Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 122
НОВІ ОКОЛИЦІ
(Продовження)

Перш ніж остаточно щільно скупчитися одна біля одної у місті, яке вигулькувало у сірому сонячному світлі (яке поволі, що вище піднімалося, позбавлялося своєї яскравості та сили), серійні фортеці через певний час ставали не такими частими, й знову починалася пустеля. Правда, через цю пустку простягався асфальтований шлях. Але узбіччя його були облуплені, й почасти їх укривала земля з рівнини чи сміття. Час від часу цю пустку перетинав якийсь струмок із чорною та смердючою водою, а по їхніх бережках пливло сміття, яке ніби хто розклав певною рукою, аби надати йому незворушності, вічності: вона зухвала на обпалених сонцем берегах та журлива в тіні. На одному з місточків, який пролягав через останню широку смугу пустелі, схилившись над своїми мотоциклами, непорушно стояли підлітки, зодягнені у неприродно яскраві, ніби для свята, сорочки та штани. Потім вони зібрались у гурт, завівши свої мотоцикли, які розлючено загуркотіли, й піднявши передні колеса так, ніби намірились їх осідлати. Вираз на їхніх обличчях був відсутній, вони були бліді, погляд метушився або спрямовувався зовсім в інший бік. Через волосся, яке було коротко вистрижене на чолі й дуже довге на потилиці, спадаючи аж до плечей, у них наче був якийсь смішний та зловісний^a[331]331
  ^a страхітливий.


[Закрыть] жіночий фетиш. Незабаром вони зникли. Й на тому останньому відрізкові пустелі залишилася лише самотність, наповнена смородом нечистот, через який неможливо було дихати. Трохи далі, змішане з попереднім, розташовувалося ще одне сузір’я із старих сільських хат, яке було ніби зразками житлового будівництва з іншої галактики. Будиночки були пофарбовані у червоно-жовтогарячий колір, хоч штукатурка вже вицвіла й облупилася; дах був із жолобчастої черепиці, вкритий плямами моху, а біля внутрішньої стіни, що виходила на стодолу, від якої наразі лишився лише невеличкий лужок і де на білій засохлій землі росла дивовижно зелена трава, розташовувалися сходи, зроблені з дерева та заліза, які вели ізсередини на горішні поверхи, переходячи у балкон завдовжки на весь будинок. Двері, що виходили на цю галерею, геть усі були зачинені, але у тих старих будиночках мешкали люди. На траві гралося двоє чи троє дітлахів, а на балконі сидів дід. Він був темношкірий, а очі, як щілинки, блищали. Між чорнуватими, вкритими білим пушком зціпленими щелепами, виднівся чуттєвий рот. Чоловік був дрібнотілий, але тіло у нього було сухе й треноване завдяки праці. Очі його світилися ніби аж надто виразно, навіть тоді, коли він був на самоті; мабуть, вони світилися від радості, яку відчуває людина, котра вважає себе підлеглою, коли думає про нікчемність власного існування; а може, від чарівної усмішки, якою всміхається незваний чи зневажений гість, котрий не може прилаштуватися до звичаїв товариства, в якому перебуває, невеличким блазнюванням випрошуючи розуміння; або таке: світло тих очей гидке й жорстоке, як у молодого бандита, котрий раптово зістарівся, та, втім, не відмовився від свого тепер уже впливу, як у батька чи жалюгідного старійшини, який уже не розмовляє, своїм мовчанням замовчуючи речі, що їх світові знати не слід.

Нотатка 123
НОВІ ОКОЛИЦІ (III)

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дуже^a[332]332
  ^а надзвичайно.


[Закрыть] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави[333]333
  На таких заставах стягували в’їзне, виїзне тощо мито у комунах.


[Закрыть], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.

Люди, які стояли на цій зупинці, чекаючи на автобус, були ніби взірцем, який дорогою у місто повторюватиметься не десятки, не сотні і не тисячі, а десятки тисяч разів. Сузір’я багатоквартирок були щільно повпихувані одне в одне, і єдиним, що розтинало^b[334]334
  ^b розділяло на частини.


[Закрыть] ту щільну поверхню, були мости через вулицю, спостережні пункти над безладдям, по яких несамовито літали тисячі автівок та вантажівок. Вже стояла пізня ранкова година й сонце ніби зникло за завісою.

Нотатка 124
НОВІ ОКОЛИЦІ (IV)

Майже всі ті люди (якби за ними спостерігала особисто не зацікавлена людина, з’являлися ніби у щойно відкритій дійсності) поспішали у центр міста, бо туди їх кликала робота, котра давала їм достаток і наділяла їх отим сонним виглядом. Якщо людина нікуди не поспішала, йдучи своєю дорогою, їй було б зручно спостерігати за тим, як насправді розвивається та діє те марево, частиною якого вона була. Власне, його дію та розвиток можна було описати, послуговуючись низкою заперечень: ці люди вже були не такими, як колись, ці люди вже не були по-бідняцькому чистими (хоч і не зі своєї волі), вони вже не відчували прадавньої поваги, вони вже не мали прадавньої жаги бути вільними, вони вже не створювали власну модель людини, більше не протиставляли власну культуру культурі тих, хто господарював, вони вже не розуміли, яким священним є смирення, вони вже не знали мовчазного прагнення до революції. Жодним з цих заперечень не можна нехтувати.

Усе це виражалося в їхній зовнішності, стилі життя, в їхньому тілі. Несподівано у зворотному напрямку з центру міста на околиці, чи то з одних околиць до інших, посунув потік людей, справжнє нашестя. Ці робітники поверталися з фабрик. Гуділи сирени; якийсь дзвін, що досі зберігся, дзвонив полудень. ˂

Нотатка 125
ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ

˃ Карло повертається додому. На другий поверх будинку на вулиці ххх. Мати та сестри, К’яра, Емілія та Наталія, видаються йому ніби застарілими химерами. Інцест, у який він з ними колись вступив, наразі здавався йому ніби сном, який майже повністю стер їх з реальності. Вони є частиною іншого, винятково соціального, порядку. Зрештою, у себе вдома Карло мешкає, ніби у готелі. Снідає, ночує. Йде (зараз він, не маючи жодних обов’язків, як і в юності, став вільним). Поспішає у кав’ярню, де збираються друзі (відтоді, як вони бачились востаннє, ті постаріли на тринадцять років). Він дістається туди, ніби сновида. Для оточуючих він – людина владна, яка досягла найвищих кар’єрних вершин. Його наділяють надлюдськими якостями. Він ніби божество, яке з’явилося у плоті і крові. Його друзі, котрі зробили собі скромні кар’єри у місті (хоча у масштабі міста вони стали людьми впливовими, шанованими; у певному сенсі вони були навіть більш шанованими за Карло, котрий досі не розлучився з думками про щось сповнене пригод, неспокійне, пов’язане з розбещеною столицею, що має соціально нижчий характер), зустрічають його, приховуючи своє шанобливе ставлення, не роблячи над собою ніяких зусиль, по-природному довірливо й щиросердно. Втім, їхній обмежений філософський життєвий досвід, зумовлений життям, у якому немає вибору, сам по собі був у чомусь бездоганним. Своїми культурними знаннями й поведінкою вони між собою були дуже подібні, але поєднує їх спільний живий та сердечний гумор, до якого Карло не звик. Політики, які роблять собі кар’єру, хай навіть вони походять з таких місць, як це, відвідують такі кав’ярні й мешкають на таких вулицях, як ххх, є безкінечно убогішими, дурнішими та провінційнішими. Між друзями зав’язується одна з бесід, які в Римі, у світі, який зараз уже став для Карло його світом, були б неможливі (хіба що вони були б лицемірними). Політик, велике цабе, завжди мусить займатися демагогією та брехати; по-справжньому впливовий політик, менш публічний, котрому не потрібно безугавно клянчити собі популярність, бігаючи по колу, як індик, ця холодна й цинічна людина дає собі волю й здитинюється лише коли займається своїм хобі. Його давні туринські друзі, які прожили все життя там, де й народилися, здається, досі спроможні отримувати насолоду не лише від смачної їжі й гарного вина, але й від безсторонньої інтелектуальної бесіди (завдяки яким пізніше з’являються практичні започаткування, котрі існують одночасно з ініціативами влади, але по-кальвіністському[335]335
  Кальвіністська церква, кальвінізм – один із напрямів протестантської церкви, що виник у Швейцарії в XVI ст. Кальвіністська церква засуджує марнотратство, обстоює ощадливість, не визнає бідність як ознаку святості, вимагає сумлінної праці заради накопичення багатства.


[Закрыть], – наскільки це можливо в Італії, а точніше, наскільки це можливо в Турині, не підтримують владу). У такій бесіді Карло послуговується поняттями, котрими не можна користуватися у світі політики, в якому для того, щоб реалізуватися, втілити свої задуми, потрібно послуговуватись винятково тими поняттями, які відповідають певним нормам, а тому зрозумілі, й такими, які можна безпосередньо, не суперечачи здоровому глузду, втілити у вчинки та справи. Для політика справжні бесіди – це пустопорожнє мудрагельство. Але Карло повернувся на той культурний рівень, на якому був раніше, від щирого серця користуючись з цього, як і його друзі, котрі звикли до цього більше за нього, а тому поводяться стриманіше (вони ладні перервати розмову звичним для свого товариства жартом або для того, щоб пообідати). Карло, цитуючи Вістена Одена[336]336
  Вістен Г’ю Оден – англо-американський поет.


[Закрыть], коли на кілька хвилин перервалася їхня бесіда про найближче майбутнє італійського суспільства (дивлячись ізсередини того, що відбувається навколо, тобто маючи краще буржуазійне розуміння), зітхнувши, певна річ, не як можновладець, сказав таке: «Благословенні ті, хто сподівається на краще, бо чекати на них, може, набагато гірше…»

«Що за насолоду, – процитував посипаний сивиною, майже сивий ххх, який випадково теж знав цей оденівський вірш, – що за насолоду маєте, виставляючи Єремію Ювеналом: стидайтеся своєї Schadenfreude![337]337
  Зухвалість (нім.).


[Закрыть]»

«Трясця, – мовив Карло, не обриваючи цитати: – Повчати мене будеш! Ти обиватель? Хай навіть так, хіба це важить, коли слова мої – то щира правда!»

У цю хвилину, посміхаючись, до них приєднується (він теж знав «Місто без стін». Мабуть, збірка щойно вийшла у видавництві «Ейнауді») третій друг: «Поснідаймо, на Бога! Бо ситим буде краще вам!» ˂

Їхні жарти – якщо не помиляюся, у цьому романі інших немає (окрім розповідей, які є його частиною), тієї ж таки миті спростувало дещо незвичайне в кінці вулиці, ніби порив вітру, від якого гепають віконниці й лементують жінки. Життя ніби призупинилось, і на всіх обличчях та на всіх речах навколо ніби з’явилося питання. Почулося ляскання; крики окремих людей ставали частішими, перетворюючись на стривожений, спантеличений шум голосів. Автомобілі почали зупинятися, й дуже скоро утворився затор, який простягнувся на всю вулицю. Звідти, де чулися голоси людей та їхні крики, почали прибігати люди; дехто з них, зупинившись, чекав у галереї на тому величезному майдані, який скидався на неаполітанський через розкішний просвітницький стиль, що поєднував їх. І нарешті в кінці вулиці показалися люди, які йшли в ряд, тримаючись під руки й з усіх сил утримуючи ˃ стяги, пов’язки; за першим рядом йшов наступний. Їх було море.

Нотатка 126
ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ
(Продовження)^a[338]338
  ^а новий центр.


[Закрыть] ˂

То була фашистська демонстрація. На плакатах великими літерами були написані гасла у стилі Нових лівих[339]339
  Нові ліві – напрямок у політиці, який ототожнює себе з лівою ідеєю, але протиставляє себе традиційним компартіям та анархістам («старим лівим»). Виник у Західній Європі і США в 1960-х роках. Висловлювали протест проти бездуховності «суспільства споживання», безликості масової культури, уніфікації людської особистості. Виступали за «демократію участі», свободу самовираження, антиконформізм.


[Закрыть], які прославляли Альміранте та Бірінделлі[340]340
  Джорджіо Альміранте (1914—1988) – політик, засновник Італійського Соціалістичного руху (MSI).
  Джино Бірінделлі (1911—2008) – адмірал, політичний діяч, масон, засновник «Національної демократії», голова «Італійського Соціалістичного руху – Національні праві», який утворився після приєднання до ІСР у 1972-му поміркованих консерваторів. Ідеологія: неофашизм, націоналізм, консерваторство. Розпущений у 1995-му.


[Закрыть]. На деяких рішуче вимагали звільнення такого собі ххх. Писали «ххх – волю». Можливо, демонстрацію дозволили й організували заради цього. Карло, стоячи високо в галереї, разом з невеличкою юрбою ˂ людей (це були звичайні мешканці міста, які всього цього не схвалювали), спостерігав за демонстрантами (які швиденько проходили бруківкою старої вулиці). Випала добра нагода поспостерігати. Завдяки випадку Карло перебував поза сутичкою. Він мав змогу спостерігати за людьми, ніби вони були чужинцями; чи так, наче він сам був чужоземцем. Та чи випадковим був той випадок? Чи можна звести цю подію до звичайного, будь-якого моменту, в який людина (без свого публічного образу, вмить перетворившись на невідомого) зустрічалася з рештою людей (які натомість привселюдно демонстрували, як головні герої, те, хто вони такі й чого прагнуть)? Можливо, йшлося про несподіване загострення та викристалізовування того, що вже тривалий час назрівало: остаточне розділення добра та зла, чи, ліпше сказати, відокремлення одного явища, яке не було ані злом, ані добром, від іншого явища, яке не було ні тим, ні іншим. Поміж демонстрантів були люди середнього віку (й навіть молодь) у чорних сорочках[341]341
  Так називали й досі називають фашистів.


[Закрыть]; дехто (перед фотооб’єктивами) підіймав руку на знак вітання, як заведено у фашистів; хтось махав трикутними «прапорцями».

Утім, це не завадило Карло якнайясніше зробити «натхненні» висновки, які були приблизно такими.

Ні. Це не фашисти. Серед них були, звісно, «загальмовані», фашисти у класичному сенсі, але вони вже не враховуються (чи враховуються лише як останні, хто залишився серед живих, коли з’явилися нові історичні обставини). Розчарування було гірким. Кінець фашизму позначає кінець цілої епохи, кінець Всесвіту. Кінець сільського, народного світу. Тепер фашисти збирали ватаги своїх простих та мужніх найманців з найжалюгідніших його куточків. Зник середній клас, підвалинами буржуазійної культури котрих була народна культура (така сама, як у найманців): сільська, пасторальна, матроська, бідняцька.

Розрізнена (від регіону до регіону, від міста до міста, від центру до околиць). Не зосереджена в якомусь одному осередку, партикуляристська[342]342
  Такий, що схильний до відмежування від загалу, позиціонуючи себе, як геть іншого, не схожого на решту.


[Закрыть]. А тому – справжня. Нова влада (частиною якої Карло був безпосередньо) після війни опиралася на ці справжні види культури, але на виборах вони втілювали санфедистські[343]343
  Санфедистами (від італ. «свята віра») називали за часів існування Неаполітанського Королівства прихильників відновлення влади королів Бурбонів та поборників католицької віри, які у 1799-му боролися проти революційних ідей, на які надихнула Французька революція. У переносному значенні мається на увазі будь-яка ідеологія, яка є антиліберальною, реакційною, антидемократичною і опирається на клерикалізм та легітимізм.
  Клерикалізм – політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя.
  Легітимізм – політична теорія, яка визнає історичне право династій на вирішення основних принципів побудови держави.


[Закрыть] погляди. Тобто вона зробила те ж саме, що й фашисти. Але згодом, навіть цього не усвідомлюючи, ця влада поволі цілком змінила свою природу. Церква, яка увібрала в себе загальні риси різних партикуляристичних та справжніх народних культур (реакційних з точки зору виборців), остаточно стала на службу владі. Раптом Церкву здолали, покинули, вона стала завадою й непотребом. А різні справжні культури (особливі, народні) зовсім щезли (або до того йшло). Їх зруйнувала сама влада, зруйнувавши разом з ними й Церкву. Ця влада закликала жити життям (закликаючи щодня, щогодини, щохвилини життя) зовсім позбавленим релігійності. Протягом усіх тих років ніщо не вважалося настільки антирелігійним, як телебачення. Тоді й справді частково показували урочисті промови за участі якогось дурнуватого єпископа, а ще частіше передавали релігійні церемонії, на яких був присутній сам Папа Римський тощо. Але так влада лише захищалася, використовуючи для цього Державну релігію. Насправді ж телебачення щогодини закликало до гедонізму: вони кидали все на те, щоб добробут та споживання стали реальністю. А люди, завчаючи урок, дійшли до крайнощів. Переродившись (уперше за час свого існування). Вони мутували. Створили нові взірці людей, такі, які їм запропонувала влада. Вони покинули те, що традиційно правило для них за взірці. Екзистенціально вони жили за новими цінностями, які, втім, у свідомості були лише понятійними (номінальними). Життя обганяло свідомість. Терпимість, що стала необхідною в гедоністській ідеології споживання, наділяла новими обов’язками: тепер треба було гарненько впоратися з новими свободами, які ненав’язливо надавали зверху. Це неминучий невроз. З іншого боку, жити за новими цінностями, не знаючи, що воно таке, оце в свою чергу є гарною причиною заробити собі невроз. Світ простого селянства завалився. На полях (та в розсадниках) кишіло гадюками. Він втратив свої традиційні, справжні цінності, а разом з ними й цінності умовні, які нав’язала їм офіційна релігія. А що прийшло на заміну цих цінностей? Чи не такі ж цінності досі мала дрібна буржуазія? Ніхто з представників влади ніколи не сказав правди: про те, що нові цінності – це цінності поверхові, через які поверховими, а тому сповненим відчаю, ставало й власне життя. Отож усі вдавали, що ні про що гадки не мають. Карло спостерігав за фашистами, що йшли перед ним. Вони були лише справжніми людьми, які у ту мить були потрібні владі (історії). Їхні класичні ідеологічні гасла «За Бога, Батьківщину, Родину» були маячнею чистої води. Вони перші насправді у це не вірили. Можливо, зі старих лозунгів єдиним, який досі зберіг свій зміст, був «Порядок». Але для того, щоб стати фашистами, цього замало. Люди, які проминали Карло, були жалюгідними міщанами, яких уже закрутило у коловороті тривог за власний добробут, розбещені й знищені зайвою тисячею лір, яку «розвинене» суспільство поклало до їхніх кишень. Це були люди невпевнені, сірі, налякані. Невротики. Обличчя у них були змучені, спотворені, бліді. Молодики були довговолосі, як і всі молодики-споживачі із завитками на скронях та тонкими й короткими хвостиками, як у вісімнадцятому столітті, цапиними борідками, шевелюрами у стилі ліберті й у тісних штанях, що обтягували жалюгідні яйця. Від їхньої дурної й жорстокої войовничості стискалося серце. Вони викликали жаль, а ніщо не є паскуднішим афродизіаком, як жаль. Їхнє майбуття викликало їх на роботу, за яку платять краще, ніж у попередні десятиліття, й на трохи більш буржуазійний вікенд, а ця демонстрація була лише розвагою, яка відволікала від усього цього. Спіноли гірші за Каетанів^{70}. Найманці Каетано ще були здатні вірити у свої цінності, вони дійсно сповідували аскетизм та мужність на практиці. А це були лише химери, від яких було важко на душі, яким, ймовірно, право кружляти містом надало ЦРУ своїм рішенням. Наразі справжніми фашистами були противники фашизму, які тепер були владою. Карло мав владу, а не ті плаксиві дурні діти, які гадки не мали, звідки взялося їхнє страждання.

На обличчях отих літніх італійців, викоханих достатком, те, що не було неврозом, було вульгарністю: густі чорні брови над млявими очима, бліді щоки, ворожа й відворотна відгодованість, зади, як у тяглової худоби. Вульгарність теж страшенно не сприяє афродизіакам. Той натовп комашився на древній вулиці, не маючи й краплі принадності у зовнішності, ба навіть більше – ззовні вони були жалюгідні та бридкі. Це були безталанні дрібні буржуа, яких викинуло на задвірки світової історії в ту саму мить, коли вони ˃ уподібнились решті.

Нотатка 127
ЧЕТВЕРТЕ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ
(З «Містерії»)

Коли останні гробарі пройшли повз, тягнучи за собою вайлуваті ноги, ххх хриплим голосом пісні, які перші лави вже доспівували, Карло несподівано відчув страшенний біль у череві, від якого він враз зблід, наче став знекровленим, як зазвичай трапляється після першого ˂ ˃.

Біль ніби на мить затих, але потім став ще сильнішим, перетворившись на нестерпний напад різкого болю. Карло не втримався, щоб не покласти собі долоні на живіт і не зігнутися вдвоє від болю. Все стало ясно. Затуманеними від болю очима Карло озирнувся довкола, шукаючи порятунку: згодився б навіть якийсь закуток за вхідними дверима. Але натомість він побачив у кінці майдану, за новеньким портиком[344]344
  Галерея з відкритою колонадою, арками.


[Закрыть], кав’ярню ххх, кав’ярню, куди навідувався замолоду. Не відриваючи рук від черева, Карло бігцем дістався кав’ярні й переступив її поріг. Народу було повно. Було й кілька його знайомих. Та він, зробивши, так би мовити, надлюдське зусилля, удав радість та неуважність і, проходячи повз касирку, замовив собі чаю, ніби нічого не сталось, а потому, неспішно, не приховуючи свій нібито якнайчудовіший настрій, попростував у нужник. Прослизнувши всередину, він замкнувся, відчуваючи нестримне щастя, настільки нестримне, що він почав тихесенько наспівувати собі під ніс, дякуючи Богові.

Ось лише ще дещо додалося, чи то краще сказати, наклалося на цей уже сам по собі сповнений романтики трапунок.

Складається враження, що вся історія людського існування – це лише повторення одного й того самого: відбувається лише те, що вже колись трапилося. Й дійсно, роздягнувшись, Карло побачив, що те, що з ним відбувається, наразі вже колись траплялося з ним. Швиденько завершивши самовиставляння своєї срамоти, він побачив у дзеркалі нужника, яке вже відбивало його зображення ще за часів, коли він був студентом, не Полігімнію, а Полігімнія, чи, якщо хочете, не Баубу, а Баубона^{71}. Втім, Полігімнія чи Полігімній, Бауба чи Баубон – відверто кажучи, різниця несуттєва. Це викликає сміх, може, навіть святобливий, хоч і з чорними нотками, як у дитини, так і в космічного божества, проте читач про це знає краще за мене. Втім, це не змінює того, що Карло був глибоко вражений, коли у старому дзеркалі нужника побачив, що у нього пласка грудна клітка без грудей, а знявши штани та труси, достоту як того вимагає обряд самовиставляння власної срамоти, хоч у даному випадку сміятися нікому, побачив, що у низу живота, під ріденьким волоссячком, висить старий добрий член.