Текст книги "Зоряні крила"

Автор книги: Вадим Собко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дні тяглися довгі, тоскні і до нудоти схожі один на другий. Жодної роботи, жодних розваг. Все ті ж самі остогидлі обличчя Дорна і Буша. Все та ж сама усмішка на випнутих губах Мей.

Дорн намагався часом зломити Крайнєва. Він значно більше боявся спокійної і навіть веселої настороженості Юрія, ніж анархічності Волоха.

Дні йшли за днями, але ніхто не міг помітити хоч би найменшого зламу у настроях чи поведінці Крайнєва. Щоранку він разом з Волохом бігав по аеродрому, потім робив гімнастику. Потім наставав сніданок. Після сніданку вони годували риб в акваріумі чи співали пісень. Книжки у них відібрали. Після обіду вони лягали спати, називаючи себе дрібними буржуа. До вечора часто гуляли по асфальту аеродрому. Інколи до них приєднувалася навіть Мей.

Таке життя лютило Крайнєва надмірно, але він завжди говорив, що давно вже мріяв потрапити в санаторій з таким чудовим режимом. Дорн відповідав, що радіє, коли Юрій задоволений його гостинністю. Той ледве стримував себе, щоб не вдарити Дорна за таку гостинність.

І все-таки Дорн був цілком переконаний, що зломить Крайнєва. У нього була певна ставка, і помилитися в ній він не міг. Така людина, як цей інженер, не могла довго залишатися без роботи. Величезна творча енергія Юрія Крайнєва мусила знайти собі вихід. Почуття безсилля мучило інженера більш за все. Нелюдським зусиллям волі він примушував себе спокійно розмовляти з Дорном і навіть милуватися красою сонячного заходу разом з Мей Дорн.

Він – хлопець, який пройшов важку школу життя в дитинстві, ціною напруженої праці досяг майже фантастичних речей, – мусив тепер цілими днями слухати погану музику, що, наче ріденький сироп, заливала всі куточки будинку.

Його власна енергій, бажання працювати мучили його більше, ніж десять Дорнів разом. Величезна справа, справа його життя владно вимагала віддати їй весь талант, всю енергію, а він мусив цілими днями дивитися на сірий аеродром і нудитися, мріючи про ту хвилину, коли, нарешті, візьме в руки циркуль.

А сонячні порожні лабораторії! немов кликали – приходь, ми чекаємо на тебе. Готовальні на креслярських столах ніби озивалися: ми тут. І він сам мусив скувати свою велетенську енергію, своє прагнення працювати. Він мусив зробити з себе людину без почуттів і талантів, бо інакше кожну хвилину могла прийти страшна і ганебна зрада.

Тут, у витонченому полоні Людвіга Дорна, слово «Вітчизна» стало найяскравішим словом його думок.

Воно ставало цілком матеріальним. За ним відчувалися величезні простори Союзу, він чув щасливий сміх незнайомих земляків, бачив усмішку друзів і широко розплатані крила літаків над Красною площею.

Тепер у нього було багато часу для мрій і думок. Він винайшов і придумав багато незвичайних речей. Реактивні літаки його літали з Москви на Камчатку і поверталися до Києва в один день. Вітчизна лежала перед ним, величезна, велична, – і зрада навіть не могла наблизитися до його думок.

Потім приходив Людвіг Дорн і починав говорити. Він говорив про велику славу, яка чекає інженера Юрія Крайнєва. Малював перед Крайнєвим звабливі картини майбутнього.

Дорн добре знав, що краплі води можуть продовбати найтвердіший камінь. Він говорив кожного дня, намагаючись отруїти думки інженера солодкою і приємною отрутою честолюбства.

Але одного дня, коли Дорн малював привабливу картину майбутнього інженера Юрія Крайнєва, Юрій цілком серйозно спитав, чи не можна буде земну кулю назвати його ім'ям. Якщо Дорн може дати певну гарантію, то Крайнєв, можливо, погодиться для нього працювати.

Дорн розгублено усміхнувся. Хвилину він не розумів, жартує Крайнєв чи говорить серйозно. Потім йому стало ясно – його метод приречено на провал. Він удавано весело розсміявся.

Ні, на жаль, він не може гарантувати такого перейменування.

– Тоді нам ні про що говорити, – серйозно, без тіні усмішки, явно знущаючись, проговорив Крайнєв.

Тоді Дорн змінив тактику, і зміну цю Крайнєв помітив не відразу. Спочатку він відчув навіть полегшення – ніхто не набридав йому з солодкими розмовами про майбутню славу. Такі розмови зараз неймовірно лютили його.

А Дорн змінив тактику, заховав пазури, м'якою лапкою намагаючись одурити Крайнєва. Це була боротьба двох зовсім різних людей. Боротьба старого з новим, сильного і молодого з кволим, але досвідченим.

Треба було знайти вразливі місця в душі Крайнєва, треба було знайти смужки старого, які ще мусили залишатися серед великих масивів молодого, живого і здорового. А потім, залазячи через ці смужки в душу, отруювати волю, ослаблювати її, щоб потім зламати.

Такою була нова тактика Дорна. Юрій не зразу відчув на собі її згубні наслідки. Але Дорн чітко продумав усі деталі своєї атаки. Він провадив її широким фронтом, добре знаючи, що коли здасться Крайнєв, то друзів йото зломити буде легше, а в крайньому разі можна буде обійтися і зовсім без них.

Перший крок був трохи дивним: Дорн звелів змінити музику, яку цілісінькі дні передавали через маленькі гучномовці з патефонних пластинок. І одного дня, коли Волох, Яринка і Юрій сиділи у вітальні, мовчки розглядаючи риб у акваріумі, високі чисті ноти рояля заповнили кімнату. Це був якийсь хворобливий мотив. Ноти стогнали і дзвеніли, ніби переливаючись одна в одну. Вони падали вниз, плакали, щоб, помалу піднявшись угору, передати зойк хворої людини.

Пісня почалася непомітно. Це була навіть не пісня. Розтягнутий речитатив дуже рідко підносився до справжнього співу. Пісня дратувала, вона збуджувала якісь темні почуття, в існуванні яких людина намагається не признаватися навіть собі самій. Вона примушувала хвилюватися – це була мука неподіленого кохання, життя, закінченого надто рано, невдоволення самим собою, великої смертельної нудьги.

Дорн розраховував на те, що у кожної людини мусять бути у серці слабкі струни. Граючи на цих струнах, можна навіть дуже сильну людину примусити слухатися. Дорн не знав, чи є такі слабкі струни в серці Юрія Крайнєва, але розраховував тепер тільки на них.

І, наказуючи змінити музику, він зовсім не думав, що після кількох таких концертів Юрій згодиться працювати. Він вважав би своїм цілковитим успіхом, коли б ці мотиви безсилля розхитали хоч би найменші скріпи, відкрили хоч би мікроскопічні щілини, через які можна було б діяти далі. Здавалося, пісня зробила свою руйнівну справу. У вітальні довго стояла цілковита тиша, коли віддзвеніла остання нота. Потім музика почалася знов.

Вона створювала дивний настрій, і Дорн, виходячи з вітальні, був цілком задоволений. Він навіть усміхнувся. Ця усмішка більше всього турбувала Крайнєва.

«Чому усміхався Дорн?» думав Крайнєв, вириваючись з-під впливу дивного, півдрімотного настрою, створеного піснями.

– Чого сміявся оцей барон? – уже голосно сказав він, ні до кого не звертаючись.

Волох сидів навпроти Юрія і дивився кудись за вікно, на аеродром, де в синяві неба котилося велике і жарке літнє сонце. Яринка напівлежала в кріслі.

– Коли нас щодня частуватимуть такою нудьгою, я помру місяців через два, більше не витримаю, – дуже серйозно і навіть журно сказала вона. – Я не розумію, навіщо такий концерт?

– А тут і розуміти нічого, – встав з місця Волох і підійшов до стіни, де висів маленький гучномовець. – Оця канарейка співає про щастя, а той гад, – він показав через плече великим пальцем, – думає, що нам такого щастя теж захочеться. Чорта з два!

Волох люто гупнув кулаком по картонному горлу гучномовця, і той затих, вдавившись високою нотою.

Тоді тільки Юрій зрозумів причину усмішки Дорна, зрозумів увесь широкий план атаки. Він перевірив себе – в серці його не було слабких струн.

Він розповідав про свої здогади друзям. Волох розсміявся:

– Якраз, так вони мене і зламають своїми романсиками. Це дурниці!

– А коли на кого романсики і вплинуть, то все одно нічого не трапиться, поки я живий, – додав Волох. – Я вирішую так: коли хто надумає зраджувати – хай попереджає заздалегідь. Я вб'ю його швидко і без болю. Коли це буду я – вам доручається вбити мене.

– Волох, – зупинила його Яринка, – а ти б… справді міг вбити мене, коли б я зрадила?

Вона вимовила останнє слово з таким жахом, що навіть Волох усміхнувся. Голос його звучав спокійно і впевнено, коли він відповідав:

– А ти хіба зробила б інакше, Яринко? Зрадників батьківщини треба вбивати, або вони мусять вмирати самі. Це вже на їхній власний вибір. Але дозволяти зраджувати їм не можна. Тільки я глибоко переконаний, що нас усе це не стосується.

І він вийшов з вітальні, легко несучи своє могутнє тіло. Юрій чув, як він обходив кімнати. Прогулянка його була прикрашена передсмертним хрипом гучномовців. Вони замовкали на цілком несподіваних, неприродних нотах. Волох трощив їх діловито, не поспішаючи, і було щось страшне в спокої цієї людини, певної своєї величезної сили.

Коли останній гучномовець замовк, Волох повернувся до вітальні.

– Поки вони поставлять нові, – сказав він, обтираючи руку хусткою, – мине пара днів, а там я їх знову усі перетрощу, і концертів цих ми позбудемося.

Юрій подумав, що концерти – це, мабуть, перша маленька ланка великого ланцюга. Він подумав про наївну безпечність Волоха і усміхнувся.

– Чого смієшся? – розсердився пілот.

Юрій сказав. Волох став раптом дуже серйозним.

– Твоя правда, – голос пілота звучав роздратовано, – ця сива лисиця може видумати щось таке, по чому не вдариш кулаком. От цього і справді треба боятися.

Він спохмурнів, але довго горювати було не в його характері. Кілька хвилин у вітальні було тихо. Потім Волох вийшов. Звідкілясь чувся тихий, схожий на комарине дзижчання звук. Це якийсь поламаний гучномовець ще намагався жити.

– А на всяким випадок, – раптом тихо проговорила Яринка, – я набрала в лабораторії отрути.

І вона показала Крайнєву маленького пакетика.

– Дай сюди, – строго наказав Крайнєв.

– Ні, – похитала головою Яринка, – по-перше, там дуже багато цих банок і можна набрати скільки завгодно, а по-друге, ти не маєш права тут наказувати. Ми рівні в житті і в смерті, – тихо закінчила вона, опускаючи голову на руки.

Інколи обличчя Яринки, яке звичайно нагадувало личко дитини, набувало сильної, майже чоловічої суворості. Раніше Юрій цього не помічав. Зараз це стало прикрим. Немовби він, Крайнєв, винний в тому, що Яринці не вдалося пройти крізь все життя з сонцесяйною усмішкою.

Десь далеко у коридорі, стукаючи дверима, йшов Волох. Він співав пісню, і гучна луна повторювала невиразні слова.

Раптом слова пісні стали цілком виразними. Двері у вітальню розчинилися. Юрій не поспішаючи озирнувся і схопився з крісла.

Високий чоловік у сірому костюмі стояв на порозі. Він дивився на Юрія і усміхався радісно і привітно.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Владислав Казімірович Стенсльовський підійшов до Крайнєва, простягаючи обидві руки для привітання. Усмішка радості, щирої радості побачення з великим другом, грала на його вустах. Великі лагідні очі немовби намагалися охопити, приголубити усю постать Крайнєва.

У нього було дуже приємне, вродливе обличчя. Каштанове волосся, великі виразні блакитні очі, рівний ніс, повні рожеві губи і прекрасно вимальоване, безвільне підборіддя.

Найкращим в його обличчі була усмішка. Здавалося, ніби вона є справжнім дзеркалом його душі – великої, наївної, майже дитячої.

У нього була граційна манера поводити при розмові неширокими плечима. Долоні рук були білі, ніжні і вражали м'якістю.

– Ви навіть не уявляєте, який я радий бачити вас, Юрію Борисовичу, – сказав він російською мовою. – Я доклав дуже багатьох зусиль, щоб перевестися сюди.

Юрій здивовано підвів брови. Цей чоловік навіть знає його ім'я? Дивно, дуже дивно. У нього прекрасна пам'ять на обличчя, але він ніколи в житті не бачив цього приємного, привітного чоловіка.

– О, не дивуйтеся, – ніби вгадав його думки Стенсльовський. – Ми з вами ніколи в житті не бачилися. Але я вас прекрасно знаю. Я читав усі ваші роботи – їх тут одержують більш ніж акуратно. Я чекав вашої доповіді на конгресі з великим нетерпінням. Чому ви не доповідали?

– Ви були на конгресі? – вже зовсім здивувався Юрій.

– На жаль, ні, – скорботно похилив голову Стенсльовський. – Мене вже сьомий рік переводять з місця на місце, не випускаючи за межі стін і лабораторій.

– А як же конгрес? – не витерпіла Яринка.

– Конгрес я слухав по радіо. За сім років ви перші люди, з якими я можу говорити, як з друзями. Я й забув! Я ж зовсім забув вам відрекомендуватися. Даруйте мені, я просто сп'янів від радості.

Він підійшов до Яринки, назвав своє ім'я і прізвище.

Тоді Юрій згадав. Колись давно читав він в польському журналі статтю інженера Стенсльовського про моноплани з низько поставленим крилом. Після цієї статті вже жодної згадки про цього інженера і справді зустріти не довелося, хоч одержував Крайнєв силу журналів, а пам'ять у нього була і справді феноменальною.

– «Моноплани з низько поставленим крилом» – ваша стаття? – запитав він, дивлячись просто в очі інженеру.

– Ви не забули? – вигукнув Стенсльовський. – Ви не забули! Це ж було вісім років тому. Це була моя остання стаття на волі.

У нього навіть сльози навернулися на очі від зворушення.

Юрій дійсно читав цю статтю, коли був на другому курсі інституту, тобто справді вісім років тому. Очевидно, перед ним дійсно стояв польський інженер Стенсльовський.

Вони почали говорити, і Юрій відчув, як приємно мати нового співбесідника. Стенсльовський розказав, як сім років тому його вкрали, в буквальному розумінні цього слова, вкрали гітлерівці. Це трапилося при катастрофі з його автомашиною. Все було зроблено швидко і чисто. Ніхто не міг знайти жодних слідів. Його примушували працювати – він не погоджувався. Йому загрожували тортурами – він намагався отруїтися. Він протримався так майже п'ять років і не знайшов жодної можливості якось втекти чи повідомити про себе.

Він тримався п'ять років, але…

– Недовго протрималися, – прогримів Волох. Він непомітно зайшов у вітальню і стояв, слухаючи страдницьку розповідь Стенсльовського. – А от ми тут плануємо все життя прожити, до того нам тут сподобалося.

Стенсльовський усміхнувся.

– Це безнадійно, – сказав він сумно, наче згадуючи щось важке і неприємне. – Я теж планував так, як ви. Але п'ять років без роботи, коли не знаєш, куди подіти свій талант, свою енергію, коли ризикуєш отак і вмерти, не залишивши після себе сліду, – це справді жахливо.

Цю комфортабельну каторгу витримати неможливо, – він закрив обличчя руками і похилився набік.

У вітальні повисла гнітюча тиша.

Стенсльовський останніми словами ніби виразив думки Крайнєва. І в ту мить неясна підозра ворухнулася в серці Крайнєва. Він навіть не міг зрозуміти, звідки з'явилася ця підозра.

Грубо ламаючи тишу вітальні, у двері зайшов кремезний і підтягнутий Макс Буш. Він спинився біля дверей, привітався коротким поклоном і кілька секунд дивився в упор на красиве і виразне обличчя Стенсльовського. Потім обвів очима всіх присутніх і знову зупинив погляд на каштановому волоссі.

Стенсльовський дивився на німця широко розкритими Очима, і тьмяні вогники неспокою загорялися в глибині зіниць. Буш повернув голову до вікна. Він обійшов кімнату, немов оглядаючи її. Так само мовчки він вийшов у двері, залишивши після себе міцний запах тютюну.

Тиша у вітальні здавалася ще більш сконденсованою. Вона гнітила і не давала вільно дихати.

– Хто це? – дзвінко вигукнув Стенсльовський, і його запитання прозвучало, як зойк. Високі ноти смертельного жаху відчувалися в його голосі.

– Нічого особливого. Це начальник варти. Ми до нього вже звикли – нічого не скажеш – приємний хлопець, – глузливо озвався Волох.

– Я не можу витримати, коли на мене отак дивляться, – вже спокійно сказав Стенсльовський, наливаючи собі з графина води.

Руки його трусилися дрібно і нестримно. Юрій подумав, що і справді за сім років такого життя можна найміцніші нерви розтріпати на поганенькі волокна.

Волох дивився на руки Стенсльовського спокійно і презирливо. Той помітив погляд і сказав, наче вибачаючись:

– За цей час у мене зовсім розладналися нерви. Я нічого не можу з ними зробити. Ці падлюки вимучили мене…

Волох сидів, глузливо поглядав на інженера і насвистував.

Крайнєв сидів біля вікна, немов розглядаючи слід маленької чорної хмарки, яка пройшла в його думках. Він не мав жодних підстав не вірити Стенсльовському – і все-таки не вірив. Перед очима весь час стояла могутня постать Буша. Юрій згадував, як занервувався Стенсльовський під спокійним, важким поглядом начальника охорони. Тоді губи Буша були міцно стиснуті. В обличчі його угадувалася ненависть до інженера Стенсльовського. Все це могло знайти свої цілком логічні пояснення і було нормальним, а Юрій все-таки тривожився.

Тишу порушив Стенсльовський. Він уже заспокоївся і знову набув нервово-веселого настрою. Завтра з самого ранку він збирався взятися до роботи в лабораторії. Це роздратувало Крайнєва, і він запитав з неприхованою ворожістю:

– А скажіть, Стенсльовський, як ви сюди потрапили? Там, де ви були раніш, не було лабораторії?

Очі Стенсльовського широко розкрилися.

– Бачите, – миролюбно сказав він, – я працюю в одному напрямку з вами'. Тому мене і перевели сюди. А звідси вже не переведуть нікуди, бо тепер я знаю місце вашого перебування. Але мені жалкувати не доводиться.

Розмова їхня перейшла на спеціальні теми. Стенсльовський розказував про нове крило, яке він нещодавно винайшов і тут має випробувати.

Юрі її захопився цією розмовою. Вій розпитував про дані крила, про весь майбутній літак.

Волох мовчки слухав розмову, інколи покусуючи сірника. Він гидував оцим зрадником. Вриваючись грубим дисонансом в розмову інженерів, він запитав:

– Одного не розумію, пане, – він особливо підкреслив останнє слово, – як ви наважилися зрадити?

– Зрадити? – озирнувся Стенсльовський. – Кого?

– Кого? – перекривив його Волох. – Невже ви нікого не зрадили?

– Інженер не має батьківщини, – було відповіддю. – Дома мені платили гірше, ніж платять тут. Так ми зробили скорочені радіуси, – продовжуючи перервану розмову, ніби нічого і не трапилося, звернувся він до Крайнєва.

Тільки під час цієї розмови Юрій по-справжньому відчув, як скучив він за роботою. Він навіть дав пораду щодо порядку завтрашньої роботи Стенсльовського, і тоді гість насмілився попросити Крайнєва допомогти в цій складній роботі. Він цілком визнавав авторитет Крайнєва, він слухався б його, як учень, і вчився б, працюючи разом.

В одну секунду Крайнєв отямився, і розмова обірвалася зовсім несподівано. Він глянув на Стенсльовського і спитав:

– Ви що, хочете агітувати мене за урочистий початок роботи?

– Що ви, – заметушився той. – Я дуже прошу пробачення, коли вас чимсь образив. Це справді було надто сміливо з мого боку.

І вся приємна розмова раптом здалася зайвою.

А Стенсльовський спокійно розповідав Яринці, як він тричі намагався втекти з отаких самих лабораторій і як з того нічого не виходило. Одного разу він уже зовсім був утік, але його важко поранили і знову повернули назад.

– Чого ж ви тікали? Вам же добре платять, – глузливо спитав Волох.

Стенсльовський повернувся до нього величним рухом невизнаного короля.

– Владислав Стенсльовський міг бути на весь світ відомим інженером, – сказав він, – зараз я не маю свого імені. Мої роботи друкуються під чужими іменами. Тепер ви можете зрозуміти, чому я тікав?

Волох не відповів нічого.

Стенсльовський глянув на годинника і сказав, пробачаючись:

– Даруйте. В мене до обіду мусить бути побачення з шефом. Треба домовитися про порядок завтрашньої роботи.

Він повернувся і не поспішаючи вийшов з вітальні. Волох коротко сплюнув йому вслід:

– Падлюка!

Юрій промовчав.

– А що він – справді інженер? – запитав Волох. Після розмови Юрій вже був цілком переконаний, що Стенсльовський дійсно інженер. Волох хвилину подумав і заспокоївся.

– Тоді все ясно, – сказав він, – цей тип просто продався за гроші і чесно працює. А втекти звідси – він каже – трудно. Ох, і нудьги ж нагнав.

Волох підійшов до акваріума і став кидати маленькі шматочки їжі в воду. Біля кожної крихітки утворювався цілий вир різноколірних риб'ячих тіл.

Останні слова Волоха особливо сильно відбилися в думках Крайнєва.

Нудьга. Справді, Стенсльовський приніс повну безнадійність. Тепер вона жодної хвилини не давала опокою.

А що коли все це тільки ланки одного величезного ланцюга – музика, потім цей інженер як принада до роботи. Хто знає, що мусить бути далі.

З якогось уцілілого гучномовця донісся голос Дорна. Він запрошував обідати. Без розмов вони перейшли у вітальню.