Текст книги "Зоряні крила"
Автор книги: Вадим Собко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц)
Нарешті швелери спинилися. Вони висіли тепер недалеко від Полоза, але в руках у нього був тільки маленький обривочок, і закріпити їх він не міг. Тоді Котик швидко підбіг до скрині, з якої Полоз брав канат, обмотав собі біля пояса найміцнішого і, вже ні хвилини не думаючи про страх, поліз туди, де на залізній фермі, охоплений вітром і морозом, стояв виконроб Полоз.
Котик ліз угору, хапаючись, поспішаючи, не думаючи про те, куди ставити ноги, за що вхопитися руками, усім тілом потрапляв під удари вітру, спинявся на мить і все-таки ліз. Рукавиці його попадали на землю. Він не звернув на це уваги і помітив тільки тоді, коли залізо стало прилипати до долонь.
Він лаявся, лізучи вгору, лаяв вітер, сніг, мороз, лаяв люто і смачно, задьористо,і неповторно і все-таки ліз.
Коли він став поруч Полоза і вхопився за зігнуту, немов застиглу руку виконроба, сили його вже приходили до кінця. Задубілий Полоз помалу розмотав товстий мотуз.
А навкруг них божевільна свистопляска вітру і снігу досягла своєї найбільшої сили. Повітря йшло густою масою, воно навалювалося, як вода, і двоє людей на висоті тридцяти п'яти метрів над землею не могли довго опиратися цій силі. Але вони змагалися, прив'язували себе на мить до залізних рейок, потім перелазили на друге місце, намагалися заховатися від ударів вітру і ще встигали міцно, надійно кріпити швелери. Ці двоє протиставляли силі хуртовини спою волю, вміння, вони вміли перемагати, мусили перемоги, і перемагали.
І коли роботу було закінчено, раптом відчули вони і двадцятиградусний мороз, і вітер, і біль ранок від поздираної шкіри на руках. Тільки тепер відчули вони, як важко було виконати цю роботу. Сили вже зовсім залишили їх, коли вони спускалися на землю. Кожної хвилини здавалося, що ось-ось вітер святкуватиме перемогу над ними, зірве і кине на землю.
І вони спускалися поволі, часто зупиняючись і допомагаючи один одному. Не було ні страху, ні радості, була тільки напружена, як трос на вітрі, увага і єдине бажання: вирватися із смертельних обіймів вітру, стати на тверду землю.
Вони злізли, і поземка здалася їм зовсім не холодною після підхмарного вітру. Помалу рушили вони до виходу з кузні, знесилені і стомлені вкрай.
Кілька чоловік бігло їм назустріч. Розбурканий дзвоном швелерів сторож встиг подзвонити до виконроба кузні і чергового по будівництву. Зараз вони зустрічали Полоза і Котика.
Полоз хотів пройти, не звернувши ували на цих людей, але його зупинили. Виконроб кузні, інженер Гучко, став йому на дорозі. Обличчя його, напівзакрите сивуватими вусами, почервоніло від злості.
– Хто вам дав право порядкувати на чужих дільницях? – вигукнув він.
– Поредайте своєму виконробові, – процідив крізь зуби Полоз, (йому було важко ворушити замерзлими губами), – що він роззява, коли не просто сучий син.
З цими словами він відсторонив Гучка і швидко пі-шоп з цеху. Котик рушив слідом. За кілька хвилин вони вже стояли біля під'їзду будинку, де жив Полоз, і, лунко тупаючи ногами об цемент, струшували сніг. Виконроб запросив Котика зайти погрітися, і той не відмовився, хоч почував себе і не дуже зручно.
Вони промерзли до кісток, і тому теплінь кімнати здалася особливо приємною.
– Ось що нам потрібно, і то негайно, – вигукнув Полоз, витягаючи з шафи пляшку з прозорою рідиною. Він пішов шукати хліба і закуски, а в цей час Котик роздивлявся житло свого начальника. Полоз за мить повернувся з тарілкою, де виднілася якась рибка, поставив її на стіл, витяг виделки, і вони налили чарки. Він саме підніс свою до рота, коли хтось сильно постукав у двері.
– Зайдіть, – крикнув Полоз, не випускаючи з рук чарки.
Двері прочинилися, і висока жінка у сірій сукні стала на порозі кімнати.
– За твоє здоров’я, Віро Михайлівно, – сказав Полоз замість привітання, встав, підняв чарку, глянув через неї на світло, а потім помалу, смакуючи, слідом за Котиком випив її до дна.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Віра Михайлівна зайшла до кімнати і міцно зачинила за собою двері. Якусь мить погляд її затримався на кремезній постаті Котика.
– П'єш, – трохи примруживши око, глянула вона на Полоза.
– Гріюсь, – в тон їй відповів виконроб, намагаючись збагнути, що привело до нього начальника будівництва в такий пізній час. Вона жила в цьому ж будинку, поверхом вище, і заходила до нього лише двічі чи тричі. В її присутності Полоз завжди ніяковів або, навпаки, щоб приховати ніяковість, ставав трохи розв'язним і навіть грубуватим. Потім сердився сам на себе і клявся завжди зберігати повну байдужість, але при першій же зустрічі все повторювалося знову.
А Віра Михайлівна не виділяла Полоза серед інших інженерів. Завжди стримана і спокійна, вона, як і всіх, зустрічала його посмішкою, вміла вимагати роботу, скупо і рідко хвалила.
– Сідай, Віро Михайлівно, – Полоз підсунув, до столу ще одного стільця, – сідай, гостею будеш. Ми по-простому, по-холостяцькому…
– Мене дивує, – сказала Віра Михайлівна, не звернувши жодної уваги на запрошення Полоза, – мене дивує, чого це ти завжди намагаєшся встряти не в своє діло. Що, тобі мало роботи на своїй дільниці?
Полоз здивовано підвів брови. Мовчки розвів руками. Віра Михайлівна поморщилася.
– Ти прийшов з армії, а дієш так, ніби не маєш уявлення про дисципліну чи порядок.
– Може ти скажеш мені, що трапилося?
– Коли ти ще раз втрутишся в роботу інженера Гучка, то твоє прізвище стоятиме в наказі поруч з доганою. Зрозумів?
Полоз мовчки підвівся. Обличчя його стало зовсім нерухомим, дивно суворим. Дві вертикальні зморшки окреслили куточки губ. Дивлячись на Віру Михайлівну, він підшукував потрібні слова, але всі вони чомусь зараз здавалися непридатними. Обурення стискало горло.
– Цікаво мені знати, де я втрутився в його роботу?
– Де? Це, Полоз, негідно серйозної людини – наробити дурниць, а потім удавати з себе наївного хлопчика.
– Віро Михайлівно, або тип мені скажеш, чого хоче від мене Гучко, або ми раз і назавжди припинимо цю розмову.
Соколова похитала головою.
– П'ять хвилин тому до мене дзвонив Гучко. Очевидно, всі свої подвиги ти проробив разом із цим товаришем? Нічого сказати – обидва відзначилися. І навіщо вам треба було чіпати той настил?
Котик встав із свого стільця. Віра Михайлівна, висока жінка, поруч із цими двома велетнями здавалася зовсім тендітною і крихітною.
– Який настил? – нахмурився вкрай здивований Полоз, – Нічого не розумію…
– Не розумієш? Навіщо тобі треба було лізти на кузню, скидати монтажний настил? Ви що, обидва п'яні були?
Полоз і Котик нарешті зрозуміли: замість подяки Гучко обвинуватив їх мало не в шкідництві. Важкий кулак Котика, як гиря, упав на стіл.
– Сучий син! – не витримав він і раптом, сам злякавшись своєї сміливості, замовк, знітився і відступив до стіни.
– Архипадлюка, – намагаючись бути спокійним, підтвердив Полоз. – Це він, товаришу Котик, вирішив нам подякувати. А ми старалися…
– Так от, я думаю, ти зважиш на нашу розмову. Мені не хотілося б сваритися з тобою, Полоз.
Виконроб пройшовся по кімнаті. Треба було якось виправдатися, а слів не знаходилося. На Гучка навіть обурюватися було не варто, але Соколова мусила знати правду.
– Ну, ходімо на кузню, – несподівано м'яко і вільно сказав він, оглядаючись на Котика.
Той мовчки кивнув головою.
– Чому ж так негайно, ми й завтра встигнемо, – всміхнулася Соколова.
– Ні, ми підемо зараз.
Полоз сказав це настільки стримано і сухо, що Віра Михайлівна здивовано глянула на нього і погодилася.
– Коли вам обом так хочеться, ми підемо на кузню зараз.
Сказавши ці слова, вона рушила до дверей, біля порога спинилася і озирнулась:
– Я зараз повернуся. Вдягайтеся.
Котик глянув на Полоза, йому зовсім не хотілося знову іти у хугу, підставляти обличчя під ножі вітру, але коли справа обертається так несподівано, то начальнику будівництва треба довести чисто все. Тут сумнівів бути не може.
Віра Михайлівна з'явилася на порозі, одягнута у жовте, туго підтягнуте широким паском шкіряне пальто. Натягаючи рукавички, вона спинилася біля дверей.
– Ну, ходімо. Ви готові?
– Готові, – буркнув Полоз.
До того як замкнути двері, він окинув поглядом кімнату. Чайник кипів на вікні. Білий струмінь пари вихоплювався з тихим свистом з дірочки в кришці. Порізана рибка лежала на тарілці. Від гарячої батареї опалення здіймалося вгору повітря і тихо гойдало фіранку над вікном. Полоз з жалем зачинив двері.
На вулиці його чекала приємна несподіванка – великий автомобіль начальника будівництва стояв біля під'їзду. Соколова сіла поруч з шофером і наказала їхати до кузні.
Вітер нітрохи не стишився. Машину кидало на несподіваних кучугурах.
Вони блискавично швидко виростали на дорозі, і з такою ж швидкістю вітер зганяв їх на обочини. Пролітали крижані сніжинки і в світлі фар здавалися краплинами розтопленого металу. Котик був глибоко переконаний, що шофер уже давно загубив дорогу, але машина пружно, ніби уткнувшись у велику кучугуру м'якого снігу, зупинилася біля ажурних каркасів кузні.
Соколова відкрила дверці і вийшла. Полоз і Котик вискочили теж. Втрьох вони пройшли на кузню. Стисло, ніде не розповідаючи про самого себе, а весь час говорячи «ми», розказував Полоз. Віл говорив про страшну силу розгойданих швелерів. Про скинутий вітром настил і обірваний канат. Про перетягнуті троси і божевільну лють вітру.
Віра Михайлівна дивилася вгору, де під напором повітря ледве помітно тремтіли важкі швелери. Не вірилося, щоб у таку погоду хтось міг туди дістатися. Але жовтий, новий, зав'язаний кількома вузлами канат виднівся угорі. У словах Полоза не було і крихти неправди. Інженер Гучко брехав, намагаючись приховати власну недбалість.
Віра Михайлівна уявила собі Полоза там, нагорі, під ударами вітру і снігу і здригнулася. Інженер Полоз, на якого вона ніколи не звертала особливої уваги, несподівано став дорогим і рідним.
Це незвичне почуття трохи здивувало начальника будівництва, але Соколова нічим не виявила його і сухо промовила, коли Полоз закінчив розповідати:
– Дуже прошу мене пробачити. Ви зробили справді героїчну роботу, і вам обом слід тільки дякувати. Але вдруге я просила б тебе, Полоз, не ризикувати ні життям робітників, ні своїм.
Соколова повернулася і, легко ступаючи по морозному хрусткому снігу, пішла до машини. Полоз ї Котик рушили за нею. Знову перед фарами машини замиготіли блискучі сніжинки. Уперто проривалася машина крізь сніг і вітер. Спинилися біля сорок восьмого барака, і Котик вийшов. Він навіть радий був позбавитися такого високопоставленого товариства.
Мовчки вийшли Соколова і Полоз біля свого під'їзду, не глянувши одне на одного, йшли сходами вгору. Дивовижно короткими здавалися прольоти. На площадці другого поверху Полоз зупинився. Соколова спинилася теж. Вона добре розуміла обурення Полоза, і раптом те ж саме почуття, яке так здивувало її там, на кузні, з'явилося знову. Зараз воно не здивувало. Це була могутня і справді радісна хвиля.
Проте нічого незвичайного не трапилося.
– Я прошу пробачення, Полоз, – Віра Михайлівна потисла простягнену руку, – не сердься.
Голос здригнувся. Соколова швидко відняла руку і пішла вгору.
Полоз уважно слухав її кроки. На третьому поверсі стукнули двері. Стало тихо. Хвилин п'ять закладав маленького ключика у добре видну дірочку замка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Місяць минав за місяцем, багато часу збігло з того дня, як Юрій Крайнєв повернувся з німецького полону, а лікарі все ще не дозволяли йому побачити Ганну. Надто небезпечною могла бути така спроба, і ніхто не міг поручитися, принесе вона користь чи шкоду.
Тільки один Валенс не поділяв побоювань медиків.
– Це для неї були б найкращі ліки, – часто говорив він, вислухуючи схвильовану розповідь Юрія про категоричну заборону побачення.
А для Крайнєва це зволікання вже ставало нестерпним. Він мусив бачити свою кохану, не могла ж, справді, його поява завдати їй якоїсь шкоди. Не вірив він у цій справі лікарям. Тут він цілком поділяв думку Адама Олександровича: треба просто піти до Ганни! Не може від того стати їй гірше!
І ось, нарешті, після довгих вагань, побоювань і застережень, лікарі дозволили побачення..
– Ми підемо разом з вами, Адаме Олександровичу, – сказав Крайнєв, – так, мабуть, буде краще. Десь в глибині душі мені трохи страшно – ніяк я не можу уявити собі Ганну хворою.
– Добре, – відразу ж погодився Валенс, розуміючи свого друга. – Підемо разом.
– Ну, а про що ми з пою говоритимемо? – хвилювався Юрій.
– Там, на місці, видно буде, – відповів директор. – Заздалегідь нам ніякої розмови заготовляти не треба.
Вони з'явилися у лікарні ранком і довгенько чекали, поки їх приймуть. Нарешті прийшов професор – сивий, уже літній чоловік, з глибоко запалими, але дуже добрими очима. Він сів поруч зі своїми відвідувачами на диван і довго розпитував про колишнє життя Ганни, ніби намагався знайти там щось нове, досі невідоме.
– Ну що ж, – нарешті сказав він, – спробувати, мабуть, таки треба. Не знаю, чи буде від того велика користь, але шкоди по буде напевне. Ходімо.
Відчуваючи, як тремтять у нього коліна і щось стискає горло, рушив Юрій Крайнєв з професорового кабінету. Трохи зблідлий Валенс вийшов останнім.
– Прошу, – сказав професор, підводячи їх до дверей палати.
Юрій спинився, не в силі зробити жодного кроку. Зараз мусило трапитися саме те, чого він чекав так довго і уявити собі не міг. Як це все буде? Якою стала Ганна? Чи впізнає вона його?
Тисячі таких запитань обсіли Юрія Крайнєва, і для того щоб на них відповісти, треба було наважитися і зайти.
– Пропру, – повторив професор, відкриваючи двері і широким рухом запрошуючи Юрія і Валенса.
Відступати вже було неможливо. Юрій зробив крок уперед.
У білосніжній палаті, залитій ясним промінням сонця, на стільці, теж пофарбованому білою фарбою, який стояв недалеко від вузенького ліжка, сиділа Ганна Ланко.
Її довгі, тонкі пальці повільно рухалися, перебираючи китичку на поясі теплого халата. Вона не звернула і найменшої уваги на гостей – так, наче їх взагалі не існувало на білому світі.
Юрій Крайнєв закам'янів на порозі, розглядаючи Ганну. Він часто мріяв про неї, ще частіше бачив її уві сні, але такою уявити свою наречену не міг. Щось змінилося в її обличчі, а що саме, зразу зрозуміти неможливо.
Ні, воно не стало менш вродливим, це тонке виточене лице. Може, навіть навпаки – краса його стала яснішою, викінченішою. Змінилися тільки очі. Раніше вони нагадували величезні зелені смарагди, кришталево-прозорі, сяючі, а тепер чомусь помутніли, стали невиразними. Цей новий вираз очей до невпізнання змінив обличчя.
Так тривало кілька довгих, важких хвилин. Юрій не міг примусити себе зробити крок уперед. Незнайомою, дивно чужою була ця жінка, що так байдуже сиділа біля ліжка, повільно ворушачи довгими випещеними пальцями.
Мовчання і непорушність вже явно затяглися, і тоді Крайнєв наважився. Стримуючи хвилювання, важко ступаючи по підлозі, яка раптом ніби розм'якла, він підійшов ближче до Ганни.
Професор і Валенс залишилися стояти біля дверей, споглядаючи.
Юрій підійшов, спинився біля самісінького стільця, глянув в очі Ганні, і вона подивилася на нього теж. Як хотілося в цю мить Крайнєву схопити це обличчя в долоні, припасти губами до рожевих, таких рідних губ… Може, саме так і слід було б зробити, але ніхто нічого не міг підказати Юрію Крайнєву, а сам він не наважився.
Ганна дивилася на нього спокійно, бездумно. Для неї Крайнєв був одним з багатьох людей, які заходять до палати і зникають без сліду; ніякого почуття не відбилося в зіницях її мутно-смарагдових очей. Вона дивилася на Крайнєва так, як розглядають невідому річ, яка не знати чому раптом з'явилася поруч тебе.
– Я повернувся до тебе, Ганно, – тихо, але дуже виразно сказав Юрій.
Тільки один Валенс міг знати, як важко було його другові вимовити ці слова, якого страшного напруження волі коштували вони.
Ганна ніяк не реагувала на голос Крайнєва. Дивилася вона так само застигло, байдуже. Невідомо навіть було, чи може вона щось взагалі побачити чи почути. Крайнєву стало невимовно страшно: невже так і не знайдеться засобу якось вплинути на Ганну? Невже він навіки втратив свою кохану?
– Давайте вийдемо, – тихо сказав професор Балансу. – Може, буде краще, коли вони залишаться вдвох.
Вони вийшли так тихо, що Крайнєв навіть не помітив цього.
– Чому не дають обідати, я хочу їсти, – несподівано чітко і виразно сказала Ганна.
Юрій аж здригнувся, почувши ці слова. Він ледве міг пізнати цей голос; звучав він приглушено, змінено, ніби з гучномовця.
– Невже ти не впізнаєш мене, Ганно? – запитав він.
Вона мовчала, не почувши чи просто не зваживши на його слова. Крайнєв підійшов ще ближче, присунув другого білого стільця, сів проти Ганни, взяв її за руки, подивився в очі. Ганна дивилася на нього спокійно, жодна думка не промайнула в її зіницях.
– Ганно, це я, це я, Юрій, – повторював одні і ті ж слова Юрій, ніби намагаючись пробудити ці невиразні помутнілі очі.
Ганна мовчала. Їй було абсолютно байдуже; вона просто не розуміла, хто сидить перед нею. Жодна згадка не ожила в її мозку.
Юрій узяв її за плечі, наблизився очима до її очей, ніби намагався увійти зором у глибину цієї важко пораненої, скаліченої душі. Ганна зараз майже лежала в його обіймах, і байдужість її, якась ніби відчуженість усього тіла була страшною до нестями.
Крайнєву раптом захотілося покликати когось на допомогу. От ще мить, і він сам збожеволіє від страху і одчаю. Але він нікого не покликав, знову сів на стілець проти Ганни, все ще не втрачаючи надії якось пробудити ці помутнілі зеленкуваті очі.
– Ганно, невже ти все забула? – гарячково, напружено говорив він. – Невже ти забула наші зустрічі, забула, як ми прощалися з тобою? Невже ти більше не любиш мене?
Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.
– Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?
І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.
«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» – тихо-тихо зазвучало у білій палаті.
Вже ні в що не вірячи – ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, – наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.
І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…
Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.
– Щось змінилося, – тихо сказав він, – і це, в усякому разі, добре.
– Ти впізнаєш мене, Ганно? – все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.
Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.
– Пізнаєш?
– Пустіть! Пустіть, – раптом закричала і забилася в його руках Ганна, – пустіть!
Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.
– Вийдіть, – наказав професор і покликав санітарів.
Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.
– Щось таки змінилося, – сказав лікар. – Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані – це вже добре.
– Мені можна буде приходити до неї щодня? – запитав Юрій.
– Не знаю, чи можна буде щодня, – відповів лікар, – але завтра я таки попрошу вас прийти.
Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.
Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.
Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.
– Ну, знаєте, – сказав лікар, – коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні – Ганну Ланко чи вас.
Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.
– Що з нею? – запитав він.
– Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, – твердо сказав лікар. – Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.
– Ні, слід, – перекопано сказав Крайнєв.
– Можливо, так, – погодився лікар, – спробуємо.
Вони знову зайшли до палати, де в ліжку лежала Ганна. На тихий скрип дверей вона поворухнулася, глянула на Юрія Крайнєва і раптом закричала:
– Не хочу! Не хочу!
– Це я, Ганно, це я, – кидаючись до хворої, проговорив Крайнєв.
Важке ридання в цю мить вирвалося з грудей Ганни Ланко. Воно ніби корчами зводило все її тіло, стискало груди.
– Не хочу, – все ще чулося крізь ридання.
Потім настала тиша. Заснула хвора чи знепритомніла – Юрій зрозуміти не міг.
– Я побуду з нею тут, – попросив він.
– Ні, – відповів лікар, – це тільки зашкодить, але завтра приходьте неодмінно.
Крайнєв знову пішов з лікарні, не знаючи, на що йому слід сподіватися.
А наступного ранку лікар сказав, твердо дивлячись в очі Юрія Крайнєва:
– Будемо говорити чесно, Юрію Олександровичу. Якщо організм витримає таке нервове потрясіння, яке йому зараз доводиться переживати, якщо витримає цю лихоманку і температуру, то я майже певен, що Ганна Ланко одужає.
– Мені можна до неї?
– Ні, я сам попрошу вас прийти, коли буде можна.
Цілий тиждень марно приходив до лікарні Крайнєв. Цілий тиждень у відповідь на всі прохання лікар тільки хитав головою. Нічого не можна було сказати певного про здоров'я Ганни Ланко. Але одного ранку, вже на другому тижні, лікар, ще вагаючись, сказав:
– Давайте спробуємо до неї зайти.
Знову несучи в грудях майже оніміле серце, зайшов Юрій у знайому палату. На великій білій подушці чітко вирізнялося бліде обличчя Ганни. Як же воно змарніло, схудло, ніби спалила його пропасниця…
Юрій підійшов ближче, став біля ліжка. Ворухнулися довжелезні вії, розкрилися очі. Ганна дивилася на нього, ніби щось пригадуючи, щось дуже давно забуте, далеке…
– Ти? – несподівано тихо і кволо сказала вона. – Це ти?
– Я, Ганно, я, – поспішив відповісти Юрій, але вії вже знову опустилися, обличчя здригнулося і застигло.
– Що з нею? – схопився Крайнєв. – Вона заснула?
– Ні, знепритомніла. Для неї це надто велике напруження. Зараз ми її приведемо до нам'яті, але вам сюди довгенько не можна буде заходити. Одне тільки можу вам сказати: тепер я вже певен цілком – вона одужає. І навіть досить скоро одужає.
Лікар говорив чистісіньку правду, але багато в чому ще помилявся: Ганна одужувала не так скоро, як хотілося Юрію Крайнєву. Повільно, повільно, ніби загальмовані, починали працювати нерви, поверталася пам'ять, з'явилася усмішка.
І вперше побачивши цю усмішку і повіривши в одужання, Крайнєв упав перед ліжком на коліна і сказав:
– Ганно, коли б ти знала, яка ти мені дорога!
