355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вадим Собко » Зоряні крила » Текст книги (страница 21)
Зоряні крила
  • Текст добавлен: 4 мая 2017, 17:30

Текст книги "Зоряні крила"


Автор книги: Вадим Собко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 37 страниц)

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Ганна Ланко з'явилася в конструкторському бюро перед початком роботи. Вона привіталася з інженером Королем, як з давнім знайомим, і, не марнуючи жодної хвилини, взялася до роботи. Справа була досить складна, нова для Короля і вимагала пояснень. Йшлося про виготування компресора високого тиску. Ганна навіть Королеві не збиралася пояснювати, для чого це потрібний такий компресор, але інженер і сам розумів, що в лабораторії якісь реакції будуть проходити під великим тиском.

Для Короля ця робота не була складною, але таке завдання він виконував уперше. Саме тому довелося уважно дослухатися до кожного слова Ганни. Вона ставила завдання, зовсім не обмежуючи Короля. Він міг конструювати як завгодно – для Ганни важливим був тільки остаточний наслідок.

Ділову розмову було закінчено дуже швидко. Ганна підвелася, міцно потисла Королеві руку, ще раз повторила свою вимогу якнайшвидше закінчити конструювання і виготовлення компресора і вийшла.

Король провів її поглядом і сів до столу. До того як почати велику і цікаву роботу, він завжди почував себе трохи схвильованим, може навіть невпевненим у своїх силах. І все-таки це були найприємніші хвилини. Далі підуть суворі і точні розрахунки і зникне це відчуття невідомості, коли чистий аркуш паперу лежить на столі і першу лінію ще не проведено.

Мабуть, таке почуття буває у художника чи письменника, коли задум майбутньої картини чи романа тільки починає окреслюватися. Це прекрасне почуття творчості однакове для всіх людей, які у своєму житті зуміли відчути і сказати щось нове, хай навіть найменше, але нове слово. І той, хто відчув таку мить, вже ніколи її не забуде і завжди прагнутиме покласти перед собою аркуш паперу, де ще не проведено жодної лінії.

Король над усе любив такі хвилини. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Хто знає, яка машина, слухняна і розумна, втілиться у блискучий метал. Хто знає, скільки радості і страждань, скільки невдач і захоплень відіб'ється на цьому папері.

Багато інженерів працювало до Сергія Короля. Вони по-своєму розв'язували свої завдання, вони теж будували компресори, і нехтувати їхнім досвідом не слід.

Сергій узявся до книжок. Вони показували йому знайомі речі, вони нагадували і відсвіжували старе, але вперто не хотіли розказати нічого нового. Автори ніби навмисне приховували це нове. В таких місцях, де от-от, здавалося, все буде сказане до останньої крапки, рядок несподівано обривався, і далі вже йшло загальновідоме, багато разів читане. Спочатку Король навіть розсердився, але швидко зрозумів, що так воно і повинно бути, бо жодному з авторів не ставила Ганна Ланко такого завдання, яке поставлене йому.

І після кількох годин роботи Король відклав книжки. У пам'яті постало все, що він і раніше знав про компресори, але, очевидно, розв'язувати завдання доводилося самому. Треба було спробувати з десяток конструкцій, продивитися в них кожну лінію, і тоді буде знайдено правильний шлях, буде знайдено істину. З першої ж години робота виявилася важчою, ніж здавалося.

Король заховав книжки, глянув на чистий аркуш паперу і подумав, що провести тут першу лінію буде не так легко.


РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

У колбах і ретортах відбувалися невидимі і тільки хімікам зрозумілі процеси. На столі, ніби почервленому кислотами, стояв довгий прилад. Яринка сиділа біля столу, слідкуючи за бурхливою реакцією. Ганна щось писала у зошит.

Подруги працювали мовчки, зосереджено, і тиша порушувалася тільки сичанням у колбах, тонким і пронизливим, схожим на комарине дзижчання.

Яринка уважно стежила за пухирцями, що з'являлися на поверхні рідини в одній із численних колб, і, коли вони нарешті зникли, відіткнула корки і розібрала весь прилад.

– От і все, – тихо сказала дівчина, ніби розмовляючи сама з собою, – тепер доведеться аналізувати все з самого початку, бо тут я нічогісінько не зрозуміла.

– Чому? – не відриваючись від свого зошита, запитала Ганна.

– Я і сама не розумію чому. Ці сполуки, де беруть участь і хлор і водень, завжди наганяли на мене нудьгу. Я навіть не зовсім розумію, що такого хорошого знаходив у них Коробов…

У розмові сталася пауза. Ганна швидко дописувала у зошит цифри і формули. Яринка промивала колби і скляні трубочки.

– Хорошого в них і справді небагато, – нарешті озвалася Ганна, – тільки працювати над ними, безперечно, треба. Адже у вас там не могло бути більше як грам цієї матерії. І цей один грам на трісочки розніс усю лабораторію. Про це варто подумати.

Знову пауза. Обидві надто зайняті власними думками, власною роботою, щоб підтримувати розмову. Так траплялося між ними майже завжди. І розмову вони в таких випадках завжди починали з останнього слова, ніби жодної перерви і не було. Так часто буває у людей, які навчилися розуміти одне одного з натяку, з півслова.

– Так, – знову заговорила Яринка, – про це й справді варто подумати. Ота лабораторія ще й зараз стоїть мені перед очима. Її рознесло вщент. Цеглини знаходили майже за півкілометра. Добре, що це трапилося на світанку, а то жертв було б значно більше. Уяви собі, що вдень на великому заводі скоїться щось подібне. Це навіть подумати страшно.

Ганна закінчила писати, згорнула зошит і підвелася. Вона підійшла до столу, взяла в руки невелику колбу з зеленуватою рідиною, де помалу опадав на дно темний осад, і стала розглядати її проти світла.

– Тоді з Коробовим у вас реакція проходила так само? – запитала вона.

– Так. Точно так само. І там теж не все було зрозуміло.

Ганна все що дивилася на колбу проти світла, ніби бачачи там щось дуже цікаве. Проведеш досліди ще не давали готових наслідків. Це було, так би мовити, здобуття півфабрикату, здобуття матеріалів для майбутніх реакцій, які мали проходити при високому тиску і низькій температурі.

Зараз вона думала про те, що між ними під час роботи існують трохи дивні взаємини. Ніби стирається різниця у віці, і навіть не можна зрозуміти, хто саме тут керує роботою. Проте це в неї не викликало ні здивування, ні жалю. Все йшло саме так, як треба.

– От я дивлюся на цю колбу, дивлюся на всю нашу роботу, – несподівано сказала Яринка, – і, ти знаєш, інколи мені стає страшно.

– Страшно? – здивувалася Ганна. – Чому?

– Інколи я думаю про божевільну силу, закладену в цих малесеньких колбах, думаю про силу, яку я, власне кажучи, тримаю у своїх руках.

Яринка навіть оглянула свої руки, ніби сподіваючись там щось побачити.

– І ти розумієш, я інколи думаю про те, що настане така хвилина, коли все, що ми з тобою тільки винайшли і зробили, прийде в дію.

– Так я не розумію, чому ж все-таки страшно? – перепитала Ганна.

– А от ти тільки подумай – ми сидимо тут і працюємо, а десь там, за тисячі верст, теж сидять хіміки і працюють і винаходять, і ми навіть не знаємо, що вони вже знайшли; і я несподівано почуваю на собі відповідальність за життя всіх моїх товаришів, відповідальність за наші міста, за всю країну. І тоді я думаю, що зробили ми з тобою дуже мало. Ти розумієш, воно десь тут, ніби проходить між пальцями, а знайти його не можна.

– Так, це справді трохи схоже на пісок, тільки мені здається, що від кожного разу у нас дещо залишається і на долонях.

Очі Яринки несподівано заблищали, ніби вогники засвітилися в них чи відблиски вечірнього сонця впали на зіниці. Вона глянула на Гайну уважно, допитливо і побачила її великі яскраво-зелені очі. Погляд їх був зовсім спокійний, впевнений і холодний. І на серці раптом стало спокійно і легко, ніби все вже було зроблено, все винайдено.

І, наче виринаючи з цього напливу сильних почуттів, вони знову взялися до колб і пробірок, до чисел і формул.


РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Високими і великими будівлями зі скла і бетону підносився над степом новий завод. Коли під'їжджаєш до нього, з міста по шосе, то спочатку з-за горбів з'явиться корпус ТЕЦ'у з чотирма димарями, а потім уже невисокі, присадкуваті, але широченні цехи.

Чорна блискуча машина йшла по шосе з великою швидкістю. Крайнєв сидів біля руля, берет і біляве волосся Марини виднілися поруч нього. На задніх сидіннях у сірих дорожніх плащах сиділи Валенс і ще один інженер з інституту стратосфери.

Колишнє будівництво, нинішній завод, мав стати основною експериментальною базою інституту.

Соколова, яка тільки вчора стала директором заводу, чекала гостей у своєму кабінеті. Михайло Полоз, колишній виконроб п'ятої дільниці, працював тут останні дні.

Коли гості зайшли, Соколова запросила всіх сідати. Після кількох хвилин знайомства і незначної розмови Соколова почала говорити. Вона сказала про те, що на перших порах завод має виготувати певну кількість літаків уже випробуваної конструкції, але з першого листопада все виробництво буде завантажене тільки роботою над літаками інституту стратосфери, І Валенс і Крайнєв про це знали. До того часу, поки завод виконає це своє перше замовлення, креслення крейсера будуть готові цілком, і можна буде розпочати виробництво пробних партій.

Розмова якось не налагоджувалася. Соколова запропонувала піти оглянути завод. Вони вийшли з кабінету і за кілька хвилин були на заводському дворі, де цвіли великі і пишні клумби квітів.

Соколова поруч з Крайнєвим попрямувала в перші двері великого цеху, площа якого займала кілька гектарів.

Цех зустрів їх шумом верстатів і цілою зливою світла. Світло лилося в усіх боків, з вікон, з високої скляної стелі, промені його багато разів відпивалися на частинах верстатів, грали на полірованому металі.

Це був інструментальний цех. Тут уже давно працювали на повний хід. Цех мав забезпечувати інструментами весь завод. Верстати вишикувалися тут в рівні ряди, і на кожному стояла марка радянського заводу. Біля верстатів стояли переважно молоді хлопці й дівчата. Тільки де-не-де виднілися літні робітники.

Соколова вела своїх гостей далі. Вони перейшли в цех, де мали виготовляти серце літака – мотор. Тут ще тільки налагоджувалися складні виробничі процеси.

Зате в ливарному цеху можна було побачити роботу в повному розпалі. Ритмічно постукували формувальні машини. Рухалися довгі, закруглені стрічки конвейєрів з заформованими опоками. Сліпуче білою цівкою лився розтоплений метал з ковша у темне горло – литник форми.

Вони повернулися в кабінет Соколової тільки через три години. Завод справляв грандіозне враження. Соколова викликала головного інженера і разом з Крайнєвим і Валенсом почала виясняти строки можливості подачі перших креслень крейсера.

– Там буде багато несподіванок, – попередив Крайнєв.

– Я знаю це, – відповіла Соколова, – і саме тому дуже хотіла б, щоб на заводі для консультації був постійно присутній один з ваших кваліфікованих співробітників. Я хочу мати постійну консультацію. Адже це справа для нас цілком нова.

– Візьметесь, Марино Михайлівно? – обережно запитав Валенс.

Марина завагалася.

– Беріться, Марино, – підтримав Крайнєв, – ви тут не самі будете. Ми всі тут часто буватимемо.

Робота мала бути дуже інтересною, а головне, самостійною. Марина погодилася.

– Прекрасно, – підвела підсумки Соколова, – квартиру для товаришки Токової я забезпечу. Ну, здасться, все.

І вперше за весь час Соколова посміхнулася. І раптом всі присутні в кімнаті помітили, що вона красуня. Валенс навіть плечима знизав, дивуючись з такого перетворення. Здавалося, раніше і не можна було помітити її стрункого стану, пишної зачіски червоного золота, гарних рис обличчя і високого чола.

Соколова запросила гостей обідати. Крайнєв подякував і усміхнувся. Перше знайомство з заводом йому подобалося. Крейсер передавався в падінні руки.


РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Марина переселилася на завод. Їй дали велику кімнату з вікнами на захід і робочий кабінет. Роботи було багато, але і вільного часу залишалося чимало. В такі хвилини, вільні від роботи, знову все частіше стали непокоїти Марину честолюбні думки про літак власної конструкції. І чим більше працювала вона біля крейсера, тим більше хотілося дівчині побачити отак реально, як деталі крейсера, власний літак.

В такі хвилини вона завжди йшла в цехи, навалювала на себе якомога більше роботи, аби тільки не думати про щось подібне. Інколи вона писала до Києва вимогливі листи – креслення надходили не завжди акуратно.

Коли на завод приїздив Крайнєв, то для дівчини це було справжнім іспитом. Вона хвилювалася незвичайно, і жодна честолюбна думка не з'являлася в її голові. Але Крайнєв зникав, і все починалося спочатку.

Перший крейсер уже народжувався в експериментальних цехах заводу. Марина прекрасно знала всю машину, вона навіть могла уявити собі її в польоті.

Все більше і більше деталей з'являлося на невеликому стенді, незабаром уже можна буде приступити до збирання першого крейсера. Марина встигла звикнути до людей на заводі. В неї знайшлося багато знайомих, навіть хороших друзів. Але інколи вона кидала все і всіх і йшла сама гуляти по степу.

Вона дуже любила ці прогулянки, виходила далеко в степ, де зовсім не чути шуму заводу, де пряно пахне чебрець і ще якась невідома степова трава, йшла на далекі могили і сідала там на самому вершечку. Білий камінь лежав на вершечку однієї з могил. Люди говорили, що там поховано партизанів, але напевне ніхто нічого не знав. Марина сідала на білий ніздрюватий камінь і годинами могла дивитися на завод, на степ, на захід сонця.

Вона швидко звикла до п’янкої степової тиші, навчилася навіть розрізняти посвисти птиць, степ розкривався перед нею, як книга. Під каменем на могилі жила ящірка. Вона швидко звикла до Марини і часто при ній вилазила з нірки грітися в останніх променях вечірнього сонця.

Але одного вечора, коли дівчина сиділа на своєму камені, спочинок її було зіпсовано. Легкі повільні кроки почулися зовсім близько. Марина озирнулася незадоволено. Любов Вікторівна Берг стояла поруч. Вони були знайомі дуже мало. Просто кілька разів зустрічалися на роботі.

– Пробачте, – сказала Берг, опускаючись поруч Марини на суху траву, – я набридатиму вам не дуже довго. Ось спочину трохи і піду…

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожна думаючи про своє. Сонце поволі котилося до обрію. Над степом стояла висока, дзвінка тиша. Це був час мовчання, час заходу сонця.

Майже не порушуючи цієї тиші, Берг повільно сказала:

– Сьогодні минуло півроку з дня смерті мого чоловіка.

Вона проказала ці слова спокійно і тихо, але в них прозвучав такий глибокий сум, іаке горе, що Марина навіть здригнулася.

– Це було вже тут, на будівництві? – запитала вона.

– Так. Це було вже тут.

Берг зітхнула. Кілька хвилин минули в мовчанні, потім вона почала говорити. Перед Мариною раптом розіслалася величезна засніжена рівнина. Темною плямою виднілося на безкрайній білій площі велике будівництво. Тепляк інженера Полоза виріс над усіма будівлями, досягаючи низьких снігових хмар. Потім прийшла відлига, і страшний порив норд-осту перервав троси, тепляк упав безформною навалою колод, і десь глибоко під цією навалою борсався, намагаючись вирватися, інженер Гучко.

Потім з'явилася біла палата і багряні плями на стіні – промені вечірнього сонця. Темніє. Помалу зникають червоні плями. В палату приходить смерть.

Берг замовкла. Сонце зайшло. Тільки легкі хмарини, прозорі, рожеві, ще купалися у променях.

Марина глибоко зітхнула і взяла Берг за руку. Хотілося сказати щось тепле і хороше, хотілося якось розсіяти цю глибоку тугу. Але потрібних слів не знайшлося, на думку все приходили банальні, заяложені слова співчуття, і Марина промовчала.

У степу ставало холодію. Падала роса. Вони встали і поруч пішли до заводу. Берг трохи повеселішала. Ніби легше стало їй від того, коли розказала Марині все, що гнітило серце.

Після того вечора вони зустрічалися дуже часто, мало не кожен день. Їх можна було помітити поруч в степу, на могилах. Вони розмовляли дуже багато, і завжди виходило так, що Берг погоджується з Мариною. Інколи розмови заходили про роботу, про перший крейсер. Але в таких випадках Марина відразу ж ставала дещо сухуватою. Берг відразу ж помічала це, і розмова сходила на інше.

Одного вечора Марина пішла в степ одна, не бажаючи ні з ким розмовляти. Інколи їй хотілося спочити на самоті. Напередодні з заводу поїхав Крайнєв. У такі дні завжди оживали в Марині її старі, ніби вже й затамовані честолюбні бажання. Вона сама картала себе, нагадувала собі про те, що в крейсері є частина і її роботи, але знайти рівноваги не могла.

Як завжди, зійшла вона на могилу, сіла на білий камінь, і ящірка довірливо з'явилася їй назустріч.

Так само, як і колись, легкі кроки почулися поруч. Марина озирнулася і знову побачила Берг. Ящірка несподівано злякано заховалася. Марина посміхнулась, хоч поява Берг не принесла їй задоволення.

Високо над заводом пролетів літак. Марина провела його поглядом і зовсім несподівано для самої себе почала говорити про свою найбільшу мрію коли-небудь збудувати власний літак, який має нести на собі ініціали Марини, має нести на собі її славу.

Берг слухала мовчки, явно зацікавлено, і її очі світилися, ніби взнавала вона в ці хвилини щось надзвичайно важливе для неї самої.

Вона навіть насмілилася додати кілька слів про те, як це, мабуть, приємно бачити свої ініціали на машині. Потім несподівано просто запитала, чи буде на крейсері стояти ім'я Крайнєва.

Марина здригнулася, замовкла і вже до самого дому не сказала більше ні слова.


РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Ніч встає над Києвом, над заводом, над цілим світом. Яскраво світять над цехами великі ліхтарі. Ясніше чутно майже непомітне вдень чахкання пари. Тихше стало між цехами на широкому заводському дворі. Позаходили в депо маленькі паровозики, тільки коли-не-коли проїде по асфальту електрокар і зникне у широких, ясно освітлених воротах. Завод працює ритмічно, напружено, в три зміни.

В лабораторії по кабінетах і довгих коридорах темрява. Тільки в кімнаті Ганни всі вікна яскраво освітлені і дивляться в темряву на заводське подвір'я, як насторожені невсипущі очі. Вже дуже пізно. Вже давно минула перша година, але ні Ганна, ні Яринка і не думають іти додому. Вони сидять перед столом і слідкують за потоками рідини в колбах, слідкують за тим, як, витискувана газом, вона переливається з колби в колбу і в кожній залишається на дні невеликий згусточок.

Вони по черзі беруть колбу за колбою, уважно збирають цей темний осадок. Потім роблять аналіз і щоразу мовчки, записавши результат до зошита, викидають геть одержану речовину. Це все не те. Це все не сходиться в самій основі, а не одержавши первісних учасників реакції, не можна переходити до останніх робіт, до одержання самої вибухової речовини.

Нарешті бурхливе виділення газів припинилося. Рідина перестала переливатися по довгих трубочках. Реакція закінчилася.

– Ми робимо якусь дивовижну роботу, – роздратовано сказала Ганна. – Самі не знаємо, власне кажучи, чого шукаємо. Коробов міг помилитися в записі або просто не дописати реакції, а ми зараз б'ємося хтозна чого і що.

Яринка глянула на Ганну уважно, ніби не пізнаючи її чи дивуючись, як це може завжди така спокійна Ганна сердитися і хвилюватися.

– Треба знову повторити усе спочатку, – втомлено сказала дівчина. – Ми вже ходимо зовсім близько від істини. Треба повторити ще і ще раз, може, точніше відважувати дози речовини, а повторювати треба. Я знаю, що ми йдемо правильно.

– І щоразу заходимо на якісь манівці, так що і зрозуміти не можемо, куди зайшли.

Яринка не відповіла нічого. Вона пересіла до столика, де стояла аналітична вага, і знову почала відважувати і відміряти реактиви для повторення досліду.

– Треба щось змінити, – сказала Ганна. – Не можна ж продовжувати весь час робити одне і те ж.

Яринка промовчала. Вона і сама не розуміла, що примушує її так точно наслідувати Коробова, так точно повторювати його роботу. Відчувала тільки, що істина саме тут, що Коробов ні в чому не помилявся. А сила невідомої вибухової речовини варта була того, щоб над винайденням цієї речовини попрацювати. Змінювати зараз дівчина нічого не хотіла. Треба було випробувати всі можливості, перевірити все винайдене Коробовим і тільки тоді переходити до нового.

Ганна взялася зливати й зсипати до першої колби начисто вимитого приладу відважені речовини. Вона дивилася, як піниться і потім закипає темна рідина, і подумала, що зараз у них теж, мабуть, нічого не вийде, а наступного разу треба буде не зразу змішувати реактиви, а невеличкими порціями, не допускаючи закипання.

Яринка теж дивилася на велику прозору колбу і несподівано побачила, як там, десь всередині, на прозорому склі з'явилося усміхнене обличчя інженера Орленка. Усміхнулася до нього і міцно протерла кулачком очі. Марення зникло. Це, мабуть, від втоми.

Скоро вже буде готовий компресор, скоро треба приступати до остаточних реакцій, а в них же ще нічого не готово. Це ж просто ганьба.

Реакція починається знову, знову помалу рухається по прозорих трубочках темна рідина. Яринка слідкує за нею уважно і напружено, хоч це і зовсім неважливо. Все одно – дивись не дивись, а тільки аналіз може сказати, правильними чи помилковими шляхами йдуть подруги.

В колбах, у прозорій рідині з'являються перші згустки. Ганна починає аналізи. Це все повторення минулого, вже знайомого. Ганна веде свою роботу майже механічно, вже навіть не сподіваючись на щось нове. Вона акуратно записує у зошит результат кожного аналізу – це все може ще придатися. Від цього досліду вже не доводиться чекати нічого нового.

– Так, ми й справді забрели на манівці, – говорить Яринка, коли Ганна закінчує останній аналіз. – Невже і справді Коробов міг помилитися чи чогось не записати? Ми робимо дивну роботу. Нам треба взнати, чи треба нам шукати це з'єднання, яке записане у Коробова як основа всієї речовини.

Яринка дратується, сердиться, і тепер настає черга Ганни заспокоїти дівчину стриманою посмішкою.

– Все треба повторити з самого початку, – говорить вона, – мені здається, що ми ходимо вже десь недалеко від істини.

– Нічого повторювати зроблене, – гнівається Яринка, – все одно нічого нового ми не винайдемо, коли будемо товктися на одному місці.

– І все-таки все треба повторити, – говорить Ганна, і самий тон її примушує дівчину скоритися і замовкнути.

Мовчки, тільки зсунувши брови, сідає вона до аналітичної ваги одважувати реактиви.

В лабораторії тиша і якийсь особливий спокій, властивий тільки глибокій ночі. Наближається ранок. Поволі зникають зорі. Світлішає край неба.

А завод працює так само ритмічно і напружено, як і вдень, і вікна у великій лабораторії другого поверху освітлені до самого ранку. І коли глянути у вікно, то можна побачити голови двох подруг, голови, низько схилені над зошитами, і можна побачити, як усміхається Ганна, записуючи в зошит зовсім нові дані останнього досліду.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю