Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 37 страниц)
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
По добре накатаному грейдеру машина йшла швидко, і хмаринка сухої степової куряви вилася за нею. Соколова сиділа поруч з шофером, Марина і ще двоє техніків – у кузові на спакованих кресленнях, укладених на мішки і чемодани. Вони їхали вже довгенько, і поруч них все більше і більше машин поспішало на схід.
Потім на широкій дорозі почалося щось незрозуміле. Раніше машини рухалися тільки на схід, а тепер взагалі не можна було зрозуміти, куди вони їдуть. Велика кількість машин, вантажених найрізноманітнішим вантажем, посувалася тепер на захід, і вигляд у шоферів і пасажирів був переляканий.
Шофер перший звернув на це увагу, і Соколова наказала спинитися. Машина стала, і Соколова вийшла, намагаючись спинити зустрічну машину і дізнатися, в чому справа. Це їй вдалося не зразу. Коли ж нарешті одна з машин спинилася, то виявилося, що німці вже перетяли дорогу східніше і тепер на Харків треба шукати іншого шляху.
Соколова наказала повертати. Вона раптом згадала дані зведення Радінформбюро, де повідомлялося про прориви німців біля Гомеля і Кременчука. Треба було вириватися якнайшвидше.
Вихід з мішка, який хотіли затягти німці, ще був, і в цю горловину направилися всі машини.
Фашистські літаки з'явилися над дорогами. Вони літали низько над землею, стріляли з кулеметів, скидали бомби на машини і були дуже хоробрі проти беззахисних.
Один літак кинув бомбу просто перед машиною, де сиділа Соколова. Стовп диму і полум'я звився перед радіатором, автомашину кинуло набік, і на кілька хвилин все заховалося в хмарі пилюги.
Коли Марина отямилася і покликала допомогу, ніхто не прийшов до неї. Вона кілька хвилин лежала, потім обережно вилізла з-під чемоданів і пакунків з кресленнями. Машина лежала в кюветі боком. Віра Михайлівна і шофер сиділи в кабіні, і, глянувши на них, Марина в першу мить навіть подумала, ніби вони отак заснули сидячи.
В ті хвилини у неї не було почуття страху чи жалю. Вона думала тоді тільки про одне – як врятувати креслення, зробити так, щоб велика робота не пропала марно. Кілька хвилин посиділа, розмірковуючи, але придумати нічого не вдалося. Три важкі пакунки з кресленнями важили, мабуть, пудів з п'ять. Нічого було і думати самій винести таку вагу.
Марина ще раз оглянула машину. Полагодити її вона напевне не могла – весь мотор було розбито. Знову присіла на суху пожовклу траву, мить думала, потім підійшла до вбитих, забрала партійні квитки, заховала їх у кишеню і знову спинилася, не знаючи, що робити, куди іти.
За весь неп час на великому шляху не проїхало жодної машини, жодна людина не з'явилася в просторі степів.
Марині раптом стало страшно. Вона мусила знайти когось із радянських людей, мусила врятувати креслення. Звичайно, вихід був. Можна просто запалити всю машину і тоді вже не турбуватися про креслення – в руки ворогові вони не потраплять. Але цей вихід для Марини був непридатним. Вона не могла дозволити собі так легко, не спробувавши всіх засобів, знищити роботу багатьох людей.
Далеко в просторі дороги ворухнулася якась точка, і Марина здригнулася. Шляхом ішли люди. На великій віддалі не можна було розрізнити форми. Це могли бути наші, а могли бути і німці. Марина швидко підійшла до машини, одкрила краника – бензин полився на пилюгу, створюючи велику калюжу. Марина взяла в руки сірники і лягла в кювет. Коли це німці, то досить буде одного руху, щоб одразу загорілася машина, а разом з нею і креслення.
Але палити машину не довелося. Сергій Король, Володимир Орленко і ще кілька танкістів ішли шляхом. В останньому бою біля заводу вони витратили весь бензин, усі снаряди. Німецька артилерія підбила їхні машини. І вони пішли – озброєні, добре знаючи, що прорвуться крізь вороже кільце, і сильні цією певністю.
Сергій Король жахнувся, побачивши Марину.
– Як ви залишилися тут? – закричав він спочатку, потім глянув на машину, на застигле обличчя Віри Михайлівни і не став більше нічого запитувати.
Збиваючись, поспішаючи, розказала йому Марина про бомбу, про креслення.
– Ви правильно зробили, – сказав Король. – Ми винесемо креслення, за це ви можете бути спокійні. А загиблим, на жаль, допомога вже непотрібна.
Він узяв важкого пакунка, Орленко зробив те ж саме. Третій танкіст взяв останнього, і вони пішли по накатаному грейдеру, прямуючи до своїх.
Так ішли вони по куряві, інколи спиняючись для короткого перепочинку. Розбитий літак біля шляху привернув їхню увагу. Великі червоні зорі виднілися на крилах. Це був один з винищувачів останньої конструкції. Літаки цього типу Марина знала дуже добре.
Вона швидко підбігла до уламків і почула тихий стогін. Танкісти допомогли їй витягти пілота. Лейтенант Василь Котик розпростерся на сухій траві перед танкістами. Глибока рана виднілася у нього біля плеча. Видно, розривна куля з кулемета прошила його тіло.
Танкісти стали, не знаючи, що робити. В такому становищі, коли треба з боєм пробиватися до своїх, не можна було сподіватися на допомогу. А без допомоги як винесеш пораненого пілота?
І поки тривали ці хвилини роздуму, раптом задзвенів у повітрі мотор легкого літака, і маленький У-2 з'явився в повітрі над місцем, де спинилися танкісти. Він зробив коло над уламками літака, приглядаючись до людей, які оточували пілота, і тоді сів просто на дорогу. В появі цього літака випадковості не було. Це брати Василя Котика, які разом з ним вели в повітрі бій, повідомили, де впав літак, і командування послало туди У-2, щоб, коли можна, врятувати пілота.
Пілот вистрибнув із кабіни літака і підійшов до Марини.
– Лейтенант Росовський, – відрекомендувався, підходячи, пілот. – Що з льотчиком? Він живий?
– Так, живий, тільки поранений, – відповіла Марина. – Ви по нього прилетіли?
– Так, мене прислали по нього, – відповів Росовський.
– У нас тут дуже складна ситуація, – сказала Марина.
Росовський уважно вислухав. Він глянув з великою повагою на пакунки, коли узнав, що там креслення літаків Крайнєва. Так само глянув він на Марину, коли вона говорила про порятунок креслень.
– Ви інженер Токова? – несподівано запитав він.
– Так, я інженер Токова, – відповіла Марина, дивуючись.
– Не дивуйтеся, – сказав Росовський. – Я все-таки недарма льотчик. Але мене цікавить одне запитання: ви тільки інженер чи вас навчили і літак водити?
Марина зрозуміла думку Росовського.
– Так, – сказала дівчина, – я вмію водити літак, а не це нічого не значить, бо полетите саме ви і повезете вашого напарника і мої креслення.
– От і чудесно, – сказав Росовський і вперше за весь час усміхнувся, ніби своєю відповіддю Марина зняла з його душі величезного тягаря. – Значить, ви зараз сідаєте в машину і летите просто на схід, маючи в кабіні товариша Котика і ваші креслення, А ми вже якось і пішки прийдемо.
– Цього не буде, – гостро відповіла Марина.
– Це буде саме так, – відказав Росовський. – Зараз вам роздумувати нічого. Подумайте яро звичайну річ – іти треба далеко, за кілька десятків кілометрів, які доведеться пройти з боєм, ви станете справжнім тягарем для своїх товаришів. Вони йтимуть все повільніше, бо покинути вас їм не даватиме сумління, і, може, всі через вас загинуть. Отже, сідайте в літак, і говорити тут більше ні про що. Чи правильно я кажу, товариші?
Він оглянув танкістів, і всі вони погодилися.
Саме так трапилося, що Марина сіла в літак, зробила коло над маленькою групкою людей, загублених у неозорому степу, махнула на прощання рукою і рушила просто на схід. Вона підіймалася все вище, потім озирнулася. Маленька групка людей здавалася тепер тільки цяточкою на неозорому степу.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Надвечір до розбитої бомбою машини прибігли діти, їм уже давно кортіло подивитися, що воно там діється, але страшно було виткнутися із схованок, поки поблизу гриміла канонада. До того ж село лежало, мабуть, за кілометр від шляху, і подолати цей кілометр цілковитої пустельності й тиші здавалося просто неможливим.
Та потроху все заспокоїлося, сидіти в льохах набридло, і діти, мов зграйка горобців, випурхнули з села, прагнучи швидше дістатися до дороги, де, безперечно, мало бути для них багато цікавого. Матері покричали їм услід і махнули рукою: не сидіти ж вічно в пітьмі вогких льохів, коли всюди спокій і піде вже по чути пострілів..
Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.
Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.
Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.
Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.
Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом:
– Ой, боюся!.. Ма-ам…
Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.
– Що таке? – кинулися вони до хлоп'яти.
– Во-она… – ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.
Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, – до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.
– Вона жива! – вигукнув один з хлопчаків.
– Не може того бути! Вона мертва, – авторитетно заявив другий.
– Зараз дізнаємося, – вихопилася наперед трохи старшенька за них дівчинка. – Тільки дзеркальце треба знайти. Я читала…
– Де ж ти його знайдеш?
– А осьдечки, на машині…
Справді, невеличке кругле і, що найцікавіше, зовсім ціле люстерко видніло ліворуч застиглого шофера. Якийсь хлопчик швиденько відкрутив його, підбіг з, другого боку кабіни до Соколової і спинився. Дзеркало вже було непотрібне: тихий стогін вирвався з грудей тяжко пораненої жінки.
– Жива!..
Перелякані дітлахи кинулися врозтіч від машини, ніби накоїли хтозна-якого лиха. Вони бігли в село так, наче хтось міг за ними погнатись. І скоро на шляху знову запанували цілковите безлюддя і тиша.
Ваня Коваленко – не найстарший, але, мабуть, найсміливіший з гурту хлопчаків – разом з меншою сестричкою перший прибіг до своєї хати, що стояла край села. Вдома могла бути тільки мама. Батька від самісінького початку війни забрали до армії, а бабуся недавно пішла до родичів у сусіднє село.
– Мамо, – гукнув Ваня, тільки прочинивши двері, – там, на шляху, машина…
– А в ній жінка стогне, – дзвінким голосом збуджено додала восьмирічна Оленка.
Оксана Коваленко, ще молода жінка, глянула на дітей, нічого не розуміючи. Місяці війни вже поклали на її вродливе довгасте обличчя глибокі важкі сліди. Стільки горя й муки було в її ясно-сірих великих очах, що їх, мабуть, вистачило б на десятьох.
– Яка жінка? – здивовано запитала вона.
– В машині, на шляху, – хвилюючись пояснювала Оленка.
– А ви чого туди бігали? Казано ж вам: ні кроку з двору!
– Ми… – знітився Ваня.
– Там так цікаво, – не помічаючи небезпеки, торохтіла Оленка.
– От я вам зараз покажу, як з двору бігати, – вкрай розгнівалася, все зрозумівши, Оксана. – Запам'ятаєте до сьомих віників!
Сама знаючи, що даремно зганяє на дітях власну злість, та вже неспроможна стриматись, вона добре-таки відлупцювала і дочку, і сина. Діти плакали і просилися, обіцяли ніколи більше не ходити на шлях, і гнів Оксани помалу затихав, і вже ставало соромно за себе і до болю жаль малих.
Потім у хаті настала тиша, інколи порушувана тихим схлипуванням Оленки. Оксана нерухомо сиділа біля вікна й думала про свою нещасливу долю та про майбутнє своїх дітей. В село, мабуть, скоро прийдуть німім, цс вже ясно. А що їй треба тепер робити? Ніякої відповіді на це запитання не могла знайти звичайна колгоспниця Оксана Коваленко, і від страшної невідомості майбутнього сльози раз у раз застилали їй очі.
– Вона стогне, – несподівано сказав Ваня. – Вона жива…
– Хто стогне? Де? – знову не зрозуміла Оксана.
– В машині… жінка… Сидить, голова на колінах… Її, певно, тяжко поранено…
– А твоє яке діло? – грізно спитала мати.
– Вона стогне… – повторила й собі Оленка.
– Сидіть тут, щоб ні одне мені і з місця не зрушило! – сердито вигукнула Оксана, вийшла з хати і міцно причинила за собою важкі дубові двері.
Сонце вже заходило над степами, і верхів'я високих тополь край села палало ясним надвечірнім світлом. Мирна тиша стояла над селом, і війна здавалася такою безглуздою і неможливою, що аж хотілося кричати від болю та свідомості власного безсилля. Останній загін піших радянських танкістів давно вже пройшов вулицею, і тепер село лежало відкрите і беззахисне – бери, хто хоче.
Від розуміння цього, від почуття своєї беззахисності і самотності серце Оксани стиснула важка чорна туга. Вона трохи постояла біля своїх міцно причинених дверей, потім рішуче пішла до шляху.
Ще здаля побачила вона розбиту машину. Великий чемодан, роззявивши нікельовану пащу, лежав поруч неї. Оксана оглянулася навколо – нікого. Значить, їй тільки причулося, що хтось покликав її.
Тепер Віра Михайлівна вже не стогнала. Та, приклавши вухо до її грудей, можна було почути, як тихенько, ледь-ледь б'ється серце. Оксана вже пошкодувала, що не гукнула нікого собі на допомогу. Треба ж якось рятувати цю поранену жінку.
Вона оглянула машину, побачила в розбитому кузові великий шмат брезенту, поклала на нього і поранену, і розбитий чемодан, а тоді помалу, часто зупиняючись, поволокла цей незвичайний вантаж польовою стежкою в село. Коли вона дісталася до своєї хати, вже зовсім смеркло і ніхто з сусідів нічого не помітив.
У хаті, загнавши дітей на піч і наказавши їм спати, Оксана роздягла Віру Михайлівну, оглянула і промила їй рану на плечі, як уміла, зупинила кров і дбайливо поклала свою несподівану гостю на ліжко.
Рано-вранці, коли перші промені сонця тільки осяяли високі хмарини, але ще не торкнулися землі, Соколова опритомніла. Розплющила очі, ще нічого не розуміючи, глянула по хаті, спробувала поворухнутися. Від цього короткого руху плече різонув такий гострий біль, що в очах пішли чорні розпливчасті кола і Віра Михайлівна знепритомніла знову. Прийшовши до пам'яті, вона тихо застогнала, і цього було досить, щоб Оксана Коваленко вже опинилася біля неї.
– Де я? Де німці? – ледве чутно запитала Соколова.
– Де німці, не знаю, – сьогодні, мабуть, до нас прийдуть, – стримано відповіла Оксана. – А ви зараз у селі Смасівці. Звуть мене Оксана Коваленко. А вас як?
– Мене звуть Соколова… Віра Михайлівна Соколова… – Вона говорила мов у півсні. Потім якась пекуча думка сполошила її, надала сил говорити: – Де пакети, що були в машині?
– Ніяких пакетів у машині не було. Тільки чемодан… Ваш?
– Там були пакети… Три великі важкі пакети…
– Ні, не було нічого. А в чемодані якісь плаття і папери, і білизни трохи. Ваше це?
– Моє… Значить, є папери?
– Є…
– Тяжко мене поранено?
– Дуже. Все плече розвернуло.
– Так… Аж поворухнутися страшно… Оксано… В мене до вас прохання… Можете сказати німцям, що я тут, – приховати це вам і так не вдасться… Плаття мої візьміть собі або продайте… Але ці папери неодмінно заховайте… Це креслення нашого радянського літака… Я ж колись літаки на заводі будувала… Так от., це креслення літака Крайнєва… Треба, щоб вони… до наших потрапили… Розумієте… до наших…
Обличчя Віри Михайлівни раптом зблідло, очі закрилися. Оксана була певна: це смерть. Але серце ще билося. Ніби віддалене далекими далями від життя, воно ще змагалося зі смертю, воно ще вело бій.
Оксана Коваленко швидко взяла великий пакет з паперів – кілограмів, мабуть, зо два, – глянула на нього і відразу заховала в глибині темних сіней. Вона не знала, хто такий Крайнєв, та коли людина в останню свою мить говорить про креслення, то либонь вони й справді дуже важливі.
Але була в хаті людина, яка добре знала, хто такий Юрій Крайнєв, і яка не пропустила жодного слова з короткої розмови. Причаївшись на печі, Ваня уважно прислухався до всього, що говорилося, і в нього аж серце завмирало від думки, що такий цінний винахід може потрапити до німців. Ах, напевне, мати не зможуть добре заховати креслення!.. Він сам мусить піклуватися про їх долю… І він не віддасть ці креслення німцям, нізащо не віддасть! Адже не раз у своїх мріях він літав на літаках Юрія Крайнєва над просторами батьківщини, він громив на них ворога, він був льотчиком… Ні, ніколи не заволодіти німцям цими паперами!
Години через дві вже все село знало, що Оксана підібрала на шляху поранену жінку і що Віссаріон Іванович – старий, мало не восьмидесятилітній фельдшер – приходив до Коваленчихи, дивився рану і сказав, що та жінка навряд чи оклигає: надто вже сильно її поранено.
Та десь опівдні про цю подію всі вже забули: в село прийшли німці.
Коли Оксана сказала про це Вірі Михайлівні, та у відповідь лише застогнала, неспроможна вимовити ні слова. Страшна гарячка пекла вогнем її тіло, затуманювала мозок, позбавляла здатності міркувати.
Та хоча Віра Михайлівна й була десь на самісінькій грані між життям і смертю, увагу німецького коменданта вона все-таки привернула. Одного ранку він у супроводі лейтенанта медичної служби з'явився у хаті Оксани Коваленко.
На Соколову цей візит не справив ніякого враження. Температура не зменшувалася щовечора вона сягала тридцяти дев'яти, а то п сорока градусів, і весь світ плив перед Вірою Михайлівною затінений густим непрозорим серпанком. На німців вона глянула, навіть не зрозумівши, хто прийшов, і, можливо, саме це врятувало її.
– Як вона до вас потрапила? – спитав комендант Оксану.
– Видно, евакуйована, – відповіла жінка. – Діти в розбитій машині знайшли.
– Як її звуть?
– Не знаю. Вона весь час непритомна.
– Буде жити? – це запитання вже стосувалося лікаря.
– Важко щось передбачити, – відповів той. – Стан дуже серйозний. Одне тільки можу сказати напевне: плече розбите і рукою вона вільно вже ніколи не володітиме. Звичайно, якби зробити операцію…
– Надто багато честі! – перебив його комендант. – От що, – звернувся він до Оксани, – помре вона – доповіси мені і приставиш до комендатури труп; одужає – приставиш її саму. Там розберемося, що з нею далі робити… Ви певні, що це не пошесна хвороба? – знову запитав він лікаря.
– Абсолютно певен. Це звичайний післярановий сепсис…
Німці вийшли з хати, і несподівана Оксанина гостя так і залишилася в неї.
Потяглися один за одним довгі сумні дні, одноманітність яких порушувалася тільки наказами коменданта про вихід на роботу або мобілізаціями до Німеччини. Довгих два місяці трималося на тонесенькій ниточці життя Віри Михайлівни Соколової, та нарешті вона все-таки почала одужувати.
За цей час Ваня Коваленко вже довідався, де заховано пакет з паперами, і це була його найсолодша таємниця. Він ні слова не сказав Соколовій про свою обізнаність – про таке не личить розмовляти солідним людям, – але нетерпляче чекав, коли ж Віра Михайлівна заходиться переправляти пакет топ бік, через лінію фронту, яка вже так віддалилася від Спасівки, що й гарматних пострілів не чути. Та Соколова мовчала. Мовчав і Ваня, тільки час від часу перевіряв, чи лежить пакет на своєму місці.
Якось він все-таки не витерпів і спитав: що думає робити Віра Михайлівна з тими паперами? Соколова дуже здивувалася: вона гадала, що ніхто, крім неї та Оксани, не знає цієї таємниці, але планів своїх не розкрила, тільки попросила Ваню нікому пі про що не говорити. Малий Коваленко поклявся мовчати і обіцянки своєї дотримав. Ніхто так і не дізнався від нього про ці креслення, хоч як кортіло йому похвалитися перед сусідськими хлопчаками.
День минав за днем, вже заосеніло, і біда прийшла неждано-негадано, як вона завжди приходить. До хати Коваленків під'їхала вантажна машина, з неї вискочив комендант і наказав Соколовій негайно збиратися. Оксани не було вдома. Діти злякано забилися на піч, визираючи звідти, мов малі жовтодзьобі пташенята…
Як не старалася Віра Михайлівна хоч на мить залишитися сама, нічого з того не вийшло. Комендантові було наказано негайно зібрати всіх прийшлих у село та відправити їх до районної комендатури. Німець був добрим служакою і звик виконувати накази беззастережно. Соколовій довелося підвестися і, стогнучи віл болю – плече ще не зовсім загоїлося, – взяти свої дрібні речі й піти за комендантом.
– Не забувай мене, Ваню, мамі спасибі скажи, – мовила на прощання Віра Михайлівна і назавжди вийшла з гостинної хати Оксани Коваленко.
Останні слова її прозвучали для Вані як заклик до дії, як прохання врятувати папери, щоб ніколи не дісталися вони фашистам. Якраз перед початком війни він вступив у піонери, і слова урочистої обіцянки ще бриніли йому у вухах. А тепер він мусив виконати цю урочисту обіцянку…
Нетерпляче чекав він у той день повернення мами з роботи. Вона працювала в полі, – комендант примусив усіх працездатних збирати багатий урожай. Повільно тяглися хвилини. Ваня думав про Віру Михайлівну… Напевне, розстріляють її німці. Надто вже багато смертей розсівають вони довкола себе, щоб можна було сумніватися в цьому.
Вже й посутеніло в кімнаті, а мама все не йшла. Ваня вирішив покласти малу Оленку спати. Вона слухняно лягла, але не заснула, тільки причаїлася на печі, немовби чекаючи ще якогось лиха.
Правду каже народне прислів'я, що біда ніколи не ходить одна. Пізно ввечері з грюкотом прочинилися двері і сусіди внесли до хати непритомну Оксану. Десь у полі несподівано вибухнула невідомо ким закопана в землю міна, і бабу Рафію з далекого кутка вбило на смерть, а Оксану тяжко поранило.
Сусіди поклали її на ліжко, туди, де ще сьогодні лежала Віра Михайлівна, і пішли собі – в кожного й свого клопоту було по саму зав'язку, – а Ваня Коваленко, найстарший чоловік на всю господу, залишився на хазяйстві.
Невимовний жах, майже відчай пойняв усе його єство. Адже йому було всього-на-всього десять років; ще зовсім недавно він знаходив найкращий захист за маминою спідницею, а от зараз вже доводилося самому вирішувати, як бути далі. Він плакав, аж поки не вилилися всі сльози й почало різати очі. Тоді витер повіки кулачками і пообіцяв сам собі, що більше ніколи не буде плакати.
Підійшов до мами, прислухався: вона дихала тихо, але рівномірно, ніби спала. І заспокоєний Ваня й собі задрімав біля мами, сидячи на ослінчику та впершись лобом у мамину ковдру.
Коли він ранком розплющив очі і, ще не все збагнувши та згадавши, розглядав кімнату, мама вже була мертва. Він побачив це відразу, але не закричав, не оплакав – в нього на це вже не було сил. Зате почала голосно плакати мала Оленка. Почувши цей плач, до хати збіглися сусідки.
Поховали Оксану без труни, на кладовищі за околицею. Ваня не плакав і тоді, коли маму опускали в землю, тільки все дужче пригортав до себе Оленку, наче боявся, що хтось забере її від нього.
Коли прийшли з кладовища, вже повернулася від родичів бабуся, і почуття самотності стало не таким гострим. Оленка навіть зовсім заспокоїлася: в їхній сім'ї бабуся завжди вважалася найголовнішою, і раз вони вже тут, то боятися і плакати нічого.
Та Вані однаково не було спокою Він почував ні своїх вузьких хлоп'ячих плечах величезну відповідальність і знав, що мусить нести її сам, бо нікому звіряти свою таємницю не мав права.
Другого дня він узяв у сінях папери Віри Михайлівни, добре їх роздивився і, хоч нічого не зрозумів у плетиві химерних ліній, сам собі сказав, що без цього винаходу радянським військам буде важче розбити німців, Значить, він – піонер Ваня Коваленко – мусить за всяку ціну зберегти цей пакунок, перенести його через лінію фронту, далеко-далеко, та віддати радянським людям. Як шкода, що ніхто не може йому допомогти! А що як розповісти про все кому-небудь? Кому ж? Оленці? Бабусі?.. Та ні. Вони перелякаються, нікуди його не пустять і, мабуть, і зовсім знищать дорогоцінні папери, щоб не наражатися на небезпеку… Чи сказати комусь із хлопців? Ні, для того треба було всіх перевірити, а часу вже не було. Ой, як мало часу у Вані Коваленка!. – Та нічого, він піде сам. Ніхто не зверне уваги на такого малого, воно ще краще буде…
Другого дня, пізно ввечері, із села Спасівки вийшов маленький горбатий хлопчик. За плечима в нього висіла торбина з убогими харчами, в руці був виламаний у садку черешневий ціпок. Хлопчик був згоден дати перевірити свою торбу кому завгодно, але нізащо в світі не дозволив би торкнутися свого горба.
Хлопчик глянув на рідне село, що принишкло, причаїлося в осінній тиші, і не поспішаючи, зберігаючи сили для далекої дороги, рушив на схід.
