Текст книги "Нафта"

Автор книги: П’єр Пазоліні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 43 страниц)

На яку тему… Та хто її второпає, цю тему? Аж ніяк не добродійки, безстрашні пані, які так непохитно стерпіли геть усе і які, сіромахи, ладні геть на все, навіть переглянути геґелівську логіку, як трапиться нагода. Й, певна річ, не крутії-бюрократи, політики й журналісти, хоч вони ніколи не зізнаються, що неспроможні збагнути й навіть згодом принагідно бовкнули б певні свої «слівця» (які вже загодя випробували), жалісливо й добродушно все зіпсувавши. Й, безсумнівно, не молодь, «яка активно живе суспільним життям», яка, щойно вилізши з-за парт, ще не схильна сумніватися у правильності та істинності того, що нещодавно вивчила, та ще й з таким запалом (приміром, ту саму геґелівську логіку, яка є основою прогресивності). Й, певна річ, не молодь, котра геть усе заперечує, зводячи навколо будь-чого такі захисні механізми, що більше не спроможні чути, тим паче, що глибоко в душі вона вже звинувачує будь-кого у недостатньому прагненні змінювати усталену думку (для Геґеля критика була лише реакційною маячнею у переглянутому марксистсько-ленінському контексті). Ані решта випадкових інтелектуалів, які були присутні в цьому товаристві, згуртувавшись і замаскувавшись серед молоді під такими самими борідками, вусами, баками, завивками на голові; саме вони, якби мали нагоду, скажімо, розкритикувати геґелівську логіку старого Ф., взялися б за це так, що «на ходу аж підметки зривали». Настільки, що старий Ф. своїм схвильованим і суворим голосом почав читати у нікуди свою енцикліку про концепції, протилежні тезиси та короткі перекази: енцикліку, в якій напівсерйозно-напівжартома, а отже, провокативно, спростовував можливість, переважно втрачену, існування будь-якої «двоїстої» логіки, за якою у світі все співіснує одночасно й не є «застарілим», а суперечності – це лише «протилежності», а тому історія не є однолінійною та послідовною, яка, як добре знаємо, виникла з реформістського тлумачення текстів Старого та Нового Заповітів, а не лише з Послань Святого Павла. На цьому ґрунтувався увесь сучасний західний раціоналізм, саме тоді, коли наука підтверджувала, що в основі часу ніколи не лежала однолінійність та послідовність, й навіть не існує, адже все співіснує у теперішньому (як уже давно вчили вірування дравідів[356]356
  Народи, що населяють Південну Індію.


[Закрыть]).

Приблизно у цей час із темряви, в якій зачаїлися люди, рятуючись, почулося громове, прямолінійне «Досить!». Цього вимагав народ, вимагав категорично й погрозливо: було в цьому щось космічне. Й справді, плин часу, навіть примарний, разом із закінченням історичної епохи визначає ще й кінець життя. Той, хто прокричав «Досить!», був свідомий цього: знав, що чинить недобре й що висловлює не лише справедливу політичну вимогу. Незрозуміло було лише одне: чи то викрикнув просто втомлений глядач, чи то був фашист, для якого Паунд чи навіть Евола[357]357
  Юліус Евола (1898—1974) – італійський мислитель, езотерик, письменник, реакціоніст, був прихильником правих, але, попри свою симпатію до фашистів, ніколи не був членом фашистської партії.


[Закрыть] були більш ніж переконливими, чи то був червоний екстреміст, який просто вважав реакційним будь-який вислів, який підриває уявлення про історію. Хай би там що, а паніка, так би мовити, змінила забарвлення публіки, на кшталт того, як раптовий порив південно-західного вітру змінює колір моря, й воно стає блідим, небезпечним та занадто спокійним. Але це був лише перший знак. Помірковані слухачі, які наче мали невеличку перевагу за кількістю, взяли гору, закривши рота підбурювачу. Таємничим чином він наразі замовк. Урешті, старий Ф. був не таким уже й стариганом, навпаки, було в ньому щось молодецьке. Безперечно, після безкінечних сумнівів, поступившись лише перед умовляннями друзів, цей письменник прийшов сюди, щоб прочитати свій твір, хоч був неабияк збентежений і мав чималенькі пережиткові докори сумління. Він насмішкувато поглянув на чужинця: у тому погляді за змовництвом мерехтіло щось схоже на догідництво. Але потому він опустив погляд на енцикліку й продовжив читати. Витвори, позаяк вони є «товарами», переконував він, постають у вигляді невирішуваної двоїстості: «мовознавчому» не суперечить «не мовознавче» (маю на увазі етап, на якому «товаром» стає те, що за своєю природою не продається) відповідно до традиційних правил геґелівської логіки; між «мовознавчим» та «не мовознавчим» усередині твору не може існувати синтез. Отож правильніше було б говорити, що саме «протиставлення», а не «суперечність» утворює радше неоднозначну суміш, а не синтез (у творі). Все-таки проблему завжди вирішують, керуючись принципами ідеалізму, себто прагнучи наївної єдності твору. У будь-якому творі й справді є мить цілковитої єдності, а є – абсолютної непов’язаності, позаяк він є формою, яка сама себе створює завдяки, зрештою, самодостатнім формам. Але це в лабораторних умовах. Наприклад, у формаліста чи структураліста[358]358
  Структуралізм – методологія гуманітарних наук, яка намагається аналізувати певну специфічну галузь, наприклад, міфологію, як складну систему взаємопов’язаних частин. Цей підхід виник у лінгвістиці завдяки роботам швейцарського лінгвіста Фердинанда де Сосюра.


[Закрыть]. Поки невинної цілісності мистецтва прагне спеціаліст, який перевіряє, «як воно зроблене» та «як воно діє» тощо…, все гаразд. Але якщо прагнути невинної цілісності мистецтва починає філософ, тоді він заплямовує себе непростимим гріхом, гріхом нераціональності та ідеалізму. У матеріалістичній царині (у цю мить, а саме коли Ф. вимовив цей вислів, подекуди почувся свист, на який ніхто не мав змоги відповісти гідно, адже важко було збагнути, чи це свистіння було умовним рефлексом у фашистів, а чи протестом з боку антифашистських екстремістів, які вважали, що Ф. не має жодного права говорити про матеріалізм): отож «у матеріалістичній царині» з мистецтвом слід було зробити те саме, що марксизм зробив для людини, яка живе в суспільстві, а психоаналіз – для внутрішнього світу людини, себто розвінчати уявлення про цілісність та невинність. Марксизм показав людині, попри те, яку вона сама має про себе думку, що в ній немає єдності (з класової точки зору), й у тому її вина (одна людина корисливо використовує іншу). Так само психоаналіз відкрив людині, що її внутрішній світ (і в цьому разі суперечачи її власній думці про себе) розділений (на Я та Воно, на свідоме й несвідоме), й у цьому полягає її провина (через усі безкінечні, невимовні, страшенні гріхи, яких людина, в уяві, ніколи не припинить вчиняти чи прагнути). А що ж до мистецтва, то потрібно шукати Третього Єврея, який доведе, що воно не є ані «невинним», ані «єдиним»…

У цю хвилину знову почулося свистіння, й тепер уже на цьому прийшов кінець. Заодно, у дивовижному поєднанні^a[359]359
  ^а у гармонії.


[Закрыть] зіграли два фактори: політична критика (попри те, що вона була все ж малозрозумілою, та здається, слушною й на межі терпіння), а також обивательська втома через непростимо довге завдання. Обидві ці підстави, які діяли в такій чудовій гармонії, перш за все вилилися в те, що пані Карінелла розридалася (втім, вона особа тонкосльоза), й те, що негайно розгорілися «дебати», під час яких усі нетерпляче прагнули дійти до спільного, одностайного, непереборного осуду будь-якого персоналізму[360]360
  Персоналізм (лат. persona – «особа») – релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ – як вияв творчої активності верховної особи – Бога.


[Закрыть], патерналізму[361]361
  Патерналізм – благочинна діяльність, спрямована на задоволення інтересів трудящих. Піклування держави про своїх громадян, фірми – про своїх працівників, однієї країни – про іншу. Переконання в тому, що держава, уряд зобов’язані забезпечувати потреби громадян за рахунок держави, брати на себе всі турботи про них.


[Закрыть] настановам ex cathedra[362]362
  Беззастережно, авторитетно (лат.).


[Закрыть] чи репресивності. Непереконливий заклик Ф., який, маючи на увазі свист, пропонував висловлюватися раціональніше, ніж це роблять бовдури, наразі залишився поза увагою, викликавши лише легку усмішку крізь сльози у пані Карінелли, хоч було цілком зрозуміло, що вона не збиралася доходити згоди з паном Ф.

– Вставити у середину попереднього розділу (128-го) короткий переказ поточної політичної ситуації в Італії, чи ж то причини, які штовхнули Чефіса піти з ЕНІ у «Монтедісон» і до того, що він за допомогою фашистів посів президентську посаду в «Едісон» (˂…˃ тощо).

– Такі «історичні обставини», – які Карло Перший пережив, запустивши за спиною Чефіса новий різновид революційного антифашизму, наслідуючи міжнародний курс Чефіса, – Карло Другий, таким чином «регресуючи» й займаючись «прагматичною політикою»[363]363
  Realpolitik (від реалістична, прагматична, практична політика) – німецький термін, що означає політичний курс, за якого передовсім керуються практичними та матеріалістичними міркуваннями, а не етикою, мораллю чи ідеологією.


[Закрыть] (вступивши в союз з фашистами), згодом переживає й доводить до кінця.

Кіа, наприкінці серпня 1974-го

Нотатка 128с
˃ ПРОДОВЖЕННЯ
«ПЕРЕД ПРОЗРІННЯМ ТА ГРОЮ СЛІВ»

Він навчився чесності, поєднавши її з розрахунком, чим і вирив собі могилу (втім, не Аполлонію, тому, що Тіанський, ані тому ж таки Фройду). Мабуть, він лише частково змінив свої антифашистські погляди та стосунки з фашистами. Назвав лише деякі сторони чи складові того чогось непристойного, котрим була нова реальна Влада: він вчинив номінальний вчинок, хоч за своїм виглядом та складом він був ритуальним. З приводу розвитку та свого ставлення до прогресу, який розсудливо назвали «громадянським розвитком», ось уривки з його записів, у яких цілковито додержано «курсусу» катехізисного характеру[364]364
  У латинській прозі так називали особливу ритмомелодійну будову мови, в якій відбувається чергування або ж складів у словах, або ж наголосів, залежно від різновиду курсусу.


[Закрыть].

«Визначивши збитки, яких зазнала держава через невдалу спробу зв’язати програму громадянського розвитку та економічну програму, ми дійшли двох висновків: по-перше, партії, які беруть на себе відповідальність керувати країною, мають, не піддаючись поспіху, який трапляється, коли строки короткі, намагатися усі разом визначити спонуки, цілі, способи здійснення та строки програми громадянського розвитку, найголовнішою метою якої повинен стати розвиток особистості кожного громадянина демократичної держави з високим рівнем громадянської активності та з тісними зв’язками, що гуртують людей, а тому ця програма не може розраховуватись на короткий термін. По-друге, партії повинні визначити економічну програму, узгоджуючи її з програмою громадянського розвитку. Врахувавши недоліки, які були виявлені політикою створення економічної програми, ми дійшли висновку, що наразі вона, використовуючи всі природні ресурси, технічні можливості, людські сили, які є в розпорядженні, тим самим уникаючи даремних витрат на неналежні дослідження, витік мізків та капіталу, еміграції населення, – має створити умови для сучасного врівноваженого розвитку…»^{75}

У цьому уривкові я прошу читача звернути увагу на абсолютний аблятив[365]365
  Поєднання пасивного дієприкметника минулого часу й іменника – вживається здебільшого у діловому мовленні та публіцистиці, завдяки цьому фраза стає менш громіздкою, більш офіційною.


[Закрыть] (як-от «визначивши збитки», «врахувавши недоліки» тощо). Завдяки бездоганно й до дрібниць «перекопійованому» з латини поважному тону висловів всі ці слова набули офіційності та правдивості, якої їм, безсумнівно, якщо вчитатися, абсолютно бракує. Без абсолютного аблятиву всі ці «збитки» та «недоліки», безсумнівно, є злочинами, за які слід карати, а от в абсолютному аблятиві вони перетворюються на щось належне, стаючи хай і ганебними через свою необхідну чи неухильну «негативність», але все-таки скороминучими прикрощами. Найсильніше евфемістичність цього запису виявляється у висловах «не піддаючись поспіху, коли строки короткі», «програма не може розраховуватись на короткий термін». Отже, ще є час накоїти злочинів. Також благаю читача звернути увагу на «перелік» надзвичайно витончених, мало не наспівних церемоніальних повчальних курсусів: «визначити спонуки, цілі, способи здійснення та строки програми громадянського розвитку», «природні ресурси, технічні можливості, людські сили», й нарешті «даремних витрат на неналежні дослідження, витік мізків та капіталу, еміграції населення», перелік, наділений такою самою визвольною силою, як і «Покаяльна молитва», яку прочитали у сповідальні одноманітним та діловим тоном, оскільки, оправляючи у слова скоєні гріхи у «визначену правилами й формальну» хвилину сповіді, позбавляють їх значення: у даному випадку, використовуючи мнемонічний[366]366
  Мнемоніка – сукупність прийомів і способів, що полегшують запам’ятовування і збільшують обсяг пам’яті шляхом утворення штучних асоціацій.


[Закрыть] метод.

Але найголовніше, я благав би читача замислитись над визначним винаходом – вигадкою урядовців, висловом «програма громадянського розвитку», який покликано замінити звичне для лівих слово «прогрес». У цьому є щось бісівське. Чи ж мало не загадкова віра у силу назв, за яким, по-перше, приховують фашистський характер «економічного розвитку», в якому немає ніякого «прогресу»; по-друге, зміну цього фашистського характеру, оскільки вона відбувається саме за рахунок «економічного розвитку», а не завдяки звичній консерваторській жорстокості; по-третє, нехтування традиційними цінностями (не лише суто теоретично), які символізувала Церква, натомість приймаючи нові цінності (наприклад, гедонізма, який виникає завдяки «економічному розвиткові»), і це змінює те, якою насправді є влада, котрій треба коритися. Але ці приховані задуми не висловлюються саме через те, що у цього «суду совісті» цілковито й виключно номіналістичний стиль!

Церемоніал заходить ще далі у програмі, яка закарбована в серцях нашого нового християнського демократа, котрий, позбавившись фашистської ідеології (принаймні на словах^a[367]367
  ^а принаймні частково.


[Закрыть]), не має наміру кидатися в неофашизм, бо це ганебно. Цього разу йдеться про «суд совісті», який проводиться у власному єстві; «самокритика» з приводу «паразитизму», котрий є проблемою винятково тих, хто при владі; задля того, щоб читачеві було зручніше, я викладаю прозовий текст, складений схематичне з «курсусів», у вигляді проповіді чи «Містерії»:

Явище паразитизму стосується всіх, хто

час від часу

в обмін на повний дохід отримує блага

чи послуги, які коштують набагато менше,

чи напихають кишені, нічим не поступаючись, і роблять усе це:

чи то використовуючи заради власного зиску виняткові монополістичні чи псевдомонополістичні положенняяяя,

чи важкі часииии,

чи чужі нагальні потребииии,

чи неуцтво прохачііііііів,

чи недостатньо пильний нагляд начальствааааа,

чи нехлюйствоооо,

чи неповагу до робочих днів та розкладііііів,

чи шахрайства…^{76}

По цьому слід неминуче запечатати все, проказавши голосно-голосно «Амііінь», завдяки чому цей «Паразитизм» остаточно сягатиме своїм корінням у ритуали чи мнемонічну напівнесвідомість.

Далі все так само: коли прийде час заперечити рішучому (втім, не нагальному) бажанню стати на захисті того, що економічний прогрес, невід’ємний від громадянського прогресу, є безперервним, тоді таке:

Та одночасно з тим ведеться антикон’юнктурна політика, яка полягає у вживанні засобів проти інфляції,

кроки, які мають на меті скоротити непотрібний попит,

статті, які погіршують платіжний баланс,

надлишок грошових коштів у обігу,

витік капіталів,

ухиляння від сплати податків,

незбалансованість держбюджету —

також вживають заходів щодо збільшення чи принаймні збереження темпів виробництва,

рівня зайнятості,

об’ємів експорту,

здійснюючи якісний та кількісний контроль заборгованостііііі,

здійснюючи заходи стимулювання,

захист попиту з боку прошарків населення з низьким рівнем доходіііів,

знижками при постачанні товарів

та послуг на зовнішні ринкииии…

«Аміііііінь». Курсус у голосі того, хто читає «Містерії», у цьому місці різко набуває модуляції студентських «Ритмів», тож відчуття богохульства та древньоримських сатиричних пісеньок підступає чимраз ближче.

Хай там як, his fretus[368]368
  Спираючись на все це (лат.).


[Закрыть] чи ж на пам’ятку в кишені, Карло знову де-юре з’явився у вищому товаристві з нагоди Автомобільної виставки – з огляду на те, що він приїхав у Турин, аби відродитися до життя, відповідно до пояснення, якому цілком можна довіряти, – повернувшись до своїх Ларів[369]369
  Добрі духи у римській міфології, які охороняли домівку, рідних та майно родини.


[Закрыть]. На відміну від 68-го наразі реставрація була у повному розпалі й не помітно було ніякої загрози того, що все повернеться назад (1)[370]370
  (1) У цьому романі час не тече в одному, незворотному напрямку.


[Закрыть]. Вдягатися стали більш-менш пристойно, принаймні літні люди. І розмовляти стали нормально. А от Карло замірився вчинити неподобство й постати у образі «нової людини».

Як читач, певно, добре зрозумів, усе це було лише приводом. Втім, Карло зобов’язався (знову повернувшись у товариство) грати роль, тож яким би не був її зміст чи сценарій, насправді це було лише «процесом виверження власних фантазій під час мастурбації», як писала чи то Мелані Кляйн у «Дитячому психоаналізі», чи то Отто Феніхель у «Теорії неврозів у психоаналізі». У свою чергу порядок мастурбації, врешті-решт, щойно його оправлено у слова, теж є частиною світу Словесності. А от в Алегоріях – як теперішньому – науковості немає.

Однак річ у тім, що Карло з’явився на відкриття Автомобільної Виставки – цілковито нікчемний захід – квітучо-мужнім та у пречудовому гуморі, як людина, яка приймає правила Гри у Владу. Події, які відбувались у Турині, насправді згодом мали «прийняти» у Римі, стати політичним кроком.

І все-таки саме цієї миті стався «другий різкий поворот подій».

Нотатка 129
˃ ДОЛЕНОСНЕ МІРКУВАННЯ
(З «Проекту»)

Карло стояв посеред натовпу гостей (привілейованих), у тісному гурті добродійок, які обурено обговорювали вчорашню фашистську демонстрацію. Всі вони були надзвичайно вишуканими. І Карло теж. Високий, трішки роздобрілий, як людина, яка замолоду плавала, у ясних очах – якась незгасима блаженна усмішка, рот пухкий, верхня губа трохи видається вперед (через це він ще більше нагадував колишнього плавця), поводився він сором’язливо, трохи покірливо, як людина, яка нехтує відчуттям власної впливовості, що променіє з усього її єства, у світло-сірому костюмі, він слухав бесіду своїх товаришок; і хоч він тримав усе в собі, його мовчання спонукало й ˂ ˃ до якогось іронічного спокою: ця іронія либонь була наслідком виправдовування та уникливого обурення через тих фашистів, яке наразі вже було очевидним і майже неподобним. Раптом поряд з’явився старий офіціант із тацею, на якій стояло повно блискучих келихів, й Карло майже машинально потягся за склянкою віскі. Саме цієї миті він прокинувся.

Нотатка 130
ПРОЗРІННЯ ТА ГРА СЛІВ
З «Проекту») ˂

Нерідко у Карлових снах (як ми вже зазначали) з’являвся німий (1)[371]371
  (1) «Оніміння уві сні часто є втіленням смерті»^{85}.


[Закрыть].

Тієї миті, коли Карло прокинувся, цей мовчун несподівано розговорився (певна річ, використовуючи для цього Карлів рот).

Він говорив швидко, не замовкаючи ні на мить, ніби водоспад, який нарешті може скинути свої води вниз, по-афазійному несамовито й надзвичайно радісно; власне, все, що ця людина казала Карло, – це були лише каламбури, гра слів, жарти про мову, неологізми, удавані ляпи та прогалини в пам’яті. У Турині досі жива пам’ять про той надзвичайно рідкісний exploit[372]372
  Подвиг (англ.).


[Закрыть], сказати б навіть одкровення. Окремо варто згадати про надзвичайно потішні вислови про деяких осіб, які він склав, переставляючи склади у словах, перекручуючи трюїзми чи назви літературних творів (говорячи про власну особу, він згадав про «Вечірню кар’єру»[373]373
  Гра слів: назву міланської газети «Corriere della sera» («Вечірній вісник») перекручено на «Carriera della sera» («Вечірня кар’єра»), либонь натякаючи на відвідування вечорами заходів, де збирається вище товариство задля досягнення кар’єрної мети.


[Закрыть]), що залишаться у пам’яті туринського товариства так само, як і деякі афоризми, котрі Карло зімпровізував того вечора, як-от «Поки живеш – ти мрець», «Хто входить у Царство Боже, має спершу увійти у матір свою і там померти», «Якщо матерія – це ніщо, тоді ми – матеріалісти», «Не марнославство, а натомість марність», «Опинившись у подобі людського створіння – я очистивсь» (ці слова нагадують про слова святого Павла, гадаю, з послання до филип’ян), «Маєте слухати мене, але не розуміти», «У тиші лише тіло не мовчить ніколи», «Цей йолоп король Лір питає дочок, наскільки сильно вони його люблять, але та, що насправді любить, мовчатиме», «На Ліфу, одному з островів архіпелагу Лоялті, статевий орган зветься його слово»,

«Ніде не будьте, як удома», «Наставляти – це не говорити, це не казати незбагненного»,

«Бог не вмів брехати, тож він не обманював земляків»,

«Якщо правда не нова, то її взагалі нема»,

«Не в речах зміст, а у засобах, а як він не скороминущий, то його не існує»,

«Сім’я треба сіяти марнотратно, коли його не забагато, то його не досить»,

«Повернути нікчемність словам»,

«Визнай порожнечу, покорися утраті навічно».

Але я, розповідаючи про все це, знаходжуся зсередини, на іншому боці. На іншому боці стосовно точки зору, якої дотримувався Карло, охоплений «громадянською об’єктивністю», котра «є непричетною свідомістю», «свідомістю ніби відчуженою, дуалістичною, далекою, описовою», на жаль. Я раб Словесності. Всі мої слова – буквальні, а отже, завжди визначають лише властивість: вони є частиною принципу реальності[374]374
  За Фройдом, один із двох головних принципів людської психіки, який полягає у пристосуванні до фактів і об’єктів, котрі існують у зовнішньому світі.


[Закрыть] та уречевлювання[375]375
  Поняття в марксистську теорію ввів угорський марксист Дьордь Лукач, на якого автор уже посилався. Уречевлювання є результатом перетворення людських властивостей, стосунків та дій на властивості, стосунки та дії рукотворних речей, що відокремлюються від людини й починають керувати її життям. Уречевлення – крайній, але вельми поширений прояв відчуження. Воно призводить до того, що люди починають сприйматися як речі чи абстрактні поняття, а ті в свою чергу заступають місце людей і починають сприйматися як живі істоти.


[Закрыть], а значить, вони – неправдиві, хибні. Хай там як, а я певен, – і я спроможний висловити це лише так, – що наприкінці свого словесного божевілля – й безліч поважних туринських буржуа, які бачили це особисто, можуть у цьому заприсягтись, – Карло не лише став «блискучим» співрозмовником, але й мав «блискучу» зовнішність та тіло. Присутні саме так і казали: «блискучий», але, мабуть, більш слушно було б сказати

˃ «шикарний».

Усі попередні розділи конче треба поєднати в один великий розділ (Нотатка 129), де все зосереджується навколо бенкету пані Джулії Мічелі тощо (пор. І пояснювальний допис до Нотатки 110).

Нотатка 131
ЗНОВУ КОМЕНТАРІ

Розпоряджаючись – як всевідаючий автор, який іноді поводиться як всезнайко, – оцим своїм «Гапаксом»[376]376
  У ширшому розумінні не тільки слово, що з’явилось у автора лише раз, а й фраза чи текст, який майже неможливо інтерпретувати з контексту.


[Закрыть] (хоч я, принаймні, почасти недбало, перестав ним перейматись, залишивши йому грубу подібність до «Дроменону»), наразі я мушу відійти якнайдалі від мого власного твору, щоб трішки скептично викласти факти, що дозволить мені не надто компрометувати себе через крихту віри у чудодійні наслідки моїх слів та вчинків, яку віднині й у подальшому читач може зауважити.

Поза тим, раджу читачеві перечитати Нотатку 37-му, яка називається «Щось писемне», а також принаймні такі нотатки, як Нотатка 22f («Продовження пазлу»), Зс («Відстрочена післямова, ІІІ») та 103b (Передмова до «Другого політичного блоку»), саме ті нотатки, де я пишу про своє прагнення створити форму, яка має власні закони, які самі розвиваються й є самодостатніми, а не написати розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.

До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.

Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток – хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є – цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.

Але читач, безсумнівно, чув, що існує така річ, як симетрія. Оце тому я й не зміг встояти перед спокусою звести другий архітектурний корпус «симетричним». Зрештою, і в Соборах, і в Алегоріях в основі лежить симетрія, навіть якщо згодом виявляється, що вони химерні, непропорційні й зовсім неправильні (1)[377]377
  (1) До речі, освічений читач уже, безперечно, зауважив, що у творі є й інші, такі самі «симетричні архітектурні корпуси», тільки тоді це були розповіді, які переказали італійською, записавши звичними літерами абетки (пор. Нотатки а, b, с 129—130).


[Закрыть].