Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка 72d
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять четвертий)

Перш ніж покинути третій Пекельний Рів, треба хоч би кинути оком на Сцену Дійсності, яка ще майорить, перед тим, як їй зникнути навіки.

На вулиці, названій на честь ххх ххх, уже майже на околицях кварталу Торпіньятара, поруч з кварталом Мандріоне, з його відомими мурами, які, коли йдеш цими бідними кварталами, розділяються надвоє, розчахуючи широкі простори, в яких спадає доземно небо (за будиночками, обнесеними огорожами, вкритими зеленню, дво– чи триповерхівками, халупками та хижками), комашиться люд; у цьому рої геть усі: жінки, старі баби та діди, літні люди, дітлахи, шмаркачі, підлітки та юнаки.

У юнаків на шиї зав’язані червоні хустки, котрі ˃ виділяються ˂ на тлі їхніх дешевих штанів та копійчаних сорочок і беретика чи кашкетика, якщо, звісно, вони їх мали, які хлопці так нап’яли на самі очі, що для того, щоб спромогтися щось побачити, треба було трохи задирати голову. Над худенькими плечима мужньо видніються коротко стрижені й вкриті густими кучериками потилиці, які, втім, видаються тендітними, коли у хлопця плечі дужі й широкі.

Це комуністи, вони, мабуть, саме повертаються з якихось виступів у центрі. Вони радіють. В очах палає вогонь. Веселий південний вогонь. Вони борються проти злиднів та несправедливості, але не бояться їх. Глибоко в серці вони насолоджуються життям таким, яким воно є, ще й тому, що колись настане день їхньої звитяги, і тоді увесь, всенький світ належатиме їм.

Вони розмахують червоними стягами. Комуністична партія – це не велика партія чистунів. Це чималенька партія замазур, але вимащені вони у бруд від майстерень, заліза, іржі, замазані борошном, таранькою, кров’ю, мелісою, потом та пилюкою. Той, хто дає, є не менш величним за того, хто приймає. Той, хто передає стяг, і той, хто його несе, – то справжні товариші, навіть попри те, що вони різняться один від одного, як можуть різнитися інтелігент від робітника чи робітник від жебрака.

Нотатка 72e
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять п’ятий)

У четвертому Рові, який розташовується на Вулиці ххх ххх й якого Мерда дістався, напружуючи всі сили, ми не можемо не зважити на те, що розгортається у Сцені Дійсності.

Тіні живих, які з’являються через короткі проміжки у розпалі одного з днів, що вже минув без вороття, – які ось-ось кануть у забуття не дня вчорашнього, а тисячоліть, – прийшли сюди, обдаровані величною можливістю говорити. Те, що вони вигадали, й справді нововведенням не назвеш. Ці їхні вигадки порушують кодекс поведінки за певними правилами, які існують у тому кодексі для того, щоб його порушили. Та мовленнєвий шал невгамовний: через тих, що стоять поряд і несамовито то роззявляють, то закривають роти, створюючи гармонійний чистий звук, що перериває тривале завивання: «Надіааааа», в якому «На» звучить у ніс, а «іааааа» – тужливе й роздратоване; лайки між беззубими сенаторами, котрі, поставивши поруч бутля, чи то пак півлітровку, з вином, на новий лад переспівували старі урочисті промови^a[238]238
  ^a вислови.


[Закрыть], які принесли їм стільки слави, тисячу раз на день протягом тисяч і тисяч днів, – до різких та гримучих «вигуків» молодиків, хайку, навіяних якимсь древнім Духом, що не сконав за поступової італіїзацїї, до яких замість приспіву щораз додають «щоб ти здох» та «щоб тебе цюцюрка грала». Кожне словосполучення – це вірші, кожне посилання на факт – це художня проза. Безсумнівно, тоді ще укладальником жаргону був Гермес Трисмегіст; адже рука крадія досі краде так само, як і дві тисячі років тому. Але ж читач мені пробачить, що розмова між Божествами, яку я переказав, наразі скидається на мадригал чи на прозовий твір: «je ne fais pas d’ouvrage, je fais seulement des essays en comptant toujours prelude…» (1)[239]239
  (1) Перефразовуючи Леопарді (лист до його шанувальника від 6 квітня 1836 року)^{83}.


[Закрыть]

Нотатка 72f
МЕРДА
(Видіння, розділ двадцять шостий)

Незабаром уже Видіння закінчиться. Як же важко й тривожно мені було описувати його, то вже я й переповідати читачеві не хочу; варто лише нагадати, настільки нестерпно, спізнавши його, жити у світі, у якому очі вже не здатні не те щоб з любов’ю глянути, а навіть зацікавлено чи привітно. І хай би як я не «вдовольнився пусткою», коли я про це згадую, то мені так заціплює, що я стаю просто неспроможним говорити культурно: лише людина, яка кохає, страждає, коли бачить, як змінюються кохані люди. А той, хто не кохає, навіть не помічає нічого. Політикам бідняки по цимбалах; як і інтелектуалам – молодь, їм не лише не болить така зміна, вони цього навіть не усвідомлюють. Але ж ідеться не про якусь там, хай і болючу, зміну, коли людина деградує. Як я вже згадував, йдеться про справжнісінький геноцид (1)[240]240
  (1) «Відповідно до того, як світ речей наділяють цінністю, зростає знецінення людського світу». К. Маркс. «Ökonomisch-philosophische Manuscripte» (1844).


[Закрыть].

Мерда прийшов туди, де Pattern, котрого нав’язали бідній молоді, яка наразі, певно, вже не така бідна, стояв на чолі знищення Мови. Оскільки логіка ххх цього мого простого Видіння передбачає, що Складові, які утворюють Життя, а отже, й Живих, мусять хххво бути знищені одна за одною. ˂

Уздовж заповненим блідим глибоко-надвечірнім чи нічним світлом тротуару ті, що «посіли місце тих, хто мав бути», направду, балакають. Отже, не позбавлені мовленнєвої здатності. Хоча їхні теревені були плавними, невимушеними, сказати б, безперешкодними, як коли гадають, що говорити можна про все. Втім, незабаром стає цілком зрозуміло, що вони повторюють неконтрольовану свідомістю дію, яка призвела до того, що вони стоять «на іншому місці». Їхня афазія виявляється в тому, що вони механічно послуговуються виражальною системою мови, в якій було розширено лексику лише задля того, щоб вона навіки застигла у такому вигляді; це задерев’яніння стосується й пізнавального збагачення, для якого конче необхідне було збагачення лексики. Але гадати, що пізнав увесь світ, а отже, вмієш говорити, – це омана. Через це виникає підсвідома непевність, яка, зазвичай, є джерелом потворності та відворотності, і зарозуміла упевненість, – аж ніяк не бідніше джерело потворності та огидності. Отож на одному з облич Взірця сяє задоволена усмішка, адже він спромігся поширити таку національну мову, яка, збільшуючи потребу^a[241]241
  ^a завдяки посиленню необхідності.


[Закрыть], пропорційно з тим збіднюється, зводячи свою виразність нанівець. Людина, яка нею розмовляє, уникає почуттів (а надто не виражає наївності, здивування, поваги, зацікавленості), суворо дотримуючись безбарвності, властивої людині, яка цілковито пізнала себе, інших та людські взаємовідносини (2)[242]242
  (2) «…кожну священну річ [буржуазія] паплюжить, а тому люди нарешті змушені зняти полуду з очей й вільно поглянути на своє місце в житті й свої взаємини». К. Маркс. «Manifest» (1848).


[Закрыть]. Праворуч уздовж тротуару, де сутінкове чи нічне світло тьмяніє, дехто, звісно, якщо ще не забув, розмовляє діалектом. Але й ця говірка – безкровна й ці слова лише несуть інформацію, уподобившись цій мові. І більше, ніж лише у вимові. Вона стала зовсім невиразною, з її тонесенького гілля, ніби посохле листя, попадали додолу жаргонні слова. І якби хтось із старих співвітчизників, які мешкали тут ще кілька років тому й у яких вони ххх вкрали їхнє місце, завдяки вивертам долі знову з’явився серед нас, розмовляючи своєю мовою, то, мабуть, його б зрозуміли лише зі словником, у якому є глосарій жаргонних слів. Та більшість із тих, хто наразі стоїть на цьому тьмяному тротуарі, навіть не вміють розмовляти sic et simpliciter[243]243
  Отак просто, без зайвих слів (лат.).


[Закрыть]. Вони насилу бурмочуть, штовхаються, вимовляючи якийсь гортанний звук; якщо їм треба показати своє здивування, вони починають надмірно горланити і з показовою вправністю наслідувати вівцю, курку чи пса^b[244]244
  ^b чи яку скотину, на котрій вони знаються.


[Закрыть]; якщо треба показати свою радість, вони починають розсипати різкі й образливі кпини, які згодом переходять у рохкання чи хрипіння, як при нападі чорної хвороби, від яких стає не жалко, а страшно.

Нотатка 72g
МЕРДА
(Закінчення Видіння)

Наразі Божества, люб’язно й докладно, як добродій Верґілій, саме пояснюють Карло, у чому полягає сенс у черговому Рові (у ньому чується галас, до речі, саме час назвати його «пекельним»), заразом наперед розповідаючи, яким буде це Пекло, коли вони проминуть П’ятий Рів, на тому боці смердючої ями, що розділяє Торпіньятарську дорогу надвоє, коли раптом Мерда спиняється.

Він стоїть на розі, за яким саме й має починатися V Пекельний Рів, хоч таблички з позначкою про це ще видно не було; здалеку виднілися ряди мотоциклів, автівок, мопедів, двигун у всіх було ввімкнено, і всі мали ххх глушник, а на них – кляті мотоциклісти у шоломах. Та, певна річ, на все це не Мерда дивився. Очі в нього мутні, сказати б вирячені так, що майже видно білки; обличчя бліде як у мерця і вкрите потом, він, певно, замерз. Рука, якою він обіймає, втримуючи на собі, як мішок, свою жінку, мабуть, уже знову стала нестерпно боліти. Він намагається спокійно й байдуже усміхатися, але ж потім раптом здається. Шатаючись, з гримасою нелюдського болю на обличчі він забирає руку від своєї лади й, позбавлений сил, зомліваючи, Мерда «впав, неначе той, хто нагло вмер»[245]245
  Данте. Пекло. Пісня V (переклад Є. Дроб’язка).


[Закрыть](1)[246]246
  (1) У ті часи, коли відбувалися події нашого роману, «пару» не благословляли, а кляли. Й тим більше, що сильніше її прославляла і рекламувала сексуальна вседозволеність. Але їхня очевидна нещирість доводить, не залишаючи жодного сумніву в тому, що вони провинні. І справді, колись кожна дитина, що народжувалася в такій парі, була внеском до позитивної статистики, в якій народжуваність перевищувала смертність; сьогодні це справжній злочин проти людства, перед яким постає загроза зростання населення, а отже, голоду й знецінення кожного окремого його представника.


[Закрыть].

Нотатка 73
ГРАНДІОЗНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ВИДІННЯ

Щойно Мерда упав на землю, Карло підвівся. Земля ніби розійшлася у нього під ногами. Торпіньятарська дорога запаморочливо витяглася у безкінечність; попереду, у самому кінці з’явилася Казилінська дорога, а за нею – безкінечні скупчення багатоповерхівок і купки простих хатинок, що чергувалися з неозорими луками чи долинами, помежованими глибокими рівчаками; не маючи чітких обрисів, усе біліло у брудній імлі під непорушним сонцем.

Кермуючи возом, Божества посміювалися, і не припинили вони цього робити аж до самого кінця Видіння.

Коли Карло засмоктав вихор, що здіймався догори, чоловікові перехопило подих, і він злякався. Саме в ті миттєвості у його голові промайнули, закарбувавшись там навічно, певні думки про те, що він щойно бачив на вулицях у Видінні. Найперше, що заснувало в його голові, – це що серед усієї юрби юнаків та парубків, які товпилися на Колах та у Пекельних Ровах на Торпіньятарській дорозі, НЕ БУЛО НАВІТЬ ОДНОГО-ЄДИНОГО, який би подивився на інших не те що з любов’ю чи приязністю, а навіть просто зацікавлено. Другим, що він усвідомив, було те, що якщо ці парубки та юнаки стали такими, то, значить, вони мали таку змогу, а отже, через те, що вони скотилися, деградувало також і їхнє минуле, тож геть усе було оманою. Третя річ, яку відчув Карло, – це те, що за свою деградацію ці парубки та хлоп’ята заплатили кров’ю: у бійні, яка перетворила їхню бундючну ілюзію добробуту на страшенне посміховисько.

Божества так само неугавно гигикали, коли Карло, якусь мить пробувши нерухомим, дістався якнайвищої точки й полетів над землею – безсумнівно, він летів до Центру Міста. Майже задихаючись від запаморочливого польоту, Карло почав роздивлятися, як унизу; що ближчим ставав Центр Міста, то краще з безформного нагромадження хмарочосів та старовинних будівель починали вимальовуватись чіткі обриси. Карлові очі пекли від сліз, і він бачив, що всі куполи, оббиті по-новому, абсолютно ясно почали скидатися на жіночі груди з анатомічно досконалими сосками, наче «trompe l'œl» так само всі, й великі й малі, майдани змінилися настільки, що набули ледь зауважних обрисів величезних піхв. Зрештою, навіть усі дзвони, яких у Римі небагацько, та й невеличкі вони, таким же штабом перетворились на безліч прутнів усіх розмірів, які лишень можуть бути. Діставшись свого зеніту, у Центрі, Карло зупинивсь – тепер геть усе місто можна було охопити поглядом: воно, безперечно, було подібне до величезної свастики.

↑

Карлові думки (пропущені у Видіннях) слід написати раніше, під час проїзду платформи до межі Пекла. У цьому місці стоїть пам’ятник, який описано у нотатках 74 та 74а й на якому є напис «для сміху».

Саме поруч із пам’ятником стоїть щось на кшталт надгробка чи прикордонного стовпчика (позначаючи межі Пекла). Мерда зомліває й падає.

Нотатка 74
ОСТАННІЙ СПАЛАХ ВИДІННЯ

Попри те, що наприкінці все завершилось мало не салютом, у Видіння має бути зовсім інша кінцівка. Вочевидь, у ньому залишилося ще щось про запас, що має ще виявитись, хоч, як ми згодом побачимо, у досить неоднозначний спосіб.

Через те, що я, як і зазвичай, поводжуся чесно, я мушу застерегти читача, нехтуючи правилами неоднозначності, яких маю суворо додержуватись, що те, що лишилось наостанок, має ще й метафізичний сенс: його значення важливе й для «Mysterion», достоту тоді, як про нього йдеться, але він також важливий для загального задуму автора (зрештою, не менш неоднозначного, ніж у романі).

Коли Карло сором’язливо попрощався з людьми, що теревенили під арками Колізею (хоч вони навіть не помітити його й ніякового прощання, на яке він наважився, перш ніж покинути їх), була вже глибока ніч. Здавалось, ніби зима ще була у розпалі, хоча вже дмухав не північний, а південно-східний вітер. Було безлюдно. Ніби вітер здув не лише папірці та неймовірне сміття, якого назбиралося на асфальті, бо ж там навіть солома була, а навіть людей та їхніх привидів.

Утім, хай там як, а скрипучі, яскраві й абсолютно порожні трамваї досі ходили. Карло побіг за ним і наздогнав біля зупинки коло кількох барів з опущеними жалюзі та кіоску з газетами. Він саме встиг зауважити, що на тому боці Колізею, на загороді, яка забороняла заходити під арки, сиділо двоє чи троє юнаків. Та це були лише далекі тіні, І незабаром вони лишились позаду, а з ними й їхні таємні наміри. Карло доїхав трамваєм до вокзалу, де, чимало почекавши, він пересів на інший трамвай, який довіз його до Тускуланської дороги, неподалік кіностудії «Чінечітта», а саме – у район Квадраро, де він мешкав. Карлове помешкання розташовувалось далеко від трамвайної зупинки, тож аби дістатись додому, він мусив пройти чималенький шлях безлюдними вулицями, якими гуляє вітрюган.

Район Квадраро – це старий, бідний район, у якому стоять будиночки, зведені власними руками їхніх хазяїнів, та невисокі багатоквартирки, заввишки два чи три поверхи. Будинки були не штукатурені, а якщо штукатурка десь і була, то або стара, або зовсім пообсипалася. Тротуари теж більше скидалися на протоптані стежини уздовж будинків, розділених поламаною кам’яною плитою з потрісканого асфальту на вуличках.

Між будинками стояли пустки, які використовували або як безладно розкидані городи, або як комірчини просто неба, з купою загород, навісів з листового заліза й безліччю інструменту, покинутого просто так на затверділому перегної, від якого неприємно тхнуло. Всі старі віконниці було позакривано, як, зрештою, й дверцята обшарпаних під’їздів чи жалюзі у крамницях. Лише вуличні ліхтарі розсипали жовтувате світло.

Як ми переконаємось, помешкання, яке винаймав Карло, було одним із тих напівзаконних убогих осель на вулиці, що йшла рівнобіжно з головною вулицею Квадраро, котра простягалась уздовж залізничної колії, за якою здіймалися старезні мури Мандріоне, зведені у сімнадцятому столітті. Для того, щоб дістатись потрібної вулиці, Карло мав обійти невеличкою вуличкою, де якраз і було повно городиків та маленьких складів і яка у певному місці розширювалась, утворюючи округлу площу, що скидалася на майдан у маленькому містечку (вдалині, де виднілися цяточки блідого світла, височіли павільйони «Чінечітти»). Саме коли Карло проминав цей округлий майданчик, зовсім поряд зі своєю домівкою, – де на нього чекало ліжечко з матрацом із кінського волоса й убогі меблі у кімнатці, гірші за ті, які є у робітників, – місце, де так прекрасно кохатися, – він побачив останню, запізнілу Сцену зі свого Видіння.

Раптом вітер ущух. Десь понуро прохрипів гудок якогось потяга, й якоїсь миті почувся плач немовляти.

Будиночки навколо раптом здалися ніби повищерблюваними й запліснявілими, а над ними стелилося зоряне безмісячне небо, яке ніби стало ближчим, могутнішим, яскравішим – як у пустелі.

Будинки зникли, натомість з’явилася величезна Скинія. П’єдестал був цегляним, цегла на ньому теж стерлась від часу, ніби це було уві сні – вона була дрібною й червоною, як у сільських будівлях, а от Скинія була дерев’яною: вона складалася з чотирьох високих і надзвичайно гнучких стовпів, сточених червами й майже зогнилих, які утримували навіс – він теж був, як у селі, але разом з тим був надзвичайно цінним, як, наприклад, садова хвіртка в якомусь східному царстві. Черепиця, що виднілася над архітравом із маленькими різьбленими постатями та свинцевим стічним жолобом, була чорною, теж дуже ххх від часу.

У Скинії, яка, до слова, мала дуже нечіткі обриси, що розпливалися у сяйливому небі, зберігалася велика статуя Божества, зроблена з різного матеріалу – з нефриту чи туфу[247]247
  Вулканічний туф – щільна зцементована гірська порода, яка утворилася з твердих продуктів вулканічних вивержень.


[Закрыть]. (?) Назвати статую гігантською не можна було, хоча вона була вражаючою – щонайменше втричі вищою за людину середнього зросту. Сказати, що то була жінка, було б не дуже правильно, хоча перше враження було саме таким. Це було радше страховисько жіночої статі, котре мало дві досить дебелі ноги, а в паху замість вульви, – тим паче, що її лінія збігалася з лінією підборіддя, – була чималенька жіноча голова. Волосся на голові було прибране, як у селянок на святі: їх притискали пара кілець (неможливо було розібрати, металеві вони чи матер’яні), тому одне з них прикрашало чоло, а друге утворювало посеред голови щось подібне до шиньйону. Правою рукою це женоподібне страховидло тримало довгу палицю, заввишки із себе: безсумнівно, це була не палиця, а довгий вузлуватий чоловічий член^{44}.

Перед цією величезною ніздрюватою статуєю з темного туфу, яка зливалася з усипаним зірками небом удалині, стояв невеликий чи то неуважливий, чи то апатичний натовп, усі були надзвичайно серйозними,' майже ошелешеними. Хай там як, а це були, як би це мовити, юрба небіжчиків, які вже збайдужіли й втратили цікавість до будь-чого, що могло з ними трапитись у цьому темному й покинутому куточку реального світу.

Статуя стояла ногами на чомусь, що скидалось на ще одну нефритову сходинку (?), на якій була табличка з написом.

Карло нахилився й прочитав таке: «Я звів цю статую для сміху».

Нотатка 74а
РОЗ’ЯСНЕННЯ

Я знову повторюю, що цей опис є лише описом пам’ятника, який на даному етапі «Mysterion» є важливим і цікавим. Та окрім цього: А) він наперед показує чи моделює «містичну» подію, яка трапиться наприкінці роману; ця подія принесе розгадку, буде вкрай важливою, позитивною і оргіастичною, завдяки їй життя знову стане безхмарним і відновиться плин історії; Б) він є ніби епіграфом до всього твору від початку до цього місця (справжній «monumentum»), але в такому разі цей пам’ятник має не той сенс, про який говорилося вище, а зовсім протилежний – він дійсно глумливий, дошкульний, оманливий (хоч від цього не менш божественний!).

«Я ЗВІВ ЦЮ СТАТУЮ ДЛЯ СМІХУ»

Хочу ще додати, що «сміх», на який, за допомогою цього стародавнього цитування, тут є натяк, знаходить своє пояснення у давньому надзвичайно окультному звичаї, що пов’язує його із як справжніми, так і штучними «aporreta simbola», як от «olisbos» (палиця, яка використовується у жіночому онанізмі); й навіть ті, що поєднують і те й інше, як у Іакха[248]248
  Епітет Діоніса.


[Закрыть]: «eleleu kore dimorfe!» на зло арістотелівському моралізму (який, зрештою, з’явився набагато пізніше) (1)[249]249
  (1) Арістотель дав пораду можновладцям, пропонуючи їм поширити закони, які забороняють непристойні розмови («aiskrologhian… ospe ti allo»)^{84}, а також непристойні скульптури, картини та імітації.


[Закрыть]. Втім, добре відомо, що «сміх» (2)[250]250
  (2) Я маю на увазі, що коли змінюється сенс життя, то, безсумнівно, виникає й план кризи космічного масштабу. Не варто й згадувати, що всі персонажі, які з’явилися у Карловому Видінні, усвідомлювали, що криза, яку вони переживають, має космічний масштаб і полягає в тому, що відбувся перехід від «колообігу» пір року у природі до індустріального «колообігу» виробництва та споживання. Перший відбувався повільно й був однаковим для всіх людей у суспільстві: зерно сіяли, потім збирали врожай, обробляли його, а потім споживали. А другий – цілком абстрактний та діахронічний. У ньому нема ані строку, ані величі, ані повторення. Кожен окремий виріб має свій окремий, надзвичайно швидкий цикл. Отож для кожного виробу потрібна своя циклічність, яка постійно повторюється, але яка б достоту відповідала настільки децентралізованому та різноманітному ритму, що була б майже непомітною. Це все для того, щоб зникли «ініціації». Дітей змалечку вчать основ наслідування «патернів», тому вони вступають у суспільство вже «ініційованими». Через це сміх, поміж усього іншого, ще й цілком утратив «божественність», яка могла знову вдихнути життя. Отже немає нічого дивного в тому, що найперше, що розучилися робити герої з Карлового Видіння, – це сміятися.


[Закрыть] наділений здатністю розв’язувати кризи космічного масштабу, якщо причиною його є виставляння напоказ «члена» чи «піхви».

Зрештою, без зайвих слів скажу: «А ще я змушую трошки посміятись, а це є надзвичайно цінним».

– Додати до людей, які товпилися на різних Колах та у різних Ровах у Видінні, когось із двадцяти солдатів з Поля біля Казилінської дороги, які геть змінилися й опустилися (звісно, вони вже трохи подорослішали)

– Наповнити різні Видіння на Колах та у Пекельних Ровах уривками та ситуаціями, які б описувалися розлогіше й детальніше

(16 жовтня 1974)

Нотатка 81
ПІДСТЕЛЯТИСЯ ПІД…

Італійська буржуазія поділяється на дві частини – на переважну більшість та нечисленну меншість. 0,06 % (принаймні, про це свідчить статистика) читають книжки час від часу; тих, хто постійно читає, а значить, їх можна було б назвати освіченими людьми, має бути десь зо 0,02 %, але до цього числа входять традиціоналісти та університетські викладачі й ті, хто має посади в університеті; отож, врешті-решт, лише 0,01 % серед італійської буржуазії насправді є интеллигенция![251]251
  Автор уживає слово, написане по-російському, вочевидь натякаючи на праці радянських марксистів.


[Закрыть]

Теоретично, вона мала б чітко відмежуватися від суспільства, в якому діє. Але насправді цього не відбувається.

Багато хто з тих, хто належить до цієї интеллигенции, насправді консерватори, помірковані, які дійсно беруть на себе роль тих, хто заперечує, – а це краще від звичного спротиву, – світ у тому вигляді, в якому він існує. Культура – це, передовсім, дух критики та раціоналізму. Але буржуазія теж критична й раціональна. Та оскільки практична царина (використання науки, суспільний лад, виробництво, споживання) – це культура, то не можна стверджувати, що ця буржуазійна культура, у процесі свого становлення, не є раціональною та критичною.

Отож справжньої интеллигенции, яка дійсно не погоджується з буржуазією й дійсно протиставляє себе їй, ще менше: кілька тисяч осіб, розкиданих то тут, то там країною по сотні гетто (надзвичайно відкритих), у Мілані, Турині, Римі й у різній чисельності по провінційних містечках. Але коли неодмінно критична й раціональна консервативна чи поміркована опозиція нічим не відрізняється – власне, хіба що тільки теоретично сильнішим прагненням добра – від буржуазного суспільства, тоді чим же вона відрізняється від прогресистсько-революційної опозиції? Відповім кількома словами: революційна интеллигенция відрізняється від просвітленої интеллигенции своїм прагненням вирватися із буржуазійного Всесвіту (їхні цінності змінюються незалежно), щоб стати частиною світу, який ще не існує, який тільки у планах і який є прообразом демократичного суспільства трудящих. Через це вона постійно перебуває у стані природної неоднозначності. Вони всюдисущі: у реальному світі, світі буржуазійному й у світі ідеальному, який ще потрібно створити й який стане протилежністю реальному світові і, певна річ, знищить його.

Коротше кажучи, ось що я мав на увазі: більш передова интеллигенция втішається тим, що вони діють підпільно, по-фрондерському[252]252
  «бравада перед владою, не бажаючи радикальних змін». Термін походить від протиурядових повстань у XVII ст. у Франції.


[Закрыть], й завдяки цьому вони примудряються відділитися і від решти поміркованої (а отже, фашистської) интеллигенции, і від смердючої жирнючої туші фашистської буржуазії tout court. Найперше, що вони відчувають, – це що вони мають рацію. Втім, це насправді так. Та разом з цим відчуттям вони носять у собі звички, які вже заражені, адже вони народилися у буржуазному світі, від якого відкололися.

Перш за все, я маю на увазі їхній моралізм, той, який лунає і в їхніх пишномовних висловах, і в найбільш тривіальних (недаремно ж задум про «вільне кохання» у комуністичному суспільстві цілком викорінили).

Моралізм створює можливість вибору, канони, чи то пак створює конформізм, який, на жаль, не має своїх принципів (адже, теоретично, зовсім нехтує ними), хоч від того він не стає менш суворим.

Насправді його принципи можна точно виразити, а звичаї – описати. Досить лише відвідати якесь культурне зібрання лівих, де збирається якийсь окремий вид интеллигенции: всі імена, які там будуть, про які книги говоритимуть, кому симпатизуватимуть, кого підтримуватимуть, кого критикуватимуть – усе це від початку до щирцю можна точно передбачити.

Культурно значущий витвір – який ця меншість обрала як втілення свого духу й для того, щоб отримувати зиск від дивовижно некритичного його «використання», – захищатимуть так само завзято й категорично і з такою самою відчайдушною банальністю, з якою стануть на захист посереднього витвору на нижчому чи навіть найнижчому рівні культури, що її мають решта.

Наш головний герой, Карло, пройшов увесь шлях становлення буржуа поступово, позаяк теоретично у ньому завжди жила здатність стати одним із тих, хто належить до верхівки. І не формально, а по-справжньому. Його туринська родина, родина, у якій він виріс і сформувався як особистість, належала до величезної буржуазійної більшості: дід, як ми знаємо, був промисловцем, батько – дипломований спеціаліст тощо, з материного боку теж були і сільські угіддя, й промисловість, і дипломованість. У цьому буржуазному світі теоретично, навіть попри його глибоку й цілковиту природність було власне критичне мислення, яке існувало задля того, щоб розвивався їхній власний критично-раціональний, винятково практичний дух.

Дорослішаючи, Карло так чи інакше ставав частиною интеллигенции, яку я називаю «просвітленою»; він переможно увійшов до провідної меншості, до еліти, яка про владу знає не лише з етичного, а й з прагматичного боку; й саме завдяки своєму критичному ставленню до Карло вона захищає його, приховуючи його несамовитість.

Зрештою, не могло не трапитись так, щоб у цій еліті не було зародків еліти, яка з’явиться згодом, яка буде більш передовою й навіть революційною, адже критичний дух, який уже почав ширитись, не зупинити (хіба штучно, з чиєїсь доброї волі).

Отож Карло потенційно входить ще й до другої еліти, еліти вищого рівня, еліти прогресистської та революційної. І навіть попри те, що він фактично не є її частиною (адже він, певна річ, несвідомо став частиною штучного добровільного втручання), безперечно, він пізнав її.

Завдяки усьому цьому Карло був міцно зв’язаний з буржуазією, отож він був приречений на те, щоб стати частиною влади. Але водночас саме завдяки цьому він був людиною, яка приносить у світ буржуазії та у свою владу радикальну критику (й знання на додачу): ба навіть більше, саме завдяки йому влада та буржуазія стають ніби відкритішими до крайніх лівих поглядів, без яких сучасну владу взагалі не можна уявити. Саме таке «удосконалення» Карло, а воно відбилося й на його зовнішності (здорове, підтягнуте й засмагле обличчя обрамляло дивовижне, біляве, ідеально чисте, не надто коротко стрижене волосся, у блакитних очах, які від звички до влади набували металево-сірого кольору, було трошки благальне й п’янке смирення), оце «удосконалення», якого зазнав політик, що не має ілюзій, а отже, позбавлений простодушності, яка властива практичній людині, яка має про владу застарілі й зовсім дитячі уявлення, – мало захистити його від найменшої розбещеності, що є у житті, забезпечити йому цілковиту бездоганність толерантної людини.