Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.
Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.
І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.
– Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, – сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.
Від несподіванки Полоз аж здригнувся.
– Де вона?
– От де вона – ще не знаю, – сховав у вусах посмішку партизанський генерал. – Щось із нею, напевне, твориться, а що саме – я не розібрався.
– Що ви знаєте? – наполягав Полоз.
– Точного ще нічого, – відказав старий партизан. – Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.
Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.
– Знаменитою твоя дружина стала, – засміявся генерал.
– Де вона?
– Зараз цього не знаю, але, мабуть, скоро знатиму. Коли Гітлеру до лап не потрапить, то вже, напевне, з кимось із наших зв'яжеться. А де вона зараз, один тільки бог святий знає.
Як несамовитий ждав Полоз нового польоту до Ковпака. А тут, ніби навмисне, білоруси розвинули діяльність по гітлерівських тилах, повели бої; з'явилися у них поранені, довелося возити їм багато патронів; здавалося, ніколи вже не пошлють до Ковпака його надійний ЛІ-2.
Але наступила така ніч, коли Полоз із своїм літаком знову опинився на партизанському аеродромі. Тільки-но виключили мотори, майор уже опинився на землі і швидко пішов, майже побіг до Ковпака.
– Поспішаєш? – засміявся старий партизан. – Є для тебе новини. От тільки почекай, дай трохи звільнитися, тоді з тобою поговоримо. Справа серйозна.
– Вона жива? – вирвалося у Полоза.
– Жива. Не підстрибуй на одному місці. Поговорити треба. Почекай, поки з людьми діла закінчу…
Полозові тепер здавалося, ніби Ковпак веде силу-силенну непотрібних розмов, навмисне відтягає час, робить якісь незначні справи, які, напевне, можна було б відкласти. Тепер хвилини тяглися одна за одною повільно, мляво. Велика секундна стрілка на точному годиннику ніби по мерзлому циферблату біжить, глянеш на неї, а вона все на старому місці, секунди дві-три пройде, а потім ніби стане…
– Ходімо до мене в хижу, – нарешті запросив Ковпак, коли найневідкладніші справи було зроблено, – будемо вечеряти і говорити.
В сусідній кімнаті на столі стояла скромна вечеря. Ковпак сів на лаву, своїми гострими і водночас дуже добрими очима глянув на Полоза і сказав:
– Ну так от, бачу я, як тобі не терпиться все знати. Жива і здорова твоя дружина. Більше того, у нас вона.
– Де? – аж підскочив Полоз.
– Почекай, прийде час – побачитеся. Поговорити нам з тобою і добре подумати треба.
– Про що думати?
– Зараз скажу, – Ковпак поклав у рота шматок хліба, довго жував, проковтнув. – Чорти б їх забрали, обіцяли дантиста прислати, щоб зуби мені зробив, так і досі не шлють, а без зубів знаєш, як погано партизанові…
– Ви мені зуби не заговорюйте, товаришу Ковпак.
– А я і не заговорюю. Давай про твою дружину поміркуємо. Недавно з'явилася вона в нашому загоні; посилав я туди одну молодицю, і вона привела її. Розповідала мені Віра Михайлівна всю свою історію. Дуже вона неймовірна, хоча ми тут до всякого вже звикли.
Ковпак помовчав, знову пожував, ніби кожне слово обсмоктував.
– Так, – продовжував він. – Значить, потрапила вона до концтабору в Дарницю, і на поруки її взяв не хто інший, як гестапівка Берг. І не тільки пригріла, але і вилікувала і, можна сказати, врятувала життя. Тоді запропонувала почати працювати на німців. Зробили вони те фото провокаційно – креслення ті залишалися далеко від Києва, а як у руки гестапо потрапили – невідомо. Коли трапилася нагода, Соколова втекла, і гестапо не гаючись нагороду за її голову призначило. Так розповідає Соколова, і я їй вірю.
– Так в чому ж справа? Що вас бентежить?
– А бентежить мене трохи ваша зустріч, – відповів Ковпак. – Це ж ти тепер за всяку ціну намагатимешся її на Велику землю вивезти, а я хочу тебе попросити нього не робити.
– Чому? Людина поранена була, по концтаборах поневірялася…
– Все правильно. А тепер подумай, що буде, коли вона з таким хвостом додому повернеться. Те, що для нас тут здається цілком природним, там може викликати багато підозрінь. І сама вона нічого не зможе довести… От і можемо ми втратити дуже хорошу людину. Звичайно, після перемоги все ясним стане, але до того часу багато горя у неї може бути…
– Це чиста правда, – сказав Полоз.
Зараз він думав про Ковпака з величезною повагою. От сидить у цій звичайній сільській хаті вже літній і дуже мудрий чоловік, і життя кожної людини, її честь і добре ім'я для нього дороге; заплямувати даремно він нікого не дозволить. Полоз раптом відчув, яке це щастя, що Віра Михайлівна потрапила саме сюди, до партизанів.
– Мабуть, ви праві, – сказав він, встаючи з-за столу. – Хай повоює з вами; зараз це для неї найпочесніше місце…
– От я теж так думаю, – примружив очі Ковпак. – Про розмову нашу ти їй зараз нічого не говори… Нащо людині, та ще в партизанському загоні, зайвий раз настрій псувати? Досить нам уже його німці зіпсували.
– Звичайно, – сказав Полоз, – я їй нічого говорити не буду. Де мені її зараз побачити?
– Через дві хати ліворуч.
– Мені можна іти?
– Іди, тільки не затримуйся довго. Через дві години поранених привезуть, через три летіти можна.
– Добре, я не затримаюсь.
Полоз вибіг з хати, різко завернув ліворуч. На мить спинився. От зараз вона буде, ця хвилина, якої так чекав він довгі місяці.
У другій хаті ліворуч ще світився благенький вогник. Полоз підійшов до вікна, глянув. Забрехала собака, потім замовкла. Біля столу в хаті сиділа якась дуже знайома і водночас чужа жінка. Ох, як же вона змінилася і постаріла за ці місяці! – Полоз зайшов у сіни, постукав.
– Заходьте, – почувся знайомий голос.
Тут уже майор Полоз не витримав. Він кинувся в хату, схопив Віру Михайлівну в обійми і, незважаючи на зацікавлені гострі очі, які несподівано з'явилися і на печі, і на лаві, став цілувати дороге обличчя.
Йому не треба було слухати якісь розповіді і вишукувати докази. Досить тільки глянути в ці рідні, любі очі, щоб назавжди переконатися: брехати вони не можуть.
– Я знала, що ти прийдеш, – нервово гладячи його по голові огрубілою рукою, говорила Віра Михайлівна, – я знала, що ти будеш тут, інакше бути не могло…
А з печі вже злазила господиня, якісь дівчата-партизанки теж повставали від сну з категоричною вимогою: розповідайте, що твориться на Великій землі. І Полозові довелося розповідати, і, може, тільки через годину вдалося йому залишитися з Вірою Михайлівною вдвох. Він слухав її розповідь, ні про що не запитував і розумів усе до останнього слова, до найлегшого подиху. І водночас справедливість слів старого Ковпака зараз ставала все яснішою, і почуття поваги до нього зростало з кожною миттю.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Орієнтовні дані майбутнього турбореактивного двигуна до Крайнєва принесли несподівано. Він знав, що одно з Центральних конструкторських бюро працює над цим завданням, але навіть припустити не міг, щоб результати могли з'явитися так швидко. Правда, двигун ще не був побудований, а лише спроектований, але все-таки величезну частину роботи вже зроблено.
Юрій уважно переглянув усі дані ї зрозумів, що тепер перед будівниками нових моторів стоїть проблема матеріалів. Тепер треба створити для них нові сорти сталі, набагато міцніші за відомі досі, які б не боялись ні високої температури, ні іржі, ні кислот.
Юрій взяв до рук чималий аркуш паперу, на якому майбутній мотор було накреслено складеним. Неймовірну силу вкладалося тут у зовсім незначні розміри двигуна. І Крайнєв аж очі заплющив від задоволення, уявивши собі, яка це буде машина в польоті: стрімка, сильна, неймовірно швидка. Цей двигун підхопить її ніби пір'їнку, і понесе з нечуваною швидкістю. Може, навіть і в міжзоряні простори вдасться з такими двигунами вирватися?
Він все ще тримав у руці креслення, і перед його очима, у ясній блакиті, летів омріяний літак. І до болю хотілося швидше побачити його втіленим у сталь і алюміній, відчути, як тремтять короткі, трохи скошені назад крила від десятків тисяч хвилинних оборотів потужної турбіни двигуна.
Так, він напевне збудує такого літака, але станеться це ще не завтра. Перед ним роки напруженої праці. А проте, якою б важкою вона не була, думати про неї треба вже зараз… Ех, коли б не війна! Всі потрібні матеріали для цього двигуна опинилися б у винахідників значно швидше, а так доведеться ставити досліди на завантажених до краю металургійних заводах, усе робити у складних умовах, і кожен втрачений день віддалятиме мить зльоту машини Юрія Крайнєва…
А проте дуже переживати тут нічого. Цей літак уже не мрія, а цілком конкретне завдання, значить – за роботу…
У двері постукали.
– Заходьте, Адаме Олександровичу, – безпомилково взнав стук свого директора Крайнєв.
Валенс зайшов, глянув на вже знайомі креслення, пройшовся по невеличкій кімнатці, яка звалася кабінетом Крайнєва, – три кроки вперед, три назад, тоді сів на стільця перед столом. Захоплення новим мотором, яке панувало в думках Юрія, йому, видимо, не передавалося.
– Одержав я листа від Михайла Петровича Полоза, – сказав Валенс, дивлячись на креслення, розгорнуті перед Крайнєвим. – У нього багато новин. Ти тільки не падай непритомний від несподіванки: Віра Михайлівна Соколова у партизанському загоні Ковпака. Як це тобі подобається?
Крайнєв зразу збагнути цих слів не міг, настільки вони були нежданими.
– Хто? – перепитав він.
– Віра Михайлівна Соколова.
– Після того, що сталося? Після того фото? Значить, це все була тільки провокація?
– Не знаю, що це таке було, – відповів Валенс, – але перед нами зараз стоїть завдання – написати їй характеристику.
– Що ж ми напишемо?
– От і я сам думаю – що ж ми напишемо?
– Від цієї характеристики, може, залежатиме все її життя.
– Може, і так.
– Що ж ми будемо писати? Ми ж нічогісінько про всю ту історію не знаємо.
– А нас про неї і не запитують. Треба написати про те, що знаємо.
– Можна, я зараз сяду і напишу чернетку?
– Ти? – трохи здивувався Валенс.
– Так, я.
– Пиши.
Крайнєв сів до столу. Він почав писати швидко і впевнено, ні над чим не замислюючись. Два аркуші паперу вкрилися рівними рядками твердо виписаних, крайнєвських літер. Написав, перечитав написане і підписався.
– От, прошу, – сказав він до Валенса, який з інтересом стежив за цією роботою. – Підпис мій можна закреслити, а можна і не закреслювати, це вже залежить від ситуації.
– Побачимо, – відповів директор і взявся читати.
Прочитав, опустив на стіл аркуші і замислився на мить.
– Таку характеристику для вступу у партію давати можна, – нарешті сказав він. – Смілива ти і необережна людина. Адже тут все ніби в тумані, нічого зрозуміти не можна. І ці старі креслення до фашистів потрапили, і відозву вона підписала, а ти так пишеш, ніби вона найчесніша людина в світі.
– Я в цьому переконаний.
– Це я бачу.
– А що ти їй напишеш?
– Те ж, що і ти написав. Я теж не вірю, що могла зрадити така людина, як Соколова. А інакше кому ж тоді можна вірити? Тільки собі самому чи і собі вірити не можна? Для чого ж ми тоді людей в комуністичному дусі виховуємо?
– Ти говориш так, ніби не мене, а себе самого переконати хочеш, – засміявся Крайнєв.
– Так, якоюсь мірою ти маєш рацію. І мені зараз трохи соромно. Що це таке? Що я, не вірю їй чи відповідальності боюся?
– Бо ти директор інституту, а я людина безвідповідальна, – знову весело засміявся Крайнєв. – І годі про Соколову, тут все ясно, скоро вона знову буде з нами. Як там вона, жива, здорова? Що Полоз пише?
– Він часто до Ковпака в партизанський загін літає. Пише, що дуже була поранена Віра Михайлівна. Хотів її з партизанського загону на Велику землю вивезти – не погодилася, каже, тепер партизанити буде.
– Правильно зробила, – вирішив Крайнєв. – Дивись, який мотор для нас готують, на Марс летіти можна.
І обидва схилилися над широкими полотнами креслень.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Здорово в'ївся гітлерівцям у печінки Сидір Ковпак. Майже вся поліська північ України тепер була окупована гітлерівцями тільки формально, а насправді ніхто з них у поліські села і носа не наважувався показати. З'явилися цілі райони, де взагалі жодного німця не бувало. У багатьох селах фашиста теж давненько не бачили – страшно було гітлерівцям потикатися у партизанський край.
Але таке становище ні сам Гітлер, ні його генерали довго терпіти не могли. Як же можна розпочинати великий наступ весною, коли за спиною партизанські загони орудують, коли точно не скажеш, який поїзд вчасно до фронту прийде, а який під насип у болото звалиться.
Ні, з партизанами треба кінчати, бо доки вони існують, у тилу гітлерівців спокою не буде.
Отже, забезпечуючи собі свободу дії, німці ранньої весни почали великий наступ на партизанські ще розпорошені, незміцнілі загони. Проти партизанів було пущено кілька кадрових дивізій і весь фольксштурм, який тільки був у розпорядженні фашистського командування на Україні. А проте цей наступ не застав зненацька Сидора Ковпака. Сила його загону була саме у вмінні маневрувати, вийти з-під удару, де ти слабший за ворога, самому вдарити з усієї сили, де ти відчуваєш себе сильнішим.
Гітлерівці кинули на ковпаківський загін багато війська, і партизанам довелося залишити освоєні за зиму місця і рушити далі в ліси. Але зробити це було не так просто. Гітлерівці вдарили зненацька. Вони намагалися оточити весь загін і знищити його, розрізавши на частини, і саме цього не міг допустити Сидір Ковпак.
Як тільки розвідка доповіла про початок гітлерівської операції, на всіх лісових дорогах стали добре озброєні партизанські застави. Вони були нечисленними – два-три бійці і кулемет та ще кілька десятків гранат на всякий випадок. Але в лісі ці замасковані точки перетворювалися на грізну силу, перед якою стояло одне завдання: затримані німців, поки не відійдуть основні партизанські сили, а тоді, вже лісами, приєднатися до загону.
Ковпак розподіляв людей швидко і впевнено. Він добре знав своїх партизанів, знав, на кого можна покластися у скрутну хвилину. Подумавши мить, він послав на один з бічних шляхів Лойченка, Віру Михайлівну Соколову і Синицю – молодого партизана, якому ще не доводилося бувати в бою.
– Вам треба протриматися до вечора, – наказував Ковпак. – Коли споночіє – відривайтеся від противника і наздоганяйте нас. Все ясно?
– Ясно, – відповів Лойченко, призначений за старшого.
Застава заглибилася в ліс і скоро зникла між невисокими поліськими соснами.
У весняному, ще тільки пробудженому від зимового сну лісі було тихо і вогко. Торішнє, зіпріле листя ворушилося, ніби оживаючи. Це з-під землі пробивалися до світла перші блідо-зелені стебельця сну і зсовували потемнілі листочки. Крізь оголені, прикрашені тільки налитими бруньками віти беріз проривалися косі промені сонця… До вечора ще чимало часу, години, мабуть, зо три.
В тих місцях, де тонкі берези змінювалися густими заростями струнких високих сосен, було темніше. Сонце сюди майже не доходило, світло його осявало тільки шпичасті верхівки.
– Отут і будемо Гітлера зустрічати, – вирішив Лойченко.
Віра Михайлівна погодилася. Справді, дуже зручне для засідки місце. Вузька дорога завертала майже під прямим кутом, обходячи невисокий бугор, і коли біля цієї висотки поставити кулемета, то вогнем його надійно можна було перекрити і відрізати будь-який рух по дорозі.
За наказом Лойченка Іван Синиця маленькою лопаточкою швидко викопав для кулемета окоп. Розташований між корінням величезної сосни, він був зовсім невидимий з дороги. Товстенний стовбур прикривав його збоку, кращої вогневої позиції і не придумаєш.
Лойченко ліг біля кулемета, примірився і сказав:
– Дуже добре. Тепер кожен індивідуально окопатися мусить.
І вони зробили кожен собі невеличкі окопи, не зариваючись дуже глибоко в пісок, знаючи, що довго тут затриматися не доведеться.
– Ну от, тепер можна хоч цілу гітлерівську дивізію зустрічати, – пожартував Синиця, оглядаючи свою роботу.
– Як зустрінеш, тоді і скажеш, – незадоволено буркнув Лойченко.
Вони полягали до своїх окопів і надовго замовкли. Тиша стояла над лісом, і сонце вже почало схилятися до обрію.
Десь далеко почулися постріли. Вони все частішали, злилися в суцільну тріскотняву. Почулося кілька гарматних розривів.
– Протитанкові гармати притяг, – сказав Лойченко.
– А може, вони і не підуть по нашій дорозі? – висловив несміливе припущення Іван Синиця.
– Підуть, – похмуро відповів Лойченко, – вони по всіх дорогах просочитися спробують.
Віра Михайлівна лежала біля кулемета, слухала розмову двох партизанів, добре розуміла почуття, які пакують зараз у серці Івана Синиці, ї на душі їй було спокійно. Вона знала, що це завдання дуже небезпечне, але все-таки є надія повернутися до загону. Це не з тих завдань, коли знаєш, що ідеш на вірну загибель, хоч зустріти смерть і позмагатися з нею доведеться напевне.
Десь далеко – здавалося, ніби за багато кілометрів, – почулося тихе, приглушене гудіння. Приходило воно ніби просто з лісу, і партизани насторожилися, зовсім заклякли у своїх неглибоких окопах.
– Якась машина іде, – нервово сказав Синиця, окоп якого був розташований найближче до дороги.
– Протитанкову гранату приготуй, – наказав Лойченко.
– Вона вже давно готова, – відповів Синиця, кладучи тепер перед собою в'язку з кількох звичайних гранат.
Вони замовкли, і в лісі знову запанувала тиша. Навіть гудіння затихло – нічого не чути з темної лісової далини.
«Може, вони і не підуть нашою дорогою?» весь час билася в голові Івана Синиці настирлива думка. Але незабаром щось важке, квадратне, темно-зелене з'явилося у просвіті дороги, ніби важкий бегемот чи буйвол намагався продертися між густими соснами.
– Бронемашина, – тихо сказала Соколова.
– З кулемета по машині не бити, – наказав Лойченко, – за нею мусять іти солдати, тих з кулемета. А машину гранатою.
– Єсть, гранатою, – бліднучи, відповів Іван Синиця.
Це були найстрашніші хвилини чекання, коли ворог уже йде на тебе, а ти мусиш непорушно лежати, доки він наблизиться, щоб вдарити напевне. Соколова бачила, як важко Іванові даються ці хвилини, як хочеться йому вже стріляти, розпочати бій. Але він знав, що кожен постріл, зроблений раніше часу, означав певну смерть і зірване завдання.
– Спокійніше, спокійніше, – сказала Соколова тихо, але досить чутно, – спокійніше, товаришу Синиця.
– Я спокійний, – озвався партизан, блискаючи на Віру Михайлівну ясно-синіми схвильованими очима.
– Тихо, ви, – прошепотів Лойченко.
Він лежав поруч Віри Михайлівни у окопі і весь був зайнятий спостереженням, вибором хвилини, коли треба вдарити. Здавалося, навіть тінь хвилювання не може торкнутися його серця. Віра Михайлівна, яка зараз правила за другий номер кулеметного розрахунку, глянула на його зосереджене обличчя і замовкла. Їй знову подумалося, що так і не вдалося згадати, звідкіля вона знає це обличчя, але для роздумів уже не залишалося ні хвилини: важко похитуючись на піскуватих вибоях лісової дороги, німецька бронемашина підійшла зовсім близько. З десяток солдатів у сіро-зеленій мишастій уніформі обережно ішли за нею, намагаючись знайти захист за бронею від усяких несподіванок.
– Спокійно, спокійно, – вже не для Івана Синиці, а для себе самої повторювала Соколова, – спокійно.
Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.
«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.
Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.
Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.
Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.
– Убили?
– Ні, важко поранили, – сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.
– Що ж робити?
– Нічого. До вечора триматися тут.
– Він умре.
– Можливо.
Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.
– Крові багато витекло, може зле скінчитися.
– Може бути, – спокійно повторив Лойченко. – Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.
Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?
Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.
– Умер, – тихо сказав Лойченко.
– Так, – повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.
– І ми з вами тут умремо, – сказав Лойченко. – Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.
– Ні, – відповіла Віра Михайлівна, – ми не умрем.
– Ні, умреш! – раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.
Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце – б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, – от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.
