зрозумів: вороття немає. Сьогодні він усе вияснить – а тоді буде щастя або не буде нічого.
Ганна зайшла усміхаючись, і Юрій зустрів її, стоячи біля столу. Він просто боявся зробити зайвий рух.
– Сідайте, – привітно сказав він.
Ганна сіла у крісло з другого боку столу і уважно подивилася на Крайнєва. І раптом Юрій ясно відчув – Ганна знає, про що він хоче з нею говорити. Від цього відкриття всі його думки змішалися, а від приготованих речень залишилися якісь невправні слова, що ними не можна було висловити найменшої думки.
Ганну, здавалося, дивувала така довга мовчанка. Вона дивилася на Крайнєва, і в зіницях її стояло запитання: «Так у чому ж справа? Навіщо я потрібна?»
– Знаєте, Ганно, я їду, – сказав Юрій і замовк.
– Знаю. В Москву.
Після того як було вимовлене перше слово, Юрію стало значно легше говорити. Слова покірно слухалися його, і думки знову прийшли до стрункої системи.
– Не тільки в Москву. Потім я поїду в Париж. Там буде міжнародний конгрес.
– Так, це прекрасна подорож, і я вам дуже заздрю. Тепер Крайнєв уже зовсім не знав, як треба продовжувати. Ганна дивилася просто на нього. Вона чекала продовження розмови і не розуміла, чому так хвилюється Крайнєв.
А в Юрія раптом промайнула думка: як це так, покликати дівчину у власний кабінет для того, щоб освідчитися їй у коханні. Дійсно, кращого він вже нічого не міг придумати. Говорити про свої найбільші почуття так, ніби справа йде про колбу з дистильованою водою.
А Ганна не розуміла, чого ж хоче нарешті від неї Крайнєв.
– Я завтра їду, Ганно, – нарешті оволодів собою Юрій, – і дуже хотів би, щоб сьогоднішній вечір ми провели разом. Я б хотів покататися десь за містом абощо.
Це вже трохи скидалося на освідчення. Юрій сам похвалив себе за логічно побудоване речення.
Ганна зрозуміла – найнапруженіший момент минув безболісно. Тепер з Крайнєвим можна було говорити зовсім вільно.
– І оце вся ваша справа, товаришу Крайнєв, – вдаючи гнів, вигукнула вона. – Ви дозволяєте собі відривати мене від важливих дослідів. Особисті справи треба робити поза межами інституту, товаришу Крайнєв.
– Я не знав, що ви так зайняті. Вибачте. Це було для мене так важливо, Ганно.
Він сказав це покірно-винуватим голосом. Ганна не витримала грізного тону і розсміялася. У Юрія відлягло від серця, і він усміхнувся теж.
– Ох, ви ж і чудак, – по-дружньому сказала вона, – правду кажуть: великі люди всі чудні. Ви не виняток.
– З великих людей чи з чудаків? – вже зовсім осмілів Юрій.
– Поки що з чудаків, – відказала Ганна, – але це не змінює справи. Заїжджайте за мною, і я з охотою поїду кудись…
– От і прекрасно…
Ганна глянула на Крайнєва трохи глузливо, і він знову згадав своє перше відчуття – Ганна знала про все. Він був певен того. Знову думки його почали плутатися. Вони попрощалися у ніяковій мовчанці.
Ганна вийшла. Крайнєв підійшов до вікна. Маленькі літаки на неймовірній височині робили мертві петлі. Він стояв і думав, як важко зробити цей перший і останній, величний і вирішальний крок.
