Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 43 страниц)

Нотатка За
ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (І)

Була надзвичайно чудова днина. Коли ті «міфічні» хмарини, про які я вже згадував, розійшлися, у небі знову стало ясно, й тепер, коли ніщо не стояло між містом та його світлом, сонце могло сяяти вільно. І наразі достоту саме це сяйво було надзвичайним. І кажу я так не задля того, щоб надати своїм словам поетичності, а кажу через те, що саме у цьому випадку краса світла якимось чином залежить від моєї розповіді. Часом справді трапляється так, що світло є таким абсолютним, спокійним, глибоким, перетворюючи небеса на викінчену блакить, навіть коли вони ніби трошки у поволоці, ясні, майже кольору моря, – створюючи враження, ніби небеса належать не теперішньому, а минулому, яке дивовижним чином знов виринуло. ˃ Це сяйво з міфу, якщо, звісно, можна так висловитись, що повертається знов і повторюється: проте у такому разі цей міф залишається невизначеним, не належачи жодній конкретній миті у колообігу пір року, поєднуючись з будь-яким божеством будь-якої з релігій: аж ніяк: навколо нас стояло літо в розпалі й ще ніби ніколи не було початку часів; ми були у серці чогось – а саме у тиші, блакиті, розпалі, – плин для якого був незначущим: лише його непорушність: таке буває лише з днями, які повертаються у пам’яті. Лише згадуючи минулі літа, сонячне сяйво якогось одного з його днів, можна назвати його: «абсолютним, безтурботним, глибоким». Ось чому мій опис, хоч і є короткою розповіддю про це сяйво, сам по собі геть нічого не вартий, залежачи від моєї розповіді. ˂ Саме так славно сяяло воно вранці наприкінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих років: і саме цей факт є надзвичайно важливим, саме він сповнений суті.

У цьому сяйві (магічнім, саме через те, що було таким глибоко невідомим і щоденним: сяйві чудового літнього дня) двійко героїв, що покинули помешкання Карло, неспішно крокували пліч-о-пліч, аж поки не дісталися невеличкого квадратоподібного майдану. Навколо було безліч малоквартирок, які тоді ще були нові-новісінькі, була там і старезна церковна стіна й рядок деревців уздовж густого живоплоту; й газон, на якому вип’ячувалася яскрава альтанка, й море люду, що, незважаючи на спекотну й сліпучу годину, сидів за столиками в альтанці чи по кутках майдану.

Нотатка 3b
ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (II)

«Часом Боги дозволяють людям спостерігати за ˂ надзвичайно древнім почуттям», – писав у 1815 році на одній з трьох сотень списаних сторінок свого есе «Про відомі хиби прадавніх» Джакомо Леопарді, передрікаючи не лише «Історію роду людського», а й дрібніші свої твори, серед яких «Про античні легенди»: але від якого слова походило визначення «античні», від відомого всім «antiquus» чи «anticus», антоніма слова «posticus», що означає південь, точніше полуденну годину (наводячи слова одного відомого сучасного поета-герметика, що шукав невизначеності, а радше сказати – шукав багатозначності). Отож легенди, про які йдеться, це «античні» легенди чи «полуденні»? Один з найпрекрасніших уривків «Нарису» поміж іншого є той, що зветься «Полудень», де головною темою виступає година доби, коли «сонце ніби темнішає від жару». Боги й справді полюбляють сходити з небес уночі, та саме о цій порі їхня поява найбільш жаска й велична. Про це знали навіть невідомі автори Псалтиря «non timebis a timore nocturno; a sagitta volante in die, a negotio parambulante in tenebris, ab incursu et daemonio meridiano»^{4}.

Те, наскільки ці слова є справедливими, було, звісно, якщо це має якесь значення, засвідчено появою наших двох полуденних демонів в Альтанці на Площі ххх: ліцеїсти та студенти університету, що обурливо усамітнилися, злобно всміхаючись, що колись вважалося б нестерпним привселюдним хуліганством, а наразі видалося безневинною усмішкою дрібного буржуа, яка хіба що викликала б у інших неприязнь, – відчули, як підіймається дибки їхнє волосся. І навіть бармен, який покірно прийшов уранці з римського передмістя Прима Порта, а отже, був обізнаний у цвинтарній атмосфері й знався на ледарстві та збайдужінні, щойно ці двоє замовили аперитив, відчув, як чоло вкривається крижаним потом. Тим часом сонце палило в зеніті, і його жар майже затемнював усе навкруги, у полуденному супокої, такому справжньому й такому приналежному до минулого.

Нотатка Зс
ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (III)

У цьому місці створюється план мандрівки. План, манера якого, риторичні «знахідки», метафоричний задум, розгортання розповіді й бісівська техніка (яка, передовсім, полягає у тому, що я уникаю топоніміки) будуть відтворені у подальшому на сторінках цього твору. Наразі це вступ, сказати б «становлення». Втім, позаяк я не маю наміру писати історичний роман, а лише зберегти форму, я неминуче вимушений встановити правила, яких слід дотримуватись, створюючи цю форму. Ось причина складання «плану мандрівки». Він буде виконувати роль матриці, чи ліпше сказати – передмови, до якої читач повертатиметься щоразу, як йому трапиться аналогічна, хоч і складніша ситуація.

Нотатка 3d
ВІДСТРОЧЕНА ПІСЛЯМОВА (IV)

Тетіс пішки пройшов до невеличкої площі недалечко, яка через невисокий мур виходила на міську глибоку розколину, на іншому боці котрої бовванів лісистий пагорб, облаштований під публічний парк: одначе недолуго обпиляний у бік рівнини на півночі Рима, вкритою закопчено-жовтою стернею, деревцями, огорненими поволокою спеки, поплямованої нечисленними вапняковими селищами. Тут він, зупинившись, очікував на автобус. Цей квартал більше не видавався йому знайомим: літо зробило його чужим для його очей, ніби дивина, яку колись бачив деінде. Люди вдягнені пристойно й, наскільки дозволяє їм виховання, стримані. Серед них студенти, дипломовані спеціалісти, управлінці, добродійки: окрім ватаги їхніх ледачих безпосередніх підлеглих. Автобус, на який чекав Тетіс, одвезе його далеко звідси, на інший кінець міста. Незабаром він прибуває – напівпорожнім. Тетіс тільки й встигає, що заскочити усередину, як автобус миттю рушає. Пожираючи простір того чужого кварталу, в якому почуватися затишно в змозі лише п’ємонтієць. Повертає на широкий шлях, засаджений уздовж деревами, проїхавши розлогі завороти якого, виїжджаєш на ще одну широчезну вулицю, цього разу пряму, на іншому боці котрої розташовується невеличка площа, на якій під палючим сонячним промінням закипає асфальт, – не забуваймо, що вгорі безхмарні небеса, – виходить на пустку навколо берегів річки. Річки з крутими греблями, сповненими нечистот, які випускають їдкий сморід. Це органічні нечистоти: тоді там ще геть немає пластику та полістеролу. Там лише макулатура та гівно. Повернувши на набережну Тибру, автобус пролітає її в одну мить. Рух транспорту був незначний, хоч у той далекий рік на набережній ще не було однобічного руху. Залляті сонячними променями з цього боку вишикувалися фасади будівель з кварталу на іншому березі річки: це був жилий квартал, який досі був фашистським. А далі почалася мішанина різноманітних стилів (хоча сонце, папірці, качани та гівно нікуди не зникли): ось стиль ліберті[16]16
  Модерн (від фр. moderne – новітній, сучасний. Інші назви: фр. L’Art Nouveau, іт. «Ліберті стайл») – стильовий напрям у європейському та американському мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця XIX – початку XX століття. В образотворчому мистецтві основні риси: двовимірність зображення, відмова від гострих кутів на користь рослинних орнаментів, обтічних ліній.


[Закрыть], ось двадцяте століття, а далі сімнадцяте, п’ятнадцяте, Середньовіччя. А за так само залитим сонячним сяйвом нагромадженням будівель, у непорушній спеці, височіє пагорб, на якому вкритий розлогими деревами, соснами, балюстрадами, поміж якими видніються будиночки, що належали шляхті, й кілька великих багатоповерхівок, які перетворили на коледж, мабуть, для американських попів. Автобус виїжджає на міст над млистою річкою. Саме цієї миті на самісінькій середині води пропливає нічний горщик. Під крутою греблею (нечистоти прорвало) розташовується купальня. На плавальному плоту, поміж вазонами для квітів, столами з обламаними ніжками та котами, розляглися десять чи дванадцять парубків з кашкетами на носі, з відкритими, гарно вистриженими потилицями або з купою коротеньких кучерів. Мостом крокує вервечка семінаристів. Незабаром автобус уже був на верхівці пагорба, що показався на тому березі річки. Він переїжджає його широкими тихими та безлюдними вуличками, що виходять на сади (які здаються занедбаними), проте там червоніють багацько буґенвілеїв. Через маленьку браму вісімнадцятого чи початку дев’ятнадцятого століття, автобус звертає на вуличку, уздовж якої з одного боку стоїть довгий ряд сучасних малоквартирок, а з іншого – величний і водночас такий знайомий високий мур з туфу. Дорога йшла нерівна, мабуть, її відкопали на рештках якоїсь дуже давньої дороги, залишки якої ще можна розгледіти: невеличка церквичка сімнадцятого століття, яка теж була збудована з такого самого туфу; балюстради з білого мармуру, що вкрилися плямами від плину часу; краї багаторічних лук, порослих ромашками та петровим батогом (й те й інше посохло від літньої спеки). Посеред дороги, на безлюдній зупинці, Тетіс сходить з автобуса. Звертаючи з місцини, де вишикувався рядок малоквартирок зі своїми маленькими садками, він прослизнув на досить широку вуличку, що спускалася вниз (обабіч дороги з одного боку розташовуються будівельні майданчики, на яких гурт хлопчаків у червоних картузах «морпіхоти» ганяє м’яча). Перед одним з будиночків, будиночок той нічим не вирізнявся, як і будь-який інший, Тетіс зупинився. Двері в будівлю були шляхетно-жалюгідно-розкішними, з золотими ххх. Заходить, піднімається ліфтом на п’ятий поверх, дзвонить в один з численних дзвоників. Двері відчиняє літня пані, схожа на дитину, вбрана у бідну та ще й брудну сукенку: у жінки сумирні й трохи перелякані очі через присутність цього незнайомого чоловіка, якому вона, вочевидь, неспроможна відповісти. На запитання цього чоловіка вона теж відповідає питаннями, відповіді у неї плутані, й жінка засмучена через те, що не може висловлюватися зрозуміліше. Її венетійський акцент ще більше видає здивування у голосі, коли вона розповідає, про що їй відомо: що людини, яку шукає незнайомець у будинку, немає вдома, та й у місті її теж нема, вона поїхала, далеко поїхала, у місцину, яка зветься Сиракузи. Що більше вона зізнається, то більше дивується, а разом з тим і засмучується через те, що незнайомець не знайшов людину, яку шукав (і яка здається їй такою відверто милою, й цього досить, аби вона почувалася засмученою через її відсутність). Жінка спромоглася згадати назву готелю, хоч і перекрутивши її, де вона, ймовірно, зупинилася, Вона розсміялася через те, що перекрутила назву. Й у тій усмішці проявилася її справжня вдача, жінки лагідної, розумної та хороброї. Її вік не збагнеш: вона могла б бути старою бабою, а могла бути й дівчиськом. Тетіс іде геть, посміхаючись із розумінням. Повернувшись на зупинку, чекає. Хлопчаки продовжують грати в м’яч, тільки й чутно, як сиплять прокльонами, і щоразу з їхніх усміхнених та ніжних вуст злітають дотепи, швидкі, немов блискавки^a[17]17
  ^а стріли.


[Закрыть]. Приїздить автобус і долає увесь шлях, що він його вже проїхав, у зворотному порядку. Проте незадовго до того, як автобус з’їхав на міст над жовтими водами річки, якою нещодавно плив нічний горщик, Тетіс зійшов і почав очікувати на інший транспортний засіб. Цього разу він чекав на трамвай. Вагон прийшов навдивовижу швидко й також був напівпорожнім. Звався він «Чорна кільцьова». Він у свою чергу теж пройшов мостом, потім уздовж річки, спершу проїжджаючи повз старі квартали, безладно розкидані вдалині – часом проминаючи кривенькі площі, часом – їдучи невисокими узвишшями, порослими лісом, по боках і ххх якого розтрушене вже звичне сміття, а часом навіть через острівець на річці, розбиваючись об котрий, жовта вода перетворюється на мутну білу піну. Потім, проїхавши уздовж річки, спочатку прослизнув крізь парки, повні руїн, а потім у залюднений квартал у стилі ліберті, де зупинився біля старого залізничного вокзалу, вкритого жовтуватою штукатуркою, який також був зведений на початку двадцятого століття.

Тетіс увійшов до вокзалу й попрямував до старої квиткової каси, аби купити квиток. Однак кілька годин треба було почекати. У залі очікування люди з древніми й змученими обличчями, замордованими звичним життям бідноти, вмирали від спеки. А от молодь, навпаки, пашіла заповзятою, але простосердною красою, готовою до розваг та цікавинок. Геть у всіх були старезні обличчя, декотрі мали «певну суворість ˂ вилиць», а дехто – попівську опецькуватість тощо. Всі чекали на свій потяг. Сонце наче й не думало сідати за обрій. На годиннику вже була безмаль п’ята, але здавалося, що досі полудень. Коли Тетіс зійшов на потяг – разом з усім тим людом, зодягненим як блазні (молодь, більші франти, одягли на голови ще й копійчані картузи), – потяг, роблячи довгі гудки й зупинки, потягнувся окраїнами та сільською місцевістю між вапняковими селищами, мурами, вкритими зеленню й смердючими бараками, – й ось знову визирнуло сонце, яке було кілька годин тому. Та сама суха блакить, обтяжена останньою й найбільш вибуховою формою життя. Праворуч протягом безкінечного дня проминали безлюдні села, а ліворуч – гори, приховані каменями. Містечка були вбогими й траплялися нечасто, скупчуючись навколо якоїсь церкви чи панського маєтку. Серед нових будівель тільки й були, що жалюгідні малоквартирки або маленькі білі квадрати. Мало-помалу, сповіщаючи про своє наближення безладдям облуплених високих мурів, відкритими каналізаційними люками, халупами, нещодавно зведеними заводами, які, втім, уже ніхто не використовує, – без даху – покрученими та ххх залізними скелетами, залитими усе більш палючим та сліпучим світлом, – руїнами середньовічних поселень поміж висоток без жодної краплини зелені, безбарвні та вкриті плямами, ніби від тропічної вологості, що пожирає все підряд, – видніється безмежне місто. Удалині майоріло море. Повітря було затхлим від невловимого смороду: через гівно, газ, клоаки, а також через здобрені земельні ділянки городів, насадження лимонів, сірку та щось давно втрачене, задушливе, ххх, щось, що було не чим іншим, як пилом злиднів.

Неспішно сідало сонце, наливаючись золотавими та криваво-червоними барвами, котрі усе більше набували бронзового відтінку, стаючи усе слабшими, ніби ххх дощ на смузі моря, котре ставало дедалі мілкішим. Минали безбарвні й невідомі містечка, у яких здавалося неможливим, щоб величезні сучасні будівлі, сірі та голі, схожі на казарми чи в’язниці, спромоглися поховати під собою щось таке життєдайне й ххх войовниче, як ота земля. Та, зрештою, навіть стародавні будівлі, зведені з жовтуватих цеглин ххх, приземкуваті, зі східцями та аркадами знадвору, були просякнуті смутком^b[18]18
  ^b жалобою.


[Закрыть], як у деяких північних містах. Безлад та злиденність придушили несамовитість фізичної праці, яка може буяти лише у городах, засаджених величезними овочами й вкритих червоними плямами шавлії особливої, майже незграбно екзотичної.

Спустилася ніч, і все навколо поглинув морок. Незабаром вийшов місяць; молочнистий та важкий, він розливав яскраве світло. Й у тому молочному, майже масному сяйві виднілися обриси чорних гір та узбереж.

Глупої ночі потяг зупинився на нескінченній станції, на якій будки обхідника, ліхтарі, склади, приватні халупи у всій своїй бідності, цементні огорожі, не засаджені плями городів – усе розсипалося у невимовному безладді, над яким м’яко та ххх нависала тиша. Засмучено торохтячи своїм залізяччям, гуркіт якого лише час від часу переривав чийсь розлючений крик чи беззвучне собаче гавкання, крім якого, втім, десь вдалині чулися й пісні, вервечка вагонів розпочала своє тривале маневрування. Місяць затемнив зорі, освітлюючи станцію немов удень.

Врешті-решт, після тривалого руху з боку в бік, потяг опинився у корабельному череві. Несподівано, змішуючись із місячним сяйвом, розлився запах моря. Більшість люду розсипалася палубою. Звідси рукав моря здавався ніби неживим, під похмурими мерехтливими місячними промінчиками життя непевно проявлялося лише на узбережжях, на носі та на кормі корабля. Несподівано, адже досі стояла глупа ніч, на верхній палубі, на двох великих палубах, а також уздовж ххх, всі ніби вибухнули радістю, ніби всі разом пожвавились. Коротко стрижена, з чубами, що розсипалися на чолах, ніби жмут променів, молодь гуртом жартувала й сміялася. А ті, у чиїй компанії були солдати та моряки, були ще веселішими: між ними був хлопець, вигляд він мав серйозний, ніби у святого, а от очі хлопчина мав ххх сяйливі – він грав на гітарі.

Прибувши на протилежний бік протоки, всі поводилися так само. Потроху-потроху парубоцькі веселощі, водночас бешкетливі й наївні помалу згасли, й знову повернулися тиша, понуре гуркотіння потяга, важке від морської вологості місячне сяйво.

На світанку показалося місто, у якому Тетіс мав зійти на берег і де потяг «помирав». Це була безформна широчінь маленьких жовтавих будиночків, не позбавлених певних розкошів дрібних палаців та церков у стилі бароко, що свідчили про багато років нероздільного панування влади та бідності. Саме таким усе видавалося у сірому світлі світанку. Та незабаром визирнуло сонце, розсипавши своє проміння, і вже о п’ятій ранку навколо стояла полуднева спека. Сповнені радості й чуттєвості, вулицями крокували юнаки та молодики.

Тетіс попростував до готелю, про який знав лише його перекручену назву. Проте місцеві знали, де він знаходиться (можливо, за якимсь збігом обставин, вони вимовляли цю назву саме так). Там стояв чи то олександрійський, чи то римський фонтан, порослий посередині папірусною осокою, навколо якого зібралися напівоголені хлопчаки. Там же неподалік простяглася алея часів Бурбонів із запашною рослинністю поміж бруду та хаосу; і саме посеред цієї алеї, у буржуазній розкоші початку століття стояв готель із дивною назвою. Вхід до готелю був урочистим, майже монументальним, навіть попри прості матеріали, втім, він був не в змозі приховати скромне сімейне, трохи вбоге, хазяйнування. Людини, яку шукав Тетіс, не було, о цій порі її вже не було на місці. Й ніхто не знав, коли та повернеться. Тетіс вирішив її терпляче почекати. Він вийшов через вхідні двері на вулицю, сповнену важких пахощів рослин, гадаючи, що людина, про яку йдеться, повернеться десь опівдні, аби пообідати. Одначе чекати довелося аж до вечора. Зрештою, вечір видався ясним, яскравим, ніби продовжуючи день. Людина, на яку чекав Тетіс, з’явилася несподівано, прийшовши пішки стежкою обабіч готелю. Однак вона прийшла не сама, а з юнаком: поруч був високий, блідолиций парубок із тонкими губами, злегка скривленими, як у паралітиків, від зніяковіння, та сяйливою усмішкою. Він заговорив різким, негармонійним голосом, нескладно промовляючи виточені фрази, якими зазвичай говорять інтелігенти. А от вона, людина, яку шукав Тетіс, була, навпаки, ласкавою, людяною, мала власну думку, наскільки дозволяла їй її пристрасна, бурхлива та непередбачувана вдача. Це також була жінка, у якої не було віку, вона мала значно молодший вигляд за свої справжні роки. Волосся у неї було світло-каштанове, завите й зачесане, як носили жінки років з двадцять тому. Очі блакитні, як у деяких порід котів, тьмяні, часом аж занадто спокійні, часом вони нерівномірно мерехтіли чи то невротичною, чи то інтелектуальною войовничістю, їхнє світло осяювало геть усю високо підняту голову, що трохи нагадувала сицилійських хлопчаків, яких на початку століття фотографували рафіновані німецькі туристи. На маленькому, слабкому підборідді, на якому вже добре проступала зморшка, яка незабаром розділить його надвоє, був так само маленький рот. Кілька зморщок було навіть на шиї. Незважаючи на це, загалом жінка була схожа на молоду кішечку^{5}. Погляд у неї став ворожим, майже шаленим: та несподівано на її обличчі проступила навіть занадто широка усмішка. Щойно Тетіс заговорив до неї, кажучи, що хоче довірити їй кілька важливих таємниць, та усмішка стала веселою й небезпечною. Усміхнувся і той, хто її супроводжував, адже спочатку він з почуттям обов’язку набрав вигляду, можна навіть сказати, фанатичного та запопадливого боронителя. Саме в цю мить десь у кварталі недалечко, по сусідству із готелем, почулися перші випали літнього салюту. Завдяки йому цей шмат неба забарвлювався зеленим, бузковим та помаранчевим. Ці вогні настільки вабили жінку, а через те й її супутника, що хоч якими важливими були таємниці, які Тетіс хотів їй повідомити, все довелось відкласти на наступний день.

Одначе наступного ранку жінка, якій Тетіс хотів повідомити якісь, напевно, надзвичайно важливі звіряння, вже мала справу. Мала йти у дім до дитини, з якою познайомилася кілька днів тому, дуже бідної дитини, замурзаної, хоч їй вона здавалася прекрасною – й, мабуть, не без причини, адже вона була безнадійним романтиком, адже те, що тримало її, бліду й трохи жалюгідну, серед живих, було нетривким. Здається, жінка мала відвести її до міста, щоб купити подарунків, до убогого периферійного містечка, в якому вона жила разом з багатодітною, як кішка, матір’ю та сліпим батьком. За цією справою вони провели увесь ранок та якийсь час по обіді. Увечері знов продовжились вчорашні святкування у кварталі за готелем; цього разу у цирку, який нап’яв своє шатро біля руїн старовинного амфітеатру, оточеного жовтуватими двоповерховими будиночками, прикрашеними гірляндами з кольорових вогників, показували виставу. Досить. Тетіс не зміг розповісти жінці свої важливі звіряння й наступного дня; й навіть не тягнімо кота за хвіст – не спромігся він на те й протягом усього свого перебування у тому містечку. Отож поверталися вони одним потягом. Втім, навіть на зворотному шляху траплялося безліч дивовижних подій, а тому нагоди поговорити серйозно так і не випало, тим паче, що завжди було чимало іншого, на що можна подивитися й про що послухати.

Дуже ймовірно, що людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, – тобто збирався зробити її хранителем таємниці, яка, поза всяким сумнівом, має надзвичайну суспільну вагу, – щойно почувши її, насмілиться, чи то пак, стане вкрай нерозважливою й використає свої знання з недоброю метою; та, вочевидь, вона не мала такого наміру. Минуло п’ятнадцять років, а Тетіс увесь час був з нею поруч. Вона ж, одначе чи то зумисно, чи то, користуючись висловом з нашого гидкого словника, через «ідеологічні переконання» вирішила не слухати його. У той час вона переїхала у білий квартал на околиці міста, який почали зводити за часів фашистів. Її помешкання розташовувалось просто біля величезної геть-чисто білої церкви, виконаної під собор Святого Петра. Позаду була низина, якою протікала жовта, брудна річка, повна нічних горщиків. Неподалік річки, на іншому березі, поміж облізлих узвиш розкинулася міська окраїна, а нижче, у зеленому буянні, – кілька сараїв, які, певно, були брудними й запиленими. Згодом місто помалу ставало ближчим, й ось уже воно страхітливо нависає довжелезними рядами своїх гидких багатоповерхівок та промисловими будівлями, серед яких величезна ххх північного автопрому, з’являються місцеві люди, які мають ліпші автівки та витонченіші звички, навіть коли, водночас з тим вони стають дедалі вульгарнішими, майже огидними й відразливими. Хай там як, а людина, яку Тетіс обрав за свою довірену особу, якій мав намір розповісти не посоромимось сказати, таємницю історичну, геть не бажала його слухати. Хоч, безсумнівно, ставала вона дедалі хоробрішою й набувала дедалі більше спроможності особисто відповісти за свої вчинки, опинившись в обставинах, коли тобі вже по суті немає чого втрачати. Вона не хотіла знати нічого викривного й небезпечного, що лише вона могла б відкрити людям. А позаяк людина, яку так шукав і даремно благав Тетіс, була письменницею, то легко дійти висновку, що у книгах цього автора, хай якими повними й довершеними вони не були б самі по собі, насправді «чогось» бракувало: й саме це у подальшому прирекло їх на неоднозначність, від якої не ухилитись.