Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 71f
МЕРДА
(Видіння, розділ п’ятий)

У п’ятому розділі Видіння бачимо, як Мерда та його дівчина, – котрі досі так незвично приклеїлися одне до одного й мають такий вигляд, наче ні за що в світі не розчепляться, – підходять на висоту Вулиці ххх ххх, до другої вулиці, яка йде поперек Торпіньятарської дороги. Цього разу Сцена у Видінні розташовується праворуч від Карло, який споглядає за ним, відкотившись у візочку назад. Навколо рубіново-червоне світло. Так само надзвичайно яскраве посередині й притьмарене по краях. І так само попереду, у кінці убогої вулиці на околиці, в густому тумані воно перебіжне й у рубіновому світлі видається лише блідим спомином. Одначе у майже безбарвному світлі не височіють вочевидь незалюднені багатоповерхівки, навпаки, там стоять халупки, будмайданчики, мури Акведука. «Це все, що залишилося від колишнього плебейського мегаполіса», – ось яку думку навівали Карло двоє Божеств за спиною. І він старанно вдивляється. У копії – у маренні, в якому все відбувається із зсувом (майже як помилка на письмі), – бачить, як комашиться прадавня чернь: у дранті, у сірих штанях, білих сорочках та барвистих кофтинках, якійсь ненормальній одежині, із червоною хустиночкою, у «морпіхотському» береті, начепленому на лоба так, що потилиця лишилася зовсім гола.

Але зараз, залляті рубіновим світлом Видіння, люди наче щойно вийшли із крамниці одягу. Насправді у цьому не було нічого стидкого чи болісного. Але досить лише трошки придивитися: до того, що промовляють штани, від яких ще наче й цінника не відірвали: вони зовсім нічим не поступаються тим, які носять буржуа, – ані своєю абсолютною сучасністю у тому вигляді, в якому вони є, ані гарним смаком, ані вдаваною «убогістю» й «латаністю», ані кольоровою гамою від запилено-небесного, бірюзового, блакитнуватого, сірого з раптовими переливами жовтого й червоного; вони такі самі невинно-вузькі й обліплюють талію та матню й так само невинно-широкі нижче колін і таке інше… – мова, якою промовляють ті штани, сповнена не меншого сенсу, аніж їхні тіла та зачіски. Вона теж спричиняє в очах та жестах спокійне світло блаженства пересиченої та реалізованої людини, а з ним і несамовите сяйво того, хто поєднує нечисте сумління, яким воно стає від цілковитого поневолення Взірцем, та єретично-революційний неспокій людини, яка натхненно вдягається, керуючись смаком, який вона вважає принаймні настільки ж анархічним та неподобним, як цілком законним і таким, що відповідає правилам. Певна річ, що через первісну простоту, яка допомагає у здійсненні всього цього, потворність стає ще потворнішою, а відразливість ще відразливішою. Втім, у цьому Колі виділено й відокремлено не Складову потворності та відворотності, а стиль одягу та його конформізм. Розповідаючи про різноманітні Складові на різних Колах, я не в змозі невідступно дотримуватися теми, а тому зазвичай усе закінчується тим, що я інстинктивно зображую їх такими, якими вони є в реальному сьогоденні. Я не спроможний говорити про зачіски, не згадавши про дупи, й говорити про дупи, забувши про те, як хто зачесаний. До речі, про конформізм в одязі: двійко Божеств сказали Карло про це приблизно таке. Насправді річ у тім, – звісно, якщо не зважати на барсетки, які тримають між великим та вказівним пальцями або під пахвами, дурнуваті хвойдівські торбинки, які здатні принизити й перетворити на посміховище навіть найбільш гідного молодого парубка, – усе це вбрання, якщо подивитись на це безстороннім оком, не досягає такого самого рівня огидності, як, наприклад, зачіски та носіння бороди; хай там як, а завдяки вбранню з якнайсильнішою та ххх ясністю виявляється той факт, який, завдяки бородам і зачіскам, проявляється надто різко й відразливо, аби це помітили: я маю на увазі інтеркласовість[223]223
  Тобто співіснування різних суспільних класів та знаходження компромісу між їхніми надто різними інтересами, заперечуючи міжкласову боротьбу.


[Закрыть]. Це вже не злидарський одяг, це ключ до того, щоб розтлумачити Видіння, яке показують Карло Божества, але він перестав бути таким не через те, що бідні боролися, щоб досягти у цьому (в одязі) соціальної рівності, а тому, що їм дозволили у цьому бути рівними. Загалом, навіщо повторювати свої слова знову? Йдеться про принизливе та сороміцьке явище інтеркласовості, і цим усе сказано. Отож коли спостерігаєш за людьми, надто молоддю, які з’являються у Видінні, саме через це стискається серце й з’являється глибока та непогамовна туга. Отам, у переливчастому світлі далечі та надвечір’я, де рубінове сяйво блякне, перетворюючись на білувате сяйво марення, ніби поза часом (пізньої весни чи дуже теплої зими) усе це стає доленосним. І далеким від очей та від свідомості. І непоправним.

Нотатка 71g
МЕРДА
(Видіння, розділ шостий)

У шостому розділі Видіння Мерда та його дівчина, міцно обійнявшись, проходять повз Вулицю ххх ххх, що знаходиться ліворуч від Карло, який і надалі поволі відкочується назад. Отже, ця Вулиця ххх ххх простягається до вервечки багатоповерхівок, що височіють у безбарвній поволоці спеки чи надвечір’я. Важко зрозуміти це за допомогою часу, в якому відбувається марення. Великі плити з металу чи гіпсу, які у Видінні відтворюють низенькі будиночки чи крамнички, що тягнуться далеко вперед до низки муніципальних хмарочосів, наразі мають вишневе забарвлення: лискучі посередині та тьмяні, майже бузкові скраю. У цій бузковості є щось зловісне. Коло, що на Вулиці ххх ххх якось різниться від решти: через його могильну атмосферу відразу починаєш це відчувати. Божества пояснюють Карло, у чому річ. У цьому Колі відсутня Скинія: звична Скинія здіймається над підземним склепом, де ховають Ідола! А немає Скинії, то немає й боввана, який втілює Ідола! Отож потайний та відлюдькуватий спосіб життя, який ведуть у цьому Колі, не ґрунтується на Взірці, завдяки якому він стає справжнім, сучасним, конкретним, Взірці, який пропонують як зразок для Наслідування замість того, який був колись, який передував йому протягом багатьох минулих століть і яким користувалася ще за кілька років до цього. Після того, як він кинув погляд на «копію», глибинна справжня сцена, яка залишилась у ˂ ˃ Видіння, – воно вже пожовкло, як стара світлина, – у нього не залишилось сумніву, щó саме Наслідували та Цінили у минулі часи й що наразі, здається, історія вже лишила далеко в минулому. Навколо панує щаслива й святкова атмосфера, сонце та убозтво. Зловісна година та сама, що й у маренні. Знов-таки, кінець весни чи надзвичайно тепла зима. Ніякої прив’язки нема. Але все ширяє, ніби воно безсмертне. Літні жінки та дівчата розмовляють між собою; дівчатка-підлітки ходять тишком, але вони сповнені очікуванням того, що, безсумнівно, чекає на них у житті. Їхні барви сповнені здоров’ям, а злидарське вбрання – гідністю. А старі вже втратили віру в те, що на них щось чекає, та, сидячи у шинку чи на лавках у садочках, що починають виднітися вдалині, вони знають, що вони, принаймні, прожили життя, життя неповторне, життя, яке ніщо не замінить. Їхні обличчя непроникні, мов у статуй. У них зовсім немає ані зіпсованості, ані спаплюженості. Вони прямують до кінця, до смерті, але не розкривають таємниці, що насправді відчувають. Вони ніби завжди знали, як старіють і як воно – бути старим. Парубки та хлопчики теж сповнені цієї гідності. Вони неуважно відбувають це сонячне пообіддя, хто за працею, а хто в байдикуванні, але їхні серця сяють упевненістю, що те, що вони зараз переживають, це саме те, що й потрібно прожити. Воно вічне в їхньому маренні, як вічне й у дійсності, частиною якої вони є. З часом цей спокій проглядається в їхніх очах, сповнених сильним та радісним почуттям. Можливо, у цих очах є й інші вирази: бандитські, лихі, загрозливі або ж прості, невинні й радісні. Але єднає всіх усвідомлення, що всі вони є втіленням єдиного Взірця – свого шляху, свого кварталу чи свого Всесвіту. Одного-єдиного Взірця, котрий, хоч і пов’язаний з бідністю, є найкращим та найприємнішим у світі. Знову ж таки, це підтримує їхню внутрішню міць, згуртованість, а отже, й здоров’я.

Але у Сцені з Видіння все зовсім навпаки: молоді й літні персонажі, які почали показувати свою фізичну й соціальну подобу на попередніх Колах, – наразі доводять, що не мають свого Взірця, а отже, вони спантеличені й хворі. Старим та людям у літах це можна пробачити: хоч вони втратили його, та принаймні він у них був. Але молодь страшенно від цього страждає: вони не знають, кого наслідувати, власне, вони не знають, втіленням якого Взірця їм бути. Певна річ, як ми вже бачили у попередніх Колах і як дізнаємося з наступних, вони мали й матимуть інші взірці, але цього, Взірця переконаності у вічних життєвих цінностях, себто у здоров’ї, саме цього – немає. Тому й мають їхні обличчя хворобливий колір. Усі вони хворобливо бліді, а часом блідість та була свинцевою чи мертвотною. Очі погасли чи блищать, як у гарячці, чи світяться лише природним блиском, навіженим, як часом світяться очі у деяких тварин, які крутяться навколо своєї осі знов і знов, ніби скажені, бо досі відчувають жагу, хоч давно вже не знають, з якої причини. Така бліда шкіра, відчай та збайдужіння ххх – це беззаперечні симптоми недуги, яку загалом називають Неврозом. Випадки цієї хвороби різняться від цілком звичних та легких до мало не жаских випадків божевілля: бліді, ніби примари, очі незглибимі, а в куточках зігнутих синюшних ротів слина крапає маленькими крапельками.

Нотатка 71h
МЕРДА
(Видіння, розділ сьомий)

У сьомому розділі Видіння ми дісталися четвертої дороги, яка простягається поперек Торпіньятарської – у цьому місці стоїть невеличкий світлофор. Сцена у Видінні розташовується ліворуч від Карло. Сяйво кольору черешень. Плити, з яких виходить це світло, відтворюють звивисту вуличку, яка біжить до хижок удалині, що скупчилися, як курники біля мурів Акведуків. Відразу за рогом стоїть невеличкий супермаркет з кав’ярнею просто неба. Горить червоне. Мерда зі своєю ясочкою чекають на краєчку тротуару. Наразі наче все свідчить про те, що у цю мить Мерда хоч би на мить ослабить хватку, якою, зігнувшись у три погибелі, тримає свою ношу, свою дівчину, щоб трошки перепочити, розім’яти руку, яка, мабуть, заніміла, затекла чи, принаймні, затерпла. Та де там, нічого такого й близько нема. Мерда й надалі не порушує своєї пози, яку, на його думку, певно, ніяк не зміниш. Ба більше, спокійно, мало не насмішливо, усміхаючись, щоб приховати ніжність, яка в таких випадках є звичним ділом, ще міцніше хапає свою дівчину, яка у відповідь, аби не пасти задніх, хворобливо йому посміхнулась (хоча насправді мала чудове здоров’я, сповнена сил, скидалася на циганку, й якби їй довелося запустити у Мерду піцою, летів би бідолаха аж на той бік вулиці).

У цьому місці, й Божества звертають на це Карлову увагу, у черешневому світлі Декорацій є Скинія – а як же без неї. Але навіть тут не все як слід. Взірець не в могилі, а повалений надгробок лежить серед дороги. Він сидить поруч, вмостившись по-турецькому, та ще й тримає власного Боввана й звідти роздає поради, ніби якась ворожка, всім тим, хто посвячений у Культ його Наслідування. Взірець поводиться ніби якийсь Святий, отож, ніби пророк, «проповідує» нове Слово. У цю мить він стоїть просто отут – поряд з розкритою могилою, під черешневою Скинією, маючи замість обличчя сукуп усіх попів на світі, попри свій строгий мирський костюм, як ми вже бачили у II Колі, балакаючи зі своїми прихвоснями, які теж мають бридкі пики та костюми, й мовить він їм таке: «А що, є ще такі, що досі ходять з гомиками?» – він промовляє це саркастично, переможницьким, сповненим ненависті тоном, як говорить людина, яка впевнена, що за нею майбутнє. Слово, яке проповідує Взірець на IV Колі – це (за словами Божеств) Слово – Зречення.

Нотатка 71і
МЕРДА
(Видіння, розділ восьмий)

У восьмому розділі спостерігаємо за V Колом – Вулицею ххх ххх. У цьому Колі сяйво має червоно-малиновий колір. Застава з багатоповерхівок наприкінці вулиці вже скінчилася, й тепер видніються стовпи електростанції. Що ж до Скинії, то цього разу вона таки є: отам, біля молочарні. Могила, на якій здіймається Скинія, акуратно закрита, а на надгробку під сукном стоїть Бовван.

Мерда проходить повз поворот на Вулицю ххх ххх, рішуче не відпускаючи своєї хватки, котра завдяки такій сильній довірі й щирій підтримці ніби пов’язана із привітним світом навколо, в якому приймуть радо й підбадьорливо. Та його обличчя, на якому сяє привітна усмішка, починає між ластовинням укриватися блискучим потом.

Складова, яку втілює в собі похований Взірець і котрий цього разу, безсумнівно, матиме зовсім нестерпний вигляд, а отже, саме його буде показано у цьому Колі – це Удаване Благочестя[224]224
  Йдеться про явище, яке в Італії називають «пербенізмом» (від «порядний, благочесний»). Коли людина намагається поводитися й вести спосіб життя відповідно до буржуазійних норм моралі, поводячись насправді лицемірно й по-конформістському.


[Закрыть], принаймні так це називають Божества. Отже, підсумуймо: ці еталони потворності та відворотності, інтеркласисти за зовнішністю, неврастенічно-бліді почвари, які мерзенно-несвідомо присвятили себе зреченню всього, чим вони були, молодики та підлітки у цьому Колі, навіть з певною чванливою неуважливістю демонструють чергову свою рису – удаване буржуазійне благочестя. Вони розмовляють про серйозні речі, тримаючись на відстані від випадкових свідків, не звертаються до людини, з якою не знайомі, явно дають зрозуміти, що спосіб життя сповнений гідності, франтують в анічогенькому та випраному вбранні, не дають засумніватися в тому, що не зважають на кожного, хто не дотримується правил, яких дотримуються вони, статечні люди, поважно й серйозно поручаються за своє майбутнє, ясно натякаючи на цілковиту самодостатність їхнього життя, що освітлює їх ізсередини, наче виявнене сяйво. Вони й на мить не зупиняють свого погляду на тому, хто на них дивиться.

Нотатка 71l
МЕРДА
(Видіння, розділ дев’ятий)

У дев’ятому розділі Видіння Складовою, яку втілює Взірець й яку запропоновано Наслідувати Втаємниченим, до слова, всі вони були молодими, є Гідність. Проте не людська Гідність, а буржуазійна. Про це чесно й відверто кажуть Карло, який знову відкочується назад, його Божества, чи то пак Провідники. Разом зі своєю жінкою Мерда простує вперед: вони обоє пречудово знають, що це воно за гідність така, хоча серед удавальників, безсумнівно, є й не надто вправні, ба навіть ххх. Натомість люди, котрі з’являються у Колі на Вулиці ххх ххх, на якій чітко проступає її візіонарність і яка заллята потужним ясно-червоним світлом, – прекрасні наслідувачі свого Взірця, що похований у щойно збудованій Скинії. Ця Гідність була б жалюгідним різновидом Складової з попереднього Кола, Удаваного Доброчестя, якби вона не втілювалася у плоті, замість того щоб лишатися достатньо хвастливою поведінкою через мляве й мертвотне почуття вищості. Та де там: втілена у плоті, буржуазійна Гідність стала у певному сенсі чимось на кшталт чоловічого достоїнства. У даному конкретному випадку зречення обернулося цілковитим забуттям. Взірець, від якого відступилися і який втілював чесноту людської Гідності й чоловічого достоїнства як її добре означена винятково народна форма, було замінено на Взірець, який навіть не спромігся пізнати свого попередника: він на нього взагалі не зважає. Через свою незміренну неуважливість, що відвертає цих чоловіків, яких тепер краще годують і які краще вдягаються, навіть гадки не маючи, що до них можуть ставитися як до простих та як до нижчих; вони навіть не мріють про те, щоб виявляти свою мужність за допомогою хитрості та розбою, гордості за власний довбень та власною цнотливістю, бідністю та простою зовнішністю, свавіллям злочинного життя та його Сімома Містами[225]225
  Іспанська легенда про існування десь на краю світу сімох міст із золота, яка спонукала багатьох шукати нових земель та перетинати океани.


[Закрыть]: геть не так, навпаки, вони абсолютно й щиро впевнені, що своєю мужністю треба вихвалятися, – не задумуючи цього наперед – поводячись мало не по-інтелігентному, одягаючись, як мамії, маючи якусь манірність у поведінці, маючи якусь ххх спортивних ххх, навіть певною сором’язливістю та стриманістю, які якось по-дивному пов’язані з більшою фізичною силою та чарівнішою зовнішністю. Як ми зрозуміємо наприкінці Видіння й про що поспішають попередити Карло Божества за спиною, оця така завчена Гідність – шлях до досягнення нового виду військового високодумства. У жалюгідній, білуватій сцені Дійсності, під потужною машинерією декорацій сцени Видіння, залитого ясно-червоним світлом, насправді виднілося «гарматне м’ясо». Бідолахи мали стати військовими. Зараз ніхто ні від кого не вимагає стати військовим. (А ондечки в кінці Вулиці ххх ххх, де ясно-червоний колір починає вицвітати й блякнути, йдуть двійко солдатиків у звільненні: з-під головних уборів стирчать чуби, берети з солдатської форми вони пустотливо нап’яли на потилиці, мундир носять, наче розхристану й затаскану піжаму.) Та якщо вже наші солдати мають бути такими, як ці, то вже нехай будуть, як американські солдати. А ще краще, – як вочевидь нашіптує своїм Наслідувачам Взірець, похований у Скинії, – справжній мілітаризм, який уже підсвідомо прийняли, – це есесівський мілітаризм. Зрештою, з кого складалися «загони» СС? Ймовірно, з хлопців з народу, котрих індустріалізація трошки збуржуазила, як ось оцих двох.

Нотатка 71m
МЕРДА
(Видіння, розділ десятий)

У десятому розділі Видіння спостерігаємо за тим, як Мерда та його жінка проминають Вулицю ххх ххх. Мерда, удаючи, що анічогісінько не сталося, вільною рукою витирає своє маленьке зморшкувате, змокріле від поту чоло.

Божества кажуть Карло, що наразі вони на Колі Боягузтва (чи то пак Слабкості чи ще краще сказати Зречення, Непридатності). Бо світ, який роїться за їхніми спинами, – це світ, у якому хлопець вирішив, може, навіть того не свідомий, бо так наказував йому його Взірець, що буде сильним і ладним на все. Якби хтось сказав йому йти слідом, він би пішов, попрощавшись із рідною домівкою, аж на край світу: принаймні, допоки не набридне. Будь-яка зміна чи хоч-яка подія радо віталися. У нього було просте, бездоганне життя, але воно не було самодостатнім, адже було злиденним. І саме тому кожен з тих, хто комашився на тій убогій вулиці, був схильний і ладен зажити іншою долею, попри те, що мав таку бездоганну долю.

Наразі Взірець, якого поховали, бо страшно огидний у склепі, власне, під склепом, і чийого Боввана двічі загорнули сукном, говорить до своїх поборників, що треба всіх і всього боятися, нікому не довіряти, хай там що, а дбати лише про свої справи, але не так, як то було колись – тоді це був нахабний та ххх вислів, – а саме у буквальному значенні: не вилазити із власної черепашки. Не полишати свою родину, гарнесенько оздоблений будиночок, коло найближчих друзів, роботу (це для тих, хто на неї ходить, а хто ходить красти, так то один грець), увечері раненько йти до ліжечка (єдиний виняток з правила – це ті, хто йде щось поцупити). Не говорити до чужинців, а як хтось подивиться у твій бік, то чимчикуй своєю дорогою, дивлячись лише вперед, а ще ліпше – опустивши очі долу, як слухняна послушниця, адже у тебе янгольські кучері та білісінька шкіра.

У цьому Колі світить пурпурове світло. У глибині, де будиночки при дорозі змішуються з новими багатоквартирками, виступають останні стовпи електростанції, пурпурне забарвлення обертається на прекрасний рожевий пил, ніби створений морозивником.

Нотатка 71n
МЕРДА
(Видіння, розділ одинадцятий)

В одинадцятому розділі Видіння, як читач, котрий уважно рахував^a[226]226
  ^а лічив.


[Закрыть] раніше, ми дісталися VIII Кола. Мерда простує вперед. Безсумнівно, через те, що він постійно вимушений докладати зусилля, аби втримати об’єкт свого поклоніння, притиснувши до себе, в одному положенні, йому вже бракує повітря. І, безсумнівно, руки він уже не відчуває.

Світло помаранчеве: вибухаючи несамовитою сліпучістю посередині скляних блоків чи плит, у тому місці скло, певно, трохи тонше, жовтогарячий колір світлішає, перетворюючись на якийсь дивний лимонно-жовтий із вкрапленнями жовтогарячого. Цей відтінок, як і зазвичай, поступово вицвітаючи, дістається помаранчевого світла й у самісінькому кінці, де більше немає ані частоколу багатоповерхівок, ані стовпів електростанції, а лише звичайне чисте небо. Земля ніби провалюється, певно, перетворюючись на якусь широку долину, помережану стоками.

Вулиця ххх ххх, власне, й є VIII Колом, посередині вона розширюється, утворюючи округлий майдан, майже як у селищі. Посередині майдану стоїть Скинія – вона священного кольору, жовтогарячого. Але й у ній є дещо новеньке чи, принаймні, небачене раніше. Взірець не похований у могилі, а сидить по-турецькому перед своєю Скинією, але, на відміну від Взірця, який втілював Зречення, цей Взірець, взірець Терпимості, безликий. Замість обличчя у нього величезне яйце. Балакуче. Адже він теж пророк – проповідує власне Слово. Й попри те, що його прибічники дужі, упевнені в собі, відкриті перед прийдешнім, попри те, що він говорить про сучасність та свободу, вони нестерпні, мають кволі та женоподібні тільця, мало не трусяться від хвилювання, не можуть слухати уважно й мають такий знуджений вигляд, наче зніжені недоторки. Вони не бажають знань, вони прагнуть існування. Те, що проповідує Взірець, – це вже Правила, а вони, народившись під цією чудовою зіркою, з нетерпінням очікують, щоб здійснити те, що цього пообіддя, цього вечора й протягом усього їхнього подальшого життя є для них нормою.