Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 18
НЕІСТОТНЕ ДЛЯ ПАСКУАЛЕ

Сон, який бачив Карло, мав невеличке доповнення під час обіду. Того дня додому повернувся його батько, котрий увесь цей час був у від’їзді у справах. Отож за обідом того дня була присутня вся родина. Це була випадкова подія (оскільки за попередні два десятки років цьому ніхто не надавав значення). Проте певної урочистої значущості цій події не бракувало. Батько сидів за столом на чільному місці. Кумедно, бо саме таким бачив його Карло у своєму сні минулої ночі. Він був одягнений у темне, носив огидні окуляри з черепаховими завушниками й мав дещо діловито-молодецький вигляд, який трохи спантеличував.

Дивлячись на батька, Карло раптом пригадав шматочок свого сну, – чи то він наразі додавався до того сну, ніби марення продовжувалось далі.

«Ти повертаєшся, – нашіптувало незапам’ятне багатоголосся. – Ти повертаєшся». Іншими словами: «Ти повертаєшся в ту точку». Але це означає, що вона розташовується не «вище праворуч», а внизу посередині, де космічна безодня заглиблювалася, ніби провалля, й куди (це теж було відомо цілком певно, хоч і абсолютно не мало виправдання) проектувалися тіні всіх персонажів, яких він бачив у Сценах, у Центрі Колеса.

Коли подали фрукти, батько трохи розбалакався, маючи так само молодецький, трохи дурнуватий вигляд, мабуть, подіяло бабине винце, навіть кинув якийсь дотеп з приводу не знаю вже якої події у тодішній політиці (нагадую читачеві, що це були 1960–1961 роки). Почувши батькові слова, Карло знову відчув усередині хвилювання чи, може, то було передчуття. Він раптом збагнув те, на що ніколи в житті серйозно не зважав, а саме, яким тягарем були для нього особи однакової із ним та батьком статі, чоловіки, а над усе (втім, це не дійшло до свідомості) – парубки: він подумав, що рано чи пізно він все одно мав дізнатись про їхнє існування, завдяки такому самому фізичному насиллю, за допомогою якого наразі його змусили бути поруч з батьком, його старим батьком.

Нотатка 19
ПІДРАХУНОК

Насамкінець: у період по поверненні до Турина Карло, як ретельно записано^a[56]56
  ^a було записано.


[Закрыть] у «поцупленій доповіді» Паскуале, мав інтимні стосунки, і до того ж неодноразові, зі своєю матір’ю, чотирма сестрами, бабусею, а також подругою останньої, зі служницею та її чотирнадцятирічною донькою, дюжиною дівчаток – однолітків доньки служниці і навіть молодших, а також із дюжиною добродійок з оточення своєї матері. Крім того, займався ексгібіціонізмом (мав завершені статеві зносини чи інші стосунки, у яких отримував сприяння інших осіб, а також незавершені, як от мастурбація), з майже сотнею неповнолітніх та трохи старших дівчат (хоча й старшим було не більше двадцяти); він вартує півдюжини сутенерів, мастурбував, фактично безкінечно перериваючи еякуляцію, щомиті, коли опинявся на самоті, навіть привселюдно.

Переказувалося мені все це дуже важко, ніби Паскуале «спостерігав збоку», тобто за допомогою його протоколу. Проте наразі Паскуале завершив своє завдання. Тому ми можемо нарешті здихатися як власне Паскуале, так і його обмеженості у мові. Позаяк, це відразу стало зрозуміло, протягом наступних років, наступних десятиліть, Карло поводитиметься достоту так, як по поверненні у своє рідне місто: ба навіть гірше.

Нотатка 19а
ЗУСТРІЧ БІЛЯ ПОРТА ПОРТЕЗЕ

Стояв палючий червневий ранок. Літо прийшло раптово. Асфальт та каміння обпікали, їдкий сморід від нечистот, що горять під сонцем, яснішого й яскравішого за яке годі було уявити, змішувався з пахощами диких трав, що пробивалися навкруги: між халупами з нетрів, між великими житловими будинками сімнадцятого століття, між невеличкими фабриками, скупченими уздовж берегів Тибру, просто на тибрських греблях, переносячи у місто дике різнотрав’я й бруд із недалеких сіл. Під незабутнім сонцем, що було настільки безмірно яскравим, що в тій яскравості було щось мутне й молочнисте, особливо в глибині, здавалось, не може протікати нічого більше, як тільки споконвічне лінькувато-незворушно-спокійне життя древнього містечка, але натомість стояла оглушлива, невимовна товкотнеча. Все рухалось: автівки, фургони, візки, вантажівки, а з ними багатолюдний, неспокійний, крикливий натовп. Здавалось, в одне злилося велике свято і робочий день: від того всі були захоплені, надто через те, що в юрбі здебільшого було повно молодих дівчат та парубків.

Може, через те, що сонце проникало у речі й звідти ххх своє тьмяне, сухе сяйво, вся юрба, що змішувалася під арками Порта Портезе, а також далі, уздовж алеї, була юрбою ххх південною. Світло сочилося з убогих, засмаглих кінцівок, худющих облич, очей, що виблискували голодною чорнотою, голених потилиць і навіть голосів, захриплих від гучного крику та висміювання, розпочатого ще на світанку, коли надворі ще стояла темінь.

Письменник з провінції Венето з прізвищем, що закінчується на -он, вийшов^a[57]57
  ^а прикрокував.


[Закрыть] у саме серце натовпу; й попри те, що крім нього у тій люмпен-пролетарській юрбі були ще інтелігенти, стояв він там сам-самісінький. З виглядом допитливого ґаволова він переходив від прилавка до прилавка, крізь штурханину у натовпі, зодягнений у свій елегантний синій літній костюм. Та хоч він і був сам, робив він, безперечно, вчинок суспільний; він про це чудово знав і не чекав, що це вважатимуть пристойним; більш того, коли б він не пишався цим: його погляд блукав у пошуках «відкриття», яке можна було знайти у будь-яку мить серед моря витребеньок, що ніби пнулися з темноти крамниць та шинків під тим сліпучим сяйвом ранкового сонця. Він роздивлявся, призупинявся біля чогось, розмірковував про ту річ, іронічно її забраковував і йшов роздивлятися наступну. Отак ідучи, натрапив на найубогіший серед решти прилавок; якщо це взагалі можна було назвати прилавком.

Насправді крам розклали на землі, просто у пилюці. Перехожі, що йшли вздовж високої стіни з безліччю розчинених крамничних дверей, сунучи, зачіпали ногами власників цього краму, котрі стояли в глибині: трійко п’ятнадцятирічних хлопчаків, які через хвилювання та безсонну ніч (переночувавши просто на тому місці, де зараз знаходились) стояли геть мовчки, проте їхнє мовчання було неймовірно виразним. Жодна частина їхніх тіл не була нерухомою: починаючи від заслинених ротів до вилиць, які ніби були побиті й погнуті молотком, від палких оченят до густого волосся, що наче горіли на відстовбурчених вухах, схожих на жмут трави. Однак була в їхніх поглядах та рухах якась блаженна байдужість, через яку вони були подібні до замурзаних і ххх сфінксів, що зійшли сюди з далечіні. Це була трійця крадіїв чи принаймні перекупників краденого, як і більшість їхніх тутешніх колег: хлопці були неаполітанцями. Тому речі, якими вони торгували, були для парубків прахом, а отже, не мали жодного значення й ніякої справжньої вартості: це були книги, старі рукописи, пожовклі портрети знаменитостей, платівки двадцяти– чи тридцятирічної давнини, речі, які годяться для бібліотек чи будуарів у стилі ліберті або вже теперішнього століття тощо. Наш літератор спинився біля одного з тих прилавків, розстелених просто у пилюці, й почав неуважливо роздивлятися крам, нервово позіхаючи, й це позіхання застигало на його напівроззявленому роті: роздивляючись той непотріб, він морщив чоло й уже був збирався перейти до наступної експозиції, аж ось, не знати чому, біля портрета самого генерала Ґраціані^{10} його увагу привернула валізка, вщерть повна книжок: втім, частину з них було перекинуто догори дриґом, та насправді в око нашому інтелігенту з венеційським прізвищем впала книга, назва якої італійською здавалася дуже чудною: «…Стерна и теория романа» Шкловського. Почувши назву, читач, гадаю, здогадався, про яку валізку йдеться. Із млявим інтересом, позаяк чоловік з першого ж погляду збагнув, що йдеться про невеличку бібліотеку, дібрану дуже послідовно, він почав порпатися в ній, гортаючи сторінки видань. Першою книгою, що втрапила йому до рук, було невеличке дешевеньке видання «Бісів» Достоєвського: геть усе воно було покреслене, сказати б, від першого до останнього рядка; майже вклеєні у перший твір, ніби це було одне видання, були «Брати Карамазови», але ця книга була покреслена рішуче, майже люто, деякі сторінки взагалі були покремсані пером кулькової ручки. Потім лежало теж дуже дешевеньке виданнячко дантівської «Божественної комедії», у якому була лише закладка – сильно загорнутий куток сторінки, у місці, де розпочиналася 29-та пісня «Чистилища»^{11}. Разом з тим, було багато підкреслень у французькому виданні «L’écriture et l’expérience des limites» Філіпа Соллерса, де йшлося про Данте (й де Сада). Далі насипом лежали всі твори Свіфта, Ґоббза, Паунда. Надзвичайно покресленими, навіть з коментарями, були всі видання Проппа. А поряд з Проппом, і, вочевидь, цілком невипадково, лежали «Аргонавти» Аполоніо Радіо. І «Таласа» Шандора Ференці. Були там і Платонова «Республіка», і «Політика» Арістотеля: звісно, їх теж перечитано, але не покреслено. І «Спогади хворого нервовою хворобою» Шребера та «Пекло» Стріндберґа. Кумедно, що в такому товаристві лежав твір і Роберто Лонґі «П'єро делла Франческа», який, певно, пройшов уже через багато рук, а також купа усілякої іншої писанини, переважно журналів.

У самісінькій серединці валізки, ніби «на почесному місці» лежала така п’ятірка книг: «Дон Кіхот», «Тристрам Шенді», «Мертві душі», «Улісс» та «Поминки за Фінеганом». Серед іншої купи книжок (серед яких «Старий Заповіт», збірка віршів Беллі й дюжина книжок з лінгвістики), які випали з валізи. Їх поцупили укупі. [був також протокол Паскуале Бучареллі. Інтелектуал почав нашвидкуруч проглядати зміст, тішачись з прочитаного, а от на тому боці лавки, скупчившись коло свого краму, схвильовано-блаженно тишком поглядали на чоловіка, очікуючи на його рішення, трійко неаполітанців. Утім, їм не було жодної втіхи у демонстрації свого нетерпіння, стоячи там й «прикидаючись» бандитами, з обличчями, на яких залишили свій відбиток втома і сонце, і очима, що блищали похмурим блиском над вилицями голодних вовків.

↑

– Розповісти про найбільш значущі уривки, які було підкреслено

– дописати видання на якусь філологічну тему

Нотатка, записана ручкою на сторінках «Аргонавтів» (грецькою та англійською): «Не зважайте! Кожен великий письменник пише лише для того, щоб заповнити символами порожню сторінку». А далі дрібніше: «Кожен великий письменник над усе любить Центони[58]58
  Вірш, цілковито складений з рядків різних поетів.


[Закрыть]. У кожного великого письменника – середньовічна культура».

Нотатка 20
КАРЛО, ЯК У РОМАНІ СТЕРНА, ЗАЛИШЕНИЙ,
КОЛИ ЗБИРАВСЯ ЙТИ НА БЕНКЕТ

Тим часом Карло, якого я зловісно вимушений називати «другим», аби відрізняти його, нав’язуючи йому ймення Карлус, чи то Карл, які бридко тхнуть белетристикою, проживав власну «Поему повернення» до Турина, Карло, якого заради гармонійності я б мав називати «першим» і який, власне, є справжнім Карло (тобто завдяки своєму соціальному привілею), ось-ось мав здійснити власний стрибок уперед. У народі кажуть «кар’єра». Хоч насправді йдеться про дещо інше. Ніколи не слід йняти віри словам наших ворогів: у того, щоб людині реалізуватися, не існує ані моральних, ані будь-яких інших меж. Наразі цей Карло № 1 знаходив собі місце в житті, шукаючи покровителів, де міг би згодом, крок за кроком, цілковито себе реалізувати у власному житті й житті міста: ніби це було щось більше, ніж його право.

Між початками двох історій, які складають тему мого твору, неминуче існує симетрія; отож Карлова історія теж починається недалечко від його домівки, яку чоловік винаймав у кварталі, котрий за його часів вважався престижним. Маю на увазі салон пані Ф., про який, однак, завдяки частим відхиленням від теми, ми говоритимемо страшенно багато. Втім, це аж ніяк не означає, – я намагаюся уточнити, – що гармонійність, про яку я згадував, хоч на краплю буде порушено; насправді навіть у місцях та уявних героях, які займали чільне місце на початку оповіді про Карло № 2, є величезна перспектива, яка їх переважає^a[59]59
  ^a виходить далеко за їхні межі.


[Закрыть]; навіть якщо йдеться про нікчемний мурашник антропологічно нижчих людців, які заявляють своє право на історію, даючи хабара в обмін на своє лакейство: походячи в усіх сенсах з найнижчого прошарку народу.

Стояв загадково вогкий і холодний вечір десь у середині весни, але водночас він був загадково сухим та теплим. Причиною, через яку вечір наповнювався такою таємничістю^b[60]60
  ^b цією неоднозначністю.


[Закрыть], міг бути буревій, що збирався над великим кварталом, – проте у тиші, бо не було ані грому, ані вітру, – чи, навпаки, прояснення на небі й на землі в очікуванні спокою прекрасної пори року, ще затягнене торочками грозових хмар, осяяних урочистим зоряним укривалом.

Вдихаючи на повні груди те загадкове повітря, ніби то було його застигле майбуття, чи теплоту того вечора, повного знамень, Карло щойно вийшов з дому й крокував широким кроком, розстебнувши плаща, що важко розвівався на вітрі, адже це був проґумований макінтош з ххх (на власному прикладі роблячи цим внесок до Оксюморону, який пануватиме у цьому уривкові нашої розповіді).

Поруч з Карло, – щоправда, менш натхненно вдихаючи зимно-тепле, похмуро-сяйливе повітря у спокійно-бурливому, затихло-шумуючому кварталі, – щоправда не так захоплено ступаючи вулицею Паріолі до оселі пані Ф., – крокував дуже схожий на нього його одноліток.

У нього був такий самий парубоцький чубчик, хоч і вже трішки поріділий, що качався на чолі, наче крило, він був такого самого темного кольору, як і засмагла шкіра та волосся, властиві італійцям з півдня, той самий атлетичний зріст, прихований за на перший погляд мініатюрною поставою, й трохи схожа на мавпячу хода. Форма обличчя відрізнялася геть не набагато: там, де вилиця у Карло була видовженою, у чоловіка вона була трохи округлішою, у Карло підборіддя добре виділялося, а у чоловіка було слабким. І погляд він мав іронічніший і неуважливіший, тоді як очі Карло були сповнені дитячої серйозності, вони ніби скам’яніли від жаху вкупі з тривогою та надією.

Правила, яким підкоряється виклад у моєму творі, хай вони ще не визначені й виділені окремо, – а тому суперечать вони лише одне одному, – не дають мені загубитися у відступах, присвячених цьому другові Карло. І зовсім неважливо, що після своєї появи у цьому ключовому моменті на його долю випало більше ніколи не з’являтися знову. Отож поряд з Карло крокує його шкільний товариш на ймення Ґвідо Казаленьо. Не маючи таких клопотів, як Карло, він набагато далі просунувся в тому, що називають кар’єрою. Ані марна надія, ані безнадія не відволікали його від тої «гри», від того «грайливого» творення, що ніколи не обманює сподівань, – і якщо дозволите так висловлюватися й надалі, – від таємних ігрищ з тими, хто грає краще й протягом тривалішого часу: від гри у владу[61]61
  Автор грається словами: Illusione – обман, марна надія, delusione – безнадія, зневіра, collusione – змова. Річ у тім, що всі ці слова об’єднує спільний латинський корінь «lusio» («lusione» в аблативі), що означає «гра чи процес гри». Якщо додати відповідні префікси il («заперечення»), de («ліквідація, порушення»), col («поєднання, сукупність»), то виходить щось на кшталт «порушення гри» («зневіра») чи «гра разом» («змова»).


[Закрыть]. Я маю на увазі ЕНІ. Казаленьо був товаришем Карло Валетті у Ліцеї. В університеті їхні шляхи розійшлися. Казаленьо за сімейною традицією подався в адвокати, а Карло, у якого зовсім не було таких традицій, як ми бачимо, обрав інженерію. Втім, щойно отримавши диплом, Казаленьо не пішов за покликом традиції. Він мав еклектичну освіту (окрім юридичної ще філологічну та соціологічну): вона була еклектичною саме в той момент, коли стався бум спеціалізації. Там, де закономірно було б очікувати на «executive», тобто техніка, справжнього спеціаліста, він пропонував послуги «майстра – золоті руки», хоча по суті й досить порядного. Однак ЕНІ була не лише компанією, вона була топосом[62]62
  Трюїзм, банальність, звичайне явище, звичний випадок.


[Закрыть] влади, й про це всі надто добре знають, аби мені про це розповідати^{12}. Поєднання цих двох форм, точніше способів існування, не могла прийняти, в існуючому своєму вигляді, скорочуючись та працюючи з великою плинністю кадрів і майже безіменними відділами, персонал спеціалізований так, як це зазвичай має бути. І саме на цьому змішаному, переплетеному ґрунті Казаленьо протоптав собі шлях. У ті роки (тоді ці хитрощі ще не вилізли на світ божий і вважалися безкривдною, цілком звичайною моделлю управління) спостерігалося незрозуміле переставлення пішаків у важливому для апарату державної влади секторі, а разом з ним і влади недержавної, якою й була ЕНІ: йдеться про пресу. Наприклад, видавничий дім «Нуова Едіторіале Італьяна» почав видавати нову щоденну газету «Аввеніре» («Майбутнє»), створену після об’єднання болонської щоденної католицької газети й однойменної щоденної міланської газети. ЕНІ мала до цієї газети особливий інтерес, який не обмежувався лише рекламними привілеями. Заробітні плати редакторам та іншим працівникам здійнялися так високо, що це викликало заздрощі у журналістів газети «Кор’єре делла Сера», а разом з тим збільшилася кількість рубрик, послуг, газета стала товщою. Вони навіть брали на роботу газетярів з «Кор’єре», як от, наприклад, заступника головного редактора у спортивному відділі, а разом з ним редакторів «Анса» та «Панорама», а про інших, ще більш ексцентричних персонажів, як от колишнього редактора «Чао Біґ», колишнього редактора виключно чоловічого видання «Кент», редактора «Сі» (відгалуження «АВС»), а також колишнього головного редактора власне «АВС». Керівником «Нуова Едіторіале Італьяна» було призначено одного з головних директорів ЕНІ, Етторе Дзолу, який передовсім є довіреною особою Трої. Я хочу звернути особливо пильну увагу читача на цей факт: насправді Альдо Троя, віце-президент компанії «ЕНІ», неодмінно стане одним з ключових героїв нашої розповіді.

Саме в той відтинок часу, коли відбуваються події нашого роману, віце-президентом «Нуова Едіторіале Італьяна» є Ґвідо Казаленьо. Він дивовижно швидко злетів кар’єрними сходами. Він розпочав свою роботу у «Снамі» при Бонокоре, президентові, що керував у той час, коли організація буквально називалася «Національне товариство газогонів», яку, як ми пізніше переконаємось, Троя ліквідує, аби згодом відновити під тим самим ім’ям, але вже без колишніх функцій. У первісному вигляді «Снаму» Казаленьо виконував обов’язки секретаря, й на цій посаді він відзначився особливими заслугами, і, як нам здається, досить неймовірними. Президента «Снаму» Бонокоре настільки закрутило у коловороті його діяльності – засновницької, що є частиною легендарних часів, – що він навіть не мав часу поставити свій підпис у сотні маловажливих листів (для важливої кореспонденції він мав особисту печатку), тож саме Ґвідо Казаленьо – повторюю, він був по суті людиною чесною, – підписував замість Енріко Бонокоре його малозначущу денну пошту, ретельно завізовуючи її по-дружньому підробленим оригінальним підписом шефа. Наразі Ґвідо Казаленьо займав вище згадану посаду, але окрім того був ще й головним управляючим «Снаму», директором відділу «Segisa», таким чином здійснюючи адміністративне й фінансове керівництво «Дня» й увійшовши до невеличкої плинної олігархічної верхівки так званої «імперії Троя».

Отже, саме з цим своїм впливовим товаришем Карло, перебуваючи водночас у драматичному та загадковому настрої, йшов до салону пані Ф. На його обличчі безладно й неспокійно снували найрізноманітніші почуття: ось на ньому усмішка людини, яка перебуває майже в екстазі від життя, яке виявилось несподівано повним гучних та щедрих обіцянок, хоч досі ще не усвідомлених і навіть не висловлених; наразі йому було лячно і перед катастрофою, яку неминуче спричинить його власна натура, і перед тривогою через таку собі «космічну» марність будь-якого можливого способу самореалізації на цій землі. Втім, не бракувало йому й майже наївних, лакейських виразів, сказаних другові, який, попри те, що вони не обговорювали це питання, надавав йому своє мовчазне заступництво у першому ххх ххх; а ще не обійшлося без трохи хуліганської зневаги, яка, – саме через те, що вони – молодь, – провінційна молодь через своє виховання ˃ відчувають ˂ до подій, які чекають на Карло у салоні пані Ф. (її сповнений світлом і шумом автівок, що проїжджають дорогою повз, будинок уже виднівся у глибині засадженої деревами алеї, що здіймається вгору, у самому серці кварталу Паріолі).

Карло звільнився. Те, що до сьогодні заважало йому стрімголов кинутися у круговерть життя (а позаяк це життя – соціальне, воно – дивовижне й сповнене хвилюванням), відірвалося від нього, ніби баласт, що пригальмовує політ. Звільнившись від нього, Карло почав своє нове життя, що протікало паралельно його життю, й саме зараз він переживав перші миттєвості своєї волі. Й не лише миті, повні радістю, але й страхом. І це була не єдина суперечність, бо, як ми згодом побачимо, той, хто, відділившись від нього, подарував йому звільнення, живучи своєю власною безмежною волею, – коли навіть давно забуто й про обов’язок і навіть про норми пристойності, – дістався меж, які навіть безмежна свобода переступити не спроможна. Зрештою, навіть таку свободу можна пізнати. Ба навіть більше, її неможливо не пізнати. Й пізнання цієї свободи – це її можлива межа. Можливо, через те, що за його плечима, усвідомлений чи ні, був сплутаний вузол здобутої і втраченої необмеженої свободи, яку так оберігають. Карло дивився на залитий світлом будинок пані Ф. нерішуче, роззявивши рота, ніби на миттєвому знімку, зробленому зненацька, йдучи водночас нестримним і непевним кроком, – наче під час його завойовницького наступу чоловіка раптом зупинив метафізичний сумнів, – на якому «застигали» зборки на його ххх, що розвівався на вітрові, ніби на картині маньєристів…