Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 43 страниц)

Та ось Кармело несподівано скочив на ноги, й Карло злякався: чоловік майже люто відсахнувся. Карло пройняв жах, що йде хтось, хто їх побачив; чи що Кармело, не знати з якої невідомої причини, вирішив припинити їхню гру; чи що він навіть намірився заподіяти йому лихо, повалити його додолу, забрати гроші, убити його. Але ні, Кармело так раптово й нетерпляче скочив лише для того, щоб розстебнути штани. Він обережно розстебнув шириньку до кінця, розстебнув пояс й одним рухом стягнув білі короткі труси, зовсім оголюючи живіт. Карло саме встиг побачити на власні очі, як Кармело витягнув член, що гордо здіймався догори, шалено стирчав, дістаючи хтозна-куди, – через збудження витягши заразом вихор волосся, що губився десь у штанях. Може, він був трошки менший, ніж здавався на дотик у штанях, але все одно він був величезний, абсолютно бездоганний, ніби вирізьблений якимсь дивовижним майстром-ремісником; під місячним сяйвом він здавався білим, навіть підрум'яненим до свинцево-яскраво-червоно-коричневого відтінку, голівку було добре видно, вона мала майже такий самий колір, хіба була трохи рожевішою, а крайня плоть, та, яка вкриває її, коли член не ерегований, геть обтягувала член, чудово підкреслюючи його форму; він здавався не просто щойно вимитим – бо це вже було б принизливо й буденно, – а завжди чистим та бездоганним. Я повторюю, Карло саме встиг зауважити, як він виринув на світ, коли Кармело поклав йому руку на потилицю.

Отже, знову будуть тиснути. Себто до частини Карлового тіла прикладатимуть чужу силу. Ця сила означала панування та володіння. Означала, що Кармело не збирається дати втекти своїй жертві, яку наразі тримає в руках, на те є його воля, і він, хай ласкаво й шанобливо, ба навіть галантно, не прийме ніяких заперечень.

І якщо тоді, коли Кармело притискав руку Карло, це викликало глибоке хвилювання, яке мало не паралізовувало, – так, притискаючи рукою, поводиться хазяїн з домашньою твариною, – то від натиску на потилицю Карло майже втрачав свідомість. Чого треба було тій широкій, масивній руці, що лежала на тендітній шиї буржуа, котрий завжди був слабким і здавався смішним самому собі через свої комплекси та обов’язки? Здавалось, його життя більше не існує: сила якогось тіла, до якої вдалися з такою владною ніжністю, впливаючи на нього за допомогою мозолястої долоні, і його самого перетворювала лише на звичайне тіло, тіло, яке набуло вагомості завдяки тому, що може стати, хай і зовсім незначущим, джерелом насолоди. Поза тим, потилиця виявилася безмежно чуттєвішою за руку, викликаючи у Карло святобливість, яка так збуджувала, що Карло переповнювався відчаєм при одній лише думці, що все скоро скінчиться, і вже тужив за цим, ніби за чимось, що навіки втрачено…

Конче потрібно зазначити, що Карло постійно боровся з болісними природними почуттями, жертвою яких він об’єктивно став, бо не мав вибору. Він радше нагадував не героя пізнього романтизму, про якого йшлося у «листі 1880», а персонажа маркіза де Сада, – ймовірно, саме де Сада, – у якого слабка, але нездоланна жилка іронічної легковажності позбавляє сакральності найжорстокіший статевий акт, який перетворюється лише на раціонально передбачуване втілення плану: втілення настільки передбачуване, що робить акт навіть трохи нудним, спричиняючи певну іронічну спокусу зробити щось не так, відмежуватися, тобто^h[192]192
  ^h іншими словами.


[Закрыть] відійти від буденності та банальності, властивих розсудливо складеному плану.

Насправді ж наразі нічого з того, що переживав Карло того вечора, сидячи у заглибині в землі, встеленій травою та перегноєм, поруч надламаної по краях сітки, у сяйві місяця, який сяяв тим яскравіше, чим більш мертвотно-блідим ставало його сяйво, він передбачити наперед не міг. Зрештою, у всьому цьому було щось більше за те, на що була спроможна його уява.

Однак Карло ніколи цілковито не покидало відчуття, що в цьому є крапля іронії, майже відчуваючи комічність усіх драматичних та надзвичайних подій, які наразі переживав.

У ньому одночасно вживалися комічне задоволення, дивовижний одур та відчай покірного раба, який викликає у Карло рука Кармело на його потилиці (1)[193]193
  (1) Хай читач пробачить мені моє публіцистичне «муркотіння», можливо, дещо у стилі Пруста, коли я описую все це; мене змушує до цього «комічний» відступ. Карло не з тих персонажів, що проживають своє життя повною мірою; а тому його сексуальний досвід з Кармело не може бути нічим іншим, як лише даними, що йдуть одні за одними й які мають свій, звісно, не надто правдоподібний ритм. Та читач, певно, все вже зрозумів.


[Закрыть].

Отже, Кармело, тиснучи на потилицю Карло, штовхав його у сум’яття, яке, якби тривало й надалі, могло б викликати стан гіпнозу чи марення. Карло гадав, що має сприйняти це як знак того, що Кармело хоче, аби він зараз торкнувся його оголеного й живого члена. Тож він простягнув руку й схопив його. Незграбно, себто вводячи в оману, підсвідомо схитрувавши, вдаючи необізнаність жінки у тому, які відчуття з’являються в чоловічому члені, позаяк сама його не має; натомість, як жінка, й, звісно, цілком несвідомо, Карло удавав, що воліє зробити те, що просить чоловік, але не для того, щоб отримати від цього насолоду самому, а для того, щоб її отримав він.

Проте рука, що лише через просту покору, за звичкою, стискала член Кармело, це могла не відчути, якою є реальність. І він знову занурився у дивовижну муку. Тепер він тримав у руках нічим не прикритий пеніс, отже, диво здійснилося цілковито. Більше не існувало нічого, що б відділяло Карло від того, що він дотепер вважав нездійсненним. Священні штани Кармело розстебнуто, труси, хоч і насилу, але все-таки стягнуто аж під калитку, а член уже нічого не приховувало, він був надворі, на свіжому, але водночас теплому вечірньому повітрі, у понурому місячному світлі: нагіший за саму наготу.

Тепло від плоті відчувалося ще сильніше: воно було майже палюче. І ніжності в ньому виявилося ще більше; й більше твердості. Але над усе приголомшувала, аж змушуючи тремтіти, його нагота.

Карло вчинив з цим голим членом так само, як робив, коли його ще ховали штани: пестив його згори вниз, щораз оцінюючи його розмір, ніби це було щось таке, чим не можна було пересититисяⁱ[194]194
  ⁱ не може не подобатися.


[Закрыть]. Врешті-решт, ненаситність здавалася ще сильнішою від того, як притискав Кармело його потилицю, притягуючи Карло до себе.

Рука Кармело невблаганно тисла, змушуючи Карло сидіти з опущеною головою, ніби й надалі продовжуючи демонструвати свою волю, яку боялася виявити відкрито.

Голова Карло опиралася натиску, що притягнув його до черева Кармело, але, звичайно, притягував ніжно, ніби це лише сила, до якої вдаються несвідомо-наполегливо, ознака володарювання, яка не визнає спротиву. У цьому притисканні гарячою рукою, що лежала на Карловій потилиці важко й непорушно, вже було щось машинальне. І, мабуть, він машинально, – ніби замінюючи цим щось інше, що заважало йому зробити якесь дивовижне піклування з боку Кармело, – почав рухати рукою вгору-вниз по Карловій потилиці, пестячи його. Спочатку це були цілком звичайні пестощі, майже інстинктивні, послабляючи та посилюючи вже звичний натиск. Але згодом це перетворилося на часті й невпинні справжнісінькі пестощі, які однаково й важко пестили бідолашну потилицю Карло.

Вони були машинальними, бездіяльними, поспішними: безсумнівно, вони були заміною чогось іншого.

Карло захопився, цього разу він справді мало не втратив свідомість і ледве не впав на землю, ніби закохані у «Тисячи й одній ночі». Насправді, Карло й надалі, незважаючи на тремтіння, яке, здавалось, губить коріння його єства, продовжував, майже широко всміхаючись подумки, аналізувати обставини, що склалися. Він питав себе, якої природи були ці пестощі, й відповідь наразі вислизала йому з голови, наче добре знайоме ім’я, яке не виходить згадати, хоч воно вже настирливо топчеться на порозі пам’яті.

Отож Кармело гладив голову Карло, як гладять голову псу, точніше – сучці.

Карло кілька хвилин, якщо так можна сказати, споглядав цю сцену збоку: як Кармело пестить його, як сучку. А потім не втримався, він дозволив своїм почуттям вихлюпнутись назовні, його ніби підхопив несподіваний потік і поніс у вир: в очах виступили дві величезні, ніби краплини дощу, сльози, смужками стікаючи по щоках, а слідом за ними градом, нестримно й рясно покотилися й інші, він страшенно обливався, та де там, умивався ними. Але ридав він тихо, опустивши голову. Ніби затверділий протягом століть віск почав розтавати. Карло сподівався, що Кармело нічого не помітить, але врешті йому довелось шморгнути носом (мимохіть удаючи жінку), й по-батьківському поблажливий Кармело все зрозумів. Проте він не кинувся його втішати; навпаки, саме в ту мить він, напруживши сили, надумав учинити те, що, певно, збирався, але відкрито не виказував свій намір. Різким та стрімким рухом, він грубо притягнув до себе Карло; тримаючи його рукою за потилицю, він притис Карло обличчям до свого члена настільки сильно, що тому майже забракло дихання й він мало не задихнувся. Та Кармело, здається, зовсім цього не помічав, ймовірно, гадаючи, що коли йдеться про те, що він має по праву отримати від когось задля власного задоволення, то немає нічого неможливого.

І коли Карло безмаль задихався, мокрий від сліз, що продовжували котитися обличчям, висихаючи, Кармело, хоч і ледве шепочучи від шанобливого остраху, владно наказав: «Відсосіть» («відсмокчіть»). Він звертався на «ви».

Карло поспішливо послухався: поспішаючи, як жінка, гадаючи, що коли не послухається, йому ж гірше. Відкрив рота і взяв величезну голівку: вона пахла, як дитина, й не лише голівка, а й свинцево-коричнева шкіра під нею була наче шовкова.

Як завжди незграбно, – певна річ, цілком природно, але в той самий час продумано вдаючи недосвідчену жінку, – Карло так і застиг, непорушно тримаючи в роті той величезний пеніс. Та Кармело, звісно, цим не вдовольнився. Різко смикнувши Карло за шию, чоловік змусив його заковтнути якомога більше того палаючого й ніби знавіснілого від власної твердості органа; він увійшов до самої Карлової горлянки, й той, відчувши нудоту, відсахнувся. Але Кармело різким рухом знову змусив Карло заковтнути член майже до самого кореня. У Карло на вирячених очах знову виступили сльози, заливаючи йому цілком усе обличчя. Не вдовольнившись, Кармело, схопивши голову чоловіка обома руками, почав рухати її вперед-назад, лякаючи Карло, що трясся від безперервної нудоти, своєю жорстокістю. Він був ніби соломинка, що здалась на волю урагану, яка, втім, збиралася зраджувати наказу коритися. Але й це було ще не все; знову ж таки обома руками тримаючи голову, Кармело витяг пеніса з рота Карло й штовхнув чоловіка на землю, горілиць, потім став над ним навколішки на рівні грудей і знову всунув йому члена до рота, роблячи сильні поштовхи тазом, туди-сюди, заштовхуючи пеніса у самісіньку горлянку Карло, що звивався, задихаючись. Ураган знову підхопив його. Кармело володів ним так шалено, але ж до якої межі він хотів дійти? Уже й так було нестерпно, але він, певна річ, на те не зважав, вважаючи, мабуть, досягнення власного задоволення найголовнішою змогою, яку подарувала людині природа, але несподівано, майже люто, він грубо наказав: «Не робіть мені зубами боляче». Це ошелешило Карло, але він миттю покірно ще ширше роззявив рота, впускаючи шал, що рухався знизу вгору, ще глибше у свою горлянку, хоч витримати його було поза межами людської спромоги; і, звичайно, Карло, мабуть, задихнувся б чи мусив би порушити умову цілковитої своєї пасивності, якби Кармело ще грубіше й нетерплячіше знову не загорлав: «Не робіть мені зубами боляче!», а потім, схопивши за плечі, підіймаючи його із землі й тягнучи за собою, не обіперся спиною об металеву огорожу.

Карло саме встиг вихопити поглядом, як Кармело стояв у легкій майці у місячнім сяйві, що падало на його живіт, від чого вихор волосся навколо члена, що стирчав з розстебнутих штанів, ще більший та бездоганніший, як маленька скульптура, здавався ще похмурішим, коли той, схопивши його за голову, знову почав запихати свого дружка йому в рота, знову душачи Карло, силкуючись запхнути його увесь, ніби в жіночу вагіну чи в анус, штовхаючи його вперед-назад ще несамовитіше, ніж раніше. Та потім, знову ж таки цілком несподівано, схопив Карло під пахви й притис до себе, наче то була дитина, й, понуро всміхаючись, зазирнув йому в очі. На мить: потім притис його до себе, до самих грудей, стискаючи його у своїх обіймах, можна було відчути обидві долоні великих, дуже напружених рук, які захоплювали стільки спини, скільки були в змозі, притискаючи Карло так міцно, що він знову майже задихався, але водночас з незміренною й натренованою ласкою: ласкаво, по-батьківському й з любов’ю, ніби материнські обійми.

˃ Звісно, найбільш романтичним кроком ˂ було б ˃ залишити ˂ цю пару в обіймах отак, у чистому й неозорому полі (коли щілина між хмарами уздовж усього обрію розійшлася, відкриваючи блакитні, ніби море, небеса), коли все навколо було видно, ніби в яскравому маренні.

Проте мета у моєї розповіді зовсім інша, й вона вимагає не відхилятися від теми. Потримавши трохи Карло коло своїх грудей, схопивши долонями геть усю його спину, ніби обережно оцінюючи її, як оцінюють коштовність, яку довірили вашій опіці, увесь обшир плоті, що викликає почуття любові^k[195]195
  ^k ніжності.


[Закрыть], – після тривалих материнських обіймів, Кармело поклав руку на одне Карлове плече й як завжди владно, але ніби обережно стримуючись, почав розвертати Карло спиною до себе. А оскільки Карло досі нічого не міг зрозуміти, як дитина, яку треба вести за собою, Кармело кілька разів поспішно штовхнув його у плече, щоб той втямив, що зараз почнеться щось нове й що він має стати в іншу позу й робити дещо інше. Так само штурхають у турецьких лазнях у Дамаску чи Каїрі масажисти (якось Карло з товаришами хотів туди сходити), коли, закінчивши розминати м’язи на грудях, показують клієнтові так само поспішно й механічно, що прийшов час перейти до спини й треба перевернутися на живіт. Була у тому Кармеловому штурханцеві якась жага, вияв оргазму, який він був неспроможний стримувати: коритися треба було негайно, безперечно, негайно. А позаяк Карло не розумів (чи просто, несвідомо поводячись, як жінка, вдавав, що не розуміє), Кармело, нетерпляче намацавши пояс на штанях, почав його розстібати, а розстебнувши, обережно стягнув штани аж до колін. Потім, як він гадав, ніжно, але насправді то було грубо, майже як звір, що не відчуває власної сили, перевернувши, жбурнув Карло на землю, зліз зверху й, сповнений сліпого шалу, почав намацувати членом його вульву. Поки шукав, відчув Карлові груди, тож почав відчайдушно їх гризти.

Все відбулося швидко. Карло навіть не встиг пізнати страшенний біль, котрого заподіяв йому член, який навіжено встромляли йому в плоть, і подумати про те, що він би ніколи не спромігся встояти, як Кармело вже непорушно звалився на нього, навіть не зробивши й одного поштовху, ніби для того, щоб він випустив сім’я, розтавши, мов воскова свічка, було достатньо, щоб його пеніс стиснуло у вагіні. Кармело витяг член, з нього ще капала сперма, він був ще більшим, хоч був уже не надто збудженим і трохи висів, – забув про Карло й почав витиратися.

Отже, все скінчено. Карло постав перед цим доконаним й у певному сенсі трагічним фактом зовсім до нього не готовим. На щастя, умова про мовчання та розпачливу покору була ще ніби в силі. Отож наче бідолашна жінка, що не встояла перед гріхом, неспроможна суперечити сильнішому за себе чоловікові, він знову застебнув штани й знову причепурився.

Ставши майже чужим, далеким, знову замкнувшись у своїй таємничості, вишуканим рухом і з вишуканим виглядом Кармело запалив цигарку й так само витончено викинув геть сірника, а потім, затягуючись уперше, загорнувшись у свій білий плащ, попростував полем до дороги.

А Карло йшов слідом, як пес. Радше, як сучка.

Вогнища, котрі палили повії, досі меланхолійно й жваво палахкотіли; тим паче, що місяць знову потьмянів і приземні чорні випари пощільнішали. Ті вогники один за одним через майже однакові проміжки часу, оповиті хмаринами чорних випарів, зникали за поворотом дороги, котра йшла у бік кварталу з куполом, що височів удалині, вип’ячуючи свій купол, який був ніби зробленим з латуні. Вони були ніби вогники, які запалювали вартові, тихі й прадавні знаки, що провіщали буденні й звичні події пізньої ночі, несвідомі того, що сповнені трагічності:

(перші рядки із «Заміток у пошуках африканського Ореста»)

Карло, розбитий, знову ковтаючи сльози, розмірковував над тим, чи озирнеться зараз Кармело, щоб як перше ґречно подати йому руку, аби він зміг перейти ті брудні бугри та купи відходів, що відділяли їх від дороги. Натомість – усупереч його гіркому сподіванню, – Кармело озирнувся й подав Карло руку, допомагаючи йому, так само по-королівському, навіть з дещо більшою хвастливою галантністю, ніж раніше. Тільки тепер цей жест був менш ласкавим та трепетним, набувши буденних рис: ніби Кармело, що наразі вже був володарем, нареченим, чоловіком чи принаймні загальновизнаним коханцем, хотів утвердити традицію своєї обов’язкової ввічливості.

Вони знову сіли в машину, Карло, мовчазний та сердитий, знову розвернувся, знову долаючи той самий шлях, який вони проїхали зовсім нещодавно, й ось знову несподівано з’являться різдвяні гірлянди, розвішені через однакові проміжки над дорогою, що без жодного вигину йшла у глиб геть загубленого в сухій пилюці та брудові кварталу зі старими будиночками й жалюгідними багатоповерхівками. Все навколо було таким незворушним, ніби під час бомбардування чи землетрусу. Прошарками, тут навіки оселився безлад: пооблуплювані тротуари, розтрісканий асфальт, вкриті брудом береги доріг, поруч яких лежав брухт з автівок, карнизи нагорі фасадів, що пообвалювалися, стіночки з віконними рамами, оздобленими прадавньою пилюкою, що ніби назбиралася за цілісіньке життя, дашки халупок, листове залізо, переламані та іржаві хвіртки, блискучі нові прямовисні стіни, на балконах яких рядком розвішене старе сукно. Й у сценарії, що вже закарбувавсь і став буденністю, тисячі й тисячі людей найрізноманітнішого віку ходили, бігали, зустрічалися, знайомилися, ходили вкупі чи по одному, відпочивали, проходили вулицею, знову збиралися разом, розлучалися, зодягнені у блазнівське вбрання, навіжені, галасливі.

Над ними, намистом дрібних ліхтариків із церковною символікою усередині, що геометрично звивалися, блідо-зелених, рожевих, жовтуватих кольорів, сяяли гірлянди парафіяльного святкування, одна, а за нею наступна, нескінченно сягаючи вдалину, до самісінького кінця довжелезної вулиці.

Кармело змінив тему. Попри свій самовпевнений та привітний тон, чоловік вагався, ˂ питаючи Карло, чи не міг би він наступного разу привести з собою якусь дівчину, аби він спочатку задовольнив її, а потім його. Та побачивши, як Карло образився, почувши таку пропозицію, Кармело враз подався назад, ніби нічого й не казав. Потім спитав, чи Карло бува не знає якогось лосьйону чи ліків, які б нарощували волосся. ˂

Отак вони дісталися того місця, де було призначено їхнє побачення, але під’їхали до нього вони з-за протилежного рогу перехрестя. Кармело попросив Карло зупинитись, розповідаючи, що він дістанеться центру, якщо поїде, не звертаючи, вниз Пренестинською дорогою аж до воріт Порта Маджоре. Він вийшов з авто й пішки прогулявся до Казаль Бертоне, в якому мешкав. Кармело промовисто простягнув Карло руку, ніби збираючись попрощатися, але водночас так, наче між ними лишилося щось несказане чи незавершене. Навіть в очах Кармело, котрі дещо по-шаблонному занадто щасливо посміхалися, було ніби злегка помітне питання, відчуття того, що щось лишилось незавершеним, і рівночасно з тим, відчуття їхньої співучасті у чомусь, що легко можна зрозуміти, у чомусь радісному. Карло не розумів. Тоді Кармело рішуче показав, що має намір вийти з машини, однак ледве торкнувшись рукою ручки, щоб закрити віконце, натомість зручно вмостився на сидінні, дивлячись на Карло веселим поглядом. «Що, й не даси мені нічого?» – спитав. Карло знав, що без цієї дрібнички не минеться, він чекав на це, він очікував і гіршого, але сам не знав, як діяти. Він відчував до Кармело вдячність за все, що між ними трапилось, тож, охоплений зніяковінням та майже жагою каяття чи страху, поспішно витяг із кишені гаманець і віддав Кармело увесь його вміст, мабуть, з кілька сотень тисяч лір. Кармело витріщився на суму, яка для нього була просто казковою, геть здивований, взяв гроші, але потім знову по-батьківському посміхнувсь: «Ні, це забагато. Мені досить невеликої суми, аби заплатити квартплату, за яку деруть три шкури». Він, трохи вагаючись, взяв двадцять тисяч і тепер, ще солодше й привітніше посміхаючись, виліз із машини, по-дружньому приязно потиснувши Карло руку.

Карло спостерігав за тим, як Кармело, повернувшись до нього спиною, відходив усе далі й далі широкою вулицею, обабіч якої праворуч виднілася купа бараків на якихось прогнилих та всипаних сміттям полях, а ліворуч – довга стіна, за якою стояла безголоса ніч, а десь вдалині – міст через вулицю, по якому тяглася вервечка вогників. Незабаром він уже був далеко, у глибині вулиці, котра бозна-куди вела його; колесоподібними ногами, у білому плащі, який він, мабуть, того вечора надів уперше, він упевнено крокував на своє чергове побачення.

Кармело швиденько дійшов до мосту у глибині широкої вулиці. Якби хтось пішов за ним слідом, то побачив би, як чоловік, призупинившись на мить у тіні мосту й затулившись долонями, запалив цигарку, потому своїм елегантно-нетерплячим рухом викинувши сірника. Глянувши на нього з-за спини, помітили б, що погляд у нього був зосереджений – жодних масок не лишилось; його обличчя стало звичним, справжнім; такий вигляд він мав наодинці сам із собою. І ніби забувши про жарти чи знаючи завдяки прадавній мудрості, як зостатися на самоті, він віддався чомусь далекому – думці^l[196]196
  ^l потоку думок.


[Закрыть], яка переслідувала його із самісінького початку, – наразі саме вона була джерелом його життя.

Отак, повернувшись спиною, він ішов назустріч своїй долі, яка незабаром здійсниться; і той, хто пішов би за ним слідом, побачив би, як він іде далі, вниз, довгою алеєю, уздовж якої ріс миршавенький рядок сосен, стояли високі стіни складів і зазубрене, мутне й усіяне бляклими вогниками під небесним вітражем нагромадження Казаль Бертоне; трошки вище, ліворуч, була вуличка, що тяглася вздовж узвишшя, на якому проходила залізнична колія, вкрита буграми з відходів й автомобільним брухтом, який наскидали у двориках маленьких занедбаних майстерень. Звідти він повернув до будівлі, де розташовувалось його помешкання. Поки він неспішно повертався додому, густий туман ставав щільнішим, із-за спини його освітлював місяць, що вже піднявся високо й розрісся у небі. Казаль Бертоне зникає з очей, як зникають і стіни гамазей, викладені сухим способом, і порожні простори полів. З тіні високої бетонної багатоквартирки, яка розділяла вуличку уздовж залізниці, почулося чиєсь: «Агов, Кармело!» – і чийсь сміх. То були ніби двійко грибів у густому тумані, що стирчали в тіні. Безсторонній місяць вимальовував їх так само, як і ще кілька речей, що виднілися у молочнистій темряві. Двоє тіней стояли саме в тому місці, де Кармело мав повернути й зникнути у місцях, про які знав лише він, де за волею його долі розташовувались сходи, якими він мав зійти нагору, кімнатка, котра правила йому за оселю, його ліжко, валіза, речі, що були частиною його тіла, загалом місце, де тяглося його животіння.

Той, хто пішов би за ним слідом, порушуючи таємницю, про яку дізнавсь, пізнавши всю її безбарвну нікчемність за тим рогом, – побачив би, як чоловік зупинився поряд з парою тіней, вони подали йому знак, як давні знайомі, і він пішов за ними слідом, до брудної вулиці, уздовж невисоких стін майстерень та стоянок авто. Він ішов посередині у чистісінькому білому плащі, а обабіч нього йшли, ніби охоронці чи пара літніх батьків, двійко супровідників, яких годі було розгледіти у димній чорній поволоці: чорні спини й білі комірці, з яких виднілися потилиці, моцні шиї, як у в’ючних тварин, волів чи биків, адже це були не юнаки, як незаплямований, попри бруд навколо, Кармело, а старі Духи, загрубілі від життя. Вони крокували вперед, ніби ними рухала спільна воля, що поєднувала їх у житті й у смерті.

Ось яким було б – на очах у того, хто втрутився б у нього, – зникнення Кармело! Звичайнісіньке зникнення людини, яка повертає за ріг, йдучи в район, де розташована рідна оселя, загублена серед тисяч таких самих осель, аби піти й поринути у сон, коли відпочиває її тіло.

Спостерігаючи за ними зі спини, неможливо було зрозуміти, чи вони порозумілися, чи був між ними лад: себто чи погоджувався Кармело з новими, несподіваними, втім цілком не передбаченими обставинами, що склалися. Вони йшли мовчки, як зазвичай трапляється, чи як буває під час умовленої зустрічі між змовниками, чи коли існує нерозривний очевидний зв’язок між жертвою та її переслідувачами, які належать до того самого світу, а отже, кожен легко може стати на місце іншого: бо чудово обізнані з мотивами один одного. Можливо, ця парочка, широкоплечі, як плебеї, працювали разом з Кармело у «Тула», були носіями, кухарчуками чи особистими охоронцями, а може, вони приїхали просто з Сицилії. Здається, інших варіантів не існувало. Вони сіли в автівку, яка журливо стояла між нескінченними рядами, на розі вулиці під назвою ххх ххх. Невдовзі, зловісно бухикнувши у безгомінні того загубленого, ніби острівець у Всесвіті, місця, вона неспішно від’їхала: дісталася кінця вулиці, потім повернула на вулицю, назва якої, ххх ххх, безслівно лунала у тиші, й виїхала на широкий бульвар (той самий, з якого Кармело зійшов, щойно перейшов через міст, прямуючи у свої міські околиці). То тут, то там виднілися великі лісосклади, розтрощені огорожі, крізь дірки у яких виднілася безлюдна пустка, де було розрито землю; хижі з дахами із листового заліза, порожні, замкнені на засув, сараї, городи з перекопаною пахучою землею, де безладно росла капуста чи боби й здичавілий інжир, а позаду – величезна загорожа з хмарочосів удалині, вогні яких сяяли в нікуди. Подолавши значний відрізок шляху, тепер ця польова дорога чи дорога з глухих околиць вела на Тібуртинську[197]197
  Дорога була побудована при консулі Марку Валерії Максимі близько 286 року до н. е. і з’єднала Рим з Тібуром (сучасний муніципалітет Тіволі, у провінції Лаціо). Одна з консульських доріг, на місці яких пролягають сучасні шосе.


[Закрыть] дорогу, яка тоді ще була у самому серці міста, на її світлофорах запалювалися й загасали побляклі жовті вогні; навіжено пролітали автівки, повертаючись з кіносеансів; навіть був гурт берсальєрів[198]198
  Стрільці, особливий рід мобільних військ в італійській армії.


[Закрыть], що поспіхом поверталися зі своїми пакунками у казарми Форту П’єтралата із звільнення.

Незадовго до того, як вони дісталися Тібуртинської дороги, туман раптом розсіявся й світ постав перед ними ніби перемитий. Над потрісканим асфальтом височіли чистенькі багатоповерхівки. Зачинені будівлі, рядки опущених жалюзі, козла та купи деревини на майданчику, де тривають будівельні роботи, – все навколо було надмірно перебільшено, як у видінні. Машина повернула на Тібуртинську дорогу й полетіла прямо, лишаючи позаду себе місто. Із заднього вікна виднівся Кармело, який напружено сидів на сидінні у своєму білому плащі; а обриси інших двох виднілися попереду; вони мовчали; їхні непорушні спини були сповнені незбагненного сенсу.

Заїхавши на облізлий пагорбок, обабіч якого було вирито щось на зразок нір для маленьких майстерень, де виднілися ще обриси загорож з багатоповерхівок, що сяяли понурим блиском, машина з'їхала з Тібуртинської дороги, повернувши на дорогу, на котрій де-не-де виднілися величезні ділянки землі, на яких залишилися руїни нещодавно зруйнованих будівель, однаковісіньких на вигляд. Ще зоставалося кілька стін; серед звалища біліли шматки вапняку та кілька унітазів. Неподалік знову поставали будівлі, вони теж були всі однакові. Дорога мала невеличкий підйом, потім трохи спускалася, повертала ліворуч між двома жалюгідними будинками, які залишились у зруйнованій міській околиці, поєднувалась з іншою польовою дорогою, що йшла між неозорих полів, засіяних лікарським рослинами, де росли прадавні дерева, покинуті напризволяще; сяючи своєю надмірною чистотою, здіймалася заправка, навколо якої стояло величезне риштування. Вдалечині (мерехтячи маленькими вогниками у тиші), яскраво-темні проти бездомішної темряви неба, здіймалися перші маленькі узвишшя Апеннін. Машина звернула праворуч польовою дорогою, а проїхавши вузесенький місточок над залізницею, затиснутою між греблями, порослими духмяними дикими рослинами, знову повернула ліворуч (їдучи до тих далеких пагорбів). Й ось вони знову в місті: навколо зовсім безлюдні околиці, де височіли убогі багатоповерхівки, тулячись одна до одної, дороги бігли вглиб, у безладдя будмайданчиків, загублених у сільському мороці.

Коли вони виїжджали з околиць, знову однією з консульських доріг, яка йшла до пагорбів, – перед автівкою вискочив пес: маленька цуценя, котре крутилося лише в тому місці, певно, аби позначити у ньому життя. Мабуть, уздрів у машині свого ворога, тож напав на нього, грізно гавкаючи. Навіть коли пес уже був далеко позаду, він, кволий від голоду, продовжував слабко гавкати, зуживаючи дещицю повітря, яка ще лишилася у його легенях; гаркнувши ще кілька разів, пес заспокоївся й незабаром змирився. Тієї ясної ночі зовсім інша істота бродяжила, ніби сновида, усталений ритм життя якої зруйнувався, але від того вона знову віднайшла прадавню, загадкову теплоту.

Завдяки невеличкому стику консульська дорога, котра йшла до нещасних пагорбів Чочарії, поєднувалася з широким шляхом, який між глибокими гатями примикав до нової автостради з двостороннім рухом. Машина рухалася нею на помірній швидкості. Завдяки коротенькому підйому гілка автостради, затисненої на узвишші широкої рівнини, що здіймалася вгору до пагорбів, де-не-де сяючи своїми червонуватими вогниками, простяглася під сяйвом місяця, котрий, несподівано знову показавшись, заходив. Коли засяяв місяць, праворуч під греблею, осяяною сліпучо-білими вогнями сільського святкування, вигулькнула стоянка вживаних машин; посередині стояв склад, з якого сочилося ще яскравіше та біліше світло (у пустці й тиші), й повсюдно на заасфальтованій й оточеній високою металевою сіткою ділянці довгими, натертими до лиску рядами стояли «фіати», «альфа ромео», «фольксвагени», «сітроени», «БМВ». У всьому тому світлі й упорядкованому безладді автомобілів побачити її було важко, але саме там, роблячи свій внесок жовтими вогниками у це багатство світла, між загубленою автострадою серед рівнини біля підніжжя гір та міськими околицями, густо напханими маленькими, сірими оселями, які давно вже небілено, оповита безмісячним небом, ховалась маленька заправка «Шел».

Машина уповільнила рух, по-хуліганському увімкнула задній хід там, де робити це було неможливо, й спустилася вниз, на іншу вузеньку консульську дорогу, мабуть, то була Казілінська, проїхала крутим підйомом, по якому їздити було заборонено, адже по ньому виїжджали вгору на автостраду, а не спускалися з неї вниз.